Високий Вал

Последнее обновление 16:11 четверг, 25 июля

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

12.12.2009 19:21 Петр АНТОНЕНКО

Вибори-2010 : демократія і зневіра

 

                 
    Доповідь, представлена на Міжнародній конференції в Польщі, присвяченій виборам в Україні і післявиборчому міжнародному курсу України. (Місто Перемишль, 9 грудня).
 
    Ці вже п`яті українські президентські вибори треба розглядати в контексті всієї  18-річної історії незалежної України. І перше, що треба зазначити,— Україна запізнилася з реформуванням суспільства. Незалежності 18, а Європа щойно відзначила 20-у річницю падіння Берлінського муру, мирних революці1й   у Польщі, Чехії, Угорщині, інших країнах, падіння  соціалістичного табору. Радянський Союз же, в складі якого перебувала Україна, протримався ще 2 роки. На те є свої історичні причини і це окрема тема. Якщо сказати коротко — саме тут, в СРСР, був епіцентр європейської й світової комуно-тоталітарної системи.   
    Ця обставина вплинула й на подальшу історію вже незалежної України —мова  про дуже повільні темпи  суспільних перемін. Ці 18 років можна чітко розділити на дві частини. Перші 13 років — це млява імітація реформування суспільства від тоталітарного, колоніального до незалежного й демократичного. Це президентство Леоніда Кравчука ( два з половиною роки) і Леоніда Кучми (10 з половиною років), Характерно, що обидва — представники комуно-радянської номенклатури. Кравчук був  секретарем ЦК Компартії України, Кучма — теж крупним партійно-радянським функціонером.
    Другий етап новітньої історії почався з 2004 року, з Помаранчевої революції. Це  президентство Віктора Ющенка. І це  період  бодай початку, але справжніх, а не декларованих, перемін в суспільстві, але при шаленому спротиві старого режиму, тобто  залишків тоталітарно-колоніального минулого України. Тому багато що із задекларованого Помаранчевою революцією, а точніше сказати — з наївно очікуваного стомленим за попередні 13 років болота народом, не збулося й не могло збутися. Не настільки ще сильні були  демократичні сили, демократичні традиції народу,  щоб так швидко зламати опір залишків минулого режиму.
    Ось суть нашої сьогоднішньої ситуації, і вона накладає безпосередній відбиток на  виборчу кампанію. Вона проходить при шалених потугах реанімації, реставрації і пожвавлення залишків старого режиму, аж до знову  активної участі у виборах прямих апологетів тої системи — комуністів і соціалістів, і що ще більш суттєво — при шаленому спротиві олігархічних кланів, які за 18 років практично майже окупували Україну, її ресурси, її медіа-простір.
    Зараз не   говоримо про такий чинник, як зовнішній фактор (в Україні під цим бачать традиційно вплив Росії). Він існував завжди, існує і зараз. Але сконцентруймося на внутріукраїнських факторах. Врешті, як казали древні, сила ворога —у нашій слабкості. Тут досить зазначити, що абсолютно чітко задекларований нинішнім президентом курс остаточного подолання залишків тоталітарного, комуністичного, колоніального минулого України, курс «додому, в Європу», як говорить президент, тобто на Євроінтеграцію, звичайно ж, викликає сильний спротив з боку Росії, яка має в Україні потужну п’яту колону україноненависників.
    Нинішня ситуація, а відтак —виборча кампанія дивовижно поєднує різні фактори. З одного боку це безсумнівно елемент демократії. Це надбання Помаранчевої революції, Майдану. Це можна схарактеризувати в такому політичному афоризмові, скерованому до виборця : «Ви, звичайно,  можете відправити у відставку президента Ющенка, тобто можете  не обирати його на другий термін. Але ви маєте сказати спасибі Ющенку, що ви можете його спокійно замінити». В тому, що президента можуть тепер  переобрати на іншого, і є  чи не основна історична заслуга Ющенка. Притому, незалежно від того, чи дійсно він  не впорується з обов’язками глави держави, чи виборці просто мають таку думку? Думка ця часто не відповідає реаліям, але така наша українська дійсність. Тому врешті виборець голосуватиме так, як він вважає. А звідки  взялося таке його переконання — то вже питання наших реалій, зокрема, нашого медіа простору.
   Претензії до чинного президента викликані тим, що життя людей за останні 5 років суттєво не покращилося. Точніше, покращення є, але люди швидко до цього звикають, а головне — і далі продовжують порівнювати: чому ж у нас так повільно настає нормальне життя, якого вже досягли наші сусіди в Європі? Не менше роздратування народу викликає і так звана соціальна несправедливість, відкрите хизування новітніх багатіїв ( народ їх вважає майже стовідсотково злодіями й бандитами) своїми статками. Повно несправедливості в судах і загалом правоохоронній системі.
  Постає питання : хто винен ? Так от, за традиційною ментальністю українців, винен ГОЛОВА. Цебто, глава, лідер, будь то колишній колгосп, завод чи зараз — держава. Важко розтлумачити людям, що за нашою Конституцією за економіку, а отже, по суті — й рівень життя людей повністю відповідає уряд. Що у нас є і представницька влада, тобто парламент, різношерстий, переповнений всякими особами, який не лише видає закони, а чомусь постійно втручається у функції виконавчої влади, насамперед, у функції прем’єра, та й президента. У людей же поняття просте — голова відповідає за все. Ось звідси й падіння підтримки  Ющенка, порівняно з 2004 та й 2005 роком.
 Але чи не основна біда України —відсутність справжньої політичної еліти, її слабкість. Це чітко проявилося і за ці 5 років, які мали б стати, та не стали роками кардинальних перемін. Почалося вже в перші тижні президентства Ющенка. Варто нагадати, що президентські вибори 2004 року виграв Блок партій «Наша Україна», кандидатом якого і  був Віктор Ющенко. До нього на виборах примкнув Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), тоді лише —з двох партій (зараз їх три). Це називалося коаліцією «Сила народу». І до неї окремо примкнула Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом — зі своїх певних міркувань, а скоріше — через конфлікт з режимом Кучми, кандидат від якого Янукович опонував Ющенку.
   Після перемоги на виборах , вступивши на посаду президента, Ющенко одразу ж запропонував всім 10-ти партіям Блоку «Наша Україна» об’єднатися в єдину, потужну українську державницьку партію. Лідери партій відмовилися.  Необхідність об`єднання президент мотивував ще й тим, що всього через рік з чимось , в березні 2006-го, мали бути наступні парламентські вибори. І виграш президентських виборів — то була половина справи. Це треба було підкріпити перемогою на парламентських виборах. І тим більше, що додалася дуже суттєва обставина. В розпал Помаранчевої революції, як компроміс між силами опонентів, було внесено парламентом і грудні 2004 року дуже серйозні зміни до Конституції України. Правда, вони вступали в дію через рік, з початком 2006 року, але все ж перед новими парламентськими виборами. І ці зміни дуже обмежували повноваження президента, фактично перетворювали Україну на парламентсько-президентську республіку.
     Заклик президента до своїх соратників не був підтриманий. Не підтримали і другий, м’якший варіант — залишатися при своїх партіях, але йти на вибори парламенту єдиним виборчим блоком, тобто єдиним списком кандидатів. Нарешті не було підтримано й третій, ще м’якший варіант і заклик президента — демократичних силам бодай не сваритися, не ворогувати на виборах. Десять партій Блоку «Наша Україна» розбрелися в різні  боки. Хтось пішов з БЮТ, хтось сам , як УНП, Українська народна партія, більший осколок колись єдиного й розколотого Руху. В  результаті УНП просто зганьбилася на виборах. А «Наша Україна» замість потужної об`єднаної партії, постала як організація, створена на базі одної з партій Блоку — «Солідарності»,  плюс чиновництва. Ця так звана президентська партія, яку зараз уже формально очолив Ющенко, ледве животіє всі ці роки.
    Але ще більшою трагедією, ніж розбрат у Блоці «Наша Україна», став загальний розкол політичних сил Майдану восени 2005 року. Почав його
 БЮТ, лідер якого Юдея Тимошенко у вересні публічно звинуватила найближче оточення президента Ющенка в корупції. Далі була відставка президентом першого демократичного уряду на чолі якраз з Тимошенко, Далі — піврічна колотнеча і ворогування на виборчій кампанії колишніх соратників по Майдану І  закономірний результат : ці сили Майдану програють перші ж парламентські вибори. В березні 2006 року вони не набирають більшості в парламенті, тобто хоча б 226 мандатів. І опиняються в опозиції. А опозиція до президента стає парламентською більшістю. Нею стали три фракції : Партія регіонів на чолі з тим же переможеним і здавалося б, відправленим на маргінеси політики Віктором Януковичем, і вічні непотоплювані ліві — комуністи і соціалісти. Лідер соціалістів, недавній соратник по Майдану Мороз спокійно очолив Верховну Раду. Далі, згідно вже оновленої конституції, парламент пропонує президентові призначити прем’єр-міністром Януковича. Ющенко змушений робити таке подання, бо так велить Конституція. Парламент призначає у серпні 2006 року прем’єром, вже вдруге, Віктора Януковича.
     Силам Майдану залишається тут же «розхитувати» програний ними парламент. Особливо старався в цьому Блок Юлії Тимошенко. Дійшло до того, що її фракція в повному складі склала депутатські повноваження. Відтак в парламенті залишилося менше необхідних для його роботи мінімальних 300 мандатів. І Указом Президента вперше в історії парламент був розпушений, восени 2007 відбулися перші позачергові парламентські вибори.
   В умовах триваючої ворожнечі між БЮТ і пропрезидентською «Нашою Україною» ці сили заледве набрали сумарно на невеличку, хистку парламентську більшість, отримали разом 228 мандатів з 450-ти. Але це дозволило Юлії Тимошенко, як главі більшої фракції цієї коаліції, в грудні 2007 року вдруге посісти посаду прем`єра
   Далі тривала і триває по сьогодні  конфронтація між БЮТ і «Нашою Україною», обидві ці сили воюють і з Партією регіонів Януковича, яка тепер має в парламенті найбільшу фракцію — понад 170 депутатів. Тобто, на зміну двополярному протистоянню 2004 року маємо тристороннє, трикутник  Ющенко—Янукович—Тимошенко. Ясно, що це все безпосередньо наклалося на ситуацію в країні,  держава знову в розбурханому стані,  по кожному питанню політики, ідеології, економіки йде  протистояння нового зі старим. Плюс політична неструктурованість суспільства, невизначеність ідеологій, а простіше кажучи —не політичне, олігархічно-«політичне» життя. Ось на якому фоні відбуваються наші вибори.
    Після цього аналізу легше відповісти й на запитання стосовно характеристик кандидатів. Притому,   що на Заході, починаючи вже з Польщі, існують усталені демократичні традиції, і там людям здаватимуться незрозумілими, дивними деякі наші політичні реалії. Наприклад,  важко говорити про якусь ідеологію, партійність кандидатів.
   Найпростіше поділити всі 18 кандидатів на дві групи. Одна — це діючий президент Віктор Ющенко, котрий уособлює курс на радикальні переміни в суспільстві,  курс на демократію, національні інтереси в  поєднанні зі шляхом «додому, в Європу». До Ющенка близько примикають Яценюк, Костенко, Гриценко. Є цілком реальна і резонна пропозиція, щоб ці три кандидати, навіть висунувшись і провівши свою виборчу кампанію, набравши за особою певний електорат, перед самим голосуванням зняли свої кандидатури на користь Ющенка, закликали прихильників голосувати за нього. Це могло б допомогти Ющенку пройти в другий тур, що буде зробити вкрай важко І ось чому.
    Решта кандидатів — це просто опоненти Ющенка. І тут є два кандидати, лідери двох політичних сил, яких називають вже «головними». А так звані «соціологічні дослідження», так звані «рейтинги» кандидатів, що в Україні є наскрізь фальшивим, проплаченими, але  вони дуже впливають  на мізки виборців,— мало не автоматично «виводить» в другий тур саме їх — Януковича і Тимошенко. Це  є два олігархічні клани, які поділили Україну фактично, а тепер хочуть закріпити це і юридично.
    Очевидно, в другий тур таки ж вийде Янукович, навіть на старому електоральному запасі 5-річної давнини, плюс як лідер опозиції, до якої завжди хилиться невдоволений люд. Складніше питання з Тимошенко, бо її може обійти в першому турі не лише Ющенко, а й навіть Яценюк чи Тігіпко.
Високі рейтинги двох останніх є результатом великого фінансування обох їх певними бізнесовими колами з якихось своїх стратегічних міркувань. За кількістю агітації , розгалуженістю структур , а це все шалені кошти, ці молоді амбітні політики мало поступаються трьом основним кандидатам.
   Наступна характеристика виборчої кампанії —  поєднання старих, зрілих досвідчених політиків і нових. Вперше в історії одночасно балотуються всі три вищі посадові особи держави —президент, голова парламенту, прем’єр. Поряд з ними — молодші, перспективні Яценюк, Тігіпко, Гриценко. Зі старшого покоління— вічні «балотанти» , лідери відповідно комуністів і соціалістів Симоненко і Мороз. При тому, що Симоненко на цей раз формально йде не лише  від очолюваної ним компартії, а й від блоку лівих сил. Вічний «балотант» також Юрій Костенко, голова Української народної партії. 10 років тому він уже балотувався на президента і показав жалюгідний результат — відсоток з чимось . Причина проста : якраз того ж 1999 року відбувся розкол Народного Руху України, потужної організації, яка, подібно до «Солідарності» в Польщі чи «Саюдісу» в Литві,  вела країну до незалежності, але, на відміну від них, так і не прийшла до влади. Після розколу в рік виборів (а розкол і вибори були пов’язані, і це окрема цікава тема), балотувалися обидва лідери двох партій, на які розколовся Рух. Тобто , також і Геннадій Удовенко, який теж набрав такий же жалюгідний відсоток. Костенко був депутатом парламенту всіх скликань, окрім виборів 2006 року. Багато навіть членів очолюваної ним УНП  проти його балотування, підтримуючи в основному Ющенка і резонно вважаючи, що Костенко просто відбиратиме голоси у Ющенка. Але більшістю голосів партія таки висунула свого лідера на кандидати. Мотивація — щоб «піарити», рекламувати партію з прицілом на весняні місцеві вибори і цілком імовірні дострокові парламентські. А ще в підґрунті цього балотування —образа частини партійців на президента, який, на їхню думку, «обділив» посадами партію, що так працювала на нього на попередніх виборах.
    Ця ситуація в УНП, найбільшій з національно-демократичних партій, спонукає зачепити питання про ці партії на виборах. Опонент УНП, інша частина розколотого Руху, яка зберегла назву Народний Рух України і яку очолює зараз Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ, людина, абсолютно  далека від витоків Руху, ця партія відкрито, на з`їзді проголосувала за підтримку на виборах Юлії Тимошенко. Але з цим не згодна дуже велика частина партії. Дійшло до того, що цілі обласні організації НРУ заявили про свій вихід з партії в знак протесту проти підтримки партією Тимошенко   і через те, що вони підтримують Ющенка. На їх місце Рух зараз створює нові структури.
     Ще одна давня партія  — Українська республіканська партія «Собор» , очолювана Анатолієм Матвієнком, заявила про підтримку Ющенка. Так само і РХП , Республіканська християнська партія, яку очолює відомий рухівець Микола Поровський.
      Повний хаос з новоутвореними начебто ж демократичними, державницькими партіями. «Наша Україна» щойно на з`їзді заявила про підтримку, звичайно ж, свого голови Ющенка. Європейська партія України на чолі з Миколою Катеринчуком  підтримує Тимошенко. Так само  «Народна Самооборона» Юрія Луценка.
    Взагалі ж, важко говорити  про партійність, якусь ідеологію політиків. Бо у нас тут повний хаос, кон’юнктура, і варто запитувати не про те, які партії міняли політики за 20 років, а говорити, як вони мало не щороку міняють погляди й партії. Спершу щодо комуністичної партії колишнього СРСР. Саме собою, колишні й теперішні ліві — Симоненко й Мороз.   З інших  кандидатів найбільшим компартійним функціонером, і то не дуже великим, хоч і  працював у ЦК партії, був Литвин, голова парламенту. Сергій Тігіпко за своєю молодістю на час розпаду СРСР не встиг зробити партійну кар’єру, але безумовно її б зробив, бо був функціонером в молодіжній організації компартії — комсомолі. Решта кандидатів якщо й були в компартії, особливо люди старшого віку, як той же Ющенко, то числилися звичайними рядовими партійцями. Без цього тоді, в  СРСР, часто не можна було пробитися навіть на невеличку посаду директора школи, начальника цеху чи рядового журналіста.
   Про партійність, ідеологію і кон’юнктурщину краще скаже ось що. Всі основні, серйозні кандидати були й досі в політичному житті, в тому числі в парламенті. Так от, всього 2 з невеликим роки тому, восени 2007-го, були позачергові парламентські вибори. За пропорційною системою, тобто за списками партій і блоків. Ось якою була перша п’ятірка президентського  Блоку «Наша Україна—Народна Самооборона»: Юрій Луценко (лідера галасливої  організації «Народна Самооборона» через його популярність внесли навіть на перший рядок списку) ,  В`ячеслав Кириленко— голова партії «Наша Україна», Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Микола Катеринчук. Що маємо тепер:? Дивну картину.  З п`яти лідерів  блоку президента 4 опинилися в його опонентах. Лише В’ячеслав Кириленко чітко підтримує президента, будучи одним з лідерів парламентської фракції, очоливши Громадський рух «За Україну». Де ж решта? Яценюк і Гриценко балотуються самі. Їх, звісно, можна вважали  прихильниками Ющенка, але ж балотуються і ще невідомо, чи дійсно знімуть кандидатури.  Про Катеринчука і його партію : щойно прийняли рішення підтримати Тимошенко. А Луценко, котрий зараз є міністром внутрішніх справ і котрий завжди вважався не просто прихильником Ющенка, а його людиною, його висуванцем, відкрито став на бік Юлії Тимошенко і  все більше стає проти Ющенка. Чого вартий ось цей  заголовок у одній зі свіжих  агітаційних публікацій, якими переповнена преса. Це антиагітація, якої у нас більшість, але то окрема тема. Ось заголовок: «Луценко: «Ющенко пригрів бандюків у краватках і заявив: «Юрію, ти їх ніколи не посадиш». Це нормально від одного з найближчих соратників?  Звинувачення глави держави у покриванні злочинців. І це, повторю, перша п’ятірка президентського блоку.
   Втім, подібне і у опонентів з Партії регіонів. З першої п’ятірки списку кандидатів на тих же виборах вибули аж троє. Раїса Богатирьова тепер секретар Ради національної безпеки і оборони, яку очолює президент держави. Тобто, працює в президентській команді. Тарас Чорновіл посварився з регіоналами і вийшов з партії. Вийшла з неї і ще одна кандидатка з п`ятірки— Інна Богословська, яка нині сама  є кандидатом.
Остання — це, звичайно, ставлениця антиукраїнських кланів, може, навіть, якогось від Партії регіонів, бо у них там також розколи. Ця пані вже змінила не одну партію і блок.
   Це відповідь про політичну позиції наших кандидатів, про ідейність чи кон’юнктурність.
    Щодо посад, які займали. Мороз двічі був головою парламенту. Костенко був міністром екології в кількох урядах. Гриценко — колишній міністр оборони. Тігіпко був міністром, віце-прем`єром, головою Національного банку. Яценюк був головою  цього, діючого парламенту, пішов добровільно з посади, коли там фактично розвалилася ота мізерна коаліційна більшість. Також був міністром закордонних справ, займав ще один міністерський пост, був головою Національного банку — дуже насичена кар’єра як на 35 років.
    Нарешті про мотивації кандидатів, про «декоративні» фігури. Декого може здивувати їх присутність. При тому, що кандидат вносить грошову заставу за балотування — 2,5 мільйона гривень, або понад 300 тисяч доларів. Сума немала, але хтось же її вносить. Той, хто дійсно висуває кандидата. Перша мотивація такого висування —гарантоване виборчим законом право кандидата виставляти своїх представників у члени виборчих комісій, як окружних, так і місцевих Тобто, деякі кандидати виконують технічну роль, не лише з метою відібрати хоч якісь голоси в тих чи інших реальних кандидатів, а й дають можливість реальним кандидатам мати додаткових членів виборчих комісій. Це для нас суттєво, бо досі не вмерло сталінське правило : «Важливо, не як голосують, а хто і як рахує голоси»,   Чисто технічні кандидати — такі постаті, як Пабат, Рябоконь, Ратушняк,  яких широкий загал  не знає.   
   Про мотивацію Костенка вже сказано. Такі ж, як і він,  інші серйозні політики—Яценюк, Гриценко, Тягнибок, Тігіпко, Супрун— прагнуть «засвітитися» саме як серйозні перспективні політики з прицілом на майбутні президентські вибори і вже абсолютно точно — з прицілом на наступні парламентські, та й місцеві заодно. Цього не приховують і самі політики, що їхнє балотування покликане додати авторитету їхній політичній силі.
    Окрема ситуація   — Противсіх. Це прояв того, що дехто хоче перетворити вибори у фарс. Справа в тому, що чоловік поміняв своє прізвище на ось таке перед виборами і спеціально під них. До цього він був Гуменюк, займав солідну посаду мера міста Яремче за Прикарпатті. По сьогодні є головою Івано-Франківської торгово-промислової палати. І ось така комедія. Це спрямоване на посилення акценту, що багато виборців розчарувалися в політиках і, можливо, голосуватимуть проти всіх кандидатів. Є у нас така графа у виборчому бюлетені. Якщо точно, то вона значиться так : «Не підтримую жодного кандидата». Але це довго і складно, а «проти всіх»— простіше, дохідливіше. Потім стулили два слова в одне і вийшло таке сміховинне прізвище. Що ж, це теж частина нинішніх виборчих технологій.
    Загалом же, нинішня виборча кампанія проходить досить мляво, окрім брудної антиагітації в медіа. Може, через тритижневу перерву, викликану епідемією грипу. Щоправда, і цей грип теж надто вже заполітизували й зараз  використовують на виборах. Не дуже пожвавили кампанію й ті чи інші гучні скандали, до яких, схоже, виборці вже звикли. Але ще може бути всякого, і нинішня виборча кампанія може бути доволі непередбачувана. В цілому ж, що б там не було, це є поступ до демократії. І в цьому основна історична роль попереднього п’ятиріччя.
                                                                 
 
 
 

Комментарии (22)

не Павлік | 2009-12-14 14:23

Павліку, а звідки гроші у твоїх тягнивбоків чи юль(не знаю на кого конкретно молиться пан) ?

Ответить | С цитатой

Павло Чемериський | 2009-12-13 20:05

А розкольники Руху то при посадах і при мандатах. Костенко навіть в президенти сунеться на посміховисько з 0,000001 % рейтингу. Це той хто за 30 серебреників продав Чорновола. А ви, пане Петре. йому справно слижите, разом з Соломахою!
Так чи вам говорити про птріотизм і моральність в політиці?
Доречі, звідки в Костенка гроші на вибори? Знов Іуди згодилися комусь в Україні?

Ответить | С цитатой

закрытьДобавить комментарий: