Учора я отримав по електронній пошті листа від І. Сташенко. Він був адресований мені як засновнику і редактору газети «Світ-інфо» і стосувався одної публікації в газеті. Я одразу ж звернувся до того, про кого йшлося, до Віталія Шевченка. І переслав йому отрииманий мною лист. Того ж дня Шевченко написав відповідь і додав статтю І. Неживого.
Зазначу, що я взагалі не знайомий зі Сташенко, Кожедубом і Барановим. Останнього знаю лише, як і інші читачі, за публікаціями знаменитої колись, нині угробленої газети «Сіверщина», яка останні роки не раз друкувала статті Баранова, настільки ж хвацькі, наскільки й переповнені жовччю.
Натомість багато років знаю Віталія Федоровича Шевченка, нашого земляка з Ічні, котрий цього року відзначив 60-ліття. Відомий журналіст, політичий і громадський діяч, один з фундаторів Народного Руху, депутат Верховної Ради кількох скликань, за президентсва Ющенка був головою Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, а це за суттю міністерська посада. Віталій Федорович в останні роки веде колосальну видавничу, просвітницьку роботу, і нині навряд чи в Україні знайдеться багато районів, які мають таку кількість історико-краєзнавчих видань, як Ічнянщина.
Оскільки вчорашнє листування не є приватим, а має певну суспільну значимість, пропоную його читачам ВВ.
* * *
Лист Ірини Сташенко
Доброго дня, шановний пане Петре! У газеті "Світ" № 33, червень 2014 року, надруковано Ваше інтерв`ю з Віталієм Шевченком під заголовком "Ми в боргу перед нашою історією". В інтерв`ю є вигадки, розраховані на малосвічених простаків.
Наприклад, В. Шевченко розповів Вам про його товстелезний антирадянський журнал"Водограй" та інші антирадянські твори, які він нібито випускав у 1970-ті роки. І це при тому, що немає жодного примірника цих творів.
А ось офіційний лист від директора архіву СБУ І. Кулика: "Повідомляю, що у галузевому державному архіві СБУ відомості про антирадянську діяльність Шевченка В. Ф., в тому числі архівна кримінальна справа про нього, відсутні".
А це лист авторитетного політв`язня та дисидента, одного із засновників Музею дисидентства Василя Овсієнка: «Згоден з Вами, що ніякий Шевченко Віталій Федорович як дисидент і автор самвидаву у 70-80-х роках ніде не фіґурував. Це фантазії. Незрозуміло, навіщо вони потрібні, і дивно, що автор цих вигадок не розуміє, що в наш інформативний час вони легко спростовуються і висміюються…».
Більшість колишніх політв`язнів називає В. Шевченка просто: "Брехун".
Сподіваємось, що і Ви, пане Петре, не будете надалі робити рекламу липовому "дисиденту Шевченку". Ви ж добре розумієте, що в радянський період саджали в тюрми лише за одну листівку, спрямовану проти влади. А, за словами В. Шевченка, він створив тисячі антирадянських сторінок, і при цьому вступив до Компартії, працював редактором у видавництві, яке курировав КДБ. Загляньте в фотоальбом "Чернігівщина" (видавництво "Мистецтво", Київ, 1988 рік). У передмові до фотоальбому В. Шевченко прославляє більшовицьких катів і нерушиме воз`єднання України з Росією.
З повагою, Ірина Сташенко
* * *
Мій лист Віталію Шевченку
Пане Віталію!
Ось вранці відкрив пошту і читаю цього листа, якого пересилаю. Цікаво, що свого часу це інтерв`ю було надруковане в столичній газеті «Слово Просвіти» і там його не помітили в цьому сенсі. А ось через кілька років у моїй газеті винюхали.
Я спокійно поставився до цього листа з кількох причин. Ось вони.
Нічого нового нема в цих чварах у демократичному середовищі, які вже давно всім набридли.
Чомусь Овсієнко взяв на себе роль (чи багато хто йому її приписує) головного літописця дисидентського руху. Хоч і у мене самого якраз в останньому номері газети чимала його стаття про дисидентів.
Далеко не всіх «за одну листівку» садовили. Далеко не на всіх заводили кримінальні справи або й просто щось заводили в КДБ, бо людей, які критично ставилися до режиму, було надто багато. Крім того, авторці і тому ж Овсієнку добре відомо, що чимало «заведеного» було знищено або вивезено до Росії.
Врешті, думаю, і Ви самі не пнетеся в число великих дисидентів і політв`язнів.
Хто тільки не був свого часу в КПРС, в тому числі дисидентів, і чого тільки людям не доводилося писати в радянські часи. Я й сам там був і чимало такого писав. Як і багато відомих нині людей.
Петро Антоненко.
07.12.2014.
* * *
Відповідь Віталія Шевченка і додана стаття Івана Неживого
Як україноненависники Кожедуб і Баранов підставили і Овсієнка, й
деяких інших легковірних людей
Пане Петре!
Дивно, що ця історія докотилася й до Вас. А я про неї не розповідав,
гадаючи, що втягувати і Вас в цю дурню ні до чого.
На жаль, я не знаю, хто така Стешенко, але для мене очевидно, що і
її двоє дивних людей з Ічнянщини хочуть втягти в багно, як втягли Овсієнка,
і йому тепер, певне, дуже незручно (хоч і з цим є сумніви, наскільки точно
передано його слова).
Справа в тому, що двоє ічнянських людей - М.Кожедуб і В.Баранов, -
які ненавидять Україну і топчуться по всьому українському, затіяли війну
проти ічнянської творчої інтелігенції в дуже бридкій газеті "Ічнянська
панорама". В одному з номерів цієї газети майже рік тому було надруковано
статтю "Віталій Шевченко не був дисидентом", яку писав М.Кожедуб (зізнався
про це в суді), а підленько підписався чотирма дисидентами, які давно
виїхали на Захід (отже, нічого не писали для ічнянської газети), а один з
них взагалі помер за кілька років до появи цієї статті.
У мене було кілька судів з газетою та цими людьми, бо питання стало
принциповим для всіх національно свідомих людей в Ічні. В суд я представив
цілу гору книжок і журналів на доказ свого дисидентства (кілька десятків
одиниць). Доказів моїх занять самвидавом та випуску журналу "Водограй" надав
21 (! - уявляєте?) і навіть свідчення відомих дисидентів, завірені
нотаріально. Всі суди, включно з двома апеляційними, вони програли з
тріском. Результат судів: ЧОТИРИ виконавчі провадження щодо примусового
виконання судових рішень (опублікування спростувань у газеті й штрафи), а
також кримінальна справа проти редактора, який ігнорує закон та судові
рішення. Чи треба ще щось доказувати?
В Ічні з тієї газети нормальні люди тепер регочуть.
Крім того, місяць тому у мене вийшла великим тиражем товста книжка
публіцистики "Бути!". У цій книжці передруковано чимало моїх дисидентських
та антирадянських статей ще з років існування СРСР з посиланням на дати
написання і джерела публікацій. А в кінці цієї книжки Центр "Інформаційне
суспільство", який готував цю книжку, помістив цілий розділ спогадів та
відгуків про мене. Зараз подивився навскіс і нарахував ще 14 свідчень і
дисидентів, і звичайних людей і про мій самвидав, і про "Водограй", і про
політичну діяльність ще в ті роки. Є, до речі, троє свідчень офіцерів з
органів, які в ті роки викорінювали "вільнодумство". Зараз готується до
друку ще одна книжка, де буде поміщено ще кілька цікавих свідчень людей,
авторитет яких у дисидентському середовищі незаперечний.
Але набагато краще за мене розповів Центр "Інформаційне
суспільство", статтю якого за підписом першого заступника голови додаю.
Думаю, її цікаво буде почитати і пані Сташенко, і всім, хто так легковірно
піймався на гачки Кожедуба і Баранова.
З повагою,
В.Шевченко
9.12.2014 р.
* * *
Пане Петре, вже після відправки Вам відповіді перечитав лист
І. Сташенко. Добре, що дочитав його, бо в кінці є фраза, яка багато чого прояснює:
"...Загляньте в фотоальбом "Чернігівщина" (видавництво "Мистецтво", Київ, 1988 рік). У передмові до фотоальбому В. Шевченко прославляє більшовицьких катів і нерушиме воз`єднання України з Росією".
Ця фраза, 100-відсотково, написана під диктовку Баранова. Справа в тому, що через цей альбом, у якому в моєму тексті проти моєї волі було зроблено ідеологічні правки, я звільнявся з видавництва "Мистецтво", де пропрацював 11 років. Було це фактично одночасно: як тільки вийшов альбом, я відразу подав заяву про звільнення, написавши в ній, що мої гроші прошу\ "передати звірам". Ця історія була добре відомою київським журналістам. З видавництва сміялися, воно пояснювало, що переказало гроші зоопарку, але насправді всі добре розуміли, що криється за словами "передати звірам".
Цю історію — мій демарш проти цензури — описано в різних джерелах, які я показував Баранову. Згодом я цитував ці джерела і в суді, коли Баранов тупо робив вигляд, що всього цього не знає, і їздив з альбомом скрізь, навіть в Апеляційний суд. Тепер цю тухту підсунув І. Сташенко.
До речі, історію зі "звірами" (моє звільнення з "Мистецтва" на знак протесту проти цензурування альбому "Чернігівщина") розказано і в щойно виданій книжці "Бути!". Я вже передав її в київські бібліотеки, а Ви, доки я подарую Вам книжку, можете це побачити в чернігівському видавництві В. Лозового.
З повагою,
В.Ш.
* * *
Ненависть до українського
Житель Ічні і житель Парафіївки організували масовану антиукраїнську пропаганду, діючи у відповідності з настановами ідеологів нинішньої фашистської Росії
Вийшов друком черговий номер одіозної антиукраїнської газети «Ічнянська панорама», мало не кожен номер якої протягом двох останніх років є предметом судових розглядів і спростувань поширеної на її сторінках брехливої інформації. Що б не відбувалося в світі (падіння диктаторського режиму Януковича, Революція гідності на київському майдані, яка потрясла планету, захоплення Криму російськими окупантами, затіяна Росією війна на сході України, де за кілька останніх місяців полягли тисячі українців, у т.ч. й ічнянці) – про все це ви нічого не прочитаєте в «Ічнянській панорамі». Очевидно, що ця газета існує для іншого – для медіа-кілерства, інформаційних провокацій та наклепів щодо ічнянців, відданих українській національній культурі.
За коротку історію свого існування газета «Ічнянська панорама» гудила багатьох ічнянців – таких, як відомий краєзнавець і дослідник архівів, автор унікальних книжок з історії українського національно-визвольного руху Віктор Моренець; краєзнавець і літератор, лауреат творчих премій, автор кількох книжок Микола Терещенко; член національних творчих спілок письменників (НСПУ), журналістів та кінематографістів України, лауреат кількох творчих премій, засновник та керівник об’єднання літераторів «Криниця» Станіслав Маринчик; член НСПУ, лауреат творчих премій, автор багатьох видань Михайло Курдюк; переможець міжнародних медійних фестивалів та лауреат звання «Кращий журналіст радіо» на Чернігівщині Галина Гарчинська; ініціатор кількох мистецьких та видавничих проектів, Парафіївський селищний голова Валентина Карпенко; член національних спілок журналістів, письменників, краєзнавців України, лауреат низки творчих премій Віталій Шевченко; члени редколегії видань з історії Ічнянського краю – вчителька, поетеса, кандидат педагогічних наук і автор кількох видань Тетяна Чумак, краєзнавці Любов Вакуленко і Тетяна Дорошенко… З якоюсь потворною злобою газета недавно писала про Літературно-мистецьку премію ім. О. Стороженка та її лауреатів (а це люди, якими пишається Ічнянський край і вся Чернігівщина – видатний різьбяр Антон Штепа, народні артисти України Віра Любимова і Микола Сльозка, актор і режисер Семен Стельмах, письменник і перекладач Андрій Євса, гуморист і журналіст Олександр Климіша, репресований за відстоювання українських цінностей письменник Микола Клочко, поет і лауреат багатьох престижних премій Станіслав Шевченко, фотохудожник і переможець міжнародних конкурсів Микола Смілик та інші відомі постаті). Люди різного віку, різних доль, різних естетичних уподобань та політичних орієнтацій. Але є у них спільне – причетність до літератури і мистецтва, служіння українській національній культурі. У нормальному суспільстві таких людей шанують і всіляко підтримують. А в суспільстві, де видається кишенькова преса типу «Ічнянської панорами», митців цькують.
За газетою стоять двоє людей – Кожедуб Михайло з Ічні та Баранов Віктор з Парафіївки. Їхня бридка «діяльність» нагадує навіть не відому примовку про Бабу-Ягу, яка «завжди проти» (у тому сенсі, що названими вище митцями та діячами культури пишається Ічнянський край і Чернігівщина, але двоє горе-писак – всупереч усім проти). За цими двома – таємничі для читачів гроші (бо своїх немає), на які видається брехлива й провокаційна інформація. Причому, робиться це цілеспрямовано й агресивно.
У цьому плані показовий психоз, влаштований газетою довкола ініціатив уродженця Ічні, відомого державного і громадського діяча, автора близько двадцяти видань Віталія Шевченка, який заснував благодійний фонд і організував підготовку та видання масовими тиражами багатьох книг з історії Ічнянського краю. Це і антологія «Літератори Ічнянщини. 100 імен / 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури», і унікальний 4-томний кольоровий фотоальбом «Ічнянщина», і «Літератори Ічнянщини. Імена та здобутки», і «Ічнянці в Армії УНР», і путівники по Качанівці та Тростянцю, і кольорові календарі, і збірник «Оживає минувшина. Творчість ічнянців» (два випуски)… Нині готується до друку унікальне видання – щоденники гужівського псаломщика Костянтина Самбурського за 1918–1928 рр., досліджені і опрацьовані за кошти В. Шевченка. Ці книжки про Ічнянщину, яких ще кілька років тому так бракувало нашому краю, тепер розійшлися по світу загальним тиражем близько двадцяти тисяч примірників, безплатно передані школам, бібліотекам, музеям, сільрадам, краєзнавцям, спеціальним закладам по всій Україні.
«Ічнянська панорама» жодним словом не повідомила, що такі ічнянські книжки (яких не має жоден інший район) готуються і видаються. Газета тільки й спромоглася облити брудом і книжки, якими б в інших краях усі пишалися, і їх авторів. Баба-Яга проти…
Недавно Фонд В. Шевченка та Центр «Інформаційне суспільство», який я представляю, видали унікальну для України книгу – «Енциклопедія Ічнянщини. 10 тисяч статей, довідок, документів, ілюстрацій». Подібного видання не має жоден район у нашій країні! У кількох авторитетних газетах – захоплені відгуки. Ось що писав, приміром, парламентський «Голос України»: «Дуже легко було б сказати: ах, який подвиг здійснив Шевченко, створивши цю книгу. Але це було б надто просте уявлення про те, як здійснюються подвиги і як створюються такі книжки. Гриби не з’являються на світ без грибниці. Отже – про грибницю. Віталій Шевченко – уродженець Ічні, відомий журналіст, громадський і політичний діяч, народний депутат України трьох скликань. Він заснував фонд свого імені, а при фонді є редколегія видань з історії Ічнянського краю (це щороку 3–5 краєзнавчих книг тиражем 1000–1200 кожна…). Шевченко ініціював проведення літературно-мистецького конкурсу школярів «Родина. Ічнянщина. Україна» та районного конкурсу творів «Оживає минувшина». Кращі з цих творів виходять окремими книжками. Отже, енциклопедія виросла не на рівному місці».
І що ви думаєте – хоч добрих півслова написала про цю книжку «Ічнянська панорама»? Вона «невтомними стараннями» В.Баранова знайшла кілька неточностей та технічних помилок у книжці і вилила на унікальне видання чергове відро бруду. Одна ічнянська вчителька так висловилася про це: «А Баранову варто нагадати, що колись над кожним томом «Большой Советской Энциклопедии» працювали сотні працівників видавництва, і все одно в кінці тому вклеювали перелік десятків помічених помилок. А Шевченко підготував ічнянську енциклопедію фактично сам, та ще й всупереч багатьом чиновникам, які не давали йому необхідної інформації. Спирався на допомогу лише кількох колег по редколегії».
Газету «Ічнянська панорама» вище було названо кишеньковою, бо бавляться нею двоє осіб – М.Кожедуб і В.Баранов. «Я збираю і готую тексти для газети, а М. Кожедуб займається рекламою і розповсюдженням», – писав у жовтні 2012 року на електронну адресу «Інформаційного суспільства» В.Баранов. Такий «розподіл обов’язків» багато чого прояснює щодо причин існування газети, яка, судячи з публікацій, патологічно не любить українських митців. В архівах «Інформаційного суспільства» збереглися й інші матеріали листування з Барановим, які вже фігурували в суді. «Українські патріоти перетворили культуру в пустелю, – вважає Баранов. – У нас немає справжньої літератури, вимерло кіно, дише на ладан театр, тисячі бездомних, тисячі дітей-сиріт і нікому не потрібних інвалідів. Це означає, що в українців немає майбутнього». Така заява дає певну відповідь на запитання, чому ічнянцям не відомі україномовні вірші нібито українського поета Баранова (єдина його збірка, видрукувана шість років тому, – російськомовна). Бо хіба писатиме українські вірші людина, яка вважає, що «в українців немає майбутнього»? В іншому листі Баранов писав: «Ви даремно вважаєте, що я неправильно суджу про весь народ. Я просто знаю, що ніякого народу немає. Це фікція». Таке враження, що Баранов цитує Владіміра Путіна.
Баранову також здавалося дивним, що хтось «переймається Чорноморським флотом, мовою» та тим, «куди попхають Україну», і його дратує «гавкіт патріотів про мову і Чорноморський флот» (це теж цитати з його листів). А в останньому номері за 15 листопада 2014 р. «Ічнянська панорама», мов би хизуючись, повідомила, що «В. Баранов не поважає українських патріотів і не любить український народ». Більше того, ви можете не повірити, але в цьому самому номері газети чорним по білому написано, що «сам В. Баранов ні в радянський період, ні за часів української незалежності жодного разу не ходив на вибори і не голосував». Пам’ятаєте, в травні ц.р., коли російські загарбницькі війська вже ввійшли на територію нашої країни і вже загинули сотні наших людей, всі українці згуртувалися, щоб, всупереч терористам і окупантам, провести вибори Президента в один тур, бо від цього залежало наше майбутнє? А Баранову було на це начхати. Потім у нас проводилися вкрай важливі дострокові вибори до Верховної Ради, щоб вигнати з парламенту бандюків Януковича, а Баранов знову не пішов голосувати. Бо «не поважає український народ» і «не поважає українських патріотів», які на Донбасі ціною свого життя захищали і захищають наше майбутнє.
Виникає логічне запитання: хто ж ця людина, котра «збирає і готує тексти для газети»? Донедавна В. Баранов любив називати себе правозахисником, хоч якою правозахисною діяльністю займається – нам не вдалося з’ясувати ні в Ічні, ні на його батьківщині в Парафіївці. Після виходу з в’язниці він більше 10 років живе в Парафіївці, де аж до виходу на пенсію не мав конкретних і видимих для людей занять, що давали б легальні заробітки для існування. Розсилав різні скарги, натравлював одну владу на іншу, імітуючи бурхливу діяльність із захисту інтересів односельців. Причому, ставлення до одних і тих самих земляків, залежно від ситуації, змінювалося у Баранова з точністю до навпаки. Наприклад, про Василя Крицького з Парафіївки, з котрим «товаришував», за його життя писав хвалебні статті (як «Праведник з Парафіївки»), а після смерті вчителя-краєзнавця почав «згадувати» про його ідеологічну зашореність. Називав себе членом правозахисної організації, але не української, а чомусь московської (щоб не дратував «гавкіт патріотів про мову і Чорноморський флот»?). Які «правозахисні» інтереси москвичів на Ічнянщині та в Парафіївці – лишається загадкою…
Після того, як «Ічнянська панорама» і Кожедуб з Барановим програла суди, мимоволі спливли від громадськості ще кілька промовистих фактів. Наприклад, те, що батько В. Баранова після виходу сина із в’язниці виступив… проти його проживання в рідній Парафіївці. Чому? Лишається здогадуватися. Відомо також, що Баранов звертався до виконкому селищної ради, щоб переоформити посвідчення репресованої особи, але коли почув, що треба надати відповідні документи, – пішов і з цього приводу більше не звертався. Чого б то? Ще цікавіший факт: будь-які відомості про В. Я. Баранова в Галузевому державному архіві СБУ… відсутні. Такого в принципі не може бути, якщо людину судили за політичну діяльність (твердження Баранова). Наш земляк В. Моренець, відомий дослідник архівів і автор низки книг, створених на архівних матеріалах, каже, що, як підказує його багатолітній досвід дослідника архівів, цьому можуть бути дві причини: або Баранова судили зовсім не за те, про що він каже, або сліди його «діяльності» ретельно приховали. Нащо? Полковник В. Сокур пішов ще далі у своїх припущеннях: «Після розпаду СРСР і, відповідно, реорганізації КГБ Росія забрала в Москву архівні документи про своїх агентів, з якими мала намір працювати далі». Не один з цих агентів потім видавав себе за правозахисника організацій, створених поза межами України.
Є відома примовка про те, що російська демократія (а отже, й російське правозахисництво) закінчується там, де починається українське питання. Цього року весь світ побачив, чого вартий «захист з боку Росії». Ця країна-агресор нинішнього року «захистила» російськомовний Крим, а потім заходилася «захищати» Східну Україну («Новоросію»), що обернулося великомасштабною війною на Донбасі та вбивствами тисяч і тисяч українців. Російські «правозахисники» заполонили Донбас своїми танками та найманцями-головорізами і безперервно гатять з ракетних установок по помешканнях мирних українців – представників народу, якого, за визначенням Баранова, «не існує». Апофеоз Путінсько-Баранівської ідеології – відрубування «новоросом» руки полоненому українському бійцю, бо на руці у нього було татуювання: «Слава Україні!».
До речі, на судові засідання, де спростовувалися недостовірні й брехливі публікації «Ічнянської панорами», від імені газети не раз ходив В. Баранов. І аргументи для суду цей «правозахисник» шукав… у московських виданнях та у всіляких російських списках, категорично не бажаючи рахуватися з українськими документальними джерелами. Що йому Україна, якщо «ніякого народу немає, це фікція…».
Його колега-партнер М. Кожедуб народився, як стверджує газета, в Москві. Може, це якось позначилося на його світоглядних позиціях, але не будемо цей факт пов’язувати з настроями його газети, яка затято воює з українськими митцями.
На противагу своєму агресивному партнерові, М. Кожедуб полюбляє діяти спідтишка, маскуючись дрібною підленькою брехнею. Це він був автором наклепницької статті в своїй газеті проти В. Шевченка, яку потім спростували суди. При цьому в судах з’ясувалося, що автор провокаційної статті Кожедуб сховався в кущі і замість себе підписався іменами кількох радянських дисидентів, які виїхали за кордон і поняття не мали про такий фокус (поміж них, наприклад, було названо й дисидента О. Йоффе, котрий помер… за кілька років до написання цієї статті).
Коли М. Кожедуб і В. Баранов програли В.Шевченку всі суди, навіть тоді у них не знайшлося мужності опублікувати спростування і вибачитися за брехливі публікації. Газета все одно продовжувала вибріхуватися і напускати туману, замість того, щоб зізнатися в фактах. А факти такі: в результаті судів проти газети і її редактора було відкрито чотири (!) виконавчі провадження. Хто не знає цього терміну, то пояснимо, що виконавчим провадженням називається процедура примусового виконання судового рішення, яке набрало чинності. Баранов і Кожедуб двічі скористалися правом оскаржити рішень суду першої інстанції в Апеляційному суді, але щоразу програвали. Крім цього, щодо М. Кожедуба навіть відкрили кримінальну справу за фактом невиконання судового рішення (№12014270120000344 в Єдиному реєстрі досудових розслідувань).
Ось такі козачки воюють на Ічнянщині з українською культурою. І важко сказати, що їх спонукало на це – озлобленість на життя, що склалося не так, як хотілося, зневіра у власних силах, заздрість за чужі успіхи чи ще якісь причини. Але поза сумнівом, що така лінія поведінки майже завжди веде до творчої деградації. Наприклад, щодо Кожедуба його колишні колеги по Ічнянському районному об’єднанні літераторів «Криниця» кажуть, що він давно вже не з’являється на творчих заходах і рідко спілкується з ними (може прийти туди, де збираються творчі люди, щоб роздати черговий номер брехливої газети і чимшвидше зникнути).
Інтернет часто розповідає про те, якими бридкими методами, окрім смертоносної зброї, воює Росія проти України і Українського народу. Ось як «гарні російські хлопці», керуючись настановами кремлівських ідеологів, учать воювати з українцями: «…Срывайте у них националистическую символику. Нахер вышиванки. Пусть дома в них сидят на кухне, во Львове ходят со своими бендеровцами… Если нет своих артистов, исполнителей приличных, то хоть бы нашу группу послушали. Хохлу нужно напоминать, что он хохол, и не… ему соваться перед русскими…». Це нічого вам не нагадує? «Немає справжньої літератури…», «…немає майбутнього…», – підтакують «новоросам» ічнянські козачки М. і Б. зі сторінок «Ічнянської панорами».
…Здавалося б, для України, що пережила довгі десятиліття тоталітарного минулого із затхлою атмосферою відсутності свободи слова, поява кожної незалежної газети – благо. Але створення умов для існування вільної преси дехто (подібно «героям» цієї публікації) сприйняв, на жаль, як благодатні умови для використання приватної преси у власних цілях. Хотілося б, щоб ганебна роль «Ічнянської панорами» в цькуванні людей, які примножують мистецькі здобутки рідного краю, стала всім нам приводом задуматися про гідність і ницість.
Іван Неживий,
перший заступник голови Центру громадських ініціатив «Інформаційне суспільство».
* * *
Заключна дія. Вчора ж я відправив пані Сташенко того листа до мене Віталія Шевченка і статтю І. Неживого. Сьогодні отримав відповідь: другого листа від Сташенко і в свою чергу додану нею оту саму статтю в «Панорамі Ічнянщини», присвячену Шевченку. Не стану вже далі втомлювати читача: ні в листі, ні в статті нічого нового. Суть і листів і статті однакова: «Шевченко —такий-сякий».
Натомість в другому листі пані Сташенко —ЖОДНОГО слова по суті прочитаної нею статті Івана Неживого. Жодного — про цього чоловіка Баранова. Жодного — про тих численних шановних людей Ічнянщини, названих у статті Неживого (люди дійсно відомі в області, декого давно знаю і особисто) і про те, як саме вони фігурували в «Панорамі Ічнянщини». Жодного— про аферу з авторством статті в цій «Панорамі Ічнянщини», про те, як було підставлено підписи інших людей, які цього не писали, в тому числі дісно і О. Йоффе. котрий помер ще кілька років тому.
Те, що твердження цієї статті про Шевченка офіційно спростовані судами. рішеннями судів, пані Сташенко теж не бентежить. На це у неї, юриста, я вона себе назвала, є давній прийом: заявила, що, мовляв. наші суди корумповані, значить, виносять неправильні рішенне. Припустімо, що ЗАГАЛОМ це так, але який стосунок має це загальне твердження до цієї КОНКРЕТНОЇ справи, конкретного судового рішення—це питання відсувається вбік.
…Пам`ятаєте, як завершив наш земляк великий Гоголь повість про те, як посварилися два українці? «Скучно на этом свете, господа!»
Сумно в цьому світі, панове….
