24.03.2009 13:54 Олександр ВОЛОЩУК

Невблаганна річ – людське життя. Всі ми живемо, навчаємось, працюємо, кохаємо, народжуємо і виховуємо дітей, на щось сподіваємось, у щось віримо, до чогось прагнемо. І всі знаємо, що кінцевим кроком кожного з нас буде крок у вічність. Але інколи смерть з’являється несподівано, раптово і зовсім недоречно. Тим більше, коли вона приходить до людини, яку ти знаєш.

Два з половиною роки тому, в жовтні 2006-го, під час своєї першої Далекосхідної подорожі у Владивостоці я познайомився з Олександром Трушем. Наш земляк, з Салтикової Дівиці Куликівського району, на той час – один з найуспішніших бізнесменів Приморського краю. В японському ресторані „Едем”, куди запросив Олександр Владиславович, ми спілкувалися кілька годин. Знайшовши за тисячі кілометрів від дому людину з Чернігівщини, я хотів розпитати про його життєвий шлях, про вчора і сьогодні, про те, чим він живе і про що мріє. Так би мовити, зібрати журналістський матеріал. Але він попередив мої розпити: „Про мене писати не треба. Ти краще про себе розкажи. Не кожного дня у Владивосток приїжджають автостопом з Чернігова”. Тоді я так і не взяв інтерв’ю у Олександра Труша. Думав, що ще встигну, адже життя таке довге.

Я звик не забувати добра. І тому вважав своїм обов’язком побувати на могилі Олександра Труша. А ще – побачити Свято-Микольську церкву у його рідному селі, у відбудову якої він вкладав особисті кошти. Ця поїздка відбулась у минулий четвер, 19 березня. У Куликівці мене зустрів Віктор Владиславович Труш – старший брат Олександра. Купили квіти і поїхали на сільське кладовище Салтикової Дівиці. Постояли біля ще свіжої могили, заставленої десятками вінків. Слів майже не було. Лише думки. У кожного свої. Але, мабуть, одна думка все ж була спільною – „45 років... Це дуже мало...

”Сорок п’ять років і ще 11 днів – такий життєвий шлях відміряла доля Олександру Трушу. Але життя людини минає недаремно, якщо вона залишає по собі добру пам’ять і добрі справи. Найкраща пам’ять про Олександра Владиславовича – це Свято-Микольська церква. Храм, у який він вклав свої гроші і душу. Храм, у якому його відспівували. Він стоятиме багато років, сяючи під сонцем золотом куполів і оголошуючи церковним дзвоном небо над Салтиковою Дівицею. Небо, яке так любив Олександр Труш.

Коли я збирався повертатись у Чернігів, Віктор Труш сказав:

- Брат не був публічною людиною і тому, прошу вас, не треба його славити. Він робив так, як на його місці робила б кожна порядна людина...

І на цьому я ставлю крапку.

[ Написати коментар ]