Високий Вал

Последнее обновление 19:51 среда, 2 октября

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

02.12.2016 20:39 Петр АНТОНЕНКО

Нещасна забута незалежність

     Учора  в нашій державі було велике свято, велика дата — 25-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність, референдуму 1 грудня 1991 року.

    Багато хто і цілком резонно вважає, що саме цю дату ми маємо святкувати як День незалежності, чи, принаймні, нарівні з 24-им серпня. В усякому разі, навіть ухвалюючи 24 серпня 1991 року Акт незалежності, Верховна Рада України постановила закріпити його всенародним голосуванням на загальнонаціональному референдумі. На випадково до цього референдуму  країни  світу не ухвалювали рішення про офіційне визнання незалежності нашої держави, а вже другого дня після референдуму першими визнали нашу незалежність Польща і Канада, а далі — хвиля визнань: кілька десятків держав ще до кінця того року. І, нарешті, не випадково саме Всеукраїнський референдум остаточно ліквідував СРСР,  який і  після серпня  існував ще кілька місяців. Після ж  волевиявлення України — існувати вже не міг, бо без України у своєму складі імперія була приречена. Тому й буквально за тиждень, 8 грудня була підписана Біловезька угода про ліквідацію СРСР, що Україна вийшла на цю угоду, маючи результат Всенародного референдуму.

    Отже, всенародне, державне свято. Начебто, свято… Бо  ось читаємо вчорашні номері основних обласних газет. От хоча б цих чотирьох, точніше, одної міської,  газети обласного центру, і трьох  обласних. З цих чотирьох газет три — державні, саме так, при всьому «роздержавленні». Цей процес в області та й країні лише почався, і всі три згадані газети мають співзасновниками, цебто співгосподарями органи влади — виконавчої чи самоврядування, останнє, підкреслю, теж різновид влади. З цих трьох газет одна взагалі існує  з милості бюджету, тобто, в основному,  на кошти громадян. 

    Коли я у вчорашньому номері своєї приватної, недержавної газети «Світ-інфо»  всю першу сторінку присвятив саме річниці референдуму, опублікувавши статтю «25 років незалежності»,  я  наївно вірив, що відзначать це свято і так звані державні газети, їм сам Бог велів. Реальність така. Жодна з чотирьох газет, серед яких і дуже тиражні, не те що не дала солідної публікації на першу сторінку, не те що взагалі не дала  ЖОДНОЇ  такої публікації, а не згадала про наше 25-річчя незалежності жодним рядком і жодним словом.

    Але «який піп, такий і приход». Тому перенесімося у столичні сфери. Абсолютно непомітно пройшла ця дата і на всеукраїнському рівні, у столиці. Між тим, це ще була й третя річниця чи не найбільшого Майдану за всі три місяці Революції, найбільш велелюдного, коли в центр Києва вийшло близько мільйона людей.  Це була відповідь громадян на дикунське побиття студентів,   молоді напередодні, в ніч на 30 листопада. До речі, знову невипадковий збіг. Майдан почався 21 листопада, коли влада оголосила про зрив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Почався напередодні Дня Свободи—22 листопада,  дня початку Помаранчевої революції 2004 року. Напередодні вшанування жертв Голодомору. Враження,  що влада регіоналів тоді цинічно підганяла  такі нахабні виклики під святі для  народу дати. От і побиття студентів на Майдані відбулося якраз напередодні річниці Всеукраїнського референдуму, 22-ї річниці.

    Вчорашній день — це й ще одна річниця,  побоїща на вулиці Банковій, не  розслідуваного по сьогодні, як і інші злочини проти Майдану. Між тим, саме тоді і там, на Банковій, чи не вперше  так яскраво засвітився нинішній президент Петро Порошенко — верхи на тракторі. Звичайно,  історія  повторюється, принаймні, двічі — вперше, як трагедія, вдруге як фарс, це давно і не мною сказано. У квітні 1917-го Ленін увірвався в революції, а звідти у владу на броньовику. У грудні 2013-го дехто рвався у владу на тракторі і таки потрапив у неї, географічно зовсім близьку, за якісь 100  метрів, на тій же Банковій.

