Високий Вал

Последнее обновление 19:28 пятница, 10 мая

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

11.02.2014 09:58 Петр АНТОНЕНКО

Революція Євроеволюції України

Шлях до Конституції демократії

   Виняткова складність нинішньої ситуації в Україні, завдань, що стоять перед суспільством, політичними і бізнесовими елітами, в тому, що водночас поєднані два фактори. З одного боку, треба давати відповідь на гарячі виклики сьогодення, реалії Єврореволюції, громадянського протистояння. З іншого, всі розуміють, що невідкладно настав час глобальних перемін у державі. У цьому сенсі варто оцінювати нинішню Єврореволюцію в Україні як складову частину давно назрілої Євроеволюції країни.

   Дуже боляче, звичайно, що дійшло до такої трагічної межі: вперше за 22 роки незалежності — постріли і загибель людей у центрі столиці держави, десятки зниклих і викрадених, що може поповнити сумний мартиролог, сотні чи вже й тисячі поранених, скалічених. І біда, що саме такою ціною суспільство платить за оце усвідомлення: так далі жити не можна. Тож, хоч і кривавою ціною, суспільство постало на порозі змін, які давно треба було зробити. Йдеться про перехід від колонії до дійсно незалежної держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Тих перемін, які колишні країни соцконцтабору Європи зробили за кілька років, які були у нас задекларовані в далекому вже 1991-ому і які чомусь затяглися на третє десятиліття.

   Отже, дві сесії Верховної Ради України були покликані давати відповідь і на гаряче сьогодення барикад у столиці і майданів по всій країні, і на питання глобальних змін у державі.

   Перша з цих сесій була позачерговою, скликаною за ініціативи опозиції. 28 січня парламент величезною більшістю голосів (окрім, звісно, комуністів) без жодних дебатів скасував одіозні «закони диктатури», ухвалені 16 січня. Закони, які спровокували чергову хвилю протистояння, бої на вулиці Грушевського з першими жертвами революції. Зрозуміло, що такі закони, дикі навіть для посттоталітарного чи напівтоталітарного суспільства, були не чим іншим, як «грою м’язів», пробою сил з боку влади — як суспільство зреагує? Тож за прогнозованою реакцією (і не лише в Україні, а й світі) скасування тих законів було очевидним.

   Складніше виявилося з іншою темою тої позачергової сесії — ухваленням, причому вже не вперше в ці місяці, закону про так звану амністію учасникам масових протестів. Цей новіший закон був ухвалений у варіанті владної регіоналівської більшості і її голосами. «Законом про заручників» тут же назвала його опозиція, яка, звичайно, не може прийняти такого варіанту шляху до миру. Адже головна теза закону — ультиматум учасникам Єврореволюції, з визначеним терміном. Протягом 15 днів після набуття чинності цього закону, а це 17 лютого, Майдан має бути ліквідований. Тобто йдеться насамперед про повне знесення в центрі Києва барикад, розблокування вулиць, звільнення зайнятих протестувальниками будівель, у тому числі  Штабу революції — Будинку профспілок. Аналогічно має вчинити опозиція і в областях, де вона захопила ряд обласних адміністрацій і рад.

   Взамін влада обіцяє звільнити затриманих учасників протестів, яким інкриміновані тяжкі злочини — захоплення адмінбудівель, блокування магістралей, опір працівникам правоохоронних органів. Передбачено, що не буде і нових арештів та порушення кримінальних справ.

    Зараз важко уявити собі виконання цьогозакону з обох боків — і владою, і учасниками акцій протесту. Єдине, що нині в столиці та областях настало хистке перемир’я, бо країна в очікуванні кардинальних перемін — не перемир’я, а миру в суспільстві.

   Ці надії покладено на Верховну Раду. Аналогії нинішньої революції з Помаранчевою не завжди доречні, але тут напрошуються: саме парламент у вирішальний момент протистояння кінця 2004 року взяв у свої руки стабілізацію ситуації.

   Звичайно, мають рацію і ті, хто називає депутатів парламенту «кнопкодавами», залежними від тих чи інших політичних сил, а самі політичні сили — залежними від бізнесу. І що насправді все вирішується не в залі ади, а  внших стінах, на переговорах бізнесових і політичних еліт, які й дуть в останні тижні постійно. Притому, ця констатація не применшу ролі самого народу, вулиці, Майдану, на які політикум не може не зважати. Ради,  Ради, а на переговорах політичних і бізнесових еліт, які йдуть останніми тижнями постійно. Притому, що ця констатація ніскільки не применшує ролі народу, вулиці, Майдану. Політикум і бізнес не просто не можуть ігнорувати останніх, а базуються на тих настроях. Народ ігнорувати не можна і не вдасться!

   Отже, минулого вівторка відкрилася чергова, вже аж четверта сесія парламенту сьомого скликання. Йде другий рік ялового існування (не діяльності) цієї нещасної Ради. Але, тим не менше, саме до неї нині прикута увага суспільства. Пояснення очевидне: нарешті тут чітко поставлено питання кардинальних змін у державоустрої. Конкретніше — змін Конституції, переходу до парламентсько-президентської форми правління.

   Здавалося б, давно пора, і просто дивно, що досі не впроваджене те, що діє в більшості країн Європи, куди ми прагнемо, — домінування в державі саме парламентів і сформованих ними урядів. І знову доводиться говорити про якусь нашу «окремішність і унікальність». Президентсько-парламентська модель у нас мотивувалася, як і багато що, складнощами «перехідного періоду». Але коли «перехідний» затягується на третє десятиліття, то це вже щось не те. А коли бізнесполітклани, які виграють президентські вибори, вдаються ще й до узурпації влади, самочинно впроваджуючи вже якусь «президентську модель», — це вже зовсім «не те». Що й сталося у нас.

    Коротко пригадаймо. Після 5 років існування незалежної держави взагалі без власної Конституції, а за залишками законів СРСР парламент нарешті ухвалив Основний Закон улітку 1996 року. За наполяганням «режиму Кучми» — у форматі саме президентсько-парламентської республіки. Що ж, усе ще тривав «перехідний період». Тягся він ще понад 8 років. І лише в момент величезного суспільного протистояння — виборчої кампанії і Помаранчевої революції 2004 року — сторони пішли на компроміс. 8 грудня 2004 року парламент практично одним голосуванням допустив третій тур президентських виборів (юридично — повторне голосування другого туру), з прогнозованою перемогою Ющенка, а натомість вніс кардинальні зміни до Конституції. Вони обмежували повноваження Президента на користь парламенту й уряду і вводили парламентсько-президентську форму правління. Цілком очевидно, під якого Президента це вводилося. Правда, ці зміни набували чинності лише після чергових виборів парламенту, весною 2006 року. Тому дехто дорікав Ющенку, що той за 2005 рік не повернув старої Конституції з домінантою Президента, не розігнав парламенту. Але ж Президент від демократичних сил не мав відходити від принципів демократії. А ще й була надія , що сили Майдану-2004 виграють у 2006-ому перші після революції парламентські вибори. Як виявилося, не виграли. Але то вже окрема і сумна тема.

   Отже, ми жили за новою Конституцією ще понад 4 роки. І коли на початку 2010 року Президентом став Янукович, клани, що стояли за ним, не могли, звичайно, змиритися з такою формою правління — домінантою парламенту, де у регіоналів не було й більшості. Парламент невдовзі «переформатували» на користь регіоналів за допомогою слухняного Конституційного Суду. Наступним етапом узурпації влади стало скасування Конституції за редакцією грудня 2004 року. Той таки КС у вересні 2010 року просто скасував результати того парламентського голосування 8 грудня 2004 року за формальною мотивацією — порушення процедури.

   Нині діє начебто Конституція 1996 року (начебто, бо багато фахівців піддають сумніву оте рішення КС від 2010 року). Діє президентсько-парламентська модель, плюс позазаконне узурпування влади правлячим режимом, зокрема у сфері правосуддя, топтання прав місцевого самоврядування. Результат бачимо. Політичний колапс, суспільне протистояння на межі війни. І економічна руїна, бо наслідки чотирьох років діянь «реформаторів» від влади більш ніж сумні.

   Четверта сесія парламенту почалася з того, що опозиція заявила: зараз парламент не має права розглядати нічого іншого, окрім зміни Конституції. Вівторок, середа і чомусь у четвер лише половина робочого дня — ото були і всі труди першого пленарного тижня сесії. Без жодних рішень, до яких ще далеко. Десь поза Радою йдуть напружені переговори влади і опозиції. У Раді ж ішли дебати довкола повернення до парламентсько-президентської моделі Конституції, проти якої начебто вже не заперечує і влада. Питання: як це зробити?

   Перший і найбільш радикальний варіант, запропонований опозицією, — просто відновити Конституцію 2004 року. Пропонують два шляхи. Або Конституційний Суд сам скасовує своє рішення від вересня 2010 року «про скасування голосування Ради». Або парламент повертає на розгляд той законопроект, який був ухвалений 8 грудня 2004 року, і ухвалює його належним чином.

   Другий варіант опозиції — підготовка нової редакції Конституції, яка не зовсім відповідає редакції грудня 2004 року, а ще більше обрізає повноваження президента. Наприклад, передає силові відомства під контроль парламенту. Цю оновлену редакцію готують паралельно фракції «Батьківщина» і «УДАР», днями вони обіцяють внести на розгляд Ради узгоджений законопроект.

Обидва ці варіанти вимагають проведення двох сесій парламенту: на першій сесії закон ухвалюється в першому читанні, на другій —остаточно. Але в такий гарячий час дві сесії і юридично, і практично можна провести за два тижні.

   Третій варіант пропонує регіоналівська більшість Ради: створення якоїсь «конституційної комісії» і підготовка нею нової редакції Конституції. На це піде більш як півроку, що не прийнятно для опозиції, а учасниками Єврореволюції відкидається категорично.

Опозиція наполягає на якнайшвидшій реформі Конституції. А для того, щоб влада, недовіра до якої впала до нуля, не обдурила, опозиція вимагає передати їй посаду Голови Верховної Ради.

І лише за умови ухвалення Конституції у форматі парламентсько-президенського устрою опозиція згодна сформувати уряд. Причому лише повністю, а не «вкрапленнями». Цим самим опозиція береться за відновлення країни в умовах економічної руїни, до якої довели регіонали. А ще уряд опозиції гарантує чесні і прозорі президентські вибори, дочасні чи ні, і такі ж — парламентські. Тобто як компроміс Януковичу можуть дати добути на своїй посаді 5-річний термін.

  План начебто логічний: головне — не в прізвищах на посадах, а в організації державної влади. Але надто затяглися у нас суспільні трансформації, надто вкорінене поняття, що йдеться лише про «переділ влади». Тому важко спрогнозувати, як поведуть себе бізнесові й політичні еліти, від яких залежить дуже багато. Ще важче — як поведе себе Майдан, вулиця, народ, від якого, сподіваємося, залежить не менше. Усе ж хочеться вірити в переміни на краще, у наш демократичний європейський вибір.


 

 

 



 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



 

закрытьДобавить комментарий: