Високий Вал

Останнє оновлення 18:08 середа, 23 серпня

Укр Рус

Семен БЕЛЬМАН

Голова правління Чернігівського обласного об’єднання єврейських громад та організацій

23.08.2016 16:19 Семен БЕЛЬМАН

Ще не вмерла…

  Двадцять п’ять років незалежності  країни – мало це чи багато? Хто як скаже, і всякий буде по-своєму правий. Я ж думаю – не мало. Не мало хоча б  тому, що за ці роки виросло покоління українців, які не знали ніякої іншої держави, окрім Незалежної України. І сьогодні  дуже не просто (але вкрай необхідно)  розповісти їм правдиву історію України і історію створення її новітньої незалежності. Але це нагальна справа істориків. А мені (не історику, а свідку) сьогодні, напередодні двадцять п’ятого Дня Незалежності  України, хочеться розповісти ось цю маленьку бувальщину.

1991 рік для народів  великої супердержави, яка  звалась СРСР, видався дуже тяжким: політична дестабілізація та пусті полиці в магазинах, невпевненість у майбутньому і, як наслідки, антикомуністичні настрої...  Але КПРС ще й не думала розставатися з владою. На початку січня силові дії були застосовані в столиці Латвійської РСР Ризі. 11 січня акції захвата стратегічних об’єктів та об’єктів ЗМІ радянськими військами з застосуванням бронетехніки відбулися в  литовських містах Шяуляй, Варена, Каунас та ін. 13 січня 1991р. радянські війська штурмом захопили телевізійну вежу у столиці вже проголошеної ще 11 березня 1990 р. незалежною Литви. Тоді загинуло 13 людей, а десятки були поранені. Радянську Владу трясло…  Переломним пунктом у цій запеклій боротьбі став серпневий путч ГКЧП 1991 року.

     24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України.  В той же день була прийнята постанова «Про військові формування в Україні», яка визначала: «Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». 

     Три місяці потому, 20 листопада 1991 року, Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, а 6 грудня Верховною  Радою України  був прийнятий Закон України «Про Збройні  Сили  України». Але не все було так легко і просто. В середовищі військовослужбовців були різні настрої, розмови та наміри….

    Майбутнім поколінням істориків буде над чим «ламати» голову: СРСР офіційно розпався тільки аж 8 грудня 1991 р., коли лідери України, Білорусії та Росії  у Біловезькій пущі підписали угоду  про припинення існування СРСР, а за тиждень до цього, 1 грудня, в Україні ще було проведено референдум по питанню її незалежності (!)  від СРСР. Слава Богу, тоді 90 відсотків населення проголосувало за незалежність.

    З січня 1992 року повинен був розпочатися процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ.

  Я тоді вже другий десяток років проходив військову службу в оркестрі Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ).

  Прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ було призначено на 4 січня 1992 року. Звичайно, церемонія присяги повинна була завершуватися  гімном держави. Але, як часто буває в часи революційних змін, склалася парадоксальна ситуація: національним гімном України вже кілька місяців назад була затверджена пісня композитора Вербицького  на слова поета Чубинського «Ще не вмерла Україна», а от нот гімну музиканти ще і в очі не бачили.

     Сталося так, що диригент нашого оркестру тоді тимчасово був відсутній. І  командування училища дає мені доручення знайти потрібні ноти. Але незважаючи на те, що пісня «Ще не вмерла Україна» була написана ще в XIX столітті, скажу прямо: в умовах Чернігова кінця XX століття знайти її було майже неможливо. У бібліотеках пісні тільки про Радянську Україну...  І тоді я звернувся до видатного хормейстера, викладача Чернігівського музичного училища, громадського діяча Любомира Мирославовича Боднарука. Родом він був із Західної України і в ті роки приймав активну участь  в українському національному відродженні у Чернігові. Взагалі, це була надзвичайно шляхетна людина – такий собі вишуканий український інтелігент. А знав я його ще й тому, що сам з 1989 року займався громадською діяльністю по відродженню єврейської культури України.  Скажемо так – ми обидва в багатьох питаннях були однодумці.

     Як раз в ті «революційні» роки на зламі епох керівництво музичного училища якимось чудом спромоглося  «захопити»…  ні, не  «пошту та телеграф», а будівлю Чернігівського міському комуністичної партії України.

 Так от, приходжу я вже у колишній міськком партії, у кабінет до хормейстера Л.М.Боднарука зі своєю – не своєю – проблемою. Запитую його. У відповідь – тиша... Після незвичайної паузи Любомир Мирославович без слів повертається до шафи, заповненої папками з нотами. Щось доволі довго шукає. Потім повертається до мене і дає мені пожовтілий нотний аркуш, де синіми чорнилами від руки були написані вже доволі затерті (напевно, ховав багато років) ноти для голосу пісні «Ще не вмерла...». І тільки після цього він заговорив: «Не думав я, що ці ноти колись стануть комусь потрібні...». Я був вражений цими його словами. Але ще більше його слів говорили його очі. Я і зараз пам’ятаю цей  схвильований погляд…

     А далі необхідно було терміново зробити переклад гімну України для оркестру. Але хто це зробить?  В ті роки у місті було достатньо потужних діючих диригентів, але я звернувся до 84-літнього (!) диригента Юхима Сергійовича Баліна. І ось чому. Юхим Сергійович народився у маленькому містечку на Центральній Україні. Він любив і добре знав український фольклор та українську музику і робив дуже гарні, незвичайні обробки для духового оркестру українських  народних пісень і танців. Пам’ятаю, як на початку 1970-х років я в складі оркестру Палацу культури хіміків поїхав на Всеукраїнський конкурс самодіяльних духових оркестрів до Києва. Тоді Юхим Сергійович взяв у програму  виступу оркестру красивий, дуже мелодійний український марш – «Старовинний запорізький марш». Зараз цей музичний твір слухачі можуть почути в концертах та майже чи не кожний день по радіо, а тоді я чув, як старі музиканти оркестру з острахом говорили між собою: «Що він робить? Йому ж пришиють український націоналізм!»... Та сталінська влада ще у 1953 році вже намагалася звинуватити ветерана війни, військового диригента майора Баліна в націоналізмі, тоді – єврейському націоналізмі. Тому, думаю, можливі звинувачення в українському націоналізмі Юхима Сергійовича вже не лякали. І тоді, у грудні 1991, він охоче взявся за роботу, і за декілька днів оркестрова партитура гімну України була вже написана.

     І от 4 січня 1992 року, під час прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ, в Чернігові вперше в живому виконанні прозвучав гімн Незалежної України.

     Дивно, але я зовсім не пам’ятаю цього «першого»  виконання гімну. Не пам’ятаю, напевно, тому, що тоді природно хвилювався; почувши своє прізвище, поклав долу свій музичний інструмент, взяв в руки автомат і вийшов на  центр плацу для прийняття присяги  на вірність народові України...

Ось така вона, звичайна і незвичайна, маленька історія початку створення незалежної держави Україна.

                                                                                                          

 

Коментарі (1)

М.Боюра | 2016-08-23 18:35

Спасибі, дуже інтересно.

Відповісти | З цитатою

закритиДодати коментар: