Високий Вал

Останнє оновлення 19:51 середа, 2 жовтня

Укр Рус
розширений пошук
ГоловнаПолітикаЕкономікаКультураСпортКриміналІТ
VIP блогиPDAWAPАрхивРеклама

Петро АНТОНЕНКО

журналіст

Інформація про автора
RSS-стрічка блогу

06.04.2017 20:42 Петро АНТОНЕНКО

Газета "Світ-інфо": 5 років, 100 номерів

Сьогодні. 6 квітня, вийшов ювілейний 100-й номер газети «Світ-інфо», яка до того ж, недавно, в лютому, відзначила 5-річчя.

Хочу, офіційно кажучи, прозвітувати перед читачами за ці 5 років і 100 номерів. А оскільки є і засновником, і редактором газети, то  варто  бодай коротко  представитися.

Родом з села Авдіївка Куликівського району, красивого села на березі Десни. Там жив  до армії, а після неї, понад 40 років і по сьогодні мешкаю в райцентрі Куликівка. Професійний журналіст, закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. І майже все трудове життя у пресі, окрім двох років армії і кількох років після неї   —  робітником на заводах. Найдовше працював у Куликівській райгазеті, також десь 20 років у знаменитій колись  газеті «Сіверщина», в тому числі 12 з половиною років редактором. Далі — 8 років у Києві,  у всеукраїнській газеті «Слово Просвіти». Це постійно суміщалося, то  ж, ще працюючи в одній газеті, вже починав і в наступній. Ось так, працюючи в «СП», почав свою газету.

«Світ-інфо» — Чернігівська обласна газета, тобто з правом передплати і поширення на території області. За юридичним статусом —  приватна газета, тобто засновником її є конкретна людина.

Коротка довідка. У нас гарне, демократичне законодавство про засоби інформації, починаючи з норм Конституції, яка забороняє цензуру, до профільних законів. Згідно Закону про пресу, засновниками газет, загалом друкованих видань, тобто тими, хто їх створив, отримав від держави Свідоцтво про державну реєстрацію видання, простіше кажучи, — власниками ЗМІ можуть бути багато хто.  До недавнього часу  — органи влади, які , починаючи з минулого року, згідно роздержавлення преси,  виходять з її засновників. Зараз же засновниками можуть бути  господарські структури, партії, громадські організації і т.д. І в тому числі, що  навіть іде першим рядком у статті закону, — громадяни України.

Тобто, створити видання, стати його засновником доволі просто. А далі — твій клопіт, як видавати газету. Ти автоматично вступаєш у роль  видавця, редактора  або наймаєш таких.

Що спонукало  мене створити газету? Три основні мотиви.

Перше: мені це стало цікаво. Будучи понад 40 років у пресі, весь час був у наймах. І ось захотілося мати власну газету, де ти можеш друкувати те, що хочеш, і не друкувати те, чого б не хотілося.

Друга причина — хотілося  щось зробити для становлення нової української преси.

Третя причина дотична до другої: бажання щось зробити для творення нормального громадянського суспільства. Тут треба дещо пояснити. Буваючи протягом більш як 20-ти років на різних столичних з’їздах, віче, форумах і інших акціях, не раз чув бідкання представників так званих національно-демократичних  сил, який у нас слабкий національний інформаційний простір. Самі бідкання! Між тим, ці сили практично нічого не робили для його становлення, торочили, що це важко, неможливо.

11 лютого 2012 року вийшов перший  номер газети «Світ-інфо». За 2012 — 2013 роки вийшло 22 номери, тобто в середньому один на місяць, здебільшого на 12-ти сторінках.  І лише з 2014-го газета в кілька разів збільшила «продукцію»: стала виходити кожні 2 тижні і на 16-ти сторінках, деякі номери виходили на 20-ти. З 2015-го року газета йде по передплаті. Поки що передплатників кілька сотень, хоч потенційно вони є в кожному селі ( у нас десь 600 поштових відділень). Проблема — як дійти до цього передплатника.

Газета специфічна, на мислячого читача. В ній відсутня телепрограма, і не лише через те, що газета не щотижнева, а й через те, що шкода відводити цілі сторінки на цю «полову». Також нема в газеті чорноти, жовтизни, затуманення мізків у вигляді містики, жахів, гороскопів, «місячних календарів» і т.д.

Натомість спроба синтезу, поєднання серйозних тем і тем цікавих.

Газета має чітку структуру: сторінки інформації і коментарів, історія, література. Остання сторінка «Світ домашнього читання» незмінно виходить у такому форматі всі 100 номерів!

Про першу половину номера — коротко: тут все  найважливіше про події в області, Україні і світі. Це — поточне, те, що з роками цікаве хіба як  фіксація подій, які відбувалися.

Головне — друга половина номера. Адже газета за суттю є просвітницькою. І тут дві ключові теми: історія і література. Почну з останнього, літератури. Одразу з прикрістю констатую що літературна тема вкрай слабо подається в газетах області. З усіх більш як 10-ти обласних газет лише дві ведуть цю тему постійно, тобто в кожному номері, це «Деснянська правда» і «Світ-інфо». 

 Літературна тематика —    це, звичайно, поточне  про вихід нових книг, літературні події і т. д. Але головне тут  інше. Хотілося представити творчість видатних письменників світу: розповідями про них, цитатами і афоризмами з їхніх творів, нарешті самими творами.

Таким чином в газеті було представлено десятки письменників. Звичайно, українська класика: Шевченко. Франко, Леся Українка. Сосюра,Симоненко, Стус, Ліна Костенко,  Драч. Олійник, також  репресовані, заборонені раніше автори — Іван Багряний, Майк Йогансен, Оксана Лятуринська.

Варто згадати і такий проект, як публікацій книги  «Антологія лауреатів премії імені Михайла Коцюбинського» в царині поезії, десятки поетів нашої області і України. 

І, звичайно, світова класика. Ось хто з`явився на сторінках газети за ці роки: Габріель Гарсіа Маркес. Мопассан,  О. Генрі., Цвейг,  Екзюпері,  Чапек,  Ремарк,  Джек Лондон, Честертон, Шолом Алейхем, Гашек. А якщо детектив — то класика. Таким чином в газеті було надруковано аж 4 оповідання королеви детективу Агаті Крісті, причому, великі, по 2—3 газетні сторінки. А ще — Конан-Дойл, Буало-Нарсежак. Прекрасні імена!

Тепер про історію в газеті. Нині вона займає по 5 сторінок у кожному номері. Перше — це маловідомі, раніше заборонені чи спотворені сторінки радянської історії. Це , безумовно, цікавить читачів, хоча б тому, що багато людей жили в ті часи і можуть порівняти те, що вони бачили, що їм торочила пропаганда з тим, як це відкрилося нам зараз.  Вже навіть у першому, скромному номері газети, на 8 сторінок, було вміщено дві  такі великі публікації : невідоме про Чорнобильську катастрофу і таємниці роману «Майстер і Маргарита» і його автора Михайла Булгакова.

Назву найбільш помітні просвітницькі проекти з історії. Це публікації кількох книг:  Сергій Леп`явко — «Коротка історія Чернігова», Г. і С. Самойленки —  «Ніжин — місто європейське», Б. Домоцький —  «Новгород-Сіверський —місто  європейське», книга Данила Яневського про історію України. Зараз друкується книга чернігівських істориків «1917 рік на Чернігівщині».  Назву і своє дослідження , надруковане майже у 20-ти номерах, — «Від Рюрика до Миколи ІІ», генеалогія правителів  Київської Русі, Московії, Росії.  

Був великий просвітницький проект «Музеї і заповідники Чернігівщини», де публікації йшли протягом півроку. Також кількамісячний проект «Батурин — Гетьманська столиця», це десятки публікацій науковців Національного заповідника.  Додам численні великі публікації з історії України часів Київської Русі,Козаччини, ХХ століття. Також велика кількість публікацій про тоталітарний комуністичний режим. Статті про наших відомих земляків, краєзнавчі публікації. Варто назвати деяких авторів газети Це доктор історичних наук, професор Сергій Леп`явко, кандидати історичних наук Володимир Бойко, Сергій Горобець, Тамара Демченко, краєзнавець Олександр Ясенчук. Є повна співпраця з українським інститутом національної пам`яті, друкувалося  інтерв’ю голови УІНП Володимира В`ятровича, постійним автором газети є представник УІНП в Чернігівській області Сергій Бутко. Друкується багато  публікацій за маловідомими раніше матеріалами архівів області.

Щодо історії міжнародної,  то можна згадати публікації про  війну СРСР в  Афганістані, бурхливі події в  Чехословаччині (1968 р.), Угорщині (1956 р.), Польщі(70—80-і роки), про маловідомі сторінки Другої світової війни.

Зараз триває цикл публікацій до 100-річчя Української національної революції. просвітницький проект «Сім чудес світу»,  рубрики «Історія: таємниці, відкриття, гіпотези», «Видатні особи світової історії».

Одне слово, писати є про що, відповідно,  читати в газеті теж є що.  Можна і на сайті  газети, який діє вже другий рік. Його адреса : http://svit11.wordpress.com

 

Заходять на сайт і читають на ньому газету читачі з десятків країн всіх континентів світу. 

Коментарі [ 4 ]

02.12.2016 20:39 Петро АНТОНЕНКО

Нещасна забута незалежність

     Учора  в нашій державі було велике свято, велика дата — 25-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність, референдуму 1 грудня 1991 року.

    Багато хто і цілком резонно вважає, що саме цю дату ми маємо святкувати як День незалежності, чи, принаймні, нарівні з 24-им серпня. В усякому разі, навіть ухвалюючи 24 серпня 1991 року Акт незалежності, Верховна Рада України постановила закріпити його всенародним голосуванням на загальнонаціональному референдумі. На випадково до цього референдуму  країни  світу не ухвалювали рішення про офіційне визнання незалежності нашої держави, а вже другого дня після референдуму першими визнали нашу незалежність Польща і Канада, а далі — хвиля визнань: кілька десятків держав ще до кінця того року. І, нарешті, не випадково саме Всеукраїнський референдум остаточно ліквідував СРСР,  який і  після серпня  існував ще кілька місяців. Після ж  волевиявлення України — існувати вже не міг, бо без України у своєму складі імперія була приречена. Тому й буквально за тиждень, 8 грудня була підписана Біловезька угода про ліквідацію СРСР, що Україна вийшла на цю угоду, маючи результат Всенародного референдуму.

    Отже, всенародне, державне свято. Начебто, свято… Бо  ось читаємо вчорашні номері основних обласних газет. От хоча б цих чотирьох, точніше, одної міської,  газети обласного центру, і трьох  обласних. З цих чотирьох газет три — державні, саме так, при всьому «роздержавленні». Цей процес в області та й країні лише почався, і всі три згадані газети мають співзасновниками, цебто співгосподарями органи влади — виконавчої чи самоврядування, останнє, підкреслю, теж різновид влади. З цих трьох газет одна взагалі існує  з милості бюджету, тобто, в основному,  на кошти громадян. 

