Високий Вал

Останнє оновлення 17:23 середа, 24 травня

Укр Рус

Геннадій Максак

керівник аналітичного центру "Поліський фонд міжнародних та регіональних досліджень"

ЗАЯВА МЕРЕЖІ З ПРИВОДУ РАТИФІКАЦІЇ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ УГОДИ ПРО ПРОДОВЖЕННЯ ТЕРМІНУ ПЕРЕБУВАННЯ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ РФ В АР КРИМ

27 квітня 2010 року Верховною Радою України було ухвалено Закон  України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України».

Мережа підтримки реформ  висловлює глибоке занепокоєння змістом угоди та способом, у який вона була прийнята й ратифікована.

Зокрема, представники Мережі звертають увагу на такі аспекти:

 

1.            Підготовка міждержавної угоди відбулася у спосіб, що не відповідає демократичним традиціям та принципам. Фактично, рішення щодо суспільно важливої проблеми було ухвалене не у публічному режимі, без попереднього оприлюднення основних положень угоди та за відсутності обговорень і врахування позицій громадян України.

2.            Ратифікація угоди закладає небезпечний потенціал для подальшого внутрішнього протистояння та поляризації населення України, оскільки вона є гостро конфліктною з точки зору різних територіальних та політичних суспільних груп.

3.            Відсутні офіційні експертні висновки щодо наслідків, економічної і політичної доцільності угоди. Владою були озвучені лише потенційно можливі доходи від угоди, в той час як замовчується інформація про неминучі збитки, серед яких: погіршення інвестиційної привабливості регіону, неможливість розвитку його інфраструктури в перспективі, подальше погіршення екологічного стану екосистем півострова.

4.            Створено небезпечний прецедент поєднання військово-політичних та економічних питань й прийняття важливих суспільно-політичних рішень, виходячи з ситуативних економічних інтересів.

5.            Зважаючи на значний суспільний резонанс та високу конфліктність питання, існує небезпека майбутньої денонсації ратифікованої угоди Верховною Радою України, що призведе до створення негативного іміджу України на міжнародній арені, як країни, що не дотримується взятих на себе зобов’язань.

6.            Підписання та ратифікація угоди створює додаткові ризики для української економіки у зв’язку з можливими масовими акціями протесту економічного та політичного порядку.

7.            Ратифікація Угоди відбувалася з суттєвим порушенням регламенту.  На засіданні 27 квітня 2010 року за ратифікацію проголосувало більше депутатів, ніж було зареєстровано. Документально підтвердженим є факт голосування депутатів, які перебували закордоном або неучасть яких була публічно зафіксованою.

 

У зв'язку з підписанням Угоди Мережа підтримки реформ:

 

1.            Публічно звертається  до Президента України та Міністра закордонних справ України  щодо надання широким колам громадськості для ознайомлення усіх документів, що стосуються  домовленостей України та РФ  про умови перебування  ЧФ РФ.

2.            Вимагає від Міністерства закордонних справ України  надання  повної інформації про процес  підготовки Угоди, наявності експертних та правових висновків.

3.            Пропонує народним  депутатам України звернутися до Конституційного Суду щодо роз’яснення ст. 17 Конституції України  та її Перехідних положень, задля уникнення подвійних трактувань.

4.            Пропонує народним  депутатам України заслухати у Верховній Раді України Міністра закордонних справ щодо виконання Чорноморським флотом Російської Федерації умов дислокації, пересування та ведення господарсько-економічної діяльності.

5.            Пропонує народним  депутатам України  заслухати у Верховній Раді Міністра оборони України  щодо стану фінансування та програми розвитку  Військово-морських сил України.       

Мережа підтримки реформ також пропонує провідним громадським та експертним організаціям України спільними зусиллями підготувати аналітичну доповідь під робочою назвою «Безпекові, зовнішньополітичні та соціально-економічні ризики для України в умовах перебування на її території іноземних військових формувань».

 

Ми наголошуємо на тому, що це питання має надзвичайну суспільно-політичну вагу і потребує якнайширшого громадського обговорення, спрямованого, перш за все, на досягнення суспільного консенсусу щодо даного питання, а також – на об’єднання суспільства задля формування зваженого та об’єктивного погляду на ситуацію, що склалася, на противагу теперішнього методу ухвалення та прийняття рішень, що формує підстави для конфронтації та поляризації українського суспільства .

 

Оприлюднено 28 квітня 2010 року від імені:

 

Лабораторії законодавчих ініціатив

Центру Політичного аналізу та виборчого консалтингу (Луцьк)

Донецького обласного відділення ВГО «Комітет Виборців України»

Центру Досліджень регіональної політики (Суми)

Львівської обласної організації «Комітет Виборців України»

Одеської обласної організації «Комітет Виборців України»

Поліського фонду міжнародних та регіональних досліджень (Чернігів)

Фонду «Місцевої демократії» (Харків)

Херсонського обласного відділення ВГО «Комітет Виборців України»

ЗАЯВА МЕРЕЖІ ПІДТРИМКИ РЕФОРМ ЩОДО ЗАСАД ПРОВЕДЕННЯ МІСЦЕВИХ ВИБОРІВ В УКРАЇНІ

Ми, представники 9 організацій громадянського суспільства, об’єднаних у Мережу підтримки реформ, висловлюємо глибоку занепокоєність щодо ситуації, яка склалась навколо призначення дати чергових місцевих виборів, а також щодо якості правового регулювання виборчих кампаній на місцевому рівні.

20 жовтня 2009 року Верховна Рада України прийняла рішення про призначення чергових виборів депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів на 30 травня 2010 року. 16 лютого 2010 року це рішення парламентом було скасовано.

Мережа підтримки реформ погоджується з тим, що законодавство про місцеві вибори є далеким від досконалості. Зокрема, потребують кардинального перегляду виборчі системи, за якими проводились останні вибори до органів місцевого самоврядування; перелік суб’єктів висування кандидатів на цих виборах, процедура формування виборчих комісій тощо. Якість законодавства про місцеві вибори суттєво поступається якості правового регулювання парламентських виборів, що ставить під загрозу можливість проведення місцевих виборів у суворій відповідності до міжнародних стандартів.

Водночас наголошуємо на тому, що скасування дати вже призначених чергових місцевих виборів, якими б аргументами воно не підкріплювалось, прямо суперечить Основному Закону держави. Це підтверджується і Рішенням Конституційного Суду України від 10 червня 2009 року № 14-рп/2009, у якому орган конституційної юрисдикції особливо наголосив: Верховна Рада України не має повноважень відміняти вибори, а відміна виборів до органів місцевого самоврядування чи перенесення строків їх проведення є нічим іншим як порушенням виборчих прав громадян.

Також особливо підкреслюємо і той факт, що невизначеність дати проведення місцевих виборів вже найближчим часом породить проблему легітимності рішень, які ухвалюватимуться органами місцевого самоврядування після завершення визначеного Конституцією строку їхніх повноважень.

Проблеми правового регулювання місцевих виборів не обмежуються лише питаннями якості Закону „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” та дискусіями політиків навколо дати проведення чергових місцевих виборів. Мережа підтримки реформ звертає увагу на низку інших актуальних проблем, які потребують нагального вирішення, насамперед – шляхом внесення змін до Конституції України.

Мережа підтримки реформ підтримує стурбованість парламенту проблематикою правового регулювання місцевих виборів, одним із свідчень якої є призначення парламентських слухань на тему „Реформування законодавства України про місцеві вибори в інтересах територіальних громад”, що мають відбутись 12 травня 2010 року.

Враховуючи, що місцеві вибори є однією з важливих форм безпосереднього здійснення влади громадянами України та дієвим засобом оновлення політичних еліт як на місцевому, так і на загальнодержавному рівнях, Мережа підтримки реформ закликає Верховну Раду України:

1. Невідкладно призначити дату проведення чергових місцевих виборів у відповідності до Конституції України та Рішення Конституційного Суду України від 10.06.2009 р. № 14-рп/2009;

2. Вжити заходів щодо прискорення ухвалення в цілому як закону законопроекту № 4177 від 3 березня 2010 року „Про внесення змін до Конституції України” в частині положень, якими пропонується уніфікувати строки повноважень місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, та визначати строк повноважень депутатів місцевих рад і відповідних голів з дати чергових, а не позачергових місцевих виборів;

3. Вжити заходів, спрямованих на запобігання одночасному проведенню загальнодержавних і місцевих виборів;

4. Переглянути виборчі системи, за якими проводяться місцеві вибори, передбачивши:

• можливість голосування на місцевих виборах за конкретних кандидатів у депутати із одночасним забезпеченням зрозумілості виборчих систем та наслідків їх застосування для виборців, простоти процедури підрахунку голосів виборців і встановлення результатів відповідних місцевих виборів;

• обрання міських голів міст, кількість виборців яких перевищує певну межу, за мажоритарною системою абсолютної (а не відносної) більшості;

• зміну систем виборів до районних і обласних рад у такий спосіб, який би забезпечував можливість представництва відповідними радами спільних інтересів територіальних громад;

5. Передбачити можливість самовисування кандидатів на місцевих виборах;

6. Уніфікувати правове регулювання місцевих виборів із регулюванням загальнодержавних виборів (в частині положень, де уніфікація правового регулювання є технічно можливою), зокрема – шляхом прийняття Виборчого кодексу.

 

Оприлюднено 15 квітня 2010 року від імені:

ЛАБОРАТОРІЇ ЗАКОНОДАВЧИХ ІНІЦІАТИВ

ЦЕНТРУ ПОЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ ТА ВИБОРЧОГО КОНСАЛТИНГУ (ЛУЦЬК)

ДОНЕЦЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІДДІЛЕННЯ ВГО «КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ»

ЦЕНТРУ ДОСЛІДЖЕНЬ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ (СУМИ)

ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ»

ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ»

ПОЛІСЬКОГО ФОНДУ МІЖНАРОДНИХ ТА РЕГІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ (ЧЕРНІГІВ)

ФОНДУ «МІСЦЕВОЇ ДЕМОКРАТІЇ» (ХАРКІВ)

ХЕРСОНСЬКОГО ОБЛАСНОГО ВІДДІЛЕННЯ ВГО «КОМІТЕТ ВИБОРЦІВ УКРАЇНИ»

Україна втрачає друзів…

Якось ніяково після почутого та побаченого….

Трагічний символізм Катині вдруге настигає поляків і вдруге болюче до незмоги. Того і цього разу б’є по-підлому, зненацька  і в саме незахищене місце.

З історії Польщі вирвана недочитана сторінка…. Не дочитати її вже ні в Варшаві, ні в Києві, ні деінде. Треба буде писати наново, але вже все буде по-іншому.

Тяжко нашим сусідам, але Україна також відчує цю втрату. Можливо не так гостро і не так водночас, але відчує. Лех Качиньский був одним із щирих адвокатів України. І не лише тому, що був правником за фахом. А тому, що на ціннісному рівні розумів необхідність підтримки молодої держави, яка лише спинається на ноги  в демократичних процесах і шукає опору.

Він був стійким апологетом концепції Гедройца «УЛБ», яка вказувала, що без незалежної України, Литви та Білорусі не буде і незалежної Польщі. Пройшовши рух «Солідарності», йому і його братові Ярославу вдалося піднести національний дух поляків до нових висот, протягнути руку українцям. Йому вистачило сміливості ставити чоло  численним «доброзичливцям». Його не розуміли на Заході, його не любили на Сході.

Не завжди його відчували і вдома. Згадуючи час свого навчання в Польщі, на думку приходять епізоди, коли в пресі обговорювались постійні непорозуміння між президентом Качинським та прем’єром Туском щодо зовнішньої політики. Принципово жорстка позиція голови держави стикалась з гнучкою позицією ліберального очільника уряду.

Але його поважали. Польща за часи президентства Леха Качинського стала дійсно одним із авторитетних центрів впливу в регіоні Центральної та Східної Європи. Польща офіційно стала себе називати адвокатом України в ЄС. І, мушу відзначити, зробила багато в цьому напрямку. Біда лише в тому, що Україна так і не змогла з цього скористатися…

Чи з’являться ще в України такі друзі? Час покаже, але сьогодні ми прощаємося з одним з найвідданіших. Сумуємо разом з польским народом.

 

Нотатки на полях: Модернізація України

Сьогодні розпочинається цикл регіональних обговорень проекту стратегії «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ». Кампанія, здійснювана Національною громадською Мережею підтримки реформ, має на меті виробити концептуальний документ, в якому було б систематизовано та обґрунтовано проект найактуальніших реформ для нашої держави.

Регіональні громадські обговорення з 14 по 18 грудня відбудуться у провідних навчальних закладах  Луцька, Львова, Чернівців, Донецька, Сімферополя, Сум, Харкова, Дніпропетровська та Одеси. Підсумкове обговорення стратегії «Модернізація України. Визначення пріоритетів реформ» відбудеться в Києві у січні 2010 року.

В той же час, прикро, що такі обговорення не проходитимуть в Чернігові, оскільки тема обговорення та напрацьовані пропозиції заслуговують на увагу активних представників громадськості.

