Високий Вал

Останнє оновлення 23:12 вівторок, 25 квітня

Укр Рус

05.12.2012 20:52 Олена ЛАЗУН

Позитив дня сегодняшнего

 

Эту историю рассказал оператор нашего телеканала. Ситуация реальная, случилась сегодня днем в центре Чернигова около школы №1.

Для оператора она началась так: когда он возвращался после обеденного перерыва в редакцию, его остановил милиционер и попросил быть понятым. Оператор, как добросовестный гражданин, согласился. J

Оказалось, понятым надо было быть при оформлении задержанного вора. Оператору, как понятому, объяснили суть происшедшего: жительница Чернигова (бабулька преклонных лет) возвращалась домой с крупной суммой денег (скорее всего из банка или от банкомата). Сумма была действительно приличная. J

Но несла свое богатство старушка недолго. Двухметровый детина, видимо давно следивший за пожилой женщиной, решил «помочь» бабушке – выхватил пакет с деньгами и убежал.

К счастью для жертвы, как раз в этот момент рядом проходил молодой человек. На вид – самый обычный. Так вот этот парень, увидев, что творится, не смотря на то, что вор был, как минимум, на полторы головы его выше, погнался за злодеем, догнал того, отобрал у него бабушкины деньги, а воришку скрутил и вызвал милицию. Вот так.

Милиция приехала, оформила преступника как полагается – с понятыми, протоколами и т.д.

Наш оператор, не только добросовестный гражданин, но и добросовестный сотрудник ТВ – он тут же предложил снять об этой истории сюжет, пытался уговорить парня, задержавшего преступника, дать небольшое интервью. Но герой действительно оказался героем – скромный, не жаждущий славы, J он от интервью отказался, сослался на неотложные дела и ушел.

Бывает и такое в наше время J.

26.08.2012 21:27 Олена ЛАЗУН

Ілюстрація до мовного питання ...

Крим.

Стандартне село на березі Чорного моря.

Купа відпочивальників. Різних національностей.

Класичний пансіонат сімейного типу.

Триповерховий будинок. Затишно. Гарно. Їдальня надворі. Акуратні столики.

Дорослі  вечеряють. Діти бігають навколо. Трошки галасливо.

Все ніби добре, але малюки та підлітки своїми криками дещо дратують власницю пансіонату. Вона кілька разів робить зауваження.

Нарешті не витримує.

(далі текст – мовою оригіналу, тобто російською)

- Дети, я вам что, не ясно сказала, вы меня не понимаете, вы что - не русские?!

Кількасекундна пауза. Діти замислилися.

- Нєа, - першим відповідає 10-річний хлопчик. – Я беларус.

- А я – українка, - одразу ж додає дівчинка-одноліток.

Далі – німа сцена. Власниця пансіонату хапає ротом повітря, але слів так і не знаходить.

14.08.2012 10:20 Олена ЛАЗУН

Навеяло ...

 «Укрзалізниця» не перестает удивлять мое воображение.

Не так давно довелось ехать в международном поезде.

Казалось бы, уж куда-куда, а для «понтов» перед Европой могли бы выделить вагоны и получше … Но нет!

 

Старый и потрепанный, переживший не один таможенный осмотр, вагон не внушал не то чтобы уважения – при его беглом осмотре не возникло даже малейшего доверия и уверенности в сохранности моей скромной персоны на время пребывания в этой доисторической коробке.

 

Мое озадаченное лицо сразу правильно оценил помятый проводник и тут же предложил нам с коллегой свободное купе и нижние полки (наше же купе, как, оказалось, было уже занято самим проводником).

 

Осмотрев рекомендованное помещение, я сразу же отметила перекошенный накроватный фонарик. Естественно, он не работал.

Одна из верхних полок была настолько дико перекошена, что даже заинтриговала меня. Стало интересно, как на ней, по замыслу разработчиков этой дивной конструкции, вообще можно было находиться.

 

Но первые неприятные впечатления от «сервиса» улетучились довольно быстро. За окном шел летний дождь, отсутствие нормального освещения делало купе даже несколько уютным.

Совсем растопил мое занудство горячий чай с медом.

 

Спорное блаженство продолжалось недолго. Прямо посреди ночи нас ждали таможенники. И родные украинские, и непонятные заграничные.

 

Общение со стражами государственной границы растянулось на три часа. Не то чтобы мы были не рады … Но  холодная дождливая полночь не располагает к бодрствованию. Спать же было бессмысленно.

 

Помахав  ручкой границе, мы наконец-то погрузились в приятную полудрему. Как оказалось, расслабились мы зря.

 

Уже через час на очередной станции раздался нервный стук в дверь. Обещанное проводником «купе в полном распоряжении» превратилось в стандартную свалку сонных тел, качающихся по штопаным много раз полкам в такт стука колес. Возвращаться же на свои места согласно купленным билетам тоже не имело смысла, потому как туда заботливый проводник уже тоже кого-то пристроил.

 

Казалось бы – все испорчено до основания. Но нет предела железнодорожному коварству!

Прибывшая в наше купе дамочка, разобравшись, наконец, со своими торбочками, решила прилечь на верхней полке. Попасть туда она почему-то решила не по специально для этого сделанной лестнице, а по-нашему – через стол. Хлипкая конструкция жалобно запищала под солидной тушкой, но выдержала.

Я с ужасом взирала на этот акробатический номер, понимая, что если стол не выдержит, то вместе с «акробаткой» рухнет на меня.

 

Размещение дамочки на втором этаже в некоторой степени отвело опасность от меня, но поставило под угрозу сохранность моей коллеги. Пока ночная пассажирка, устраиваясь поудобней, крутилась «на антресолях», полка решила «отомстить» за учиненный дискомфорт и нагло стала распадаться прямо на глазах. Из нее абсолютно неожиданно выпал увесистый болт и плюхнулся моей знакомой прямо на живот!

 

Вы представляете себе чувства сонного человека, на которого что-то падает сверху?

В ужасе открыв глаза, коллега долго не могла уснуть, опасаясь, что «мстительная» полка все-таки окончательно развалится прямо над ее головой.

 

Уставшие и замученные «сервисом» мы все-таки заснули.

Утром нас, разумеется, никто не удосужился разбудить во время. Проводники мирно сопели в соседнем купе.

 

Уже когда мы выходили из этой пыточной камеры под названием «купе», «на коня» решил «пофестивалить» и стол. Тихо хрюкнув, он оторвался от стены и жалобно завис на полпути к ковровой дорожке на полу.

 

На этот «пердимонокль» эмоций уже не было.

Мы вяло потопали к спасительному выходу.

 

06.12.2010 20:05 Олена ЛАЗУН

Журналістська солідарність?..

Що  таке  журналістська  солідарність?

 

Хочу  почути  думки. Зокрема  своїх  колег-журналістів.

 

Зрозуміло, в  мене  є  своя  думка  з  цього  приводу J , але  сьогодні  почула  кілька  інших варіантів, які  докорінно різняться  від  мого уявлення про це.

Чи  є  журналістська  солідарність  не  що  інше, як  всебічна  підтримка  колеги  з  будь-якого  питання?  Навіть, якщо  добре  знаєш, що  він (колега)  неправий. 

 

Тобто  ми  підтримуємо  свого  брата по професії тільки тому, що  він  працює  з  нами  в  одному  «цеху»?

 

А  якщо  цей  колега  своїми  діями  просто  псує  людям  життя  заради  власного  піару? Теж  його  підтримувати, бо  він, бачте, теж  «журналіст», а  ми  «своїх не здаємо»?

 

Чи, можливо, солідарність  має  бути, все  ж  таки  розумною? Не  безоглядно, бездумно  та  «про  всяк  випадок», а  розмірковуючи  і  аналізуючи.

 

15.11.2010 00:31 Олена ЛАЗУН

Туалетний папір як засіб виховання

Дивну  історію  днями  розповіли  друзі. Дивна  вона  по  суті  та  по  реакції  людей  на  те, що  відбувається.

 

Трапилося  все  у  звичайній  сільській  школі.

 

Перший  клас. Діти  маленькі, ще  не  звикли  до  шкільних  порядків, тому  на  уроках  ведуть  себе  вільно – голосно  балакають, перебивають  вчителя, викрикують  з  місця  і  т.д.

Вчительку  це  дратує. Особливо  її  злить  один  маленький  хлопчик, що  ніяк  не  хоче  слухатися  і  пристосовуватися  до  заведених  правил.

 

Одного  дня  цей  хлопчик  прийшов  додому  і  розповів  мамі, що  він  щось  викрикнув  на  уроці, а  вчителька  за  це  запхала  йому  у  рота  ТУАЛЕТНИЙ  ПАПІР. Такий  собі  спосіб  закрити  учневі  рота !!!

 

Мама  хлопчика  добре  знає, що  син  любить  вигадувати, тому  увагу  на  його  слова  не  звернула. Вона, власне, не  могла  навіть  припустити, що  вчитель  в  школі  може  таке  утнути!

 

Через  кілька  днів  жінка  зустрічає  ще  кількох  батьків, чиї  діти  вчаться  разом  з  її  сином. Розбалакались  про  школу. Виявилося, що  інші  діти  розповідають  те  саме – вчителька  так  наказує  неслухняних  учнів – запихає  у  рота  туалетний  папір.

 

Батьки  були  шоковані. Пішли  до  директора  скаржитися. Керівник  школи  пообіцяв  розібратися. Вочевидь, розібрався, бо  вже  наступного  дня  вчителька  дзвонила  до  батьків  із  запитанням: «А  чого ж  Ви  до  мене  не  підійшли? Чого  зразу  до  директора  скаржитися  побігли?»

 

На  цьому, власне, історія  закінчилася. Вчительку «пропісочили», і - все.

 

Всі  роблять  вигляд, що  нічого  не  було. Коли  батькам  запропонували  надати  цій  історії  розголосу, ті відмовилися. Кажуть, навіщо  ж  сміття  з  хати  вимітати? Ну, неправа була  вчителька, ну а як з цими  дітьми,  інакше - не  слухаються, треба  карати! Згадують, що  їх  в  школі ще  й  били  на  додачу, тому  туалетний  папір - це  так  собі, квіточки … Ось  така  собі  сільська  філософія  життя.

 

Добре, якщо  діти, яких  годували  туалетним  папером, про  це  забудуть  і  це  не  буде  снитися  їм  у  жахливих  снах. Хоча, сумніваюся …

 

Навіть  не  знаю, хто більше  неправий  в  цій  ситуації – батьки, педколектив чи директор … Про  вчительку  взагалі  мовчу. Навіщо  такі  люди  в  школі  працюють? В  області  два  педагогічних  університети, педагогів – хоч  греблю  гати. Чому  в  сільських  школах  працюють  неврівноважені  садистки? А тому, що це їм ДОЗВОЛЯЮТЬ батьки своїм мовчанням ягнят.

 

Не має значення що це - байдужість  до  долі  власних  дітей  чи  елементарні  лінощі. Зрозуміло, аби поставити вчительку-садистку на місце, треба розбиратися з нею особисто, написати в різні інстанції, а для початку хоча б мати сміливість поскаржилися  директору.

 

Складається стійке враження, що з часу розвалу СРСР ми так і не стали вільними людьми, рабське тавро «хомо сов’єтикус» настільки в’їлося в наші душі, що допоможе нам, мабуть, тільки  час.

 

 

 

24.08.2010 14:14 Олена ЛАЗУН

У кожного своя Незалежність?


 

Цікаву  картину  спостерігала  зранку  24  серпня  в  центрі  Чернігова. Представники  влади, різних  партій  та  громадських  організацій, плюс  кілька  десятків  простих  чернігівців-патріотів  брали  участь  в  покладанні  квітів  до  пам‘ятників, пам‘ятних  знаків, погрудь  і  т.д.

         Тільки  біля  одного  пам‘ятника  всі  вищеперераховані  стояли  разом. Не  важко  здогадатися, що  то  був  пам‘ятник  Кобзареві. А  ось  далі, як  сказав  один  знайомий  фотограф – «Три  весілля – і скрізь  встигни!»

         Справа  в  тому, що  після урочистостей біля пам’ятника Т.Г.Шевченку, громадськість  плавно  розділилася  на  три  групи.

         Влада  та  деякі  партії  пішли  до  пам‘ятника  борцям  за  волю.

         Представники націонал-патріотичних сил вирушили  до  погруддя Івана Мазепи.

 

         А  ось  представники  партії  Регіонів, які  на  урочистостях  біля  пам‘ятника  Кобзареві  були  представлені  найбільше, спочатку  зупинилися біля виходу з Валу, а  потім з‘явилися  на  Красній площі, щоб  зайняти вигідну позицію з обох боків сцени.

 

 

Виходить, в  кожного  свій  пам‘ятний  знак, який  уособлює  Незалежність  України?

 

Цікаво, чи  намагалися  задіяні в  цих  урочистостях  сили  (політичні, громадські)  об‘єднати, узгодити свої сценарії?

Така  показова  «багатовекторність», яку  чернігівці  побачили  на  день  Незалежності-2010  без  слів  демонструє розпорошеність  українського суспільства.

20.08.2010 22:09 Олена ЛАЗУН

Медики-гастарбайтери

Українські  лікарі  їдуть  на  заробітки  за кордон. І  не  кудись  там  в  дальнє  зарубіжжя, а  в  сусідню  Російську  Федерацію. Там  наших  фахівців  цінують  значно  більше, ніж  у  власній  державі. Принаймні, якщо  оцінювати  у  грошовому  еквіваленті.

Більше  того, на  українських  медиків  в  Росії  великий  попит. Справа  в  тому, що  у  спадок  від  Радянського  Союзу  нашій  країні  залишилося  чимало  медичних  вузів, які  готують  справді  кваліфіковані  кадри. Тому  й  цікавляться  сусіди  не  тільки  досвідченими  фахівцями, а  й  навіть  просто  випускниками  медінститутів.

Знайомий  лікар  розповідав, що  кілька  років  тому  до  Луганського  медичного  вишу  приїздила  ціла  делегація  з  РФ, переманювали  до  себе  випускників. Обіцяли  «золоті  гори». «Золоті»  в  порівнянні з  тим, що  випускнику  медичного  вузу  можуть  сьогодні  запропонувати  у  власній  країні – мізерну  ставку  у  державному  закладі. І  що  цікаво – свої  обіцянки  росіяни  виконували. Чимало  випускників  тоді  поїхало  в  РФ  і  отримало, власне, те, що  їм  і  обіцяли – нормальну  зарплату, дехто  навіть  житло  отримав (якщо  поїхав  у  провінцію).

Їдуть  в  російську  глибинку  і  досвідчені  українські  лікарі. Особисто  знаю  кількох  лікарів, як  їздили  на  заробітки  в  Брянську  область. Медики  розповідають, що  зустрічали  їх  там  добре, зарплату  платили  регулярно  і  значно  більшу, ніж  на  Батьківщині. Тим, хто  поїхав  не  в  обласний  центр, а в райони, в  села, до  всього  ще  й  житло  виділяли, а  декого навіть  харчуванням при лікарнях забезпечували.

Проте  більшість  українських  гастарбайтерів-інтелігентів  все  ж  таки  повернулися  назад. Насамперед  через  те, що  мають  тут  сім‘ї. Але  достатньо  й  тих, хто  залишився  жити  і  працювати  в  Росії.

З  одного  боку  приємно, що  наших  фахівців  так  цінують  у  ближньому  зарубіжжі. Але  з  іншого – ми  втрачаємо  кваліфіковані  медичні  кадри, яких  і  самі  вкрай  потребуємо.

 

14.08.2010 23:23 Олена ЛАЗУН

Екзотика поряд. Чи варто щось змінювати?

Міська  молодь  сьогодні  має  набагато  більше, аніж  їх  однолітки, які  проживають в  сільській  місцевості. Різниця  в  рівні  життя і доступі  до  благ  цивілізації  настільки  контрастна, що  це  можна  порівняти хіба що з трущобами та багатими кварталами мегаполісу.

 

В  місті  є  все - різноманітні  розважальні  заклади – кафе, бари, ресторани, дискотеки, інтернет-клуби, спортивні  майданчики … Всього  і  не  перелічиш. Заплуталися  в  цьому  «різноманітті»  і  самі  молоді  люди. Тому  сьогодні  найпопулярніший  вид  розваг  в  місті  для  підлітків  і  тих, кому  за  20-30  і  навіть  40 – комп‘ютер  вдома, де  можна  жити  у  віртуальному  світі  своїх  вигаданих  друзів  та  нафантазованих  подій. Чи  можна  вважати  це  деградацією? Чи, можливо, ми  переходимо  на  зовсім  новий  етап  інтелектуального  розвитку - людини віртуальної?

 

Це  про  місто.

Але якщо  від‘їхати  буквально  кілька  десятків кілометрів від  обласного  центру – потрапляєш  ніби  в  зовсім  інший  світ, навіть, я  б  сказала - інший  час. Повертаєшся  в  минуле.

Доісторичні  клуби – це  єдине місце, де  відпочиває  провінційна  молодь. Комп‘ютери – рідкість для  провінції. Ще  дивніше  для  сільських  хлопців  та  дівчат  віртуальне  спілкування. Звичайно, вони  не  відстають  від  часу  і  знають, що  таке  мобільні  телефони, комп‘ютери, Інтернет, сайти, чати, форуми  і  т.д. Але  вони  не  проводять  цілі  дні  та  ночі перед монітором вигаданих  світів. Чи  можна  вважати, що  вони  відстають від  своїх  «гіперрозвинених»  однолітків  з  міста?

 

Нещодавно  я  була  в  одному  сільському  клубі. Екзотика. Сам  клуб  вже  років  з  тридцять  потребує  капітального  ремонту. В  підлозі  дірки, стіни  обшарпані. Техніка  на  межі  реальності і  фантастики – старенький  підсилювач, до  якого  під’єднанні  дві  колонки. Далі  ще  цікавіше – музику  тут  крутять  з  мобільних  телефонів. В  принципі, кажуть  хлопці  та  дівчата, це  досить  зручно – вони  завжди  слухають  тільки  те, що  їм  подобається, бо  самі  цю  музику  і  приносять  в  місцевий  «розважальний  центр».

 

Поспілкувавшись  із  відвідувачами  клубу, я  зрозуміла  одну  цікаву  річ – вони  задоволені  тим, що  мають! Їм  весело  просто  спілкуватися один  з  одним, жартувати, танцювати  під  улюблені  пісні. Вони  добре  знають  одне  одного, їм  цікаво  бути  разом.

Хто  знає, якби  це  село  наповнити  сучасними  технологіями, що  стало  б  з  цими  молодими  людьми? Чи  продовжували  б  вони  і  надалі  ось  так  просто  щосуботи  зустрічатись  один  з  одним?

 

Але  з  іншого  боку – якби  в  цьому  населеному  пункті  з‘явилися  цікаві  розваги  для  молоді, якби  вони  отримали  тут, в  рідному  селі,  усі  ті  блага  цивілізації, які  мають  їх  міські  однолітки? Можливо ці  сільські  хлопці  та  дівчата  і  не  тікали  б  зі  свого  рідного  села, тільки-но  отримають  паспорт  та  шкільний  атестат. Можливо якби  вони  могли  на  своїй  малій  Батьківщині  працювати  та  хоча  б  віртуально  спілкуватися  з  іншим  світом, а  не  бути  повністю  від  нього  відрізаними, то  вони  б  будували  своє  майбутнє  в  мальовничому  українському  селі, а  не  їхали  до  міста  в  пошуках  кращого  життя?

 

Що  краще - і  далі  спостерігати  за  поступовим  винищенням  села, залишаючи  його у первісному стані, чи  допомогти  відродити, але  перетворивши  при  цьому  на  бездушну  копію  сучасного  міста?

 

 

07.02.2010 22:03 Олена ЛАЗУН

Вибори і забобони або гендерна нерівність на виборах

Кумедна  ситуація  виникла в  день  виборів  в  одному  з  селищ  Чернігівської  області. Розповідають  очевидці:

 

Ранок. Восьма  година. Перший  виборець  прийшов  голосувати. Це  жінка. Каже, прибігла  так  рано, бо  потрібно  ще  на  роботу  в  лікарню  встигнути.

 

Але  члени  ДВК  не  те  що  вимагають … просять  не  заходити  її  на  дільницю  першою. Пояснюють - це  погана  прикмета, коли  жінка  перша  з  самого  ранку  в  приміщення  заходить … мовляв, щоб  вибори  пройшли добре, потрібно, щоб  першим переступив поріг саме чоловік.

 

Жіночка  такій  пропозиції  не  дивується  і  покірно  погоджується  почекати. Добре, що  на  морозі  їй  довелося  простояти  зовсім  не  довго. Другим на  дільницю  прийшов  вже  чоловік. Його  ледве  не  з  обіймами  зустрічали  і  проводжали  на  голосування. Проте  чолов‘яга  все  ж  таки  витримав  урочисту  паузу, викуривши  на  порозі  самокрутку, а  вже  потім  пішов  виявляти свою  волю.

 

02.02.2010 21:22 Олена ЛАЗУН

Журналістика. Чоловіча чи жіноча?

Один  з  коментарів  до  мого  попереднього  запису  змусив  мене  замислитись  над  цікавим  питанням: «Чи  існує  різниця  між  чоловічою  та  жіночою  журналістикою, і  чи  можна  взагалі  журналістику  ділити за  статтю»?

 

Чіткої  відповіді  на  це  питання, зрозуміло, немає. Це як і журналістська  етика – справа кожного, як  журналіста, так  і  читача. Комусь  подобається  чоловічий  погляд  на  питання, а  хтось  віддає  перевагу  жіночому.

 

Мене  здивувала  фраза  коментатора:

 

 «Публікація (мається  на  увазі  моя – прим. автора) -- типовий приклад так званої жіночої (дівочої) журналістики, яка, на жаль, є дуже сумним явищем наших медіа. Це коли абсолютно перевернуті всі акценти і за деревами не бачать лісу.… »

 

Тобто журналістика  має  бути  виключно  чоловічою? А  те, що  пишуть  жінки – не  варте  уваги? Чи  «жіноча»  журналістика – це  в  даному  контексті  синонім  до  «другосортна»?

 

Звісно, чоловікам  і  жінкам  притаманно  по-різному  дивитися  на життя, і  так  само  по-різному  про  нього  писати. Але  це  не  заважає  поважати  один  одного, чи  не  так?

 

Чоловіки  в  своїй  більшості  переконані, що  вони  набагато  краще  знають  та  розуміють життя? Ця  думка  визнана  помилковою  ще  в  минулому  столітті. І  найкращими  чоловіки  вже  давно  не  є  в  багатьох  професіях.

 

І  все  ж  таки  відкритим  залишається  питання  про  поділ  журналістики  на  чоловічу  та  жіночу.

 

Я  гадаю, що  такий  розподіл є неправильним  і  в  деякій  мірі  навіть  безглуздим.

 

Так, різниця  між  написаним  чоловіком та  жінкою, звісно, є. Але  це  зовсім  не  означає, що  написане чоловіком є кращим.

 

На  мій  погляд, чоловіки  мислять  більш  «глобально», аніж  жінки. Їх  цікавить  здебільшого  політика, економіка, кримінал. Представникам  сильної  статі  властиво  розмірковувати  про  масштабні  проблеми: про світову  кризу, наприклад, чи  про  ті  ж  самі  вибори. Рідко зустрінеш  матеріал  про, скажімо, нещасного  голодного  песика, написаний  чоловіком. J

 

Про  таке  зазвичай  пишуть  саме  жінки. Вони  ж  інформують  суспільство  про  менш  «глобальні» та більш  … соціальні  проблеми. Жалісливі  історії  про знедолених, життєві  історії  з  цікавими  подробицями, деталями – все  це  більше  притаманно  жінкам. Але  ж  це  теж  журналістика, яка  цікава  людям. Можливо, навіть  цікавіша  за  безрозмірні  опуси  на  вічні  теми. А  чи  не  інтереси  саме  читачів, слухачів  та  глядачів  мають  в першу  чергу  враховувати  журналісти? Інакше  навіщо  потрібна  ця  їх  праця?

 

 

На  мій  погляд, головна  мета  журналістики – це  не  задовольняти  власне  ЕГО  через  написання  величних  текстів, які нікому не принесуть користі. Мета  журналістики – допомагати  людям. Допомагати  словом, яке  іноді  буває  на  диво  дієвим. Одна  моя  добра  знайома  сказала  колись: «Журналістика – це  робота  для  людей  і  про  людей». Точніше  не  скажеш.