14.03.2015 16:42 Петр АНТОНЕНКО

    Геній російської і світової літератури, не стільки росіянин, як білорус  і трохи українець Федір Михайлович Достоєвський, як і всі класики, вічний і вічно актуальний. Зізнаюсь, я відкрив його не дуже рано. Звісно, щось проходили «по діагоналі» в школі і університеті. З чотирьох великих, в сенсі — величних романів письменника акцент чомусь робився на романі «Преступление и наказание». Може,  від того що він порівняно простий ідейно (застереження: ця і всі подальші оцінки— чисто  суб’єктивні, тобто авторські), що психологія «надлюдини» якось дивовижно уживалася в тодішній радянській ідеології з ідеєю «рівності і братерства».  Вершина російської класики— роман «Братья Карамазовы» чомусь так не поціновувався, може, через потужний релігійно-філософський струмінь. Десь збоку залишався і третій роман цього квартету —«Идиот», з його пошуком «прекрасної людини», Христа на землі, бо й нащо, коли у нас формувалася чи вже й була сформована нова радянська людина. Що вже казати про роман «Бесы», який негласно вважався антирадянським і якщо й друкувався, то «зціпивши зуби», в основному в зібраннях творів. Адже саме в цьому романі найбільш пророче звучить застереження Достоєвського, у що може  вилитися  на практиці втілення комуністичних ідей, саме тут озвучена цифра можливих жертв  народу, для щастя уцілілої його частини,  — 100 мільйонів життів, цифра, не така й далека від реалій наступних десятиліть.

    У досить зрілому віці я  прочитав ці великі книги, деякі сторінки просто одним подихом, вражений самим стилем, психологізмом письменника.

[ Написать комментарий ]