13.11.2009 16:58 Олександр ВОЛОЩУК

Кілька днів тому мені зателефонували друзі з Махачкали.

Коментарі [ 7 ]

10.11.2009 15:11 Олександр ВОЛОЩУК

Кілька років тому у сибірському місті Сургуті я познайомився з дуже цікавою людиною – краєзнавцем і колекціонером Олексієм Федуловим. Що найбільше вразило – він відслідкував власний родовід з 1626 року. Це щонайменше 15 поколінь! Чи може хто з нас похвалитися тим, що знаємо своїх предків хоча б до п’ятого коліна? Впевнений, що таких знайдеться небагато. А це ж не тільки наша власна історія, а ще й історія народу, історія країни.

Коли я повернувся з Сибіру додому, то спробував дослідити лише невеликий шмат власного родоводу – життя і долі своїх дідів-прадідів. Виявилося надзвичайно цікаво, повчально, хоча дещо й сумно. Ніхто з моїх предків не став видатною людиною, але у кожного з них була своя, неповторна біографія, невід’ємна від історії України. І у кожного – своя смерть.

Дід Федір

Дід мого батька. Народився наприкінці ХІХ століття на Катеринославщині у звичайній селянській родині. Важкою працею разом з батьками дожив до подій 1917 року і громадянської війни. Не голодували, мали у господарстві двох коней, але й достатку у великій родині було небагато. А в 1920 році, коли стало вже зовсім непереливки, запрягли  коней, поскладали на воза скромні пожитки і вирушили за півтори тисячі верст аж в Оренбурзьку губернію. Бо «знаючі люди» казали, що там і поля ширші, і земля краща. Та ніхто не сказав про люті зимові морози і буревії, про скажених вовків. Та й влада совєтська на Оренбуржжі була не набагато милостивішою, ніж в Україні. Поживши три роки на степовому хуторі під Орськом, поскладали мої предки свої клунки на того ж воза і повернулися додому. Бо все ж дома краще.

Потім був голодомор. У родині, в якій було троє дорослих і п’ятеро дітей, вижило лише троє: Федір та двоє його старших братів. А далі – війна з фашистом. Мій прадід потрапив у регулярну армію, спочатку відступав на схід, потім гнав німця до західних кордонів. У 1943-му під Невелем (Псковська область) поруч з ним розірвався німецький снаряд. Осколок увійшов у груди, але дід Федір вижив. Щоправда, після лікування в шпиталі його «списали», бо воювати він вже не міг. Повернувся додому, на Дніпропетровщину. До перемоги не дожив, померши восени 1944-го від ран.

Дід Омелян

Ще один прадід, моєї матері дід. Ненабагато молодший за діда Федора, тільки народився на Чернігівщині. Теж важке дитинство в селі, голод, робота в колгоспі за трудодні. До війни став батьком чотирьох дітей. На фронт не потрапив, бо його «забракувала» медична комісія. Залишився у тилу. Коли німці увійшли в Пустотіно (наше село в Носівському районі), дід Омелян став працювати у них писарем при сільській управі. Я так і не зміг дізнатися – з власної волі чи примусово. Коли в 1943 році у Пустотіно увійшла Червона Армія, діда Омеляна в селі вже не було – разом з німцями подався на захід. Заарештували його в одній із областей Західної України і присудили 10 років таборів. Останній лист від нього прийшов у  1945-му році з Тамбова. Що було з ним далі і де лежать його кістки, на жаль, невідомо. Я намагався шукати, але… Той факт, що дід Омелян служив на німців, закриває шлях не лише до його реабілітації, а й доступ до архівів…

Дід Трохим

Єдиний з прадідів, якого я пам’ятаю. Народився і все життя прожив у Пустотіно, а якщо й виїжджав куди, то не далі райцентру (спочатку це була Лосинівка, згодом – Бобровиця і Носівка). Все життя у селі, пів-життя у колгоспі. Був хорошим господарем, порядок на городі і в саду був для нього найпершим законом. Коли приходив до родичів, то спочатку йшов подивитися на город і лише після цього заходив у хату. Був надзвичайно простим у всьому. Чоботи чи калоші одягав лише тоді, коли було мокро чи морозно, а так завжди ходив босоніж. Від цього і загинув. Якось влітку 1977 року (мені було тоді п’ять років) над Пустотіно пронісся ураган, поламавши дерева, зірвавши шиферні дахи і накоївши ще чимало лиха. Біля двору діда Трохима вітер обірвав електричні проводи і один з кінців «закинув» на город. Дід вийшов надвір, щоб «оцінити збитки». Як завжди, босоніж. Провід лежав у траві, і він його не побачив, наступив. Миттєва смерть. Діду Трохиму було майже 90 років…

Дід Віталій

Батько моєї матері. Народився у 1927 році, вижив під час голодомору, війну з німцями пам’ятає добре, бо був у той час юнаком. З дитинства мав потяг до техніки і тому став хорошим механізатором. У пустотінському колгоспі «Перемога» завжди був на хорошому рахунку. «Господарем полів» називали його односельці. Майже все літо проводячи в дитинстві у селі, я часто разом з дідом виїжджав на тракторі у поле. Він мав веселу вдачу, і коли збиралися сусіди на вулиці, то дід Віталій завжди був у центрі уваги. Знав безліч смішних історій, а інколи й сам у них потрапляв (одного разу я малим підпалив сплячому діду бенгальським вогнем волосся на голові). Багато палив, ніколи не відмовлявся і від чарчини. У 1984-му влітку раптом заслаб, а за кілька днів до смерті побачив пророчий сон і попередив родичів – «Я скоро помру». Діда Віталія ховало все село.

Дід Микола

Батько мого батька. Але діда Миколу я не пам’ятаю, бо він пішов з життя за рік до мого народження. В рідному селі на Дніпропетровщині був знаним майстром-будівельником: муляром, теслею, столяром і ще багато ким. Кажуть, що мав важкий характер і був нестриманим. Прожив лише 44 роки. Як завжди мені казали родичі – помер на роботі від раптової зупинки серця. Правду ж про смерть діда Миколи я дізнався лише кілька років тому, коли переглядав альбом зі старими світлинами. Між сторінок лежала довідка про смерть мого діда. Навпроти графи «Причина смерті» хімічним олівцем було написано – «механічна асфікція». Дід Микола повісився, але чому, я не став ні в кого допитуватися. Якщо більше тридцяти років про це мовчали, значить на то були причини.

…На кладовищі  села Ковалівка у Дніпропетровській області одна біля одної  знаходяться три могили Волощуків: діда Миколи (прожив 44 роки) і обох його синів – мого батька (30 років, нещасний випадок) і дядька Віктора (34 роки, загинув у в’язниці). Всі пішли з життя молодими. Невже це прокляття нашого роду?..

Коментарі [ 5 ]

07.11.2009 19:36 Олександр ВОЛОЩУК

Ми живемо в країні неляканих ідіотів. Тому що сучасна Україна і здоровий глузд – речі несумісні.
Останньою краплею, яка переповнила відому чашу і змусила про це написати, стала істерія загальнодержавного масштабу навколо свинячого, або ж «каліфорнійського» грипу. Країна про це тільки і говорить, забувши геть про все інше!

Так і хочеться сказати: «Люди, схаменіться! Ви самі собі намалювали чорта, а тепер жахаєтесь його». У нас що, раніше не було епідемій грипу? Від нього не вмирали люди?

Особисто я чудово розумію, що епідемія грипу в її нинішніх масштабах нахлинула на країну наче тихоокеанське цунамі з однієї причини – вона комусь вигідна. Кому? Тим найголовнішим ідіотам, які при владі. Навіщо? Щоб мати вплив на інших ідіотів, які звикли вірите в усе те, що влада каже. Я дивуюсь нашим людям, дивуюсь їхній довірливості і сліпій вірі в чужі слова, дивуюсь їхній неспроможності тверезо і розсудливо дивитися на звичайні речі. Радянського Союзу вже мало не двадцять років як немає, а «совків» - хоч греблю ними гати...

Якщо всерйоз ставитись до всього, що пропонує сучасний національний інформаційний простір, то взагалі складається враження, що українці – це нація хворих людей. Кожного дня по кілька десятків разів до населення країни по радіо звертаються медичні «фахівці», «експерти» і «консультанти», які переконують, що «саме ці ліки» є найкращими, і що вони обов’язково мають бути в кожній родині. І мало хто розуміє, що насправді це - велика рекламна кампанія з продажу дорогих ліків, які переважній більшості «пересічних» просто не по кишені (не розуміють, бо ж ціни не називаються). Снідаючи або вечеряючи вдома на кухні і слухаючи такі «медичні поради», у мене інколи з’являється бажання жбурнути чимось важким у радіоприймач (при всій моїй флегматичності). Зупиняє лише розуміння того, що приймач ні в чому не винний. А телевізор не дивлюся вже років з десять. Принципово. Бо там суцільний бруд і «порожняк».

Я абсолютно здорова людина і не боюся жодних хвороб. Ніколи не звертаюсь до лікарів, ніколи не приймав і не прийматиму ніяких ліків. Мої лікарі – це незасмічена цивілізацією природа, яку, на щастя, ще можна знайти, здоровий спосіб життя і оптимістичне його сприйняття. І я ніколи не начеплю марлеву пов’язку, навіть якщо хтось дуже компетентний буде настійливо радити це зробити.

А ще я дуже поважаю Михайла Задорнова. За те, що він уміє показати, якими дурними ми є. Сьогоднішня істерично-грипозна Україна стала б благодатною нивою для його творчості.

Коментарі [ 12 ]

06.05.2009 01:18 Олександр ВОЛОЩУК

- А це правда, що в Києві на виїзній грі "Десни" проти "Динамо-2" наші фани дуже далеко "послали" колишнього президента клубу Олексія Савченка?

- Правда.

- Ну от, як завжди. Робить людина добро, а у відповідь чує...

Співрозмовник був для мене малознайомою людиною, тому сперечатися з ним не став. Хоча, звісно, мав кардинально протилежну думку стосовно того "добра".

Спочатку про вищенаведений факт. Я був серед тих майже 60 фанатів, що прибули в Київ підтримати "Десну" і чудово чув усі їхні "пропозиції", які давалися Савченку щодо напрямку його руху зі стадіону. Це було дійсно грубо. Сам того не кричав, але не через те, що не поділяв загальної думки колег-фанатів. Просто я поважаю самого себе. Але футбольні фанати у переважній масі - це та категорія людей, які звикли висловлювати власні думки відверто і без цензури. І те, що саме в ненормативній лексіці інколи можна знайти найвлучніші в даний момент слова, не варто ставити їм у велику провину.

В усьому світі футбольні фанати завжди були реальною силою, з якою рахуються. За той же час, що біля керма ФК "Десна" стояв Олексій Савченко, з нами якщо й рахувалися, то робили це досить своєрідно. Тож і неадекватна реакція фанів на появу екс-президента клубу стала цілком закономірною відповіддю на його "добро". Хочете аргументів? В мене їх є, але зосереджусь лише на одному факті.

У другому колі минулого сезону тодішнє керівництво клубу організувало кілька численних "десантів" болільників на виїзні матчі "Десни" (Луцьк, Київ, Сімферополь). Такого, дійсно, раніше не було. Але інколи кількість наданих автобусів перебільшувала кількість бажаючих поїхати. І тоді в авральному порядку клуб шукав "кого завгодно". От і їхали крім фанатів і просто вболівальників скінхеди, "футбольні хулігани" й інший непотріб. Футбол їх навіть і не цікавив, вони їхали, щоб подратися з такими ж, як і самі. Найприкрішим було те, що автобуси супроводжував офіційний представник клубу, "відповідальний за безпеку". Він ... відверто заохочував такі дії псевдофанатів. То це "добро"?

Можна згадати й про намагання змінити кольори клубу - з біло-синіх на фіолетові. Може, комусь і все одно, але не нам, фанатам. З 1990 року під біло-синіми прапорами ми підтримуємо "Десну" на стадіонах України, і змінювати їх не збираємося. Свої традиції ми поважаємо. А кольори клубу і кольори форми, в якій грає команда - це не одне й теж саме.

Навіщо Савченко прийшов у "Десну", ми зрозуміли досить швидко. Справжні фанати - не довірливий "піпл", якого можна купити салютами і безкоштовними автобусами. Савченко пішов з "Десни", і це дійсно добре. Можливо, це й є те "добро", за яке йому можна подякувати. Але ж ні, він невгамовний. І з номера в номер в газеті громадської організації "За Чернігів", яка фактично є савченківським рупором, як і на колишньому офіційному клубному сайті, ллється бруд на "Десну", шукається будь-який привід для зловтіхи. Спочатку чекали поразок "Десни", тепер ось знайшли нову "тему" - фінансові складнощі клубу. Та не лізьте ви, нешановні савченківці-"зачернігівці", туди, де вас вже немає. Ваш "фіолетовий зигзаг" закінчився. Без вас розберуться. Ваше "добро" чернігівському футболу не потрібне!

Коментарі [ 3 ]

24.03.2009 13:54 Олександр ВОЛОЩУК

Невблаганна річ – людське життя. Всі ми живемо, навчаємось, працюємо, кохаємо, народжуємо і виховуємо дітей, на щось сподіваємось, у щось віримо, до чогось прагнемо. І всі знаємо, що кінцевим кроком кожного з нас буде крок у вічність. Але інколи смерть з’являється несподівано, раптово і зовсім недоречно. Тим більше, коли вона приходить до людини, яку ти знаєш.

Два з половиною роки тому, в жовтні 2006-го, під час своєї першої Далекосхідної подорожі у Владивостоці я познайомився з Олександром Трушем. Наш земляк, з Салтикової Дівиці Куликівського району, на той час – один з найуспішніших бізнесменів Приморського краю. В японському ресторані „Едем”, куди запросив Олександр Владиславович, ми спілкувалися кілька годин. Знайшовши за тисячі кілометрів від дому людину з Чернігівщини, я хотів розпитати про його життєвий шлях, про вчора і сьогодні, про те, чим він живе і про що мріє. Так би мовити, зібрати журналістський матеріал. Але він попередив мої розпити: „Про мене писати не треба. Ти краще про себе розкажи. Не кожного дня у Владивосток приїжджають автостопом з Чернігова”. Тоді я так і не взяв інтерв’ю у Олександра Труша. Думав, що ще встигну, адже життя таке довге.

Я звик не забувати добра. І тому вважав своїм обов’язком побувати на могилі Олександра Труша. А ще – побачити Свято-Микольську церкву у його рідному селі, у відбудову якої він вкладав особисті кошти. Ця поїздка відбулась у минулий четвер, 19 березня. У Куликівці мене зустрів Віктор Владиславович Труш – старший брат Олександра. Купили квіти і поїхали на сільське кладовище Салтикової Дівиці. Постояли біля ще свіжої могили, заставленої десятками вінків. Слів майже не було. Лише думки. У кожного свої. Але, мабуть, одна думка все ж була спільною – „45 років... Це дуже мало...

”Сорок п’ять років і ще 11 днів – такий життєвий шлях відміряла доля Олександру Трушу. Але життя людини минає недаремно, якщо вона залишає по собі добру пам’ять і добрі справи. Найкраща пам’ять про Олександра Владиславовича – це Свято-Микольська церква. Храм, у який він вклав свої гроші і душу. Храм, у якому його відспівували. Він стоятиме багато років, сяючи під сонцем золотом куполів і оголошуючи церковним дзвоном небо над Салтиковою Дівицею. Небо, яке так любив Олександр Труш.

Коли я збирався повертатись у Чернігів, Віктор Труш сказав:

- Брат не був публічною людиною і тому, прошу вас, не треба його славити. Він робив так, як на його місці робила б кожна порядна людина...

І на цьому я ставлю крапку.

Коментарі [ 2 ]

08.02.2009 01:32 Олександр ВОЛОЩУК

З цікавістю переглянув 7 лютого в музеї М.Коцюбинського фільм телекомпанії "Аланія" "Хроники грузинского августа". І вирішив поділитися власними думками. Не з приводу самого фільму, хоча він цікавий, - насамперед тим, що знятий на основі документальних матеріалів і поданий без цензури і ретушування. А думками з приводу розуміння поняття "локальна війна".

Я не звик безумовно вірити інформації, яка подається нам з телевізійних екранів і газетних шпальт. Оскільки переконаний - щоб мати об’єктивне судження про будь-яку подію, треба або бути компетентною людиною в даному питанні, або особисто перебувати на місці самої події.

Коли розпочалась російсько-грузинська війна в Південній Осетії, я знаходився дуже далеко від місця подій - аж в сонячній Якутії. І про те, що відбувається на Кавказі, дізнавався з російського телебачення. Зрозуміло, якою була та "офіційна" інформація - погана Грузія напала на бідну і нещасну Південну Осетію, а хороша Росія повинна вступити у військові дії, щоб врятувати начебто власних громадян.

З першого дня війни я не став ні на бік Грузії (хоча дуже люблю цю країну), ні на бік Росії (хоча русофобом ніколи не був і не стану). Чому? Бо знаю, що таке локальна війна. В таких війнах немає переможців і немає правої сторони. Бо винні всі. Тому що гинуть і страждають насамперед мирні люди.

Мені не довелося на власні очі бачити такі війни. Але доводилося бачити їх наслідки. В Придністров’ї і в Чечні. Розмовляти з людьми, які через них пройшли. Ходити по зруйнованому вщент Грозному і між дитячих могил на міському цвинтарі Беслана. Війна - це завжди нечувана жорстокість. Жорстокість обапільна. Під час війни у Придністров’ї молдавські снайпери вбивали жінок і дітей. Придністровські ополченці, схопивши снайпершу-найманку, згвалтували її всім батальоном, а потім розстріляли з гранатомета. У Чечні російським солдатам бойовики різали голови, а "федерали" під час однієї із "зачисток" винищили майже все мирне населення села Галаушки.

У серпні 2005 року особисто довелося побувати в Південній Осетії. В той час там ще було відносно спокійно. Подорожуючи удвох з товаришем по Грузії, вирішили відвідати Цхинвалі. Перед містом - три блок-пости: спершу грузинський, далі стояли миротворці, останній, третій пост був осетинським. Перші два пости пройшли без проблем, а на осетинському у нас забрали паспорти, посадили в машину і повезли в міський відділ міліції Цхінвалі. Там з вуст начальника міськвідділу ми почули наступне:

- Ребята, вы к нам приехали не с той стороны. Если бы приехали со стороны Северной Осетии, мы бы вас приняли с распростёртыми объятиями. А так вы приехали со стороны Грузии и доверия к вам нет - а вдруг вы грузинские шпионы.

Нас фактично депортували з Цхінвалі. Повертаючись в Горі, зупинили машину, в який їхав старший слідчий прокуратури Горійського району на ім’я Георгій. Він повертався з прикордонного села у Південній Осетії, де був по справі викрадення осетинами 11-річного грузинського хлопчика. Георгій розповів, що за останні два місяці це був вже шостий подібний випадок, чотирьох з п’яти дітей викрадачі вбили. Викрадали осетинських дітей і грузини. Така ось війна. І чи варто шукати правого в ній?..

Росія завжди бореться з наслідками, але не з причиною. Наслідки - це Чечня і Будьонновськ, Беслан і "Норд-Ост", підірвані будинки в Москві і Південна Осетія. А причини слід шукати в першій половині XIX століття, коли Росія зі зброєю прийшла на Кавказ. Сьгоднішній Кавказ - це клубок, який надзвичайно важко розплутати. Це справжнє мінне поле, вибухи на якому лунатимуть і через 10 років, і через 50, і через 100.

Я кілька разів був на Кавказі і вважаю, що усвідомив менталітет кавказьких народів. "Якщо ти приходиш до нас з миром, ми приймемо тебе як кращого друга, як близького родича. Тільки не приходь до нас зі зброєю". Це стосується і грузинів, і чеченців, і тих же осетин, і дагестанців, азербайджанців і всіх інших. Але у Москви завжди було своє бачення "кавказького питання" і навряд чи щось зміниться у найближчі роки. Щоб розв’язати кавказький "вузол", потрібні два чинники - час і мудрі політики. З другим чинником у Росії великі проблеми. Тож, скоріш за все, будуть ще і нові Беслани, і нові Осетії. Мінних полів в Росії багато. І не тільки на Кавказі...

Коментарі [ 9 ]

01.02.2009 01:36 Олександр ВОЛОЩУК

Я ніколи не любив політику. Ніколи нею не займався і не цікавився. Бо маю особисту думку - політика це бруд. Якого б кольору цей бруд не був. Але стикатися з цим брудом доводиться мало не кожного дня. Вдома, у Чернігові, якось менше, бо завжди можна чимось відгородитись. А ось під час мандрівок по неосяжних російських просторах - постійно. Коли сідаєш в машину, починаєш розмову з водієм і він дізнається, що ти приїхав з України, відразу відчуваєш на собі політичний "пресинг": "А что там у вас в Украине творится? Опять политический кризис?", "А зачем вы у нас газ воруете?" або "Вот вы Грузию поддерживаете, в НАТО стремитесь. А мы ведь братья-славяне, жить вроде вместе должны"... Доводиться відповідати, що особисто я ні в кого газ не краду і в НАТО не прагну. А інколи і взагалі не хочеться казати, що ти приїхав з України...

Так трапляється не завжди, але досить часто. Мимоволі замислюєшся - чому так? І сам собі даєш відповідь. Надто вже ми довіряємо всьому тому, що показують по телевізору, пишуть у газетах, кажуть по радіо. Ми - це і українці, і росіяни. Пострадянська людина звикла вірити "офіційній" інформації. А замислюватись над тим, наскільки вона правдива і об’єктивна, у нас немає часу. Або бажання. У переважній більшості ми не розуміємо, що "офіційне" - це те, що вигідне тим, хто нагорі, тим, хто за допомогою великого рупора хоче навчити нас жити і мислити. Як у нас, в Україні, так і в Росії. Тому і стаємо ми ворогами один одному - українці і росіяни. На "офіційному", вже державному рівні.

На жаль, чимало людей не розуміє, що ворожнеча між двома країнами і двома братніми народами починається і розпалюється саме там, нагорі, у високих столичних кабінетах, а не йде споконвіку від простого народу. Бо це комусь вигідно. Бо це "кон’юнктура". На жаль, і Москві, і Києву бракувало і бракує мудрих і виважених можновладців. Але Москва - це не Росія і Київ - не вся Україна.

Сім років подорожуючи по Росії, я намагаюся не потрапляти в Москву. І не тільки тому, що не люблю метушні великих міст. Тому насамперед, що Москва для мене - це не Росія. Москва - це цивілізаційний спрут, який, напнувши на себе корону "третього Риму", запускає свої щупальця в усі можливі шпарини на євразійському континенті. Такий же спрут, тільки під зіркасто-смугастим прапором, повзає на протилежному боці Атлантики. Але зараз не про нього. Чому я люблю Північ, саме російську Північ? Тому що там - справжня Росія. Тому що там живуть справжні росіяни. Прості, звичайні люди, яких не зіпсувала ні цивілізація з її сумнівними благами, ні гроші, ні політика. Там не втрачені справжні людські цінності, там завжди допоможуть і завжди зрозуміють, там ніколи мандрівника з України не назвуть принизливо "хохлом" і не звинуватять у крадіжці газу. Саме десь там, у віддалених районах Вологодчини чи на березі Байкалу в Іркутській області, відчуваєш справжню Росію - де ще не втрачена краса і гармонія людських почуттів, де тобі усміхаються при зустрічі, де панують патріархальна тиша і неквапливість. Можливо, хтось скаже, що "прості" росіяни багато п’ють горілки. А у нас її п’ють менше?..

Я не закликаю до об’єднання України і Росії. І не ностальгую за Радянським Союзом і радянським режимом. Хоча він і дав мені "усе". Україна незалежна і це чудово! Але давайте нарешті зрозуміємо і те, що Росія - це не ворог. Ворог - це той, хто розпалює ворожнечу, а розпалюють її дурні політики. Їх, на жаль, не так вже й мало. І в Москві, і в Києві.

Чому я пишу про це, можливо, вперше у житті зачепивши тему політики? А тому що наболіло. І набридло. Набридло, коли тебе в Росії називають "хохлом". І набридло чути, як в Україні росіян називають "кацапами"...

Коментарі [ 7 ]