Високий Вал

Останнє оновлення 15:31 неділя, 28 травня

Укр Рус

Олександр ЯСЕНЧУК

Командир відокремленого підрозділу ГО "Самооборон Майдану" в Чернігівській області, волонтер мережі "Вільні Люди", КМЦ "Інтермеццо".

Будівництво в Чернігові: записки на полях

 Чи не кожне будівництво у Чернігові викликає протест містян. Чернігівці вважають, що площа їхнього двору зменшиться, будуть вирубані дерева, зате збільшиться кількість шуму, автомобілів та відповідно  загазованість. Небезпідставно чернігівці підозрюють, що дозволи отримані з порушенням норм. Позиція жителів зрозуміла. Нелогічним є те, що конфлікти розпочинаються вже після того, як земельна ділянка під забудову виділена. Чому б громадськості не відслідковувати «проблемні» ділянки ще на стадії будівництва. Це малоймовірно з двох причин: міська влада воліє не поширювати подібну інформацію, представники громади не знають механізмів отримання подібної інформації.  

Окрім позиції містян, є ще й позиція будівельників та представників влади – кожне будівництво, це робочі місця для міста та прибутки для будівельників, а для міста нові квартири та знову ж таки кошти від податків. Тобто для української економіки, що нині в стані стагнації, будівництво є потрібним явишем. Свого часу президент США Франклін Рузвельт в часи Великої Депресії ініціював будівництво доріг, направляючи на них сотні тисяч безробітних, що отримували там зарплату. Плюсів від цього було два – безробітні отримували зарплатню, вищу ніж допомогу безробітним, а державі з’являлися нові, якісні, дешеві дороги.

До цих двох позицій додається думка й інші позиції, наприклад екологів або учасників російсько-української війни, жителів Чернігова яким потрібно житло і яким воно обіцяно у новобудовах.

Для вирішення цієї проблеми варто використати досвід спорудження «Афганського квартала» по вул. Хлібопекарській часів Олександра Соколова – коли споруджували багатоповерхові будинки на місці індивідуальних одноповерхових будинків надаючи квартири як колишнім власникам так і «афганцям».

Повертаючись до вищесказаного, хотілось би підсумувати: будівництво потрібно, адже чимало громадян продовжує жити у якихось бараках чи «общагах», а хотіли б у нормальних квартирах. Межі міста зафіксовані, і існує невелика ймовірність, що вони збільшаться. Проте, знову ж таки будувати десь треба, і враховуючи громадську думку, як варіант, було б доцільно забудовувати міські трущоби наприклад в центрі, це там де жителі будинків навіть у туалет ходять  на вулиці бо не мають каналізації. Хоча протести можливі й тут. І ще один момент, досить вагомий – планування будівництва, повинно бути прозорим і відкритим, щоби громадськість ще на рівні ідей могла їх або прийняти або відкинути.     

Місто повинно бути комфортним для людей. 

Московія проти ВКЛ та Речі Посполитої: деякі аспекти гібридної війни

 Питання ідентичності, та запитання а як же нам могли «брати вставити ніж у спину» хвилювало мешканців східноєвропейських країн під час спілкування з московітами віддавна. 

І тут розуміння ситуації відрізнялося. Частина православних освічених кіл Речі Посполитої та Великого князівства Литовського вважали жителів московського царства своїми «однокровними та одновірними братами». Так, наприкінці 16 ст. Львівське православне Братство звернулося до царя Московського з проханням про допомогу. Пізніше, наприклад митрополит П. Могила також звертався до московітів з проханням надати ресурси для облаштування церкви «вашого пращура св. князя Володимира». Проте, що у Московії відбулася зміна династії, Романови не воліли поширюватися.


Таким чином Московія надавала допомогу православним підтримуючи їх міфи про одновірність та етнічну спорідненість. І звичайно ж вона мала від цього зиск, застосовуючи це для пропаганди та впливу на політику Речі Посполитої через «агентів впливу». Наприклад під час смоленської війни московський цар намагався вплинути на козаків, щоб похитнути їхню вірність польському королю. Або інший приклад московська пропаганда повсякчас нагадувала у посланнях як до еліти східноєвропейських земель так і Зх. Європи про релігійні, антидемократичні утиски «православних» з боку уніатів та католиків у Речі Посполитій. Такий собі телеканал Russia Today середньовіччя. І що ж частина «корисних ідіотів» піддавалися під цей обман. Вони виходили з того, що московити живуть по законах Зх. Європи і відповідно мають тіж поняття. і якщо з православними термінами все було-більш менш зхрозуміло, окрім того, що до охрещених у церкваз майбутньої України та Білорусії ставилися з підозрою, то наприклад поняття "братство", "нація, народ" були для московитів малозрозумілі. 
Так для московитів "Нація, народ" це було просто зібрання різних люденй, холопів його царської Величності.

Тай у самій Московії все було навпаки. 

1620 року собор у Москві за ініціативою патріарха Філарета (Романова) засудив митрополита Іону за те, що він дозволив миропомазати двох поляків-католиків та видав пастирський лист під назвою «Указ о белорусцех» (в ті часи білорусами називали православних жителів України та Білолрусії,себто не-Московії). Згідно цього указу «белорусцев» -- замежних русинів, слід вважати не тільки представниками іншої нації, а й навіть недоправославними і їх слід по прибуттю до Московії відразу ж перехрещувати. Хто цього не зробить буде покараний.
Проте, щоб у Москві був костел не могло бути й мови, протестантську кірху незабаром закрили.


Німецький мандрівник Олеарій залишив свідчення, що московити кликали мсвящеників для пере освячення ізб після того, як там ночували неправославні. 
Тобто московська еліте на кшталт комуністичних лідерів, намагалася впливати на захід7ні країни використовуючи демократичні інститути, натомість зберігаючи своїх громадян від «отруйного впливу Заходу».
Проте не все так печально. 


Великі Луки, Крапівна й Дніпро
Повні боярської крові й трупів стрільців, мусять засвідчити
Що ні до кого він не мав пошани заради одновірства
Вони не могли відстрочити Марсових подарунків, простягнутих його рукою
Він вважав ворогів Батьківщини ворогами Бога
Він вшановував хрест, тримався віри і порогів Божої церкви;
Не для віри, а для миру, для кордонів Батьківщини
Він із задоволенням перевернув би Московські землі. 


Такий польськомовний вірш написав у 1625 році на смерть князя Богдана Огінського фундатора Віленського православного братства один із викладачів православного колегіума. Богдан Огінський був нащадком св.. кн. Михаїла Чернігівського, займав значні посади у Великому князівстві Литовському, під час антимосковської кампанії 1608 року був гусарським ротмістром, палким оборонцем православної віри у ВКЛ. 
Так ситуація розгорталася на початку 17 ст. Проте до середини все змінилося.

 

Акредитація: не допомога журналістам, а замаскована цензура

 Зміни у постреволюційній Україні є, проте є такі групи людей які вперто намагаються ігнорувати їх, і свідомо гальмують реформи поширюючи у суспільстві зневіру. Одна з таких груп це депутати місцевих рад. Незважаючи на те, що вони нібито мають бути в авангарді змін – досить часто на Чернігівщині вони виступають ретроградами і тормозами демократії.

Одне з явищ яке характеризує обранців є акредитація журналістів. Народні обранці намагаються використати це явище для контролю над журналістами та своєрідної цензури. Так, депутати вважають, що журналістів які не пройшли акредитацію, можна не пускати до зали засідань. Натомість з точки зору чинного законодавства органи місцевого самоврядування не мають права забороняти журналістам відвідувати засідання, а акредитація — це процедура для спрощення роботи журналістів, а не обмеження, і її відсутність не може бути причиною недопуску представників ЗМІ. За перешкоджання роботі журналістів передбачена кримінальна відповідальність.


Страждають на незнання українського законодавства ради різних рівнів, в тому числі й обласна. Спробую навести приклад, зокрема Регламенті роботи Ріпкинської селищної ради VII скликання суперечить українському законодавству.

Згідно ст. 2 п. 2.1. Регламенту основні принципи діяльності Ради визначаються Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування  в Україні» іншими законодавчими актами та Регламентом. П 2.1. говорить, що «Діяльність Ради будується на принципах законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів».

Тепер щодо гласності – фундаменту демократичного суспільства. Цьому питанню – «Гласність у роботі Ради. Висвітлення діяльності Ради в засобах масової інформації» у Регламенті приділена якнайширша увага – аж ціла сторінка. Проте все перекреслюють п.п. 6.1.1  та 6.1.2. з яких випливає, що акредитація журналістів, це не допомога, у їх роботі, а фактично їх обмеження, фактично цензура.

 «Висвітлення інформації про діяльність Ради засобами масової інформації здійснюється за умови попередньої акредитації представників таких засобів масової інформації за розпорядженням Голови Ради. Акредитація відповідних представників інших засобів масової інформації діє лише на строк діяльності відповідної сесії Ради.

Для акредитації представників засобу масової інформації останні не пізніше ніж за три дні направляють на адресу Ради письмове клопотання від відповідного засобу масової інформації із обов’язковим зазначенням прізвища, ім’я та по-батькові осіб – журналістів, які будуть присутні на засіданні сесії Ради та при роботі інших органів Ради, повного найменування засобу масової інформації, із наданням копій документів про реєстрацію, документи, що підтверджують пов’язаність (приналежність) таких осіб журналістів із відповідним засобом масової інформації, а також зазначення тематики матеріалу та повідомлення про орієнтовні строки, обсяг, форму та вид оприлюднення зібраного матеріалу.

Документи, які подані для акредитації засобу масової інформації із порушенням встановленого порядку, підлягають відхиленню, а в акредитації такого засобу масової інформації має бути відмовлено.

Після розгляду відповідного клопотання Голова Ради приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації представників відповідного засобу масової інформації та повідомляє останньому про прийняте рішення, а також про час і місце проведення сесії Ради. Рішення про акредитацію поширюється лише на тих представників засобів масової інформації, які були зазначені у відповідному клопотанні.

6.1.3. У разі порушення представником засобів масової інформації закону або цього Регламенту він позбавляється акредитації»

Проте даний регламент суперечить чинному законодавству. Так, згідно із законом "Про місцеве самоврядування України"гласність, тобто політика максимальної відкритості, визначається як один з основних принципів місцевого самоврядування. Цим же Законом у ч. 17 ст. 46 визначається, що сесії ради проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути присутнім на них, крім випадків, передбачених законодавством, і порядок доступу до засідань визначається радою відповідно до закону.

Щодо викривлення к регламенті поняття акредитації та спроб фактичного заснування дозвільного механізму доступу до засідань (який порушує принцип рівноправності та недискримінації), наголошую, що статтею 26 Закону України "Про інформацію" 

визначається таке:

- суб'єкт владних повноважень може здійснювати акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, з метою створення сприятливих умов для здійснення ними своєї професійної діяльності (мова йде не про дозвільну систему допуску чи недопуску журналістів, а про роботу в рамках сприянню співпраці);

- здійснення акредитації має грунтуватися на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через ЗМІ (у тому числі і недискримінація за політичними поглядами чи результатами роботи журналіста чи працівника ЗМІ, як, наприклад, негативно написаний, на думку представників суб'єктів владних повноважень, журналістський матеріал);

- відсутність у журналіста акредитації не може бути підставою для відмови у допуску журналіста, працівника ЗМІ на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень;

в акредитації не може бути відмовлено у разі подання усіх документів, передбачених у частині 2 статті 26 Закону "Про інформацію" (ніякої іншої підстави для відмови у акредитації, крім неподання повного і передбаченого Законом пакету документів, немає);

- порядок акредитації підлягає оприлюдненню;

- суб'єкти владних повноважень, що здійснюють акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, зобов'язані сприяти провадженню ними своєї професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення публічних заходів; надавати інформацію, призначену для ЗМІ; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб (не тільки не перешкоджати, а саме сприяти як фіксуванню та запису, так і проведенню інтерв'ю та отриманню коментарів від посадових осіб!);

- суб'єкт владних повноважень, який акредитував журналіста, працівника ЗМІ, приймає рішення про припинення акредитації виключно у трьох вичерпних випадках: 1) подання журналістом, працівником ЗМІ відповідної заяви; 2) неодноразове і грубе порушення журналістом, працівником ЗМІ обов'язків визначених статтею 26 Закону "Про інформацію" (по факту це тільки порядок та вимоги до заяви на акредитацію та обов'язки визначені у попередньому абзаці щодо дотримання правил внутрішнього розпорядку та неперешкоджання роботі); 3) звернення ЗМІ, за поданням якого була здійснена акредитація;

"Порушення принципів та приписів визначених зазначеними Законами може бути оскаржене у суді у визначеному порядку. Враховуючи пряме порушення вимог чинного законодавства, а також перешкоджання у реалізації прав, передбачених Конституцією України — вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — судове оскарження матиме успіх, що призведе до відповідних юридичних наслідків для згаданих органів та впливу на репутацію новообраних органів місцевого самоврядування".


Крім того, умисні дії, спрямовані на перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, можуть розцінюватись як злочин, передбачений частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України, що тягне за собою відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

Вшанування Героя -- Чернігову далеко до Мени

 Учора Мена прощалася з бійцем 41-батальйону 25-річним Олександром Ільчишиним, що помер напередодні Дня Незалежності від отриманих ран. 1,5 роки хлопець був у комі.

Разом із побратимом Юнісом Аскеровим вшанували загиблого – відвезли до Мени роту почесного караулу автобусом, що безоплатно надав підприємець Василь Афанасійович Курганський.

Т ак от про враження від вшанування Героя: Мена залишила далеко позаду Чернігів. Ви тільки уявіть собі – проводжати в останню путь Олександра вийшло декілька сотень менян, в обласному центрі зазвичай збирається в декілька разів менше, в тому числі й місцеві політики – навіть запеклі антагоністи. До речі, в колоні разом з усіма йшов і міський голова Геннадій Примаков, волонтери Анатолій Скиба та Сергій і Людмила Муровані, учасники АТО з Мени та Бахмача, активісти місцевих громадських організацій зокрема «Менська сотня», ветерани війни в Афганістані. Вшановувати хлопця виходили працівники офісів, держустанов, наприклад вздовж дороги вишикувалася чи не всі працівники райдержадміністрації, транспорт і люди зупинялися, останні ставали на коліна – чи бачили ви таке в Чернігові? Відчувалося, що місцева громада об’єднання спільним горем.

 Відразу ж після похорон волонтери передали родині загиблого зібрану допомогу.

Вразив місцевий цвинтар, де мов на американському Арлінгтоні, місцева влада встановила біля кожної могили загиблого стандартний металевий флагшток. Натомість у Чернігові панує різнобій.

Так, Мена маленьке містечко, там всього 15 тис. мешканців, але незважаючи на городи – це все ж таки велике село та загальну зайнятість громада гідно вшанувала земляка. 

У в березні бійця призвали в зону АТО, до 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2». Разом з побратимами Олександр визволяли Слов’янськ, Красний Лиман та Попасну. 9 серпня, під Дебальцево, їхній батальйон передислоковувався на інший блок-пост.

Раптово почався обстріл бойовиками, в результаті чого танк, в якому їхав Олександр підірвався на міні. Військовий отримав осколкові поранення лівої руки та ноги, перелом ліктьової кістки та роздроблення стопи. Першу допомогу бійцю надали в Артемівській лікарні, де йому встановили апарат Єлізарова. З 14 серпня хлопець проходив лікування в травматологічному відділенні Київського шпиталю. І вже 26 серпня Олександра Ільчишина доставили на реабілітацію в Ірпінський госпіталь. Коли до виписки залишався день, 31 серпня, в Героя почались різкі болі в животі. Лікарі прооперували бійцю 12-ти палу кишку, в нього тріснула язва. 2 вересня в Олександра зупинилось серце, перед тим в сні він закричав: «Мені приснився бій, мене викинуло».Далі кома, а 23 серпня він помер. 

Олександр Ільчишин

Олександр Ільчишин

Працівники Менської райдержадміністрації