Високий Вал

Останнє оновлення 16:11 четвер, 25 липня

Укр Рус

Петро АНТОНЕНКО

журналіст

МАЙДАН з нами і в нас

Рефлексії до річниці набутої і призабутої свободи

  22 листопада. Не шукайте це свято в багатьох календарях і  в багатьох головах співвітчизників.  Між тим, воно існує. Навіть офіційно. Встановлений Указом Президента України День Свободи, день  початку Помаранчової революції. Нині  вже  і   ювілейна дата —  5-та річниця. Святкуємо,  відзначаємо,  співвітчизники ?

   Для мене — це Свято. Може й найбільше, бо свято Свободи. Бо я з тих, кого зараз називають “майданутими”,  “помаранчевою чумою” та іншими милими словами. А днями один з депутатів-яструбів Партії регіонів, обігруючи модну грипозну тему, заявив, що він вдягає марлеву пов’язку лише спілкуючись з “помаранчовими”, щоб не заразитися. Я міг б зараз відповісти цьому хамуватиму депутатові не менш різко, хоча б стосовно їхнього комуно-імперського вірусу, який свого часу, на жаль, глибоко інфікував не мільйони, а  мільярди людей. Але звертаюся не  до хамів. І  не до очільників національно-демократичних сил, які прогуркали, розтринькали за ці  роки все, що  встигли.

     Звертаюся  до тих мільйонів українців, які тоді стояли  на тому великому МАЙДАНІ, яким  стала вся Україна. Чи бодай біля нього. Це ті люди, які за два місяці прийдуть на нові вибори і які зараз у повному сум’ятті перед своїм новим вибором. І домінує в цьому сум’ятті одна теза —  зневіра. З варіаціями на кшталт — розчарування, апатія, озлобленість.

   Що ж, знеВІРА — почуття сильне, адже це втрата  віри в себе. В що (в кого),  виявляється,  вірити найважче. Спробуймо розібратися в цій невірі, в тому, у  що ми перестали чи перестаємо вірити? В обраного нами ж 5 років тому Президента? В його команду, лідерів Помаранчевої революції, хоч стосовно неї важко говорити про лідерів : лідер був один — народ.     Але невже ми стояли на Майдані персонально за когось, а не за себе, за те, щоб не жити так, як до того, щоб бути не німим гвинтиком, а  людиною.

    Давно  сказано, що короля грає оточення, свита. Поганою, дірявою виявилася “свита”? Може бути. От тільки  чи не були ми теж бодай клаптиками  її? З наплічниками й комірами ясно:  розчварилися, ще починаючи з сумнопам`ятної заяви 5 вересня 2005 року, зробленої вустами чоловіка, що  очолював виборчий штаб Ющенка, а  тоді, у  вересні, глаголив уже від імені його політичної опонентки. А ті, кого опонентка затаврувала тоді останніми словами, оті любі друзі глави держави, зараз дивним чином опинилися в її команді.

    Та зараз я таки ж не про наше гниле верхів`я політикуму. А про всіх нас, посполитих, рядових, маленьких, пересічних — як ще там нас іменують?

Тих, хто вважає. що він відстояв  на Майдан, відстояв. як імітатор віри відстоює обідню в церкві. І квит. І далі можна було лише чекати якихось помаранчових дивідендів. Можна було нездарно програти перші ж вибори після президентських — парламентські 2006 року. Так, підґрунтя цього  було. Лідери 10-ти партій  Блоку “Наша Україна”, що, власне, й переміг на президентських виборах, не зреагували на прохання, заклик Президента об`єднатися. В  одну партію чи бодай один  виборчий Блок. Чи хоч не чваритися, розбігшись по різних Блоках. Але що візьмеш з цих лідерів. Дивує інше — ми самі, виборці. Пригадую,  як весною 2006-го чимало моїх земляків на Чернігівщині, які всього  рік з лишком тому на 70 відсотків проголосували за МАЙДАН, сушили голову, затуркані чварами політичних сил Майдану, за кого ж голосувати — за “Нашу Україну” чи за БЮТ?  Обрали з  цих двох варіантів…голосування за соціалістів, а дехто й за регіоналів. І ми програли перший         же парламент після Помаранчової революції.  Плюс тоді ж, у березні 2006-го, накрутили подібного на місцевих виборах по всій Україні,  наплодивши в місцевій владі  україножерів, сепаратистів і просто комуняк.

   Дехто зараз заперечить : що  я все про високі матерії, а  не про реалії життя? Будь ласка. Їду в тролейбусі, де постійно точаться гарячі політичні дебати. Сидить дебатує немолода пара  тролейбусних  попутників.  Тема — як  стало погано за останні роки. Дивлюся на цю доглянуту мадам , в  якій так і проступає колишня  секретар чи секретарка міськкому  комсомолу або партії, на її співрозмовника, виголеного ветерана армії, міліції, КДБ чи того ж міськкому, і вірю, що їм стало гірше. Але хочетья запитати у тих мільйонів зневірених в собі : скажіть, поклавши руку на серце, невже вам стало так уже гірше  в чисто житейському плані за ці 5 років? І що ти особисто зробив, щоб допомогти обраному тобою ж Президенту? Бодай хоча б у тому сенсі,  що не підпав під зомбування телесобачення.

    Тепер все таки про високі матерії. При всій зневірі я не повірю.щоб ми знову повіртли тим,  хто 5 років тому чіплявся  за прогнилу владу хамів над людьми,  хто волів би    на десятиліття затягти оті  часи перемін,  при яких дійсно жити непросто, але які у наших європейських сусідів завершилися за лічені роки. Тим, хто порпався в комп`ютерних мережах Центрвиборчкому,  хто фальшував тисячі виборчих протоколів. Хами, на жаль, ще не  сіли в тюрми. Натомість   дехто, як «серьожа-підрахуй», ще й пнеться розказати нам “всю  правду”, ту, що  свою, про вибори 2004 року.

   Ми знаємо цю правду  без них Знаємо, що вийшли на МАЙДАН,   бо не могли далі жити так, як жили. І не думаю, щоб так уже зневірилися самі в собі мої молоді коллеги з газети Чернігівської “Просвіти” “Сіверщина”. яким я 5 років тому організовував поїздки на Майдан столиці, бо вони хотіли, мали  там бути. А потім ці молоді юди , в тому числі і дві мої доньки, журналістки газети.  в розпал революцїї на мітингу під Чернігівською міськрадою  ковтали отруйний газ, який застосувала  протии них міліція, нацькована кучмістами-якукістами. Бачу, що ці прості, звичайн, пересічні українці при всіх розчаруваннях не можуь зрадити смих себе, зрадити Майдан. Вони розуміють, що після 13-ти років кравчукізму-кучмізму, цієї млявої імітації якихось перемін, останні 5 років стали роками дійсно  перемін,  не імітованого, а  справжнього переходу від комуно-імперії,  від тоталітарної облуди до СВОБОДИ. І це головне.

 

 

закритиДодати коментар: