14.11.2008 14:40 Вікторія ГАВРИК

На днях я пішла в Чернігівський академічний театр імені Шевченка подивитися «Лісову пісню». Бо я просто обожнюю цю п’єсу: читала її рази три або чотири, дивилася фільм, читала різні феміністичні її інтерпретації, і ось вирішила побачити її постановку.

Постановка була прикольна, але крім драми-феєрії на сцені мені довелося дивитися драму-феєрію, яка відбувається у залі серед глядачів.

А справа в тому, що «Лісову пісню» вивчають у школі, тому вчителі для наочності привели гламурних старшокласників на зустріч з високим мистецтвом. От тільки, наскільки я знаю, на п’єсу потрібно приводити після того, як діти її прочитають. Бо постановка – це вже інтерпретація. Діти спочатку повинні уявити собі героїв і місце дії, а потім побачити, як втілив це хтось інший. А у нас часто робиться навпаки. І школярі йдуть на виставу, аби не читати тексту.

З самого початку гул у залі стояв такий, що важко було розібрати слова акторів. А тут іще дія відбувається в глибині сцени, і музичний супровід заглушає слова. З часом гудіння все більше і більше стихало: видно, школярів почала захоплювати драма. А поставлена вона і справді була непогано, і актори грали добре, на стільки, що школярі почали емоційно реагувати на них. Наприклад, коли Лукаш проходить повз Мавку, говорить щось на кшталт «Відчепися!» і грубо її штовхає, хтось із перших рядів обурено кричить на весь зал: «Що ти робиш?!», - і всі учні починають сміятися.

А найбільше потішив школярів епізод, коли з’явився Той, що в скелі сидить, аби забрати у царство смерті і вічного спокою бідолашну Мавку. Так ось, виглядав Той, що в скелі сидить настільки спец-ефектно, що діти почали шаленіти: у своєму костюмі він нагадував щось середнє між Бетменом і потворами з Норвегії, які виграли кілька років тому Євробачення.

Діти зааплодували, як тільки він зявився і загробним голосом покликав Мавку до себе. І от цей страшний дух кличе і вона (тобто актриса, яка її грає) намагається йому не піддатися, падає на підлогу, але його чари такі сильні, що Мавка до нього котиться. І ось в цей трагічний момент, коли вона от-от опиниться в обіймах смерті, у акторки задирається плаття, і вона котиться в обійми смерті майже гола. І старшокласники пожвавлюються, починають аплодувати, сміятися. Одним словом, реагують не адекватно до п’єси, але цілком адекватно до свого віку.

…Взагалі-то приємніше, коли сидиш і не відчуваєш залу. Ти ніби один на один з виставою, розчиняєшся у ній, слухаєш, співпереживаєш. Але на цей раз там були школярі. Хоча сказати, що вони поводили себе дуже погано –  буде неправда. Бо не було, слава Богу, не пива, ні «сємєчок». Просто натура у них, у дітей, така: спалахувати від кожної іскорки, бурхливо реагувати на все, сміятися.

І ще один момент: «Лісова пісня» - це драма-феєрія; у ній є і казка і міф, але в такій формі заховані дуже глибокі дорослі проблеми. Діти ж часто сприймають її як просто казку і не бачать ніякої глибини. Але це все залежить великою мірою від вчителів.

[ Написати коментар ]