Кілька років тому у сибірському місті Сургуті я познайомився з дуже цікавою людиною – краєзнавцем і колекціонером Олексієм Федуловим. Що найбільше вразило – він відслідкував власний родовід з 1626 року. Це щонайменше 15 поколінь! Чи може хто з нас похвалитися тим, що знаємо своїх предків хоча б до п’ятого коліна? Впевнений, що таких знайдеться небагато. А це ж не тільки наша власна історія, а ще й історія народу, історія країни.
Коли я повернувся з Сибіру додому, то спробував дослідити лише невеликий шмат власного родоводу – життя і долі своїх дідів-прадідів. Виявилося надзвичайно цікаво, повчально, хоча дещо й сумно. Ніхто з моїх предків не став видатною людиною, але у кожного з них була своя, неповторна біографія, невід’ємна від історії України. І у кожного – своя смерть.
Дід Федір
Дід мого батька. Народився наприкінці ХІХ століття на Катеринославщині у звичайній селянській родині. Важкою працею разом з батьками дожив до подій 1917 року і громадянської війни. Не голодували, мали у господарстві двох коней, але й достатку у великій родині було небагато. А в 1920 році, коли стало вже зовсім непереливки, запрягли коней, поскладали на воза скромні пожитки і вирушили за півтори тисячі верст аж в Оренбурзьку губернію. Бо «знаючі люди» казали, що там і поля ширші, і земля краща. Та ніхто не сказав про люті зимові морози і буревії, про скажених вовків. Та й влада совєтська на Оренбуржжі була не набагато милостивішою, ніж в Україні. Поживши три роки на степовому хуторі під Орськом, поскладали мої предки свої клунки на того ж воза і повернулися додому. Бо все ж дома краще.
Потім був голодомор. У родині, в якій було троє дорослих і п’ятеро дітей, вижило лише троє: Федір та двоє його старших братів. А далі – війна з фашистом. Мій прадід потрапив у регулярну армію, спочатку відступав на схід, потім гнав німця до західних кордонів. У 1943-му під Невелем (Псковська область) поруч з ним розірвався німецький снаряд. Осколок увійшов у груди, але дід Федір вижив. Щоправда, після лікування в шпиталі його «списали», бо воювати він вже не міг. Повернувся додому, на Дніпропетровщину. До перемоги не дожив, померши восени 1944-го від ран.
Дід Омелян
Ще один прадід, моєї матері дід. Ненабагато молодший за діда Федора, тільки народився на Чернігівщині. Теж важке дитинство в селі, голод, робота в колгоспі за трудодні. До війни став батьком чотирьох дітей. На фронт не потрапив, бо його «забракувала» медична комісія. Залишився у тилу. Коли німці увійшли в Пустотіно (наше село в Носівському районі), дід Омелян став працювати у них писарем при сільській управі. Я так і не зміг дізнатися – з власної волі чи примусово. Коли в 1943 році у Пустотіно увійшла Червона Армія, діда Омеляна в селі вже не було – разом з німцями подався на захід. Заарештували його в одній із областей Західної України і присудили 10 років таборів. Останній лист від нього прийшов у 1945-му році з Тамбова. Що було з ним далі і де лежать його кістки, на жаль, невідомо. Я намагався шукати, але… Той факт, що дід Омелян служив на німців, закриває шлях не лише до його реабілітації, а й доступ до архівів…
Дід Трохим
Єдиний з прадідів, якого я пам’ятаю. Народився і все життя прожив у Пустотіно, а якщо й виїжджав куди, то не далі райцентру (спочатку це була Лосинівка, згодом – Бобровиця і Носівка). Все життя у селі, пів-життя у колгоспі. Був хорошим господарем, порядок на городі і в саду був для нього найпершим законом. Коли приходив до родичів, то спочатку йшов подивитися на город і лише після цього заходив у хату. Був надзвичайно простим у всьому. Чоботи чи калоші одягав лише тоді, коли було мокро чи морозно, а так завжди ходив босоніж. Від цього і загинув. Якось влітку 1977 року (мені було тоді п’ять років) над Пустотіно пронісся ураган, поламавши дерева, зірвавши шиферні дахи і накоївши ще чимало лиха. Біля двору діда Трохима вітер обірвав електричні проводи і один з кінців «закинув» на город. Дід вийшов надвір, щоб «оцінити збитки». Як завжди, босоніж. Провід лежав у траві, і він його не побачив, наступив. Миттєва смерть. Діду Трохиму було майже 90 років…
Дід Віталій
Батько моєї матері. Народився у 1927 році, вижив під час голодомору, війну з німцями пам’ятає добре, бо був у той час юнаком. З дитинства мав потяг до техніки і тому став хорошим механізатором. У пустотінському колгоспі «Перемога» завжди був на хорошому рахунку. «Господарем полів» називали його односельці. Майже все літо проводячи в дитинстві у селі, я часто разом з дідом виїжджав на тракторі у поле. Він мав веселу вдачу, і коли збиралися сусіди на вулиці, то дід Віталій завжди був у центрі уваги. Знав безліч смішних історій, а інколи й сам у них потрапляв (одного разу я малим підпалив сплячому діду бенгальським вогнем волосся на голові). Багато палив, ніколи не відмовлявся і від чарчини. У 1984-му влітку раптом заслаб, а за кілька днів до смерті побачив пророчий сон і попередив родичів – «Я скоро помру». Діда Віталія ховало все село.
Дід Микола
Батько мого батька. Але діда Миколу я не пам’ятаю, бо він пішов з життя за рік до мого народження. В рідному селі на Дніпропетровщині був знаним майстром-будівельником: муляром, теслею, столяром і ще багато ким. Кажуть, що мав важкий характер і був нестриманим. Прожив лише 44 роки. Як завжди мені казали родичі – помер на роботі від раптової зупинки серця. Правду ж про смерть діда Миколи я дізнався лише кілька років тому, коли переглядав альбом зі старими світлинами. Між сторінок лежала довідка про смерть мого діда. Навпроти графи «Причина смерті» хімічним олівцем було написано – «механічна асфікція». Дід Микола повісився, але чому, я не став ні в кого допитуватися. Якщо більше тридцяти років про це мовчали, значить на то були причини.
…На кладовищі села Ковалівка у Дніпропетровській області одна біля одної знаходяться три могили Волощуків: діда Миколи (прожив 44 роки) і обох його синів – мого батька (30 років, нещасний випадок) і дядька Віктора (34 роки, загинув у в’язниці). Всі пішли з життя молодими. Невже це прокляття нашого роду?..
Коментарі (5)
Bhodev | 2013-12-09 08:29
What a neat aritlce. I had no inkling.
Відповісти | З цитатою
Sara | 2013-12-07 15:07
What a great reoucrse this text is.
Відповісти | З цитатою
Nada | 2013-12-07 14:48
Gosh, I wish I would have had that intirmafoon earlier!
Відповісти | З цитатою
Ligia | 2013-12-06 16:22
Ya learn somnhtieg new everyday. It's true I guess!
Відповісти | З цитатою
Pradip | 2013-12-06 10:05
Reading this makes my denioiscs easier than taking candy from a baby.
Відповісти | З цитатою
закритиДодати коментар: