Високий Вал

Останнє оновлення 17:25 п'ятниця, 20 жовтня

Укр Рус

Сергій ПАВЛЕНКО

Власний кореспондент «Голосу України» в Чернігівській області

Гострі запитання Івана Мазепи

300 років тому в Бендерах помер 70-річний гетьман України
 
Іванові Мазепі не вдалося здійснити мрію свого життя — створити незалежну українську державу Але те, що він «для общаго добра... моей Отчизны бідной Украины» наважився поставити це питання для наступних поколінь, є найголовнішим його заповітом нащадкам. Про гетьмана й досі існує безліч пліток, небилиць, які придумали колись його опоненти, царські прислужники, імперські історики. Отож спробуємо ще раз акцентувати увагу на деяких запитаннях, на які не дуже люблять відповідати сучасні знеславники Мазепи.
 
Чи справді він 20 літ вірно служив царю, а потім зрадив?
 
Як свідчать документи, Мазепа мріяв здобути волю Україні не тільки в останній рік свого правління. Але військовий потенціал Гетьманщини був недостатній для самостійного виступу проти царської Росії. За сприятливих обставин з лівобережних полків можна було мобілізувати на війну 40—50 тисяч козаків. У той час Московія мала у своєму підпорядкуванні майже 150 тисяч вояків, з них більш як половина несли регулярну військову службу. Перед початком Північної війни в Петра І налічувалось 111 стрілецьких та солдатських полків, у кожному — по 1100—1300 солдатів. Належно протистояти такій мілітарній силі українські сили могли лише в союзі з противниками Московії.
 
Наприкінці 1689-го — на початку 1690 року на контакт з польським королем Яном ІІІ Собеським виходять посланці Мазепи К. Мокієвський, ченці Соломон, Русанович. «А про те Вашій Королівській Милості оголошуємо, — повідомляв у таємній записці гетьман, — що ми, скільки душ нас присягли, щоб за одне думати». Львівський єпископ Йосип Шумлянський від імені короля надіслав Мазепі листа, де писалось: «І в Божий час працюйте, і те іго з вільної шиї народу свого зняти промишляйте».
 
На початку 1691 року Мазепа посилає свого старшого канцеляриста Петра Івановича Сулиму (Петрика) з секретною місією до кримського хана Селім-Герея. «И писаны те писма к старому хану от гетмана,.. — свідчив на допиті у 1693 році свідок-писар Григорій Волковський, — чтоб они татарове Малороссийских городов с народом учинили мир, й собрався шли к малороссийским городам, й совокупясь с Малороссийским войском, итить бы им войною на Великороссийские городы, так ж как было преж сего при Хмельницком».
 
На жаль, Селім-Герея, до якого Мазепа їздив від Яна Казимира у 1663 році, тоді змістили. У Кримському ханстві йшла боротьба за владу — по декілька місяців правили Саадет-Герей ІІ, згодом Сафа-Герей І. Все це утруднювало Батурину пошук партнера для співпраці.
 
У 1692 році московські урядовці, отримуючи суперечливі повідомлення про наміри Мазепи, намагалися викликати його до Москви. Але старшинська рада замість нього послала велике козацьке посольство на чолі з чернігівським полковником Яковом Лизогубом. Їх протримали там майже рік як заручників. Мазепа всупереч бажанню змушений був відкласти повстання і на довгі роки відмовитися від задуманого. Польський посол Кир’як Ісарович у звіті про дипломатичну місію в Батурин у 1693 році писав: «А так Москва пильнує Мазепи, що йому не дозволяють і поговорити з іноземною людиною».
 
Думав про своє збагачення чи волю України?
 
На це частково дають відповідь рядки його «Думи», яку він дав почитати архімандриту Никону:
 
«Жалься, Боже, Украины,
Що не вкупі мает сыны!
...Ей, Панове Енералы,
Чому ж есте так оспали?
И вы, Панство Полковники,
Без жаднои політики,
Озьмітеся всі за руки,
Не допустіть горкой муки
Матці своей болш терпіти!
Нуте врагов, нуте быти!
Самопалы набувайте,
Острых шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
И вольностей бороніте!
Нехай вічна будеть слава,
Же през шабли маем права!».
 
Зазначимо, що в козацькій державі Мазепи люди були вільними. Селянство відбувало «всякое послушенство» за надану йому в оренду землю. Старшина, призначений на відповідальний уряд, отримував рангові маєтності. Так, Іван Мазепа, ставши гетьманом, отримав на ранг 19654 двори, в яких мешкали понад 100 тисяч селян. Вони розміщувалися у 72 селах. Населення рангових маєтностей сплачувало податок не Мазепі як приватній особі, а гетьманові — для виконання ним владних повноважень. З отриманих доходів він мав забезпечити функціонування гетьманської адміністрації, охорони, утримання резиденції, почту, музик, частково війська. Отримані кошти він також спрямовував на розбудову монастирів, церков. Загалом лише за опублікованими джерелами відомо про 220 церков, збудованих за правління Мазепи. З них 44 під його особистим патронатом.
 
На Гетьманщину тікали від кріпосництва люди з Московії, Польщі. Поляк Еразм Отвіновський писав, що гетьман «в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі». Це саме писав французький посол Жан Балюз, що відвідав Батурин.
 
Гетьману деякі історики закидають, ніби він був жорстоким кріпосником, маючи 20000 кріпаків у Московії. А факти свідчать про дещо інше. У 1699 році Мазепа купив у російських поміщиків землі в Рильському повіті й заснував там кільканадцять слобід, сіл (зокрема, Іванівське, Амонь, Вишні Деревеньки, Урусу, Ольхівку, Куреньки, Дроновку, Жилину, Гузомою, Ізбицю, Софроново, Коренево, Снагость та інші). Оскільки засновник надавав переселенцям значні пільги, брав з них лише незначний податок, то чутка про «землю обітовану» швидко розповсюдилася довкруж. Якщо в Івановському в 1705 році було 187 дворів, то вже у 1708-му — 697, в Мазепинцях відповідно 30 і 93, у Гузомої — 30 і 69, Амоні — 72 і 178, Вишніх Деревеньках — 52 і 213. Фактично у такий спосіб ішло розширення меж Гетьманщини за рахунок прикордонної території. Надання пільгового режиму переселенцям дуже муляло російським поміщикам-кріпосникам, які жили за іншими законами, купляли-перепродували селян, як худобу. Гетьман через те просив царя, щоб вони «никакой обиды и насильства людям свободным, в оные слободки идущим, по дорогам перенимая, разорения не чинили».
Гетьман — одинак- «изменник» чи мав підтримку в Гетьманщині?
 
У 1707 році цар надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків на солдатів. Тоді ж Петро І захопився створенням Київської губернії на базі міст Гетьманщини. Ці плани, зневажливе ставлення московських урядовців до прав, вольностей гетьманців породжували невдоволення українського люду. Прилуцький полковник Дмитро Горленко в колі гетьмана говорив: «Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига ляцкого освободил, так... мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в неволи зоставишь».
 
Попри несприятливі обставини, в повстанні мазепинців взяли участь до 40 тисяч українців (з них більш як 30 тисяч загинули). Перед Полтавською битвою під керівництвом Мазепи було загалом 13—15 тисяч війська: 9—10 тисяч запорожців; понад 3000 козаків, сердюків, компанійців; полтавських, гадяцьких полчан — до 3000 душ. 17 червня, свідчив на допиті Леон Івашкевич, «в Жуках стоит Мазепа, а при нем войско, которое вчерашняго дня выходило, конницы тысячи с 4, пехоты 8 полков, а при них 2 пушки».
 
Зверхник гетьманців був отруєний?
 
Після поразки в Полтавській битві тяжке матеріальне становище емігрантів, їхня політична невизначеність надломили дух повстанців. Вони втратили віру в справу визволення України. Переслідувані російською стороною, вигнанці стали міркувати про своє майбутнє.
 
У Бендерах гетьман як розпорядник військового скарбу, сподіваючись на своє одужання, до останньої хвилини дбав, щоб золото й коштовності, привезені ним, залишалися нерозграбованими тими, хто клопотався лише власними проблемами. А старшини, розмежовані дискусією про майбутні дії — повернення додому чи продовження боротьби, — не наважувалися ставити перед Мазепою питання про наступництво та про подальшу долю військового скарбу. Тим часом хвороба гетьмана прогресувала.
 
Він попросив Карла XІІ, щоб той виділив йому надійного охоронця. Король задовольнив прохання. «Коли я прийшов до нього, — писав згодом охоронець, — він був дуже слабим. Як тільки я увійшов, він дуже зрадів, бо мав нарешті з ким поговорити. Потім він попросив мене, щоб я був коло нього і не спускав ока з його речей та кімнати, а особливо пильнував скриню та два бочівки-чвертки, повні дукатів, та ще кілька сідельних сумок, напханих коштовностями та великою кількістю золотих медалей.
 
Сідельні сумки були сховані у гетьмана під подушкою, а бочівки з дукатами стояли перед ліжком. Ще він попросив мене, щоб як нікому з його людей не дозволяв нічого приносити чи брати з кімнати».
 
Через декілька днів, 22 вересня 1709 року, гетьман помер. Попри чвари в козацько-запорозькому таборі, йому влаштували пишний похорон. Зібралися старшини, шведський генералітет, прості козаки. Похоронну процесію відкривали королівські сурмачі та барабанщики, які виконували похоронний марш. За ними один із старшин ніс гетьманську булаву. Слідом три пари білих коней везли тіло Мазепи.
 
Червоний оксамит із золотими галунами вкривав труну. Козаки з оголеними шаблями їхали на конях обабіч процесії. Далі йшли, голосячи, дружини старшин. Позаду них їхали на конях Орлик, Войнаровський і тридцять шведських офіцерів. За ними — з опущеними прапорами — козацьке військо. У церемонії прощання з Мазепою взяв участь і Карл XІІ. Гетьмана відспівали в церкві села Варниця, а потім поховали в кафедральному соборі монастиря св. Георгія в Галаці.
 
По смерті Мазепи не вмерла його ідея створення самостійної держави. Виступ мазепинців показав Московії, що Україна — все-таки не губернія, в якій можна правити губернаторами. Це — край, в якому поважають волю, традиції, беруться за зброю, якщо нехтують права людності.
 
Чернігів.
На знімках:  найдостовірніший портрет Мазепи з літопису Величка; дзвін «Голуб» (із книжки О. Оглоблина «Нариси з історії України. Випуск VI»).

Олександру Довженку – Героя України, а Тарасу Шевченку – ні?

Нещодавно Сосницька районна рада ухвалила рішення про підтримання ініціативи щодо присвоєння звання Героя України Олександрові Петровичу Довженку (посмертно). Днями цю ідею підтримала й рада товариства «Чернігівське земляцтво» у Києві. Вона, зокрема, звернулася з відповідним клопотанням до Чернігівської обласної державної адміністрації.
 
...Хоча постать відомого кінорежисера, письменника є неоднозначною, ще недостатньо вивченою, напевне, мало знайдеться таких, які протестуватимуть проти відзначення митця найвищим українським званням. У тоталітарній комуністичній системі О. Довженко зумів пробитися у світ творами правди, краси. Можливо, він дещо перебільшено ідеалізував, був романтиком у сумних реаліях. Багато йому довелося робити усупереч власному досвіду. Так, нещодавно стало відомо, що він у чині петлюрівського сотника брав участь 1918 року у штурмі «Арсеналу», потім викладав у школі старшин при штабі 44-ї Української стрілецької дивізії армії Петлюри. Отож можна лише здогадуватися, з якими думками він створював фільм «Щорс» про «визволення» більшовиками України.
 
Але... ця ідея про присвоєння звання Героя України О. Довженку викликає й певні міркування та застереження. Автор «Землі», попри різні оцінки сучасників, прижиттєві нагороди, потужно й авторитетно посів своє чільне місце в історії світового кіномистецтва, творчій спадщині України. Незалежно від того, буде йому присвоєно почесне звання Героя України, чи ні, він залишиться для нас великим ДОВЖЕНКОМ. Трагічним і зболеним, замріяним і високим у своїх духовних помислах.
 
Чи додасть йому найвище українське звання авторитету, «підсилить» значення на Чернігівщині, у Києві, Москві? Мабуть, ні. Погодьмося: орден Героя — це гарна, найвища оцінка діянь будь-якої особи в сучасній Україні, але вона не є мірилом геніальності, масштабності таланту.
 
Поміркуймо і над іншим.
 
В українській державі за останнє десятиріччя з’явилася досить велика когорта Героїв, здебільшого директорів великих заводів, шахт, сільгосппідприємств. Мають найвищий орден і кілька письменників, співаків, спортсменів, політиків. Їхні заслуги не варто применшувати (хоча, будемо відвертими, окремі нагородження справедливо викликають резонансний скепсис та невдоволення!). Однак при цьому постають і запитання: чому в їхньому ряду немає славетних лицарів минулого, діячів-державотворців — Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Пилипа Орлика? Адже окремі укази про нагородження присвячені історичним діячам (наприклад, Роман Шухевич).
 
Генеральний директор ВАТ «Алчевський металургійний комбінат» Тарас Григорович Шевченко став у 2007 році Героєм України. А поет Тарас Шевченко? Кобзар для українців такий великий, що не потребує ніяких звань? Чи Черкаська облдержадміністрація не зробила відповідного подання?
 
А є ж іще десятки, сотні діячів, які героїчно і подвижницьки працювали в ім’я України, її культури, історії (Іван Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Лесь Курбас, Олександр Оглоблин та інші). Зрозуміло, вони не забуті. Про них, до речі, знаємо більше, ніж про деяких сучасних Героїв України. Їхні твори, діяння і без державних відзначень для нас дорогі та значимі. Чи варто їх при цьому всіх зараховувати посмертно Президентським указом у Герої України? Можливо, подібні визначення, оцінки — справа істориків?
 
Чи треба сьогодні все-таки знайти справедливі критерії у доборі кандидатів на високе нагородження? Якщо хтось став керівником великого успішного підприємства, шахти чи банку, то, мабуть, маємо справу з успішним бізнесменом, а не Героєм України. Якщо мільйонер підтримав якогось політика фінансами на виборах, то це його ВИБІР, але не «героїчний» вчинок. На жаль, такі нагородження були. І це лише применшує вагу звання Героя України.

Ющенко повторить долю Мазепи?

Щодо матеріалу кореспондента BBC Олени Сидоренко «До створення заповідника у Батурині ставлення неоднозначне», то він у мене не викликав захоплення та й позитивної оцінки. Чому?

Бо якщо йти за логікою автора, то нам і на 18 рік незалежності України треба думати більше про насущне – заробіток, споживання, газифікацію, а такі справи, як відтворення історичних пам’яток, книговидання і т.п. залишити на кращі часи. А ви, друзі, задумалися, що після такої економії буде? Хто житиме в «заощадженій» Україні? Це будуть українці? Чи якесь сите російськомовне населення?

У Батурині, звичайно, є невдоволені (а в якому селі та місті їх нема?). Я був там 22 січня і до мене теж підійшла жіночка: «Не скажете, як мені поскаржитися Президенту?». «А що ж ви йому хочете сказати?»-запитую. «А в мене вода не проведене до хати…» Отакої! Звичайно, Президент у нас відповідає, якщо у Чернігові на Рокосовського прорвала каналізація, а в Прилуках у будинку №5 15 градусів тепла… Так, зверхникам усіх рівнів не треба забувати про буденне. Але у нашому житті і повинні бути святі місця. І тому я радий, що Президент В.Ющенко зумів мобілізувати кошти меценатів ( уряд Ю.Тимошенко під різними приводами «урізав» бюджетне фінансування Батурина!) на відродження колишньої гетьманської столиці. Ці гроші донецьких, луганських і київських олігархів пішли не на фінансування футбольних клубів, яхт, дач, а на значну всеукраїнську справу! Тепер у Батурин можна приїхати і по-справжньому зарядитися духом героїчної історії, надихнутися хоча б на прочитання книг про славне минуле!

О.Сидоренко, на жаль, однобоко вивчила тему зайнятості у Батурині. Зазначу, що до будівництва все ж таки залучалися і місцеві жителі, з навколишніх сіл ( у цьому ми переконалиця з О.Ясенчуком, побувавши в Мостах!). А те, що переважали приїжджі, то це тому, що відбудовували пам’ятки різні будівельні організації з усієї України. Вони орієнтувалися на своїх професіоналів, які добре знають свою справу, а не випадкових некваліфікованих чоловіків-батуринців, які вирішують питання своєї зайнятості. Після всього зробленого Батурину залишився ЗАПОВІДНИК , де працює до 60 осіб ( скільки охоронців тільки потребують нові об’єкти!).

Додам до цього, що завдяки зростанню кількості туристів вже з’явилося у Батурині кілька кафе. А це теж робочі місця! А ще буде будуватися готель. Бо існуючий вже не може задовольнити попит приїжджих. Причому будь-який бізнесмен, який інвестує у цю справу гроші, не програє! Адже після того, що зроблено у невеличкому місті, тут очікується справжній туристичний бум.

Крім цього, додам і ще наступне: Батурин завдяки розбудові пам’ятних місць газифіковано, асфальтовано. У місті вирішено загалом проблему із водопостачанням, поліпшено електроосвітлення вулиць. Хто б там що не говорив, а сьогодні по Батурину вже приємно пройтися. Це не те занедбане, залишене напризволяще містечко, яке було три роки тому…

А те , що у якоїсь матері син не може знайти роботу в Батурині, то хіба це проблема тільки цього міста?

Що ж до особи Мазепи, то тут теж є проблемка. Про гетьмана у сучасному шкільному підручнику написано всього лишень 4 сторінки! На жаль, цього замало. А що знає про Мазепу людина, яка вчилася за старими підручниками ( нові, здається, з’явилися після 1995 року)? Що він «не зважав на соціальні питання» і т.п. Та це ж радянські міфологеми! Військо «не розкидалося куди попало», а посилалося за наказом Петра І в Прибалтику, Польщу. Бо була імперія, і в ній такі були правила гри.

«Невдоволення народних мас росло» - це історіографічний стереотип, нічим не підтверджений. Бо у Батурині збиралися на старшинську раду щороку представники з усіх полків і радилися, які треба збирати податки, щоб людям легше жилося. Звичайно, українці тоді не раювали. Але саме в Гетьманщину тікали люди з Росії, бо тут були відносно кращі умови для життя.

А Мазепу та Ющенка можна порівнювати. Наприклад, перший був поет, а наш Президент - художник. У Мазепи були свої Кочубеї, Носи, а скільки їх у Ющенка!

Закрий сьогодні нашу Верховну Раду у колишню Батуринську фортецю, то скільки б вона протрималася годин? Я не кажу про дні.

Мазепа не захотів бути рабом Петра І ( а саме так зверталися до царя усі його підлеглі!), а Ющенко так само не забажав повзати на колінах перед Медведєвим. Хай це комусь не подобається. Але гетьман і Президент вчинили так по-державницьки в інтересах України.

Порівнювати Мазепу з Ющенком можна довго. Та біографія останнього ще твориться. Я сподіваюся, що Ющенка у подальшому оцінюватимемо не за сучасним курсом долара, а й, як і Мазепу, за суспільно-значимими вчинками, культурницькими діяннями. Головне (особисто для мене!), що Президент не повторив долю К.Розумовського. Той теж думав відродити Батурин, завіз туди тисячі кубометрів деревини, розпочав грандіозне будівництво, а потім … занепав духом. А будівельні матеріали протрухли. Залишилося з великого задуму лише дещиця – церква та палац, за яким, щоправда, нікому було наглядати.

Секретаріат Президента «здав» владу радам

Я  пам’ятаю, якою була роль рад за радянських часів і  в 1990-их роках у сільській місцевості.  Фактично влада належала райкомам, а потім райдержадміністраціям. Що останні вирішать, те й перші затвердять. Ради були немов якийсь підрозділ виконавчої влади. Керівник райради за неофіційним рейтингом був другою особою в районі.

Нині ситуація докорінно змінилася. Особливо після 2004 р. Тоді  змістили всіх керівників райдержадміністрацій, найчастіше професіоналів, і замінили їх  помаранчевими партійцями. Деякі з них, не секрет, навіть не те що на впливових  керівних посадах у районах не побували, але навіть  не могли похвалитися дипломом про вищу освіту!

Це вже «опустило» виконавчу владу. Але  то був лише початок. Смішно, але секретаріат Президента завдав нищівного удару по регіональній владі за останні 2-3 роки. Чим?  У Чернігівській області є райони, де по 6-12 і більше  місяців у Києві «затверджували» запропонованого керівника райдержадміністрації. У половині районів!

Ціна такого бюрократичного «погодження» – фактичне перетворення райдержадміністрацій в структуру, яка  уже практично стає непомітною у районах. Адже, якщо у районі тимчасово виконує обов’язки  голови райдержадміністрації якийсь завідуючий відділом чи заступник ( який невпевнений у завтрашньому дні, бо теж перебуває у тимчасовому статусі!), то  його значення та впливовість дорівнює нулю. Важливий  і такий момент.

Хто згодиться бути головою райдержадміністрації при таких реаліях? Зрозуміло, людина з певними амбіціями, але   не завжди справді авторитетно-впливова  у районі.

Що в результаті маємо?

Реальна влада у регіоні спокійно і без потрясінь переходить до рад.  Обрані голови рад, скориставшись «безвладдям» в райдержадміністраціях,  нині  демонструють собою впливовість, авторитетність і вже «ставлять на місце» виконавчу владу. Остання перетворюється у виконком місцевого самоврядування.  Так що секретаріат Президента фактично і без відповідних змін до чинного законодавства, Конституції  «здав»  усю владу радам.