    Але чому  говорити тільки  про 1 грудня, коли за півтора тижні до цього так само непомітно минула і річниця початку Майдану, між іншим, — День Свободи та   Гідності, державне свято, за указом того таки президента. То  невже не можна було в цей день, 21 листопада, скликати МАЙДАН на Майдані, точно на тому ж місці, встановивши ту ж легендарну сцену.  І вийти на ту сцену нашому президентові, котрий і потрапив у президенти з цього ж Майдану. Вийти нинішньому голові Верховної Ради  Андрію Парубію, котрий не завжди ж був спікером парламенту, а тоді — пригадав би — всі місяці був комендантом Майдану.

    І це був би справжній Майдан, на відміну від оплачених   «майданчиків» з партійним «душком», котрі тусувалися по Києву. Невже влада злякалася, що справжній Майдан перетвориться в отой, партійний? Чи так званих «провокацій», якими з початку листопада  страхали громадян? Чи того, що на Майдані зберуться «агенти Кремля»?

    Влада злякалася  власного народу. Бо народ міг запитати на Майдані, як це дехто скотився від ДЕКЛАМАЦІЙ до ДЕКЛАРАЦІЙ, від красивих  майданних  декламацій до потворних електронних декларацій.  Тому-то й  що ж ми побачили в той день? Блокування  самого Майдану і центральних вулиць — все в стилі Януковича  і його кліки. Рамки з металошукачами для своїх же громадян — до цього не додумався і Янукович з клікою.

    «Який приход — такі й попи».  Бо і в приходах, тобто на місцях,  була сумна тиша в наше вчорашнє свято. Як і в столиці. З владою зрозуміло. Але онімів і так званий громадський сектор, начебто ж  розбуджений Революцією Гідності. А в Чернігові ж добра сотня  політичних партій і сотень зо дві так званих громадських організацій.

    Повертаючись же до теми наших засобів інформації, деяким явищам уже перестаєш дивуватися. В Чернігові виходить  до десятка щотижневих газет,сумарним обсягом десь під 200 сторінок. Навіть відмінусувавши  поглинання  кількох десятків сторінок телепрограмами, маємо понад півтори   сотні  сторінок газетної площі. Між тим, коли понад два з половиною роки  тому в обласному центрі патріоти, ще задовго до законів про декомунізацію,  почали демонтаж  комуністичних катів на так званій «алеї героїв», скільки було галасу. І чомусь на сотнях газетних сторінок не знайшлося місця для бодай елементарної інформації, що ж то за персонажі стоять на тій алеї. Навіть прості біографічні довідки багато б сказали людям. Так само коли понад рік тому почалося перейменування вулиць Чернігова, нікому було елементарно розповісти, чиїми  ж іменами  тепер названо ці вулиці. А там десятки і десятки достойних людей, наших земляків, які, на жаль, мало відомі людям.

    Мені, журналісту, редактору і власнику своєї газети, не зовсім зручно говорити про колег, оцінювати їх роботу. Більше того, я постійно виступаю за те, що засобів інформації, в тому числі газет, повинно бути більше, вони мають бути різними, різноманітними, по-доброму конкурувати одне з одним. Газети,  про які тут мова, принаймні, крім одної, мають гарні тиражі. Значить, журналісти, редакції друкують те, що цікавить людей,  газети «тримають ніс по вітру». Цікавить людей — значить, друкуємо. Не цікавить — не друкуємо. То невже річниця незалежності, наша незалежність — все це людям не цікаве? А, може, й не цікаве… 

             

Комментарии (1)

Серго | 2016-12-03 16:09

Поддерживаю!Правильно сказано!

Ответить | С цитатой

закрытьДобавить комментарий: