26.07.2008 12:54 Александр Бондарев

Сьогодні знайшов те, про що говорять в ЗМІ – Карта Поляка. Дуже б хотілося почути Вашу точку зору з цого питання. Тому подаю матеріал в «живому виді» без своїх коментарів.

Карта поляка

В марте 2008 года вступает в действие принятый недавно польским Сеймом закон «О Карте поляка». Этот закон предоставляет ряд привилегий соотечественникам, которые живут в странах бывшего СССР. Для этого они должны обратиться в консульства Польши и получить Карту поляка — документ, который удостоверяет принадлежность к польскому народу. Вместе с тем, получение Карты не значит предоставление польского гражданства.

Лицо, у которого есть в наличии Карта поляка, может бесплатно получить визу на долгосрочное пребывание в Польше с возможностью многократного пересечения границы;

— может легально работать в Польше без необходимости получения разрешения на работу;

— может заниматься в Польше предпринимательской деятельностью на равных условиях с гражданами страны;

— может бесплатно учиться в Польше наравне с гражданами;

— в случае несчастных случаев может пользоваться в Польше бесплатной медицинской помощью на тех самых основаниях, что и польские граждане;

— может пользоваться 37% нойскидкой на железнодорожные билеты по всей территории страны;

— может бесплатно посещать в Польше государственные музеи.

Кто может получить Карту поляка?

Этот документ может быть выдан лицу, которое причисляет себя к польскому народу, и в то же время, знает польский язык и считает его родным; знает и хранит польские традиции и обычаи; докажет, что хотя бы, один из родителей, дедушка или бабушка, или же прадед и прабабка, были польской национальности или имели польское гражданство. Также основанием может быть документ польской организации, который удостоверяет активную деятельность лица в пользу польского языка и культуры, или же польского национального меньшинства на протяжении, по меньшей мере, последних трех лет.

Карта может быть предоставлена только гражданам Украины, Беларуси, Российской Федерации, а также Литвы, Латвии, Эстонии, Молдовы, Грузии, Армении, Азербайджана, Казахстана, Киргизии, Таджикистана, Туркменистана и Узбекистана.

Как получить Карту поляка?

Следует обратиться в консульство Республики Польша по месту проживания и подать прошение, в котором следует отметить личные данные. К нему необходимо приобщить копии документов, которые подтверждают данные, приведенные в просьбе. Это могут быть польские документы, удостоверяющие личность; акты о гражданском состоянии; свидетельства о крещении или школьных свидетельствах; документы, которые подтверждают прохождение службы в польском войске; документы, которые подтверждают факт депортации или заключения, в которых отмечено польское гражданство или польское происхождение лица и т.п.

Лицам, которые имеют особые заслуги, польский консул может выдать Карту поляка без обязательного предоставления подтверждений. Также в ходе разговора с лицом, которое подает просьбу о получении Карты, консул оценивает уровень его владения польским языком.

Карту поляка могут получить и дети, если Карта есть хотя бы у одного из родителей, а второй, в присутствии консула, выразит на это свое согласие. После достижения 16-летнего возраста молодой человек должен лично дать согласие на получение Карты поляка. Карта несовершеннолетнего теряет свое действие через год после совершеннолетия.

Карта поляка действует на протяжении десяти лет. За три месяца до окончания срока ее действия нужно будет подать просьбу о продлении ее действия на следующие десять лет. Документ теряет свое действие, если его владелец получает польское гражданство или переезжает жить на территорию Польши.

Консул может отказать в выдаче Карты, если заявитель подаст неправдивые личные данные или неправдивую информацию, а также если заявитель был репатриирован с территории ПНР на основании репатриационных договоров 1944—1957 годов в одно из государств-участниц этих договоров.

В своем обращении к полякам на Востоке президент Республики Польша Лех Качиньский отметил, что подписывает закон о Карте поляка с большой гордостью и умилением. «Через него польская власть выполняет важный долг в отношении нескольких миллионов своих соотечественников, которые — по большей части, не по собственной воле, а вследствие послевоенного перемещения границ на запад — оказались за пределами Родины, — говорится в обращении. — Невзирая на очень тяжелые обстоятельства, поляки, которые проживали на территории бывшего СССР, остались польскими патриотами, следовали родительским традициям, заботились о могилах предков, сохранили язык — хотя бы в молитве. И выстояли! Сегодня они являются частью гордого польского народа».

Лех Качиньский вспоминает о своей семье, которая также пострадала от несправедливых исторических решений. Поэтому для него близкой является судьба соотечественников с Востока, которые не отреклись от своей Родины.

«На протяжении многих лет Вы носили белого орла в своем сердце. Сегодня власть Польши снова выдает Вам документ с орлом. Гордитесь им!» — призывает президент Качиньский.

Газета «День», №226, 25.12.2007.

Комментарии [ 7 ]

15.07.2008 15:34 Александр Бондарев

Чи травили Ющенко чи Піарили?!?

Сьогодні знову піднята в ЗМІ тема про отруєння Президента України Віктора Ющенка. І я за цей час «перелопатив» багато сторінок Nету, так і не зрозумівши, що ж насправді тоді у далекому 2004 році відбулося. Та, мабуть, не тільки я не розумію і не зрозумію що сталося, але річ вже в інших питаннях. Питання полягають у вірі чи невірі до самої події отруєння та довіри і недовіри до системи під назвою «Держава Україна».

Якщо розглядати тему отруєння кандидата в Президенти України, то одразу постає запитання: «хто це зробив? і кому це вигідно?

Янукович.

Тоді в далекому 2004 році ми всі думали, що це зробив Віктор Янукович. Бо він був найбільшим конкурентом. І щоб прибрати свого опонента він наказав ліквідувати Ющенка. Не вийшло і на зло всім ворогам Віктор Андрійович вижив! Правда, дуже багато втратив здоров’я та краси. Але, якщо розглядати питання в цьому контексті, то чому ставши Президентом, Ющенко не посадив Януковича. Та й не здається вам, що політики такого рівня так не роблять. Янукович вже далеко не такий, яким був на початку 90-х, коли «виживав» на Домбасі. Та і підставлятися напряму – тупо. Тому, думаю Януковичу отруєння було дуже не вигідно, навіть, з огляду особистої безпеки.

Кучма.

Хоч багато в Україні, особливо на західній, вірять, що Ющенко був отруєний Януковичем, є думка і про причетність до цього Леоніда Кучми. Існувала версія, що Кучма домовився з Януковичем про третій термін президентства, Віктор Федорович залишиться Прем’єром (це у разі зриву виборів, бо план зриву, як відомо готувався), або навпаки Федорович буде президентом, а Данилович прем’єром. Але дуже не вірте. Знаємо, що ще задовго до виборів Кучма про все домовився з Ющенко. Тому при будь-якому розкладі Леонід Данилович в шоколаді. Ну, просто не має смислу.

Смєшко і Сацюк.

Головні «підозрювані» в отруєнні Президента є екс-голова СБУ Смєшко, та його заступник Сацюк, у якого вони вечеряли на дачі. Саме за словами дружини Президента Катерини Ющенко, вона відчула, в той вечір, металевий смак на губах. Не знав, що офіцери СБУ такі у нас ідіоти! Труїти у себе на дачі при тому, що пів України знає де перебуває кандидат в Президенти. Зі слів Давида Жванії, всі вони їли мало, але теж саме що і всі. Зараз Смєшко і Сацюк перебувають в Росії. Але вони не є підозрюваними, а тільки є свідками. І за словами їх адвоката, що жодної претензії до них з боку Генпрокуратури не має.

Не знаю, може сюди вплести ще самого Жванію, так і йому не вигідно, бо вклав у Віктора Андрійовича 40 млн. доларів. Може Тимошенко, Мороз, Кінах, Козак… Не бачу.

Дуже не коректно говорити про це, але чи не здається вам, що найбільш вигідна справа про отруєння - була кандидату в Президенти Ющенко. У нас дуже люблять «обіженних» - Вітренко, Тимошенко, Янукович… Доречи, за опитуванням Центру Розумкова 40% українців не вірять в отруєння Ющенка.

Зараз ця справа з отруєнням дуже затягується. Не можу повірити, що ГПУ та СБУ можуть морочити голову Президенту, майже, 4 роки. Тому тут для мене два прості висновки: або не було отруєння, а був дуже вдало зроблений на хворобі Піар, або наша вся система держави не виконує своїх функцій. Якщо для Голови держави не можуть нічого зробити, то що говорити про «маленького українця».

Хоча є і трете – можливо і те, і інше.

Як все ж таки отруює брехня.

Комментарии [ 2 ]

14.07.2008 14:24 Александр Бондарев

Частина 3.

 Україна – Румунія

Румуни почали оселятися серед українців ще в 13 столітті. Це були вихідці із Західної Валахії (Марамоша) і Південної Трансільванії. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини. Закарпаття, землі сучасного Тячівського і Рухівського районів. У 14 столітті почали з’являться інші румунські поселення.

У кінці 19 – на початку 20 ст. відбувається значна румунізація українського населення Північної Буковини. Це пояснюється тим, що обидва народи належали до православного віросповідання, а також особливостями організації церковного управління. Етнічна самосвідомість буковинських українців тісно поєднувалася з релігійною, православна віра називалася «волоською», тобто румунською, що сприяло етнічній асиміляції українців з румунами – домінуючою нацією на Північній Буковині. Вони розселені в південно-західній частині Чернівецької області – як змішано з українцями, так і окремими селами (переважно в Глибоцькому районні, а також в Закарпатської області).

Основні традиції заняття – рільництво, виноградарство, садівництво. Художні ремесла – ткацтво, виготовлення кераміки, обробка шкіри тощо.

Румунія посідає не менш важливе місце у зовнішньополітичних відносинах ніж Росія та Польща. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Істотне значення для двосторонніх відносин має і те, що в Румунії, за офіційними даними, проживає майже 67 тис. українців (на думку Союзу українців Румунії, їх майже 250 тис), а в Україні майже 135 тис. румунів і понад 324 тис. молдаван (офіційний Бухарест не розрізняє молдаван і румунів, хоча самі румуни називають молдован другосортними румунами), котрі мешкають здебільшого в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях.
Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., а вже 1 лютого було встановлено дипломатичні відносини; 2 червня 1997 р. підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, робота над яким продовжувалась тривалий час і підписанню якого передувало 11 двосторонніх консультацій. Через кілька місяців він був ратифікований парламентом України. Договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин.
Окрім традиційних пунктів, притаманних договорам такого рівня, він містив і специфічні пункти. Так, країни підтвердили "непорушний існуючий кордон між Україною і Румунією", зобов'язалися утримуватись від будь-яких територіальних претензій. Румунія домоглась протекції для національних меншин (румунів) в Україні, зокрема внаслідок створення "єврореґіонів".
Паралельно було укладено додаткову Угоду про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон.
Базовий політичний договір дав поштовх до посилення контактів. На відсутність політичних контактів при президенті Кучмі ні в Києві, ні в Бухароресті поскаржитись не могли. Відбувалися щорічні зустрічі президентів і глав урядів, постійні консультації між міністерствами закордонних справ на різному рівні. Водночас не завжди контакти двох країн вирізнялися особливою дружністю. Румунія фактично єдина країна, з якою Україна не розв'язала питання делімітації (позначення на мапі) кордону, причому і морської ділянки, і сухопутної. Переговорний процес, розпочавшись 1997 p., завершився у 2000 р. підписанням двох документів. Йдеться про Договір про режим державного кордону й Угоду про розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Однак переговори гальмувалися. Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був "каменем спотикання" ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріб-бентропа-Молотова.
Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.
Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не допускають і такий варіант розвитку, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Щоправда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право лише за умови укладення Договору про режим державного кордону або якщо одна з країн доведе звинувачення іншої країни у припиненні переговорів.
За словами українських експертів, на переговорах румунські дипломати мають намір модифікувати лінію проходження кордону. Вони на словах визнають непорушність кордонів України, а на практиці керуються таким принципом: закласти в Договір про режим державного кордону положення, спроможні в майбутньому його розірвати, що дасть румунам змогу претендувати на частину території України.
Прикладом може бути історія з п'ятьма островами в гирлі Дунаю. У Бухаресті пов'язують з ними долю договору і пропонують, щоб два з п'яти островів належали Румунії. Обґрунтовуючи позицію, румунські дипломати зазначають, що до тієї ділянки, де розташовано ці острови, необхідно застосовувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, зафіксований у радянсько-румунському договорі від 1961 р. Розуміючи делікатність ситуації, Румунія претендує лише на два з них.
Київ із пропозицією румунських дипломатів міг би погодитись, якби не той факт, що за старим радянсько-румунським договором 1961 р. усі п'ять островів від самого початку належать Україні. Перехід двох із них під юрисдикцію Румунії суперечитиме зафіксованому в українсько-румунському договорі 1997 р. принципу незмінності кордонів, оскільки румунська пропозиція закликає до зміни існуючих кордонів. На згаданій ділянці Дунаю (і це зафіксовано делімітаційними та демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Окрім того, що румунські дипломати хочуть створити прецедент, існує принаймні ще одна причина, у зв'язку з якою для Бухареста вкрай важливо заволодіти цими двома островами: при зміні їх приналежності змінюється і точка відліку виняткової економічної зони. Актуальна проблема кордонів - не єдина в українсько-румунських переговорах. Адже, зокрема, з українського боку також роками не вирішуються проблеми стосовно добудови Криворізького гірничо-збагачувального комбінату. Румунія разом із Словаччиною була головним інвестором, вклавши не менш як 700 млн доларів. Україна хотіла б підписати нові угоди щодо авіа-та залізничного сполучення. Доречно також повернутися до привабливої ідеї організації тристороннього співробітництва Україна - Польща - Румунія, запропонованої попереднім Президентом Республіки Польща.
Київ і Бухарест усе більше схилялися до думки, що в українсько-румунських відносинах існує не просто проблема кордонів, а й перешкода. "Наші відносини не можуть бути заручниками цих проблем", - заявив міністр закордонних справ Румунії М. Джео-ане після його переговорів у Криму з міністром закордонних справ України А. Зленком влітку 2002 р.
Президент України Л. Кучма і Президент Румунії І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 р. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Передбачено автоматичне продовження його дії, якщо сторони не виявляють іншого бажання. Головне положення документа полягало в тому, що він підтверджує лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації. Тим самим на зустрічі президентів у Чернівцях пройдено ще одну лінію, що перешкоджала відносинам між двома країнами.

Але всі ці досягнення були зроблені при Кучмі. Особисто я не бачу, як сьогодні Україна відстоює свої інтереси в двосторонніх відносинах. Не чую про консультації між зовнішньополітичними відомствами. Правда,  колись було про те, що Президент України Ющенко запропонував спільно(!) використовувати спірну територію Чорного моря. Було і про те, що роботи по розчищенню українського гирла Дунаю, начебто, припинились. Чув і про передачу справи по острову Зміїний в Гаазький суд. Румунія член НАТО і член Європейського союзу, а тому, перспектива розв’язання справи на користь України, можу поставити під сумнів.  

Затишшя в Україно-Румунських відносинах не дає чіткої відповіді на спірні невирішені питання між країнами. Дивує позиція Президента та підконтрольного йому МЗС. Як можна думати про спільне використання нашої території, знаючи про румунський імперській дух, хоча і зломлений в Другій Світовій війні. Доречи, румуни всерйоз думають, що вони нащадки Римської Імперії.      

Комментарии [ 0 ]

27.06.2008 12:28 Александр Бондарев

Активних на море!

Народний депутат України Юрій Гримчак (Народна Самооборона) та перший заступник голови політичної партії «Народна Самооборона» Сергій Луценко привітали чернігівських студентів з успішним закінченням навчання і подарували дві безкоштовні путівки на море.

Виступаючи перед студентами, Юрій Гримчак сказав про те, що Україна сьогодні дуже потребує молодих спеціалістів, бо саме вони – вчорашні студенти піднімуть державу до високих стандартів. Між тим, Сергій Луценко зазначив, що куди б не закинула доля, завжди потрібно пом’ятати звідки ти родом і де твоє коріння. Потрібно повсякчас згадувати батьків і при кожній можливості навіщати їх.

Щасливчиками, які отримали путівки в Алушту, виявилися найкращі студенти в навчанні та громадському житті Чернігівського державного інституту права, соціальних технологій та праці. За активну участь у громадському житті інституту, спортивні досягнення, участь в наукових конференціях та отримання диплому спеціаліста з відзнакою - нагороду отримав Селюцький Олексій. Також, нагороджена путівкою Буднік Тетяна за активну участь у роботі безкоштовної юридичної клініки, роботу в наукових конференціях, активному громадському житті інституту  та отримання диплому з відзнакою.

«Ця путівка була великою несподіванкою для мене. Мені дуже приємно, що я поїду в Алушту. Цей відпочинок спробую використати в повній мірі, щоб набратися сил перед наступною трудовою діяльністю.»,- сказав Олексій.

«Для мене також це була несподіванка! Дякуємо «Народній Самообороні» за те, дали відпочити на Чорному морі перед майбутніми буднями, які нас чекають після закінчення!», - додала Тетяна.

Для забезпечення мотивацією студентів до навчання та громадського життя, представники Народної Самооборони започаткували відзначення і нагородження найактивніших та найстаранніших студентів  в Чернігівській області.

***

Комментарии [ 0 ]

25.06.2008 19:06 Александр Бондарев

Зовнішня політика малих укусів.

Розглядаючи проблематику української зовнішньої політики, не можна вилучити з контексту ще одного цікавого сусіда – Польщу. Цікаво те, що колись, а це починаючи з середини 90-х, і до сьогодні ми піднімаємо економіку та зовнішньополітичний статус цієї держави, самі, при цьому не те що кусаємось, прячемо голову у пісок, а не проводимо зовнішню політику.

Дуже хотів написати про історію відносин наших держав і, навіть, почав, але побачивши статтю Богдана Червака на Українській Правді, вирішив опублікувати її в Блозі, десь, із своїми коментарями.

Ч. 2. Україна – Польща.

"Останнім часом питання міждержавних українсько-польських стосунків прийнято розглядати у контексті проведення у 2012 році чемпіонату Європи з футболу, де Україні й Польщі випала честь бути господарями цього великого спортивного дійства.

Справді, на сьогодні найбільше проблем у взаєминах між двома державами доводиться вирішувати саме крізь призму футбольної проблематики.

Проте незабаром до питань, пов’язаних із проведенням "Євро-2012" може долучитися комплекс так званих "історичних проблем", які вже не один рік намагаються розв’язати українські й польські політики, і які здатні серйозно ускладнити міждержавні стосунки, в тому числі, що стосується підготовки і проведення чемпіонату Європи з футболу.

Річ у тім, що вже у липні Польща має намір на високому державному рівні відзначити 65-ту річницю трагічних подій на Волині у 1943 році.

У зв’язку з цим, у Польщі створений та активно діє так званий "Загальнопольський комітет із вшанування 65-ої річниці геноциду, вчиненого ОУН-УПА проти польського населення Східних Кресів", який очолює Ярослав Калиновський, віце-маршалок польського Сейму.

Назва Комітету, погодьтеся, дуже промовиста і вказує на конфронтаційний, щодо України, характер його діяльності. Очевидно, що можна було б не звертати на це особливої уваги, оскільки стосунки України і Польщі на сучасному етапі залишаються доволі щирими і конструктивними.

Однак згаданий Комітет не є якоюсь громадською, маловпливовою структурою. Навпаки, його очолює депутат Сейму, лідер парламентської партії, яка входить до більшості та має в уряді свого віце-прем’єр-міністра, а також міністра економіки, міністра рільництва і розвитку села та міністра праці та соціальної політики.

Тобто, має значний вплив на ухвалювання важливих державних рішень.

Готуючись до відзначення чергової річниці подій на Волині, Комітет, в особі його чільних діячів, виступив з низкою заяв антиукраїнського змісту: зокрема всіляко наголошується, що події на Волині у 1943 році, це "спланований злочин, реалізація ідеології ОУН-УПА", що за Волинь мають відповісти "сучасні українські політики".

Комітет оприлюднив низку вимог до парламенту, серед яких: "визнати ОУН та УПА, а також інші формування українських націоналістів, що співпрацювали з німцями, злочинними організаціями" та "вшанувати жертв геноциду, здійсненого на Кресах".

Крім того, ставиться вимога закрити популярну українську газету Польщі "Наше слово" тільки за те, що вона на своїх шпальтах висвітлює діяльність ОУН і УПА.

Комітетчики також мають намір здійснити ревізію навчального процесу, шляхом запровадження до шкільних програм тем, які розкривають "злочини ОУН і УПА".

Цікаво, що з усіма, хто має відмінну думку від членів та прихильників Комітету, планується розправлятися у доволі своєрідний спосіб: владі рекомендується не прислухатися до порад людей, які засуджують політику Комітету.

Окремо треба наголосити, що антиукраїнська істерія, яка сьогодні відбувається у Польщі немає серйозних політичних підстав.

П’ять років тому, коли Україна і Польща відзначали 60-ту річницю трагічних подій на Волині, парламенти та президенти двох країн ухвалили та підписали документи, які назвали "історичними", і які можна вважати "спільним знаменником" на шляху до порозуміння між українським та польським народами.

Принаймні, таким був лейтмотив виступів тодішніх президентів Кучми та Кваснєвського, парламентарів двох країн.

В українсько-польській парламентській заяві, у зв'язку з 60-ю річницею Волинської трагедії, зазначається: "В історії Європи є багато прикладів національної ворожнечі, війн, крові, жорстокості. Але, одночасно, є приклади поєднання і порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле.

Моральним обов'язком тих, совість яких і надалі зворушує трагедія 60-річної давнини, є заклик до поєднання наших народів в ім'я майбутнього, в ім'я спільної мети. Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби".

Більше того, вже після відзначення 60-ї річниці подій на Волині, українська сторона пішла на безпрецедентний крок у взаєминах із своїм "європейським адвокатом".

У Львові, в червні 2005 року, не зважаючи на потужні протести місцевих жителів, на Личаківському кладовищі було урочисто відкрито "Цвинтар Орлят", на якому поховані польські солдати, які придушували національно-визвольні змагання українців за свою державність на зорі минулого сторіччя.

Пригадується, у ті дні не один львів’янин, спостерігаючи за тим, як поляки урочисто величають своїх героїв і українських окупантів, тамував у собі гнів і протест.

Але тоді перемогла думка про необхідність порозуміння в ім’я "спільного європейського майбутнього", а окремі державні діячі навіть поквапилися заявити, що, врешті-решт, відбувся "акт українсько-польського примирення", а отже можна поставити крапу в історичних суперечках, які час від часу збурювали громадськість двох країн.

Вважалося, що для цього можна навіть поступитися власною національною гордістю. Тай поляки обіцяли, що зроблять адекватні кроки у Польщі для гідного вшанування українських героїв, могили яких знаходяться на її території.

Якщо цьогорічне відзначення у Польщі 65-ї річниці подій на Волині перетвориться в антиукраїнську акцію, це неминуче внесе "корективи" у добросусідські відносини між двома країнами.

Можна не сумніватися, що у Львові, інших містах західної України, Києві знайдеться чимало людей, яким є що згадати, коли йдеться про українсько-польські історичні суперечки.

За таких обставин, вони матимуть моральне і політичне право пригадати полякам саме "українську правду" про історію взаємин між двома народами.

Іншими словами, якщо у Польщі реалізується найгірший сценарій відзначення чергової річниці Волинської трагедії, це не лише ускладнить взаємини між двома країнами, але може негативно вплинути на перспективи проведення "Євро-2012".

Тоді цілком можливе згущення фарб, адже не може бути такого, щоб у Польщі не передбачали можливих негативних наслідків антиукраїнської кампанії.

І все ж, з огляду на нинішню ситуацію в Україні, де влада як ніколи є слабкою, треба визнати, що спокуса "поквитатися за Волинь" в окремих політичних колах Польщі є сильною, а тому нічого виключати не можна.

Доречи, Польща вже починає інформаційну війну проти України. В польських газетах  було надруковане про те, що Україні дали червону картку по підготовці до "Євро-2012", і тому, можливо, кілька матчів перенесуть в Польщу. Дивлячись на неадекватні дії, а в цілому, і на бездіяльність українського зовнішньополітичного відомства, думаю,  тиск  з їхнього боку буде тільки посилюватись.

Якими б мали бути кроки України? Насамперед, відмовитися від "страусиної політики" й далі робити вигляд, що нічого суттєвого у Польщі не відбувається.

Врешті – стати на захист своїх національних інтересів, без огляду на те, що це не сподобається полякам, чи навіть може негативно вплинути на проведення в Україні та Польщі "Євро-2012".

Далі буде.

Комментарии [ 0 ]

23.06.2008 11:18 Александр Бондарев

Зовнішня політика малих укусів

На сьогоднішнім етапі розвитку дипломатії, мені б хотілося поговорити про останні події, які відбуваються між Україною та в братськими країнами-сусідками. Не можна не помітити, що іде постійне нагнітання негативу між державами з спільними кордонами. І гірше те, що ніхто нічого не робить для зворотного.

Ч.1. Україна – Росія.

Те, що Україна не Росія «всьому Світу по-секрету» розказав, навіть, русофіл Кучма. Але не все так просто. І не проблема тільки в Російській Федерації, яка не може ніяк перехворіти та і не перехворіє імперіалізмом. Справа в тому, що між двома країнами пробігають дві історії – одна спільна, інша ні. І ці історії намагаються використати на свою користь кожна сторона. Погано те що, кожен хоче бачити свою історію, при тому не чути іншого, створювати із цього конфлікт і не приносити користі своїм країнам. 

Давайте пройдемось по історії номер один.

Жодних заперечень, я думаю, не виникне ні у кого про Велику Русь з центром в Києві, якій історики дали назву «Київська Русь». Так само ніхто не буде заперечувати про те, що саме Київ тримав на колінах Новгород. Скільки міст було побудовано в Росії та Білорусі, які потім перетворилися на політичні та економічні центри.

Давайте згадаємо Гетьманщину, як браття росіяни допомагали ляхів з татарами гнати з Неньки. Одна «Переяславська Рада» тільки чого вартує! Після неї «рідненької» разом прожили «душа в душу» аж 337 років. Разом жили і дружили у Північній війні, Кримських війнах, Наполеонівських…

Перша Світова, якось поганенько пригадується… Бо пом’ятаєте… , начебто, разом почали, а от закінчили початком Світової революції. А, там навіщо, якісь національності – «сплатілась навекі Велікая Русь», ще додати Кавказ та Середній Схід от і  отримали нову націю - Радянська людина. І стало у нас все спільне – і «Родіна», і «язик», і територія (…от Тайгі до Брітанскіх морєй).

У другу Світову разом розбили, спочатку, поляків і повернули свої землі, потім румунів, звісно ж німців, мадяр, італійців, фінів, японців.

Остання Світова війна показала одну дуже важливу насьогодні річ.

По-перше. Кров, голод, страх, ненависть і радість у Білоруса, Росіянина та Українця одні і такі самі.   

По-друге. Радянська нація перемогла найсильніші армії світу.

По-третє. Разом можемо і переможемо всіх на світі.

Після війни інтеграційні процеси пішли ще бистріше. Ми почали вчитися в спільних інститутах та училищах, розробляти Цилину та копати канали. Свідці народжували спільних дітей і переїжджали в будь-який куточок нашої великої Батьківщини, де ставали руськими (росіянами), втрачаючи свої родинні корені та мову. 

Історія номер два.

Існує інша історія, яка впливає на сьогоднішні процеси між державами.

По-перше. При об’єднанні трьох князівств – Київського, Переяславського та Чернігівського – з’явився військово-політичний союз під назвою «Русь». Зауважте, що ні про Київську, ні про Новгородську, ні про ще якусь «Русь» мова ні в яких документах не іде. Новгород, Володимир, Муром, Ростов, Ярославль, Галич, Пінськ, Рязань та інші міста – це всього лиш прикордонні фортеці, які стали розвиватись тільки після занепаду Києва, Переяслава та Чернігова у часи міжусобиць та монгольської навали. Тому зараз і виникає питання – хто історичний наступник цієї держави «Русь», і хто це «руські» - чи росіяни, чи українці. А, якщо ще згадати про Богдана Хмельницького, який на військово-політичному союзі зі свого боку назвав свою державу «Велике князівство Руське», а з іншого боку була назва «Свєтлоє княжество Московскоє», то питання, начебто, взагалі можна відкинути. Хоча і тут складно. Звідки тоді вести історію Росії?! З яких часів? Бо якщо говорити про Новгород, то ми з історії прекрасно знаємо, що після війни з Москвою в Новгороді ніхто не вижив, а тому і наслідувати не має кого.

Проблема початку історії Росії дуже велика. Тому і пишуть вони в своїх шкільних історичних книжках та підручниках про те, що вони нащадки Ігоря, Олега, Ярослава, Ольги, Володимира, Ярослава. І притому вбивають ще одного зайця, говорячи про спільне зачаття народів.

Про Русько-літовський союз росіяни не згадують. Не згадують, бо не мали і не могли мати вплив на історичні процеси, які тоді відбувалися. А, було дуже цікаво. Бо саме тоді українці навчили прибалтів молитися, читати та писати, і більше того навчили жити по закону «Руської правди».

Козацтво – це ще одна не спільна історія. Навіть, після Переяславської ради спільність історії можна поставити під сумнів. В Росії те, що стосується російських перемог – заслуга тільки їх самих, а те що стосується України і українців або замовчується, або трактується як вигідно. Наприклад, у Північній війні, Кримських війнах, побудові С.- Петербурга і Севастополя українці не згадуються, проте Мазепа – це зрадник, а розгром та ліквідація Запорізької Січі трактується переселенням Катериною козаків на Кубань. Спільна історія після Переяславської ради взагалі в Росії слабо згадується, бо дуже важко сплести дві різні культури і поставити їх в один контекст російської моделі стратегії розвитку держави.

Революція та громадянська війна – це ще одна не стиковка в спільності історії між двома суб’єктами. В 1917 році після великої сплячки прокидається українська національна думка. Вона хоч і не іде, дуже, врозріз зі «старшим братом», але серйозно його хвилює. А, після четвертого універсала проголошує себе окремим суб’єктом. Війна та конфлікти між двома сусідами офіційно замовчується або вигідно трактується.                        

Але, як не крути, Радянська епоха дала дуже багато спільного і головне для цій історії – позитивного. Єдина заноза в єдиній історії – це ОУН та УПА. Ну, ніяк не можуть проковтнути, потрактувати  або навіть проігнорувати боротьбу за незалежність на західноукраїнських землях. Тому знову іде підлог. І національно-визвольний рух перетрактовано на війну банд формувань з радянським народом.

Нарешті, отримавши, з неба, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ми всіму світу сказали, що існують українці, що існує Україна.

В цих двох історіях як і в націях багато спільного і багато різного. І це буде відіграватись ще немало часу  на наших стосунках. Мене завжди вчили, що при будь-яких не порозуміннях з людьми треба завжди шукати спільні позитивні речі, переростання одного конфлікту в інший може дати не зворотній процес, який не до чого доброго не призведе. Як хочете, а я не розумію чому ми повинні відмічати Конотопську битву, Полтавську битву та інші до яких абсолютно не маємо ніякого відношення, як сучасна Україна, та й ще і дратувати, при цьому, своїх сусідів. Яку користь для держави в середині і на зовнішньо – політичному напрямку це принесе Україні. Хоча я, наприклад, за дуже жорстку українську позицію стосовно заяв російських шовіністів про належність Криму та Севастополя, Тузли та делімітації Україно-російського кордону, російських ЗМІ на теренах України  та хімічного заводу біля кордонів нашої держави. Але на цих зовнішньополітичних просторах, ми  гопцюємо, в більшості програємо, і завдяки, як раз не зрозумілих для мене позицій влади стосовно різних святкувань. Спочатку дратуємо росіян з Конотопською битвою, потім шведів з Полтавською, а потім хто - поляки, турки, болгари з румунами. Може згадаємо, як щит прибивали на воротах Царьграда. А, далі що? Подивишся – ніхто з тобою в одній пісочниці грати не хоче.      

 Протягом першого десятиліття втратили відчуття – хто ми, що ми і куди рухаємося. Позбулися духу.  Не відчування спільності всередині розриває нас на шматки і веде до хаосу. Тягне всіх, а не окремих людей або окремі групи. Стосовно взаємовідносин з державами ми стаємо слабкішими, а звідси починаємо грати на нервах, займатися істерією, як маленькі діти. Якось ми звикли думати глобальними стратегіями на міжпланетному рівні, а про стратегію і тактику із своїми сусідами забули. Не можемо сформувати свої позиції, кидаємось в крайнощі, розприскуємо не виправданими амбіціями, а про користь для України і для українців забуваємо. Треба ставати більшими за образи, соплі та уколи. Перетворювати зовнішню політику зі малих укусів в сильну політику духу і розуму.                  

Комментарии [ 2 ]

11.01.2008 12:28 Александр Бондарев

Чи не вперше за багато років українці не пов’язують Новий рік з надією на краще.

Напередодні їх поставили не лише перед фактом невпинного зростання цін і тарифів,  безробіття, запровадження  нових штрафів і пені,  посилення податкового пресу та інфляції, а й перед перспективою позбутися одного з найцінніших завоювань демократії –  Прав Людини, Свободи слова і зібрань.

Саме небажання чути голос протесту, а тим більше - дослухатися до думки громадян, штовхає владу на репресії проти досі найсильнішої політичної конкурентки Віктора Януковича – Юлії Тимошенко, та лідера «НАРОДНОЇ САМООБОРОНИ» Юрія Луценка.

Галас, здійнятий нинішньою владою навколо частини представників попереднього Кабміну, покликаний задавити у зародку гнів громадянського суспільства проти економічних утисків нового уряду, котрий ще місяць тому вилився у протести проти нового Податкового Кодексу. Тривають допити активістів підприємницького Майдану, поновлюються допити учасників акцій протесту десятирічної давності ( „Україна без Кучми!”), оголошуються підозрюваними, а потім швидко - підсудними у кримінальних справах колишні урядовці.

Влада не може пробачити політичній опозиції ні моральної підтримки загалом аполітичного Податкового майдану, ні власних прорахунків, які позначилися на настроях і надалі відіб’ються на політичних симпатіях громадян. Саме тому вона намагається очорнити лідерів опозиції, зробити їх «корупціонерами» не лише для українців, а й для світу.

Рахунок підозрюваних, затриманих, арештованих, обвинувачених представників колишнього Кабміну пішов на десятки. Так само десятками можна рахувати справи, свідомо програні нинішньою владою представникам кримінального світу, або ж ухвали, винесенням яких судова система випустила з-за грат осіб, небезпечних для суспільства. Влада усіма силами намагається довести суспільству, що боротьба з криміналом – не її пріоритет. Криваве побоїще у парламенті правоохоронці кваліфікують як дрібне хуліганство, за яке можна отримати хіба що штраф. Натомість позачергове присвоєння звань у міліції турбує прокуратуру лише в частині, дотичній до біографії колишнього міністра МВС Юрія Луценка. Решта аналогічних випадків, котрі мають місце і нині, лишаються поза увагою прокурорів.

Багатогодинні допити екс-Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, проведені з порушенням процесуального законодавства, нескінченні приводи до Генпрокуратури – спосіб зламати волю й фізично виснажити Юлію Тимошенко. Подавити силу волі і змусити замовчати Юрія Луценка не вдалося навіть через відкриття кримінальної справи. Саме тому влада обрала тактику – не слухати моральних застережень Заходу й не зупинятися ні перед Законом, ні перед громадською думкою. 

Нахабний арешт і затримання Юрія Луценка, котрий виконував усі приписи Закону під час розслідування сумнозвісної „справи водія”,  шокували суспільство безглуздістю дій і згодом висунутих йому обвинувачень. Небажання допустити журналістів на блискавично проведене судове засідання щодо зміни запобіжного заходу підтверджує небажання зробити цей процес прозорим, як того вимагає Закон. Справу про нарахування пенсії, яка, згідно українського законодавства, мала б завершитися вирахуванням з винуватця (або отримувача) неправильно нарахованої суми, роздули до масштабів „шкоди в особливо великих розмірах” та „перевищення службових повноважень”. Однак навіть у випадку доведеності подібних обвинувачень обвинуваченому дозволяють чекати остаточного судового вердикту на волі. Але Юрій Луценко – не корупціонер, а опозиціонер. Тому й набагато небезпечніший для владної команди, велика частина якої сформована саме з тих, проти кого йому доводилося боротися як міністрові внутрішніх справ.         

Щоб уникнути відповідальності за неправомірне рішення, суддя повернула „справу водія” на дорозслідування. Чому ж Юрію Луценкові не дозволили повернутися додому?

Виходячи з вищевказаного й усвідомлюючи небезпеку встановлення в Україні авторитарного режиму й панування криміналітету над Законом,

Ми, представники української інтелігенції, вимагаємо:

Припинити масові переслідування та утиски підприємців, політиків, екс-урядовців, журналістів. Повернути ведення справ в законне русло, переглянути рішення про досудове затримання законослухняних громадян.

Якщо суд не випустить на свободу невинних, це означатиме - в державі немає легітимного суду.

Якщо в ситуацію не втрутиться Гарант Конституції – це означатиме, що в країні немає легітимного Президента.

 Мій підпис:

Комментарии [ 4 ]