Високий Вал

Останнє оновлення 18:11 четвер, 17 серпня

Укр Рус

Вікторія ГАВРИК

Журналіст

Освіта - привілей для "еліти"?

 

Сьогодні в різних містах України студенти влаштували акції протесту. На цей раз вони відстоюють права на доступну та якісну освіту, які можуть бути відібрані, якщо ухвалять закон «Про вищу освіту» (проект закону подали депутати від Партії регіонів Максим Луцький, Олександр Єфремов і Сергій Ківалов, бютівець Олексій Логвиненко, литвинівці Олег Зарубінський та Ігор Шаров і комуністка Катерина Самойлик. Фактично ж, як пишуть ЗМІ, розробляло його Міносвіти Дмитра Табачника).

Цей законопроект ще раз демонструє, що замість того, щоб вирішувати справді нагальні проблеми освіти, влада намагається остаточно позбавити вузів автономії, а саму вищу освіту перетворити на привілей для обраних.

По-перше, законопроект передбачає скорочення держзамовлення на 42 відсотки. Тобто кількість безкоштовних місць у ВНЗ значно зменшиться, а це означає, що у дітей із незаможних родин практично не буде можливості отримати вищу освіту.  Також закон відбере право у студентів-заочників і вечірників вчитися безкоштовно.

По-друге, ціна за навчання, відповідно до законопроекту, зростатиме залежно від інфляції.

Ще законом пропонується вимагати від вишу певну кількість студентів - в університеті має бути не менше шести тисяч студентів, в академії – не менше трьох, в коледжі – не менше тисячі. У світі тип університету залежить від кількості докторів та кандидатів наук у ньому, тобто від кваліфікованих працівників, від потужності наукової бази, а не від кількості студентів.

Ось такий законопроект активно просуває влада, між тим як реальні проблеми освіти лишаються невирішеними.

Ну що буде, якщо освіта стане дорожчою? Менша кількість випускників вступатиме у ВНЗ, відповідно, університети недоотримають студентів. Підуть скорочення серед викладачів. У зв’язку з демографічною ситуацією, абітурієнтів і так з кожним роком стає менше. Тепер навчатимуться ті, у кого є гроші і пільги. Стане ще менше.

Чи збільшиться платня за роботу викладачів, якщо освіта стане дорожчою? У більшості з них зарплата не вища за 1200-2000 гривень. Залежно від стажу та звання. Щоб вижити, педагоги працюють у кількох ВНЗ одночасно, беруть репетиторство – тобто тягнуть додаткове навантаження. Їх робота сьогодні надзвичайно забюрократизована: від них вимагають складати звіти, програми, іншого типу документацію. На це йде чи не більше часу, ніж на підготовку до лекцій та наукову роботу. А це позначається на рівні наданих ними послуг.

Якщо освіта стане дорожчою, чи простішою стане процедура захисту дисертації? Адже у наш час не достатньо написати наукову роботу, потрібно ще викласти чималі кошти (десятки тисяч), щоб пройти всі необхідні процедури захисту. Без цього лежатиме ваш геніальний науковий доробок в столі, а ви не зможете конкурувати на ринку праці з тими, кому звання кандидата наук присвоєно.

Тож які питання вирішує розроблений шістьма депутатами законопроект? Питання скидання освіти, як зайвого баласту, з борту державного бюджету? Питання наповнення бюджету грошима тих, з кого можна вичавити за освіту? Питання зменшення кількості фахівців з вищою освітою? Покращання життя, як то кажуть, триває...

Неукраїнські іграшки

 

Недавно побачила у дитини моїх знайомих п’ять ляльок Барбі. З деякими вона вже не грається: набридли. Ані діти, не їх батьки навіть не здогадуються, як ці пластмасові, схожі одна на одну красуні впливають на психіку дівчаток.

Коли в нашій країні у почали продаватися перші Барбі, я була вже підлітком. Дитячі іграшки з ляльками мали б поступитися місцем спілкуванню з друзями увечері на шкільному подвір’ї. Але так хотілося взяти до рук маленьку пластмасову красуню, схожу на принцесу із мультиків, вигадати незвичний сюжет! І тому моя добра матуся на частину своєї мізерної зарплати (до речі, перші Барбі коштували чимало) поїхала купувати мені подарунок. Але, побачивши мамину ляльку, я засмутилася – вона була зовсім не класичною Барбі - білявкою з широкою посмішкою, а мала каштанове волосся і ледь посміхалася. Мама переконувала мене, що ця лялька зроблена якісно, що вона найкрасивіша серед інших, тому вона й обрала її. Та мені чомусь хотілося таку, як у всіх! 

До чого я розказую цю нікчемну дитячу історію? Зараз поясню.

Більшість дітей мають яскраву фантазію, але також вони схильні наслідувати інших у поведінці, мати речі, такі, як у когось. Таке прагнення переростає у щось більше, коли дитина стає дорослою. Вона мислить, як всі, прагне вдягатися, як всі, і загалом стає гвинтиком у суспільстві, який вправно вкручують, як їм схочеться, справжні «індивідуали». А що стосується дівчат – для багатьох з них стає трагедією той факт, що вони, подорослішавши, стали не такими красивими, як лялька Барбі – її образ лишається у свідомості дівчаток як еталон краси (одна моя подруга, наприклад, так мені і зізналась, а коли почала набирати вагу, це була для неї величезна трагедія).

Тільки зараз я розумію, що нічого справді хорошого в тих американських ляльках немає. Куди цінніші авторські іграшки, вироблені місцевими майстрами – вони індивідуальні, красиві і до того ж зроблені із натуральних матеріалів.

І наостанок ще одне спостереження. Недавно зайшла до кількох дитячих крамниць. Більшість іграшок, що в них продається, вироблено в Китаї. Є небагато виробництва Львова, Ніжина, Москви.

Вагома частина іграшок відтворює образи американських мультфільмів і кіно – це поліцейські і солдати, бетмени і спайдермени, барбі та діснеєвські герої. Деякі образи – нейтральні «інтернаціональні» їжачки, зайчики та ведмеді. Жодного образу, пов’язаного з українською культурою (чи ширше - слов’янською) немає. Тож яку ментальність ви прищеплюєте своїм дітям – китайську чи американську, чи взагалі, ніяку?

Іграшки у магазинах пластмасові чи із синтетичних тканин – майже немає дерев’яних. У нашому місті гарно зроблену, оригінальну іграшку можна придбати тільки безпосередньо у майстра, замовивши, наприклад, через Інтернет. Або випадково натрапити на щось цікаве в сувенірній лавці, галереї чи студії виробів ручної роботи. У широкому продажу таких іграшок немає: власники крамниць бояться, напевне, що масово їх купувати не будуть, адже смаки більшості сформовані діснейлендом.

Людина як частина інтер’єру

В одному чернігівському кафе вирішили зробити ремонт. Замінити сантехніку, перефарбувати стіни, придбати нові меблі. Офіціантів, скоріше за все, також замінять. І зовсім не тому, що ті не справляються зі своїми обов’язками.

Про це мені розповіла знайома Марина. У свої 37 років вона боїться  залишитись без роботи, адже після ремонту кав’ярні роботодавець скоріше за все візьме інший персонал: молодих дівчаток на її місце не бракує.

Марина від закінчення школи працює офіціанткою. Робота не легка, але більш-менш прибуткова. За сімейними клопотами жінка не знаходила часу на те, щоб здобути  освіту чи будувати кар’єру, швидкий заробіток більш-менш влаштовував. І ось тепер трапилося те, про що намагалася раніше не думати: її хочуть замінити на молодих і струнких. Намагалася знайти інше місце: ситуація всюди схожа. Там, де є шанс влаштуватися, пропонують дуже низький заробіток – 700-800 гривень. А в неї дитина…

Така історія у наш час трапляється часто. Варто зайти до будь-якого «бутіка», салону краси, ресторану, іншого закладу цієї великої імперії гламуру - всюди працюють молоді і привабливі дівчата, такі собі барбі. Вони – як частина інтер’єру, від їх вигляду залежить імідж закладу, настрій клієнтів, тож мають бути спокусливо молодими. Ці дівчата – потенційні безробітні у майбутньому. Комусь, може, пощастить знайти собі заможного чоловіка, хтось закінчить навчання і знайде більш перспективну роботу, чи зробить кар’єру у тому ж закладі, але багато хто з них так і працюватиме, допоки роботодавець не забажає придбати собі новий персонал.

Такий ось у нас капіталізм. Можливо ця тенденція не стосується лікарів, архітекторів чи педагогів, але більша частина населення задіяна саме у сфері обслуговування і торгівлі, тож їй і загрожує така поступова маргіналізація, виключення зі сфер нормального професійного життя. А якщо ще згадати той горезвісний закон про підвищення пенсійного віку для жінок, залишається тільки глибоко співчувати тим, хто не встигне «вписатися» у життя, будоване за законами ринку. До речі, у Греції та інших європейських країнах, де влада намагається впровадити підвищення пенсійного віку, громадяни відстоюють свою незгоду під час численних демонстрацій. Натомість в Україні, де стільки людей не можуть знайти собі пристойної роботи вже після 35 років, щось не помітно яких-небуть проявів активності щодо захисту своїх прав.

 

Гламур не першої свіжості

 

Поки в політичних та медійних колах обговорюють долю магазинів секонд-хенд, останні продовжують відкриватись. Ось нещодавно у центрі міста зачинився «бутік» з промовистою назвою «Гламур», а замість нього відкрили магазин «одягу з Європи». Це дійсно доводить: торгувати новим одягом (чи то вітчизняного, чи закордонного виробництва) стає менш вигідно, ніж ношеним. За кілька метрів – ще одна того ж зразка крамничка. Прогулюючись від Серьожнікова до зупинки «Красний міст», нарахувала чотири секонд-хенди. Схоже, у місті їх скоро буде більше, ніж продовольчих магазинів. Для нащадків вони стануть візитівкою нашого часу, показником нашої убогості (про 2010 р. говоритимуть: «Це був час, коли секонд-хенди росли, немов гриби після дощу»).

Якщо з ними не зможуть конкурувати лавки нового одягу, секонди почнуть конкурувати між собою. Утім, кмітливі бізнесмени все прораховують: назви секонд-хендів свідчать про те, що різні магазини розраховані на різну цільову аудиторію. Одні своєю вивіскою закликають зЕКОНОМити (і, очевидно, розраховують на широке коло людей), інші – вдягнутися у брендовий одяг з Європи. Тобто їх аудиторія – не так зубожілі бюджетники з мінімальною зарплатою, як модниці, яких у гонитві за оригінальними речами не відлякує запах ношеного одягу, протравленого хімікатами. Чомусь викликають сміх вивіски таких магазинів зі словами «Люкс» чи «Елітний». Невже ще існують люди, які не розуміють, що не можуть бути елітними відходи? 

 

 

 

Ющенко почав виказувати ознаки життя

Пам’ятається, за кілька днів до виборів Віктор Андрійович стверджував, що має шанси на перемогу. І от після такої ганебної і «несподіваної» для себе поразки, екс-президент зник з інформаційного простору. Про нього не говорили по телебаченню (останній раз він був у телеефірі 27 квітня), а в Інтернеті можна було знайти хіба що анекдоти. Наприклад, такий:

Вірменське радіо питають:

- Скажіть,куди зник Віктор Ющенко?

Відповідь: Нікуди, він зайнятий переглядом матчів чемпіонату світу з футболу...

Питання: Він що так любить футбол!?

Відповідь: Ні, просто звуки вувузели йому нагадують звуки бджолиного рою.

Щоправда, 17 липня Віктор Ющенко за своєю традицією зійшов на Говерлу, але потім знову зник з поля зору, і навіть на Сорочинський ярмарок не завітав (я вже не згадую забутого чиновниками цьогорічного свята в Батурині). При цьому його прес-секретар Ірина Ванникова на запитання, куди саме їздив третій президент України, відповідала: «Відпочивав, де йому хотілося, але, як правило, відпустку він проводить у Карпатах».

Бабусі в моєму селі, які особливо цікавляться політикою, але, на жаль, не є у ній експертами, висловлювали різні думки з приводу тривалого «мовчання» екс-президента. Спочатку говорили, що він відпочиває і відновлює сили. Потім, що то він турбується, щоб Янукович у нього не відібрав державну дачу, і щоб назначив гарну пенсію. А можливо, очікує, поки мине достатньо часу, щоб люди встигли розчаруватись у діючому президенті і підзабути своє розчарування у попередньому. Така ось народна політологія (хай вже читачі вибачають за її наївність).

І раптом, напередодні виборчої компанії до місцевих рад з’являються новини від Ющенка! Наприклад, про те, що він вийшов з відпустки і почав наводити лад у партії «Наша Україна». Або відкритий лист до Віктора Януковича, у якому, «із думкою про майбутнє країни» та розлогим вступом із Шевченкових цитат Віктор Андрійович дуже делікатно нагадує Януковичу про свободу слова, національні інтереси, суверенітет, гарантом чого нинішній президент має бути. А остання новина – в інтерв’ю «Главреду» Віра Ульянченко, голова політради партії «Наша Україна» заявила, що Ющенко розраховує повернутись у велику політику. «Для цього ми проводимо з’їзд, для цього ми формуємо нову стратегію і тактику, щоб мати змогу повернутись до влади», - сказала вона.

Перед нинішнім президентом, рейтинг якого підупав, екс-голова держави демонструватиме свої «козирі», такі як свобода слова, ставлення у державі до української мови тощо. Але чи будуть вони настільки переконливими для українців, які ще пам’ятають і зраджені гасла про «тюрми бандитам», і нездійснені економічні реформи, і недобудовану лікарню майбутнього, і таке інше?

Вікторія ГАВРИК

У підготовці використано матеріали

glavred.info/archive/2010/09/21/085225-5.html

http://www.newizv.ru/news/2010-09-14/133202/…

 

Чудеса Мельпомени, або що роблять школярі у драмтеатрі

На днях я пішла в Чернігівський академічний театр імені Шевченка подивитися «Лісову пісню». Бо я просто обожнюю цю п’єсу: читала її рази три або чотири, дивилася фільм, читала різні феміністичні її інтерпретації, і ось вирішила побачити її постановку.

Постановка була прикольна, але крім драми-феєрії на сцені мені довелося дивитися драму-феєрію, яка відбувається у залі серед глядачів.

А справа в тому, що «Лісову пісню» вивчають у школі, тому вчителі для наочності привели гламурних старшокласників на зустріч з високим мистецтвом. От тільки, наскільки я знаю, на п’єсу потрібно приводити після того, як діти її прочитають. Бо постановка – це вже інтерпретація. Діти спочатку повинні уявити собі героїв і місце дії, а потім побачити, як втілив це хтось інший. А у нас часто робиться навпаки. І школярі йдуть на виставу, аби не читати тексту.

З самого початку гул у залі стояв такий, що важко було розібрати слова акторів. А тут іще дія відбувається в глибині сцени, і музичний супровід заглушає слова. З часом гудіння все більше і більше стихало: видно, школярів почала захоплювати драма. А поставлена вона і справді була непогано, і актори грали добре, на стільки, що школярі почали емоційно реагувати на них. Наприклад, коли Лукаш проходить повз Мавку, говорить щось на кшталт «Відчепися!» і грубо її штовхає, хтось із перших рядів обурено кричить на весь зал: «Що ти робиш?!», - і всі учні починають сміятися.

А найбільше потішив школярів епізод, коли з’явився Той, що в скелі сидить, аби забрати у царство смерті і вічного спокою бідолашну Мавку. Так ось, виглядав Той, що в скелі сидить настільки спец-ефектно, що діти почали шаленіти: у своєму костюмі він нагадував щось середнє між Бетменом і потворами з Норвегії, які виграли кілька років тому Євробачення.

Діти зааплодували, як тільки він зявився і загробним голосом покликав Мавку до себе. І от цей страшний дух кличе і вона (тобто актриса, яка її грає) намагається йому не піддатися, падає на підлогу, але його чари такі сильні, що Мавка до нього котиться. І ось в цей трагічний момент, коли вона от-от опиниться в обіймах смерті, у акторки задирається плаття, і вона котиться в обійми смерті майже гола. І старшокласники пожвавлюються, починають аплодувати, сміятися. Одним словом, реагують не адекватно до п’єси, але цілком адекватно до свого віку.

…Взагалі-то приємніше, коли сидиш і не відчуваєш залу. Ти ніби один на один з виставою, розчиняєшся у ній, слухаєш, співпереживаєш. Але на цей раз там були школярі. Хоча сказати, що вони поводили себе дуже погано –  буде неправда. Бо не було, слава Богу, не пива, ні «сємєчок». Просто натура у них, у дітей, така: спалахувати від кожної іскорки, бурхливо реагувати на все, сміятися.

І ще один момент: «Лісова пісня» - це драма-феєрія; у ній є і казка і міф, але в такій формі заховані дуже глибокі дорослі проблеми. Діти ж часто сприймають її як просто казку і не бачать ніякої глибини. Але це все залежить великою мірою від вчителів.