Високий Вал

Последнее обновление 22:00 воскресенье, 3 ноября

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

19.05.2015 13:06 Петр АНТОНЕНКО

Поле Чудес у Країні Дурнів

Тарифно-цінового  удару  завдав по мільйонах українців нездарний уряд

    Напевно,ви любите казки. Заголовок про Поле Чудес у Країні Дурнів — з добре відомої казки про Буратіно. Там хитрющі лисиця Аліса і кіт Базиліо запропонували наївному Буратіно закопати його кілька золотих монет на Полі Чудес, старанно поливати їх, і тоді тут виросте грошове дерево, всипане такими ж золотими монетами.
    Чим це завершилося, пам’ятаєте. Але інколи складається враження, що й ми є мешканцями такої Країни Дурнів, де нас ошукують лисиці Аліси і коти Базиліо (реальні прізвища можете підставити самі). І одна з основних причин цього — не просто тотальна наївність люду, а таке ж тотальне помутніння їх розуму. Коли чорне чомусь називаємо білим, бо так заведено, так, мовляв, говорять усі.
    І тут доречно згадати ще одну казку, блискучий твір Андерсена про голого короля. Пригадуєте? Там два аферисти взялися пошити королю новий одяг. Але розікрали все, від тканини до ниток і ґудзиків. І щоб якось викрутитися, почали «шити», тобто маніпулювати довкола короля порожніми руками, з уявними тканинами, нитками й ґудзиками. Далі заявили, що вбрання короля готове й воно дуже красиве. А хто цього вбрання не бачить, той, значить, дурень. І ось король голим іде по вулиці столиці, а всі придворні й простолюдини розхвалюють його новий одяг. Аякже:  не розхвалиш, не помітиш цього «вбрання», виявишся дурнем. І лише один простий хлопчик, котрий не знав про цю змову, вигукнув: «А король же голий!»
    Ця геніальна казка про те, скільки ще на світі «голих королів», а головне — що відбувається, коли на людей находить загальне помутніння.
    У нашому сьогоденні стільки дивовижного, що вже перестаєш дивуватися. Тим не менше, раз у раз відбувається таке, що мимоволі оторопієш: ну невже дорослі, серйозні, грамотні люди, громадяни держави в центрі Європи, як змовившись, «клеять дурня», не помічають очевидного, вдають, що все «так», коли воно «не так».
    Мимоволі пригадалася фраза з роману Маміна-Сибіряка про одне сімейство чиновника, котрий заробляв триста рублів на рік, а «проживав» три тисячі (дружина, звісно, не працювала). І обивателі повітового міста сприймали це як даність, адже це (цитую) «подводилось под разряд тех фактов, которые правы уже по одному тому, что они существуют».
    Від літературних ремінісценцій перейдімо до нашої грішної української дійсності, де теж немало дивовижних фактів, які нікого не дивують просто тому, що «вони існують».
 
Пограбування перше: тарифне і цінове
    Збулося. Сподобилися. Від 1 травня набули чинності нові тарифи на газ для населення. Вони зросли у 3,6 разу проти попередніх. Поки що, бо невдовзі зростання складе майже 7 разів.
   Це дико, ненормально, це абсурд. І ось замість того, аби  просто сказати, що «король голий», що це АБСУРД, нас  втягують у якісь велемудрі політично-військово-економічно-стратегічні дебати довкола цих тарифів. Так само — щодо чотирикратного подорожчання електроенергії. Так само — щодо тотального і невпинного підвищення цін на все.
    Коли попередні підвищення складали 50% проти діючих тарифів, можна було ще про щось дискутувати. Коли складають 600%, тобто сумарно це 700% старого тарифу, про які дискусії мова? Тим не менше, вони точаться — у пресі, радіо, на телеекранах, і люди ведуть ці балачки ВСЕРЙОЗ. Про те, чого нема: тобто не про підвищення, а про АБСУРД, який не підлягає дискусіям. Але нас втягнуто в це, адже це «факти, які праві вже тому, що вони існують».
 
Пограбування друге:  пенсійне
    Уперше за кілька років перебування на пенсії я отримав її (за квітень) урізану, зменшену аж на 350 гривень. Виявляється, потрапив під недавнє набуття чинності законоположенням про зменшення пенсії всім працюючим пенсіонерам на 15 відсотків. До  працюючих мене Пенсійний фонд зачислив, бо я зареєстрований приватним підприємцем як видавець Чернігівської  газети «Світ-інфо». Цей закон ухвалений напередодні новоріччя Верховною Радою — сліпо, тупо, не читаючи, в пакеті тих законів-поборів, які ухвалювалися перед таким же «сліпим» ухваленням Державного бюджету на 2015 рік і саме для того, щоб виконувати цей бюджет. Тими законами внесено зміни, зокрема, і до Податкового кодексу, якими і введене оте урізання пенсії працюючим.
     Це не що інше, як безсовісне, нахабне пограбування людини. І це такий же очевидний АБСУРД, як і підвищення тарифу на газ у 7 разів. І тут також не слід втягуватися в безглузді дискусії. Особливо довкола головної мотивації: мовляв,  держава бідна, в бюджеті не вистачає коштів. Бо виникає ж  наступне запитання:  а чому держава бідна і чому в бюджеті нема коштів? І це вже запитання до самої влади. Втім, запитання, щодо якого теж можна не дискутувати, бо все зрозуміло й так.
    Але  й без цих дискусій ще раз підкреслю: це пограбування людей. Якщо в нас нема заборони законом працювати пенсіонерам, якщо людина справляється з роботою, вона заробила свою зарплату? Однозначно. Якщо людина заробила пенсію всім трудовим життям, вона її заробила і має отримувати? Безперечно. Тому мотивація, що держава бідна і в бюджеті нема коштів, — «до лампочки». Тут справа принципу, і цю мотивацію слід переадресувати нездарному уряду.
   Дехто скаже, що закони про побори ухвалював парламент і потім їх підписував Президент. Але подавав ці законопроекти уряд, і саме для обслуговування й на догоду ТАКОМУ уряду підписували ці закони голова парламенту і глава держави. То виходить, що кожен громадянин України, обібраний тими законами-поборами, має право подати до суду на громадян Яценюка, Гройсмана, Порошенка, чиї підписи стоять під цими законами. За порушення Конституції України. Насамперед статті 22, яка гласить:
«Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
    Або порушення ось цього положення Конституції держави:
«Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».
Де рішення суду про конфіскацію в мене 350 гривень пенсії? Де такі рішення щодо тисяч і тисяч працюючих пенсіонерів?
    Є ще й стаття 56, згідно з якою кожен громадянин «має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями влади».            
    Є ще стаття 64 про недопустимість обмеження прав і свобод громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією. І далі в цій статті сказано, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, які в нас до того ж і відсутні, не можуть бути обмежені права і свободи, вказані аж у 18-ти статтях Конституції, в тому числі у згаданій 56-ій.
   Звичайно, ні я, ні мільйони обібраних співгромадян не подамо в суд, бо це без сенсу. Просто, будемо  вважати, що громадяни, які підписали ці законопроект і закон,  винні мені за квітень сумарно 350 гривень. По 117 гривень на одного. Або по 5 доларів. Сума,мабуть., «підйомна» для кожного. За травень цей борг ще наросте. І так далі, аж поки , таким же чином, як була  введена ця оббирайлівка, вона  не буде скасована.   
 
Пограбуванні третє: обвал гривні
    За менш ніж 19 років від часу введення національної валюти гривні вона знецінилася проти долара у 12 разів! Вводили при курсі  менш як 2 гривні за долар, нині десь 22- 24, а недавно зашкалювало й до 40-а.
    Перший обвал, на курс у 5 гривень, тобто у 2 з половиною рази, стався 1998 року, коли був вселенський дефолт, зокрема в Росії і Україні. Це зрозуміло. Другий обвал відбувся не так давно, за правління Ющенка і Тимошенко: у півтора рази, до 8 гривень за долар. Це напівзрозуміло.
   Третій обвал стався після Євромайдану, коли за рік гривня знецінилася у 3 рази проти вже й так знеціненої. Це поза розумінням. Це третій АБСУРД нашого сьогодення. І те, що жоден представник влади, політикуму, партій, так званої громадськості навіть не взявся пояснити цей абсурд, по-своєму правильно. Абсурд поясненням не підлягає. Дискусії тут зайві. Абсурд існує тому, що це «факти, які праві вже тому, що вони існують».
 
* * *
    Купую знайомим  краплі для очей. У мініатюрній пляшечці — 5 грамів. Ціна — 350 гривень. Торік була 110 гривень. «А що Ви хочете, — сказали в аптеці. — Коли долар був 8 гривень, ціна була 110. Коли долар — понад 22 гривні, ціна 350. А в новій партії завезених щойно ліків ці краплі вже 470 гривень».
    Без коментарів. Це факти, які «праві вже тому, що існують». На Полі Чудес у Країні…
 
 
 

20.04.2015 19:17 Петр АНТОНЕНКО

Без моралі легше ?

Що в інформаційному просторі?

Затята боротьба так званої прогресивної громадськості, насамперед в особі деяких галасливих «громадських організацій», в яку втяглися і певні журналістські кола, здається, переможно завершена: Національна експертна комісія України з питань суспільної моралі ліквідовується. Зосталися якісь формальності, але питання за суттю вирішено.
Колотнеча довкола комісії тривала давно. Усі ці роки комісія, яку очолював відомий громадський діяч Василь Васильович Костицький, депутат Верховної Ради трьох скликань, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правничих наук, заслужений юрист України, намагалася відбиватися від навали так званої «громадськості». Окрім своєї безпосередньої діяльності, брала участь або організовувала різні круглі столи, конференції, теми яких пробувала пов’язати із суспільною мораллю. Що викликало чергову хвилю критики, мовляв, нічим людям зайнятися. Не кажучи вже про основну функцію — захист суспільної моралі, що «громадськість» вважала зайвим саме у виконанні комісії. Говорилося, що це дублювання функцій інших державних структур (наводився чималий список, починаючи від  міліції). А чи не найбільшим страшилом називалася примара «цензури», яку нібито всупереч Конституції  запроваджувала комісія. Те, що експертна комісія мала повноваження лише здійснювати експертизу інформаційного простору, від телерадіоефіру й преси до масових видовищ, і взагалі не мала права щось забороняти, закривати, — це якось випадало з гарячих дискусій. Помилки в роботі комісії, які неминучі в будь-яких структурах, роздувалися до небес.
Особливі баталії точилися довкола телебачення, адже це  наймасовіший з усіх засобів інформації і впливу на людей. Знову якось забувалося, що карати телеканали може лише Нацрада з питань телебачення і радіомовлення — аж до позбавлення ліцензії, а закривати канали, як і інші медіа, може лише суд.
Узагалі весь час складалося враження, що за всіма отими  галасливими структурами, завуальованими в «громадські організації» мовників, медійників, проглядаються вуха їхніх істинних хазяїв — телевізійних магнатів, яким чомусь дуже вже заважала Національна експертна комісія.
І ось «страшило» практично подолане. Підіб’ємо підсумки. Насилля на екранах, порнографія, в тому числі — дитяча в Інтернеті, де «рейтинги» України вже зашкалюють, може спокійно розвиватися далі. І нарешті в нас "подолано цензуру", і розквітла свобода слова.
Над останнім варто б поміркувати самим журналістам, особливо деяким представникам професії, які нині потрапили до парламенту  і якраз доклали чимало зусиль для знищення Нацкомісії. Можна подумати, що в колег-журналістів, які нині стали законодавцями, найактуальнішою стала боротьба саме з комісією. Що в нас уже проведено роздержавлення преси органів влади, про що балакають друге десятиліття. Черговий законопроект про це успішно «завалив» попередній парламент, але не поспішає ухвалювати й нинішній, де вже ціле журналістське лобі. Як велика радість подається створення так званого громадського телебачення, хоча це ще якийсь гібрид громадського і того ж чиновницького. Про сумний стан національного інформаційного простору і його так званий «захист» вже й говорити сумно. Як і про ситуацію з виживанням, точніше, нищенням, національної державницької преси. Ось би чим зайнятися колегам — журналістам-депутатам.
І нарешті, якщо галаслива «громадськість» вважає, що вирвалася з пут цензури, то це просто лукавство. Ця «громадськість», у тому числі й чимало «телезірок», давно розписані по тих чи інших телеканалах, котрі, як усім відомо, належать тим чи іншим олігархам. Звісно, мільярдер, власник такого-то потужного телеканалу, не стоїть над душею в журналіста свого каналу, і той вважає себе поза цензурою хазяїна. Що ж, може вважати й далі, «не помічаючи», що між ним і хазяїном — цілий ланцюжок «смотрящих». І без «клятої» Нацкомісії, якої таки позбулися.

10.04.2015 09:08 Петр АНТОНЕНКО

Перебудова: 30 років нескінченної дороги

     .      Цими квітневими днями минає рівно 30 років, як у Радянському Союзі почалися величезні переміни — політичні, економічні, соціальні, духовні, названі ПЕРЕБУДОВОЮ. Що це було — відчайдушна спроба правлячої верхівки СРСР якось модернізувати комуно-радянську державу чи закономірний процес початку розпаду цієї імперії? Так чи інакше, об’єктивно Перебудова призвела до краху СРСР і утворення на його теренах 15 незалежних держав, колишніх союзних республік, у тому числі Української держави. 

     Розвалився і так званий соціалістичний табір Європи й світу. Колишні сателіти СРСР рішуче пішли шляхом повної незалежності і демократії. У більшості цих країн, насамперед Європи, переміни відбулися швидкі й разючі. На жаль, не так сталося в колишньому СРСР, в Україні також.
       6 років агонії і розвалу СРСР і майже 24 наступні роки — все це єдиний історичний процес. Він вимагає серйозного і детального аналізу, пошуку відповідей на болючі питання. Головне з яких — чому в нас в Україні так затягся цей процес переходу до нормального життя?
     Звичайно, нам довелося робити одночасно два види перемін: від статусу колонії Московії до незалежної держави, від тоталітарного комуністичного режиму до демократії. При тому, що цей режим панував у нас не 40, як у Східній і Центральній Європі, а 70 років. Усе це так, це — об’єктивні фактори. Але водночас шукаймо причини нашої загальмованості в нас самих, в українських обставинах. Бо ті переміни, що, на жаль, розтяглися на десятиліття, час завершувати! І переходити до нормального європейського життя, як і належить одній з найбільших за територією і населенням державі Європи в самому центрі континенту.
А зараз подумки повернімося до тієї бурхливої середини 1980-их і ряду наступних років…
 
Михайло Горбачов
    Якщо й досі історичні процеси у нас персоніфікують з особами тих чи інших діячів, то закономірно  Перебудову пов’язують з її ініціатором, 11 квітня 1985 року  обраним  Генеральним секретарем Комуністичної партії, а згодом першим Президентом СРСР — Михайлом  Сергійовичем Горбачовим. Між іншим, українцем по матері.  У його мами, Марії Пантеліївни Гопкало, батько був із Чернігівщини, мати — з Харківщини. Батько Горбачова, Сергій Андрійович, — росіянин. Це була звичайна селянська сім’я в селі Привольному Ставропольського краю, де 1931 року народився майбутній президент СРСР.
    Біографія Михайла — класичний зразок політичної кар’єри простого трудівника. Закінчив найпрестижніший вуз Союзу — Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Досить швидко був висунутий на комсомольську і партійну роботу, де пройшов сходинки до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС,  керівником величезного краю  став у 39 років!
    З листопада 1978 року Горбачов у Москві, секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обраний членом Політбюро ЦК, тобто в 49 років входить до вищого ареопагу керівництва СРСР.
 
Застій
    Після смерті Сталіна в березні 1953 року, кількох років «двірцевих переворотів» за участю найближчих соратників диктатора,  на московському троні  утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління — це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого боку — низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Урешті компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши в жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії, а відтак Союзу,  був обраний Леонід Брежнєв.
    18 років правління Брежнєва не випадково було названо «застоєм»: після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося. Потроху почали забуватися репресії режиму. Проте відбувалася повна консервація зашкарублої комуністичної системи.
На міжнародній арені тривала підтримка прорадянських режимів. Апофеозом стала жахлива війна в Афганістані (1979 1989 рр.).
В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу.
    Звичайно, в суспільстві просто багато чого не знали. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями  нації.
    Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах «самвидав» з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування Радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Вільну Європу».
    Втім, у чисто житейському плані все начебто якось вже устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. Звісно, порівняння було на користь сьогодення.
    Усе, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років — черговий «доленосний» з’їзд КПРС. І раптом — 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає. Це був шок, передчуття чогось незвичного і тому — тривожного.
 
Початок
    Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії з посади голови Комітету державної безпеки СРСР, теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Але треба було перебути ще  і правління Костянтина Черненка. «Розквіт застою» ще не завершився, старі кремлівські правителі все відтягували агонію Союзу.
    Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася.
    Засоби інформації підхопили озвучений Горбачовим термін «Перебудова», і він швидко став символом грандіозних перемін у СРСР. Серед численних їх причин називають хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Варто назвати й таку обставину як бурхливе всесвітнє  поширення інформації,   що вже не дозволяло тримати СРСР в інформаційній блокаді.
 
Переміни
    Гідні подиву масштаби перемін у СРСР. В економіці, незважаючи на розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки.
    Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Було скасовано керівну роль КПРС у житті СРСР, тобто вилучено з Конституції статтю 6. У самій Компартії почалися явні порухи до демократизації. Уперше в історії СРСР було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах.
    Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країні: після десятиліть терору, після двох десятиліть гниття — застою в задушливу атмосферу суспільства увірвався справді свіжий вітер. Те, що десятиліттями ходило в «самвидаві», за що переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмоване  було за Брежнєва розвінчання тоталітарного режиму відновилося на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь «спотворення» лінії партії, а про саму злочинну суть системи.  Продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, почали виходити на волю політв’язні.
     Громадяни раптом відкрили для себе цілий материк забороненого документального і художнього письма. Виявилося, що  уродженець Києва Михайло Булгаков написав не лише десятиліттями не друкований шедевр — «Майстер і Маргарита», а й цілком антирадянські сатиричні повісті й романи, те ж «Собаче серце». Читачам повернули заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий, Олександр Солженіцин.  Вийшло багато книг відомих письменників, але тих творів, які були під забороною. Наприклад, роман Бориса Пастернака «ДокторЖиваго», за який письменник був удостоєний Нобелівської премії.
    Читачеві відкрився цілий пласт забороненої досі літератури еміграції. Справа втому, що після Жовтневого перевороту за кордоном опинився цвіт літератури. Це перший російський письменник, удостоєний Нобелівської премії, Іван Бунін, також Олександр Купрін, Олексій Толстой, яких в СРСР хоч і друкували, але вибірково. А такі письменники, як   Володимир Набоков, Дмитро Мережковський, Іван Шмельов, Аркадій Аверченко, Костянтин Бальмонт, Зінаїда Гіппіус, Марина Цвєтаєва, Марк Алданов, Георгій Адамович, Георгій Іванов, Владислав Ходасевич, Борис Зайцев, Олексій Ремізов, Ігор Сіверянин, що в переважній більшості категорично стояли на антибільшовицьких позиціях, були зараховані   в «білоемігранти», антирадянські елементи, десятиліттями були заборонені до друку в Радянському Союзі. І саме Перебудова відкрила масовому читачеві цю заборонену досі літературу, яка ходила хіба що в самвидаві.
      Щось оприлюднювалося і в українській літературі, хоч забороненого, написаного «в шухляди» тут виявилося порівняно небагато. Але вже поверталися до читача лідери правозахисного руху, дисиденти Микола Руденко, Олесь Бердник, засуджені до ув’язнення комуністичною владою. Публікувалося те, що досі ходило лише в «самвидаві», — деякі вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка. Україна повертала собі творчість геніального Василя Стуса, який помер 1985 року в комуністичному ув’язненні. Перепоховання в Києві у листопаді 1989 року поета та його соратників Юрія Литвина і Олекси Тихого вилилося у справжню демонстрацію ненависті до тоталітарного режиму.
    Читачі нарешті змогли побачити надрукованим вступ до поеми Володимира Сосюри «Мазепа», який досі  теж ходив у «самвидаві». І не випадково, адже він починався  ось так:
«Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…»
    Так само нам відкрився і величезний пласт літератури української еміграції. Після поразки національних визвольних змагань 1917 – 1920 років, нової хвилі еміграції по Другій світовій війні за кордон виїхали відомі українські письменники. Спершу в Чехію, Польщу, Німеччину, де прихистили загалом українську еміграцію, не лише творчу, а й політичну, військову, наукову. Потім чимало письменників переїхали до Англії, США, Канади..  За кордоном, зокрема, опинилися Іван Багряний, Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Косач, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Григорій Костюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Шевельов та чимало інших. Вони продовжували творити, не скуті догмами «соціалістичного реалізму», навпаки — розвиваючи модернову європейську хвилю, що була притаманна українській літературі першої половини ХХ століття. І знов таки саме  Перебудові відкрила їхню творчість масовому читачеві.     
    Справжньою подією  став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння», нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в блискучій мистецькій формі.
       Відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Журналидрукували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович. Наприкінці 1980-их починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української.
    Михайло Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли припиненню холодної війни. Далі було завершення 1989 року ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно.
 
Розпад
    Правління Горбачова водночас було позначене катаклізмами. У СРСР,  якраз в Україні,  сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія, наслідок антигуманної суспільної системи.
    Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Адже це був феномен — існування найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії.  Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.
    Гарячою точкою став Кавказ. Спершу був Нагірний Карабах, автономна область, населена переважно вірменами, що входила  до складу Азербайджану. Конфлікт  тут вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття. 1989 року криваві події відбулися в столиці Грузії Тбілісі, де дійшло до вбивства солдатами мирних жителів.  У ніч на 20 січня 1990 року на придушення демонстрацій, організованих Народним рухом Азербайджану, в Баку ввели  внутрішні війська. Ними було вбито при придушенні акцій 130 мирних жителів міста.
    Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності.  У Литві, Латвії, Естонії парламенти республік проголосили не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не входили до складу СРСР, а були ним окуповані.
    Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка — Україна — проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет. Фактично це було проголошення незалежності у складі Союзу, який формально ще існував.
 
      Фінал
     Влітку 1991 року Москва підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави в якусь федерацію чи й конфедерацію республік, тобто союз майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.
    19 серпня 1991 року Горбачов перебував у відпустці на урядовій дачі  в Криму. А в Москві почався путч ГКЧП (даємо російську, більш звичну абревіатуру, що означає «Государственный комитет чрезвычайного положения»). У складі комітету — керівники силових відомств, партфункціонери. Комітет оголосив, що бере владу в свої руки для наведення порядку, запобігання розвалу країни. Президента СРСР Горбачова  оголосили відстороненим від влади — за станом здоров’я.
    Опір путчистам очолив глава Російської Федерації Борис Єльцин. Через три дні путч ліквідували, комітетчиків арештували. Далі вже був фініш СРСР. Оголосили розпуск Комуністичної партії як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголосила незалежність нашої держави.
    7 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич — підписали Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності незалежних держав. Розпад Союзу проголосили ті ж республіки, які 1922 року його утворили. Серед засновників СРСР тоді була також Закавказька федерація, але  всі три її складові — Грузія, Вірменія і Азербайджан — на 1991 рік також уже проголосили незалежність і вихід із СРСР. Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Що й було невдовзі ратифіковано парламентами всіх трьох держав. Перебудова завершилася ліквідацією кількавікової імперії.
    …Ностальгія частини населення  за часами Союзу нині тримається  винятково  на негараздах переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися у нас ці переміни, які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, за кілька років. Тож уся ця ностальгія триватиме, поки ми реально не перейдемо до справжньої державності й демократичного суспільства.
   …Час поволі розставляє все по місцях. Однозначно одне: те, що починалося рівно 30 років тому, весною 1985 року, — це дійсно був час бурхливих перемін. І нехай у такі часи, як казали древні, жити важко, зате — цікаво.
 
 
 
 

31.03.2015 18:44 Петр АНТОНЕНКО

Чи крадуть воду Десни ?

     Нещодавно синоптики дали прогноз цьогорічної весняної повені і заспокоїли: великого водопілля не буде. Але це те заспокоєння, коли, як кажуть, плакати хочеться. Надто велика повінь з підтопленням — це, звичайно, проблема. Та  не меншою проблемою є те, що останніми роками маємо дуже слабку повінь на Десні. Виняток — позаторішня, коли була нехай і не така, як   рекордними роками, але дуже гарна вода.

    Чому це так важливо? Весняна повінь омиває, оновлює просторі придеснянські луки, якими так багата наша красуня-ріка. Беру моє рідне село Авдіївку, що в Куликівському районі, — типове придеснянське село, яких десятки на Чернігівщині. У нас між селом і Десною — понад тисяча гектарів прекрасних луків. Тут буяють розкішні трави, інша багата рослість, у тому числі лікарські трави. То лише здалеку луг видається рівненьким, як скло. Насправді він помережений десятками низин — лугові озера, стариці, долини. Усе це багате на рибу, а також водоплавних птахів. Таким водоймам украй потрібне оновлення «прибутною», як кажуть у мене в селі, водою. Саме з нею заходить у ці водойми риба, тут нереститься. Свіжа вода необхідна і луговим травам. Питання в тому, щоб Десна бодай на кілька сантиметрів вийшла через пониззя в берегах на луки. Тоді весняна вода накриє, омиє і оновить їх.

   Не кажу вже про великі повені, які бували за мого дитинства. Пригадую, як на човні міг із батьком плисти до родичів у село Локнисте Менського району, що на протилежному правому березі Десни, навпростець, через луг, по кількакілометровій рівнині повені.

