Дуже неоднозначні думки і почуття виникають сьогодні при спробі розібратися у сповнених драматизму подіях на вулицях і майданах нашої столиці.
Звісно, час усе розставить на свої місця і назве речі своїми іменами. Хоча й сьогодні, по гарячих слідах, картини вимальовуються – одна яскравіша за іншу! Усе залежить від того, з яких позицій – влади, опозиції, громади – вони «малюються». Звідси й акценти – до діаметрально протилежних.
Безумовно, можна лише пишатися тим, що вкотре спростована теза про інертних українців, у яких хата завжди скраю. Велелюдні мітинги, у першу чергу в столиці, за участі значної кількості молоді, свідчать про величезний потенціал нації, спроможної заявити на весь голос про свою позицію та своє бачення власних перспектив.
І абсолютно справедливо, що світова громадськість настільки активно виявила підтримку та солідарність з Майданом.
А от для влади значною мірою це була загалом неприємна несподіванка: ніхто не очікував, що «несанкціоноване згори» може виявитися настільки потужним і настільки непередбачуваним. Лише цим можна пояснити недолугу спробу залякування, що спричинила зворотний ефект: посилення конфронтації та протистояння.
Тому для невеликої категорії «вічних революціонерів» настав справді «зоряний» час. Вони готові до боротьби з «режимом» до останнього українця!
Проте в сьогоднішніх умовах фактичного підтвердження легітимності уряду М.Азарова подальше використання «томагавків» спроможне лише заганяти проблеми країни вглиб. Тим більше, що уряд готовий до діалогу з суспільством з усього спектру питань. І як би не було, а поганий мир кращий за добру бійку.
Хочеться вірити, що такою дорогою ціною зароблений досвід протистоянь змусить усі протиборчі сторони до пошуку компромісу. І не доводити ситуацію до точки кипіння.
Тим більше, що доведено вже давно: коли ідеї виплескуються на вулиці, ніхто не питає, хто правий, а хто винуватий…
І можна лише вітати пропозицію митрополита Володимира про необхідність широкого національного діалогу за участі усіх зацікавлених сторін: адже обличчям до обличчя – обличчя не побачити.
Володимир Сизих, «Фонд сприяння демократичним виборам».
закрытьДобавить комментарий: