Високий Вал

Последнее обновление 20:48 пятница, 21 июня

Укр Рус

Елена ЛАЗУН

Журналіст

16.01.2010 16:34 Елена ЛАЗУН

Вибори і люди

Багато розмов точиться навколо виборів : хто за кого голосуватиме, хто у кого як голоси купляв, які шахрайства плануються на 17 січня і т.д. …
І майже ніхто не говорить про людей, які на цих виборах працюють. Зауважте – не заробляють гроші у партійних осередках, а саме працюють – роблять все можливе, щоб вибори пройшли гідно, в рамках закону. А таких людей – сумлінних виконавців, щоденну працю, яких майже ніхто не помічає – багато. Проте я б хотіла зупинитись на правоохоронцях.

В день виборів, 17 січня, на дільницях нашої області (ну і, звісно, всієї України) працюватимуть сотні міліціонерів, які забезпечуватимуть порядок і спокій громадян. Проте охороняти служителі закону почали вже з п‘ятниці. Мова йде про охорону виборчих дільниць.

Сотні правоохоронців роз‘їхалися по селам Чернігівщини. Комусь пощастило, він потрапив у «багате» село, з школою та сільрадою, які опалюються (зазвичай, саме в цих приміщеннях влаштовують виборчі дільниці). Але вистачає і тих, хто три дні житиме, вибачте на слові, в скотських умовах : в холодних, неопалюваних приміщеннях, де температура повітря добре, якщо плюсова. Зрозуміло, що спати при такому холоді – це самогубство.

Маю багато знайомих правоохоронців, і добре знаю, що на ці вибори, коли зима особливо лютує, вони збирались, як на війну. Головне, про що мріяв кожний міліціонер, від‘їжджаючи на дільницю, виконувати свій обов‘язок – щоб в приміщенні, яке він три дні охоронятиме, було тепло. Все інше вже другорядне – харчування, умови для відпочинку … Це вже як пощастить із жителями населеного пункту. Є, звичайно, добрі, щирі господарі, які погодують борщем, напоять гарячим чаєм.
Проте є і інші – байдужі.


Іноді вражає безсердечність селян. Люди, яких стандартно звикли уявляти бідними, пригніченими, але добрими-добрими на повірку часто виявляються вкрай жорстокими.
Чомусь весь той негатив, який вони мають на кандидатів, на тих, хто обіцяє, а потім не виконує, ту зневагу, яку кожний другий українець відчуває до безкінечного виборчого марафону – все це виливається на міліціонерів, які всього на всього приїхала охороняти виборчу дільницю.

Згадуючи вибори минулих років - як до міліціонерів ставилися в деяких селах, коли, наприклад, жінкам-правоохоронцям пропонували для ночівлі вологі матраци на брудній підлозі – стає моторошно. Навряд чи щось змінилось на момент цих виборів.

Знаю, наприклад, що зараз на деяких дільницях міліціонери живуть в приміщеннях, де температура +8. Цікаво, в якому стані вони повернуться додому? Через який час зможуть вийти на роботу?

Хоча хто на це зважає. Хочу розповісти випадок, який стався напередодні, щоправда, не в Чернігівській, а в сусідній області.

Співробітник правоохоронних органів за кілька днів до виборів серйозно захворів – температура, всі ознаки простуди, збільшені лімфовузли і т.д. Зрозуміло, що чоловікові у місцевій поліклініці видали лікарняний. Він чесно лікувався, але хвороба відступала досить повільно. На вибори їхати у такому стані було досить ризиковано. Проте так вважав тільки сам міліціонер зі своєю дружиною. Його безпосереднє керівництво думало зовсім по-іншому. Наприкінці тижня до лікаря, який видав пацієнту лікарняний навідалась перевірка. Перевіряючи хотіли знати, чи дійсно їх співробітник хворіє. Лікар підтвердив, що так, він дійсно хворий.
- Температура вже, правда, спала, але загальний стан ще дуже нестабільний, знову ж таки лімфовузли збільшені, - зауважив лікар.
- Ага, - сказали перевіряючи, - якщо температура спала, значить він вже одужав. Закривайте лікарняний. Він їде на вибори.
Як сказали – так і зробили. Хворого правоохоронця відправили охороняти виборчу дільницю.
- А ми ж навіть не готувалися, - бідкалась дружина міліціонера. – Ні продуктів, ні закупили, нічого …


Ось така собі правда життя. Для когось вибори – важлива, славетна подія, перемога, або поразка всього життя. А для когось – буденна робота з ризиком для здоров‘я, яку ніхто не цінує.

 

02.09.2009 18:03 Елена ЛАЗУН

Де в Чернігові безпечно для дітей?

Випадок з життя. Дитячий майданчик біля нової церкви, що поблизу ринку будується. Як завжди багато дітей. Приходять сюди зазвичай з мамами-татусями, бабусями-дідусями. Майданчик гарний, яскравий. Дітям дуже подобається. Із захопленням бігають від паротяга, до машинок, від курчат на пружинах до маленької хатинки. Можна сказати, майданчик – дитяча мрія. Та й батьки теж задоволені, адже майданчик огороджений і можна не хвилюватися, що дитина вибіжить на дорогу чи ускочить в яму, або відкритий люк. Проте є одне прикре «АЛЕ». Розробники майданчику не врахували сумісність деяких елементів – вони розраховані на дітей різних за віком. Маю на увазі звичайну гойдалку, яка знаходиться на майданчику. Вона теж гарна, заручна, але вкрай небезпечна для маленьких відвідувачів. Справа в тому, що такі елементи, як вищезгадана гойдалка, потребують значного простору для себе і «метраж» дитячого майданчики для неї занадто малий. І небезпека реальна не для тих, хто катається на гойдалці – це здебільшого старші діти, а для малюків, які бігають навколо. У маленьких дітей відчуття власної безпеки слабко розвинене – діти часто просто не розуміють в чому може полягати небезпека. Для малюка незрозуміло, чому мама біжить за ними з переляканим обличчям, коли він наближається до тієї гойдалки, де так весело і щосили розхитуючись катаються старші діти. А небезпека настільки реальна і жахлива!
Я сама була свідком, коли маленького хлопчика, який неуважно проходив поблизу, так вдарило сидінням від гойдалки по обличчю, що він кілька хвилин не міг підвестися з землі. А бабуся, яка стояла поруч, одразу поділилася інформацією:
«А я тут і не таке бачила! Це вже четвертий випадок, який я тут спостерігаю з цією гойдалкою. Одного разу малюка так вдарило отим дерев‘яним сидінням по голові, що два зуби одразу вилетіло і з правої сторони все обличчя розбите було. Мама його забрала. Більше я їх тут ніколи не бачила».
Тобто виходить, що травматизм на цьому майданчику справа звичайна.
Ще раз хочу підкреслити, що сам майданчик чудовий, якби не оце прикре «але» у вигляді «небезпечної» гойдалки. На жаль, навіть не всі батьки усвідомлюють ступінь небезпеки, поки не побачать на власні очі плачевні результати.  
В місті взагалі вкрай складно знайти місце, де можна спокійно гуляти з дитиною. Вищезгаданий майданчик – одне з найкращих місць. Про небезпеку, яку містять інші майданчики – саморобні, або ті, що залишились ще з радянських часів – можна писати цілі трактати. Відірвані дошки, гвіздки, які непомітно, але підступно визирають з усіх можливих шпарин, розламані гойдалки … Все це реалії сучасного Чернігівського дитинства.

 

09.07.2009 16:24 Елена ЛАЗУН

Битва під Конотопом. Приховані конфлікти

350 років минуло після славнозвісної битви в селі Соснівка, що під Конотопом.

Це 350 років мовчання, сповненого таємниць. Кілька століть слов‘яни, а разом з ними і увесь світ, мовчали  про те, як два сусідні народи билися на смерть.

Про жахливе побоїще між українськими козаками та московським військом вголос згадали тільки в незалежній Україні. Ще на початку 90-х років минулого століття ця знаменна для нашої  держави подія почала випливати із небуття – дуже повільно, неначе з острахом.

Зародження конфлікту - помилка влади?

Згадали битву – відповідно, треба якось відзначати цю подію.

Спочатку було прийняте рішення про те, що козацьку перемогу треба вшанувати на місцевому рівні. Вирішили без зайвої помпезності провести в Конотопському районі козацьке свято. Так і зробили – влаштували козацький фестиваль. Але чи то тодішня місцева влада погано знала історію, чи то з якимось умислом це зроблено було, але фестиваль провели на території села Шаповалівка Конотопського району Сумської області, хоча насправді бойові дії розгорталися в сусідній Соснівці, про що свідчать історичні джерела та козацькі поховання. До речі, деякі фахівці навіть стверджують, що на момент битви села Шаповалівка взагалі ще не було, принаймні на карті воно не позначалося. Натомість в документах йдеться про те, що основні бойові події розгортались саме в Соснівці, а там, де зараз стоїть Шаповалівка, у 1659 році базувалися царські війська.

Проте, незважаючи на всі ці «нюанси», з року в рік свято козацької слави проводять саме в Шаповалівці. Мешканці Соснівки ображалися, обурювалися, але відкрито протестувати не йшли.

Час Ч

Терпець мешканцям Соснівки увірвався цього року, коли вони зрозуміли, що і під час відзначення 350-річчя битви їх знову оминуть увагою. Так, власне, і сталося.

До свята місцева влада підготувала тільки Конотоп та вищезгадану Шаповалівку, Соснівка знову залишилась поза кадром.

Те, що під час таких заходів влада проводить зазвичай  лише «вибірковий» ремонт – це всі добре знають. Фарбують, чистять, приводять до ладу здебільшого ті місця, якими планують провезти високопосадовців з Києва. Так зробили і цього разу. В Конотопі відновлені лише ті дороги, де, як очікують, проїде Президент – там все виглядає ідеально: бордюри та дерева побілені, квітки посаджені. Щоправда, й інші райони міста теж добряче прибрані. Про всяк випадок.

Що ж стосується Шаповалівки, то тут взагалі «любо - дорого» подивитися. Такого благоустрою тут від часів заснування, мабуть, не було. Місцеві мешканці розповідають, що лад наводили усім миром декілька місяців – і з району допомагали, і солдатиків присилали …

Але найцікавіше – далі. Одразу за Шаповалівкою «краса» різко обривається. Все зрозуміло – це вже пішла територія героїчної Соснівки. Стан доріг жахливий, люди на вулицях самотужки намагаються прибратися. Але це складно, бо треба обпилювати дерева, викошувати обабіч дороги траву, кущі. А чи під силу це населенню, більша частина яких старі люди? Чим можуть допомагають місцеві підприємці, але ці роботи не зрівняти з тим глобальним прибиранням, якого удостоїлася Шаповалівка.

Їдемо далі. Саме в Соснівці розташовані козацькі могили – високі кургани розкидані по полях. На найбільшому кургані стоїть дерев‘яний хрест у пам‘ять про подвиги наших пращурів. З усіх боків могила оточена водою. Тут дуже красиво.

Але проблема в тому, що мало  хто бачить всю цю красу. Туди вкрай важко дістатися, а без провідника – взагалі нереально. Крім того, дороги до козацьких поховань немає.

Ось така собі історична справедливість.

Недалекоглядність чи спланована інтрига?

Ображені  мешканці Соснівки збираються протестувати. Кажуть, накопилося вже стільки несказаного, що терпіти немає сил.

Люди розповідають, що коли тільки вийшов указ Президента про святкування 350-річчя Соснівської битви під Конотопом, їм багато чого пообіцяли, але врешті-решт нічого не зробили. Обіцяли, наприклад, дороги відновити. Селяни розповідають, що вони навіть самотужки розмітку зробили – кілочки поставили, щоб робітникам потім легше було робити. Чекали – чекали, коли ж до них той ремонт дійде, але так і не дочекалися. Ні по селу, ні до курганів дороги і по сьогодні немає.

Тільки в останні кілька днів почали ремонтувати дорогу на початку села. Але це, розповідають селяни, лише після того, як народ пообіцяв вийти з плакатами до Президента.

Кому потрібно, щоб святкування проходило не на справжньому місці битви? Чому до свята прибрали Конотоп, Шаповалівку, а про Соснівку забули? Це недолугість влади чи спеціально спланована акція? Адже зрозуміло, що там, де святкування на державному рівні - відбувається і відповідне фінансування. Це все лише припущення, основані на людських розповідях. Можливо, колись правда і випливе. Бажано тільки, щоб не через 350 років.

20.03.2009 23:23 Елена ЛАЗУН

"По чём газ для народа?"

Що таке газифікації українських сіл? Хто платить за проведення газу для населення насправді?

Зі шпальт газет та екранів телевізорів тільки й чуємо, що, мовляв, держава газифікує села. Цікаво, а що мається на увазі? Те, що від села до села ведуть загальну трубу? Бо за проведення газу безпосередньо в оселі  селян держава не платить ні копійки. Люди самі сплачують фантастичні (як для сільських мешканців) суми. І, судячи з того у скільки тисяч    обходиться проведення газу пересічному громадянину, ті гроші, які були вкладені на проведення загальної труби повністю або частково відшкодовуються.

Поясню на конкретному прикладі, як це зазвичай відбувається.

Майже півтора року я спостерігала, як ведуть газ у село, де мешкає моя бабуся. Дійство, м‘яко кажучи, не для слабких.

Починається все доволі радісно. Людей сповіщають, що незабаром в село вестимуть газ. Селяни, вимучені постійними пошуками палива на осінньо-зимовий період, звісно, радіють з цієї новини. Жителям розповідають, що все буде просто, швидко і не так вже й дорого. Виявляється газ в село ведуть в школу, але підрядники були такі ласкаві, що погодилися за певну суму провести газ і до хат.

Далі створюється ініціативна група – найактивніші мешканці села погоджуються збирати документацію, вести переговори з організацією, яка проводитиме газ, та приймати платежі від населення.

На цьому радісний етап проведення газу в село закінчується. Далі починаються суворі будні.

По-перше, виявляється селяни самі повинні копати траншеї і робити ще чимало мало приємних та фізично важких справ. Хто не може сам – винаймає молодих сусідів.

Процес збирання грошей –теж не з легких. Одна справа погодитись сплачувати необхідні суми, а зовсім інша - насправді це зробити. У когось є гроші, у когось немає. А доки не буде зібрана вся сума – робітники з газової кампанії і пальцем не  поворухнуть. Отже, вже на цьому етапі справа починає гальмувати. Більше того, сусіди між собою починають потроху сваритись. Мовляв, я ж сплатив, а чому ви не платите? Через Вас всі чекають.

Ще одна цікава деталь. Іноді, деякі «збори» у мислячих людей  викликали чимало запитань : А кому? А за що? А чому стільки? Якісь більш менш чіткі пояснення учасники ініціативної групи дати не можуть. Бо й самі відповіді не знають. І якщо з 90-літніми бабцями такі «номера» проходять, то з молодими та вченими – ні.

Далі ще цікавіше. А саме, як поводять себе в такій ситуації організації, що займаються проведенням газу. Вони не йдуть розбиратися самі   тими, хто не платить чергові побори. Ні, вони просто стравлюють між собою сусідів. Кажуть, ось ви заплатили, а ваш сусіда – ні. І через нього ми тепер змушені призупинити роботи. І все – справу зроблено.

Я сама була свідком сцени, коли одна сусідка прийшли лаятись до іншої. Вона звинувачувала її у жадібності і в тому, що вона «підставляє» усе село, бо вчасно не платить. Ніякі пояснення, що вони вже давно не розуміють за що платять і що їх просто «оббирають» «кмітливі» ділки, на лайливу жіночку не діють. Пообіцяв наостанок спалити сусідці сарай, вона йде геть. Потім я дізнаюсь, що та молода жінка, яка одразу не хотіла платити за якусь нікому непотрібну послугу, все ж таки заплатила.
 
Що таке зрозумілі і незрозумілі платежі?
 
Зрозумілі - це коли чітко окреслено за що саме людина платить. Наприклад, робітникам, які заводять трубу у двір і проводять її власне у хату. Або наприклад, за газове обладнання, яке потім знову ж таки за гроші встановлюється в оселі.

Незрозумілі платежі - це коли людям кажуть, що треба сплатити за «проект», при цьому не уточнюють за який саме. Виникають питання, бо селяни вже сплатили за всі потрібні «проекти». Або, наприклад, пропонують заплатити за якусь послугу, яку людина не замовляла, і яку їй ніхто не надавав. Чи взагалі, приходять «ініціативні» і кажуть : «Платіть, бо казали газовики, що треба їм ще таку суму сплатить, дак ми на всіх поділили». Отак просто і ясно. Платіть, бо треба.

Отже, врешті решт виходить, що замість обіцяних кількох місяців газ людям ведуть по кілька років. А за цей час «висмоктують» потроху чесно зароблені гроші. Копійку за копійкою. І що цікаво – газ цей для населення як наркотик. І раді б відмовитись, а вже не можуть. І змушені платити, платити, і ще раз платити.

В середньому провести газ в сільську хату коштує близько десяти тисяч гривень. І це, можна сказати, найдешевший варіант. Тобто, люди роблять все по мінімуму. Наприклад, ставлять не батареї, а конвектори. І не в усіх кімнатах, а лише в одній. Так виходить дешевше, бо платять тільки за сам газовий прилад ( це    середньому десь півтори тисячі гривень) і за роботу по встановленню (за це беруть 300-400 гривень).

Чимало грошей витрачається на різних спеціалістів : пічник, проектант (його, до речі, треба привезти з міста за власний кошт), який розповідає де в хаті які газові прилади можна встановлювати, фахівці, що кладуть газові труби навколо будинку і т.д.

Ось так і виходить в кінці, що сума, сплачена за проведення газу сягає багатьох-багатьох тисяч. І далеко не кожна  сільська родина може дозволити собі таку розкіш. Я вже не говорю про стареньких бабусь, які ледь-ледь зводять кінці з кінцями на свої мізерні пенсії. А про блакитне паливо можуть тільки мріяти.

05.03.2009 14:43 Елена ЛАЗУН

Вбити родича

Родинні вбивства. Здавалося б, це два несумісні слова. Проте в сучасному житті це словосполучення можна зустріти мало не щодня. Діти вбивають власних батьків, чоловік калічить дружину…  Про такі злочини фактично щотижня читаємо у пресі, слухаємо про це на радіо та дивимося по телебаченню. Жах, але саме цей вид злочину стає дедалі «популярнішим» в Україні і на Чернігівщині зокрема.

 Щороку відсоток вбивств в родинному колі коливається від 30 до 40 від загальної кількості вбивств.

Цікава деталь – виявляється, що родинні вбивства більш властиві аграрним регіонам. Принаймні, так стверджують психологи і навіть пояснюють чому.

По-перше, насильство, яке є передостаннім кроком до вбивства, сьогодні досить поширене явище у сім’ях, особливо у сільській місцевості. Люди живуть за стереотипами, які складалися віками. Ситуація, коли чоловік – голова родини б’є свою дружину та дітей є буденною справою для багатьох мешканців нашого регіону. Так було у їх прадідів, у батьків, така ж ситуація повторюється і в сучасних молодих українських сім’ях. Я згодна, що словосполучення «гендерна нерівність» та «насильство у сім‘ях» багатьом вже набили оскомину, але …

Але все набагато серйозніше. Проблема насправді значно глибша, ніж просто з‘ясування стосунків між чоловіком та дружиною, і одвічна суперечка, хто в родині головний. Справа в тому, що насильство – це вірний шлях до вбивства. Про це говорять і соціологи, і психологи. Проблема ж по суті не в тому, хто з ким посварився і хто правий у родині. Просто одного разу людина (чоловік чи жінка) не розрахує сили удару і таки вб’є когос ь із близьких. Кілька років тому саме так загинув маленький хлопчик, якого дуже сильно вдарив п’яний батько.

Основна причина, чому люди терплять насильство у власних сім’ях, на думку психологів, це неосвіченість населення - люди просто не знають як себе захистити, куди звернутися по допомогу.

Ще одна причина, яка призводить до насильства в сім‘ях, і, як результат – до вбивств – це економічна нестабільність в країні вцілому і в конкретному регіоні зокрема, стверджують психологи. Пояснюють, що людина, яка не змогла себе реалізувати у  професійній сфері, яка елементарно не може знайти роботу, щоб прогодувати родину – досить типове явище для Чернігівщини. Така людина поступово деградує, починає пиячити чи вживати наркотики, а потім і знущатися над близькими. І те, що колись в такій сім’ї хтось постраждає – це лише питання часу. Або батько-тиран когось покалічить чи    вб’є або хтось із його рідних не витримає і покарає кривдника. Часто буває, що за матір вступаються діти.

До речі, саме вони найбільше страждають у таких родинах. Соціальні працівники, які фактично щодня спілкуються із людьми, які потерпають від своїх же родичів, розповідають, що часто жінки живуть із чоловіками і терплять їх знущання заради  дітей. Але це є самообман, за певняють фахівці з сімейних питань. Діти в таких сім’ях живуть у стані постійного страху за власне життя і за життя своїх близьких. Як приклад, випадок з життя, який мені розповіла співробітниця одного з соціальних центрів.

- Був таке, коли мати казала, що вона страждає заради дитини, бо вона дитині дає батька. Через деякий проміжок часу дитина перестала спати вночі і коли  ми запитали у дитини чому ти не спишь вночі, 9-річний хлопчик розповів : «Я не можу спати, бо я тричі за ніч підхожу до маминого ліжечка і слухаю – дихає мама чи не дихає. Тому що коли батько її сильно поб‘є, то їй ніхто не викличе швидку допомогу окрім мене».

Соціологи пояснюють, що стереотип насильства в сім’ї настільки глибоко укорінився у деяких сім’ях, що навіть ті діти, яких постійно били батьки, коли виростають, не відмовляються від такої моделі поведінки у родині. Одна з причин – вони просто не знають як по-іншому можна будувати сімейні відносини.

Ще одна причина вбивств серед родичів – це „хронічний” алкоголізм. Значний відсоток злочинів люди скоюють саме у стані алкогольного сп’яніння. Інколи приводом для бійки, а потім і вбивства, може стати не порівну розлита горілка. Або ж, наприклад, п’яний чоловік повертається додому і починає бити дружину та дітей. Типовий випадок з міліцейської практики: жінка скаржиться, що її побив чоловік.

На місце події виїжджає оперативна група. В квартирі потерпілої правоохоронці бачать таку картину: жінка  в сльозах, чоловік – із закривавленою головою. Жінка скаржиться, що чоловікові не сподобався її борщ і він вилив їжу з тарілки їй на голову. Натомість дружина вдарила «коханого» гітарою по голові.

Правоохоронці викликали швидку, кровотечу чоловікові зупинили, і міліціонери забрали його  у відділок. А через кілька хвилин під будівлею міліції вже стояла постраждала дружина і просила відпустити її кривдника, бо вона, мовляв, боїться, що коли чоловік повернеться додому, то взагалі її вб’є. Ніякі логічні аргументи, що краще все ж таки покарати чоловіка-тирана, на жінку не діють. Знову ж таки спрацьовують стереотипии, пояснюють психологи.

Фахівці відзначають, що часто вбивства скоєні в  стані алкогольного сп’яніння    вражають своєю абсурдністю. Не зрозуміло, чому рідні  люди замість того, щоб поговорити, одразу хапаються за ножі. Звідки виникає така немотивована агресія до близьких не можуть пояснити ані самі вбивці, ані криміналісти, які не один рік працюють над такими злочинами.