    Торік гарної повені не було, Десна не вийшла на луки. Плюс посушливі літо й осінь. У результаті деякі лугові водойми взагалі пересохли, і навіть у тих, що існують століттями, води зосталося десь на дні. Вигорали трави, натомість плодилися колючки. Днями я пройшов лугом і побачив сотні куп землі над норами кротів, прямо по травах.
    Але що чекати цієї весни? Адже такої малосніжної зими, як цьогоріч, не пригадаю: кілька снігопадів за зиму, до того ж на другий-третій день цей сніг розтавав. Надія традиційно на сніги в лісах у верхів’ї Десни.
    Зрозуміло, що є якась циклічність природи, сонячної активності. Триває цикл загального потепління, коли бракує опадів, того ж снігу.     
    Але зараз хотілося б, на додачу до цих об’єктивних і не дуже залежних від людей факторів, сказати й ще про дві можливі причини слабких повеней Десни. Ці чутки, версії вперто вже кілька років ходять серед моїх земляків. Застереження: це дійсно просто чутки. Але, по-перше, вони не позбавлені резону. По-друге, те, що в колишньому Союзі, від якого ми недалеко відскочили, через брак гласності, інформації існувало в чутках, дуже часто згодом виявлялося сущою правдою. Тому крапку в питанні, чи це неправдиві чутки, чи дійсно воно так, має поставити наша українська влада, до якої, власне, й звертаюся цим матеріалом.
    Обидві чутки, версії говорять про безгосподарне відбирання, крадіжку, грабунок (назвіть, як хочете) води з Десни.
    Першою причиною малої води називають ось що. Давно відомо, що під Києвом, униз за течією Дніпра, багаті і владні люди правдами й  неправдами розхапали ласі шматки прибережних зон. І будують тут свої розкішні маєтки. Дехто, всупереч екологічним нормам і правилам, — мало не біля самої води, щоб, бачте, хлюпала під вікнами. Вона й хлюпає при невеликій повені. Але, коли Дніпро розливається потужно, починає хлюпати мало не в спальнях хазяїв.
    І тоді, аби врятувати панські маєтки від підтоплення, робиться ось що. Терміново «скидають» дніпровську повінь через шлюзи різних водосховищ униз за течією. У результаті колосальні маси води швидко спливають в пониззя ріки, цим самим ніби «висмоктується» вода з Десни, що впадає в Дніпро на північній околиці столиці. Теоретично це можливо, в уяві така картина малюється. Порятунок кількох десятків панських маєтків за рахунок позбавлення води мешканців сотень придеснянських сіл — версія цілком імовірна. Чи так воно в дійсності — оце і є перше запитання до влади.
    Друга чутка — міжнародного плану: воду Десни нахабно забирають у її верхній течії в Росії.
    Тут трохи географії. Десна — третя за величиною ріка України, після Дніпра і Дністра. Точніше, третя серед рік, які течуть Україною. Річ у тім, що всі три названі ріки течуть територією не лише України. Звичайна ситуація в географії: чимало великих рік течуть по кількох сусідніх країнах. І десь до половини довжини названих рік — поза межами України, а в Дніпра — ще більше. Після масованого будівництва півстоліття тому кількох гідроелектростанцій, що по сьогодні викликає дискусії в суспільстві, Дніпро «випрямили» майже на 200 кілометрів, і довжина ріки нині — 2201 кілометр. З них по Україні — лише 981, решта — по Росії і Білорусі. Дністер має довжину 1362 кілометри, по Україні — 705. І нарешті наша красуня Десна: загальна довжина — 1130 кілометрів (у деяких довідниках значиться 1187), у межах України — 591 кілометр.
    Витоки Десни — у Смоленській області. Далі річка тече по Брянській області, а в Україні — найбільше по Чернігівщині, але також по Сумській і Київській областях. Понад 500 кілометрів Десни — у Росії. На її берегах — міста Єльня на Смоленщині, Брянськ і Трубчевськ на Брянщині.
    Так от, друга версія, що ходить серед людей, — воду Десни забирають росіяни на свої промислові потреби. А в останній рік, через агресію Росії, вже побутує й ще гостріша версія: воду росіяни нахабно забирають і понад господарські потреби, так би мовити, на зло нам, українцям.
   Так чи інакше, але відомо, що в Смоленській області найбільшим водним об’єктом на Десні є Десногірське водосховище, створене для потреб Смоленської атомної електростанції, що в місті Десногірськ. У зв’язку з цим виникає питання не лише забирання води, а й того, наскільки безпечними є стічні води з цього атомного виробництва і чи не потрапляють забруднені води в Десну.
    Люди подейкують і про якісь порівняно недавно збудовані водосховища для промислових об’єктів у Брянській області, що розташовані на кордоні з Чернігівщиною, Україною.
    Цю публікацію можна вважати офіційним журналістським зверненням до структур української влади, яка й має внести ясність у ці питання. Хто саме? Взагалі на рівні уряду, враховуючи важливість Десни для України, адже свого часу це була чи не найчистіша ріка Європи, та й нині, сподіваємося, не є такою вже  забрудненою. Варто нагадати, що десятиліттями Київ брав і бере для свого водогону воду саме з Десни, і хоча також — із Дніпра та свердловин, але деснянська вода й далі значною мірою живить столицю країни.
    Безпосередньо внести ясність має Міністерство екології
та природних ресурсів України. А оскільки йдеться про Чернігівщину, то й обласне управління екології і природних ресурсів, котре має принаймні порушити питання перед столичною владою.  Правда, судячи з того, яке доволі немічне це обласне управління, що підтверджують затяжні скандали довкола Ялівщини і забудови берегів Стрижня прямо в обласному центрі, мешканцям мого і десятків сіл Подесення важко сподіватися на такі відомства. Але для чогось же вони існують у державі?
    …Я вже готую до весняно-літньо-осінньої «навігації» свій човен у селі. Та чи буде нормальна вода?
 
 

14.03.2015 16:42 Петр АНТОНЕНКО

Вічний Достоєвський

    Геній російської і світової літератури, не стільки росіянин, як білорус  і трохи українець Федір Михайлович Достоєвський, як і всі класики, вічний і вічно актуальний. Зізнаюсь, я відкрив його не дуже рано. Звісно, щось проходили «по діагоналі» в школі і університеті. З чотирьох великих, в сенсі — величних романів письменника акцент чомусь робився на романі «Преступление и наказание». Може,  від того що він порівняно простий ідейно (застереження: ця і всі подальші оцінки— чисто  суб’єктивні, тобто авторські), що психологія «надлюдини» якось дивовижно уживалася в тодішній радянській ідеології з ідеєю «рівності і братерства».  Вершина російської класики— роман «Братья Карамазовы» чомусь так не поціновувався, може, через потужний релігійно-філософський струмінь. Десь збоку залишався і третій роман цього квартету —«Идиот», з його пошуком «прекрасної людини», Христа на землі, бо й нащо, коли у нас формувалася чи вже й була сформована нова радянська людина. Що вже казати про роман «Бесы», який негласно вважався антирадянським і якщо й друкувався, то «зціпивши зуби», в основному в зібраннях творів. Адже саме в цьому романі найбільш пророче звучить застереження Достоєвського, у що може  вилитися  на практиці втілення комуністичних ідей, саме тут озвучена цифра можливих жертв  народу, для щастя уцілілої його частини,  — 100 мільйонів життів, цифра, не така й далека від реалій наступних десятиліть.

    У досить зрілому віці я  прочитав ці великі книги, деякі сторінки просто одним подихом, вражений самим стилем, психологізмом письменника.

     Ще до цього читав ранні повісті про знедолених: «Бедные люди», «Белые ночи», «Неточка Незванова»,яких вимагала університетська программа. Але ж і це далеко не весь Достоєвський, навіть якщо говорити про художню прозу, бо деяку публіцистику його в радянські часи взагалі не друкували. Ще  ж є романи «Униженные и оскорбленные», «Игрок», «Подросток», є«Записки из мертвого дома». А недавно я  прочитав досі  не читану малу прозу письменника— повісті і оповідання, котрі  радше теж є малими повістями. І ось уже на перших  сторінках блискучої повісті «Село Степанчиково и его обитатели»  читаю таке:
   «Представьте же себе человечка, самого ничтожного, самого малодушного, выкидыша из общества, никому не нужного,  совершенно бесполезного, совершенно гаденького, но необъятно самолюбивого и вдобавок   не одаренного решительно ничем, чем мог бы хоть сколько-нибудь оправдать свое болезненно раздраженное самолюбие. Предупреждаю заранее: Фома Фомич есть олицетворение самолюбия самого безграничного, но вместе с тем самолюбия особенного, именно: случающегося при самом полном ничтожестве, и, как обыкновенно бывает в таком случае, самолюбия оскорбленного, подавленного тяжкими прежними неудачами, загноившегося давно-давно и с тех пор выдавливающего из себя зависть и яд при каждой встрече, при каждой чужой удаче. Нечего и говорить, что все это  приправлено самою безобразною обидчивостью, самою сумасшедшею мнительностью. Может быть, спросят: откуда берется такое самолюбие? как зарождается оно,  при таком полном ничтожестве, в таких жалких людях, которые, уже по социальному положению своему, обязаны знать свое место? Как отвечать на этот вопрос?»
    Геніально актуальне. І абсолютно дотичне до нашої української  дійсності.  Коли бачиш, як переповнене наше суспільство персонажами, у яких амбіції явно неспівмірні ні із здібностями. ні з працьовитістю, що є трагедією країни. Коли бачиш всі оці понад 200 партій з їхніми чварами і політичною розпорошеністю, весь оцей «громадський сектор»,  всю оцю колотнечу й гризнечу за посади й корита у владі ,  оці  численні «люстраційні комітети», «штаби», весь оцей фарс з «віче», «пікетами», все оце вульгарне тягання опонентів у сміттєві баки (між іншим, кримінальне діяння, за яке  ще нікого навіть не посварили пальчиком), весь оцей паноптикум довкола так званої «громадської ради»  при обласній держадміністрації, що, як точно сказав колега, сама собі не дасть ради,  то розумієш: ми ще так далекі від справжнього громадянського суспільства.  
 

17.02.2015 18:06 Петр АНТОНЕНКО

Мінстець зібрався карати засоби інформації. На якій підставі?

      Нарешті з`ясувалося, для чого в Україні недавно було створене міністерство інформаційної політики. Очолив його відомий в медійних  колах Юрій Стець, донедавна — управитель на телеканалі «5 канал», власності Президента Порошенка, а злі язики торочать, що ще й кум глави держави. Але не будемо зараз про кумівство.

     Створення міністерства викликало маленьке збурення в суспільстві, маленьке, порівняно з вагомішими темами. Але все ж викликало. Насамперед, у медіа-середовищі. Чимало хто  побачив у створенні міністерства,  яке хутко назвали по імені очільника — Мінстець, прояв цензури. Прихильники створення відомства і, звісно, сам міністр,  мотивували  це створення тим, що у нас слабкий національний інформаційний простір, конкретніше — що ми постійно програємо інформаційну війну Росії, яка вже переходить в інформаційну агресію. Ще конкретніше —  мотивували війною на Донбасі і потребою доносити туди українську державницьку ідею. Останнє— справа вкрай потрібна. І коли новий міністр заявив про намір посилити державницьке мовлення на окуповану частину Донбасу, зокрема, обставити її вишками і передавачами, залишалося лише вітати це. Правда, здивувавшись, як і чому це не робилося досі, без Мінстеця?
       Особисто  я доволі спокійно поставився до створення нового міністерства. Ну, створили, нехай буде, з не таким уже великим бюджетом, з якимись таки функціями і завданнями. Все одно, без міністерства чи при ньому, в Україні щодо свободи слова  дуже демократична Конституція, а  також відповідні закони.  
     Але свіжа інформація щодо міністра і його відомства змушує замислитися і згадати застереження  щодо замаскованих спроб цензури і наїздів на свободу слова.
    Увечері 14 лютого  Президент України Петро Порошенко виступив зі зверненням до народу щодо останніх подій на Донбасі — вступу у дію Мінських угод, настання опівночі режиму  припинення бойових дій. Безумовно, тема надважлива, і засоби інформації, а найбільш оперативний і масовий у нас —телебачення, мають донести позицію глави держави до громадян.
     Але 15 лютого Інтернет оприлюднив ось таке:
    «Стець покарає телеканали, які не транслювали звернення Президента.
    Міністр інформаційної політики Юрій Стець пригрозив, що покарає телеканали, які не транслювали звернення Президента Петра Порошенка ввечері 14 лютого. Про це він повідомив у своєму Facebook. При цьому він подякував каналам, які вели трансляцію:  «Дякую 5 каналу, Інтеру, Еспресо-TV, 24-ц, ТВІ і 112. Тільки не говоріть мені, що наслідки для інших будуть недемократичними. CNN хвилює, чи вдасться зупинити третю світову, а наших  олігархів — ні. А, і ще — цензури не буде, звісно. Відповідальність— так!»
   А тепер вдумаймося у сказане міністром. Про які «наслідки» він говорить  і застерігає, щоб не називали їх «недемократичними»? Якою «відповідальністю»  погрожує? А головне — на яких підставах?
    Так, прикро, що  олігархи, власники телеканалів, проігнорували транслювати звернення президента. Правда, деякі канали вже заявили, що нічого не знали  про звернення президента, яке теж могли б транслювати. То, може, оцим  було б і зайнятися Мінстецю, вкупі з адміністрацією глави держави,  — попередити канали, запропонувати  трансляцію звернення.
   А тепер головне — саме ЗАПРОПОНУВАТИ. Річ у тім, що прекрасне, демократичне українське законодавство не передбачає, більше того, — забороняє давати вказівки засобам інформації, що саме їм оприлюднювати. Заборони оприлюднення  існують в законодавстві:  як і в інших  найдемократичніших державах, в інтересах суспільства у нас теж є чіткі заборони тиражування того чи іншого —зокрема, пропаганди насилля, расової, релігійної ворожнечі.  За порушення цього ЗМІ притягуються до відповідальності, і за рішенням суду, а не міністрів.  Натомість  взагалі  нема такого, щоб хтось давав вказівки, що мають оприлюднювати ЗМІ. Єдина ситуація— лише за рішення суду, коли хтось подає позов на публікацію, програму в ефірі, в якому вважає, що ЗМІ образили його честь і гідність. І позивач вимагає через суд  визнати матеріал недостовірним і від ЗМІ—  спростувати його (часом,  попутно, — ще й грошову компенсацію). Так от, за рішенням суду, в разі задоволення такого позову,  ЗМІ зобов`язані оприлюднити спростування свого недостовірного матеріалу (недостовірність  теж встановлює суд). Все! Лише  за рішення суду. Лише в разі встановлення судом недостовірності матеріалу і того, що   це завдало комусь моральної, а то й матеріальної шкоди.
     Отже, можна телеканали, загалом медіа, соромити, критикувати, картати за те,  що вони щось не оприлюднили. Робити це  з благородних міркувань моралі, етики, патріотизму. Все це можливе і резонне. Але  в демократичному, правовому суспільстві неможливо давати вказівки медіа, що оприлюднювати.
   То якими карами лякає мас-медіа міністр Стець? І на якій підставі? Це неприємний прецедент, який самі мас-медіа і  загалом суспільство  не повинні ігнорувати.  
 

30.01.2015 19:45 Петр АНТОНЕНКО

Бездержавні Крути

    Учора, в день пам`яті Героїв Крут, знайома редакторка одної місцевої газети  при мені в обід  терміново давала вказівку підлеглим— підкоригувати майже готовий номер. Що ж, в газетах таке буває. Тим паче, йшлося про те, що на 1-у сторінку негайно треба поставити велике фото участі Президента Порошенка, спікера Гройсмана і прем’єра Яценюка у вшануванні пам`яті молодих героїв безпосередньо в Крутах, на місці історичного бою, на Меморіалі Героям Крут.

   Яким же було моє здивування, коли вчора ж пообіді, перекопавши Інтернет, глянувши вечірні новини на основних телеканалах,  я не побачив і сліду участі очільників держави на акції в Крутах. Виявляється, вони вшановували юних героїв у Києві, на Аскольдовій могилі. Як і щороку, адже це поруч, кілька хвилин спуститися сановними авто з Печерських пагорбів.
   …У редакції обійшлося без газетного «ляпу»,  не довелося  навіть в останній момент знову переробляти газету. Колеги без поспіху розібралися, що й до чого,  і дали те ж фото керівників держави  саме на акції в Києві. Про що й було написано під фото. А то уявімо, як би виглядало, коли б Президентові й іншим  керівникам держави приписали те, де вони не були.
    А я, наївний, почувши від колег про приїзд найвищих осіб у Крути, ще й похвалив їх. І сказав учора, що це ж вперше і єдиний раз Президент України приїхав і вшанував юних героїв на місці  і в день їхнього бою й загибелі. Виявилося ж, що похвала була передчасною, все зостається по-старому: юні Герої на адресу яких вчора було сказано так багато красивих слів, все ще не сподобилися вшанування від глави України  саме на місці подвигу. Може помиляюся, підправте,  але, здається, таки ж дійсно  жоден з усіх 5-ти президентів 29 січня не побув на акції в Крутах.
    Термін «президент» я вживаю в єдиному, логічному сенсі —діючий глава держави. Не треба гратися «в Америку» з її традицією чисто символічно титулувати так  глав держави пожиттєво, й коли вони  уже не є главама. Якщо у нас теж комусь це імпонує— на здоров`я. Але жоден   президент держави, повторю, в Крути в день пам`яті Героїв  не приїздив. Як, до речі, здається, і на аналогічну національну акцію —вшанування жертв знищення Гетьманської столиці Батурина. Жоден! Ні перший президент Кравчук, який нині ну просто патріот, у що щиро віриться. Ні рекордсмен на цій посаді Кучма. Ні суперпатріот Ющенко. Що вже казати про Януковича, хоча, втім, він тут нічим не кращий і не гірший інших.
   Наші президенти могли побути в Крутах, як і в Батурині, або до того, як ставали главами держави,  або після того, як йшли з цієї високої посади.
    Так от, коли  вчора я поспішив похвалити наших керівників держави за такий «приїзд» у Крути, що вже дивовижно, та ще всією трійцею, я все ж сказав: честь і слава їм,  першовідкривачам, але з іншого боку в цьому нема й  великого подвигу в сьогоднішніх реаліях. В умовах першої за незалежності окупації частини України, першої війни на частині наших земель такий приїзд— врешті, цілком закономірна річ. Але що ж сказати тепер, виходячи з цих самих умов і реалій, коли керівництво держави не приїхало вчора в Крути саме в час війни, стосовно якої, сьогоднішньої, всі проводять абсолютно чіткі паралелі з тою агресією  і окупацією 1918 року. 
   Ну, повинне ж бути якесь пояснення всьому цьому? Хоча, здається, пояснення таке, що пояснення нема. І в нашому нещасному суспільстві треба вже переставати чомусь дивуватися і чимось обурюватися.

08.12.2014 19:55 Петр АНТОНЕНКО

Україносамоїдство

     Учора я отримав по електронній пошті листа від І. Сташенко. Він був адресований мені як засновнику і редактору газети «Світ-інфо» і стосувався одної публікації в газеті. Я одразу ж звернувся до того,  про кого йшлося, до Віталія Шевченка. І переслав йому отрииманий мною лист. Того ж дня Шевченко написав відповідь і додав статтю І. Неживого.

    Зазначу, що я взагалі не знайомий зі Сташенко, Кожедубом і Барановим. Останнього знаю лише, як і інші читачі,  за публікаціями знаменитої колись, нині угробленої газети «Сіверщина», яка останні роки не раз друкувала статті Баранова, настільки ж хвацькі, наскільки й переповнені жовччю.
   Натомість  багато років знаю Віталія Федоровича Шевченка, нашого земляка з Ічні, котрий цього року відзначив 60-ліття.  Відомий журналіст, політичий і громадський діяч, один з фундаторів Народного Руху, депутат Верховної Ради кількох скликань, за президентсва Ющенка був головою Національної Ради  з питань телебачення і радіомовлення,  а це за суттю міністерська посада. Віталій Федорович в останні роки веде колосальну видавничу, просвітницьку роботу,  і нині навряд чи в Україні знайдеться багато районів, які мають таку кількість історико-краєзнавчих видань, як Ічнянщина.
    Оскільки вчорашнє листування не є приватим, а має певну суспільну значимість, пропоную його  читачам ВВ.
 
        *   *   *
    Лист Ірини  Сташенко
Доброго дня, шановний пане Петре! У газеті "Світ" № 33, червень 2014 року,  надруковано Ваше інтерв`ю з Віталієм Шевченком під заголовком "Ми в боргу перед нашою історією". В інтерв`ю є вигадки, розраховані на малосвічених простаків.
Наприклад, В. Шевченко розповів Вам про його товстелезний антирадянський журнал"Водограй" та інші антирадянські твори, які він нібито випускав у 1970-ті роки. І це при тому, що немає жодного примірника цих творів.
А ось офіційний лист від директора архіву СБУ І. Кулика: "Повідомляю, що у галузевому державному архіві СБУ відомості про антирадянську діяльність Шевченка В. Ф., в тому числі архівна кримінальна справа про нього, відсутні".
 А це лист авторитетного політв`язня та дисидента, одного із засновників Музею дисидентства Василя Овсієнка: «Згоден з Вами, що ніякий Шевченко Віталій Федорович як дисидент і автор самвидаву у 70-80-х роках ніде не фіґурував. Це фантазії. Незрозуміло, навіщо вони потрібні, і дивно, що автор цих вигадок не розуміє, що в наш інформативний час вони легко спростовуються і висміюються…».
 Більшість колишніх політв`язнів називає В. Шевченка просто: "Брехун".
 Сподіваємось, що і Ви, пане Петре, не будете надалі робити рекламу липовому "дисиденту Шевченку". Ви ж добре розумієте, що в радянський період саджали в тюрми лише за одну листівку, спрямовану проти влади. А, за словами В. Шевченка, він створив тисячі антирадянських сторінок, і при цьому вступив до Компартії, працював редактором у видавництві, яке курировав КДБ. Загляньте в фотоальбом "Чернігівщина" (видавництво "Мистецтво", Київ, 1988 рік). У передмові до фотоальбому В. Шевченко прославляє більшовицьких катів і нерушиме воз`єднання України з Росією.
   З повагою, Ірина Сташенко
*   *   *
Мій лист Віталію Шевченку
Пане Віталію!
Ось вранці відкрив пошту і читаю цього листа, якого пересилаю. Цікаво, що свого часу це інтерв`ю було надруковане в столичній газеті «Слово Просвіти» і там його не помітили в цьому сенсі. А ось через кілька років у моїй газеті винюхали.
Я спокійно поставився до цього листа з кількох причин. Ось вони.
Нічого нового нема в цих чварах у демократичному середовищі, які вже давно всім набридли.
Чомусь Овсієнко взяв на себе роль (чи багато хто йому її приписує)   головного літописця дисидентського руху. Хоч і у мене самого якраз в останньому номері газети чимала його стаття про дисидентів.
Далеко не всіх «за одну листівку» садовили. Далеко не на всіх заводили кримінальні справи або й просто щось заводили в КДБ, бо людей, які критично ставилися до режиму, було надто багато. Крім того, авторці і тому ж Овсієнку добре відомо, що чимало «заведеного» було знищено або вивезено до Росії.
Врешті, думаю, і Ви самі не пнетеся в число великих дисидентів і політв`язнів.
Хто тільки не був свого часу в КПРС, в тому числі дисидентів, і чого тільки людям не доводилося писати в радянські часи. Я й сам там був і чимало такого писав. Як і багато відомих нині людей.
   Петро Антоненко.
 07.12.2014. 
 
 *   *   *
    Відповідь Віталія Шевченка і додана стаття Івана  Неживого
 
 Як україноненависники Кожедуб і Баранов підставили і Овсієнка, й
деяких інших легковірних людей
 
        Пане Петре!
        Дивно, що ця історія докотилася й до Вас. А я про неї не розповідав,
гадаючи, що втягувати і Вас в цю дурню ні до чого.
        На жаль, я не знаю, хто така Стешенко, але для мене очевидно, що і
її двоє дивних людей з Ічнянщини хочуть втягти в багно, як втягли Овсієнка,
і йому тепер, певне, дуже незручно (хоч і з цим є сумніви, наскільки точно
передано його слова).
        Справа в тому, що двоє ічнянських людей - М.Кожедуб і В.Баранов, -
які ненавидять Україну і топчуться по всьому українському, затіяли війну
проти ічнянської творчої інтелігенції в дуже бридкій газеті "Ічнянська
панорама". В одному з номерів цієї газети майже рік тому було надруковано
статтю "Віталій Шевченко не був дисидентом", яку писав М.Кожедуб (зізнався
про це в суді), а підленько підписався чотирма дисидентами, які давно
виїхали на Захід (отже, нічого не писали для ічнянської газети), а один з
них взагалі помер за кілька років до появи цієї статті.
        У мене було кілька судів з газетою та цими людьми, бо питання стало
принциповим для всіх національно свідомих людей в Ічні. В суд я представив
цілу гору книжок і журналів на доказ свого дисидентства (кілька десятків
одиниць). Доказів моїх занять самвидавом та випуску журналу "Водограй" надав
21 (! - уявляєте?) і навіть свідчення відомих дисидентів, завірені
нотаріально. Всі суди, включно з двома апеляційними, вони програли з
тріском. Результат судів: ЧОТИРИ виконавчі провадження щодо примусового
виконання судових рішень (опублікування спростувань у газеті й штрафи), а
також кримінальна справа проти редактора, який ігнорує закон та судові
рішення. Чи треба ще щось доказувати?
        В Ічні з тієї газети нормальні люди тепер регочуть.
        Крім того, місяць тому у мене вийшла великим тиражем товста книжка
публіцистики "Бути!". У цій книжці передруковано чимало моїх дисидентських
та антирадянських статей ще з років існування СРСР з посиланням на дати
написання і джерела публікацій. А в кінці цієї книжки Центр "Інформаційне
суспільство", який готував цю книжку, помістив цілий розділ спогадів та
відгуків про мене. Зараз подивився навскіс і нарахував ще 14 свідчень і
дисидентів, і звичайних людей і про мій самвидав, і про "Водограй", і про
політичну діяльність ще в ті роки. Є, до речі, троє свідчень офіцерів з
органів, які в ті роки викорінювали "вільнодумство". Зараз готується до
друку ще одна книжка, де буде поміщено ще кілька цікавих свідчень людей,
авторитет яких у дисидентському середовищі незаперечний.
        Але набагато краще за мене розповів Центр "Інформаційне
суспільство", статтю якого за підписом першого заступника голови додаю.
Думаю, її цікаво буде почитати і пані Сташенко, і всім, хто так легковірно
піймався на гачки Кожедуба і Баранова.
        З повагою,
        В.Шевченко
        9.12.2014 р.
 
 *   *   *
    Пане Петре, вже після відправки Вам відповіді перечитав лист
І. Сташенко. Добре, що дочитав його, бо в кінці є фраза, яка багато чого прояснює:
        "...Загляньте в фотоальбом "Чернігівщина" (видавництво "Мистецтво", Київ, 1988 рік). У передмові до фотоальбому В. Шевченко прославляє більшовицьких катів і нерушиме воз`єднання України з Росією".
        Ця фраза, 100-відсотково, написана під диктовку Баранова. Справа в тому, що через цей альбом, у якому в моєму тексті проти моєї волі було зроблено ідеологічні правки, я звільнявся з видавництва "Мистецтво", де пропрацював 11 років. Було це фактично одночасно: як тільки вийшов альбом, я відразу подав заяву про звільнення, написавши в ній, що мої гроші прошу\ "передати звірам". Ця історія була добре відомою київським журналістам. З видавництва сміялися, воно пояснювало, що переказало гроші зоопарку, але насправді всі добре розуміли, що криється за словами "передати звірам".
        Цю історію — мій демарш проти цензури —  описано в різних джерелах, які я показував Баранову. Згодом я цитував ці джерела і в суді, коли Баранов тупо робив вигляд, що всього цього не знає, і їздив з альбомом скрізь, навіть в Апеляційний суд. Тепер цю тухту підсунув І. Сташенко.
        До речі, історію зі "звірами" (моє звільнення з "Мистецтва" на знак протесту проти цензурування альбому "Чернігівщина") розказано і в щойно виданій книжці "Бути!". Я вже передав її в київські бібліотеки, а Ви, доки я подарую Вам книжку, можете це побачити в чернігівському видавництві В. Лозового.
        З повагою,
        В.Ш.
*    *    *
Ненависть до українського
    Житель Ічні і житель Парафіївки організували масовану антиукраїнську пропаганду, діючи у відповідності з настановами ідеологів нинішньої фашистської Росії
    Вийшов друком черговий номер одіозної антиукраїнської газети «Ічнянська панорама», мало не кожен номер якої протягом двох останніх років є предметом судових розглядів і спростувань поширеної на її сторінках брехливої інформації. Що б не відбувалося в світі (падіння диктаторського режиму Януковича, Революція гідності на київському майдані, яка потрясла планету, захоплення Криму російськими окупантами, затіяна Росією війна на сході України, де за кілька останніх місяців полягли тисячі українців, у т.ч. й ічнянці) – про все це ви нічого не прочитаєте в «Ічнянській панорамі». Очевидно, що ця газета існує для іншого – для медіа-кілерства, інформаційних провокацій та наклепів щодо ічнянців, відданих українській національній культурі.
За коротку історію свого існування газета «Ічнянська панорама» гудила багатьох ічнянців – таких, як відомий краєзнавець і дослідник архівів, автор унікальних книжок з історії українського національно-визвольного руху Віктор Моренець; краєзнавець і літератор, лауреат творчих премій, автор кількох книжок Микола Терещенко; член національних творчих спілок письменників (НСПУ), журналістів та кінематографістів України, лауреат кількох творчих премій, засновник та керівник об’єднання літераторів «Криниця» Станіслав Маринчик; член НСПУ, лауреат творчих премій, автор багатьох видань Михайло Курдюк; переможець міжнародних медійних фестивалів та лауреат звання «Кращий журналіст радіо» на Чернігівщині Галина Гарчинська; ініціатор кількох мистецьких та видавничих проектів, Парафіївський селищний голова Валентина Карпенко; член національних спілок журналістів, письменників, краєзнавців України, лауреат низки творчих премій Віталій Шевченко; члени редколегії видань з історії Ічнянського краю – вчителька, поетеса, кандидат педагогічних наук і автор кількох видань Тетяна Чумак, краєзнавці Любов Вакуленко і Тетяна Дорошенко… З якоюсь потворною злобою газета недавно писала про Літературно-мистецьку премію ім. О. Стороженка та її лауреатів (а це люди, якими пишається Ічнянський край і вся Чернігівщина – видатний різьбяр Антон Штепа, народні артисти України Віра Любимова і Микола Сльозка, актор і режисер Семен Стельмах, письменник і перекладач Андрій Євса, гуморист і журналіст Олександр Климіша, репресований за відстоювання українських цінностей письменник Микола Клочко, поет і лауреат багатьох престижних премій Станіслав Шевченко, фотохудожник і переможець міжнародних конкурсів Микола Смілик та інші відомі постаті). Люди різного віку, різних доль, різних естетичних уподобань та політичних орієнтацій. Але є у них спільне – причетність до літератури і мистецтва, служіння українській національній культурі. У нормальному суспільстві таких людей шанують і всіляко підтримують. А в суспільстві, де видається кишенькова преса типу «Ічнянської панорами», митців цькують.
За газетою стоять двоє людей – Кожедуб Михайло з Ічні та Баранов Віктор з Парафіївки. Їхня бридка «діяльність» нагадує навіть не відому примовку про Бабу-Ягу, яка «завжди проти» (у тому сенсі, що названими вище митцями та діячами культури пишається Ічнянський край і Чернігівщина, але двоє горе-писак – всупереч усім проти). За цими двома – таємничі для читачів гроші (бо своїх немає), на які видається брехлива й провокаційна інформація. Причому, робиться це цілеспрямовано й агресивно.
У цьому плані показовий психоз, влаштований газетою довкола ініціатив уродженця Ічні, відомого державного і громадського діяча, автора близько двадцяти видань Віталія Шевченка, який заснував благодійний фонд і організував підготовку та видання масовими тиражами багатьох книг з історії Ічнянського краю. Це і антологія «Літератори Ічнянщини. 100 імен / 700 відомих ічнянців: митці, науковці, діячі культури», і унікальний 4-томний кольоровий фотоальбом «Ічнянщина», і «Літератори Ічнянщини. Імена та здобутки», і «Ічнянці в Армії УНР», і путівники по Качанівці та Тростянцю, і кольорові календарі, і збірник «Оживає минувшина. Творчість ічнянців» (два випуски)… Нині готується до друку унікальне видання – щоденники гужівського псаломщика Костянтина Самбурського за 1918–1928 рр., досліджені і опрацьовані за кошти В. Шевченка. Ці книжки про Ічнянщину, яких ще кілька років тому так бракувало нашому краю, тепер розійшлися по світу загальним тиражем близько двадцяти тисяч примірників, безплатно передані школам, бібліотекам, музеям, сільрадам, краєзнавцям, спеціальним закладам по всій Україні.
«Ічнянська панорама» жодним словом не повідомила, що такі ічнянські книжки (яких не має жоден інший район) готуються і видаються. Газета тільки й спромоглася облити брудом і книжки, якими б в інших краях усі пишалися, і їх авторів. Баба-Яга проти…
Недавно Фонд В. Шевченка та Центр «Інформаційне суспільство», який я представляю, видали унікальну для України книгу – «Енциклопедія Ічнянщини. 10 тисяч статей, довідок, документів, ілюстрацій». Подібного видання не має жоден район у нашій країні! У кількох авторитетних газетах – захоплені відгуки. Ось що писав, приміром, парламентський «Голос України»: «Дуже легко було б сказати: ах, який подвиг здійснив Шевченко, створивши цю книгу. Але це було б надто просте уявлення про те, як здійснюються подвиги і як створюються такі книжки. Гриби не з’являються на світ без грибниці. Отже – про грибницю. Віталій Шевченко – уродженець Ічні, відомий журналіст, громадський і політичний діяч, народний депутат України трьох скликань. Він заснував фонд свого імені, а при фонді є редколегія видань з історії Ічнянського краю (це щороку 3–5 краєзнавчих книг тиражем 1000–1200 кожна…). Шевченко ініціював проведення літературно-мистецького конкурсу школярів «Родина. Ічнянщина. Україна» та районного конкурсу творів «Оживає минувшина». Кращі з цих творів виходять окремими книжками. Отже, енциклопедія виросла не на рівному місці».
І що ви думаєте – хоч добрих півслова написала про цю книжку «Ічнянська панорама»? Вона «невтомними стараннями» В.Баранова знайшла кілька неточностей та технічних помилок у книжці і вилила на унікальне видання чергове відро бруду. Одна ічнянська вчителька так висловилася про це: «А Баранову варто нагадати, що колись над кожним томом «Большой Советской Энциклопедии» працювали сотні працівників видавництва, і все одно в кінці тому вклеювали перелік десятків помічених помилок. А Шевченко підготував ічнянську енциклопедію фактично сам, та ще й всупереч багатьом чиновникам, які не давали йому необхідної інформації. Спирався на допомогу лише кількох колег по редколегії».
Газету «Ічнянська панорама» вище було названо кишеньковою, бо бавляться нею двоє осіб – М.Кожедуб і В.Баранов. «Я збираю і готую тексти для газети, а М. Кожедуб займається рекламою і розповсюдженням», – писав у жовтні 2012 року на електронну адресу «Інформаційного суспільства» В.Баранов. Такий «розподіл обов’язків» багато чого прояснює щодо причин існування газети, яка, судячи з публікацій, патологічно не любить українських митців. В архівах «Інформаційного суспільства» збереглися й інші матеріали листування з Барановим, які вже фігурували в суді. «Українські патріоти перетворили культуру в пустелю, – вважає Баранов. – У нас немає справжньої літератури, вимерло кіно, дише на ладан театр, тисячі бездомних, тисячі дітей-сиріт і нікому не потрібних інвалідів. Це означає, що в українців немає майбутнього». Така заява дає певну відповідь на запитання, чому ічнянцям не відомі україномовні вірші нібито українського поета Баранова (єдина його збірка, видрукувана шість років тому, – російськомовна). Бо хіба писатиме українські вірші людина, яка вважає, що «в українців немає майбутнього»? В іншому листі Баранов писав: «Ви даремно вважаєте, що я неправильно суджу про весь народ. Я просто знаю, що ніякого народу немає. Це фікція». Таке враження, що Баранов цитує Владіміра Путіна.
Баранову також здавалося дивним, що хтось «переймається Чорноморським флотом, мовою» та тим, «куди попхають Україну», і його дратує «гавкіт патріотів про мову і Чорноморський флот» (це теж цитати з його листів). А в останньому номері за 15 листопада 2014 р. «Ічнянська панорама», мов би хизуючись, повідомила, що «В. Баранов не поважає українських патріотів і не любить український народ». Більше того, ви можете не повірити, але в цьому самому номері газети чорним по білому написано, що «сам В. Баранов ні в радянський період, ні за часів української незалежності жодного разу не ходив на вибори і не голосував». Пам’ятаєте, в травні ц.р., коли російські загарбницькі війська вже ввійшли на територію нашої країни і вже загинули сотні наших людей, всі українці згуртувалися, щоб, всупереч терористам і окупантам, провести вибори Президента в один тур, бо від цього залежало наше майбутнє? А Баранову було на це начхати. Потім у нас проводилися вкрай важливі дострокові вибори до Верховної Ради, щоб вигнати з парламенту бандюків Януковича, а Баранов знову не пішов голосувати. Бо «не поважає український народ» і «не поважає українських патріотів», які на Донбасі ціною свого життя захищали і захищають наше майбутнє.
 Виникає логічне запитання: хто ж ця людина, котра «збирає і готує тексти для газети»? Донедавна В. Баранов любив називати себе правозахисником, хоч якою правозахисною діяльністю займається – нам не вдалося з’ясувати ні в Ічні, ні на його батьківщині в Парафіївці. Після виходу з в’язниці він більше 10 років живе в Парафіївці, де аж до виходу на пенсію не мав конкретних і видимих для людей занять, що давали б легальні заробітки для існування. Розсилав різні скарги, натравлював одну владу на іншу, імітуючи бурхливу діяльність із захисту інтересів односельців. Причому, ставлення до одних і тих самих земляків, залежно від ситуації, змінювалося у Баранова з точністю до навпаки. Наприклад, про Василя Крицького з Парафіївки, з котрим «товаришував», за його життя писав хвалебні статті (як «Праведник з Парафіївки»), а після смерті вчителя-краєзнавця почав «згадувати» про його ідеологічну зашореність. Називав себе членом правозахисної організації, але не української, а чомусь московської (щоб не дратував «гавкіт патріотів про мову і Чорноморський флот»?). Які «правозахисні» інтереси москвичів на Ічнянщині та в Парафіївці – лишається загадкою…
Після того, як «Ічнянська панорама» і Кожедуб з Барановим програла суди, мимоволі спливли від громадськості ще кілька промовистих фактів. Наприклад, те, що батько В. Баранова після виходу сина із в’язниці виступив… проти його проживання в рідній Парафіївці. Чому? Лишається здогадуватися. Відомо також, що Баранов звертався до виконкому селищної ради, щоб переоформити посвідчення репресованої особи, але коли почув, що треба надати відповідні документи, – пішов і з цього приводу більше не звертався. Чого б то? Ще цікавіший факт: будь-які відомості про В. Я. Баранова в Галузевому державному архіві СБУ… відсутні. Такого в принципі не може бути, якщо людину судили за політичну діяльність (твердження Баранова). Наш земляк В. Моренець, відомий дослідник архівів і автор низки книг, створених на архівних матеріалах, каже, що, як підказує його багатолітній досвід дослідника архівів, цьому можуть бути дві причини: або Баранова судили зовсім не за те, про що він каже, або сліди його «діяльності» ретельно приховали. Нащо? Полковник В. Сокур пішов ще далі у своїх припущеннях: «Після розпаду СРСР і, відповідно, реорганізації КГБ Росія забрала в Москву архівні документи про своїх агентів, з якими мала намір працювати далі». Не один з цих агентів потім видавав себе за правозахисника організацій, створених поза межами України.
Є відома примовка про те, що російська демократія (а отже, й російське правозахисництво) закінчується там, де починається українське питання. Цього року весь світ побачив, чого вартий «захист з боку Росії». Ця країна-агресор нинішнього року «захистила» російськомовний Крим, а потім заходилася «захищати» Східну Україну («Новоросію»), що обернулося великомасштабною війною на Донбасі та вбивствами тисяч і тисяч українців. Російські «правозахисники» заполонили Донбас своїми танками та найманцями-головорізами і безперервно гатять з ракетних установок по помешканнях мирних українців – представників народу, якого, за визначенням Баранова, «не існує». Апофеоз Путінсько-Баранівської ідеології – відрубування «новоросом» руки полоненому українському бійцю, бо на руці у нього було татуювання: «Слава Україні!».
До речі, на судові засідання, де спростовувалися недостовірні й брехливі публікації «Ічнянської панорами», від імені газети не раз ходив В. Баранов. І аргументи для суду цей «правозахисник» шукав… у московських виданнях та у всіляких російських списках, категорично не бажаючи рахуватися з українськими документальними джерелами. Що йому Україна, якщо «ніякого народу немає, це фікція…».
Його колега-партнер М. Кожедуб народився, як стверджує газета, в Москві. Може, це якось позначилося на його світоглядних позиціях, але не будемо цей факт пов’язувати з настроями його газети, яка затято воює з українськими митцями.
На противагу своєму агресивному партнерові, М. Кожедуб полюбляє діяти спідтишка, маскуючись дрібною підленькою брехнею. Це він був автором наклепницької статті в своїй газеті проти В. Шевченка, яку потім спростували суди. При цьому в судах з’ясувалося, що автор провокаційної статті Кожедуб сховався в кущі і замість себе підписався іменами кількох радянських дисидентів, які виїхали за кордон і поняття не мали про такий фокус (поміж них, наприклад, було названо й дисидента О. Йоффе, котрий помер… за кілька років до написання цієї статті).
Коли М. Кожедуб і В. Баранов програли В.Шевченку всі суди, навіть тоді у них не знайшлося мужності опублікувати спростування і вибачитися за брехливі публікації. Газета все одно продовжувала вибріхуватися і напускати туману, замість того, щоб зізнатися в фактах. А факти такі: в результаті судів проти газети і її редактора було відкрито чотири (!) виконавчі провадження. Хто не знає цього терміну, то пояснимо, що виконавчим провадженням називається процедура примусового виконання судового рішення, яке набрало чинності. Баранов і Кожедуб двічі скористалися правом оскаржити рішень суду першої інстанції в Апеляційному суді, але щоразу програвали. Крім цього, щодо М. Кожедуба навіть відкрили кримінальну справу за фактом невиконання судового рішення (№12014270120000344 в Єдиному реєстрі досудових розслідувань).
Ось такі козачки воюють на Ічнянщині з українською культурою. І важко сказати, що їх спонукало на це – озлобленість на життя, що склалося не так, як хотілося, зневіра у власних силах, заздрість за чужі успіхи чи ще якісь причини. Але поза сумнівом, що така лінія поведінки майже завжди веде до творчої деградації. Наприклад, щодо Кожедуба його колишні колеги по Ічнянському районному об’єднанні літераторів «Криниця» кажуть, що він давно вже не з’являється на творчих заходах і рідко спілкується з ними (може прийти туди, де збираються творчі люди, щоб роздати черговий номер брехливої газети і чимшвидше зникнути).
Інтернет часто розповідає про те, якими бридкими методами, окрім смертоносної зброї, воює Росія проти України і Українського народу. Ось як «гарні російські хлопці», керуючись настановами кремлівських ідеологів, учать воювати з українцями: «…Срывайте у них националистическую символику. Нахер вышиванки. Пусть дома в них сидят на кухне, во Львове ходят со своими бендеровцами… Если нет своих артистов, исполнителей приличных, то хоть бы нашу группу послушали. Хохлу нужно напоминать, что он хохол, и не… ему соваться перед русскими…». Це нічого вам не нагадує? «Немає справжньої літератури…», «…немає майбутнього…», – підтакують «новоросам» ічнянські козачки М. і Б. зі сторінок «Ічнянської панорами».
…Здавалося б, для України, що пережила довгі десятиліття тоталітарного минулого із затхлою атмосферою відсутності свободи слова, поява кожної незалежної газети – благо. Але створення умов для існування вільної преси дехто (подібно «героям» цієї публікації) сприйняв, на жаль, як благодатні умови для використання приватної преси у власних цілях. Хотілося б, щоб ганебна роль «Ічнянської панорами» в цькуванні людей, які примножують мистецькі здобутки рідного краю, стала всім нам приводом задуматися про гідність і ницість.
Іван Неживий,
перший заступник голови  Центру громадських ініціатив «Інформаційне суспільство». 
*   * *
Заключна дія. Вчора ж я відправив пані Сташенко того листа до мене Віталія Шевченка і статтю І. Неживого. Сьогодні отримав відповідь:  другого листа від Сташенко і в свою чергу додану нею оту саму статтю в «Панорамі Ічнянщини», присвячену Шевченку. Не  стану вже далі втомлювати читача: ні в листі, ні в статті нічого нового.  Суть і листів і статті однакова: «Шевченко —такий-сякий».
Натомість в другому листі пані Сташенко —ЖОДНОГО слова по суті прочитаної нею статті Івана Неживого. Жодного — про цього чоловіка Баранова. Жодного — про тих численних шановних людей Ічнянщини, названих у статті Неживого (люди дійсно відомі в області, декого давно знаю і особисто) і про те, як саме вони фігурували  в «Панорамі Ічнянщини». Жодного— про аферу з авторством статті в цій «Панорамі Ічнянщини», про те, як було підставлено підписи інших людей, які цього не писали, в тому числі дісно і  О. Йоффе. котрий помер ще кілька років тому.
Те, що твердження цієї статті про Шевченка офіційно спростовані судами. рішеннями судів, пані Сташенко теж не бентежить. На це у неї, юриста, я вона себе назвала, є давній прийом: заявила, що, мовляв. наші суди корумповані, значить, виносять неправильні рішенне. Припустімо, що ЗАГАЛОМ це так, але який стосунок має це загальне твердження до цієї КОНКРЕТНОЇ справи, конкретного судового рішення—це питання відсувається вбік.
…Пам`ятаєте, як завершив наш земляк великий Гоголь повість про те, як посварилися два українці? «Скучно на этом свете, господа!»
Сумно в цьому світі, панове….
 
