Високий Вал

Останнє оновлення 17:22 п'ятниця, 15 грудня

Укр Рус

Ірина СОЛОМАХА

Начальник ВЗГ Чернігівської міськради

02.07.2009 12:20 Ірина СОЛОМАХА

Коли ж “прозріє” вітчизняний виробник?


  Приємні і давноочікувані новації передбачені прийнятим наприкінці травня цього року Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про лікарські засоби» щодо маркування лікарських засобів шрифтом Брайля».

  Законом, зокрема, передбачено, що з 1 січня наступного року на зовнішній упаковці лікарського засобу повинно бути шрифтом Брайля зазначено: назва лікарського засобу, доза діючої речовини та лікарська форма. Безперечно, ці законодавчі зміни є кроком вперед до наближення України до цивілізованих світових стандартів, покликаних зробити життя людей з поганим зором більш зручним.

  Проте, я замислилася, а чи у достатній мірі на законодавчому рівні абеткою Брайля маркувати лише лікарські засоби? На відміну від європейського закордоння, де це маркування, як цілісна державна політика, зустрічається повсюди, у нас шрифт Брайля на товарах скоріше виключення, аніж правило. Подібне маркування трапляється зустріти на клавішах мобільних телефонів і телевізійних пультах дистанційного керування, у ліфтах, та на деяких упаковках продуктів імпортного виробництва. Хоча, коли задуматися, то і ліфти і мобільні телефони разом з дистанційними пультами також імпортні.

  Що ж тоді виходить – проблемами людей з обмеженим зором у нас переймається лише іноземний виробник? Принаймні вітчизняних товарів зі шрифтом Брайля у звичайних крамницях я так і не побачила...  

  P.S.

  Бра́йля шрифт (Шрифт Брайля) — рельєфно-крапковий шрифт для написання і читання сліпими, розроблений Л. Брайлем. В основі шрифту лежить комбінація шести крапок. Брайль використав порядок букв латинського алфавіту. Для позначення перших букв алфавіту використовують верхні й середні крапки шести крапок. Для позначення наступних букв додається нижня крапка ліворуч, потім ліворуч і праворуч, потім праворуч. Цими ж знаками позначаються і букви українського алфавіту з додаванням спеціальних знаків. Різні комбінації шести крапок дають можливість позначати також цифри, розділові знаки, математичні, хімічні й нотні знаки. (за інформацією вільної інтернет-енциклопедії Wikipedia).

Ірина Соломаха

 

12.05.2009 10:10 Ірина СОЛОМАХА

І доки «совок» живий, Юрій Соколов не залишиться без роботи


  «Уявляєте, там навіть люди живуть! Облізлі стіни, стійкий запах людських випорожнень, єдиний на кілька сімей умивальник… Я доки не сфотографував, ледве свідомість не втратив». На обличчі фотохудожника якимсь дивним чином поєдналася відраза до образу, що він змалював, та промінчик в очах і гордість за зроблену світлину…
  Юрій Соколов, московський фотохудожник, з яким мені днями довелося познайомитися. До Чернігова його закинула експедиція, яку він здійснює містами колишнього СРСР в пошуках цікавих видових артефактів, що ще лишилися з часів недавнього радянського минулого.
  На його роботах майже немає людей. Це, переважно, чорно-білі пейзажі головними персонажами яких є химерні фізкультурники з веслами, колгоспниці зі снопами пшениці, понурі «хрущовки» та сільські клуби, облуплені від фарби бетонні пам’ятники вождям пролетаріату – свідки епохи, з якою так хочеться щонайшвидше розпрощатись. Подекуди сюжети на світлинах нагадують нереальні пейзажі фантаста Бредбері, які проте щоб побачити, не потрібно летіти на Марс.
  Юрій Соколов щаслива людина, бо знаходить те, що шукає. Його місія – провокувати у людини емоції.
  І доки «совок» живий, Юрій Соколов не залишиться без роботи. А ми – без гнітючих емоцій, які викликають його світлини.

Ірина Соломаха

 

22.04.2009 14:56 Ірина СОЛОМАХА

Роздуми біля Великоднього кошика

     Українці п’яті в Європі за релігійністю. Такий висновок зробив Інститут соціології Національної академії наук України в рамках реалізації міжнародної програми соціальних досліджень (ISSP). Згідно цього порівняльного дослідження, яке проводилося у березні-квітні 2009 року, наша держава поступається лише Кіпру, Польщі, Словаччині та Португалії. Абсолютна більшість українців (91%) – християнського віросповідання (православні, греко-католики, протестанти). Зокрема, 39% віруючих належать до трьох основних православних церков (Московського й Київського патріархатів та Української Автокефальної Православної Церкви), 44% відзначили, що вони є православними без чіткої приналежності до певної церкви, а 8% вважають себе греко-католиками. За результатами опитування з’ясувалося, що тільки кожен дев'ятий українець ніколи не був віруючим або перестав вірити.

     Показово, що росіяни продемонстрували шостий з кінця рейтингу рівень набожності серед усіх 44 держав.

 

   Очевидно, що дані цього опитування є цікавими лише тоді, коли їх результати спроектувати на інше дослідження, яке у той же період проводилося компанією GfK Ukraine. Згідно даних, отриманих соціологічною компанією, найбільшою довірою у населення України користується церква (61,2%), а найменшою – Верховна Рада (2,7%). На другому місці за рівнем довіри громадян країни українська армія (28,7%) і міліція (16,4%).
 

    Найвища релігійність та довіра українців до церковних інституцій є традиційно привабливими для їх використання у різного рівня виборах. Фактично жодна політична сила не цуралась церкви, як засобу досягнення власних політичних амбіцій. На жаль, активна участь церви у політичному житті ніколи не йшла на користь самій церкві. Після кожних виборів церковний розкол в Україні лише поглиблювався, стаючи ще більш непереборним…
 

     Цікаво, чи скоро це зрозуміють наші поважні духовні отці, приймаючи від політиків усілякого роду обіцянки про «державне покровительство» в обмін на їх активну підтримку з боку пастви під час виборчих перегонів?

Ірина Соломаха

 

20.02.2009 15:34 Ірина СОЛОМАХА

Що схожого між шимпанзе та лікарнею?..

Про соціальну відповідальність мас-медіа казано-переказано багато разів. Очевидно нелегко стримати себе від подачі інформації, коли особливо є що сказати і знаєш, як про це повідомити читачу. Проте, трапляється так, що не завжди твої коментарі або твоя інтерпретація події сприймається публікою адекватно тому, як ти того хотів. Отож, чи завжди публіка винна у тім, що вона тебе не зрозуміла?

Життєвий досвід демонструє зворотне. Журналіст схильний звинувачувати саме споживача інформації у тому, що його “не так зрозуміли”. Що його творча майстерність зрозуміла лише витонченому читачу, який, відтак, просто “не доріс” до сприйняття стилю автора, його модерного пера. Таке пояснення зрозуміле, проте не знімає відповідальності з журналіста, коли той, як то кажуть, несвідомо принижує людську гідність.

Саме так трапилось і з газетою New York Post, коли у середу, 18 лютого, на її сторінках з’явилася карикатура Шона Делонаса із зображенням двох поліцейських, один з яких щойно застрелив шимпанзе, що лежить поруч. При цьому один із поліцейських говорить: “Хай вони знайдуть когось іншого, щоб підписати антикризовий пакет”.

Карикатура посилається на реальну подію. Чорний шимпанзе, який жив зі своєю господинею, якось раптом напавши на її гостю, поранив жінку. Мавпу, яка несподівано стала агресивною, застрелив поліцейський, який прибув на місце події. Історія стала топ-репортажем номера New York Post.

Поява карикатури була приурочена підписаному президентом США Бараком Обамою антикризовому пакету майже на 800 мільярдів доларів. Цю інформацію негативно сприйняли багато ЗМІ, у томи числі і газета New York Post. За інформацією агентства Reuters, наступного дня після публікації карикатури біля будинку редакції New York Post відбувся мітинг. Сотні його учасників несли плакати “Зупиніть расизм!”.

Мітингувальники також закликали до бойкоту видання, адже багато хто з них побачив у малюнку натяк на чорношкірого президента США. Саме це й спричинило обвинувачення поважного видання в расизмі…

Не хотілося б переказувати перебіг подальших подій навколо згаданої карикатури. Та й сенсу у цьому більше немає. Адже вже за два дні New York Post попросив офіційного вибачення за нанесену моральну шкоду у всіх, кого малюнок образив. Видання запевнило, що не мало на увазі ніякого зв'язку між зображенням шимпанзе і президентом США…

Аналізуючи цю історію мені на думку приходять зовсім інші асоціації щодо останніх подій навколо так званого закриття лікарні на Шерстянці у нашому місті. Чи відчувають деякі ЗМІ свою відповідальність у тому, що поширюють інформацію, яка часом не відповідає дійсності, проте збурює людей до рішучих дій? Чи свідомі ці ЗМІ, які у пошуках дешевої сенсації, можливо несвідомо, та все ж вдаються до маніпулювання громадською думкою?

03.10.2008 16:16 Ірина СОЛОМАХА

Наукова осінь, або уроки для нікого…

Шкандаль в державі відволік громадян від ранньої осінньої холоднечі. Щось таке кумедне відбувається з мисленням людей, бо в усі часи перш за все всіх і вся турбувало природнє начало, а не чиєсь бажання бути десь чи кудись обраним. Але, як кажуть: "…О времена, о нравы!…" Та я не хочу повертатися до політичної колотнечі і безладу в "верхних слоях атмосферы". Сьогодні з самого ранку все місто стурбоване однією проблемою: як краще привітати вчителів. Чому все, спитаєте ви? Дуже просто, бо вчителі стають для нас чимось божественним, як тільки дитина перетинає поріг школи. Настрій вчителя, його фаховий рівень, людяність – стають енергетичним наповненням життя всієї сім'ї. Якщо вам повезло і ви вихопили щасливий білет (справжнього фахівця), то вам не страшно за майбутнє своєї дитини, а головне – за стабільність своєї нервової системи. Якщо ж ні, то не треба "уповать на …." (не згадуємо його ім'я всує), а просто вирішувати все самостійно. Раніше боялися міняти класи, вчителів – тепер робіть це впевнено, не боячись облуди і словесного бруду. Дитина ваша – захистіть її. А паралельно приготуйтеся до пошуків репетиторів. Начебто просто: ну, домовився, ну, оплатив послугу – ні, і ще раз ні. Знайди того, хто відчує твою дитину, достукається, а головне – зацікавить і поведе до магії знань. Не хочу згадувати перших вчителів, хочу згадати (для істфаківців) як викладав Рудько "історію стародавнього світу". Оце справжня феєрія почуттів, оце Греція з Римом разом. Щось захопилася. Але все ж сьогодні освіта – це велике мінне поле, на якому, на жаль, ніхто досі не поставив табличку "заміновано". Рівень вимог суттєво збільшився, зросло навантаження на педагога, бурхливо розвиваються інформаційні технології, а рівного доступу до світового банку знань майже нема, як з кожним роком стає все менше бажаючих отримати реальні знання. От і думай, як твоїй дитині стати громадянином світу (достойним громадянином). Дарма ми себе засмучуємо філософськими роздумами – учителі та учні відзначають свято, треба говорити натхненні слова про мудрість і досвід, про сіяння доброго, вічного, дарувати осінні квіти та посмішки. Падають глянцеві каштани, аромат прілого листя крутить грайливі думки. Осінь, друзі мої, золота осінь (нехай не сприймуть за святотатство), як по О.С.Пушкіну. Велична природа усе розставляє по своїх місцях…

23.08.2008 12:47 Ірина СОЛОМАХА

"Тобі я напишу останнього листа" Пам'яті В.І.Шевченка та роздуми напередодні річниці Незалежності

День незалежності асоціюється з певними символами та прізвищами, які уособлюють собою ту саму незалежність. Для мене любов до України – це не тільки синьо-жовтий колір, тризуб , гімн, і все таке. – для мене це життя, яке просякнуте любов'ю до землі , що народила. Мій перший науковий керівник носив символічне для України прізвище – Шевченко. Але для всіх знайомих він завжди був просто Ісакович. Людина академічних знань і нестандартних ідей. Все в світі для нього починалося з українства. Нашу філософію започаткували Біон Борисфенід, Анахарсій Скіфський та Сфер. Хто про це до нього на цьому наголошував, якщо чесно навіть і не пригадаю, але він постійно говорив: "Дурень той, хто не звеличує свою Батьківщину, бо сам завжди залишиться рабом!" Пройшли роки і тепер, як ніколи я розумію сказані ним слова. Я все краще розумію, чому потрібно підтримувати міф "Велесової книги", чому треба звеличувати Сковороду і іже з ним, бо без цього ми для всіх були і будемо державою третього світу. Шекспір. Чи виник би культ його творів без поклоніння англійцями перед ним. Міфи створює час, але люди дозволяють цим міфам існувати. І знов Ісаковичу, хочу звернутися до тебе. Ти вчив нас, що не буде величі Чернігівської без легенди і правди про перлину Лівобережжя, місто-центр освітнього та культурного розвитку за доби Руїни, коли пів Європи їздило вчитися особливому світобаченню саме сюди. Так це було чи не так – питання не до сучасників – це скоріш питання до тих, хто творить культ державності в справжнісному цивілізаційному рівні. Смуток охоплює, коли розумієш, що найближчі десятиріччя ми все ж будемо державою третього світу. А чому? Немає логіки. Немає фінансування на достатньому рівні того, що створює майбутнє для будь-якої держави. Медицина покинута тихо вмирати, а отже здоров'я народу нікому не потрібне. Освіта – це хобі для небайдужих. Які там нанотехнології… Студенти не відчувають поваги, коли заходять в обшарпані аудиторії, коли працюють на комп'ютерах вчорашнього дня і не можуть отримувати найсучаснішу інформацію… Чомусь нас не хочуть бачити розумними та здоровими. Може дурні та слабкі легше керовані і їх завжди легко поставити на коліна? Три роки проминуло, як пішов Ісакович з життя. Сумно, що досить зарано. Чернігів втратив Майстра слова, Патріота і просто класного професора (класних професорів мало – це з власного досвіду). Він посіяв у душі своїх учнів справжню любов – до життя, насолод, землі всього, всього. Його нема, але ми пам'ятаємо і намагаємося йти по життю з любов'ю. Напередодні річниці Дня Незалежності України, як ніколи викристалізовується, що ж таке для тебе цей день. Ісаковичу, я вчуся у тебе дивитися в небо і любити його красу тут, на землі, і розуміти, що життя – це не чернетка.

14.07.2008 15:37 Ірина СОЛОМАХА

Дозвілля влітку, або інтелектуальне "чтиво"

Нарешті до нас у місто присунуло літо, а з ним щось схоже на спеку. Ділова активність спадає, як вода після паводку, а разом з тим приходить спрага "чи то книжку почитати, чи то….".

Таке воно бажання пізнати непізнанне і відчути подих вічності. Сильно сказано, але на жаль не мною. Вічністю в сучасній літературі звичайно і не пахне, в ній скоріше відчувається фльор бажань, егоцентричності і ще чогось суто піарівського. Але… За останній час мені все-таки вдалося вишкребти декілька творів, книг, які не скажу щоб вразили мене в саме серце, проте щось тіпнули чи то в мозку , чи то в душі, блін!

На мій погляд, доволі нестандартним прийомом у літературі є філософський аналіз, або як стверджує сама авторка – Оксана Забужко – спроба філософського аналізу – "Шевченків міф України". Робота штилева, системна, майже наукова, яка дозволяє собі розкіш бути доступною освіченому читачеві. Для мене Шевченко в її роботі чітко вималювався крізь призму штампів і нашарованості псевдонаціоналізму. Щиро рекомендую прочитати, але не на пляжі і ні в якому разі після шашлику чи юшки – печія забезпечена. Шлунок і мозок не зможуть одночасно все це переварювати. Тільки, як радив професор Преображенський у "Собачому серці", після відпочинку і не на зовсім ситий шлунок.

Літо, літо… Ну як же без детективу, який так чудово скоротить час та прикрасить поїздку у будь-який кінець світу? Агата Крісті, Артур Конандойль і вся класика світового детективу принаджують темний бік нашого єства. Україна теж почала народжувати цікавих особистостей у написанні детективу. Рекомендую, як то кажуть у гарних рестораціях, скуштувати цього літа романи Лариси Денисенко. Мені ж особисто до душі припав її сатиричний роман "Корпорація ідіотів". Якщо вас не нудить від новин, жовтих політичних скандалів, засідань всіх рівнів влади, то цей роман для вас. Ще і ще ви будете впізнавати в головних героях знайомі до болю обличчя, а головне, відчуєте сентенцію в тих правилах гри в "цікаве ділове життя" що розвиваються на сторінках роману. Особливо цікаве "воно" чи то диявол, чи то хвороблива уява, чи то просто життя, яке диктує правила і вимагає існувати, а не по-справжньому жити. Гірко від блюзнірства, але без нього неможливе існування естеблішменту. Варто дочитати роман до кінця, аби в тому пересвідчитися.

І, як мовиться, десерт для жіноцтва, або "нишком з'їдене морозиво" для чоловіків – роман Ірини Хакамади "Любовь, вне игры: история одного политического самоубийства" Чомусь авторку останнім часом сприймають як політика-невдаху, яка кинулася пописувати романчики та викладати. Категорично не згодна! Сатиричний роман про все, що називають життям політика. Стиль легкий, і чесно-чесно зовсім не нудотний.  Хакамада доволі об'єктивно описує життя сучасної російської номенклатури з усіма "за" і "проти", а головне – відчувається, що хвороби під назвою "гендер" вона в коридорах влади не підчепила. Авторка просто розумна і далекоглядна жінка, що не вагаючись називає все своїми іменами.

Чому всі три роботи жіночого авторства – не знаю. Хотілося чогось свіжого, нового зі своїм присмаком і фантазією В цих роботах все це знайдено і зась комусь карати за пошук . В наступному "словоблудії" розкажу байку і про чоловічі роботи, які заманюють у свої тенета . А ти, як кролик до удава, йдеш, не дозволяючи собі відвернути.

Гарну книгу можна знайти незалежно від того, чи це книгарня, бібліотека, ринок ( у старої бабуні). Якщо шукаєш – знайдеш.

Спека, спрага, що ви робите з людьми?...