16.05.2009 21:00 Петро АНТОНЕНКО

Національна Спілка журналістів України своє 50-річчя, яке припало на кінець квітня, відзначила по-діловому, провівши   конференцію «Українська журналістика: пошук відповідей на виклики часу». Принагідно варто сказати добре слово про саму Спілку, яка на чолі з енергійним і мудрим Ігорем Федоровичем Лубченком немало робить, аби відповісти на оті непрості для наших медіа виклики часу. Досить згадати юридичний захист колег, нелегкі битви з монополістами, які обсіли наші пресу, —поштовим відомством і поліграфією. Чи підготовлений Спілкою  кілька років тому проект закону про роздержавлення преси, до якого невідомо коли дійде черга в парламенті.

Загалом же потуг лише цієї громадської організації явно недостатньо, щоб створити справді національний, демократичний медіа-простір. Про це й говорили учасники конференції – журналісти преси, радіо й телебачення з усіх регіонів держави.

А виклики перед медіа дійсно серйозні. Одні з основних – незахищеність національного інформаційного простору, що, безперечно, є прерогативою влади, а також руйнація суспільної моралі. В останньому, тобто аморалізації суспільства, звично звинувачують засоби інформації. Хоч тут довго й нудно можна дискутувати довкола тез : «Які медіа, таке й суспільство» або «Яке суспільство, такі й медіа». Як, приміром, треба оцінювати  тотальну політизацію ( не хочеться вживати термін – повіїзацію ) преси ? Це коли політична сила А. закупає в газеті півсторінки і розказує, яка погана політична сила Б. Натомість ота Б. на цій же сторінці, теж закупивши півшпальти, розказує аналогічне про А. Коли ж зважити, що у нас є ще сила Є, . та що Ц,, є ще Н. і Л., є КПРС (можете розшифровувати це як Компартія, Партія Регіонів, Соцпартія), то наш читач, слухач і глядач, він же виборець просто заморочений всім цим. І виникають запитання : а як же самі медіа, самі журналісти, як же з журналістською етикою, кодексом честі?

Політикум не обминув увагою і саму  конференцію. В доповідачах засвітився депутат парламенту Андрій Шевченко. Відомий журналіст, в попередній каденції—голова, а нині – заступник голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, пан Андрій нещодавно вніс у парламент проект закону про суспільне мовлення. Про таке суспільне радіо і телебачення, яке б не було  ані державним, ані партійним чи кланово-приватним, у нас балакають уже не перший рік. Я бачив таке потужне мовлення, яким розпоряджаються самі слухачів і глядачі, у тій же Польщі. Але у нас зазвичай все вміють якось «потрактувати», тобто спотворити. Тому цей законопроект варто б ретельно вивчити й обговорити самим журналістам та й широкому загалу. Бо  деякі положення проекту доволі дискусійні, приміром, про тотальне роздержавлення залишків державних медіа.

Вигулькнув на конференції і сумновідомий по тих же наших медіа політик Микола Рудьковський. Наче у відповідь на численні негативні публікації і сюжети про нього, пан Микола  постав як голова благодійного фонду власного імені. Що ж, благодійність для нашої злиденної преси не завадить, якщо, звісно, за неї не треба буде розплачуватися медіа-повіїзацією, вибачте, політизацією.

Означився на заході й ще один політик, вже з надважкої категорії, якщо говорити про бізнес. Правда, не особисто, а своїм представництвом, журналістів вшанував найбагатший українець, як його прийнято вважати, депутат-регіонал Ринат Ахметов. Представниця його  благодійного фонду «Розвиток України» презентувала  просто розкішний медіальний навчальний проект. Йдеться про так звану конвергентну журналістику. Простіше кажучи, групи здібних молодих журналістів України коштом фонду проходитимуть річну програму з 10-ти тижневих семінарів, на яких колег вчитимуть працювати по-суперсучасному --  на газети, радіо, телебачення й Інтернет-видання. Що ж, такі класні журналісти нам не завадять, враховуючи рівень нашої журналістики. І якщо фонд і політики не «гребтимуть під себе», готуючи слухняних медіа-рабів, то таку ініціативу можна тільки вітати.

Словом, поза увагою політиків журналістська братія не залишилася. Як і без представництва на заході державних структур, дотичних до медіа. А самі колеги-журналісти бурхливо обговорювали , передусім, конкретні «виклики», з якими стикаються щодень. Наприклад, один юний журналіст  розповів, як він відмовився писати те, що велів господар газети, і  гордо пішов з газети. Хлопчина , мабуть, вважав цю ситуацію унікальною, хоч мало не кожен присутній в залі щодень ставав  перед дилеммою – або терпіти і мовчати, або гордло піти. А куди ? З редакції чи навіть з журналістики загалом? Треті-четверті варіанти, окрім оцього блукання поміж двох сосен, проглядалися мало. Наприклад те, як  Незалежна медіа-профспілка  пробує відстоювати права коллег. В тому числі і перед власниками приватних медіа, доводячи їм, що не лише журналіст без них, а й вони без нього не зможуть. Конкретніше—практикуються контракти мяіж журналістом і власником медіа. І якщо «незручний», цебто доволі незалежний у своїх поглядах журналіст не влаштовуватиме власника медіа, той , аби позбутися такого журналіста, йде навіть на виплату великої суми компенсації, яку й передбачає такий контракт в разі звільнення працівника.

Або ще один шлях -- створення дійсно незалежних медіа, де б власниками були самі журналісти та їх читачі.

Звичайно, в пошуках відповіді на виклики часу, прогнозах, якою буде наша журналістика років через 10—15, про це теж говорилося. Може, ще мляво, недостатньо. Але життя змусить шукати шляхи до нормального національного медіа-простору, справжньої свободи слова. І шукати тут треба спільно – і журналістам, і самому суспільству. Адже цьому суспільству, громадянам, виборцям варто усвідомити, що , врешті, медіа—це загальне надбання, засоби інформації всього суспільства.

…Коли ведучий на конференції оголосив, що такі-то питання будуть детальніше обговорюватися  «на секційних заняттях, на панелі», один з коллег невесело пожартував : «Та ми, журналісти, давно й так на панелі». Дотепно, Але навіщо так песимістично?

[ Написати коментар ]