Високий Вал

Последнее обновление 19:28 пятница, 10 мая

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

10.05.2010 19:32 Петр АНТОНЕНКО

ОПОЗИЦІЯ БЕЗ ПОЗИЦІЇ...

Що далі? Як бути? Ці вічні запитання постали не просто перед  опозицією та її лідерами, а перед   суспільством, яке, схоже, вже саме опинилося, і дуже швидко, в опозиції до обраної ним же влади. Розкид думок, відповідей  на ці запитання — від штурму  Верховної Ради —  до тихого інтелектуального опору. Ошелешене подіями 27-го квітня в парламенті, цією ратифікацією пакту Януковича — Медведєва, точніше,  ФАЛЬСИФІКАЦІЄЮ РАТИФІАЦІЇ, суспільство має якнайшвидше дати відповідь.

    На мітингу під парламентом лідерами опозиції було проголошено створення Комітету захисту України, заклик до створення таких комітетів в областях,  похід в народ, для підняття  його  проти “хунти”, “банди”, “узурпаторів” — як ще там було названо нову владу?  Саме до народу зосталося апелювати його демократичним проводирям, ще зовсім недавній владі, яка своїми чварами і нездарним владуванням безмірно завинила перед  народом, до якого тепер апелює. Але  що ж все-таки пропонується в цій боротьбі?  Як “піднімають народ”?
     Нещодавно на прес-конференції депутата одної з опозиційних фракцій парламенту я почув, що особливим  здобутком опозиції, принаймні,  на тому засідання парламенту  27-го квітня,  він вважає   кидання яєць у спікера Литвина. Далі йшлося по бійку в сесійній залі, димові шашки. Тобто, все, що  пов’язане з озвученим на мітингу біля парламенту  закликом до народу прийти 11 травня   на акцію протесту до стін парламенту і не то блокувати, не то штурмувати його з вимогою денонсації Харківської угоди. Якщо ні — то блокувати парламент аж до його розпуску, а відтак проведення позачергових виборів. Депутат  уточнив, що стояти під парламентом люди мають і день, і тиждень, і місяць чи два. Тобто, Майдан-2.
   Але тут постає  чимало  запитань. Скажімо, про інші форми парламентської боротьби, додатково до  стоянь і штурмів. Чи можна скасувати так зване рішення  парламенту від 27-го квітня в судовому порядку? Чи може опозиція розпочати процедуру імпічменту президента Януковича? Чи буде вона ініціювати, як було задекларовано,   рішення про відкликання суддів Конституційного суду, що узаконили коаліцію “тушок”? І, напевно ж,  узаконять і Харківський пакт. Навіть якщо при голосуванні за подібне опозиція   не набере 226 голосів.  Але чому ж не можна  навіть ставити ці питання у  парламенті?   Як засіб політичної, пропагандистської боротьби. І  оприлюднювати імена тих, хто голосував проти, як і по харківському пакту.
    Ще одним важливим моментом, раз уже мова зайшла про “всю Україну”, є питання про оцей самий рух опору, акції протесту в регіонах. Конкретніше — чому в той день, 27-го квітня,   синхронно з акцією протесту в столиці  майже не проходили  такі ж акції в регіонах, де  практично жодна  з так званих опозиційних, демократичних  сил не вивела людей  на центральні площі міст на мітинги? 
     Ще одною помилкою опозиції зараз є  те,  що народ піднімають   голими фразами, а не  вагомими політичними аргументами. Вониє, але народ їх не чує. І не лише через  окупованість і  продажність нашого медіа-простору, а й  від млявості опозиції. Де вони,  мільйони бодай хоч  листівок, донесених до  громадян, де б спростовувалася нахабна брехня  влади про “благо” газових угод,  “зупинення тарифів і цін”. А  при такій ситуації в медіа-просторі демократичні сили мали б нарешті подумати про підтримку, розвиток, створення державницьких  мас-медіа. Хтось згадав хоч зараз, до речі, в розпал передплатної кампанії, про ці ЗМІ?    
    Продовжує тему “всієї України” й такий важливий момент. як позиція місцевої влади — органів самоврядування, останньої ще не узурпованої частини влади в державі. Ця позиція надзвичайно важлива, бо  це вже серйозно, коли цілі обласні ради, поки що, на жаль,  лише в Галичині,  приймають резолюції з вимогою скасування ганебної угоди з Росією. Але про яку гілку влади ми говоримо? Ту, що фактично паралізована рішенням парламенту про скасування місцевих виборів  і “занесення” їх невідомо куди?  За що  голосувала й частина фракції НУ—НС. І тепер ми слізно апелюємо до цієї місцевої влади?  То невже ж і винесення на трибуну парламенту проекту постанови про розблокування місцевих виборів — також марна затія”?
    Які ще аргументи, заклики, план дії запропоновано опозицією народу, що чекає від політичних опозиційних сил саме цього? Хтось там з політиків щось мляво мимрить про акції непокори, страйки, аж до всеукраїнського. Гарні, перевірені засоби. Теоретично. А практично? В демократичних країнах подібні речі в значній мірі покладаються на профспілки й ними організовуються. Але про що ми говоримо, коли у нас профспілковий рух подрібнений майже так, як партійний. Профспілок не менше, ніж козацтв. А основна організація — Федерація профспілок України ще за помаранчевої влади спокійно загнуздана регіоналами. Чи ж випадково майже непомітною в політичній колотнечі щойно, у квітні, пройшла така дуже б помічена в багатьох державах затія влади, як прийняття нового Трудового кодексу. “Не помітили” цього, за великим рахунком, ні наші профспілки, ні політична опозиція, чимало представників якої й самі спокійно проголосували в парламенті за цей закон. А там є такі положення, які нагадують порядки в трудовому концтаборі. І якщо таке приймається, то про який опір трудового люду, про які страйки ми говоримо? Навпаки, це політичне блюзнірство — апелювати до вкотре обдуреного й кинутого люду.
    Що ще? Створення по регіонах комітетів руху опору, захисту, порятунку України? Чудово. Починаючи зі створеного такого комітету в столиці, який, очевидно, має стати всеукраїнським. Але, судячи з самої методи утворення його знов таки інтелектуалами, знову ж через Спілку письменників, це буде, скоріше, інтелектуальний центр опору. Безумовно,  потрібний, але в сув`язі з політичним опором. І тому просто дивує ще одне в стратегії політичної опозиції між 27 квітня і 11 травня. Те, що опозиційні партії не створюють в регіонах  згадані комітети  саме через свої партійні структури. Враження, що партії умисне маскуються, виставляючи попереду себе так звану громадськість. Може, це для того, щоб підкреслити: рух опору, мовляв, --  це народний рух. Але тоді логічно постає запитання: а партії що --  вже перестали бути народними, тобто демократичними, добровільними об`єднаннями громадян? Невже так воно і є?
     Втім, дивного в усій оцій “стратегії” опозиційних сил нема. Адже ключова   тема  єдність дій  політичної опозиції. І це буде найважче — забути, як сказав Анатолій  Гриценко, “про всі рейтинги, вибори, особистісні конфлікти і стати в один ряд”.  Але  наші політичні  лідери зобов’язані це зробити. І в цьому русі на захист України мають бути поруч, на рівних, всі ці політики: назву їх в алфавітному (саме так!) порядку— Гриценко, Кириленко, Костенко, Тимошенко, Тягнибок, Ющенко, Яценюк.  І тоді в цей ряд стане, вже не за алфавітом, а за чином, український народ.
   Та до цього ще далеко. Тут окреслено лише кілька  доволі незрозумілих дій політичної опозиції, якими позначилися ці два тижні між бурхливим 27-м квітня і продовженням цього — 11-м травня. У багатьох громадян такі незрозумілі дії  опозиції вже викликають думки про зговір її з владою, тобто фактично про зраду мільйонів своїх прихильників. Не хотілося б у це вірити. Але факт розгубленості, продовження чвар опозиції — все це, на жаль, існує. Що далі?  
х      х         х
    Все це написано наприкінці двотижневого “піднімання народу” на захист України, тобто перед задекларованим гучним акордом цього “піднімання”, перед 11-м травня. Непросто щось прогнозувати в  нашій дивній країні, де вранці не знаєш, що буде увечері, а вечором — що буде вранці. І все ж, більш-менш реально можна спрогнозувати, що завтра не буде нічого ТАКОГО особливого ні в стінах парламенту, ні під ними, на вулиці. Підстави для такого прогнозу дає весь хід безликого “піднімання народу” в ці два тижні. Юлія Тимошенко, звичайно, їздила по Україні, щось там говорила, планувала, до чогось закликала. І це зрозуміло: все-таки лідер — ні, не всієї опозиції, адже вона й сама заявляє, що не претендує на таке, але принаймні, лідер, мабуть же, найпотужнішої її течії. Але навіть пані Юлія якось  так сумно зазначила, що ось, мовляв, до 11-го травня поз`їжджаються із закордонного відпочинку всі лідери опозиції,  і щось та буде. Дійсно, дехто з них піднімав народ доволі своєрідно — хтось візитом до Німеччини, хтось інший лазінням по горах, в очікуванні не так чогось такого опозиційного”, як теплого місця у владі. Та вже якось назавтра позбираються. Правда, трикляті запитання на кшталт “Що робити? Як бути?”, очевидно, залишаться й на післязавтра. Для народу, не для політиків. 
 
Продовження теми: вівторок, 11 травня
В УКРАЇНІ ЙДУТЬ ДОЩІ…
   Дійсно, в  нашій дивній країні важко щось прогнозувати навіть на один день. Але на цей раз, як і прогнозувалося,  у вівторок не відбудеться НІЧОГО ТАКОГО ні в стінах парламенту, ні біля них. Ні блокування трибуни з вимогою денонсації Харківського пакту, ні стояння 100-тисячного мітингу під парламентом з такою ж вимогою, а інакше — розпуск парламенту.  Все виявилося прогнозованим, виходячи  з  того, як опозиція в ці два тижні піднімала народ.
    То ж був благенький мітинг   поблизу парламенту, в Маріїнському парку, де людей було навіть МЕНШЕ, ніж 27-го квітня. І річ навіть не лише в тому, що по периметру парламенту, як і два тижні тому, стояли намети Партії регіонів. І не лише в тім, що на цей раз для інших людей, не регіоналів, була перекрита вулиця Грушевського. Не лише в тім, що по дорогах на Київ міліція затримувала автобуси й маршрутки з людьми з областей, які їхали на акцію протесту. Врешті, навіть один  тримільйонний Київ міг би виставити десяки тисяч демонстрантів.  
     А на мітингу виступили і Юлія Тимошенко, і кілька політичних та громадських діячів — від створеного напередодні, 10-го  травня,  Народного комітету захисту України. Комітету, де  нарешті начебто ж “засвітилися” й опозиційні  партії, правда, здебільшого ті, що гуртуються довкола БЮТ.
     Тихо було в ці хвилини і в парламенті. Звичайний сесійний день, кілька десятків  винесених на розгляд питань. Можна, правда, вважати результатом акції протесту біля  парламенту те, що  в ньому було проголосовано постанову — заслухати в  середу інформацію  Уряду щодо підготовки міждержавних угод України і Росії, які планується  підписати у Києві  17-го травня Але й тут можа дещо спрогнозувати, судячи з невеликої дискусії при прийнятті у вівторок цієї ухвали. Представники опозиційних фракції Юрій Кармазін (НУ—НС) та Олег Ляшко (БЮТ) внесли пропозицію,  щоб у вівторок профільні комітети парламенту витребували в уряду проекти цих українсько-російських угод, обговорили їх на засіданні комітетів і висловили свою позицію в сесійному залі. І щоб   це було слухання за повною програмою, з доповіддю прем`єра,  участю профільних міністрів. На це лідери фракцій коаліції — Петро Симоненко від компартії та Олександр Єфремов від Партії регіонів внесли пропозицію обмежитися просто заслуховуванням інформації уряду без всякого обговорення. А ще один депутат-комуніст запропонував взагалі дочекатися підписання угод, а потім проаналізувати їх зміст. Ну, зовсім як по Харківському пакту. Якщо хтось не згоден, у коаліціянтів завжди знайдеться 226 голосів. А то й більше. На початку засідання спікер Литвин оголосив імена депутатів, що поповнили коаліцію. І серед них не лише ті,  що прийшли у фракцію регіоналів на зміну тим, котрі пішли і виконавчу владу,а додалося й ще  кілька “тушок”з інших фракцій.
    Так само без особливих проблем було проголосовано обрання комуніста Адама Мартинюка на посаду першого заступника голови парламенту. На слабенькі протести опозиційних депутатів,  що ця посада за традицією  віддається опозиції, коаліціянти-кнопкодави мовчки відповіли голосуванням.
    Схоже, озвучений у ці два тижні заклик БЮТ “Спочатку посадимо Януковича, а  потім картоплю” не спрацював. Люди воліють насамперед впорати городи. Так надійніше. 
    …У геніальному романі Маркеса “Сто років самотності”  є  взагалі супергеніальна  фраза. Керівник повстанців полковник Буендіа телеграфує у рідне місто Макондо своєму приятелеві, щоб дізнатися, що нового у їхній затяжній партизанській боротьбі?  Запала  тривала пауза. Приятель дивиться у вікно, на сіре нависле небо і потім  шле  телеграфом  блискучу фразу: “В Макондо іде дощ…”
 
     

 

     

Комментарии (4)

кукулус | 2010-05-12 16:25

доречі, Петро Якович, хоча б в цензуру не грається, як Соломаха, який банить всі неугодні коментарі. І хто його маразм буде читати.

Ответить | С цитатой

росич | 2010-05-12 15:38

До честі Петра Яковича, що він має власну позицію, хоча й дещо упереджену та зідеологізовану. Не завше махати руками ефективніше, ніж писати пером.

Ответить | С цитатой

ГАК | 2010-05-11 12:45

АНТОНЕНКО ВЕСЬ ЧАС, І СВОГО ЧАСУ РОБИВ БАГАТО, ОСОБЛИВО ТОДІ КОЛИ ЧИТАЛИ СІВЕРЩИНУ.
ВІН ПИШЕ ПРАВДУ І СТАВИТЬ ПРЯМЕ ПИТАННЯ ,
ЧИ МАЮТЬ АВТОРІТЕТ У НАРОДА ЛІДЕРИ ОБЛАСНОЇ ОПОЗИЦІЇ - ПРО ЯКИХ ОСТАННІМИ РОКАМИ НЕ ЧУТИ.

Ответить | С цитатой

Чемериський Павло | 2010-05-11 11:13

Петре Яковичу, а що для консолідації зробили персоально ви? Чи все закінчується докорами та розмишлізмами на шпальтах газет?

Ответить | С цитатой

закрытьДобавить комментарий: