01.04.2013 15:13 Петро АНТОНЕНКО

    Хочу зачепити одну тему стосовно мас-медіа, викликану черговим скандалом довкола телепрограми «Ревізор», на цей раз (чи знову) в  Чернігові. Про це  детально  розказано в кількох матеріалах на головній сторінці «ВВ»  за останні кілька днів. Причому, з десятками коментарів читачів, так що ажіотаж чималий.

  Але я зараз  не про цю програму на  «Новому каналі»,  одному з найубогіших українських каналів. І не про піццерію, що опинилася в центрі цієї історії. Про неї зараз варта обговорення і точної, а не хаотичної інформації,  лише одна тема — чи дійсно відвідувачів «причинили» в залі закладу, що межує вже й з Кримінальним кодексом? Чи дійсно людям стало там так погано, що треба було викликати швидку допомогу і розбивати шибки, щоб ковтнути свіжого повітря? Це окрема тема і предмет і для розслідування правоохоронцями.

   Я торкнуся лише одної  проблеми, головної, якщо судити з коментарів читачів:  мали чи не мали право телевізійники на зйомку в  закладі? І висловлю несподівану думку. При тому, що важко звинуватити мене у применшенні значення свободи слова. Все ж,  40 років у пресі, постійно відстоюю свободу слова в публікаціях, бачив цю свободу, справжню, під час невеликого стажування в медіа США і багаторазово в Польщі. Врешті, маю власну газету, торік створив і почав видавати в Чернігові «Світ-інфо». І все ж, скажу: треба бути об’єктивними (до речі, одне з правил журналістики) і не плутати свободу слова зі вседозволеністю.

   Вже не дивує, що дискусія  щодо цього скандалу ведеться практично без правового підходу. Врешті, в наш час правового нігілізму, невиконання законів це,  на жаль, такі реалії. Але варто б згадати : телевізійники з програми «Ревізор» НЕ МАЛИ ПРАВА на таку роботу, таку зйомку, яка їм заманулася в цьому закладі «Марконі». І у переляканого керівництва закладу не було жодної потреби запобігливо про щось домовлятися з телевізійниками, мовляв, ось отут можна знімати, а отут не можна. Говорити треба про інше: далеко не всюди журналісти можуть бути, працювати, записувати, фотографувати, знімати  без дозволу господарів цієї території, приміщення. Стосовно закладу харчування, то, окрім так би мовити, відкритої території, відкритих  для відвідувачів приміщень (того ж залу для харчування чи буфету для покупців),  є закриті службові приміщення. А коли йдеться про заклад харчування, то й доволі строго закриті, насамперед, кухня, кладові тощо. Доступ туди з непрацюючих в закладі мають винятково представники  спеціальних контролюючих державних служб, до яких журналісти не відносяться. Служби ці відомі — санітарна, екологічна, правоохоронні органи з податковими та інші державні служби, уповноважені робити перевірки тих чи інших закладів.

  Можуть бути й інші службові приміщення, закриті для преси. Інакше, за розширеним трактуванням діяльності медіа,  журналістам заманеться перевірити кабінет директора, бухгалтерію з фінансовими документами, сейфи  в цій бухгалтерії і т.д. Підкреслю: самі журналісти не мають права це робити, лише якщо вони супроводжують (з  дозволу, на запрошення)  відповідні  державні служби, що перевіряють заклад. Можете називати це утисками свободи слова, а можна назвати й дотриманням законності і порядку.  

   Схожий випадок був недавно, коли журналіста одної з чернігівських газет не пустили на збори трудового колективу. За заявою редакції в цій історії розбиралася прокуратура. І просто підтвердила те, що журналіста на збори не пустили за рішенням самих зборів. Ображеному журналісту можна було б посперечатися,чи дійсно таким уже демократичним, з дотриманням процедури (а  демократія — це процедура) було те голосування. Можна було б дорікнути членам того колективу за боягузливість у присутності начальства, адже саме вони були запросили журналістів побути в їхньому колективі і розібратися в конфліктній ситуації, а потім отак дали «задки». Але нема про що дискутувати, коли колектив вирішив ось так. І не варто кивати на закони України про пресу, про інформацію, свіжіший закон про доступ до публічної інформації, коли «навпроти» їм є інші закони. Наприклад, про трудовий колектив, про підприємницьку діяльність, врешті загальні правові  норми економіки, які закріплюють права колективу на ведення  своєї роботи.     

    Кілька років тому мені й самому не дозволили бути присутнім на сесії одної з районних рад області.  В часи демократії, свободи слова, за правління Ющенка і Тимошенко. Не зміг, та й не дуже старався провести голосуванням дозвіл на мою присутність на сесії голова райради, до речі, від БЮТ,  влади Майдану,  яку наша газета завжди підтримувала. Переважила думка комуністів, які не хотіли бачити журналіста нашої газети на   сесії. Причому, не загалом пресу, бо журналісти своєї райгазети, звичайно, були присутні. Мені залишалося покинути зал і «подякувати» депутатам від БЮТ і «Нашої України», особливо відсутнім, які не змогли підтримати нашу газету голосуванням. І ось журналіст, котрий бував на засіданні Конгресу США, Сейму Польщі, не зміг побути на  сесії районної ради. Бо в ті парламенти нас, журналістів, запрошували, а тут мені бути не дозволили. А якщо  ні, то й ні.

    Але скажу й про інше. Тут дійсно все неоднозначно. Дискусійним є питання, як узгодити право журналіста на вільну роботу на відкритій території і право людей на приватне життя. З одного боку, дійсно коли  будь-хто з нас вийшов на люди, на вулицю, базар, мітинг, стадіон, а так само, очевидно ж,  і в громадські заклади  (торгівля, харчування),  ми стаємо об`єктами безперешкодної роботи журналістів. Маємо бути готовими до того, що нас зніматимуть на фото-  і телекамери, описуватимуть. Хоч  з  іншого  боку, чи дуже приємно людині, коли її знімають на телекамеру під час їжі в піццерії, кафе, коли її знімають в момент падіння на снігу чи льоду на вулиці? Приємного мало. Юридично тут нічого не заперечиш, надія хіба що на тактовність і здоровий глузд журналістів, які не мали б показувати людей у не дуже приємні для них моменти.

Спробую утрирувати. З технічної точки зору (дурне діло не хитре) можна ж залізти якоюсь прихованою телекамерою і  в громадський туалет і вести зйомку когось на унітазі чи над «вічком» — теж громадське місце. Але що далі з тою зйомкою?

 А пригадаймо історію кількарічної давнини,  коли в Мені в зоопарку звір відкусив дитині руки. Так от деякі  журналісти з фотокамерою лізли прямо в палату до нещасної дитини, фотографуючи її  скалічені руки і виносячи це на першу сторінку  своєї газети. І тут уже не лише питання моралі. а й правове. Мабуть. нікому було подати на таку пресу  в суд  від імені нещасної дитини за очевидне грубе порушення права на приватність життя.

 Та чому ж все-таки журналісти часто працюють на грані фолу, а то й за цією гранню, за правовим полем? І тут хочу якщо не виправдати, то пояснити дії своїх колег. Та все від тої ж закритості суспільства, держави. Все від браку інформації, а  то й при  дезінформації, в тому числі з так званих офіційних джерел.

 Однак, все це не виправдовує братів-журналістів, як і їхнього  прагнення хоч чимось виділитися у затісному медіа-просторі, де  розвелося надто вже багато мас-медіа всілякого ґатунку.

[ Написати коментар ]