26.05.2010 09:38 Олег ВІТОВИЧ

Коли в колонці пам’яті Гонгадзе, присвяченій громадянській позиції журналістів я писав, що “дай Бог мені помилитися, але здається свобода слова впаде першою”, я все ж не думав, що ці слова справдяться і так швидко.

Хоча, чого ж хотіти в ситуації, коли до влади, оперуючи “понятіями”, прийшли ті, кого в 90-х називали “відморозки” і “безпредєльщики”. І чи можна чомусь дивуватися і чогось вимагати від представників нової влади, якщо вони своїх же голів обласних державних адміністрацій інакше як “смотрящими” не називають.

Чи можна взагалі про щось розмовляти з представниками влади, котрі заради надприбутків своїх олігархів (через дешевий газ) здають збагачений уран, авіапром, атомну енергетику, українську територію і український суверенітет. Чи можна про щось (і головне чи варто ) розмовляти з посібниками окупантів, бо ситуація з неконституційним, а отже незаконним перебуванням іноземних військ на території незалежної держави у всьому світі трактується як окупація, а те що зробили Президент і Верховна Рада – не що інще, як пролонгація окупації.

Щодо влади – не знаю, але суспільству бодай кілька слів сказати варто.  Хоча б про те, що памятником Сталіну і головне, виправданням цього акту,  влада перетнула останню моральну межу.

Апелювати до суспільної свідомості – мовляв, це приватна територія, мовляв, це – теж елемент демократії як мінімум цинічно, бо гріш ціна тій демократії, що не вміє захищатися і гріш ціна тому суспільству, більшість котрого так низько впала в процесі моральної деградації, що пам’ятники тиранам сприймає нормально.

Але сьогодні хочеться сказати трохи про інше. Про те, що ми втрачаємо останні риси, невеликі штрихи країни наших мрій. Адже ще не так давно приїзджі мосвичі із зіздрістю говорили нам – у вас по вулицях можна ходити без паспорта. Зараз паспорти вже варто братии з собою. Ще не так давно ми гордилися ( бо людині властиво хоч чимось в своїй країні гордитися)   перемогам Клічків і “Шахтаря”, що в нас (принаймі в порівнянні з Росією) більший рівень свободи слова, що всі неблаговидні вчинки наших політиків, принаймі, діставали розголосу в пресі.

Ще не так давно ми могли гордитися тим, що в нас, принаймі, думати і говорити можна все що завгодно. Зараз в нас хочуть відібрати і це право, а міністр внутрішніх справ України (в прямі і головні обов’язки котрого входить захист прав і свобод громадян), робить заяви в пресі про те, як би збудувати на околиці Києва резервацію для мітингів опозиції, порушуючи тим самим гарантоване нам право на свободу мирних зборів.

До речі, наша опозиція в цій ситуації об’єднується окремо і навколо слів. В Європі, до якої ми ніби-то прагнемо,  в аналогічній ситуації опозиція обєднується навколо пляшок з напалмом.

Як на зорі нашої незалежності, поступово повертається практика тотальних перевірок і викликів на “профілактичні” бесіди учасників студентського руху, чий єдиний гріх полягає в тому, що їм не подобається новий міністр науки і освіти України.

Поступово повертається практика цензури в засобах масової інформації, практика “дружніх” порад власникам телеканалів щодо того, як і які теми потрібно освітлювати.

Ми якось зовсім непомітно повертаємось до тих часів, коли вільно висловлювати свої політичні погляди і переконання було небезпечним.

Я вже не раз чув заперечення – мовляв, тексти всіх останніх угод (як і політика поступового згортання громадянських свобод) попередньо погоджувались десь між Москвою та Вашингтоном.

Незабаром Україна відзначатиме 20-ту річницю незалежності. Я не знаю, можливо поза “раком” (і не має принципового значення чи то перед Москвою чи то перед Вашингтоном) булла популярною, чи навіть улюбленою позою нашого Президента на зоні, де він відбував покарання. Але навіщо в цю позу ставити всю країну. В мене це починає викликати як мінімум роздратування.

Справедливості заради варто відзначити, що ця поза булла улюбленою не лише у Януковича. Але чому громадян цієї країни ніхто ніколи не питає – а чи хочемо в цій позі стояти ми……

Перефразовуючи відому тезу про те, що свобода є найвищою цінністю, дарованною людині чи нації Богом можна сказати, що Україна без свободи слова, зборів, думок та переконань це все одно що, Президент “без яєць”…

Різниця лише в тому, що йому (очевидно ) подобається бути кастрованим, а мені – не зовсім. Так само мені не подобається, коли мені чи моїм близьким (не кажучи вже про все суспільство) готують роль членів гарему…

Чи вже підготували а ми з цим змирились???

28 травня о 10-й годині біля Адміністрації Президента України (вул.. Банкова, зі сторони вул. Інститутської) активісти громадських організації, що входять до обєднання “Праве Діло” проведуть акцію на захист свободи слова, свободи мирних зборів та свободи переконань. Після цього відбудеться також пікетування Міністерства внутрішніх справ України (вул. Богомольця) та Кабінету Міністрів України (вул. Грушевського). Запрошуються всі небайдужі, в тому числі представники студентських та журналістських профспілок.

Коментарі [ 16 ]

13.05.2010 09:49 Олег ВІТОВИЧ

Об’єднання “Праве діло” було утворене в кінці квітня 2010 року. До складу об’єднання увійшли представники близько 25-ти націоналістичних, патріотичних, радикально-демократичних, правозахисних та козацьких організацій, православного братства, кількох спортивно-патріотичних клубів, кілька неформальних громадських рухів, зокрема фан-клуб збірної України по футболу, конфедерації націонал-анархістів. Сьогодні до “Правого діла” входять представники кількох політичних партій, охоронних структур та об’єднань представників малого та середнього бізнесу.

Кожна із громадських організацій, що входять до “Правого діла”, мають власні статутні цілі, проводять власні заходи, а координація діяльності в рамках об’єднання здійснюється шляхом прийняття відповідних рішень та погодження заяв (консенсусом).

Така нова форма громадської самоорганізації стала, з однієї сторони, наслідком обговорення та прийняття методів і форм, що були запропоновані координатором об’єднання О.Вітовичем, а з іншої сторони – як наслідок кризи традиційних форм партійного будівництва та громадсько-політичної активності молоді.

Передумовою для створення об’єднання стало кілька спільних заходів, проведених громадськими організаціями – 4 березня (загальною чисельністю біля 400 осіб), 18 березня (загальною чисельністю біля 650 осіб) та 1 квітня 2010 року (350 осіб), зокрема пікетуваня Адміністрації Президента України та погодження основних принципів об’єднання, що були викладені в заяві від 14 березня (додається).

В кінці лютого 2010 року актив об’єднання “Праве діло” складався з кількох десятків активістів маловідомих маргінальних громадських груп. Сьогодні кількість активістів по м. Києву та області налічує близько тисячі осіб і ще приблизно дві тисячі активістів регіональних громадських організацій. Деякі з них вже організаційно оформили своє членство в об’єднанні (Чернігів, Харків, Львів, Рівне, Одеса). Крім того, досягнута угода про співпрацю та спільні дії з активістами кількох кримськотатарських молодіжних організацій (активісти “Бізим Кирим” вже брали участь в спільних акціях протесту).

Замість політичних програм, як у партіях чи блоках, керівництво формулює цілі та завдання у вигляді статей та авторських колонок, котрі пізніше публікуються за допомогою інформаційного ресурсу.

До нього, за останніми даними, можна віднести 7 всеукраїнських Інтернет-видань, 11 регіональних та 9 власних інтернет-сайтів. До умовного ресурсу можна віднести підписані угоди про співпрацю з 2  інформагенствами.

Серед найближчих планів структур, що входять до складу “Правого діла” – продовження акцій за відставку міністра внутрішніх справ України і  міністра освіти та науки України, акції протесту проти харківських угод (щодо базування Чорноморського флоту РФ) та початок громадянської компанії за збереження трьох основних демократичних свобод (свободи слова, свободи мирних зборів, свободи поглядів та переконань).

Координатор об’єднання “Праве діло” – Олег Вітович.

Коментарі [ 9 ]

25.04.2010 16:36 Олег ВІТОВИЧ

Сьогоднішня ситуація в країні трохи нагадує епоху 90-х. З тією лише різницею, що в 90-х бандити були (оперуючи сучасними термінами) в “опозиції”, вони займалися рекетом, грабунками, наркотиками, торгівлею людьми і т.п. Зараз ми живемо в ситуації, коли рекетом займається держава, тобто державні інститути, коли рейдерство, тобто захоплення чужої власності використовуючи рішення судів, стало нормою.

Зараз бандити інші. В 90-х ще були живі  ті хто жили за своїми “понятіями” і кодексами. Сьогодні до влади прийшли ті, кого ще років 10-15 тому називали “безпрєдєльщики” і “відморозки”.

Разом з тим 90-і для України були епохою національного романтизму, національного ідеалізму. Хотілось би пом’янути цю епоху  “незлим тихим словом”.

Епоху, коли тисячі і мільйони вірили в ідеали, коли студенти голодували і стояли не за гроші.

Епоху, коли до храму ходили не лише задля показу, проводячи PR-акцію.

Епоху, коли народжувались нові символи і мрії, а віра в загальне ще переважала віру в особисте.

Епоху відродження національної пам’яті і національної совісті.

Епоху, коли у вічній боротьбі духу і “брюха” перемоги, може примарні і тимчасові, мав дух. Це була епоха філософів, поетів і письменників.

Пізніше прийшла інша епоха. Театральних постанов, політичного менеджменту і прагматичних розрахунків. В принципі, прагматизм перемагає майже завжди. Навіть в межах однієї національної ідеї. Подібно тому, як зрілість перемагає молодість.

Але це вже була зовсім інша епоха і час. Час спідління і моральної деградації. Час, коли почали торгувати ідеями, символами, територіями, ласими шматками державної власності, поглядами тощо. Симптоматичними характеристиками того часу стало рейдерське захоплення підприємств, суддя, що “колядує на Різдво” мільйони, “дерибан” державного бюджету, махінацій з ПДВ і тендерами.

Нікого вже не дивувало, що парламент за рік може пропрацювати кільканадцять днів, що судді потрібно дати хабар, щоб він прийняв рішення по закону, що населення країни у мирний час скорочувалось “військовими темпами”, що кращі фахівці виїздили  за кордон, що служба в армії стала непопулярною.

Не викликали подиву  чисельність правоохоронних органів, що в кілька разів перевищувала чисельність армії, десятки тисяч кинутих дітей, села, де основними мешканцями залишилися тільки старі і малі, бо батьки виїхали на заробітки…

Ми (вірніше за нас), дарували ядерну зброю, різали свої ракети, роздавали ВПК, перетворювали недобудований авіаносець на казино, здавали на металобрухт стратегічну авіацію, не сварилися а судилися (ми ж бо добрі) з Румунією за острів Зміїний, дарували свою частку власності СРСР Росії і таке інше. А національними символами того часу ставали боксери Клички, співачка Руслана, перемоги української збірної по футболу.

Найбільш відомою подією того часу став Майдан 2004 року. І закінчилась ця подія класично (це коли більшість революцій розпочинають романтики а плодами їх найчастіше користуються негідники).

Наступила третя епоха. Про останні кроки Президента Януковича вже було сказано багато. А про останні ініціативи можна коротко – пролонгація окупації. Адже у всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території незалежної держави називається окупацією. А ситуація, котру ми маємо – це просто пролонгація окупації. Потрібно називати речі своїми іменами.  Чи можна з окупантами та їх посібниками взагалі про щось розмовляти – запитання риторичне..

Характерними ознаками нової епохи став м’яко кажучи сумнівний з точки зору закону спосіб формування нової більшості, обрання нового уряду, здача збагаченого урану, здача авіаційної промисловість, сховища газу, обмеження свободи слова, свободи мирних зборів, свободи політичних поглядів, думок, переконань. Втративши останню частку хоч чогось святого (якщо в цих людей щось святе в душі взагалі було) влада почала торгувати власною країною. Вже дійшло навіть до заборони торгувати українською книгою, українською музикою, українською символікою (як це зараз відбувається на Майдані). Прийшла епоха Великого Хама.

Проблема в тому, що ця епоха вже є, а України в ній не буде. Тут хотілось би зазначити що великою заслугою і першоджерелом сьогодення є вічна війна між собою лідерів помаранчевої революції – але зараз, здається не час. Багатьом знайоме відчуття, що в перші дні помаранчевої революції її лідери самі злякалися того вибуху народного протесту. Замість подолати свій страх, вони побігли домовлятися до Л. Кучми. Шкода, але зараз знову Ющенко, Тимошенко і Яценюк закликають до протестів всіх, але самі виступають окремо.

Я можливо, не зовсім розумію, що таке громадянське суспільство і громадянська позиція, до котрої зараз апелюють.

Громадянське суспільство (в моєму розумінні) – це коли всі університети Франції страйкують, якщо б, не дай Бог, міністром освіти призначили франкофоба.

Це коли профспілки будують барикади і виводять на них людей, а не обвішують себе плакатами, як у нас.

Це коли при згортанні соціальних програм, навіть задля благої цілі – врятувати бюджет вся Греція страйкує, включно з поліцейськими та державними службовцями.

Це коли опозиція, з котрою влада не хоче рахуватися, захоплює аеропорт, як у Таїланді. І чого варта опозиція, котра не може захопити навіть  власний парламент (чи ви будете спокійно дивитись, як хтось, не спитавши у вас дозволу (без референдуму, на мові політиків) віддає вашу дружину, дитину чи частину помешкання на 25 років)?

Це коли студенти  відстоюють не за гроші свої ж власні права.

Це коли нація, врешті, користується своїм природним правом роботодавця – інколи звільняє, а інколи викидає з вікна президентського палацу свого найманого працівника – президента.

Передивившись статтю одного доцента з Сімферополя (на сайті “Української правди”) хотів низько вклонитись йому, бо зрозумів, що доля України сьогодні в руках не тернополян  чи львів’ян, а таких як він, російськомовних українців. Я також згадав фразу, кинуту під час пікетування Адміністрації Президента, одним простим російськомовним хлопцем з Одеси під час дискусії з А.Герман – “ну и что, что я русскоязычный, шоб ты знала, - если Вы попробуете тронуть украинский язык, Бандеру или что-то еще,- мы Вас всех тут порвем…” Друг мой одессит (авт.) – они уже тронули все, что только можно было тронуть. Делай выводы…

Коли бандитизм при владі, що пролонгує окупацію власної країни заради надприбутків (через дешевий газ) своїх олігархів, ігнорує гідність власної країни і думку власного народу – тоді приходить час революції. Інколи жорстокої і безжальної… Чи настав такий час – вирішувати кожному з нас…

Післяслово

Подаю контакти для бажаючих створювати осередки громадянського спротиву, страйкові комітети та загони самооборони і координувати ці дії з іншими (надіюсь, що пропустять, адже якщо редакція може не погоджуватись з думками автора, то так само може не погодитись і з невеликим рядком букв). Контакти: www.eurohvilya.org.ua ; www.ukrsprotyv.kiev.ua; www.rozum.info; o_vitovych@ukr.net;  alexmartin@ukr.net ; Francesca@bigmir.net ; press_pravedilo@ukr.net

Коментарі [ 5 ]

18.04.2010 10:50 Олег ВІТОВИЧ

10 квітня 2010 року в результаті авіакатастрофи Польща втратила значну частину своєї політичної еліти на чолі з Президентом Польщі Лехом Качинським..

Спостерігаючи за траурними заходами у Варшаві та інших містах Польщі мене не полишали суперечливі відчуття.

З однієї сторони, це були відчуття і рефлекси, пов’язані з генетичною пам’яттю українців, з м’яко кажучи непростою історією стосунків українського і польського народів. Спільні історичні періоди і досі розділяють нас. Розділяє релігія, геополітичні пріоритети, оцінка деяких історичних фактів.

Ми, безперечно, маємо різне уявлення про боротьбу ОУН-УПА, про Бандеру і Шухевича, про витоки і причини волинської трагедії 1943 року, про мовну і культурну політику польського уряду на території Західної України до 2-ї світової війни і про багато іншого.

Разом з тим, я нарешті вловив те почуття, котре не полишає мене від початку репортажів із Польщі. Це почуття нехай не злої, але невеликої заздрості.

Людині властиво абстрагувати ту чи іншу подію на власну країну і пробувати уявити реакцію суспільства.

Я зрозумів, що  просто трохи заздрю, що у Польщі влада може не набагато більше, ніж в Україні, але ближча до народу і народ відповідно реагує загибель значної частини цієї влади.

Я зрозумів, що можу лише мріяти про такий самий рівень політичної, територіальної та національної єдності української нації.

Я побачив, якої наполегливості потрібно докладати державним діячам, щоб через стільки років після подій у Катині здійснювати державний візит такого рівня до меморіалу пам’яті  і одразу пригадав оцінки деяких українських політиків, що заперечували сам факт голодомору української нації 32-33 років, політичних репресій, гонінь інтелігенції тощо.

Я здивований реакцією польської молоді і можу лише мріяти, щоб українська молодь, особливо студентська, проявляла таку ж реакцію не лише в церемоніальних моментах, але й у відстоюванні власних прав.

Я не знаю чи вийшли б десятки і сотні тисяч киян на вулиці, щоб зустріти траурну процесію своїх політиків, – радше навпаки – значна частина звістку про загибель президента, депутатів, міністрів та інших високопосадовців зустріла б з полегшенням.

Тому подібні події повинні стати приводом для глибоких роздумів і для наших вітчизняних політиків.

Але сьогодні я хочу сказати про інше. Сьогодні я висловлюю співчуття сім’ям загиблих і польській нації.

І справа не в політичних поглядах, а у вмінні прощати. Сьогодні ми повинні показати полякам, що не тримаємо і не тримали зла за історичні події між нашими народами, бо навряд чи ви будете згадувати сусідці по будинку, з котрою сварилися все життя, всі ваші сварки, коли її родину спіткає горе.

Бо потрібно пам’ятати і добро, а що би хто не говорив, але Польща останні як мінімум 10 років була найбільшим адвокатом України в Європі. І не лише України, Грузії, балтійських держав, але й окремих політичних діячів.

Позиції Качинського щодо України я не дивувався, бо ще  на початку 90-х чув заяву одного польського депутата про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. Це проблема не Леха Качинського, що він симпатизував політичним лідерам Майдану 2004 року, це перш за все, наша власна проблема. Це ми не змогли контролювати наших лідерів, їхніх вчинків, їхніх дій, їхніх “рук, що не крали”.

Історія, традиція, обличчя і символи української нації твориться сьогодні не кимось а нами самими, нашою громадською позицією, нашими голосами на виборах.

Але деякі наші традиції потрібно ламати.

І в першу чергу це стосується хибної української традиції “щоб в сусіда хата згоріла”, інакше націю, про яку ми мріємо, нам не збудувати ніколи…

Коментарі [ 7 ]

18.04.2010 10:42 Олег ВІТОВИЧ

Я належу до того покоління початку 90-х, що боролося за українську незалежність.

Я не належу до жодної політичної партії чи громадської організації, а взятися за перо змушує ситуація повної безвіри, апатії, розчарування і поганих передчуттів, що охопила українське суспільство після президентських виборів.

Ми часто досі згадуємо про Майдан 2004 року, бо багато хто з нас був на тому Майдані. Ми часто звинувачуємо політиків у зраді ідеалів помаранчевої революції, але не хочемо розуміти, що люди на Майдані були об’єднані спільним протестом, а ідеали у кожного були свої.

Ми просто не хотіли жити по-старому але виявились не готові жити по-новому. Ми виявились не готові зформулювати політичним лідерам чіткі цілі і завдання а вони виявились не готовими до такої реакції народу і такого національного пробудження. В принципі, це стара як світ ситуація, коли революцію завжди починають романтики, а її плодами найчастіше користаються негідники.

Я не знаю, яким Президентом, кращим чи гіршим, була б Тимошенко, бо зрештою ця дискусія вже не має ніякого значення.

Але я знаю які політичні цілі декларувала команда Януковича, і зважуючи – чи дійсно краще двомовність, газопровід в обхід України, довічний статус Чорноморського флоту, новий союз з Росією і зрештою, втрата незалежності, життя по правилам зони, освячення президента партіархом сусідньої держави - водночас оцінюю, яку країну ми втрачаємо.

Країну, де кримінальна практика влади довела до вимирання цілі регіони, де кращі інтелектуали вже виїхали за кордон, де парламент збирається тільки щоб поділити бюджет, де судді потрібно дати хабар для прийняття рішення по закону, де всі громадяни рівні, але ті що з мандатами чи посвідченнями трохи рівніші за інших, де десятки тисяч кинутих дітей, де нормою стали рейдерські захоплення підприємств, де мера за неприбраний сніг не можливо спитати (бо він на постійному звязку з космосом). Країну, де національною ідеєю стало вкрасти з бюджету, захопити шматок держвласності, перевести гроші в офшори і з кількома паспортами чекати часу наближення до котеджів на Кіпрі. Тільки нації, як мені здається, в такої національної ідеї немає, як немає і майбутнього.

Є фундаментальні принципи що не можуть бути змінені в жодному разі, такі як незалежність, територіальна цілісність, державний статус української мови чи перебування іноземних військ (Чорноморського флоту РФ) на нашій території. Ці речі закріплені в Конституції, на вірність принципам якої Президент Янукович присягнув. Здається він ще не достатньо вивчив текст цього документу.

Але ми мали і іншу країну. Ми мали країну національного романтизму початку 90-х, коли мільйони вірили в ідеали, а студенти протестували не лише за гроші. Ми мали країну, де нашими національними символами ставали чемпіонські титули Кличків, перемога Руслани на “Євробаченні”, дуже рідкісні перемоги національної збірної по футболу, здобуття Кубку УЕФА донецьким “Шахтарем” тощо. Ми мали країну, якою ми могли гордитися навіть за такі мізерні, здавалось би речі, як набагато більшу ніж у сусідів свободу слова і приїзджі москвичі нам із заздрістю говорили – ого, у вас можна по вулицях ходити без паспорта і менти на вокзалах не в’яжуть всіх підряд. Ми мали країну, де всі неблаговидні вчинки наших політиків хоча б діставали розголосу. Ми мали країну, котру мріяли перетворити на міцну європейську державу з таким же рівнем життя. Ми мали країну, де навіть з формальними атрибутами нашої незалежності за 19 років виросло ціле покоління. Це була країна нашої віри, мрій і сподівань.

Я звичайний мешканець Києва, представник малого бізнесу. Здавалося б, і втрачати нема чого. Але чомусь згадується Василь Симоненко: “Можеш все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Сьогодні вічні дискусії націоналістів і демократів про пріоритетність національної ідеї чи демократичних інститутів громадянського суспільства перед реальною загрозою потоптання демократичних принципів і втрати національної державності теж втрачають сенс.

Я вважаю, що за країну, яку ми можемо втратити, варто поборотися. І саме за цю країну варто жити і варто помирати (якщо не для себе, то хоч для наших дітей). І якщо кримінальна банда, що оточує нового президента не знає, як цю країну звати (бо схоже на те), то ми їм повинні нагадати. Україна – це ми, і саме ми, а не вони є джерелом влади в цій країні.

Коментарі [ 2 ]

18.04.2010 10:34 Олег ВІТОВИЧ

Коментарі [ 0 ]