Високий Вал

Останнє оновлення 10:57 вівторок, 18 лютого

Укр Рус

Олександр Бондарев

Громадсько-політична діяльність

Зовнішня політика малих укусів. Частина 1. Україна - Росія.

 

Зовнішня політика малих укусів

 

На сьогоднішнім етапі розвитку дипломатії, мені б хотілося поговорити про останні події, які відбуваються між Україною та в братськими країнами-сусідками. Не можна не помітити, що іде постійне нагнітання негативу між державами з спільними кордонами. І гірше те, що ніхто нічого не робить для зворотного.

Ч.1. Україна – Росія.

Те, що Україна не Росія «всьому Світу по-секрету» розказав, навіть, русофіл Кучма. Але не все так просто. І не проблема тільки в Російській Федерації, яка не може ніяк перехворіти та і не перехворіє імперіалізмом. Справа в тому, що між двома країнами пробігають дві історії – одна спільна, інша ні. І ці історії намагаються використати на свою користь кожна сторона. Погано те що, кожен хоче бачити свою історію, при тому не чути іншого, створювати із цього конфлікт і не приносити користі своїм країнам. 

Давайте пройдемось по історії номер один.

Жодних заперечень, я думаю, не виникне ні у кого про Велику Русь з центром в Києві, якій історики дали назву «Київська Русь». Так само ніхто не буде заперечувати про те, що саме Київ тримав на колінах Новгород. Скільки міст було побудовано в Росії та Білорусі, які потім перетворилися на політичні та економічні центри.

Давайте згадаємо Гетьманщину, як браття росіяни допомагали ляхів з татарами гнати з Неньки. Одна «Переяславська Рада» тільки чого вартує! Після неї «рідненької» разом прожили «душа в душу» аж 337 років. Разом жили і дружили у Північній війні, Кримських війнах, Наполеонівських…

Перша Світова, якось поганенько пригадується… Бо пом’ятаєте… , начебто, разом почали, а от закінчили початком Світової революції. А, там навіщо, якісь національності – «сплатілась навекі Велікая Русь», ще додати Кавказ та Середній Схід от і  отримали нову націю - Радянська людина. І стало у нас все спільне – і «Родіна», і «язик», і територія (…от Тайгі до Брітанскіх морєй).

У другу Світову разом розбили, спочатку, поляків і повернули свої землі, потім румунів, звісно ж німців, мадяр, італійців, фінів, японців.

Остання Світова війна показала одну дуже важливу насьогодні річ.

По-перше. Кров, голод, страх, ненависть і радість у Білоруса, Росіянина та Українця одні і такі самі.   

По-друге. Радянська нація перемогла найсильніші армії світу.

По-третє. Разом можемо і переможемо всіх на світі.

Після війни інтеграційні процеси пішли ще бистріше. Ми почали вчитися в спільних інститутах та училищах, розробляти Цилину та копати канали. Свідці народжували спільних дітей і переїжджали в будь-який куточок нашої великої Батьківщини, де ставали руськими (росіянами), втрачаючи свої родинні корені та мову. 

Історія номер два.

Існує інша історія, яка впливає на сьогоднішні процеси між державами.

По-перше. При об’єднанні трьох князівств – Київського, Переяславського та Чернігівського – з’явився військово-політичний союз під назвою «Русь». Зауважте, що ні про Київську, ні про Новгородську, ні про ще якусь «Русь» мова ні в яких документах не іде. Новгород, Володимир, Муром, Ростов, Ярославль, Галич, Пінськ, Рязань та інші міста – це всього лиш прикордонні фортеці, які стали розвиватись тільки після занепаду Києва, Переяслава та Чернігова у часи міжусобиць та монгольської навали. Тому зараз і виникає питання – хто історичний наступник цієї держави «Русь», і хто це «руські» - чи росіяни, чи українці. А, якщо ще згадати про Богдана Хмельницького, який на військово-політичному союзі зі свого боку назвав свою державу «Велике князівство Руське», а з іншого боку була назва «Свєтлоє княжество Московскоє», то питання, начебто, взагалі можна відкинути. Хоча і тут складно. Звідки тоді вести історію Росії?! З яких часів? Бо якщо говорити про Новгород, то ми з історії прекрасно знаємо, що після війни з Москвою в Новгороді ніхто не вижив, а тому і наслідувати не має кого.

Проблема початку історії Росії дуже велика. Тому і пишуть вони в своїх шкільних історичних книжках та підручниках про те, що вони нащадки Ігоря, Олега, Ярослава, Ольги, Володимира, Ярослава. І притому вбивають ще одного зайця, говорячи про спільне зачаття народів.

Про Русько-літовський союз росіяни не згадують. Не згадують, бо не мали і не могли мати вплив на історичні процеси, які тоді відбувалися. А, було дуже цікаво. Бо саме тоді українці навчили прибалтів молитися, читати та писати, і більше того навчили жити по закону «Руської правди».

Козацтво – це ще одна не спільна історія. Навіть, після Переяславської ради спільність історії можна поставити під сумнів. В Росії те, що стосується російських перемог – заслуга тільки їх самих, а те що стосується України і українців або замовчується, або трактується як вигідно. Наприклад, у Північній війні, Кримських війнах, побудові С.- Петербурга і Севастополя українці не згадуються, проте Мазепа – це зрадник, а розгром та ліквідація Запорізької Січі трактується переселенням Катериною козаків на Кубань. Спільна історія після Переяславської ради взагалі в Росії слабо згадується, бо дуже важко сплести дві різні культури і поставити їх в один контекст російської моделі стратегії розвитку держави.

Революція та громадянська війна – це ще одна не стиковка в спільності історії між двома субєктами. В 1917 році після великої сплячки прокидається українська національна думка. Вона хоч і не іде, дуже, врозріз зі «старшим братом», але серйозно його хвилює. А, після четвертого універсала проголошує себе окремим субєктом. Війна та конфлікти між двома сусідами офіційно замовчується або вигідно трактується.                        

Але, як не крути, Радянська епоха дала дуже багато спільного і головне для цій історії – позитивного. Єдина заноза в єдиній історії – це ОУН та УПА. Ну, ніяк не можуть проковтнути, потрактувати  або навіть проігнорувати боротьбу за незалежність на західноукраїнських землях. Тому знову іде підлог. І національно-визвольний рух перетрактовано на війну банд формувань з радянським народом.

Нарешті, отримавши, з неба, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ми всіму світу сказали, що існують українці, що існує Україна.

В цих двох історіях як і в націях багато спільного і багато різного. І це буде відіграватись ще немало часу  на наших стосунках. Мене завжди вчили, що при будь-яких не порозуміннях з людьми треба завжди шукати спільні позитивні речі, переростання одного конфлікту в інший може дати не зворотній процес, який не до чого доброго не призведе. Як хочете, а я не розумію чому ми повинні відмічати Конотопську битву, Полтавську битву та інші до яких абсолютно не маємо ніякого відношення, як сучасна Україна, та й ще і дратувати, при цьому, своїх сусідів. Яку користь для держави в середині і на зовнішньо – політичному напрямку це принесе Україні. Хоча я, наприклад, за дуже жорстку українську позицію стосовно заяв російських шовіністів про належність Криму та Севастополя, Тузли та делімітації Україно-російського кордону, російських ЗМІ на теренах України  та хімічного заводу біля кордонів нашої держави. Але на цих зовнішньополітичних просторах, ми  гопцюємо, в більшості програємо, і завдяки, як раз не зрозумілих для мене позицій влади стосовно різних святкувань. Спочатку дратуємо росіян з Конотопською битвою, потім шведів з Полтавською, а потім хто - поляки, турки, болгари з румунами. Може згадаємо, як щит прибивали на воротах Царьграда. А, далі що? Подивишся – ніхто з тобою в одній пісочниці грати не хоче.      

 Протягом першого десятиліття втратили відчуття – хто ми, що ми і куди рухаємося. Позбулися духу.  Не відчування спільності всередині розриває нас на шматки і веде до хаосу. Тягне всіх, а не окремих людей або окремі групи. Стосовно взаємовідносин з державами ми стаємо слабкішими, а звідси починаємо грати на нервах, займатися істерією, як маленькі діти. Якось ми звикли думати глобальними стратегіями на міжпланетному рівні, а про стратегію і тактику із своїми сусідами забули. Не можемо сформувати свої позиції, кидаємось в крайнощі, розприскуємо не виправданими амбіціями, а про користь для України і для українців забуваємо. Треба ставати більшими за образи, соплі та уколи. Перетворювати зовнішню політику зі малих укусів в сильну політику духу і розуму.                  

Коментарі (2)

Бондарев Олександр | 2008-06-24 11:22

"Не робить той помилок, хто нічого не робить!"
!-)

Відповісти | З цитатою

Слон | 2008-06-23 12:05

В принципе согласен.

Відповісти | З цитатою

закритиДодати коментар: