Високий Вал

Останнє оновлення 18:33 понеділок, 12 листопада

Укр Рус

Семен БЕЛЬМАН

Голова правління Чернігівського обласного об’єднання єврейських громад та організацій

01.10.2015 12:04 Семен БЕЛЬМАН

Учитель музики

   

    Про музику та музикантів пишуть часто й багато. Тема начебто легка (так помилково вважають чимало людей) і, безсумнівно, виграшна. Та й приводів достатньо: концерти і фестивалі, ювілеї та творчі вечори, конкурси ... Однак роблять це по-різному, іноді не завжди розуміючи, про що саме пишуть, і мало розбираючись (якщо це, звичайно, не спеціалізовані видання) в музиці та музичній культурі .... Є й таке поняття, як «бульварна преса» – видання, котрі спеціалізуються на чутках, сенсаціях (найчастіше – вдаваних), скандалах та плітках. Особливо це стосується такого жанру публіцистики, як інтерв’ю. А оскільки в середовищі музичних діячів, як і взагалі серед діячів культури різних напрямів, часто існує, так би мовити, нездорова конкуренція, ревнощі до успіхів колег і т. п., то багато достойних представників світу культури залишаються без належної уваги преси.

 Це в жодному разі не стосується особистості героя сьогоднішньої моєї розповіді, котрому наша місцева та республіканська преса вже багато років приділяють достатньо уваги. Сьогодні, з нагоди Міжнародного дня музики й напередодні Дня вчителя, мені теж хочеться поділитися особистими спогадами і розповісти читачам про відомого в Чернігові та Україні музиканта й педагога, заслуженого працівника культури України Юрія Павловича Карпенка. Гадаю, що маю на це право і як музикант, і як журналіст.

Юрія Карпенка я знаю понад 45 років. Ми познайомилися в 1973-му. Тоді я був іще музикантом-початківцем та працював у духовому оркестрі Міського парку культури і відпочинку виконавцем на ударних інструментах. Одного разу під час недільного щотижневого виступу оркестру на одному з майданчиків на нашому чернігівському Валу до оркестру підійшов молодий чоловік. Наш диригент Володимир Тихонович Соломаха (нехай буде благословенна його пам’ять), углядівши гостя, просто засвітився від радості. Тоді ж я дізнався, що цей молодий чоловік – студент 3-го курсу Харківського державного інституту культури по класу ударних інструментів. У ті роки в оркестрах працювало багато музикантів, які не мали спеціальної освіти. Тому такий гість привернув особливу увагу. І тут Володимир Тихонович, звертаючись до нього, каже: «Юра, сядь за малий барабан і зіграй із нами кілька речей». Природно, я тут же передав студентові барабанні палички й поступився своїм місцем біля інструмента. Грав Юра академічно акуратно й чисто, строго по написаному нотному тексту, хоча ударники часто допускають окремі, так би мовити, вольності-імпровізації, на які диригенти заплющують очі ... Думаю, що так, нота в ноту, він зіграв швидше для мене, і скажу, що його гра справді справила на мене враження. Надалі ми з Юрою багато років грали в різних музичних колективах: я – у військових, він – у цивільних,  чули і спостерігали гру один одного переважно із глядацької зали. Ось тому у нас навіть немає спільної фотографії. Крім того Юрій Павлович починав свій шлях у музиці з гри на мідних духових інструментах і перейшов на ударні (про причини розповім пізніше), а я починав із гри на ударних і перейшов на мідні духові... У Юрія Павловича багато привабливих рідкісних особистих душевних та професійних рис (про них ми поговоримо нижче), але особливо мені близька одна з них: його пам’ять про своїх учителів, чиї імена Юрій Карпенко згадує в кожному своєму публічному виступі та вдячність яким несе навіть через півстоліття.

Взагалі-то про музикантів та спортсменів говорять і пишуть, не вживаючи по батькові ... Вчинимо так і ми.

Юрій Карпенко народився 2 лютого 1949 року у Смоленську в робітничо-селянській родині в повному розумінні цього популярного колись слова. Через рік його батько, уродженець Бакланової Муравійки Чернігівського району, вирішив переїхати з сім’єю до Чернігова, де влаштувався працювати слюсарем на фабрику первинної обробки вовни – знамениту «Шерстянку», яка дала назву і мікрорайону. Там же, на Шерстянці, в 1956-му Юрій був прийнятий до першого класу Чернігівській восьмирічної школи № 14. Учився як усі діти.

 Минув рік. Одного разу у 2-Б клас, де навчався Юра, прийшов чоловік у військовій польовій формі без погонів (роки все ж були повоєнні), у хромових чоботях і портупеї. Це був керівник шкільного духового оркестру Анатолій Миколайович Бельман. Він мав на меті відібрати для поповнення оркестру талановитих дітей. Анатолій Миколайович був музикантом-аматором іще довоєнного часу. Війну він пройшов командиром кавалерійського батальйону, у званні майора, був кілька разів поранений, а повернувшись із війни, став займатися створенням на підприємствах та у школах міста самодіяльних духових оркестрів, які тоді були дуже популярні в країні. З таких невеликих самодіяльних духових оркестрів і з-під руки Анатолія Бельмана вийшло багато відомих чернігівських музикантів другої половини ХХ століття. У такому ж самодіяльному шкільному духовому оркестрі, керованому Анатолієм Бельманом, починав свій шлях у музиці і я. Тут мені приємно відзначити і те, що А. М. Бельман – не однофамілець автора цієї статті, а мій близький родич.

Восьмирічний Юрій Карпенко пройшов прослуховування й відбір на «відмінно» за всіма показниками і вже через короткий час став грати в оркестрі на альті. Цей інструмент важливий, але через характерний, досить тьмяний і невиразний звуку сфера застосування альта в духовому оркестрі обмежується виконанням оркестрових партій другого голосу. Але так починають усі. Режим дня став дуже напруженим: тричі на тиждень після уроків – індивідуальні заняття й репетиції в оркестрі. А після цього – саме чаруюче та приємне дійство – концертні виступи. Оркестр досить часто грав на всіляких шкільних вечорах, районних заходах, брав участь у святкових демонстраціях ... Загалом, практика музиканта-початківця була досить солідною. А ще Юрій бігав послухати гру самодіяльного духового оркестру, який працював при клубі текстильників на рідній Шерстянці. Цей оркестр складався вже з дорослих музикантів. Його очолював талановитий музикант і диригент Володимир Савенко. У клубі текстильників Юрій також уперше почув і знаменитий Чернігівський народний хор «Десна», створений у 1951 році при фабриці первинної обробки вовни відомим диригентом та хормейстером, заслуженим артистом України Леонідом Пашиним. А через кілька років Юрій Карпенко (ще навіть не старшокласник) був прийнятий і у... драмгурток при клубі текстильників, де через короткий час став активно виступати як актор у постановках. Увесь цей різноманітний безцінний творчий досвід знадобиться Юрієві й буде використаний ним уже в дорослому самостійному житті на довгій дорозі в музичному мистецтві.

У 1963 році, після закінчення 8 класів, Юрій Карпенко, не змінюючи своєї мети, йде на прослуховування вже у професійний духовий оркестр Парку культури і відпочинку, яким керував, напевно, найвідоміший чернігівський диригент 1950-1990 років Юхим Сергійович Балін. Прослуховування та співбесіду (без неї у Баліна влаштуватися на роботу було неможливо) пройшли успішно. Прийнятий! Перспективи очевидні. З молодим музикантом займається особисто диригент. Усе йде добре. Але через деякий час у Юри несподівано виявляють грижу. Рекомендація лікарів категорична: забути про гру на духових інструментах. Довелося залишити оркестр. Деякий час Юра працює слюсарем 2-го розряду на ТЕЦ, а потім переходить працювати на камвольно-суконний комбінат, уведений в експлуатацію в 1963 році. А ввечері – навчання у вечірній школі.

 На щастя, заводська епопея Юрія Карпенка тривала недовго. Юхим Сергійович Балін був людиною особливою, тому він не міг допустити, щоби здібна молода людина занапастила свій талант ... І Юхим Сергійович запрошує Юрія повернутися в оркестр, але вже у групу ударних інструментів. Це, звичайно, легко сказати – «у групу ударних» людині, котра знає, мабуть, лише те, з якого дерева зроблені барабанні палички, але ніколи не тримала їх у руках ... І уявіть собі: Юрій повертається в оркестр. Там його наставником стає музикант оркестру Ісак Лаєвський (цікаво, що п’ять років по тому Ісак Вульфович буде і моїм наставником). Слід зазначити, що в ті роки навіть у музичних школах Чернігова не було класу ударних інструментів, тому таке навчання – просто в оркестрі – було абсолютно природним явищем.

Малий барабан та інші ударні інструменти Юрій Карпенко освоїв досить швидко, органічно влившись у групу ударних. Відзначимо: ударник – це серце оркестру, і він повинен володіти особливими даними для гри на складних музичних інструментах, у більшості своїй – із невизначеною висотою звучання.

 У 1965-му Юрію виповнилося 16 років. З цього часу й розпочався відлік його трудового стажу, оскільки лише з цього віку за тодішнім законодавством людина могла отримувати зарплату. А зарплата музиканта оркестру Юрія Карпенка становила тоді аж 30 карбованців...

У 1969 році настав час призову на військову службу. Збори музикантів-призовників Київського військового округу відбувалися в Лубнах. Тоді до рівня військових оркестрів ставилися дуже серйозно. Диригенти буквально полювали за хорошими музикантами. Прослуховували особисто начальник військово-оркестрової служби округу полковник Ладановський і начальник оркестру штабу округу підполковник Маркус. Призовника Карпенка направили для проходження служби в ансамбль пісні і танцю 2-го Харківського військового авіаційно-технічного училища. Уже в Харкові Юрія Карпенка – мабуть, за погодженням диригентів – переводять в оркестр Харківської військової радіолокаційної академії ім. маршала Говорова. Два роки військової служби пролетіли в постійних концертах, церемоніальних заходах, парадах і демонстраціях ...

 Одним із багатьох талантів Юрія Карпенка завжди було і збереглося до теперішнього часу прагнення до самоосвіти й отримання знань. Харківське музичне училище, куди він був зарахований одразу на другий курс, Юрій закінчив з відзнакою! Здавалось би, повертайся до себе додому в Чернігів і спокійно працюй. Але якраз у цей час у Харківському державному інституті культури відкривається перша в СРСР кафедра духових та естрадних оркестрів. І Юрій «затримується» в Харкові ще на чотири роки. У цей час він, як кажуть, без відриву від навчання грає в оркестрі Харківського оперного театру та оркестрі цирку, а також у різних інструментальних колективах. Ось із такою безцінною практикою і досвідом Юрій Карпенко повертається в 1977 році до Чернігова. Ще під час навчання в інституті культури педагог Юрія, видатний ксилофоніст Валерій Новак, помітивши у своєму учневі задатки гарного педагога, порекомендував йому створити ансамбль ударних інструментів. Однак, повернувшись до Чернігова, Юрій Карпенко став працювати у невластивій його творчій натурі управлінській (хоч і в культурі) сфері – завідувачем Чернігівської філії Ніжинського культпросвітучилища. У вільний від роботи час Юрій Карпенко грає в оркестрових групах заслуженого народного хору «Десна» – хору його юності – і чоловічої хорової капели Чернігівської фабрики музичних інструментів. Грає без жодної винагороди. Просто з любові до мистецтва та ... не в змозі відповісти відмовою на прохання керівників колективів. Така хорова епопея Юрія Карпенка триватиме паралельно з основною його багатогранною музичною діяльністю протягом 20 (!) років. Йому пропонують посади й заступника директора Чернігівського облмуздрамтеатру, й заступника директора філармонії... Скажемо відверто: кар’єрний стрибок міг би бути непоганим. Багато хто на його місці погодився би саме на ці пропозиції. Однак Юрій Карпенко залишає принадні начальницькі посади і йде працювати простим викладачем у Чернігівську музичну школу № 1.

Тут він розпочинає втілювати в життя поради свого вчителя, що запали в душу. Педагог запрошує до свого класу ударних інструментів здібних дітей із інших музичних шкіл. Відзначимо, що в Чернігові тоді взагалі не було школи ударних інструментів, і Юрієві Карпенку довелося створювати її, як-то кажуть, з нуля. Придбання музичних інструментів у ті роки – це особлива, я сказав би – детективна тема. Купити хороший кларнет в СРСР було проблемою, а придбати рідкісні, часто екзотичні інструменти для ансамблю ударних інструментів – практично неможливо. І педагог їде в Європу. З Іспанії він привозить кастаньєти, з Німеччини – дзвіночки, у Празі знаходить металофон, а ксилофон для майбутнього дитячого колективу виготовили в майстерні ... Великого театру в Москві! І всі ці, повірте мені на слово, дуже дорогі музичні інструменти Юрій Карпенко купував за свої гроші. Ось із такими труднощами і проблемами викладач почав створювати колектив маленьких музикантів – виконавців на ударних інструментах зі світлою назвою «Поліські дзвіночки», вихованці котрого за короткий час завдяки особливому таланту вчителя перетворювалися на справжніх віртуозів.

Паралельно з роботою зі створення ансамблю ударних інструментів Юрій Карпенко відкриває при Чернігівському музичному училищі і перший у Чернігівській області клас ударних інструментів у середніх спеціальних навчальних закладах культури.

Думаю, і сам Юрій Павлович, і ті, хто підтримав (щоправда, здебільшого морально) його ідею створення ансамблю ударних інструментів «Поліські дзвіночки», не очікували, що через короткий час цей незвичайний концертний колектив прикрасить музичне поле Чернігівщини.

 Коли в 1982 році ансамбль «Поліські дзвіночки» вперше вийшов на сцену, глядачі були просто в захваті. Та що глядачі… Навіть ми, дорослі досвідчені музиканти, з подивом слухали легку, впевнену, злагоджену гру маленьких віртуозів, котрим, аби вони могли виступати на сцені, робили спеціальні підставки під ноги, інакше діти просто не могли дотягнутися ударними молоточками до дерев’яних брусків ксилофонів і металевих клавіш металофонів.

Минув лише рік після першого виступу – і «Поліські дзвіночки» перемагають у республіканському фестивалі «Сонячні кларнети» й посідають перше місце в обласному конкурсі серед дитячих творчих колективів музичних шкіл. Ці перемоги стали величезним досягненням, адже в ті часи дитячих ансамблів різних форм і складів у республіці було безліч.

За приголомшливим успіхом пішли численні концертні виступи колективу. «Поліські дзвіночки» були просто нарозхват. Часом хлопці давали по 15 концертів на місяць!

Рівень був дуже високим: від виступів на головній сцені республіки в Палаці «Україна» до участі в телевізійному святковому дитячому концерті для делегатів 27-го з’їзду КПРС.

20 жовтня 1991 року. Київ, Майдан Незалежності. Всеукраїнське музичне віче «Незалежність». «Віночок українських народних пісень» виконує єдиний дитячий музичний колектив, запрошений узяти участь у цій всеукраїнській акції, – зразковий дитячий ансамбль ударних інструментів «Поліські дзвіночки».

З часом про незвичайний дитячий музичний колектив дізналися і в інших країнах. І почалися гастрольні поїздки: Єгипет, Швеція, Чехія, Словаччина, Іспанія, Польща, Німеччина ...

Ансамблем «Поліські дзвіночки» захоплювалися й багато метрів вітчизняної культури: Євген Дога, Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Ніна Матвієнко ... А один із творців української школи виконавців на ударних інструментах професор Володимир Колокольников, відзначаючи у юних музикантів із «Поліських дзвіночків» «самобутню неповторну техніку гри », висловився про доцільність відкриття в Чернігові Академії юних виконавців на ударних інструментах.

Досягнення педагога Юрія Карпенка вражають. За три десятиліття школа Карпенка (саме так я визначаю створений Юрієм Павловичем колектив) випустила понад 700 юних музикантів-віртуозів, багато з яких стали справжніми зірками й сьогодні грають у кращих оркестрах Європи, Америки та Азії.

За 30 років роботи Юрій Карпенко підготував 130 (!) лауреатів міжнародних та республіканських конкурсів. Я це питання спеціально не вивчав, але мені здається, що таке досягнення «тягне» бути записаним у Книгу рекордів ...

Багаторічна подвижницька праця й досягнення викладача Чернігівської музичної школи № 2 Юрія Карпенка не залишилися непоміченими. У 1999-му Президент України Леонід Кучма у столиці України особисто вручив Юрію Карпенку посвідчення та знак почесного звання «Заслужений працівник культури України». У 2009 році Президент України Віктор Ющенко вручає талановитому викладачеві медаль «За працю і звитягу», а у 2010-му Юрій Карпенко був відзначений і суспільним визнанням, ставши переможцем міського конкурсу (тоді мешканця міста обирали найкращого, спортсмена, адвоката, вчителя...) в номінації «Кращий діяч культури Чернігова 2010 року».

Однак найбільшою нагородою для Юрія Павловича, як він каже, є успіхи й досягнення його учнів.

Тож сьогодні мені хочеться привітати свого друга й колегу Юрія Карпенка з 50-річчям його творчої діяльності, а також із професійними святами – Днем музики та Днем учителя – і нагадати: Юрію Павловичу, тебе з нетерпінням чекають нові учні!

Коментарі (6)

StevenScouh | 2017-01-01 03:52

diclofenac skelaxin for fibromyalgia orlistat cefixime zetia generic alternative buy rocaltrol

Відповісти | З цитатою

asOlug4o38 | 2016-12-18 20:59

cefadroxil website here prometrium lasuna buy arimidex online buy inderal prometrium

Відповісти | З цитатою

Олена Ященко | 2015-10-07 13:44

Спасибі за прекрасну статтю про земляка.

Відповісти | З цитатою

Сергій Федорович | 2015-10-05 17:50

Дякую автору Семену Бельману за прекрасну статтю. А Юрію Павловичу - низький земний уклін.

Відповісти | З цитатою

М.Боюра | 2015-10-05 10:01

Спасибі п.Семену за теплу розповідь про колегу.

Відповісти | З цитатою

Андрей Олегович | 2015-10-01 15:09

Хороший материал. Про талантливого человека и интереснейший коллектив.
Спасибо.

Відповісти | З цитатою

закритиДодати коментар: