23.01.2009 13:52 Геннадій Максак

22 січня, День Соборності, на Чернігівщині відзначили помітно, зважаючи на медіа виклади. Тут тобі і зустрічі різного формату, від відеоконференцій до урочистих зібрань, і покладання квітів до всіх можливих пам’яток в найближчих округах. Місток від знакових історичних подій до буденності прокладається, що не може не тішити.

Проте, якщо відокремити імперативну складову цих заходів, так сказати, заходи «для галочки», то що отримаємо в сухому залишку? Чи справді ідея соборності є інтегральною для українського суспільства?

Процес націотворення передбачає напрацювання системи символів та міфів, які призвані надавати аксіологічного виміру тим феноменам «уявних спільнот», які ми звикли називати народом чи нацією. Український народ безперечно повинен мати свої міфи та символи, які повинні створити у свідомості кожного українця красиву…напівлегенду про винятковість та обраність. Ця легенда має бути привабливою для кожного з нас, пробуджувати гордість за свою приналежність до народу, який вміє не тільки гарно співати. Саме на цьому рівні має формуватись певна спільнота, свідома спільнота, соборна спільнота, українська спільнота.

Але чи може бути соборність у символах без соборності в головах? Чи можуть існувати самі символи без їх вартісного сприйняття тими, хто їх пропагує? Українська практика вказує, що можуть.

Простий приклад із недалекої ретроспективи.

Одним з маркерів, який може сприйматись українцями як національна ідея – є концепт європейськості Української держави. Тобто ми говоримо, що Україна має спільну з Європою історично-культурну платформу, подібну систему цінностей та світогляду. Тобто ми – ті ж самі Ви, європейці. Ця ідея є напрочуд органічною і сприймається без печії в шлунках більшістю населення України. Здавалося б, що простіше!? Однак, щось не так в українському королівстві!

Після серпневих подій у Південній Осетії ЄС був змушений кардинально переглянути своє ставлення до сусідніх країн у східному напрямку як реакцію на активне спонукання до миру Росією грузинів. Україна, як представник авангарду у європейській інтеграції на пострадянському просторі (Балтику оминаємо), могла б стати бенефіціаром цього процесу. Брюссель вже майже погодився дати Україні перспективу членства як норму майбутньої Угоди про асоціацію. Згадаймо, скільки зусиль положило українське зовнішньополітичне відомство заради цих двох слів (які насправді є не просто словами, а визнанням можливості України влитися у європейське співтовариство) у новій базовій угоді, але без особливих досягнень. А тут, сам випадок мав стати у нагоді…

Далі було так. 2 вересня розпалась коаліція в Верховній Раді, а вже 9 вересня на самміті Україна-ЄС у Франції ми не отримали перспективи членства.

І тут у мене тут виникає питання, скоріше риторичне. Якби знаття, що вже 9 вересня наша країна може отримати перспективу членства (що стало б реальною зовнішньополітичною перемогою України і каталізатором розвитку української європейськості як національної ідеї), то чи спромоглись би наші дорогі політики побити горшки не 2 вересня, а, скажімо, 11-го, по закінченні перемовин є Євросоюзом? Тобто, поставити свої корпоративні інтереси трішки позаду національних? Відповідь коротка і негативна – ні!

Другий приклад, зовсім свіжий, тільки-но з печі. Об’єднання нації та особливо політичного сектору на тлі зовнішньої загрози може стати соборним інструментом в руках лідерів держави, свідомих щодо національних інтересів. Це є настільки природнім, наскільки природнім є інстинкт самозбереження. По ідеї, ситуація щодо російсько-українського газового протистояння мала з’єднати нас, дати можливість політиками відчути себе авторами  кращих сторінок новітньої історії України. Але, що ми бачимо? Навіть в кризових обставинах політики дбають про свою власну вигоду і політичне реноме. Доходить до абсурдних явищ, в той час як на зовнішній арені Україна показала себе недолуго і беззубо в інформаційному протистоянні з Росією, потужні ресурси кинуті на внутрішні політичні медійні «розборки» українських політичних гравців, поливання опонентів брудом. Як в тому анекдоті: «Всі в…шоколаді, а тут виходжу я в білому фраку!».

Це все до питання про національну ідею. Приклади можу множити, хоча особливої потреби в цьому немає.

У поляків є таке поняття як «рація стану» (racja stanu), що можна грубо перекласти як «державницька позиція» чи «національний інтерес». Мені здається нам чомусь не вистачає української «рації стану».

У своїй соціологічній праці «Посткомунізм» відома польська дослідниця Ядвіга Станішкіс виділяє низку країн, політичну систему яких можливо просто назвати посткомунізм. В цих країнах поняття національного інтересу, державної позиції настільки деформовано, що вже важко відрізнити від інтересів окремих фінансово-політичних груп. При цьому, для країн, де присутній посткомунізм характерними є наступні риси:

- сфальсифікована демократична свідомість;

- держава як зміст публічної політики, як ідея перестає існувати;

- держава відмовляється від виключного представлення інтересів громадян на зовнішній арені;

- в посткомунізмі немає політичних еліт, є замкнуті політичні класи;

- комерціоналізація держави, продаж державних функцій (охорона здоров’я, державні інфраструктури);

- процес прийняття рішень в посткомунізмі розпорошений.

Вам це нічого не нагадує? На жаль, незважаючи на всі здобутки та проби демократичних трансформацій, ми все ще знаходимося в посткомунізмі як певній тупиковій гілці розвитку. Виникають споконвічні питання інтелігенції: «Що робити?» і «Хто винен?»

Питання, хто винен, є простим. Винні ми, українці. Винні в тому, що все ще дозволяємо собою нахабно маніпулювати. Винні в тому, що купуємось на передвиборчі обіцянки і не завдаємо собі клопоту розібратись в тому, що нам пропонуються у яскравій обгортці.

Питання, що робити, є складнішим. У мене і у моїх колег є одне рішення, породжене відчаєм: посадити всіх псевдолідерів нації на баржу… Але, чи це вихід? Ні. Нові лідери ще не сформовані. І на, жаль, не формуються. Політичні реалії склалися так, що до часу свідомої політичної зрілості навіть молодь приходить вже деформована і політично, і професійно.

Як бачу певний вихід в генеруванні суспільних дискусій на різних рівнях, зацікавлення українців у пошуку своєї ідентичності та спільних уявлень про соборну спільноту. Національна ідея тут є відповідною точкою відліку, яка спонукає до визначення відповідних знарядь її матеріалізації. Саме ці дії допоможуть становленню консолідованої демократії.

Процес консолідації демократії передбачає побудову такої політичної системи, де існують демократичні інститути і процедури на основі правил, які готові сприймати всі учасники та елементи системи і не ставити їх під питання при кожному сприятливому випадку. Цей консолідаційний процес немає фінішу як чітко визначеного стану, проте передбачає постійне вдосконалення механізмів і інструментів консолідування демократичних проявів та набуття ними системності.

Процес необхідно було почати ще вчора. Проте, вчора ми святкували День Соборності. Тому, давайте розпочнемо сьогодні формувати соборність в головах.

Почну з себе. Моє бачення національної ідеї – це зробити так, щоб наші діти ХОТІЛИ жити в Україні. Щоб вони не їздили навчатися закордон, не шукали кращих заробітків по всім куточкам світу, не стидилися називати себе українцями. Це значить, ми мусимо зробити Україну конкурентною в демократичному і економічному плані. В умовах глобалізації це є важко. Я б сказав – архіважко. Проте, можливо!

[ Написати коментар ]