Це один з небагатьох проектів, який об’єднав відомих представників українського громадського сектору, аналітиків та правозахисників. До розробників стратегії долучились Ігор Коліушко (Центр політико-правових реформ), Ігор Бураковський (Інститут економічних досліджень та політичних консультацій), Олександр Сушко (Інститут Євро-Атлантичного співробітництва), Євген Бистрицький (Міжнародний фонд «Відродження») та Євген Захаров (Харківська правозахисна група).

 Я ознайомився з відповідним дослідженням, яке було напрацьоване і винесене на обговорення, і мушу визнати його актуальність та комплексність. Охоплені практично всі сфери, які потребують оновлення, реформування, від політичної системи до громадянського суспільства. Було б добре, щоби майбутній президент прислухався до цих порад… Дуже цього хотілося б.

Втім, раджу всім ознайомитись з цим матеріалом. Коротку версію дослідження можна знайти тут.

Кому в Білорусі жити добре або дещо про подвійні стандарти

 Ця нотатка виникла, напевно, під глибоким враженням від настроїв українців та їх оцінок подій у сусідніх країнах. Викривлених оцінок не таких вже й пересічних українців, які відіграють в м. Чернігові не останні ролі у формуванні громадських настроїв. Не знаю, хто їх (оцінки та судження) може таким чином деформувати, але на виході маємо досить таки поважні проблеми з подвійними стандартами і, можливо, нечітким розумінням ринкової основи економіки та демотичних перетворень.
Почну з улюбленого епізоду, свідком якого став декілька років тому в Києві на поважній міжнародній конференції, присвяченій питанням демократизації Білорусі і можливій участі в цьому України. Захід проводився авторитетною структурую з питань інформування про євроатлантичну інтеграцію. Її, знову ж таки, поважний керівник головував на цьому засіданні і спонукав всіх до висловлення думки, яким же чином Україна може допомогти своїй сусідці в демократизації. Залишимо для іншого разу питання моральності демократизації ззовні, а звернемось до самого заходу. Отож, керівник авторитетної організації майже не з піною у рота доводив необхідність демократичних перетворень в Білорусі і значну роль в цьому України.
Під кінець обговорення всі учасники, начебто, погодились з думкою. Особливо був задоволений представник міжнародної організації, який профінансував захід. Далі - фото на пам'ять і фуршет. На фуршеті, після третьої чарчини кріпкої, все цей же поважний голова авторитетної організації видає такий спіч: «Да був я в Білорусі! Так там, виявляється, науковцям і викладач жити добре! Вони там стільки отримують!». Всі учасники дружньо позитивно відреагували на даний меседж. Тільки я намагався зрозуміти чи не бува це жарт (на жаль, це був не жарт), а представник міжнародної організації якось так незрозуміло посміхався.
Це до слова про подвійні стандарти у нашому повсякденні.
Щось подібне я відчув сьогодні під час круглого столу “Процес євроінтеграції в Україні – регіональні аспекти” за участю депутатів міської ради, представників політичних партій, громадських організацій та засобів масової інформації, присвячений Дню Європи в Україні. В аналогічний транс я був введений аргументами двох присутніх авторитетних чернігівський діячів, які з різних підходів вказували, що наразі вже Білорусь ближча до ЄС, ніж Україна.
В своєму намаганні заперечити такому викладенню інформації, яка, м’яко кажучи, не відповідає реаліям інтеграційних процесів країн Східної Європи, я привів декілька аргументів на обґрунтування тези про лідерство України в наближенні до Європи у всіх сенсах: від політичного до духовного.
У відповідь мені вказали, що я давно вже не був у Білорусі і не зовсім вірно зрозумів вислови, оскільки йшлося про економічну та соціальну близькість Білорусі до Європи…. Поки я знову намагався зрозуміти, чи це не витончений гумор моїх колег, захід швиденько закінчився. Колеги розійшлися по партійним осередкам та громадським організаціям. Всі залишились при своєму.
Але одна думка мене не полишає. Що може так подіяти на нас, українців, щоб ми, не намагаючись аналізувати, так швидко приставали на поверхневі образи достатку і благополуччя.
Ладно, я вже звик, коли, проходячи повз персонал готелю, де знаходиться офіс моєї організації, я чую про позитивні відклики про «Бацьку» і його устої, які припадають до душі людям старшого віку. Але чути такі пассажі від авторитетних осіб…це вже яскраве свідчення про втому. Втому українців від важкого шляху до побудови консолідованої демократії, зневіру у наших можливостях. Чи не зарано?
Якщо говорити про соціально-економічну близькість Білорусі до Європи (хоча б у порівнянні з Україною), то про що йде мова? Про кращі соціальні стандарти для білорусів? Напевно, саме це малось на увазі. Але чи замислювались на хвилинку апологети білоруської економічної моделі, що становить основу цих асигнувань на соціалку і, головне, мотивацію. Маю сумніви. Бо тоді б, напевно, було зрозуміло, що економіка сусідньої країни переобтяжена соціальними виплатами, які носять суто політичний мотив – забезпечити 4 термін. Якщо не Лукашенко, то його правонаступникам. Напевно б, також розуміли про відсутність ринкового підходу до побудови економічної моделі, де підприємства працюють на склад, а в цілому держава залежить від настроїв та циклів любові Кремля. Розуміли б також і те, що кошти не з’являються з повітря. А російські кредитори керуються більш прагматичними цілями, ніж благодійністю для партнера по Союзній державі. Білоруська ГТС вже не білоруська. Це до прикладу.
Але, головне, що, трішки проаналізувавши ситуацію, колеги могли б для себе зробити висновки про суспільно-політичну платню за відносний економічний оазис (дуже відносний). Наявність політв’язнів, серйозні проблеми з реєстрацією політичних партій та громадських організацій. Навіть проведення такого б заходу, під час якого виникла ця дискусія, було під значним питанням. Саме тому більшість суспільно-політичних заходів проводиться білорусами за кордоном, зокрема, в Чернігові.
То ж давайте вирішимо нарешті, чи ми красиві, чи розумні! Якщо красиві, тоді не треба бити себе кулаком по грудях і казати про демократичні цінності і повагу до прав людини. Якщо розумні, тоді давайте дивитись трішки глибше, ніж зазвичай, на рівні бездоганного асфальтного покриття у сусідній країні.


 

Самміт Східного партнерства слід перейменувати в Самміт Західної абстиненції

 
Перед відкриттям Самміту Східного партнерства, який має розпочатись 7 травня в Празі, вже декілька лідерів країн ЄС відмовились від участі у ньому. Це ще раз показує неоднозначність сприйняття цієї політики ЄС членами союзу.

З різних приводів від участі у Самміті, за даними порталу "EUobserver", відмовились премєр-міністри Великобританії Гордон Браун та Іспанії Хосе Луїз Сапатеро, які спростили рівень до міністреського. Такого ж кроку очікують і від президента Франції Ніколя Саркозі, який має певні питання до чеського грави уряду, що в свій час не приїхав на Саміт Середземноморського Союзу.

Не буде на Самміті і призидента Польщі Леха Качинського, який не може ніяк розібратись з керівником польского уряду щодо своєї компетенції у зовнішній політиці. Да й сам Дональд Туск не вирішив остаточно (що для нього цілком природньо) щодо своєї участі у роботі Самміту, оскільки ця подія йде перед очікуваною зустріччю з російським прем'єром Володимиром Путіним, який досить сенситивно відноситься до починань ЄС на пострадянському просторі.

Не очікують на Самміті і президентів двох потенційних учасників Східного партнерства - Білорусі і Молдови. Якщо Олександра Лукашенка там особливо і не чекають, то Володимир Воронін - цілком бажаний гість на празьких килимах.

Що ж, початок СхП і не обіцяв бути райдужним. Але наразі він має всі можливості обернутись черговим прикладом того, що ЄС не готовий йти далі, ніж того дозволяє Кремль.

 

Граблі для ЄС або знову посередництво замість співробітництва?

 Глави зовнішньополітичних відомств країн ЄС 27 квітня в Люксембургу прийняли рішення про направлення до України медіаційної групи, яка має на меті помирити два ворогуючі політичні табори Ющенка і Тимошенко. До групи мають ввійти представник Чехії, як країни, яка наразі головує в Раді ЄС, та відомі активісти ЄС Хав’єр Солана та Беніта Ферреро-Вальднер. Таку пропозицію пролобіювали представники Польщі та Німеччини. Хоча дата ще не встановлена, але на цю групу покладають неабиякі сподівання.
Сумно, що в Брюсселі так і не зрозуміли, що медіація при кризових явищах – це лише спроби (не завжди адекватні) щодо тушіння пожежі, не намагаючись знайти спосіб запобігти її появи в майбутньому.
Спочатку була Грузія в серпні 2008 року, коли зовнішньополітичний ступор ЄС намагались замаскувати під вдале посередництво Ніколя Саркозі. В січні 2009 року при черговому загостренні газового конфлікту між Україною та Росією посередником вже був прем’єр-міністр Чехії (на той час при офісі) Мірек Тополанек. Нещодавно до Молдови навідувались представники ЄС з тією ж метою … хоча з певним запізненням.
Тепер знову Україна. Напевно, не зрозумів шеф Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу, коли пан Ющенко йому без надлишкової дипломатичності зауважив, що на цьому фронті ніяка медіація вже не допоможе. Пацієнти знаходяться в стабільно важкому стані якщо мова йде про спільність дій. І унісонні посмішки і підписи ВАЮ та ЮВТ під час березневого розгляду подальшої долі української ГТС є не виключенням, а, скоріш, підтвердженням тези.
Цікаво в цьому контексті, що ЄС вперто продовжує імітувати діяльність, замість реальної спроби включитися в гру і спробувати реально вплинути на хід подій в регіоні Східної Європи. Один з варіантів вектору прикладання європейських зусиль, проект «Східне партнерство», з амбіційної ініціативи перетворився на безвиразну зовнішню політику ЄС, нейтральну не тільки для бюджету ЄС, але й в сенсі пропозиції реальної додаткової вартості потенційним партнерам на Сході. Вже до офіційного старту Східного партнерства, його окремі компоненти та механізми визивають великий сумнів з точки зору можливості їх ефективної операціоналізації.
Але, цілком можливо, що я помиляюсь і медіаційна група з ЄС приведе до тями Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну, які ж відразу схаменуться і разом виведуть український човен з кризи…
Ну що ж… Успіхів європейським колегам!


 

По чім опіум для народу або до дискусії про релігійність українців


Відверто кажучи,  спочатку це був коментар до посту Ірини Соломахи http://vip.val.ua/ua/Solomakha/493/, але, зважаючи на його обємність, вирішив розмістити як окремий пост в своєму блозі

Я б дещо по іншому інтерпретував дані та їх кореляцію з політичним ангажементом церкви. Не так оптимістично.
Ну, по перше, віра в Бога та релігійність - дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Я цілком можу допустити, що 75% українців вірять в Бога, однак не є релігійними в повному сенсі цієї характеристики. Релігійність передбачає не тільки наявність віри в надприродній початок людського буття, а передбачає і певний набір вірувань і вчень, які є "кодексом" поведінки в суспільстві. Для християн, починаючи від "Не убий" та "Не укради" і закінчуючи більш скомпліфікованими ритуалами та процедурами. Чи 75% українців такі? Маю сумніви. Великі сумніви.
Якщо в Польщі релігійність, більш того, монорелігійність є характеристикою суспільства, то достатньо прийти до костьолу під час служби, щоб переконатись у релігійності поляків. Тому, там тема релігійності є основним з пріоритетів для політиків, за який вони конкурують. Але конкурують через власний приклад а не через нагинання священників до прямої агітації прихожан. До речі, проблеми з підписанням Лісабонського трактату (Конституційної угоди ЄС) польським президентом опиралися головне на те, що окремі ліберальні інновації документу входять в колізію з релігійними канонами поляків.

Скоріш за все в Україні спостерігається обернено пропорційна залежність: чим глибше криза і нестабільність в державі, тим більше пошук сподівань на щось надзвичайне. І це надзвичайне у кожного своє. У кого - бетмени та супермени, у кого - інопланетяни (не путати з Льоньою Космосом), а для когось - віра у Бога.
Україна добряче гепнулась під час цієї кризи. Можливо навіть гірше,ніж інші. От і маємо сплеск віри, але не релігійності.
До речі, в цьому ж опитуванні була приведена цифра про 20% атеїстів, які увірували протягом останнього часу.
Я цілком погоджуюсь, що віра - це добре, оскільки спонукає до пошуків відповідей, на які раніше не вистачало часу. А з іншого боку, не дозволяє Україні скотитися до авторитаризму та радикального націоналізму, що відбувається при кризових явищах.
Тому, як на мене, цікаво зрозуміти чому так відбувається, а не як це може бути пов’язано з політичною активністю. Примат соціології над політтехнологіями!

А щодо використання церкви у виборах, то тут також не треба змішувати віру з релігійністю. Як і раніше, церква не буде інтегральним визначником політичних симпатій під час виборів. Розділ церкви і держави відбувся не тільки на рівні конституційного забезпечення, але і в свідомості українців. Довіра до церкви навряд-чи буде екстрапольована на політичні преференції усередненого громадянина.
Знову ж таки, останні політологічні дослідження вказують на зростаючу раціоналізацію виборця при звершенні таємного обряду голосування. Питання «А що я з цього буду мати?» будуть домінувати над питаннями «А що з цього приводу думає церква?».

Тому, тут за українців боятись не треба. Не треба боятись і за церкву. Оскільки у такий спосіб можуть бути відділені мухи від котлет. Поряд з появою віруючої молоді, мають прийти і молоді служителі церкви, а не прислужники політичних деномінацій.



 

Нотатки на полях: Громадянське суспільство в умовах кризи або ГАУ як рятункове коло

 19 березня у приміщенні Фонду ім. О. Молодчого відбувся малочисельний круглий стіл, який мав пролити світло на велику, навіть, світоглядну проблему діяльності громадянського суспільства в умовах кризи.
Питання, які були винесені на розгляд, є, як на мене, архіактуальними для громадського сектору:
- діяльність громадського сектору в умовах соціально-економічної кризи;
- пропозиції громадськості щодо подолання цієї кризи;
- мінімізація негативних наслідків інструментами НУО;
- цілі та пріоритети діяльності громадських організацій в умовах кризи.
Чернігівські громадські активісти мали обговорити ситуацію, що склалася, і напрацювати пропозиції, які потім будуть основою для прийняття рішень під час проведення ІІІ Громадянської асамблеї України (ГАУ) 29 березня. Планується, що в зібранні ГАУ візьмуть участь до 500 громадських організацій з усіх регіонів (так, принаймні, записано в анонсі заходу).
Здавалося б, все нормально і природно. Задум цікавий і корисний. По областям проходить кропітка робота регіональних координаторів, яка має завершитись великим форумом з великим вихлопом. По формі так, але чи по змісту?
Спробую пояснити, на чому ґрунтуються мої сумніви.
По-перше, незначна кількість учасників наводить на думку, що громадськості, м’яко кажучи фіолетово, як діяти далі, до чого спрямовуватись. З великої кількості зареєстрованих громадських інституцій на терені Чернігівщини лише 9 знайшли змогу поділитися своїми роздумати з цього приводу.
По-друге, зацікавленість медіа в цьому процесі виявилась мінімальною. Напевне, є більш пекучі теми для висвітлення. Навіщо говорити про те, що потребує інколи високого ступеня узагальнення, а інколи і заглиблення?! Можливо, часами ми забуваємо, що громадянське суспільство виділяється в такий же атрибут демократичності як і загальні, рівні вибори, наявність прав і свобод громадян, ефективна діяльність інституцій.
По-третє, привід проведення такого обговорення був плановий, ніж реально вистражданий. Тобто, якби не припало до місця проведення ГАУ, то і не збиралися б взагалі. Навіщо теревенити, коли криза на вулиці. Тут кожен сам за себе. Хто зміг провернутись, той вижив. Хто не зміг – sorry, Michael, як говорить одна моя знайома.
По-четверте, навіть за підтримки цього дискурсу завдяки ГАУ в чернігівській громаді, є реальні побоювання холостих обертів, коли доходить до впровадження пропозицій в дію.
На даному етапі розвитку цього, без перебільшення корисного проекту, кожного року проходить зібрання Громадянської асамблеї України. Цьому передує проведення регіональних обговорень в кожній області, де є координатор проекту ГАУ. На все про все, з підготовкою займає це близько 2 місяців. Провели регіоналки, провели ГАУ…. І забули до наступного року. Напевне, спрацьовує досвід проектної роботи авторів. А що далі? Де громадське лобіювання? Де імплементація пропозицій? Де контроль за цим процесом? Питання, які не потребують відповіді в силу своєї риторичності.
Крім того, питання які покладені в основу цих зібрань, носять недосяжний характер для громадського сектору. Скажіть, чи може громадський сектор змінити Конституцію України, провести адміністративно-територіальну реформу чи, насамкінець, внести зміни до виборчого законодавства? Невже, це можливо при нинішньому рівні монополізації влади групою деструктивних діячів від політики, які тільки самі можуть назвати себе політичною елітою? Моя власна думка, ні! Не можемо. Скільки разів лунала думка громадських діячів, відомих і не дуже, про необхідність всіх тих реформ і про шляхи їх провадження. Не порахувати. А віз і досі там.
Але вже третій рік поспіль ці теми домінують в порядку денному ГАУ. Чи варто так над собою знущатися, знаючи, що всі ці пропозиції залишаться лише у змістовних звітах з реалізації цього проекту?! Чи може є сенс на хвилинку замислитися над першочерговими завданнями громадського сектору?
Громадський сектор, іншими словами, найбільш активні представники громадськості, які об’єдналися в спілки і організації, мають займатись просвітницькою роботою, захистом прав громадян, які цього потребують більше в кризові періоди.
Наразі, в умовах кризи, якраз настав той час, щоб думати не про тих, хто винен, а про те, як в майбутньому не допустити повтору такої ситуації, коли політично неосвічені стають ще й матеріально обездоленими. Підвищення політичної культури українців має таке ж значення як ріст ВВП на душу населення. То ж давайте будемо брати на себе помірні завдання. Думати глобально, але діяти локально.
Якщо ми можемо, об’єднавши зусилля на місцевому рівні, досягти прогресу у збільшенні підзвітності та громадоорієнтованості влади, якщо зможемо переконати чернігівців хоч трішки раціональніше підходити до формування своєї громадянської позиції, то давайте так і зробимо. І тоді цей успішний досвід як пропозицію можна буде запропонувати від Чернігова до інших областей та міст під час наступної ГАУ.
А так…

P.S.: Дуже хотілося б помилитись відносно реальної поточної впливовості Асамблеї, оскільки це, напевне, є однією з форм громадської участі у формуванні політики держави, в якій ми живемо і для яких вона має стати ефективним механізмом захисту і життєзабезпечення.


 

Досвід сусідів: 10 років в НАТО - політ нормальний!

Вчора 12 березня Польща відмітила 10 річницю приєднання до Північноатлантичного альянсу. 12 березня 1999 року Польща разом з Чехією та Угорщиною приєднались до НАТО, доводячи загальну кількість членів блоку до 19-ти. 

Пройшло все без особливих парадів чи святкових перфоменсів. Провели в Варшаві Євроатлантичний форум. Декілька тижнів тому також ініціювали  неофіційний самміт шефів оборонних відомств НАТО в Кракові.

Проте, суспільна дискусія це питання не оминула. Пролунали оцінки від провідних політиків, які наразі очолюють Польщу або ж брали участь у процесі наближення сусідньої країни до цього безпекового союзу. Оцінки різні, але мало-хто заперечує, що саме євроатлантичний вектор надав країнам Центральної Європи і Польщі, зокрема, відчуття безпеки.

На початку 90-х все не було так однозначно. Після демонтажу Варшавського пакту, країни соціалістичного табору перебували в площині невизначеності. Росія як спадкоємниця Радянського Союзу намагалася закріпити свій вплив на цьому просторі шляхом домовленостей и торгів із Заходом. Кремлем пропонувалось в в 91-92 рр. на території країн Центральної Європи зробить певну буферну зону, "сіру зону" безпеки, яка перебуватиме в постійній ситуації політичної нестабільності під спільним контролем НАТО, Росії та Ради безпеки ООН.

Не склалося.  Самі країни соцтабору виступили проти і звернулися до Заходу з проханням про приєднання до НАТО.

Не вдалося і Україні закрутити Польщу у свої проекти спільної регіональної безпеки (т. зв. проект Кравчука), які опосередковано спрямовувались проти Росії. Польща не повелась знову. Розмінюватись на регіональні пакти з туманними перспективами замість чітких перспетив в НАТО Варшава не виявила бажання.

Пройшло 10 років. Наразі Польща вже не уявляє свого майбутнього в сфері безпеки без євроатлантичного виміру, який чітко прописаний у всіх концептуальних документах держави. Крім того, Варшава активно приймає участь у реформуванні структури, активно лобіює свого кандидата на посаду Генерального секретаря НАТО (детальніше див. http://www.experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=37175).

Україна ж і надалі продовжує дрейфувати в площині невизначеності. До речі, за результатами аналізу іноземних експертів в сфері безпеки, на світовій мапі безпеки  Україна є єдиними сірим острівцем в Європі (сірий колір означає нестабільність з точки зору безпеки), таким як країни Близького Сходу та Середньої Азії.

Висновки робити треба. Далі провисати немає сенсу і дуже небезпечно, особливо в час поверення  світу до багатополярності.