Високий Вал

Последнее обновление 17:05 четверг, 6 февраля

Укр Рус

Александр ВОЛОЩУК

Професійний мандрівник

Спогади про майбутнє Кавказу

Кілька днів тому мені зателефонували друзі з Махачкали.

-         Коли до нас приїдеш?
-         Мабуть, наступного літа.
-         Добре, приїжджай. Ми тобі наречену знайдемо.
-         Так мені ж тоді треба буде мусульманином ставати…
-         Не хвилюйся, ми тобі росіянку знайдемо!
Посміялися. Потім вже я запитав у дагестанських друзів:
-         А ви Залму (це жіноче ім’я – О.В.) вже заміж видали?
-         Ні, весілля відкладено. У нареченого Залму нещодавно брата вбили…
   Загиблий був бойовиком і воював з «федералами». Я знав це ще два роки тому, коли востаннє відвідував Північний Кавказ.
 
2005 рік
 
Коли я вирішив здійснити першу подорож автостопом по «гарячих точках» Кавказу, багато хто з моїх друзів і знайомих крутив пальцем біля скроні і казав, що я збожеволів. «Там же стріляють… Тебе ж там уб’ють … візьмуть у заручники … у рабство…»
Я поїхав на Північний Кавказ. Бо той, хто боїться, ніколи не досягне успіху. Пройшов Північну і Південну Осетію, Дагестан, Чечню, Інгушетію. Мене не вбили. Не взяли у заручники. Не зробили рабом. Натомість я дізнався, що таке справжня кавказька гостинність і що означає для кавказьких народів звичайне слово «друг».
Але десь поруч йшла війна. Здебільшого – невидима, підступна, жорстока. Постріл міг пролунати будь-якої миті. З-за рогу будинку, з вікна машини, що проїжджає поруч, з кущів. На Кавказі знову йшла війна. Та я знав, що мені нема чого боятися – у людину з рюкзаком стріляти не будуть. Це забороняє Коран – священний закон мусульман.
Я не хочу у черговий раз висловлювати свою думку щодо причин сучасних збройних конфліктів на Кавказі. Бо робив це не раз, і власну думку ніколи не зміню. Хочу лише розповісти про кілька зустрічей, які назавжди залишилися в пам’яті і на сторінках мого «кавказького» похідного щоденника 2005 року.
 
Нальчик
 
Залишаючи столицю Кабардино-Балкарії, прямував на владикавказьку трасу. Мене наздогнали троє «джигітів».
-         Ти хто?
-         Мандрівник з України. Подорожую по Кавказу.
-         А в Чечні будеш?
-         Буду.
-         То, може, купиш у нас «ствол»? Тобі там з ним спокійніше буде.
-         Та ні, дякую. Мені там спокійніше буде без «ствола».
Менш ніж через два місяці в Нальчику була велика стрілянина, загинуло більше 130 чоловік…
 
Беслан
 
В це невелике містечко, про яке до відомих подій мало хто знав, я приїхав майже через рік після трагедії. Побував у розстріляний школі, а потім прийшов на міське кладовище. 330 однакових могильних плит і пам’ятників з червоного мармуру, сотні вінків, дитячі іграшки. Дати народження: 1992, 1994, 1997. Дата смерті у всіх одна – 3 вересня 2004-го. На кладовищі познайомився з осетином Георгієм. Він був серед тих, хто брав безпосередню участь у штурмі школи. Від нього дізнався справжню, а не «офіційну» правду про бесланську трагедію.
- Терористів було не 32 чоловіки, а мінімум удвічі більше. Коли розпочався штурм, половина з них змогли втекти, для цього достатньо було підхопити на руки дитину, і в тебе вже не стрілятимуть. Чеченців серед вбитих терористів виявилося мало, в основному інгуші. Вимоги цих людей були зовсім іншими, ніж повідомлялося. Вони вимагали не виводу федеральних військ із Чечні, а хотіли, щоб їм привели чотирьох чоловік: промосковських президентів Чечні, Інгушетії і Північної Осетії та дитячого лікаря Леоніда Рошаля, який, за їхнім переконанням, дозволив застосувати усипляючий газ в «Норд-Ості». «Ми розберемося з ними і відпустимо заручників», - так вони казали. Путін розумів, що в разі виконання подібних вимог на Кавказі розпочнеться нова війна з тисячами жертв. Тому й віддав наказ штурмувати школу. Розумів, що загиблі серед заручників будуть, але значно менше, ніж їх принесла б війна. Тільки одного не розумію – навіщо треба було стріляти з танка по даху спортзалу?..
Георгій дуже не любить інгушів і, за його словами, тримає вдома «про всяк випадок» автомат і кулемет.
- Автомат дістав за магарич, а кулемет купив за 5000 рублів. Інгуші можуть напасти на нас будь-коли, бо вважають, що ми живемо на їхній землі. А яка ж вона їхня, коли наша…
 
Цхінвалі
 
Подорожуючи по Грузії, вирішив завернути в Південну Осетію (тоді там було відносно спокійно). Перед в’їздом у Цхінвалі – три пости: грузинський, миротворчий і осетинський. Перші два пройшов без ускладнень. А осетини посадили мене у «дев’ятку» і привезли у міськвідділ міліції. Його начальник, уважно вивчивши мої документи, сказав наступне:
- Якби ви приїхали до нас з боку Росії, через Північну Осетію, ми б прийняли вас як друга. Але ви приїхали з Грузії, і довіри до вас немає. Можливо, ви грузинський шпигун?
Тією ж машиною мене повернули на осетинський пост і сказали «до побачення». Повертаючись з Цхінвалі у Горі, я зупинив «Ниву», за кермом якої був слідчий горійської прокуратури на ім’я Георгій. Він повертався з прикордонного села у Південній Осетії, де був по справі викрадення осетинами 11-річного грузинського хлопчика. Георгій розповів, що за останні два місяці це був вже шостий подібний випадок, чотирьох з п’яти дітей викрадачі вбили. Викрадали осетинських дітей і грузини. Така ось війна.
 
Поті
 
В цьому місті я був удвох з товаришем. Коли вже виходили з Поті на трасу в бік Кобулеті, до нас підійшло п’ятеро грузинів.
- Хлопці, ви звідки?
- З України.
- О-о, з України? То залишайтеся з нами. Сьогодні Маріамоба (День Успіня Святой Марії – національне свято Грузії. – О.В.), сьогодні день народження у Вано, завтра день народження у Давіда. Ви – наші гості, будемо пити, їсти, гуляти!
Люди, які нас так гостинно запросили, були офіцерами грузинської армії. Ми їли, пили і гуляли з ними упродовж двох днів. Чому нас так прийняли? Тому що на початку 1990-х вони воювали проти Абхазії, пліч-о-пліч з батальйоном українських найманців. Гинули і абхази, і грузини, і українці. Повагу до своїх бойових побратимів грузинські військові перенесли на нас…
 
Гянджа
 
Друге за кількістю населення місто Азербайджану (колишній Кіровабад). Тут я познайомився з азербайджанцем, який три з половиною роки воював проти вірмен в Нагорному Карабаху. За його словами, вірмени вели війну «без правил»: знущалися з жінок, вбивали дітей, знімали скальпи, виколювали очі.
-         Ми так не робили, хоча й ґвалтували прибалтійських снайперш-найманок. Рано чи пізно ми повернемо собі Карабах, це – справа двох тижнів. Зробили б це хоч зараз, але вірменам допомагає Росія. Якщо Ільхам Алієв накаже воювати, то чоловіки Азербайджана  знову візьмуть до рук автомати. Але воювати будемо по-чоловічому, як вчить Коран.
 
Джемікент
 
Потрапивши у Дагестан, я змінив тактику автостопу – вже не сам зупиняв машини, а просив робити це для мене «силовиків» на блок-постах і постах ДПС. Неподалік Дербента на блок-посту Джемікент озброєні автоматами дагестанські «депеесники» погодились мені допомогти. Але особливо з цим не поспішали. Раптом на посту розпочався переполох: пересмикування затворів, крики «Лягай!» і таке інше. Вирішивши, що відбувається напад на пост і зараз розпочнеться стрілянина, я присів за бетонне укриття. Пройшло 5, 10 секунд, але нічого не відбувалося. Я дивувався. Потім мені пояснили – чотири рази на добу на посту влаштовується учбова тривога. Щоб завжди бути готовими до справжнього нападу.
 
Хасавюрт
 
У прикордонному з Чечнею дагестанському місті Хасавюрт затримався надовго, хоча планував пройти його транзитом. Двадцять годин в місцевому РВВС мене ретельно перевіряли – спочатку міліція, потім ФСБ. Все було чемно і культурно. «Ви ж розумієте, де знаходитесь. Тим більше, що під час першої і другої чеченських кампаній на боці бойовиків воювало чимало українців», - говорив мені майор ФСБ. Я все чудово розумів і не заперечував.
За час свого перебування в райвідділі встиг познайомитись і подружитись з кількома міліціонерами. Виявилося, що всі вони відряджені в Хасавюрт із Кізляра. Бо всю місцеву міліцію вже перестріляли. На подвір’ї РВВС підійшов до пам’ятника загиблим міліціонерам, прізвища яких були вибиті на бронзовій дошці. Заради цікавості підрахував – 18 чоловік. Кізлярський міліціонер на ім’я Мухтар, який стояв поруч зі мною, спокійнісіньким тоном промовив:
-         Тут не всі. Кілька днів тому ще двох убили, не встигли їх дописати…
Коли я вирішив прогулятися по Хасавюрту, начальник РВВС настійливо порадив одягнути бронежилет, а Мухтару наказав супроводжувати мене. Він йшов зі знятим із запобіжника «калашниковим» на плечі, тримаючи вказівний палець на спусковому крючку…
 
Грозний
 
Від Хасавюрта до Грозного їхав з двома чеченцями-братами – Різваном і Ісламом Казаєвими. Коли під’їжджали до Грозного, Різван сказав:
- Олександре, багато людей в Росії, та й у вас в Україні, вважають нас, чеченців, за якихось звірів. Начебто у кожного з нас є зброя, всі ми хочемо когось убити, захопити в заручники, десь і щось підірвати. Ти не повірив цьому і сам приїхав у Чечню, щоб побачити нашу землю. Я поважаю тебе. Зараз приїдемо в Грозний, і ти – мій гість від Аллаха. Живи у мене скільки хочеш, ні про що не думай.
Упродовж кількох днів, проведених у вщент розбитому Грозному, я відчував надзвичайну гостинність чеченців. І коли залишав Чечню, записав у власному щоденнику: «Тут живуть хороші люди, які завжди готові поділитися з вами шматком хліба, дахом над головою і кавказькою гостинністю. Не вірте газетам, телевізору і чуткам. Поганих народів немає у світі»…
 
Моздок
 
З капітаном міліції Андрієм Філатовим я познайомився на блок-посту біля північної околиці міста. Спочатку він запідозрив у мені чеченського шпигуна, а коли зрозумів, що я – журналіст, то вирішив «вилити душу».
- Ще кілька років тому я був офіцером федеральних військ. Брав активну участь у другій чеченській війні. Ти бачив зруйновані будинки в центрі Грозного? То я їх розстрілював з танка. В 1999 році з бойовиками не панькалися – коли на даху дев’ятиповерхівки «засікали» снайпера, то просто підганяли танк і «зносили» кількома пострілами пів-будинку. Спочатку бойовики ховали своїх вбитих, а потім просто клали на трупи листи шиферу. Багато солдатів строкової служби не витримували війни: втрачали розум, стріляли самі  себе. А батькам потім повідомляли, що їхній син «геройськи загинув»…
На чеченський війні Андрій був поранений і контужений, і тепер розраховувався власним здоров’ям за роки армійської служби. Звільнившись з армії, він упродовж восьми місяців не міг влаштуватися на роботу.
- Російські «чеченці», як свого часу і «афганці», виявляються непотрібними країні і суспільству. Мені потрібна операція, коштів на яку не маю. І як я після цього маю ставитися до своєї країни?..
Слухаючи Андрія, я вловлював у його словах невидимі сльози. Він не потрібен країні, яка відправила його на чеченську війну…
 
Будьонновськ
 
Місто, яке «прогриміло» на весь світ трагедією 1995 року. Справжня правда, яку я дізнався про ті події, також дуже відрізнялась від «офіційної». Її розповів колишній міліціонер Ігор Подковирін.
- У той день я був вихідний і відпочивав на міліцейський базі за містом. Коли дізналися про напад бойовиків Басаєва на місто, щось вдіяти було вже неможливо. Райвідділ міліції був захоплений і роззброєний в середині дня за якихось десять хвилин. Через дві години заручники були загнані в районну лікарню. А увечері у випусках новин повідомили: «Напад озброєних чеченських бандитів на Будьонновськ. Напад на райвідділ міліції. Йде бій за другий поверх». Який бій? Ніякого бою не було! Захопили як сліпих кошенят! Ми слухали і дивувалися – як твоя ж країна може так брехати?! Після всього, що трапилося, мати і дружина змусили мене звільнитися з міліції. Тепер ось працюю на млину, перетираю зерно на борошно.
 
Всі згадані зустрічі відбулися в 2005 році. Удруге я приїхав на Північний Кавказ в 2007-му. Багато що за два роки змінилося: відбудовувався Грозний, у регіоні стало спокійніше, мої документи і особу перевіряли значно рідше. Незмінною залишилася кавказька гостинність. Знову побувавши у своїх друзів у Махачкалі та Грозному, я зрозумів, що тепер сприймався ними вже не як друг, а як родич. Ніяка війна ніколи не змінить культури й менталітету кавказьких народів. Це те, що було, є і завжди буде на Кавказі. Це непорушне – як самі Кавказькі гори.
Чи зміниться політична ситуація на Кавказі? У найближчі роки - навряд чи. Російська Федерація залишається імперією, і її політики продовжують імперський курс. Постріли і вибухи на Кавказі лунали 180 років тому, лунали наприкінці ХХ століття, лунатимуть й надалі. Кавказ ніколи не скориться Росії.

Комментарии (7)

О.Волощук | 2009-11-18 11:15

А. МайоровКонечно, Кавказ - это интересно. В первый раз всё было нормально, во второй тоже. А в третий ведь и подстрелить могут, раз на раз не приходится. Тем более что в следующий раз, насколько я знаю, Александр собирается пройти по горным районам Чечни и Дагестана. Может, не стоит рисковать?

Є така східна мудрість - неприємності трапляються з тими, хто їх боїться. А стосовно "могут и подстрелить" відповім словами Володимира Висоцького: "Так лучше, чем от водки и от простуд..."

Ответить | С цитатой

А. Майоров | 2009-11-17 20:39

Конечно, Кавказ - это интересно. В первый раз всё было нормально, во второй тоже. А в третий ведь и подстрелить могут, раз на раз не приходится. Тем более что в следующий раз, насколько я знаю, Александр собирается пройти по горным районам Чечни и Дагестана. Может, не стоит рисковать?

Ответить | С цитатой

росич | 2009-11-16 15:28

Сашко, цікаво розповідаш, особливо про гостинність кавказців. Чому ж у нас вони не такі гостинні. Та йвоюють вони з федералами не за отчий дім, а за сфери впливу, по-простому за гроші.
Все ж захоплююсь твоєю відважністю. На таке мало хто погодився - тим паче добровілдьно. Наступного разу рекомендую взяти з собою відеокамеру, поспілкуватися з рабами і рабовласниками. Сюжет одразу кажу, за чималі бабки в тебе купить щонайменше центральний український канал або бібісі

Ответить | С цитатой

О.Волощук | 2009-11-16 09:54

Дмитро М.

Так, на Кавказ. І не тільки. Якщо буде можливість (маю на увазі час), то з Північного Кавказу попрямую далі - через Азербайджан і Грузію у Східну Туреччину, Західний Іран, Сирію, Йорданию, Ліван.

Ответить | С цитатой

Дмитро М. | 2009-11-16 08:18

Олександре!
Невже в наступному році знову на Північний Кавказ?

Ответить | С цитатой

Редактор новин | 2009-11-14 00:13

"Вимоги цих людей були зовсім іншими, ніж повідомлялося. Вони вимагали..."
Ну, зараз пронюхають про блог у Желєзногорську і забабахають ще одну атаку!

Ответить | С цитатой

Олександр П. | 2009-11-13 20:46

Цікава розповідь. Дякую.

Ответить | С цитатой

закрытьДобавить комментарий: