Високий Вал

Последнее обновление 19:28 пятница, 10 мая

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

02.03.2010 21:24 Петр АНТОНЕНКО

Злагода? Переляк? Байдужість?

    Схоже, інтелектуальна еліта України, вважаючи, що вловлює загальні суспільні настрої, чи то стомилася від політичних перипетій останніх років, чи й трохи залякана ними, але в середовищі цієї еліти поволі визріває філософія героя одного з мультфільмів — “Хлопці, давайте жити дружно!”.

    Принаймні таке враження склалося від обговорення нещодавно   в столичній  агенції Укрінформ двох важливих гуманітарних тем : концепції викладання історії України у наших навчальних закладах та ризиків пропонованої відомими політсилами двомовності (читай — надання статусу державної й російській мові).

    Концепцію історичної освіти в школі презентували відомі вчені , доктори історичних наук — заступник голови українського Інституту національної пам`яті Владислав Верстюк та завідуюча кафедрою історії Національної Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко. Саме вони очолюють робочу групу з провідних українських істориків, яка взялася розробити нову концепцію викладання історії. Група створена Інститутом два роки тому за дорученням Кабінету Міністрів найперше для якнайповнішого моніторингу українських підручників з історії, а відтак і напрацювання нової концепції їх написання. Проблема в тому, зазначали на прес-конференції історики, що зараз в Україні існує понад 70 підручників історії. Причому, частина з них — так звані регіональні підручники, які подають історію всієї нашої держави так би мовити з регіональної дзвіниці, а не об’єктивно. Та й взагалі методика викладання історії у нас багато в чому переспівує радянську.
    До яких же змін закликають фахівці з історії та педагогіки? Передусім, зазначила Наталія Яковенко, не треба вкотре називати це “переписуванням історії”. Мова про особливу науку — історію. Це не підручник з алгебри. (зазначу в дужках, що при бажанні можна й алгебру політизувати й ідеологізувати). А от підручник історії — це підручник життя, суспільної поведінки. І не випадково їх, як і концепцію викладання, оновлюють відтоді, я в освіті ввели уніфікацію підручника — а це вже понад 200 років.
    Що ж, переписувати не будемо. Та й те, що багато хто називає “переписуванням” нашої української історії, насправді є її написанням чи поверненням нашої замуленої і спотвореної історії. Щодо  повернення цієї історії, цього, скажемо так, фактажу, вчені не проти. Головне — нащо це робити і як подати? Ось основні напрями пропонованої концепції викладання історії.
     Оскільки Україна не просто іде в Європу, а завжди була її частиною, нам пропонується західна ліберально-демократична модель історичної науки і її викладання. А це — пріоритет людини. Людина — найвища цінність історії, вона— первісне, держава — вторинне. Держава має служити людині, а не навпаки.
    Друга чільна теза нової концепції— акцент на примирення в суспільстві, а не на розбрат. Цьому слугуватиме так званий метод “позитивізму”, цебто показ позивного в долях народів.
   Виявляється, на пострадянському просторі ліберально-демократичну концепцію вже взяли на озброєння Грузія, Литва. А Росія активно впроваджує ідею “позитивізму”. Правда, Наталія Яковенко тут же пояснила, що означає “позитивізм” в російському потрактуванні. Це акцент на величі вітчизняної історії, на досягненнях держави. В жертву цій величі можуть бути принесені інші жертви — людські. То ж під флером возвеличення державних досягнень в Росії йде неприкрита реабілітація тоталітарного режиму: повзуче виправдання комуністичного терору, репресій.   голодоморів, імперської політики російських царів уже в радянському варіанті.
   Останній момент особливо важливий для нашої української історії, адже сотні років статусу колонії тої чи іншої імперії змушують нас якось визначитися і з цією нашою історією. Чи не занадто далеко ми тут зайдемо по стежці “позитивізму”? Історики на презентації пропонували нам нагадати собі і світові про великі досягнення української нації, її представників. Безумовно. це потрібне, багато вже й сказано на цю тему. І про те. що Московське князівство, а потім царство виникло на руїнах Київської Русі, і про заснування Москви онуком київського і сином чернігівського князя. І про навчання царських дітей українськими вченими, священиками. І про “великих російських композиторів” українців Бортнянського., Березовського. Веделя. Цей ряд дуже й дуже довгий. Питання в іншому. Говорячи про величезну роль українців, поневоленої України у становленні, зміцненні тих чи тих імперій, як зуміти винайти тут “позитив” для долі Української держави? Популярна теза “українцям є чим гордитися в історії”, мабуть таки, потребує уточнення : є чим гордитися в сенсі зміцнення тих чи інших імперій. І , схоже., нам дійсно пропонують гордитися тим, що зруйнована Київська Русь сприяла становленню Московського царства, знищена козацька . гетьманська держава — становленню Російської імперії. Нарешті, що створена замість окупованої більшовицькою Росією УНР маріонеткова УРСР сприяла, ба, навіть була одним з фундаторів Радянського Союзу. Втім, термін “окупанти” визнається небажаним у новій концепції вкладання української історії. Очевидно, його замінять розлогими тезами про розбрат українців, їхні чвари, що неодноразово й призводило до втрати державності      
       Ще один суттєвий момент. Схоже, тою таки стомленістю від політичних перипетій останніх 5-ти чи й 20-ти років, отих “часів перемін”, при яких так непросто жити, викликана й ідея, озвучена на презентації Верстюком. Це так звана деполітизація і деідеологізація історичної науки і викладання історії. Можна ще погодитися з відходом від політизації, з тим, що не варто закарбовувати в шкільні підручники партійно-політичні “лики”. Значно складніше з деідеологізацією. Нову концепцію розробляв і презентує неабихто а саме Інститут національної пам`яті, про деідеологізацію якого важко говорити. Адже сама концепція цієї створеного стараннями Віктора Ющенка установи полягає в очищенні України від тоталітарно-комуністичної скверни. Не випадково чільне місце в роботі цього, ще, на жаль, скромного, малопотужного закладу зайняли теми голодомору і політичних репресій. Як можна відійти від ідеологізації, коли треба дати оцінку деяким ідеологіям, що панували на нашій землі, — імперській. комуністичній. На це моє запитання Наталія Яковенко відповіла, що можна уникнути ідеологічних оцінок і тут, адже фашизм чи комунізм — то вже не питання ідеології, а більше загальнолюдської моралі. Залишу цю тезу для дискусії читачів, просто нагадаю, що в названих ідеологіях пануючими були і расизм, і навпаки — безликий “інтернаціоналізм↕, цебто космополітизм, і зневага до інших держав, які можна просто проковтнути. як і за ідеологією імперською, яку нам теж пропонують “не оцінювати”.
    Все сказане свідчить що в розроблюваній новій концепції написання і викладання вітчизняної історії чимало дискусійного. І дискусія має продовжитися, до чого закликали й обоє істориків. Найближчим часом нова концепція буде оприлюднена для широкого загалу. Ми маємо її серйозно обговорити., якщо вже йдеться про “підручники життя”.
     Зрозуміле прагнення авторів концепції (а це відомі історики Києва, Львова, Донецька, Чернігова, інших регіонів) якось відійти від примітивних радянських схем історичної науки, від однозначних оцінок складних моментів історії. І все ж хотілося . аби ліберально-демократичні цінності, безумовно важливі, не відтіснили на десятий план національні, державницькі цінності. Державницькі не в розумінні “позитивного” возвеличення імперських доктрин, а в розумінні, що нація має право жити у власній державі.
    Так що відповідь на запитання, винесене в назву презентації «Яким має бути підручник з історії України?».дуже й дуже непросте і вимагає колективного пошуку. Так і повинно бути. Бо ні втома, ні переляк не є добрим порадником при вирішенні важливих суспільних проблем.
х     х       х
    Певною мірою продовженням теми про суспільні дискусії нашої інтелектуальної еліти став проведений того ж дня в Укрінформ “круглий стіл на тему “ Україна за президентства Януковича: ризики впровадження двомовності”. Вочевидь тема була пов’язана з вмотивованими очікуваннями дій нової влади у мовній сфері, конкретніше — в ризиках надання російській сові статусу другої державної.
    Захід проводив Громадський рух “Новий громадянин”. Рух, що позиціонує себе начебто рівновіддаленим від різних політичних сил, а проголошує, що лад в державі наведуть самі громадяни, “новий громадянин”.
     Участь взяли у експерти з мовних та правових питань, вчені. І тут також прохоплювався заклик до якоїсь злагоди, неконфліктності. А особливо вразив пасаж ведучого, котрий сказав, що при начебто постійному розігруванні мовної карти в нашому законодавчому полі зараз затишшя щодо мовних питань, якась мовчазна згода опонентів. І це, значить, добре. Конкретніше — в парламенті за останні роки крутилося кілька десятків законопроектів стосовно мовних питань, але жоден з них навіть не був обговорений, не те що б став законом. І це, мовляв, якийсь позитив. бо живемо дружно.
   На жаль, ідилію деякі промовці порушили. Особливо гострим був виступ завідуючого відділом Інституту соціології Національної Академії наук України Олександра Вишняка. Він говорив не просто про далеко не домінуюче становище державної української мови у сім`ї, побуті, суспільному спілкуванні, а про динаміку. А вона сумна: ще одне-два десятиліття, одне покоління, зазначив вчений,    державну мову доведеться дописати в розділ отих “мінори тарних” мов в Україні, які потребують особливого захисту через загрозу зникнення. Тому треба реальна, а не декларована підтримка державної української мови.
 Але тут же в дискусії нову вигулькнула теза про “спокій, мир і дружбу”. Бо, мовляв, одна частина суспільства чекає посилення російської мови в державі з тривогою, а інша —з надією. І оголошувати російську другою державою не варто не тому, що це неприпустимо для незалежної держави, а щоб не порушувати спокій. З цієї ж причини не варто й робити кроки по зміцненню статусу української мови.
   Дивне склалося враження. Якщо з ризиками двомовності все більш менш зрозуміло, то важко второпати, якими ризиками загрожує те, щоб нарешті держава чітко забезпечила відповідний статус державної мови? Або щоб нарешті було прийнято закон про мови на заміну існуючому вже 20 років мовному закону ще Української РСР, де, скажімо, російська фігурує, як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР, вже неіснуючого.
     Що ж, подібний спокій і тиша декому підходять. Особливо тим. Хто й так впроваджує реальну. беззаконну чи регіональну двомовність. Вона існує й так, зазначив один з промовців. На що народний депутат Іван Заєць дотепно відповів запитанням: “Цікаво., а скільки російськомовних громадян України володіють державною українською мовою?”. Схоже, це вже навіть не двомовність… 

Комментарии (4)

Чемериський Павло | 2010-03-07 20:50

Рубака

Ти дуже добре охаректерезував себе та своїх фашиських друзів, мерзото!
Скоро ми тобі влаштуємо Нюренберг - 2,фашиський відморозку!

Ответить | С цитатой

Рубака | 2010-03-06 23:34

Для Павла Максимовича Чемериського, цього покидька, смердячого совка, україноненавісника, яскравого прикладу представника п`ятої колони діагноз параноя - це просто комплімент!
Чемериський - це просте, пихате бидло, що навчилося у свому житті тільки одному - лизати сраку своїм кремлядським хазяям за тридцять срібреників...Бельман відробляє свої шекелі, а це ЧеМеРМО - дерев`яні...
Якщо ВАЛ не забанить цю нудоту, ВВ остаточно втратить любу можливість організації спілкування у блогах.

Ответить | С цитатой

Микита | 2010-03-04 08:39

Писання текстів без абзаців(одним шматком), за дослідженням лінгвістів і лікарів, є ознакою паранойї.

Ответить | С цитатой

Павло Максимович Чемериський | 2010-03-02 22:31

Петре Яковичу, ну скільки можна цього дурного полювання на відьом? Невже двомовність, трьомовність - найбільша проблема нашого ганебного сьогодення? По всім соцопитуванням ця тема посідає кільканадцяте місце серед тих які турбують українців. А чергові спекудяції довкола мовного питання свідчать про глобальну далекість від народу наших гетьманів і гетьманчиків з усіх без виключення політичних таборів.

Ответить | С цитатой

закрытьДобавить комментарий: