Високий Вал

Останнє оновлення 14:28 середа, 20 червня

Укр Рус

Сергій СОЛОМАХА

Економічний оглядач

25 років тому постав перший чернігівській Майдан

25 роки тому, на Різдво Христове, в ніч з 6 на 7 січня 1990 року в Чернігові відбулася подія, яка струсонула не тільки Україну, але й усю совєтську імперію – «Ковбасна революція».

Чи було це випадковістю?

Судіть самі. Адже цій події передували:

1). На перших альтернативних виборах народних депутатів СССР 26 березня 1989 року по Чернігівському територіальному округу № 540 у другому турі несподівано переміг 28-річний комірник колгоспу імені Свердлова Чернігівського району Віталій Насінник.
Не врятувало від поразки колишнього секретаря парткому виробничого об’єднання «Чернігівський радіоприладний завод», завідувача відділом, інспектора обкому Компартії України 40-річного Миколу Бутка навіть те, що в січні 1989 року він посів посаду заступника генерального директора 16-титисячного ВО «Чернігівський радіоприладний завод».

2). 9 липня 1989 року в обласному центрі відбулися установчі збори Чернігівського відділення Народного руху України, а 7–9 вересня того ж 1989 року в Києві – Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову.

3). 28 вересня 1989 року внаслідок рішення пленуму ЦК КПУ з посади першого секретаря пішов у відставку 70-річний Володимир Щербицький, якій перебував на цій посаді з 25 травня 1972 року.

4). 2 січня 1990 року закінчилося висування кандидатів у народні депутати Верховної Ради УРСР і місцевих рад.
Головною відмінністю цих виборів, що вони вперше відбувалися на альтернативних засадах.
Наприклад, по Деснянському виборчому округу у Чернігові № 438 було висунуто 8 кандидатів, зокрема від трудового колективу Чернігівського філіалу КПІ позапартійна Тетяна Яхеєва. По Новозаводському виборчому округу у Чернігові № 439 – 14 кандидатів, зокрема від громадської організації Товариство української мови імені Тараса Шевченка позапартійний Валерій Сарана.
До речі, на виборах до Чернігівської обласної ради у 26 мажоритарних виборчих округах міста Чернігова в середньому було висунуто 5,3 кандидата, а у 150 мажоритарних виборчих округах по виборам до Чернігівської міської ради – 2,6 кандидата.

Нагадаю, що чернігівський Майдан почався з автотранспортної пригоди на розі вулиць Рокоссовського і Доценка десь після 19-ї години вечора. Тоді чорна облвиконкомівська «Волга» (18-15 ЧНА), у якій знаходились нетверезі водій та завідувач організаційного відділу Чернігівського облвиконкому Валерій Заїка, зіткнулася з приватними «Жигулями».

І пішло-поїхало... В салоні і багажнику «Волги» виявилися дефіцити: копчена ковбаса, окорок та інші делікатеси (як з’ясувалося, вони й сьогодні такими залишаються для більшості українців!) радянських часів, які на той час для більшості простих радянських людей були справжнім дивом. Більшість товарів повсякденного попиту купували тоді за талонами або їх «викидали» у черги на «великі» свята. У той час тільки комуністична партійно-совєтська номенклатура мала більш-менш безпосередній доступ до подібних дефіцитів.
Тож обурені чернігівці спочатку влаштували несанкціонований мітинг, використавши для цього начальницьку «Волгу» як трибуну. Потім потягли її до будинку першого секретаря Чернігівського обкому комуністичної партії. Спроба міліцейського спецназу зупинити обурений люд у районі П’яти кутів біля Деснянського райкому компартії тільки розпалила протестуючих. Стихійний марш протесту вщух далеко за півночі лише на Красній площі, куди протестуючі притягли вже досить понівечений автомобіль.

Вже наступного дня, 7 січня 1990 року, 15-ти тисячний мітинг біля обкому підтримав резолюцію, підготовлену рухівціями, з 18 вимогами, зокрема, негайної відставка бюро обкому партії у повному складі, а також консервативного редактора «Деснянської правди» Івана Музиченка.
Майже половина вимог першого чернігівського Майдану стосувалася не «ковбасного» питання, а свободи слова, свободи проведення мирних зібрань, публічності і відкритості влади, створення незалежних ЗМІ.

Навіть, 25 років потому ці питання залишаються актуальними. Це наочно підтверджує і новорічна історія з антиукраїнської провокацією телеканалу «Інтер».

Далі були нові багатотисячні мітинги, зібрання трудових колективів, резолюції партійних організацій підприємств з вимогою відставки бюро обкому і міському компартії та перших осіб обласної влади.
Про різдвяні чернігівські події заговорила вся країна, учасників мітингів показало московське центральне телебачення.

Символічно, що саме в розпал цих буремних подій, 16 лютого 1990 року, пішов з життя (за твердженнями деяких істориків покінчив життя самогубством) Володимир Щербицький. Тож компартійна номенклатура втратила свого беззаперечного лідера.

Ці події, мабуть, з легкої руки автора гасла «Хто з’їв моє м’ясо?» отримали назву «ковбасна революція».

Сьогодні з впевненістю можна стверджувати, що це була не «ковбасна революція», а першій чернігівський майдан.

На жаль, з Москви на місце відставленого під тиском Майдану 54-річного першого секретаря Чернігівського обкому КПУ Леоніда Палажченка прибув інший компартійний чиновник – 40-річний Василь Лісовенко, але монолітна до цього часу комуністична влада дала тріщину.

Беззаперечною перемогою завершилося принципове протистояння рухівців і комуністичної влади у Деснянському виборчому окрузі № 438. Чергову поразку у другому турі голосування від Тетяни Яхеєвої з результатом у 53,3% голосів виборців отримав компартійний кандидат Микола Бутко.
Натомість у Новозаводському виборчому окрузі № 439, депутатський мандат вдалося отримати члену бюро обкому, директору ВО «Хімволокно» Анатолію Лисенку. У другому турі голосування йому нарахували 48,55% голосів виборців, що дозволило йому обійти на декілька сотень голосів рухівця Валерія Сарану.

3 лютого, у розпал чернігівського Майдану, в залі обласної філармонії відбулася перша легальна конференція обласної організації Народного Руху України за перебудову. Невдовзі запрацював штаб демократичних сил Чернігівщини по вул. Щорса, 4 (влада змушена була дати приміщення).

Революційні зміни відбулися після виборів 1990 року в Чернігівській міській раді. З 150 обраних депутатів лише 18 (12% від складу) були депутатами міськради попереднього ХХ скликання, яка налічувала 350 депутатів. Серед них, до речі, Валентин Мельничук, Віталій Косих, Віктор Тканко та Анатолій Лисенко.

Водночас у міській раді постала потужна демократична депутатська група «Чернігів», яка разом з обласною організацією Народного Руху України, зробили значний внесок в перемогу української національно-демократичної революції на Чернігівщині. Це сталося завдяки підтримки першого чернігівського Майдану, який розпочався у Різдвяну ніч 6 січня 1990 року
Невипадково, у березні 1992 року саме депутати Чернігівської міської ради склали керівний кістяк першої обласної адміністрації на чолі з Валентином Мельничуком.

Символічно, що завдяки чернігівському Майдану вперше обласну владу очолили не московсько-київські варяги, а представники обласного центру – міста Чернігова.
Тож, без сумніву, «ковбасні» події на початку 1990 року в Чернігові були не тільки останнім попередженням тоталітарній системі про те, що далі жити по-старому більше не можливо, але й спричинили до революційного оновлення керівних кадрів в місті і області, які й досі визначають політичне обличчя Чернігівщини.
 



ДОКУМЕНТ:

РЕЗОЛЮЦІЯ
загальноміського мітингу м. Чернігова, що відбувся 7 січня 1990 року

 

Ми, учасники 15-тисячного мітингу, вважаємо, що керівництво міста і області повністю себе дискредитувало, в зв’язку з чим

 

ВИМАГАЄМО:



1. Негайної відставки бюро обкому партії у повному складі, а також консервативного редактора «Деснянської правди» Музиченка І. І.

2. Відмінити ст. 6 Конституції СРСР.

3. Скликати позачергову обласну партконференцію для обрання нового складу обкому партії, вибори делегатів проводити на альтернативній основі при участі усіх комуністів. Роботу конференції транслювати на вулиці міста.

4. Створити комісію громадськості по привілеям та розслідування зловживання владою.

5. Скасувати поділ міста на райони. Зекономлені кошти направити на розвиток охорони здоров’я громадян, культуру, народну освіту.

6. Поновити на роботі всіх звільнених з роботи по політичним мотивам.

7. Передати готель-гуртожиток Чернігівського обкому партії у розпорядження Чернігівського виробничого об’єднання готелів.

8. Передати «Будинок колгоспника» під дитячий заклад.

9. Передати ЦЛК у ведення обласного відділу охорони здоров’я.

10. Забезпечити населення рентгенометрами та достовірною інформацією з радіаційного, хімічного та бактеріологічного забруднення міста.

11. Надати можливість робітничим комісіям в будь-який час перевіряти оптові та інші бази.

12. Перейменувати вул. Борисенка на вул. академіка А. Сахарова.

13. Відкрити в Чернігові Гайд-парк для вільного висловлювання своїх думок жителям міста.

14. Створити умови для діяльності неформальних організацій: зареєструвати їх, надати приміщення.

15. Щотижня проводити мітинги-зустрічи з кандидатами у депутати.

16. Створити незалежну міську газету.

17. Надрукувати цю резолюцію до 10 січня ц.р. (включно) в «Деснянській правді» та оголосити по радіо.

18. 10 січня ц.р. біля будинку обкому партії о 18.30 провести зустріч з секретарем обкому партії Палажченком Л. І., на якій він повідомить, як виконуються резолюції, прийняті на загальноміському мітингу 7 січня.

Звертаємось до жителів міста та районів області:

НЕ ДАВАЙТЕ ВАШИМИ РУКАМИ ПРОСУНУТИ ДО РАД ФУНКЦІОНЕРІВ-АПАРАТНИКІВ, ЩО СКОМПРОМЕТУВАЛИ СЕБЕ В ОЧАХ НАРОДУ.

 

СТВОРЮЙТЕ НА ПІДПРИЄМСТВАХ СТРАЙКОВІ КОМІТЕТИ ЯК ЗАСІБ ТИСКУ НА БЮРОКРАТІЮ.













Насправді прості українці сплачують у двічі більші податки, ніж вважається

Переважна більшість українців, які живуть від зарплати до зарплати, навряд чи замислюються навіщо на їх і так мізерну зарплату роботодавці повинні нараховувати і сплачувати так званий єдиний соціальний внесок, який складає від 36,76% до 49,7% від суми нарахованого працівнику заробітної плати, залежно від класу професійного ризику.

І це при тому, що вже з нарахованої заробітної плати сплачується ще й прибутковий податок (ПДФО) у розмірі 15%, єдиний соціальний внесок (ЄСВ) – 3,6%, військовий збір – 1,5%

Навіщо владі потрібно триматися за таку непрозору систему оподаткування заробітної плати і перекладати на роботодавця сплату податків, які фактично сплачує найманий працівник?

Спробуємо розібратися на прикладі виплати роботодавцем мінімальної місячної заробітної плати у розмірі 1218 грн.

Нарахування на заробітну плату працівника, що, наприклад, займається оптовою торгівлею і має клас професійного ризику 23 (ставка ЄСВ - 37,26%), складають:

1218 х 37,26 % = 453,83 грн.

Відрахування із заробітної плати складають:

- єдиний соціальний внесок: 1218 х 3,6 % = 43,85 грн.
- прибутковий податок: (1218 – 43,85) х 15 % = 176,12 грн.
- військовий збір: 1218 х 1,5% = 18,27 грн.

Всього: 43,85 + 176,12 + 18,27 = 238,24 грн. або 19,56%

Отже, на руки працівник отримує: 1218 – 238,24 = 979,76 грн.

До речі, непроіндексована у 2014 році мінімальна пенсія складає 947 грн. Це майже стільки скільки реально отримують грошей на руки українці, які працюють на мінімальній зарплаті аж 1218 грн.

В той час як роботодавець сплатить: 1218 + 453,83 = 1671,83 грн.

Насправді, щоб отримати працівнику на руки 979,76 грн. роботодавцем виплачено 1671,83 грн., з них податки і соціальні внески складають:

453,26 + 238,24 = 691,5 грн. або 41,36%.

Отже, податки, які реально сплачує кожен українець, який отримує заробітну плату як найманий працівник, більш ніж у 2 рази більші, ніж це начебто декларується при виплаті йому зарплати.

Більш того, таке податкове навантаження більш ніж у 4 рази перевищує «десятину» або 10-ти відсоткову данину, яку платили завойовникам підкорені народи під час так званого татаро-монгольського іга.

Може тому влада і досі тримається за цю непрозору систему оподаткування українців?


 
P.S. Чому б работодавцю невиплачувати усі реально зароблені кошти працівнику, а останній сам сплачував би усі соціальні внески і податки?
Маємо явний рудимент савєтськай системи коли на работодавця фактично покладено обов"язки держави - збирати податки і соціальні внески.
Може тоді б простий українець - виборець замислився над тим як і хто використовує зароблені ним кошти?

Cкільки коштував нардепівський мандат VІІІ скликання ?

 За даними офіційного веб-сайту ЦВК загальна сума витрат на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року 27 політичних партій склала 674 470 350 грн. При цьому 75,2 % цих коштів витратили шість політичних партій - переможців виборчих перегонів, які сумарно отримали майже 77,5% голосів виборців «ЗА».

Найбільші суми витрати з виборчих фондів задекларували політичні партії, які не тільки увійшли до першої «десятки», але й кожна з них отримала більше 3% голосів «ЗА» виборців, а саме: ВО «Батьківщина» – 109 483 429 грн., «Опозиційний блок» – 106 396 169 грн., «Блок Петра Порошенка» – 97 347 782 грн., «Народний Фронт»– 93 631 884 грн., Радикальна партія Олега Ляшка – 73 228 723 грн., «Сильна Україна» – 60 832 723 грн., ВО «Свобода» – 38 313 837 грн., «Самопоміч» – 27 342 011 грн., КПУ – 23 385 488 грн., «Громадянська позиція (Анатолій Гриценко)» – 10 593 994 грн.

Отже, політична партія ВО «Батьківщина» за один мандат народного депутата з 17 офіційно з виборчого фонду витратила найбільше - 6,44 млн. грн. При цьому витрати на одного виборця, що голосував «ЗА» за список цієї партії, склали більш ніж 122 грн.

П’ять інших переможців витратили на цих парламентських перегонах з виборчих фондів такі кошти:
- «Опозиційний блок» (27 мандатів) – 3,94 млн. грн.(на одного виборця - 72 грн.);
- Радикальна партія Олега Ляшка (22 мандата) – 3,33 млн. грн. (на одного виборця - 62 грн.);
- «Блок Петра Порошенка» (64 мандата) – 1,55 млн. грн. (на одного виборця - 28 грн.;
- «Народний Фронт» (63 мандата) – 1,46 млн. грн.. (на одного виборця - 27 грн.).

Найменше обійшовся один мандат для політичної партії «Самопоміч» (32 мандати) тільки у 854 тисячі грн., а витрати з виборчого фонду на агітацію одного виборця склали тільки 16 грн.

Щодо розподілу витрат, то із загальних більш ніж 674 мільйонів гривень витрачено за використання засобів масової інформації найбільше – 606 618 229 грн. При цьому оплата ефірного часу на телебаченні – більше 563 млн. грн. або 98% (!), оплата ефірного часу на радіо – понад 37 млн. грн., а публікація агітаційних матеріалів у друкованих ЗМІ – майже 6 млн. грн.

Отже, які політичні партії оберуть українці на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року вирішувалося в першу чергу тими хто володіє каналами телебачення. Висуванці політичної партії «Блок Петра Порошенка»:
- 41-річний чернігівець, генеральний директор ТОВ "ФОРСАЖ" Куліч В.П у виборчому окрузі № 205 (Деснянський район м. Чернігова) звітував про витрати 807,5 тисяч грн. (на одного виборця - 37 грн.);
- Атрошенко В.А. у виборчому окрузі № 206 – 1 млн. 239 тисяч грн. (на одного виборця - 32 грн.);
- 33-річний киянин, директор департаменту ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП» Євлахов А.С. у виборчому окрузі № 207 (центр – м. Корюківка) – 882 тисячі грн. (на одного виборця - 30 грн.);
- 41-річний чернігівець, директор ТОВ "Батьківщина", безпартійний Дмитренко О.М. у виборчому окрузі № 210 (центр – м. Прилуки)– 541,9 тисяч грн. (на одного виборця - 25 грн.)

При цьому якщо Куліч В.П. і народний депутат України ІV, VІІ скликань, власник чернігівського міського кабельного каналу «Дитинець» 46-річний Атрошенко В.А. використали для отримання депутатського мандата лише власні кошти, то безпартійний Євлахов А.С. переміг «генерала тушок» Ігоря Рибакова виключно за добровільні внески фізичних осіб.

А ось 41-річний мешканець міста Носівка, радник дирекції з розвитку перспективних програм ЗАТ "Інститут інноваційного провайдингу Української академії аграрних наук" Давиденко В.М., безпартійний висуванець політичноної партії ВАО «ЗАСТУП» у виборчому окрузі № 208 (центр – м. Бахмач), як не дивно, витратив з виборчого фонду найменше коштів - всього 336,9 тисяч грн. (на одного виборця – 10 грн.!).

Натомість висуванець політичної партії «Народний фронт», перший заступник голови обласної ради 32-річний чернігівець Кодола О.М. у виборчому окрузі № 209 (центр – м. Ніжин) «інвестував» з виборчого фонду у депутатський мандат найбільше коштів – 3 млн. 230 тисяч грн. (на одного виборця – 170 грн.). При цьому з них тільки 20 тисяч грн. склали власні кошти цього кандидата у народні депутати.
Більш того, майже 3 млн. 18,6 тисяч грн. або 93% коштів виборчого фонду цим народним обранцем були витрачені на оплату ефірного часу на телебаченні щоб отримати 26,9% голосів виборців «ЗА».

На жаль, офіційно звітувати ні перед ЦВК, ні перед податківцям, ні перед виборцям за кошти, що були інвестовані партіями і кандидатами у так звані «добрі справи» для виборців, виборчі штаби, агітаторів, «преміювання» членів виборчих комісій та офіційних спостерігачів поки що чинним законодавством взагалі не передбачено.
Немає сумнівів, що офіційні виборчі фонди партій і кандидатів лише верхівка «інвестиційного» айсбергу, спрямованого на мобілізацію електорату з метою отримання депутатських мандатів. Як відомо, верхівка крижаного айсбергу складає лише десяту частку його об'єму.

Решта - схована від людського ока.

Отже, немає сумнівів, що більшість депутатських мандатів на позачергових виборах народних депутатів України 26 жовтня 2014 року отримали або представники партії влади і великого бізнесу, або люди, у виборчі перегони яких партія влади не перешкоджала «інвестувати» грубі кошти.



P.S. Для порівняння: за даними офіційного веб-сайту ЦВК 22 партіями, що зареєстрували партійні списки на виборах народних депутатів України 22 жовтня 2012 року, виборчими фондами було використано більш ніж 601 млн. 292 тисячі грн. При цьому 75,6 % цих коштів використали п’ять партій - переможців виборчих перегонів. Таким чином, за цими даними в один «партійний» мандат, отриманий Партією регіонів (72 мандата), «інвестовано» 3 млн. 27 тисяч грн., КПУ(32) – 2 млн. 264 тисяч грн., ВО «Батьківщина»(62) - 1 млн. 728 тисяч грн., партією «УДАР» (34) - 990 тисяч грн., ВО «Свобода» (25) - 928 тисяч грн.

Референдум 1 грудня 1991 року – Перший Майдан Українського народу

Про цю історичну подію, що змінила Світ, партія влади і сьогодні намагається не нагадувати Українському народові. Натомість, настирливо нав’язує йому нову назву: «народ України».

Наприклад, чернігівська місцева влада не спромоглася не тільки відзначити, але навіть провести хоч якийсь захід з нагоди 23-ї річниці Всеукраїнського референдуму за незалежність України 1 грудня 1991 року.

Чому?

Варто проаналізувати значення для світу і України цієї події.

Нагадаю, що з 1992 року День Незалежності України за рішенням Верховної Ради відзначається 24 серпня 1991 року у зв’язку з прийняттям нею у цей день постанови, складовою частиною якої був і Акт проголошення незалежності. Однак, мало хто згадує, що у цій постанові було вказано: «1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності».
Отже, 24 серпня 1991 року Україна ще не набула статусу незалежної держави, а продовжувала залишатися у складі СРСР.
До того ж у захисників тоталітарного комуністичного режиму був головний «козир»: 70,2% мешканців УРСР проголосували на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року за «збереження СРСР як обновленої федерації рівноправних суверенних республік».

Вважаю, що комуністична номенклатура наполягла на святкуванні Дня Незалежності саме 24 серпня навмисно, щоб наголосили таким чином, що у 1990-1992 рр. саме вони були рушійною силою української національно-демократичної революції.

Нагадаю, що Україна вийшла зі складу СРСР теж не після проголошення Верховною Радою Акту про незалежність 24 серпня 1991 року, а лише через сім днів після референдуму 1 грудня 1991 року і тільки завдяки йому.

І тільки 8 грудня 1991 року щойно обраний Президент України Леонід Кравчук спільно з Борисом Єльциним і Станіславом Шушкевичем скасували СРСР у Беловезькій Пущі.

Не варто забувати і те, що до 1 грудня 1991 року з колишніх республік СРСР світ визнав незалежність лише Естонії, Латвії і Литви, в яких були проведені плебісцити про відновлення їх як незалежних держав, ліквідованих у 1940 році.
І лише після того, як проголошення незалежності підтримали на референдумі 28 мільйонів 804 тисячі українців (90,32% тих, хто мав право голосувати), Україну, як незалежну державу, розпочали визнавати у світі.
Крім того, тільки 25 грудня 1991 року М. Горбачов підписав указ про зняття із себе повноважень президента СРСР. Після чого о 19 годині 38 хв. того дня над Московським Кремлем було спущено червоний прапор СРСР.

Без сумніву, саме українці своїм голосуванням 1 грудня 1991 року на підтримку Акту проголошення незалежності по суті мирним шляхом ліквідували Радянський Союз – злочинну комуністичну імперію, побудовану на кістках і сльозах десятків мільйонів співвітчизників.

Референдум 1 грудня 1991 року – історичний урок того, як мирним шляхом можна перемогти антинародну тоталітарну владу.

Саме ця подія зробила щеплення від насильства при вирішенні протистояння у суспільстві і, на мою думку, допомогла українцям під час «помаранчевої» революції розв’язати без кровопролиття, шляхом компромісу конфлікт між владою і народом, що виник під час Другого Майдану, що постав після сфальсифікованих владою виборів Президента України у 2004 році.

Шкода, що цей історичний досвід втрачено і злочинному комуно-регіональному режиму Януковича-Азарова вдалося розв’зати криваву війну проти Українського народу, який повстав під час Третього Майдану.

Не забуваймо, що у силовому протистоянні, як правило, гору беруть найбільш брутальні, згуртовані спільними злочинами проти людства, покидьки суспільства.

Будьмо пильними…

Силовий розгін прихильників євроінтеграції в Чернігові: рік потому

25 листопада - річниця з часу ганебного розгону громадського майдану «Чернігів обирає ЄС!».
Однак досі ніхто не відповів, а зараз вже через російсько-українську війну і анексію Криму, мабуть, і не відповість за грубе порушення конституційних прав чернігівців.
Хоча до Єдиного реєстру досудових розслідувань заява щодо незаконності дій посадових осіб, спрямованих на перешкоджання з боку органів влади проведенню масових зборів, за порушення яких передбачено покарання за ст. 340 ККУ, внесено 16 вересня 2014 року за № 42014270000000217.


Тож вважаю своїм обов'язком у першу річницю розгону громадського майдану «Чернігів обирає ЄС!» надати громадськості свій особистий, звісно, дуже стислий погляд на цю знакову для чернгівської громади подію: перший силовий розгін прихильників євроінтеграції в Україні.

Далі були так званий «партійний майдан» з двома наметами від ВО «Батьківщина» і ВО «Свобода», розгорнутими після 1 грудня у парку імені Попудренка та нарешті Народний Майдан, який постав під Чернігівською ОДА 25 січня 2014 року.
Але це було вже пізніше…

1. Все розпочалося з провокаційного звернення до Чернігівської міської ради представників таких антиукраїнських сил як партія «Руський блок». Місцевим осередком цієї партії повідомлялося про проведення публічного заходу у Чернігові 22 листопада 2013 року о 16-00 на Красній площі - акції на підтримку вступу до Митного союзу. Цим самим провокувався привід для заборони в судовому порядку проведення масових акцій громадян на підтримку європейського вибору чернігівців.

2. Однак головним і формальним аргументом для ухвалення біля 22 години ночі 23 листопада 2013 року рішення Чернігівського окружного апеляційного суду по справі №825/4330/13-а (суддя Заяць О.В.) став сумнівний лист Чернігівського міського відділу УМВС за підписом Парфентьєва В.М. за № 526 від 23.11.2013 р. до Чернігівського міського голови О.В. Соколова. У цьому листі безпідставно, цинічно стверджувалось про неможливість міліції забезпечити безпеку проведення акції партії «Демократичний Альянс» 23 листопада 2013 р. у зв’язку з запланованими на цей день заходами з нагоди 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр.(!) та інших заходів, що планувалися владою на грудень 2013 року.

3. Рішенням Чернігівського окружного апеляційного суду по справі №825/4330/13-а не передбачалося знесення тимчасово встановлених наметів або конфіскація майна, а лише заборонялося на певних вулицях міста (сквер імені Попудренка до цього переліку взагалі не входив) під час проведення мирних масових зібрань усіх суб’єктів встановлювати малі архітектурні форми та використовувати звуко- та кіно-відтворюючу апаратуру з 23 листопада 2013 р. по 7 січня 2014 року.
Однак 25 листопада 2013 року біля 12-00 за участю спецпідрозділу «Беркут» і загальною орудою полковника Едуарда Гребенюка було розігнано громадський Євромайдан «Чернігів обирає ЄС!», а майно, що належало організаторам акції 24 листопада 2013 року, забрано.
При цьому було вивезено майно і Чернігівської міської молодіжної громадської організації «Центр прогресивної молоді «Апельсин», інших організацій, що знаходилося у парку імені Попудренка після проведеної напередодні, 24 листопада 2014 року, абсолютно мирної громадської акції без жодного випадку порушення правопорядку.
Хіба що увечері група молодиків спортивної зовнішності у кількості 15-20 осіб, вірогідно «тітушок» або співробітників міліції у цивільному намагалася спровокувати сутичку, але після фотографування цих осіб і перемовин вони розійшлися.

Наступного дня присутнім там представникам громадськості Світлані Жимолостновій, Сергію Соломасі, Володимиру Сергієнку, Станіславу Тавлую, які лише охороняли майно, що залишилося після проведеної напередодні акції, представниками виконавчої служби не було ні зачитано, ні надано копії рішення виконавчої служби про знесення намету і конфіскації майна. Крім того, не було складено акту про вилучення цього майна і не зроблено його опис.
До того ж, у грубій формі працівники міліції не допустили до майна його власників – представника молодіжної організації «Апельсин» Ірину Черенько. Хоча я особисто наполягав на цьому перед правоохоронцями і судовими виконавцями. Однак вони, зокрема міліцейський полковник Сергій Бриль, якому я особисто публічно показав посвідчення кореспондента газети «Сіверщина», ніяк не реагували на мою вимогу і звернення почекати хоча б 5 хвилин, щоб прибули власники майна і представники партії «Демократичний Альянс», які збиралися самі забрати належне їм майно. Однак, правоохоронці тільки здійснювали відеозапис того, що відбувається з декількох камер і на мої звернення не реагували.
Більш того, прозвучала команда: «Начінайте!».

Під час навали на нас невідомих осіб у цивільному Станіслав Тавлуй зробив спробу у знак протесту облити себе рідиною, за запахом схожою на пальне, після цього був затриманий бійцями «Беркуту» з застосуванням сили і притягнений до судового переслідування за хуліганство.
Водночас інших присутніх біля намету міліція відсторонила від майна суцільним кордоном без застосування грубої сили. З цього потім перед ЗМІ навіть цинічно хизувався міліцейський генерал Михайлик О.Г.
Звісно, ні мене, ні Світлану Жимолостнову не били ногами, кийками, а просто відтягли від залишку намету за руки «беркутівці».

4. Всі ці дії органів правопорядку, виконавчої служби здійснювалися демонстративно, зухвало і фіксувалися представниками ЗМІ, а потім широко висвітлювалися, зокрема, на кабельному каналі «Дитинець», який належить народному депутату Владиславу Атрошенку. До речі, останній входив до фракції Партії регіонів. Це здійснювалося, вірогідно, з метою залякування громадян, які були незгодні з порушенням їх прав на мирний протест проти політики режиму Азарова-Януковича.
Саме так можна розцінити провокаційні відмови зустрітися з постраждалими євромайданівцями міського голови Олександра Соколова («А с кєм там разгаварівать» - повідомила одна з місцевих газет), хоча до нього неодноразово зверталися, зокрема і письмово, як самі постраждалі, громадські організації, так і сотні чернігівців.

5. Натомість, під загальним кураторством, вірогідно, першого заступника голови ОДА Миколи Стрільця та його «правої руки» Юрія Музики, в Чернігові поступово нагніталося протистояння між прихильниками євроінтеграції і начебто «тітушками», на чолі яких на більшості публічних заходах була посадова особа міськвиконкому, регіоналка Людмила Скоробагатько.

6. На мою думку, піком цього протистояння були події 25 січня 2014 року, коли о 12-00 після Народного Віча на Красній площі відбулося масове силове протистояння між правоохоронцями, підсиленими місцевими «тітушками», з одного боку, та протестувальниками на чолі з народними депутатами О. Ляшком, В. Дубілем і С. Аверченко з іншого. Це протистояння закінчилося сутичками, затриманням шістьох осіб, застосуванням невідомими особами світло-шумових гранат, а також встановленням намету Народного Майдану навпроти приміщення Чернігівської ОДА.

7. Символічно, що події 25 січня 2014 року біля Чернігівської ОДА чомусь були чи головним аргументом для колегії суддів при ухвалі від 6 лютого 2014 року Київським апеляційним адміністративним судом по справі № 825/4330/13-а по апеляційній скарзі низки громадських організацій на рішення від 23 листопадам Чернігівського окружного адміністративного суду про заборону проведення мирних масових зібрань у період з 23 листопада 2013 року по 7 січня 2014 року.
Цитую за текстом рішення Київського апеляційного адміністративного суду від 6 лютого 2014 року: «…у зв’язку з подіями в приміщенні Чернігівської облдержадміністрації, що мали місце 25 січня 2014 року і суперечать суті мирного зібрання, колегія суддів вважає, що позов є обґрунтованим і таким що підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги задоволенню не підлягають».

Отже, декому було вкрай потрібно спровокувати сутички біля ОДА 25 січня 2014 року, щоб потім виправдати перед судом незаконні дії посадових осіб, спрямовані на перешкоджання з боку органів влади проведенню масових зборів, тобто порушення конституційних прав громадян України, за порушення яких передбачено покарання за ст. 340 ККУ.

Безумовно, події, що відбувалися після 21 листопада 2013 року, чітко координувалися з єдиного центру. Адже аналогічні дії органів влади і антиукраїнських сил здійснювалися в багатьох містах України, зокрема у Києві, Львові.





Лист Чернігівського міського відділу УМВС за підписом Парфентьєва В.М. за № 526 від 23.11.2013 р. до Чернігівського міського голови О.В. Соколова:



Повідомлення Чернігівської міської ради обласною організацією партії «Руський блок» про проведення 22 листопада 2013 року на Красній площі акції на підтримку вступу до Митного союзу



Повідомлення Чернігівської міської ради обласною організацією партії «Демократичний альянс" про проведення мирної, безстрокової акції під назвою "Я обираю ЄС!" з 22 листопада 2013 року біля будівлі Чернігівської обласної державної адміністрації



Повідомлення Чернігівської міської ради обласною організацією Народного Руху України про проведення 22 та 24 листопада 2013 року мітингу та пікетування Чернігівської обласної державної адміністрації акції протести проти рішення Уряду України "Про припинення підготовки укладання угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом"





























Світлини з сайту "ПіК"

 

Завдяки Українським Радикалам в українському парламенті немає проросійських симоненківців

Убрать рекламный баннер

Деяких політиків і їх обслугу у олігархічних ЗМІ чомусь дуже дивує висока підтримка Українських Радикалів на Чернігівщині на цих виборах.

Авжеж!

Не дивуйтеся, панове!

Невже перемогу Симоненка ще у 1999 році у 56% над Кучмою у ІІ турі президентських виборів на червоній Чернігівщині забули?

Невже забули як у 1994 році комуніст - останній секретар чернігівського обкому КПУ Петро Шаповал переміг під гаслами "Спасіба руху за разруху" "вічного" Валентина Мельничука на виборах до облради і за крісло голови цієї ради?

Невже Вас не навідує проста думка, що ідейні комуністи нікуди не поділися безслідно в депресівній Сіверщині, яка навіть втратила останню можливість ковтнути свіжого повітря правди - просвітницько-рухівську газету "Сіверщина", яка більше 20 років наодинці у ЗМІ боролася з проросійськими симоненківцями на Чернігівщині?

Тож завдяки Радикалам немаємо лугандонських симоненківців у цій ВРУ.

Менше треба красти і брехати!

Брехати і красти!

Слава Україні!
Героям Слава!

 

Немає Лєніна і рускайязичних українців - немає РФівських окупантів

 У вечорі 28 вересня 2014 року у першій столиці УРСР місті Харкові українці нарешті наважилися знести з постаменту найбільшого за розміром у світі більшовицького ідола, який більше 50 років бовванів на найбільшій у Європі площі.
Звісно, що більшовицькі ідоли залишилися в окупованому РФіфськими рашистами Донецьку-Сталіно та Луганську-ВОРошиловграді.

І це закономірно і символічно.

Нажаль навіть на Чернігвщині, де мешкає понад 90% етнічних українців, більшовицький ідол бовваніє на північі області на кордоні з РФ навіть у райцентрах містах Щорсі, Городні, Новгород-Сіверському.
Невже населення цих міст свідомо чи не свідомо, але провокує путінську РФію на окупацію?
Адже поки мумія більшовицького вождя перебуває не в землі, а в мавзолеї на Красній площі в Москві і над РФією лунає музика гімну СССР над Україні загрожує окупація.


Нажаль так само провокують РФівських окупантів на агресію і мільйони щирих українськіх патріотів, які ніяк не наважаться спілкуватися, навіть один з одним, українською мовою.
 

 

1 вересня Світ відзначив 75-ту річницю початку Другої світової війни

 Напередодні цієї дати Український інститут національної пам’яті звернувся до українських медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування в належний спосіб згадати 75-ту річницю початку Другої світової війни - найкривавішої трагедії в світовій історії.
З цією метою науковці розробили методичні матеріали, які просять враховувати при висвітленні річниці початку Другої світової війни.

Але це звернення залишилося майже непочутим.

Ось з цим звернувся Український інститут національної пам’яті:

5 років тому, 1 вересня 1939 року, через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР (так званого пакту Ріббентропа-Молотова) нацистська Німеччина вторглася на територію Польської держави, розпочавши найбільшу та найкривавішу трагедію людства – Другу світову війну. 17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР. Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових дій, тому для українців ця війна почалася саме 1 вересня.

Історики рекомендують зробити головний акцент у відзначенні днів пам’яті жертв Другої світової війни на вшануванні всіх жертв війни.

“Цей день має стати даниною пам'яті про загиблих вояків. Зосередити увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі ветеранам та вшануванні загиблих. Посилити соціальний аспект підтримки ветеранів як з боку держави, так і з боку громадськості. Перевести радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, в традицію пам'яті про солдатів, які загинули за свою батьківщину”, - зазначено у методичних матеріалах УІНП.

Український інститут національної пам’яті вважає, що слід відмовитися від радянської пропагандистської концепції Великої Вітчизняної війни. “Ми маємо говорити про Другу світову війну 1939-1945 років, адже українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни у 1939 р. Період конфлікту (1939-1941), коли СРСР був союзником Третього рейху, має бути всебічно висвітлений”, - вважають науковці.

Війна - це трагедія і гуманітарна катастрофа, яка коштувала життя мільйонам людей і завдала непоправних втрат людській цивілізації та культурі. У відношенні до України Друга світова війна – ще одна національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі імперські інтереси і часом вбивати інших українців.
 

Але це звернення залишилося майже непочутим.



Історична довідка:

Для України Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Українці у складі польської армії вступили у бій вже 1 вересня 1939 р., а українські міста Львів, Самбір та Дрогобич зазнали бомбардувань німецькою авіацією у перші дні війни. Частина української етнічної території була окупована нацистами в перші тижні війни.

1 вересня 1939 р. – Німеччина вторглася у Польщу, що означало фактичний початок Другої світової війни. 3 вересня війну Третьому Рейху оголосили союзники Польщі Великобританія та Франція, але збройного протистояння агресору не розпочали, обмежившись на цьому етапі економічними і політичними санкціями.

Без підтримки західноєвропейських союзників польське військо змушене було відступати на схід, углиб країни. 8 вересня перші німецькі підрозділи досягли Варшави. Оборона польської столиці тривала 20 днів.
17 вересня 1939 р., відповідно до домовленостей із Гітлером, на територію Польської держави зі сходу увійшли радянські війська (т.з. «визвольний похід у Західній Україні та Західній Білорусії»). Того ж дня ними були зайняті Тернопіль та Рівне, наступного – Коломия, Станіславів (Івано-Франківськ) та Луцьк.
До 20 вересня Львів був оточений нацистами, а 22 – до міста підійшли підрозділи Червоної армії, які допомогли Вермахту добити оборонців Бресту. 22 вересня 1939 р. там відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад Вермахту та Червоної армії. 24 вересня радянські й німецькі війська здійснили спільну операцію з оточення польських з’єднань під Замостям. 28 вересня впала Варшава.

Перетин Червоною армією державного кордону Польщі означав фактичний вступ Радянського Союзу у Другу світову війну 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини.
Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був завершений 28 вересня 1939 р. підписанням останніми договору про дружбу і кордон.
Внаслідок переділу Центральної і Східної Європи між Третім Рейхом і СРСР до складу Радянського Союзу у 1939 році були включені території Західної України та Західної Білорусії, а в 1940 році – країни Балтії, Бессарабія та Північна Буковина.

Наприкінці 1939 р. СРСР здійснив напад на Фінляндію, розв’язавши радянсько-фінську війну 1939–1940 рр., за що був оголошений агресором і виключений з Ліги націй 14 грудня 1939 р.
Радянський Союз з вересня 1939 року по червень 1941 року залишався союзником Третього рейху, поставляючи йому необхідні для ведення агресії в Європі сировину, матеріали, інформацію.
Нагадуємо, Друга світова війна (01.09.1939 – 02.09.1945) – найкривавіший глобальний конфлікт, у ході якого загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. Упродовж 21 місяця цієї війни СРСР та Третій Рейх виступали як союзники, а від 22.06.1941 вступили у військову конфронтацію, що увійшла в історію як німецько-радянська або, в радянській історіографії, Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Цей конфлікт не є тотожний поняттю Другої світової війни. Війна між СРСР і Третім Рейхом була складовою більш широкого хронологічно і географічно глобального конфлікту, про що раніше дуже часто забувала згадувати радянська історіографія, а тепер – російська пропаганда.

За підрахунками Інституту історії України НАНУ прямі людські втрати України у Другій світовій війні становлять 8-10 млн. Український вимір Другої світової війни не обмежується участю у війні на боці СРСР. Сотні тисяч українців в лавах підпілля ОУН та Української повстанської армії були залучені до спротиву нацистським окупантам, етнічні українці брали участь у воєнних діях в складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції - американської, канадської та інших.

Докладніше про український вимір Другої світової війни:

Юрій Шаповал «Гітлер, Сталін та Україна: безжальні стратегії» – http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/05/9/123358/;

Володимир В'ятрович. «Українська Друга світова (в кольорі)» - http://gazeta.dt.ua/POLITICS/ukrayinska_druga_svitova_v_kolori.html

Донбас очікує деіндустріалізація і обезлюднення

 
 
Безумовно, якщо навіть україно-РФівська війна закінчиться "миром", конгламерат з мегаполісів під назвою "Донбас" невдовзі обезлюднить.
Адже до справжнього миру такий фізично і морально розшматований Донбас вже не повернеться.

Закономірно, що Донбас очікує деіндустріалізація, яку штучно стримували десятки років. Зокрема, і такими регіональними ура-патріотичними проектами як бразильський футбольний клуб "Шахтьор" або комуно-сталінський культ "вєлікай атєчєствєннай" війни.

Але головний чинник який перетворив Донбас в бандитський заповідник - це багатомільярдні дотації з бюджету на підтримку збиткових вугільних шахт.

Більш того, поєднання бандитських грошей і непомірних амбіцій частини донбаського населення дозволило лугандонським регіональним кадрам азаро-януковичів за підтримки проросійських КПУшників розпочати експансію на усію Україну.

Звісно, цим не могла не скористатися путінська РФія...

І це закономірно. Знехтувати без жахливих наслідків економічними законами не вдалося ще нікому у Світі.


Так було з усіма подібними промисловими гігантами, які були побудовані на технологіях ХІХ-ХХ ст., в усіх розвинених країнах світу. Згадайте хоча б протистояння уряду Маргарет Тетчер з шахтарями у Великій Британії.

Нажаль, у нас все, зокрема і дія економічні законів, завжди відбувається у варварський спосіб.

Азія-с, гаспада-с, таварісчі-с!

 


P.S. Так починалася велика індустріалізація Донбасу.



P.S.S. Після закінчення україно-РФівської війни вода річок Сіверського Донця і Дніпра може зробити Донбас великим аграрним краєм.

АТО: десталінізація Донбасу

 Для більшості українців назва міста Донецьк і Луганськ вже настільки звичні, що здається були такими завжди.
Однак останні події в Україні засвідчили, що для багатьох мешканців шахтарського краю Донецьк досі залишався Сталіно, а Луганськ - Ворошиловградом.


Насправді, місто Донецьк до 1924 року та під час окупації нацистами 1941-1943 рр. називалося Юзівкою.
Кілька місяців у 1923 році — Троцьк(!), на честь Льва Троцького.
У 1924-1929 рр. — Сталін, на честь сталелітейної промисловості. У 1929-1961 рр. — Сталіне (російською — Сталино), вже на честь Йосифа Сталіна.
Перша назва міста походила від прізвища бізнесмена з Великої Британії валійця Джона Юза (Хьюза, Hughes), який у 1869 року розпочав будівництво на території майбутнього міста металургійного заводу. У травні 1917 року Юзівка, з населенням вже 70 тисяч мешканців, отримала статус міста.

Сучасну назву місто отримало лише після ХХІІ з’їзду КПРС, який відбувся 17-31 жовтня 1961 року в Москві під керівництвом Микити Хрущова. Цей з’їзд не тільки півстоліття тому оголосив про будівництва комунізму в СРСР до 1980 року, але й активізував боротьбу, розпочату ще на XX з’їзді КПРС у 1956 році, з так званим культом особи Сталіна. Внаслідок цього в СРСР були перейменовано міста і населені пункти, названі на честь Йосифа Сталіна та деяких інших більшовицьких вождів.
На час перейменування в Ростовській області Росії вже існувало місто з назвою «Донецк», розташоване на річці Сіверський Донець. Таку назву воно отримало у 1955 році після перейменування міста Гундарівка. Однак цей факт не зупинив «страітєлєй» комунізму і місто Сталіне стало Донецьком. Однак на гербі міста красується назва його російського міста-двійника «Донецк» та «1869» – спогад про його засновника Джона Хьюза.




Символічно, що місто розбудовувалося і отримувало назви районів і вулиць виключно за ленінсько-сталінським вченням.

Судіть самі.

До Ленінського, Калінінського, Куйбишевського районів, заснованих у 1926 pоці, Петровського (1932 р.), Кировського (1937 р.) і Пролетарського (1958 р.) при Леоніде Брежнєвє в місті з’явилися також не меш більшовицькі назви, а саме: Ворошиловський (1973 р.) та Будьоновський (1980 р.) райони. Серед них якось по-сирітські і дивно притулився Київський район міста (1967 р.).
Водночас в Луганськ, який був Ворошиловградом у 1935-1958 рр. та 1970-1990 рр. поділено на чотири райони райони, два з яких названо на честь більшовиків: Ленінський, Артемівський, а третій, найбільший з площею, має типову комуністичну назву Октябскій (Жовтневий).


Варто нагадати усім українціям, що сучасна назва міста Донецьк походить від назви річки Сіверський Донець, яка тече на півночі області. Хоча місто насправді розташовано на річці Кальміус.
Сі́верський Доне́ць (розмовною українською мовою — Дінець, Донець, російською — Северский Донец, розмовною росіфйською мовою — Донец) — четверта за розмірами річка України, права й найбільша притока Дону тече через Бєлгородську і Ростовську області Росії, Харківську, Донецьку й Луганську області України.
Перша частина назви річки походить від сіверян — східнослов’янського племені, що жило в басейні річки Десни та за течіями річок Сейм, Сула, Псел і Ворскла. Головні міста сіверян: Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Глухів, Путивль, Курськ. На думку деяких істориків саме по річках Десні, Сейму і Сіверському Донцю у Х столітті ходили давньоруські князі з Чернігова у Тмутороканське князівство, розташоване на Таманському півострові.
Друга частина назви Сіверський Донець похідна від назви річки Дон, що скіфсько-осетинською мовою означає — «вода».
Від назви цієї річки походить також і широко вживана назва як Донбас, що є скороченням від Донецький вугільний басейн.
Крім Донецька, на Донбасі є ще міста Сіверськ (назва має з 1974 р.). та чомусь «Сєвєродонецьк» (1950 р.). Хоча за чинним українським правописом треба — Сіверськодонецьк.











Шкода, що багато хто й досі не може чи не бажає відрізнити своїх пращурів сіверян від російського «сєвєра», тобто півночі. І це при тому, що з часу появи на мапі України міста Донецьк промайнуло вже більше півстоліття.
Тож те що відбувається зараз на Донбасі є наслідком тотального багаторічного насаджування мешканцям цього українського краю комуно-імперськими ідеологами ще сталінських міфів.
Переконаний, що АТО українських силовиків остаточно перетворить Сталіно і Ворошиловград на українські міста Донецьк і Луганськ.