    Коли я у вчорашньому номері своєї приватної, недержавної газети «Світ-інфо»  всю першу сторінку присвятив саме річниці референдуму, опублікувавши статтю «25 років незалежності»,  я  наївно вірив, що відзначать це свято і так звані державні газети, їм сам Бог велів. Реальність така. Жодна з чотирьох газет, серед яких і дуже тиражні, не те що не дала солідної публікації на першу сторінку, не те що взагалі не дала  ЖОДНОЇ  такої публікації, а не згадала про наше 25-річчя незалежності жодним рядком і жодним словом.

    Але «який піп, такий і приход». Тому перенесімося у столичні сфери. Абсолютно непомітно пройшла ця дата і на всеукраїнському рівні, у столиці. Між тим, це ще була й третя річниця чи не найбільшого Майдану за всі три місяці Революції, найбільш велелюдного, коли в центр Києва вийшло близько мільйона людей.  Це була відповідь громадян на дикунське побиття студентів,   молоді напередодні, в ніч на 30 листопада. До речі, знову невипадковий збіг. Майдан почався 21 листопада, коли влада оголосила про зрив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Почався напередодні Дня Свободи—22 листопада,  дня початку Помаранчевої революції 2004 року. Напередодні вшанування жертв Голодомору. Враження,  що влада регіоналів тоді цинічно підганяла  такі нахабні виклики під святі для  народу дати. От і побиття студентів на Майдані відбулося якраз напередодні річниці Всеукраїнського референдуму, 22-ї річниці.

    Вчорашній день — це й ще одна річниця,  побоїща на вулиці Банковій, не  розслідуваного по сьогодні, як і інші злочини проти Майдану. Між тим, саме тоді і там, на Банковій, чи не вперше  так яскраво засвітився нинішній президент Петро Порошенко — верхи на тракторі. Звичайно,  історія  повторюється, принаймні, двічі — вперше, як трагедія, вдруге як фарс, це давно і не мною сказано. У квітні 1917-го Ленін увірвався в революції, а звідти у владу на броньовику. У грудні 2013-го дехто рвався у владу на тракторі і таки потрапив у неї, географічно зовсім близьку, за якісь 100  метрів, на тій же Банковій.

    Але чому  говорити тільки  про 1 грудня, коли за півтора тижні до цього так само непомітно минула і річниця початку Майдану, між іншим, — День Свободи та   Гідності, державне свято, за указом того таки президента. То  невже не можна було в цей день, 21 листопада, скликати МАЙДАН на Майдані, точно на тому ж місці, встановивши ту ж легендарну сцену.  І вийти на ту сцену нашому президентові, котрий і потрапив у президенти з цього ж Майдану. Вийти нинішньому голові Верховної Ради  Андрію Парубію, котрий не завжди ж був спікером парламенту, а тоді — пригадав би — всі місяці був комендантом Майдану.

    І це був би справжній Майдан, на відміну від оплачених   «майданчиків» з партійним «душком», котрі тусувалися по Києву. Невже влада злякалася, що справжній Майдан перетвориться в отой, партійний? Чи так званих «провокацій», якими з початку листопада  страхали громадян? Чи того, що на Майдані зберуться «агенти Кремля»?

    Влада злякалася  власного народу. Бо народ міг запитати на Майдані, як це дехто скотився від ДЕКЛАМАЦІЙ до ДЕКЛАРАЦІЙ, від красивих  майданних  декламацій до потворних електронних декларацій.  Тому-то й  що ж ми побачили в той день? Блокування  самого Майдану і центральних вулиць — все в стилі Януковича  і його кліки. Рамки з металошукачами для своїх же громадян — до цього не додумався і Янукович з клікою.

    «Який приход — такі й попи».  Бо і в приходах, тобто на місцях,  була сумна тиша в наше вчорашнє свято. Як і в столиці. З владою зрозуміло. Але онімів і так званий громадський сектор, начебто ж  розбуджений Революцією Гідності. А в Чернігові ж добра сотня  політичних партій і сотень зо дві так званих громадських організацій.

    Повертаючись же до теми наших засобів інформації, деяким явищам уже перестаєш дивуватися. В Чернігові виходить  до десятка щотижневих газет,сумарним обсягом десь під 200 сторінок. Навіть відмінусувавши  поглинання  кількох десятків сторінок телепрограмами, маємо понад півтори   сотні  сторінок газетної площі. Між тим, коли понад два з половиною роки  тому в обласному центрі патріоти, ще задовго до законів про декомунізацію,  почали демонтаж  комуністичних катів на так званій «алеї героїв», скільки було галасу. І чомусь на сотнях газетних сторінок не знайшлося місця для бодай елементарної інформації, що ж то за персонажі стоять на тій алеї. Навіть прості біографічні довідки багато б сказали людям. Так само коли понад рік тому почалося перейменування вулиць Чернігова, нікому було елементарно розповісти, чиїми  ж іменами  тепер названо ці вулиці. А там десятки і десятки достойних людей, наших земляків, які, на жаль, мало відомі людям.

    Мені, журналісту, редактору і власнику своєї газети, не зовсім зручно говорити про колег, оцінювати їх роботу. Більше того, я постійно виступаю за те, що засобів інформації, в тому числі газет, повинно бути більше, вони мають бути різними, різноманітними, по-доброму конкурувати одне з одним. Газети,  про які тут мова, принаймні, крім одної, мають гарні тиражі. Значить, журналісти, редакції друкують те, що цікавить людей,  газети «тримають ніс по вітру». Цікавить людей — значить, друкуємо. Не цікавить — не друкуємо. То невже річниця незалежності, наша незалежність — все це людям не цікаве? А, може, й не цікаве… 

             

Коментарі [ 1 ]

14.07.2016 16:28 Петро АНТОНЕНКО

Рух: сумний ювілей

 

      Рівно 25 років тому, 14 липня 1991 року, в Чернігові почався агітаційно-просвітницький похід обласних організацій   Народного Руху України і Товариства «Просвіта» «Козацькими шляхами». Чверть століття…А кілька днів тому, 9 липня, відзначалася 27-а річниця утворення в 1989 році обласної організації Народного Руху, одної з перших в Україні і першої на її Лівобережжі.
    Похід «Козацькими шляхами» був другим таким походом обласних Руху і «Просвіти». За рік до цього, теж у липні, був похід «Дзвін-90». Правда, скромніший, всього три дні, південними районами області, але також з фінішем у Батурині. Тоді вперше в Гетьманській столиці України була відслужена панахида по славному гетьману Івану Мазепі, вперше було публічно виконано, рухівцями і просвітянами, наш національний, невдовзі — державний гімн «Ще не вмерла Україна».
    А похід «Козацькими шляхами» був масштабнішим. Цілий тиждень, північними районами Чернігівщини, найбільш русифікованими і комунізованими. Ще юридично існував Радянський Союз і правила в ньому Комуністична партія. Але комуно-імперія вже тріщала по швах. Вже минув рік, як Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, 16 липня 1990 року, до речі, післязавтра — річниця. Вже цілком вільно і відкрито громадяни, насамперед. Рух і «Просвіта», проголошували гасла незалежності України, значить — ліквідації СРСР і комуністичного режиму. Вже лічені тижні зоставалися до московського путчу ГКЧП, цієї спроби реанімації імперії, відтак органічної реакції на це — повного розпаду СРСР, в тому числі проголошення 24 серпня незалежності України, невдовзі ліквідації Компартії, КПРС.
    Фініш походу «Козацькими шляхами» в Батурині вилився у всеукраїнське козацьке свято, за участю делегацій, хорових колективів з різних областей, за участю видатних людей, таких, як дисидент, політв’язень режиму Левко Лук`яненко, відомий письменник зі Львова Роман Іваничук, який одним з перших почав відроджувати Батурин в нашій історичній пам`яті. І це ж відродження починали і розвивали обласні Рух і «Просвіта».  Такі  Козацькі свята в Батурині  стали щорічними, як обласні і всеукраїнські. Уже наступного 1992 року обласні Рух і "Просвіта"  створять знамениту газету «Сіверщина», згодом  ряд інших видань. А в тому поході народилася легендарна пісня "Козачка", композитора Миколи Збарацького і поетеси Надії Галковської. Прем`єра пісні відбулася 18 липня, під Коропом ( днями ювілей пісні), а потім ,  публічно, масово,  — на святі в Батурині. Історія, історія… Славна, без перебільшення. І ось сьогодення…
    В країні третій рік війна, щодня гинуть українці,за два з лишком роки тисячі загиблих, поранених, понад мільйон біженців. Окуповано, вперше в історії нашої  незалежної держави, частину України — Крим. Поза контролем держави третина Донбасу. В країні — неймовірна корупція, третє десятиліття панують олігархічні клани, за основними соціальними показниками наша країна в самому низу в Європі та й у глибині світових рейтингів.
    Якщо пригадати той величезний ентузіазм, ту енергію серед еліти нації, якою, безперечно, були й рухівці та просвітяни, пригадати те піднесення серед мільйонів простих громадян, то стає сумно за наше сьогодення.    
    Звичайно, безглуздо задавати самим собі запитання на кшталт — якби ви таке передбачили, чи робили б так, як тоді? Безглуздо хоча б тому, що історія не має умовної форми: було так, як було. Та й робили   ми начебто ж все правильно тоді,  25 років тому. Біда в тому, що робили, та недоробили. І треба було продовжувати почате, діяти інакше, ніж в подальшому діяли, жили, марнували наступні роки і десятиліття. Це стосується всіх, на всіх рівнях. А насамперед тих, хто іменує себе елітою. І в понятті еліта нема жодного поділу на сорти і касти. Більше того, давно сказано, що кожна нація зобов’язана мати свою еліту, від столичної, до обласної,районної, сільської, і це мають бути люди, які йдуть попереду, беруть на себе роботу і відповідальність за суспільство. І наша трагедія України — що  якраз бракує такої еліти.
    …Повернімося до сьогодення, в тому числі  до місцевих реалій. Народний Рух розвалився  на рівні області точно так, як і на загальноукраїнському. Трагічним став розкол партії Народний Рух України на початку 1999-го року, після якого обидві частини Руху, і власне НРУ, і більша його частина —УНП (Українська народна партія),  опинилися на смітнику політикуму. А саме в УНП пішла майже вся наша обласна організація Руху. Три роки тому обидві партії, обидві частини колишнього Руху начебто об`єдналися — шляхом самоліквідації УНП і злиття іі  з Народним Рухом. Але режим Януковича і ось вже третій рік — постмайданна влада чомусь не визнали це об`єднання, і «самоліквідована» УНП досі  теліпається в політикумі. На рівні нашої області начебто вже об`єднаний Народний Рух розлізся до того, що на вибори цілі районні організації йдуть в складі інших партій: в тому районі  - зі «Свободою», в якомусь — з Радикальною партією Ляшка.
    Офіс обласного Руху по вул. Мазепи (донедавна —Щорса) , 4, на якому колись таки можна б прикріпити меморіальну дошку, засвідчуючи, що саме тут від початків відродження і багато наступних років був штаб, осердя всіх національно-демократичних сил, нині спорожнів, колишні патріоти, колишні завсідники не заглядають сюди роками. За активної участі обласного Руху розвалено обласну «Просвіту»,  знищено знамениту рухівсько-просвітянську газету «Сіверщина» і ще дві просвітянські газети. Вже третій рік поспіль не проводиться, як у попередні десятиліття, обласне Козацьке свято в Батурині, саме обласне та, власне,  й всеукраїнського рангу.  Щодо ювілею легендарної пісні «Козачка» («Я козачка твоя»), що колись пролунала по всіх континентах, то її автор, композитор, заслужений артист України уже з рік в тюрмі, отримав кілька років ув’язнення, і зовсім не як політв’язень, а за злочин, про який гидко й говорити. І так далі, і тому подібне…
    Так що з нами коїться, що зостається лише перебирати пам’ятні дати?
 

Коментарі [ 6 ]

19.01.2016 20:45 Петро АНТОНЕНКО

Війна на екранах

Петро АНТОНЕНКО,  редактор газети "Світ-інфо"

Торік Україна почала вживати заходів із обмеження російської пропагандистської агресії в українському інформаційному просторі. Він дійсно заполонений російською присутністю, досить згадати телебачення чи продаж друкованої продукції. Адміністративні заходи влади торкнулися насамперед російського кіно, значно обмеживши його на нашому телебаченні.

Були заборонені на телеекранах російські фільми, які розхвалюють російську армію та інші їхні силові структури, потім — загалом фільми і серіали, зняті Росією останніми роками. І ось дійшло до заборони конкретних російських митців, котрі займають ворожу до України позицію, зокрема схвалюють російську окупацію Криму і участь Росії у війні на Донбасі.

Найбільш одіозним постатям російського мистецтва вже заборонено в’їзд до України. А щодо заборони присутності в нашому інформпросторі, то такий «чорний список» теж існує і поповнюється. Недавно він значно розширився.
Уряд України своєю постановою від 2 грудня 2015 року заборонив Державному агентству з питань кіно реєструвати й видавати прокатне посвідчення на фільми, учасників яких внесено до переліку осіб, що загрожують національній безпеці. Тобто тепер до такого списку потрапляють і самі фільми, в яких знялися артисти, а також вистави, концерти, телепрограми, де вони виступають.
«Чорний список» складається на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» з метою національної безпеки держави, так пояснила це влада. Список цей, за поданням Служби безпеки, формує Міністерство культури. У грудні воно доповнило список осіб, які створюють загрозу національній безпеці України. Тепер там 83 особи.
Назвімо хоча б найбільш відомих російських митців із цього «чорного списку»: Безруков Сергій Віталійович, Бистрицька Еліна Авраамівна, Бондарчук Наталія Сергіївна, Бондарчук Федір Сергійович, Бортко Володимир Володимирович, Боярський Михайло Сергійович, Бурляєв Микола Петрович, Варлей Наталія Володимирівна, Газманов Олег Михайлович, Гальцев Юрій Миколайович, Гафт Валентин Йосипович, Гостюхін Володимир Васильович, Кара Юрій Вікторович, Клюєв Борис Володимирович, Кобзон Йосиф Давидович, Лановий Василь Семенович, Лещенко Лев Валер’янович, Ліванов Аристарх Євгенович, Лужина Лариса Анатоліївна, Лунгін Павло Семенович, Михайлов Олександр Якович, Назаров Юрій Володимирович, Охлобистін Іван Іванович, П’єха Станіслав П’ятрасович, Пєнкін Сергій Михайлович, Перфілова Валерія Юріївна, Порєченков Михайло Євгенович, Расторгуєв Микола В’ячеславович, Розенбаум Олександр Якович, Стеблов Євген Юрійович, Табаков Олег Павлович, Тализіна Валентина Іларіонівна, Теличкіна Валентина Іванівна, Харатьян Дмитро Вадимович, Шахназаров Карен Георгійович.
Мінкультури наголошує, що демонстрування програм за участі осіб, які внесені до даного переліку, тягне за собою адміністративну та іншу відповідальність. Тобто, виходить, мова не лише про надання прокатних посвідчень новим фільмам, а й загалом про демонстрацію фільмів за участю таких акторів?
Ось що постановила Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка напередодні новорічних свят нагадала програмним директорам українських телеканалів про існування заборонених фільмів, а також діячів культури, внесених до«чорнихсписків»:«Національна рада нагадує телерадіоорганізаціям і провайдерам програмної послуги, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» Міністерство культури склало Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Тому фільми, передачі й інші програми за участі осіб, внесених до нього, не можуть транслюватися в ефірах телерадіоорганізацій».
А тепер давайте детальніше подивимося на цей список. У ньому чимало вихідців з України. Явище, цілком звичне протягом століть. Скільки їх, талановитих українців, їхали з колонії до метрополії, «на ловлю щастя і чинів», як писав Лермонтов у знаменитому вірші про вбивцю Пушкіна. Одні їхали, не знайшовши визнання в рідних краях, іншим байдуже було, де «ловити щастя і чини».
До цього списку дійсно талановиті митці потрапили з різних причин. Одні, найбільш одіозні, затято долучилися до пропаганди «руського міра», вороже ставлячись до всього, що поза цим «світом». Це про таких, як актор Михайло Порєченков, котрий «уславився» тим, що в рядах сепаратистів у Донецьку попросив у них кулемета, аби постріляти в бік українських військ. Це актор Іван Охлобистін з його неприкритою ненавистю до нашої держави. Це такі співаки, як Олег Газманов, Валерія (прізвище — Перфілова), котрі теж активно політиканствують і давно засвітилися з антиукраїнськими настроями. Це Йосип Кобзон, уродженець України, Донеччини, народний артист України і не тільки, видатна особистість радянської естради, котрий, на жаль, обома ногами так і залишився в радянському минулому, де був його зірковий час. З цими все зрозуміло.
Але, на жаль, надто активними виявилися у своїх антиукраїнських поглядах і тому потрапили до цього списку двоє справді видатних акторів, уродженців України, — Василь Лановий і Еліна Бистрицька. 82-річний Лановий — українець, син простих українських селян із села Стримба на Одещині. Народився в Москві лише тому, що батькам, Семену і Галині Лановим, які рятувалися від голоду, чудом вдалося вирватися в Москву, до Семенового брата. Але й потім дитячі роки Васі Ланового проходили в рідному селі, у його діда й баби.
 Ми знаємо Василя Ланового, театрального актора, насамперед за багатьма чудовими ролями в кіно: капітан Грей в екранізації повісті Гріна «Червоні вітрила», Куракін в епопеї «Війна і мир» (знятій, до речі, українцем Сергієм Бондарчуком), звичайно ж, Вронський у фільмі «Анна Кареніна».
 Еліна Бистрицька, котрій незабаром 88, народилася в нашій столиці Києві, якийсь час жила і навчалася на Чернігівщині, в Ніжині. Вона зіграла одну з головних ролей — Аксиньї — в кіноепопеї «Тихий дон», екранізації геніального роману Михайла Шолохова, українця по матері (мама його з Чернігівщини). Шкода, що в такому поважному віці Еліна Авраамівна втягується в політику найгіршого штибу і весною 2014 року підписала (як і Лановий) отого вірнопідданого листа митців Путіну, де вони, по суті, схвалюють загарбання Росією Криму.
Це найбільш сумні приклади антиукраїнства. Однак переважна більшість названих митців особливою антиукраїнською агресивністю не відзначається, просто тягне людей до політики, до проявів вірнопідданства перед російською владою. Хоча, здавалося б, яка така потреба, адже радянські часи такого холопства митців давно минули.
Загалом прикро, що до «чорного списку» потрапили стільки талановитих митців. У ньому й діти Сергія Бондарчука, видатного українця, який став одним із метрів радянського кіно, але встиг зіграти, й дуже талановито, українських геніїв Тараса Шевченка й Івана Франка. Тепер персонами нон-ґрата стали на наших екранах його син Федір і донька Наталія. Крім них, і зять Сергія Бондарчука Микола Бурляєв (головна роль у фільмі «Військово-польовий роман»).
Кінорежисер Володимир Бортко — випускник Київського театрального інституту (нині університет) імені Карпенка-Карого, починав як режисер у Києві. До речі, виріс у родині свого вітчима Олександра Корнійчука. У 2009 році Бортко екранізував «Тараса Бульбу», до 200-річного ювілею Миколи Гоголя. Головну роль зіграв незабутній Богдан Ступка. Стільки критичних стріл полетіло і в режисера, і в актора за те, що фільм вихваляв «російський дух». Правда, ці стріли треба було б так само адресувати й самому Гоголю, українцеві і частково полякові, котрий і вдома з рідними говорив українською мовою, а от у цій знаменитій повісті, в її фіналі, також говорить про силу «російського духу». І важко було чогось іншого чекати від Гоголя, народженого в рік 100-річчя трагічної Полтавської битви, з якої почалося остаточне загарбання України Росією.
Але Володимир Бортко не має плазувати перед російським суспільством, він там не бідний родич. Навпаки, створив найкращі російські серіали останніх двох десятиліть. Саме Бортко екранізував видатні романи: «Майстер і Маргарита» — киянина Михайла Булгакова та «Ідіот» — Федора Достоєвського, письменника з українським корінням. Кращих екранізацій від цих 10-серійних фільмів російське кіно досі не створило. Можна додати ще фільм «Собаче серце», за романом того ж Булгакова. І навіть кримінальні серіали, насамперед «Бандитський Петербург», та й «Вулиці розбитих ліхтарів», зняті Бортком, на голову вищі від російських детективів, якими й далі заповнені наші телеекрани.
Колишній киянин Сергій Гармаш, дуже гарний актор, — нині одна із зірок російських серіалів. Як і Володимир Гостюхін (серіал «Дальнобійники»), як і Борис Клюєв («Королева Марго»).
Потрапили до списку і такі російські актори, як Євген Стеблов (доктор Мортімер із фільму «Собака Баскервілів»), Аристарх Ліванов, Олексій Михайлов, Валентина Теличкіна, Юрій Назаров, котрі зіграли чимало помітних ролей, і навіть Лариса Лужина, кінозірка бозна-яких років, про яку давно забули. Чого не скажеш про суперпопулярного Олега Табакова, в жилах якого тече і польська та українська кров. Чи Дмитро Харатьян, надзвичайно популярний у нас, і не лише як «гардемарин» чи граф із серіалу «Королева Марго», а й за іншими численними ролями. Теж у списку. Як і режисери Павло Лунгін, Юрій Кара, Карен Шахназаров, які (особливо останній: фільми «Ми із джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Місто Зеро») зняли ряд високохудожніх новаторських фільмів.
Повертаючись до співаків, чесно кажучи, не знаю, чим дехто з них особливо нагрішив, а якщо так — то теж прикро. Ну, Микола Расторгуєв виступає в сепаратистів на Донбасі, лідер улюбленої групи Путіна — «Любе». У свою чергу, Олександр Розенбаум хвалиться добрим знайомством із Путіним. Щось же інкримінують і таким співакам, як Сергій Пєнкін і навіть зовсім молодий Стас П`єха, онук легенди радянської естради Едіти П’єхи (польки, народженої у Франції).
Окремо хочеться сказати про Валентина Гафта — прекрасного актора, який знявся в багатьох фільмах Ельдара Рязанова. Невже через це мають бути заборонені фільми найвидатнішого режисера радянського кіно Рязанова, які у глухі радянські часи не лише тонко розвінчували «радянський спосіб життя», а й головне — були сповнені такою потрібною гуманністю, душевністю.
У чи не найпопулярнішому фільмі режисера «Іронія долі» знялася Валентна Тализіна, як і ще в кількох фільмах Рязанова. Вона — теж у списку, і хоч зіграла в «Іронії» епізодичну роль, цей незмінний новорічний фільм, якому щойно виповнилося рівно 40 років, теж потрапляє під заборону.
 Нарешті, Наталія Варлей — «студентка, комсомолка, спортсменка і просто красуня», головна героїня культової комедії Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка». Фільму цього року буде рівно 50. Серед тисяч радянських і пострадянських фільмів нема комедії, рівної цьому фільму, хіба що «Діамантова рука» того таки ж Гайдая. А ще Наталія Варлей — це Панночка з екранізації повісті Гоголя «Вій», що знімалася й у нас на Чернігівщині. Виходить, під заборону потрапляють легендарна «Кавказька полонянка» і «Вій»?
Усе це дуже прикро. І дуже нагадує радянські часи, коли з бібліотек масово вилучалися книги найвідоміших письменників через те, що їх оголосили «ворогами народу». Коли, вже не в 1930-ті роки, а в час «розквіту застою» потрапили під заборону такі чудові фільми, як «Покровські ворота» чи «31 червня», бо емігрували за кордон актриса Олена Корєнєва (перший фільм) і танцівник Олександр Годунов (другий фільм).
Питання тут навіть ширше, ніж цензура (до речі, заборонена Конституцією України) на високохудожні твори і талановитих митців. Питання ще й у тому, що нам не треба боятися глянути правді у вічі, а вона в тому, що всі ми вийшли з того радянського минулого, і в те минуле треба дивитися відкрито й відверто. Принаймні, не боячись його, , часом і з гумором, навіть якщо це не лише талановиті кінокомедії.
…А захищати національний інформаційний простір є де і як. Він і далі розхристаний, з численними протягами.
 
Цей текст був опублікований на головній сторінці сайту 15 січня. А ось його коментування, в хронологічному порядку:

 
222 | 2016-01-15 17:13
выход простой, убрать интернет, эту всемирную, чуждую нам паутину, убрать ФМки, кино, как такое, своего то почти нету, оставить 1 плюс 1 и Стогния на телевидении ну и дальше в этом русле.
 
Славутичский москвич | 2016-01-15 19:09
Поддерживаю, интернет убрать, фильмы запретить, артистов пересажать. Своих фильмов и артистов нет, но это не беда, будем смотреть лидеров страны и это для украинцев как титульной нации достаточно.
 
Сергій Колесник | 2016-01-15 20:33
Пане Петре! Приємно вражений Вашим чудовим кіноревю. Воно достойне фахового видання. Щиро поздоровляю!
 
М.Боюра | 2016-01-16 11:33
 За кілька днів після анексії Криму Путін заявив на увесь світ, що московія захищатиме будь-де росіян та російськомовних, і російськомовні українці перейшли на українську мову, аби не прийшов сюди окупант?
 Десятки, ба сотня держав світу живуть без російської культури і не вважають себе обділеними, проживемо і ми, і більше познаємо культуру Європи та й всього світу. Захищаючи державу, гинуть мільйони громадян, а ми хочемо захистити Україну і жахаємося від того, що забудемо культуру окупанта? Та горять вони ясним полум'ям.
 
222 | 2016-01-16 12:09
шановний Боюро. Відділяйте мух від котлетів. Є Путін і його приспішники, а є Пушкін, Пастернак, Цветаєва і інші, відомі і шановані в усьому світі. Я за все хороше незалежно від раси і походження. Сказав би Вам за Крим та Донбас, але це вже політика, а не культура.
 
Автор | 2016-01-16 12:55
М. Боюрі.
Розуміючи гнів патріотів (а ними маємо бути ми всі) на агресію, зазначу таке: метод "або - або" - це, таки ж, щось від отого більшовизму, тоталітаризму. Демократичніше, в дусі тої ж Європи і світу, буде - "і - і", тобто і світова, в її числі і російська культура (а тут правильніше навіть говорити про "загальнорадянську", де й ми всі були, культуру Союзу, за найактивнішої участі і українців), і європейська та світова, і, звичайно ж, УКРАЇНСЬКА культура.
 
Автор | 2016-01-16 17:09
Продовжимо цю цікаву дискусію, яка зав’язалася.
Ще раз — М. Боюрі. Десятки країн, звичайно, живуть без російської культури, як, до речі, і без української, або й загалом без класичної культури. А десятки розвинутих країн живуть з культурою, і українською, і російською. Чайковського виконують, опери ставлять по всьому світу,Чехов зараз на світовій театральній сцені один з найбільш затребуваних драматургів, в Англії його взагалі вважають другим, після, звісно, свого Шекспіра. Подібне — щодо Гоголя. Цікаво, що всі ці три генії російської культури —наші: Чехов (Чех), Гоголь—взагалі українці, Чайковський має українське коріння (від Чайки),
Але головний акцент цієї публікації навіть не стільки в питанні демократичності, свободи, хоч і це теж. Головне — в передостанньому абзаці, на що, схоже, мало звернули уваги, на слова «не боячись». Бо якщо ми боїмося, що від перегляду якогось фільму станемо меншим патріотами, а тим паче, полюбимо наших ворогів, то бідні ми тоді і слабенький наш патріотизм.
Втім, Боюра цілком має рацію ось в чому. Телеканал же чи радіопрограма — не безрозмірні, і питання— скільки чого саме на екрані чи в ефірі. А на багатьох каналах якраз чомусь і не виходить за принципом «і — і», тобто одної культури, російсько-радянської, неміряно, інших — української та й світової —обмаль. І це вже питання якості, рівня наших мес-медіа.
 
М.Боюра | 2016-01-17 10:10
Автор
Не Вам нагадувати, що путлера створили апологети "русского мира", а не навпаки. І те, що головним винуватцем війни між "братськими народами" роблять путлера, це теж елемент гібридної війни: нема впевненості, що він виграє цю війну, що Україна перестане існувати як незалежна держава,- тоді знайдуть нового експутлера і так до безконечності. Поки є та існуватиме Україна - росія ніщо: вона украла у нас назву, украла наших святих, хрещення, наші літописи і найстрашніше, украла у нас тисячі і тисячі найкращих мізків. Якщо ми не відгородимося камяною стіною від "русского мира", у нас не буде ніякої перспективи стати самодостатньою державою і достойною нацією. А російська культура теж не зовсім російська, бо московія не створила жодного виду мистецтва, у них навіть нема того початкового, що має наша земля в виді доісторичних культур.
 Гасло "Геть від Москви!"має жити.
P.S. Ланові у нас були (читайте Шевченка) і ще довго будуть, бо написати коротенького коректного дописа до ВВ я змушений через Анонімайзер.
 
222 | 2016-01-17 15:13
Боюро вибач але мені тебе жалко, ти справді
 такий чи прикидуєшся?
 
Вася | 2016-01-17 22:26
не нужны нам заморские артисты. Всякие хфильмы и книги. Не пускать. У нас хватает своих клоунов. Смотри заседание верховной рады и балдей. А то им Никулина подавай.
 
222 | 2016-01-18 06:39
васе - уважуха.

Коментарі [ 3 ]

03.12.2015 09:08 Петро АНТОНЕНКО

Розкріпачення преси

Петро АНТОНЕНКО , редактор газети «Світ-інфо».

 В Україні через 98 років нарешті скасовано найперший декрет більшовицького уряду Леніна про контроль над пресою.
 
Про «органи органів» або пресу влади
Україна нарешті відмовляється від порослого мохом релікту комуно-радянського режиму у вигляді преси органів влади.
24 листопада Верховна Рада ухвалила Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».
Новий закон вилучає з числа засновниківцієї місцевої преси органи влади.А засновник— це, згідно із Законом про пресу, господар, власник засобу інформації.
У наших реаліях районні газети мають, як правило, по три співзасновники—районні адміністрації, райради і колективи редакцій. Кілька обласних і міських газет також маютьу співзасновниках, спільно з редакціями, органи влади. За новим законом уся ця преса влади реформується — єдиним засновником, власником такої-то газети залишиться сама редакція. Якщо вона буде спроможна видавати тепер уже власну газету, може видавати. Ось юридичний бік справи.
Тепер про суспільний. Існування розгалуженої мережі газет влади давно є нонсенсом для демократичного суспільства. Пресу часто називають четвертою владою в суспільстві, після законодавчої,виконавчої і судової.Правильніше було б назвати її першою владою—владою громадськоїдумки, контролю громадян за обраною ними ж владою. Але про яку першу чи навіть четверту владу говорити щодо видань влади, коли вони є структурою влади, підпорядкована їй.
Не випадково така преса давно вже стала вихолощеною, ховається від проблем, які хвилюють людей. Така преса є просто інструментом місцевої влади для її самовихваляння і нескінченного відтворення самої себе у владі в чергових виборіадах. Влада контролює пресу—ця преса звеличує цю владу— ця влада, за сприяння такої преси, знову стає владою. Замкнуте коло.
 
За заповітами більшовиків
Цей релікт, пережиток тоталітарного комуно-радянського режиму— з найдавніших. Власне, контроль за пресою був встановлений уже найпершим декретом щойно обраного більшовицького уряду Леніна, про що не всі навіть знають. Загальновідомі Декрет про мир і Декрет про землю, які називають першими декретами радянської вдади, дійсно були ухвалені,щойно проголосили радянську владу Другим всеросійським з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів— цим самим з’їздом у ніч з 7 на 8 листопада 1917 року(всі дати— за новим стилем). А от коли за добу, в ніч з 8-го на 9 листопада, цей же з’їзд утворив уряд—Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним,то яким був перший декрет уже цього уряду? Декрет про пресу, датований 9 листопада 1917 року. Ленін же, будучи юристом за освітою, не випадково в анкетах щодо своєї професії писав «журналіст».Задумавши перевернути догори ногами Росію, він цю справу почав зі створення партії, а створення партії —із заснування газети «Іскра». Тому як же було не взяти під контроль величезну масу преси в тогочасній Російській республіці, а на той момент у країні був величезний розвій преси при повній свободі слова.
І ось щойно вилуплений більшовицький уряд скасовує свободу слова. Запроваджує контроль над пресою з метою «захисту революції від контрреволюції». Розуміючи, що після десятиліть боротьби з цензурою, демагогічних (серед інших) гасел про демократію і свободу слова йти на таке—просто непристойно,контроль за пресою було заявлено як тимчасовий. Тут варто зацитувати цей Декрет про пресу:
«Как только новый порядок упрочится, — всякие
административные воздействия на печать будут прекращены, для неё будет установлена полная свобода в пределах ответственности передсудом, согласно самому широкому и прогрессивному в этом отношениизакону.
Закрытию подлежат лишь органы прессы: 
1) призывающие коткрытому сопротивлению или неповиновению Рабочему иКрестьянскому правительству; 
2) сеющие смуту путём явноклеветнического извращения фактов; 
3) призывающие к деяниям явнопреступного, т.е. уголовно наказуемого характера.
Настоящее положение имеет временный характер и будет
отменено особым указом по наступлении нормальных условий
общественной жизни.
Председатель Совета Народных Комиссаров
 Владимир Ульянов-Ленин».
Погляньте на три критерії закриття газет. Та під них можна підвести що завгодно! І каральна машина запрацювала. Трохи більш як за півроку, по червень 1918-го, в країні було закрито понад 470 газет. 
І щодо «тимчасового» характеру Декрету. Якою насмішкою звучать слова про те, що «як тільки новий порядок зміцниться» чи про «настання нормальних умов суспільного життя». Правду кажуть, мало що більш довговічне, ніж тимчасове. Це «тимчасове» розтяглося, як мінімум, на 74 роки, до краху Радянського Союзу. А більшовицький Декрет про пресу, і то в частині скасування цензури, незалежна Українська держава скасувала лише 1996 року ухваленням Конституції, якою цензура дійсно заборонена. А ще через 19 років ми нарешті скасували і контроль над пресою у вигляді власних видань органів влади. 
 Довга дорога роздержавлення
Багатостраждальний закон про роздержавлення преси — один із найбільших «довгобудів» нашого парламенту. Його намагалися ухвалити кілька останніх скликань Ради. Бо ставало вже соромно перед світовою спільнотою. Та й вимоги її були чіткими. Парламентська Асамблея Ради Європи ще 2005 року закликала органи влади України розпочати роздержавлення друкованих ЗМІ. Така вимога була в резолюції ПАРЄ «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 05.10.2005 р. Указом Президента України В. Ющенка від 20 січня 2006 року щодо виконання зобов’язань України, які випливають з її членства в Раді Європи, також було задеклароване це роздержавлення. А одним із законів, ухвалених Радою 15 січня 2009 року, вимагалося від виконавчої влади внести до парламенту законопроект про реформування преси влади.
Останньою краплею стала чітка вимога Євросоюзу: для інтеграції України в ЄС, серед інших законів, мав бути ухвалений і закон про роздержавлення преси.
Роками в парламенті ходив не один законопроект і від депутатів про роздержавлення преси, зокрема нашого земляка — депутата кількох скликань Віталія Шевченка, пізніше — Миколи Томенка. І нарешті саме законопроект Томенка ухвалила Верховна Рада. Він мав би бути ухвалений ще торік, одночасно із законом про створення суспільного телебачення і радіо. Однак його заблокували, бо навіть дуже демократичним депутатам таки ж хотілося і далі мати під рукою підручну пресу.
 
Неквапливе реформування
Ті, хто гадає, що вже завтра влада не матиме кишенькових газет, помиляються. Закон набуває чинності 1 січня 2016 року, і роздержавлення розраховане на 3 роки. У перший рік будуть реформовані ті газети, які виявлять це бажання. Тобто де на це підуть співзасновники. У наступні два роки — всі інші.
Тим журналістам і читачам місцевих газет, які хвилюються, чи виживуть ці ЗМІ без фінансової підтримки влади, можна не хвилюватися. По-перше, якщо редакції не мають власних приміщень, а їх орендують, їм на пільгових умовах надаються ці будівлі в оренду не менш як на 15 років. По-друге, редакціям безкоштовно передається у власність те майно, яке досі було надане їм у користування співзасновниками — владою. Чим не преференції? І про яку рівність ринкової конкуренції інших газет із цими «реформованими» можна балакати? По-третє, протягом цього реформування редакціям і далі надаватиметься фінансова дотація, причому цього разу — з державного бюджету. У законі це називається «адресна підтримка реформованих друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження». Їм «адресуються» доволі немалі суми, тут розрахунок узято з тих фінансових вливань, які газети отримали цього року, і це в середньому по 150 тисяч на місцеву газету, а загалом на рік — 100 мільйонів гривень.
Серед інших преференцій, подачок є й така: наданням цим ЗМІ
«пріоритетного права на укладення договорів на висвітлення діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування». Отже, інших газетам зась! Притому цікаво: на період реформування (цього прямо не сказано) чи на довгі роки? До того ж, чи не трактуватимуть «висвітлення діяльності», як те саме вихваляння місцевою підгодованою газетою місцевої влади?
Нарешті таке: закон роздержавлює ДРУКОВАНІ засоби інформації, тобто газети. Натомість влада й далі має право мати свої електронні ЗМІ — радіо і телебачення. І їх подальше фінансове підживлення прямо прописане в змінах, які вносяться тепер до інших законів.
І останнє: в центральної влади ЗАЛИШАЮТЬСЯ власні газети. Їх просто хитро перейменовують (положення закону): «Перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих центральними органами виконавчої влади, в офіційні друковані видання». Як то кажуть, не в лоб, так по лобу.
Усе це нагадує пишно задеклароване торік «майже роздержавлення» радіо і телебачення, у формі створення суспільного мовлення. Там також збережено чималий контроль влади над цим «суспільним» і його фінансове підгодовування. Все це — бліда копія того суспільного мовлення, яке є в багатьох країнах.
 
Про «маніпулювання суспільною свідомістю»
І все ж це закон революційний. Адже його основна мета, як сказано в пояснювальній записці до закону, — «зведення до мінімуму використання друкованих засобів масової інформації з метою маніпулювання суспільною свідомістю і особистою думкою громадян». Маніпулювання з боку влади за допомогою своїх газет.
В ідеалі хотілося б узагалі позбутися отого маніпулювання через будь-які ЗМІ. Утім, ми добре бачимо таке маніпулювання на здавалося б, недержавних, приватних телеканалах, а такими є найбільш потужні в країні. Різною буде доля і реформованих газет. Безумовно, місцева преса дуже потрібна людям, бо вона найближча до них. То що далі? Найбільш тиражні районки виживуть і цілком обійдуться без дотацій від районної влади, та деякі вже й обходяться. Можливо, не всі райгазети виживуть. Деякі потраплять у приватні руки місцевих бізнесменів чи бізнесових структур. Але, в будь-якому разі, ми вже не побачимо того самовихваляння влади через власні газети, яке інколи доходить до карикатури.
Один приклад. Недавно завершилася кампанія з виборів міського
голови Чернігова. Вона вилилася у двобій діючого мера Олександра Соколова і нардепа, колишнього губернатора Владислава Атрошенка. Переміг другий. Я зараз не втягуюсь у полеміку щодо цих тодішніх кандидатів, як не робив цього і протягом усієї виборчої кампанії. Про один факт з боку штабу діючого тоді мера згадую лише тому, що він стосується теми цієї публікації.
За півтора тижні до повторного голосування газета міської ради «Чернігівські відомості» була видрукована шаленим тиражем — 83 тисячі примірників. При тому, що її передплатний тираж менший двох тисяч, і ще щось друкується на роздріб (це на 300-тисячне місто!). А тут 83 тисячі, чи не на кожну сім’ю чернігівців. До того ж, збільшеним обсягом — не 16, а 24 сторінки. Звичайно, це хтось оплатив (мабуть же, не бюджет міста), адже лише  вартість паперу, за нинішньої ціни в 14 тисяч гривень за тонну, склала близько 100 тисяч гривень. Так от, основні публікації номера, як і попередніх,  — виборча агітація. І антиагітація, на яку останніми тижнями перейшли  обидва опоненти. Тобто вихваляння себе і поливання брудом суперника. Але якщо в Атрошенка телеканал і газета — нехай навіть неформально, під його впливом, принаймні вони приватні, то «Чернігівські відомості» — газета міської ради, власне, всіх мешканців міста, які, до того ж, підтримують її фінансово, дотацією з бюджету (між іншим, досить великою).
Просте запитання: чи були численні публікації того та й попередніх номерів виборчою агітацією? Безумовно. Тоді відкриваємо Закон про місцеві вибори. Ним прямо заборонено органам влади, в тому числі місцевого самоврядування, брати участь у виборчій агітації. Чи було рішення сесії міської ради про надання газети на обслуговування такого-то кандидата, навіть мера? Не було і бути не могло, бо це протизаконно. Може, було рішення міськвиконкому? Якщо й було, що навряд чи, це теж протизаконно. Та й газета — орган не міськвиконкому, а міської ради. До речі, це єдиний засновник її, тут навіть редакція не є співзасновником. То, може, письмове розпорядження самого міського голови? Чи телефонна вказівка? Чи щось, як саме собою зрозуміле? Останнє —найвірогідніше.
Отже, сподіваймося, що нарешті, з ухваленням нового закону, преса відбиватиме думку народу, а не призначених ним у владу чиновників.
 
 

Коментарі [ 0 ]

08.11.2015 21:11 Петро АНТОНЕНКО

Партійне фіаско

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо».

Більше половини виборців ігнорували вибори

Як проводити вибори на партійній основі в країні, де політична, партійна структуризація суспільства схожа на карикатуру, показали місцеві вибори 25 жовтня.
Більше половини громадян-виборців ігнорували голосування, не прийшли на нього. Це  свідчить не лише про глибоке розчарування людей, а й конкретно розчарування їх у нашому політикумі як на всеукраїнському, так і на місцевому рівні.
Якщо з понад 230 зареєстрованих партій на вибори йде з десяток, про який політикум говорити? Нащо тоді решта понад 200 партій, якщо саме вибори мають бути вінцем їхньої політичної діяльності.
На місцевому рівні складно говорити про якісь структури партій, вони аморфні, часто це просто «мертві душі», позаписувані до «осередків» і так званих «районних організацій» під чергові вибори. Безлад у такому політикумі лише на руку тим, хто волів би й далі керувати на місцях і спокійно розкрадати бюджет та інші ресурси. Але такий безлад не сприяє європейським реформам у країні.
Якщо говорити конкретно про підсумки цих виборів, то результатом такого безладу в політикумі, замороченості виборців, посиленої заплутаним новим виборчим законом, стала дивна структуризація новообраних рад. На перші ролі, зокрема і в нас на Чернігівщині, вийшли нові політичні проекти. Скажімо, в моєму Куликівському районі з 26 депутатів нової райради обрано 12 представників Аграрної партії, тобто одна партія набрала майже стільки мандатів, як 5 інших разом. Ще й обрано від неї 13 сільських голів із 17-ти. Між тим, ця партія до нинішніх виборів перебувала в глибокому затінку, поряд з іншими численними «селянськими» партіями, «захисниками селян» — досить згадати придуману під торішні парламентські вибори партію «Заступ».  Аграрна партія заснована ще 1996 року, потім перелицьовувалася в Аграрну народну, потім просто в Народну партію, і хто тільки не йшов на вибори під її прапорами, паразитуючи на «захисті села».
Ще більшим феноменом стала партія «Наш край», вона взагалі свіжоспечена. Тобто нова реально, хоча формально ні. Просто  взяли й переформатували існуючу партійку. Ось коротка довідка Української Вікіпедії про  партію «Наш край»:
Партія була зареєстрована 23 серпня 2011 року під назвою «Блокова партія». 20 грудня 2014 року народний депутат України Антон Кіссе презентував її як оновлену політичну партію «Наш край».
А далі колишні регіонали буквально напередодні цієї виборчої кампанії провели з’їзд чи форум, проголосили за суттю нову партію «Наш край» на базі цієї «Блокової», заявили, що вони не граються в політику, а є професіоналами, і спокійно йдуть на вибори.
Що ж, нам, виборцям, залишається лише повірити в це, будемо сподіватися, що нова (оновлена) партія дійсно служитиме місцевим громадам, людям на місцях.
А взагалі ці два нові партпроекти в політикумі називають проектами Банкової, тобто президентської Адміністрації. Цілком можливо, враховуючи жалюгідний результат так званої «партії влади» — «Блоку Петра Порошенка», такого низького результату партії влади, здається, досі не отримували. Наприклад, в одну з райрад партія «БПП» узяла всього 1 мандат — голові районної держадміністрації. Тому цілком логічно представники влади, місцеве чиновництво розбіглися по цих трьох названих партіях — так надійніше, гра безпрограшна, та й чиновників, місцевих олігархів надто багато, в одному партійному списку вміститися не могли.
У результаті в списках нових депутатів бачимо немало старих облич. Варто було б виборцям, попри свою апатію, подивитися списки кандидатів. Порівнявши їх зі списком рад, обраних на минулих виборах, восени 2010 року, рад, які ще на сьогодні чинні, бо нові не зібралися. Що б побачили виборці? Добре відомих їм місцевих політиків, бізнесменів, котрі дружно прийшли тоді в ради від Партії регіонів, сиділи в цих фракціях майже три з половиною роки, аж до перемоги Майдану. Із крахом попереднього режиму, розвалом Партії регіонів і її фракцій просто перелицювали ці фракції на благопристойніші назви, на кшталт «Рідна Чернігівщина» (умовно кажучи) і просиділи там ще понад півтора роки. Нині сидітимуть у тих же радах під іншими партійними прапорами, в інших фракціях. Тепер виборцям залишиться лише дивитися списки рад, якщо лінувалися дивитися списки кандидатів.
Проявом убожества нашого політикуму є й сумна ситуація з багатьма відомими раніше партіями. Здається, повністю деградувала «Наша Україна», яка не так уже й давно була ще одною партією влади. Недалеко відскочив і Народний Рух України. Знаменита колись партія дожилася до того, що взагалі не пішла навіть  на місцеві вибори. Деякі її функціонери і партійці розбіглися  по інших партіях, принаймні на цю виборчу кампанію, і пішли під їхніми прапорами, хто де. І майже ніхто ніде не пройшов у депутати.  А якщо хтось  пройшов, то юридично ж від інших партій і саме у фракціях цих партій мають бути в радах. То до чого тут тоді Рух?
Цікаво, як тепер формуватимуться партійні фракції в місцевих радах? Тим більше, враховуючи зменшення кількості депутатів за новим законом. Яка може бути фракція, коли в такої-то партії в раді 1 мандат чи 2 – 3 мандати? Утім, ми вже бачили, як сипалися ці фракції в радах попереднього скликання, з часом можуть посипатися й нові. Що ж, такий він, наш недолугий політикум.
 

Коментарі [ 5 ]

22.10.2015 21:09 Петро АНТОНЕНКО

Убогий вибір обіцянок і подачок

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо» (Чернігів).

    Чим характерні нинішні вибори місцевої влади 25 жовтня в Україні?
    Досить складна нова виборча система, де перемішані кандидати і партії, і виборцям важко розібратися.
    Балотування нових або досі маловідомих партій. При тому, що з понад 230 партій, які числяться в країні, на вибори загалом ідуть десятків зо два. На цьому тлі нові або існуючі досі, але маловідомі партії якраз і вирізняються у виборчій кампанії нахрапистою активністю. Але як виборцю голосувати за партію, про яку він сном-духом не чув за кілька місяців до виборів? Або вона була в «глухому підпіллі», як мало не дві сотні наших так званих партій, або вона взагалі щойно, під вибори, утворилася, як це було й рік тому, на парламентських виборах. Що це, як не профанація нормальної політичної, партійної структуризації суспільства?
    Між тим, саме в ці партії переповзли кандидатами чимало колишніх регіоналів або просто представників вічної, як це називали в радянські часи, «номенклатури» — місцева влада, чиновники, ті ж сільські голови, яких 5 років тому так само масово заганяли до Партії регіонів. Подивіться уважно списки кандидатів.
   Балотується хто попало. Великий щит. На ньому— якийсь хлопчисько: виявляється — кандидат на мери Чернігові від такої-то партії. Ну, це просто насмішка над виборами, над виборчою демократією. Невідомо хто балотується на посаду мера обласного центру! Вдумайтеся: не на посаду конюха чи двірника, прошу вибачення у представників цих також потрібних і важливих професій, але, безумовно,посада мера 300-тисячного міста ще важливіша. Готовий допустити і повірити, що цей хлоп`юк —гідна кандидатура, але де ви були раніше, «висувачі»? Чому не «засвітили» своїх кандидатів піврокучи рік тому? У Чернігові понад 200 політичних партій, не менше громадських організацій, понад 10 газет, кілька телеканалів і радіостанцій, з десяток Інтернет-видань.  Величезні можливості для популяризації гідних людей. Але де, коли, хто чув про тьму-тьмущу нинішніх кандидатів «будь-куди»? Це не пародія на вибори?  
    Брудна виборча кампанія. Із застосуванням фальшивого компромату на опонентів або з порушеннями закону: поширення анонімної агітації, фальшивих газет. Досить почитати, що одні пишуть про інших: хоч бери та плюнь на те й інше.  
    Облуда оприлюднення так званих «рейтингів», начебто результатів якихось «соціологічних опитувань» громадян. А продажна преса все це тиражує. Досить покласти поруч кілька газет кількох партій, і легко побачиш АБСОЛЮТНО різні цифри цих «рейтингів», намальованих продажними так званими  «соціологічними центрами» або й просто вигаданих у виборчих штабах. Цій пошесті (що триває і зараз, в останній тиждень виборчої кампанії), розрахованій на отупіння виборців, нема меж. Не знаю, чи це взагалі дозволене законом — «рейтинги» за кілька днів до голосування, просто не хочеться зайве перечитувати довжелезний і нудний (як багато наших законів) виборчий закон. Але навіть якщо це чомусь дозволено, то зайве свідчить про недосконалість закону, ухваленого поспіхом.
    Вульгарний підкуп виборців. Найбільш скандальна історія — рішення Чернігівської міської ради про виділення найбіднішим громадянам міста так званої «матеріальної допомоги» — в розмірі 500 гривень. Опоненти діючого мера, котрий знову балотується, і нинішніх депутатів міськради, чимало з яких знову не проти зайняти депутатські крісла, тут же оголосили цю подачку брутальним підкупом виборців, що є незаконним. І що ці кошти, якщо вони вже завелися, можна було б направити на загальні потреби бідного міста, наприклад, закупити нові тролейбуси для вкрай добитого тролейбусного парку чи встановити стільки-то газових або водних лічильників. Або хоч трохи компенсувати 7-кратне подорожчання газу для тих же бюджетних закладів.
    Не будемо втягуватися в цю дискусію. Але ряд висновків і запитань напрошується.
    Перше: виявляється, наш обласний центр — місто злиднів. Допомогу міськрада виділила тим громадянам, у яких зарплата, пенсія чи інші виплати — менші від мінімальних, тобто 1300 з чимось гривень. Але, оскільки на все це виділено з міського бюджету 20 мільйонів гривень, то, поділивши на півтисячі, отримуємо цифру: таких громадян в обласному центрі нарахували аж 40 тисяч, тих, у кого доходи «нижче плінтуса». І це десь на 100 тисяч сімей міста.
   Друге, і це вже запитання: чи дійсно так звана децентралізація вже принесла в місцеві бюджети такі великі додаткові доходи, на які посилається, ухваливши те рішення, міська рада? Тобто такі, що можна було виділити 20 мільйонів лише на цю «допомогу», таки дуже схожу на підкуп. І ще ж кудись направлено це «додаткове»? І скільки його надійшло загалом?
   Третє: чи продовжиться така щедра і масова виплата «допомоги» наступного року?
   Іншим прикладом масового ощасливлення мешканців міста стала розрекламована так звана «соціальна картка» чернігівця. Її роздають усім підряд, і власники цих карток можуть купити товари в магазинах чи ліки в аптеках зі знижкою до 5 відсотків. У певних магазинах чи аптеках, список яких визначений. Це, очевидно, ті, яких міська влада «вмовила» піти на такі поступки. Чи діятиме ця «картка» вже 26 жовтня?
   Ще одне благодіяння — зниження ціни на соціальні сорти хліба. Тут навіть підписано цілий «меморандум» між мерією і хлібокомбінатом, директор якого теж балотується, як і мер, тільки в депутати, і від тої ж партії. Зниження сталося копійок на 40, тобто з 7,38 до 6,98 гривні за буханець. Тут просто запитання: чи діятиме ця знижка з 26 жовтня, на другий день після виборів? Цікавий ребус. Якщо переоберуть мера і оберуть директора, то скасування знижки сприйматиметься як підкуп. Якщо не переоберуть і не оберуть, скасування теж матиме вигляд підкупу перед виборами.
   Ще один приклад: незадовго до виборів раптом було відновлено тролейбусний маршрут № 9. Довкола цього багатостраждального маршруту, що з’єднує 2-гу міську лікарню, пологовий будинок із центром міста, постійно якісь перипетії. Його вже не раз закривали і знову відкривали. Років зо три тому, здається, перед парламентськими виборами, маршрут № 9 було гучно відкрито, тобто відновлено. Після виборів маршрут зник. Ще одне запитання: чи ходитиме тролейбус № 9  уже 26 жовтня, на другий день після виборів?
    Наступне запитання: чи дійсно не буде допущена після виборів приватизація стратегічних об’єктів Чернігова — ТЕЦ і водоканалу? А це обіцяють ОБИДВА основні претенденти на посаду мера. Чи 26 жовтня (умовно кажучи) все буде приватизоване?
    Ще приклад. Одна з партій роздає всім мешканцям області щось подібне до «карток чернігівця» і запевняє, що за цими картками в банку людина може теж отримати якусь «допомогу», гроші. Дійсно дають чи ні, в обох випадках це агітація з підкупом або з обіцянкою підкупу.
   Нехай хтось не подумає, що так чинять лише ті, хто вже у владі або при посаді (наприклад, директорській). Точно так роблять і ті, хто рветься у владу, на посади. І в цьому сенсі ті, хто при владі, можливо, нічим не гірші тих, хто рветься у владу, а ті, хто рветься у владу, нічим не кращі тих, хто вже там.  
    Від агітації тих і інших як і від подачок,, уже нудить,  а на цю ж агітацію викинуто колосальні НАРОДНІ (хто б що не говорив) кошти. Їхніми обіцянками густо всіяні Чернігів і область — в агітаційних наметах, у бюлетенях, що імітують газети, на величезних і  дорожезних рекламних щитах, які народ охрестив «біг-мордами».
    Якби десята доля цих обіцянок утілилася в реалії, ми жили б в іншій країні, іншим життям. А поки що — фальшивий парад фальшивих обіцянок і подачок.
 
 
 

Коментарі [ 3 ]

01.09.2015 22:24 Петро АНТОНЕНКО

Прощай, школо?

    Цього року, сьогодні, у мене ювілей: рівно 60 років тому я пішов до школи, до першого класу Авдіївської восьмирічної школи в Куликівському районі. Цю будівлю називали «Попова школа» — мабуть, до неї мав стосунок якийсь священик. Це була одна з трьох тодішніх шкільних будівель. Дві інші називалися «Шаратова» і «Берегова», обох уже нема. Збереженій «Поповій» понад 100 років, це колишня земська школа.

    І ось уперше за понад століття в моїй рідній школі не пролунав 1 вересня перший дзвоник, не почався навчальний рік. Школу закрито.
Історія ця — «наїзди» на школу з метою її закрити — тяглася кілька останніх років. У руслі так званої «оптимізації» освіти. А точніше —  подальшого «добивання» українського села, що тяглося багато десятиліть. Не кажемо вже про колективізацію і голодомори, але й у повоєнні роки тривав процес упослідження селянства як чогось другосортного. Досить сказати, що, хоч по околиці села проходив знаменитий газопровід Дашава – Москва, споруджений ще в середині 1950-их, і по якому газ десятиліттями йшов із Карпат до Москви, лише через більш як 30 років наше село, як і інші сусідні, підключили до газу. Електрику підтягли на шостому десятилітті після революції. Так що це давнє. А нашій владі можна поставити за провину те, що вона продовжує цю комуно-радянську методу.
    Кілька років тому в моєму селі закрили ощадкасу. А це, крім іншого, обслуговування трьох сотень газових, стількох же електричних абонентів, кількох десятків телефонних. Усе це передали пошті. Але наступного року закрили й поштове відділення, яке, окрім названих робіт, виконувало свої поштові функції, плюс доставка пенсій по всьому селу. Нині єдиному листоноші, посадженому в маленьку кімнатку в сільраді, втовпили всі означені функції.
    Село — єдине в районі, де нема будинку культури. Років з десять тому зруйнувався дах на його приміщенні. Це, власне, переобладнана наприкінці 1960-их будівля колишньої, більш як столітньої церкви. Вчасно дах не відремонтували. Нині будівля розвалюється остаточно, її реконструкція вже неможлива. Не виходить і з переобладнанням під клуб якоїсь із порожніх будівель у центрі села. Наприклад, тої ж «Попової школи», з якої був би непоганий клуб. Але знов-таки бракує коштів.
    І нарешті школа. Навіть коли в ній було близько 40 учнів, її все намагалися закрити. Жителі відстояли. А без згоди громади закривати школу було не можна. І ось цього року зловісну роль зіграли два фактори.
    Перший — постмайданний парламент, ухвалюючи під Новий рік низку ганебних, здирницьких для людей законів, запровадив і положення, згідно з яким тепер можна закривати школи без згоди громади. Другий фактор — різке 7-кратне подорожчання газу, після чого опалення деяких невеликих шкіл, зважаючи на мале фінансування, стало просто нереальним.
    Власне, мою школу офіційно не закрили. Просто районна рада весною перевела її і ще одну зі шкіл з І – ІІІ ступеня у школи І – ІІ ступеня — простіше кажучи, з восьмирічки в початкову, чотирикласну.     Планувалося, що початкові класи навчатимуться в сільському дитсадку, де є приміщення. Однак в останній момент, під тиском з району,  батьки дітей написали заяви про переведення малят у сусіднє село Ковчин, до тутешньої середньої школи. Туди само, куди шкільним автобусом возитимуть і старшокласників Авдіївки. Взагалі зміцнення Ковчинської школи, де давно вже менше сотні учнів, весь час було одним із мотивів закриття Авдіївської. Я патріот обох шкіл, випускник обох, у Ковчині закінчував середню школу. Але все ж прикро, що закрити школу в моєму селі, в якій було  32 учні. Утім, офіційно школа все ж не закрита: як сказано в рішенні районної влади, діяльність закладу тимчасово призупинена. Але всі розуміють, що закривати, руйнувати легше, ніж відновлювати.
    Постало ще одне питання: збереження самого приміщення школи, досить добротного. Адже варто будівлі стати порожньою, як вона руйнується без догляду, без господаря. Це добре видно на прикладі сіл Вершинова і Бакланова Муравійки Куликівського району, де кілька років тому були закриті школи. Є ідея обладнати в Авдіївській школі будинок культури, а також перевести сюди з окремого приміщення, що неподалік, сільську бібліотеку. Нормальний варіант. Перше — буде такий культурницький осередок, друге — збережеться будівля. На заваді — бюрократичні перепони: школи — у віданні Міносвіти, а заклади культури — в Мінкультури. Але невже не можна все це уладнати, адже уряд один, держава одна?
    Поруч із закритою школою вже майже два десятиліття стоїть, руйнується громаддя двоповерхової недобудованої школи. Це ж треба було в середні 1990-их затіяти будівництво такої великої школи на 120 учнів, при тому, що в селі було з півсотні школярів, і демографія була  відома на багато років уперед. Що це — нетямущість чи відмивання грошей? На безглуздо вгачені сюди кошти можна було б десятки років опалювати існуючу школу. Цю велику будівлю ще технічно можна врятувати, принаймні були різні проекти, на кшталт відкриття тут якогось дитячого оздоровчого закладу, для чого в красивому селі над Десною є всі умови. Але знову — нема коштів. А будівля з кожним роком руйнується.
    Наш Куликівський район дружить із Пилваським районом (нині повітом) Естонії. Це повелося ще від середини 1970-их, коли в СРСР влада, з метою «інтернаціоналізму», здружувала райони й міста. Після певної паузи дружба двох районів уже двох незалежних держав відновилася. Райони обмінюються делегаціями. У естонській Пилві  бувають наші педагоги, культпрацівники, які після цих поїздок кажуть, що «плакати хочеться», порівнявши реалії обох країн. Недавно побували в Куликівському районі естонські педагоги. Вони люди делікатні, тому утримувалися від здивувань щодо закриття наших шкіл. А могли б розказати, як у їхньому повіті утримують у невеликих селах школи на кілька учнів. У нас на це своя відповідь: «Так то ж Естонія, там інше життя». І це подається як фатальна заданість, замість того, щоб подумати й відповісти, а чому ж там «інше життя», в державі, яка вже 16 років є членом НАТО і 11 років — членом Євросоюзу.
    Чи відродиться моя рідна школа? Можливо. Дітвора в селі є, в дитсадку влітку було 18 малюків, щойно 5 пішли до школи, в перший клас.  До села останніми роками приїхали на проживання кілька молодих сімей з дітьми. Може, колись знову 1 вересня над шкільним подвір’ям пролунає перший дзвоник, який нині не пролунав уперше за понад 100 років.

Коментарі [ 1 ]

06.07.2015 09:49 Петро АНТОНЕНКО

Без Фестивалю журналістики, без Козацького свята, без Всесвітнього Форуму

Може, Народний Рух згадає про 25-річчя славного походу «Дзвін-90»?

   Коли торік вперше не було проведено обласний Фестиваль журналістики «Золотий передзвін Придесення», що в якійсь мірі вже був і всеукраїнським, який проводився друге десятиліття, традиційно до Дня журналіста України, це «списали» на переміну влади, початок сепаратистського заколоту і російської  агресії на Донбасі.

    Пройшов рік. Суспільство вже потроху звикло з усім означеним, якщо можна з цим «звикнутися», життя продовжувалося. Більше того, на решті України, в далеких від фронтового Сходу областях наче аж підкреслювалося: мирне життя продовжується, з усіма його подіями і традиціями у мистецтві, освіті, спорті. Що спростовувало й другу мотивацію скасування фестивалю—мовляв, треба економити кошти на різних акціях В Чернігові, як і загалом по Україні, ці акції тривали, ніби підкреслюючи— ми народ миру, а  не війни. І до проведення різних фестивалів, конкурсів, свят традиційно і ще більше, ніж раніше, долучалися спонсори—великий і малий бізнес, підприємці. Врешті, вони завжди спонсорували й проведення фестивалів журналістики. Від місцевої влади, насамперед, закладів культури,  вимагалося лише організувати святкове дійство в обласному академічному театрі чи філармонії.  І ось «Золотий передзвін Придесення» не відбувся й  другий рік підряд.
    Продовжимо цей ряд. Точно так само другий рік підряд не відбулося обласне Козацьке свято у славній гетьманській столиці — Батурині. Звичайно, батуряни традиційно, в другу неділю червня, провели це свято— скромно, як міське. Але варто нагадати, що чверть століття Козацьке свято проводилося як обласне, всеукраїнське, а  в окремі роки й міжнародне. В липні якраз ювілей: минає25 років від проведення Чернігівськими обласними організаціями Народного Руху і «Просвіти» першого козацького свята в Батурині. Саме ним завершився кількаденний агітаційно-культурологічний похід «Дзвін-90».До  його проведення  спонукала і  щойно ухвалена Верховною Радою Декларація про державний суверенітет України, якій теж 16 липня ювілей — 25-річчя.        
    Звернімо увагу: це було ще за Радянського Союзу, в загниваючому,  але існуючому СРСР, при правлячій Компартії, яка чинила шалений  спротив походу «Дзвін-90». Тим не менше, похід районами Чернігівщини пройшов з великим успіхом. А в Батурині рухівці і просвітяни вперше підняли синьо-жовтий український національний прапор, вперше відкрито виконали наш Гімн «Ще не вмерла Україна». Вперше за кілька століть помолилися в гетьманській столиці за Івана Мазепу і його козаків, що колись постали за відродження України. Учасники походу вперше розповіли людям про замовчувану історію — знищення московським військом всіх мешканців Батурину у трагічному листопаді 1708 року. Рухівці і просвітяни насипали курган, як символічну могилу жертвам того терору, встановили на ньому хрест. А поруч поклали пам’ятну плиту на честь Івана Мазепи і його козаків.
    Мабуть же, нині обласним та й всеукраїнським Руху і «Просвіті» варто відзначити 25-річчя того походу, того першого кроку для  відродження Батурина в нашій  національній пам`яті.
   Завершити ж цей ряд варто ще одним скасуванням традиційного і вкрай важливого заходу. Запланований на серпень цього року VIВсесвітній Форум українців не відбудеться. Українська Всесвітня Координаційна Рада кілька тижнів тому ухвалила провести цей черговий Форум 20—21 серпня 2015 року. УВКР, як керівний орган світового українства, що обирається якраз на Форумах, мала повне право прийняти таку ухвалу. Тим більше, що на попередньому Vфорумі у 2011 році було ухвалено провести наступне зібрання українців світу якраз цього року. Але звичайно,УВКР, бідна, злиденно фінансована державою організація, офіс якої тулиться в кількох кімнатах обшарпаного будинку в глибині двору по вул. Антоновича (хоч вартував би якогось гарного старовинного особняка),  не може провести Всесвітній Форум без підтримки держави. Адже держави світу завжди підтримують свою діаспору.   Наша держава  фінансувала ці Форуми, щоб, «відбувши чергу» цією подачкою, на наступні кілька років практично забути про світове українство.
   І ось недавно в Києві побували лідери світового українства, найбільших діаспорних організацій. Вони і голова УВКР Михайло Ратушний побули на прийому в Кабміні, де урядовці переконували гостей, що VI Всесвітній Форум українців треба відкласти—на рік. Мотивація все та ж—мовляв, не на часі: війна, агресія, економічна криза.
    Що тут сказати: А, може, якраз на часі біло б зібрання українців нашої держави і світу— за участю представників щонайменше 20-мільйонів світового українства. Якраз зараз нам НА ЧАСІ і дуже важлива їхня підтримка,  їхній голос на захист суверенності Української держави. Українці діаспори й так багато роблять для цього, досить назвати величезну гуманітарну, фінансову допомогу для нашої армії,  воїнів АТО, численні акції протесту українців закордону проти російської агресії, на захист України. І до голосу цих українців прислухаються лідери держав Європи і світу. То чому б не посприяти подальшому єднанню світового українства.
    А щодо економічних чинників… Може, наша влада якраз цього і побоюється — чесної розмови з українцями світу про наші так звані «реформи», які лише б`ють по людях. Розмови про те, що практично нічого не змінилося після Майдану— щодо оновлення суспільства, очищення влади, покарання тих, хто довів до крові на Майдані.    То що, нічого сказати світовому українству?

Коментарі [ 30 ]

25.06.2015 12:54 Петро АНТОНЕНКО

Фарсо-вибори фарсо-демократії

     Нинішні позачергові вибори  до парламенту по округу № 205, а це більша частина Чернігова, схоже, принесуть світовий рекорд.

       В № 57 своєї газети «Світ-інфо» за 18 червня  в публікації «Виборчі ігри в часи війни» я розповів про ці  вибори, призначені на 26 липня через те, що обраний восени депутат був призначений  головою обласної державної адміністрації.
     В тій публікації, зокрема, ставилося питання, а чи не є зайвою розкішшю витрати державного бюджету  в час війни на ось такі позачергові вибори? Адже їх кошторис —  3 мільйони гривень. І лише дещиця цієї суми повернеться в бюджет.  Мова про те, що грошова застава кандидата в розмірі 12180  гривень повертається лише переможцеві виборів. Отож, з півтора десятки кандидат-невдах повернуть у бюджет десь 5—6 відсотків кошторису виборів.
     Цього разу   я приємно помилився: у бюджет повернуться аж близько чверті цих витрат. Річ у тім, що вже станом на 25 червня ЦВК зареєструвала по округу …90 кандидатів! То ж, якщо їх буде десь 250, витрати на вибори окупляться, а то й буде прибуток для бюджету. Оскільки реєстрація завершується 30 червня, все можливе. Але й так уже встановлено всеукраїнський, а, може, й європейський чи світовий рекорд кандидування по округу, гідний Книги  рекордів Гіннеса.
    Гляньмо уважніше на цей довжелезний (схоже, буде  більш як метровий виборчий бюлетень) список кандидатів. Виявляється в парламент країни, головний, власне, єдиний законодавчий орган держави, можна балотуватися, кому не лінь. Інтереси двохсот  тисяч виборців округу, мешканців міста, беруться представляти 52 кандидати (більше половини!), які взагалі  не проживають  у Чернігові. Географія тут — від Галичини до Донбасу.  В адресах кандидатів  —  Львів, Одеса, Дніпропетровськ,  райцентри і села (!)  Одещини. Київщини, Вінничини, Донеччини, Львівщини, Чернігівщини, а ще ціла когорта киян.
    Серед зареєстрованих — 26 безробітних! Додайте ще чотирьох  пенсіонерів, і виходить, що 30 чоловік , окрім законодавчої роботи, шукають у парламенті заробітку. Звичайно, приємно, що наш безробітний може внести понад 12 тисяч гривень кандидатської застави, але, очевидно, й таким  людям не завадять депутатська зарплата і «чайові».
    Ви гадаєте, писати й ухвалювати  закони, за якими житиме вся держава, так уже складно? Нічого подібного. В депутати сміливо рвуться 11 кандидатів, за плечима яких освіта лише в ПТУ, профтехосвіта, як і сказано в постанові ЦКВ. Взагалі список кандидатів дає цікавий зріз нашого суспільства. Є кандидати з освітою ПТУ, котрі займають посади «директора» такої-то структури, є навпаки —  люди з солідними дипломами ходять у безробітних.
    Що спонукає натовпи людей претендувати на мандат депутата парламенту держави? Мабуть же, «висока суспільна мотивація». І то лише злі язики торочать про якісь інші мотивації, щоб за ці «мотивації» бути клоном (чи клоуном) , підсадною качкою грошовитих і «владовитих» кандидатів.
    Якщо ж серйозно, то не лише змагання грубих грошей і грубого адміністративного, владного ресурсу двох найбільш «розкручених» кандидатів роблять ці вибори фарсом демократії. А й ось таке «балотування». Апелювати до честі й совісті десятків подібних  «балотантів», котрі продають своє ім`я, — марна справа: честь і совість у декого давно вимірюється кольором купюр.
    Все це— доведені до абсурду брудні виборчі технології. Нареєструвати кандидатів, щоб від кожного мати представника у виборчих комісіях, бо, виходить, що й по сьогодні діє сталінська формула:  важливе не те,  як голосують виборці, а хто і як рахує їхні голоси.
     Навіть такий нюанс. Якщо у твого реального суперника прізвище починається з «вищої» літери алфавіту, не дай Боже, щоб він ішов першим за списком  у бюлетені, бо частина виборців далі першого прізвища не читають.  Тоді терміново шукають «кандидата» з прізвищем на літеру «А», при потребі й на «Аа», для чого можна навіть «попросити» того змінити прізвище.   
    Це вже не смішно. Як і бруд, що наростає з ходом кампанії. То хтось таємничий обписує перші поверхи будинків —гарно відремонтовані магазини, офіси, ательє— «агітаційними» написами. Причому, штаби основних кандидатів вказують пальцем один на одного: мовляв, то не ми, то провокація конкурента. А то ось днями   громадські активісти змусили міліцію затримати цілий автомобіль так званих «газет», що роздавалися в центрі міста. В цій газеті, що не посоромилася прибрати славну назву «Наш Чернігів», розповідається, що один з кандидатів — аферист, їсть людське м`ясо і взагалі син Путіна. Інший кандидат марно хвалиться кількома своїми дітьми, бо з цими дітьми йому колись «допоміг» його основний суперник на виборах. І так далі... Потім пішли  якісь дивні дзвінки про «замінування»,щоб зірвати заходи кандидата-суперника.
    Міліція елементарно могла б встановити творців отої  самозваної «газети» без жодної реєстрації і вихідних даних. Як і тих, хто обмальовує стіни будівель. Але, схоже, правоохоронці воліють чомусь ухилятися від ситуацій, де пахне, точніше, тхне політикою, чим є і виборчі кампанії.
       Фарс нинішніх виборів по округу наче зайве підкреслює недолугість мажоритарної системи виборів. Втім, не набагато краща у нас  і пропорційна,партійна система, враховуючи, чим є наші так звані партії, ці політхолдинги, придатки олігархату. Зараз у нас діє  змішана система парламентських виборів, тобто суміш двох убогих систем. А ось нормальну пропорційну систему з відкритими списками все чомусь не впровадять.   
      Про не юридичні, а політичні, суспільні, моральні аспекти такого фарсу на виборах мова окремо. Напрошується навіть  така версія:  хтось хоче довести ситуації до фарсу й абсурду, щоб продемонструвати убогість нашої української демократії. Версія екзотична, але у нас уже перестаєш дивуватися будь-чому.  Якщо хтось затіває ось таке, то це зайвий клопіт. Тому що й так давно зрозуміла наша ситуація з виборами,  політичною структуризацією, партіями, побудовою  у нас справжнього громадянського  суспільства. Зрозуміла й  без цього цирку. І тут, на відміну від цирку, не до сміху.       

Коментарі [ 7 ]

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 ...

Реєстрація → Увійти →

Пошта
Знайомства
Радіо
Об'яви

Інші Блоги

Усі записи(1010)
Усі автори(93)

Найголовніше

1

Автосервис в Чернигове: быстрое обслуживание и ремонт авто

Опубліковано – 02.10.24 19:49

2

Коли та чому необхідна консультація ортопеда

Опубліковано – 27.09.24 13:57

3

Паллетные стеллажи – современные сборные конструкции

Опубліковано – 26.09.24 18:55

4

Людина

Опубліковано – 22.09.24 21:44

5

Чорна Десна і мертвий пляж

Опубліковано – 21.09.24 12:05

Всі новини →

Реклама на сайті "Високий Вал"
Високий Вал

 

© 2001-2023 SVOBODA.FM
При будь-якому використанні матеріалів гіперпосилання на SVOBODA.FM є обов'язковим.
Передрук у друкованих ЗМІ і використання матеріалів з комерційною метою виключно за наявності письмової угоди з Редакцією!
Редакція може не поділяти точку зору авторів і не несе відповідальності за зміст републікованих матеріалів. / Редакція / Проект
*PR, *Імідж, *Позиція, *офіційно - іміджеві публікації, реклама або точка зору офіційних структур, які не є позицією редакції.

Тел.: +380 462 922-922; +380 44 232-79-79; +380 63 555-33-50 (SMS, Viber, WApp, Tg, FB).

E-mail редакції: news@svoboda.fm

SVOBODA.FM у соцмережі Facebook SVOBODA.FM у соцмережі Instagram SVOBODA.FM у соцмережі Twitter Прямі трансляції SVOBODA.FM на YouTube Канал новин SVOBODA.FM у месенджері Telegram Програми SVOBODA.FM на ApplePodcasts Програми SVOBODA.FM на Google Podcasts Програми SVOBODA.FM на MixCloud Програми SVOBODA.FM на Anchor Подкасти SVOBODA.FM на платформі Spotify Подкасти SVOBODA.FM на TuneIn

ШАНОВНІ КОМЕНТАТОРИ! Редакція веб-сайту не має намірів обмежувати свободу слова, але залишає за собою право видаляти висловлювання з уживанням нецензурної лексики та образ на адресу авторів матеріалів і їх фігурантів.

Новини Чернігова, інтернет газета, все про Чернігів: політика, економіка, культура, спорт, кримінал, ІТ. Чернігів фото, Чернигов новости

Про проект Редакція Зворотній зв'язок
InexWeb