 
 

22.11.2014 16:26 Петр АНТОНЕНКО

Сьогодні — 10 років Помаранчевої революції. Невже?

   А й правда, 10 років — це ж не 10 днів і не 10 тижнів чи місяців. Це ціле десятиліття нашої нової  історії, коли ми так загрузли в «реформах»  і «перемінах», що вже не помічаємо цілі десятиліття топтання на місці.

   Диву даєшся, як абсолютно непоміченим,  проігнорованим проходить сьогодні цей ювілей Помаранчевої революції. Зрозуміло, що все це перекрите галасом нових  свят і ювілеїв. Вчора ми вперше відзначали таке нове свято —День Гідності і Свободи.  З дивним присмаком, що у нас тепер на три Президенти — три Свободи,  плюс ще й Гідність і Соборність. Вийшло це так.
    Президент України Петро Порошенко днями своїм Указом встановив нове державне свято — День Гідності та Свободи — 21 листопада. Це дата початку Майдану, Єврореволюції, Революції гідності у 2013 році. Водночас в Указі говориться, що й далі в Україні святкується День Соборності, 22 січня.
    Нагадаєю, що третій президент Ющенко свого часу встановив нове свято — День Свободи, 22 листопада, на честь дати початку Помаранчевої революції.
    Наступний президент Янукович скасував це свято, оскільки воно символізувало ненависну йому Помаранчеву революцію. Але, не наважуючись відкрито виступити проти такого поняття як свобода, Янукович проголосив 22 січня об’єднане свято — День Соборності і Свободи.
    І ось новий варіант цих свят. Хоча можливим був і  варіант, аби Порошенко просто відновив відзначати 22 листопада День Свободи.
    Отже, вчора відзначалося нове свято,  яке більше нагадувало траур —  як по жертвах Батурина, Берестечка,  Базару. А в даному разі —по  Героях Небесної Сотні.
    І державне святкування на найвищому рівні обернулося ритуальним покладанням квітів до убогого так званого «меморіалу» Небесній Сотні і загалом жертвам Єврореволюції, останнього Майдану,  «меморіалу», який нашвидку зліплений на кривавій вулиці Інститутській, теж поспіхом—і частково— перейменованій в Алею героїв Небесної Сотні. Саме тут промайнули три перші особи держави — Президент,  Голова парламенту і Прем`єр Уряду. Жоден з них не посмів виступити того дня на народному віче на Майдані, навіть у благенькому форматі вечірнього «вічечка». Не посмів, при тому, що вся трійця піднялася на Печерські пагорби саме звідси,  з Майдану: хто на бульдозері, як свого часу Ленін на броньовику, хто уцілівши від «КуліВЛоба». А набільші ж оптимісти, котрі повірили в нашу оновлену ГІДНІСТЬ, оптимістично надіялися саме на таку з`яву поіменованих очільників оновленої держави  саме на МАЙДАНІ, перед своїм народом.
   Але я про інше. Навіть попри те, що у нас на кожного чи від кожного президента свої свята, попри те, що 22 листопада, анульоване Януковичем, уже не є Днем Свободи, дивно не візначати сьогодні ювілей Помаранчевої революції. У двох аспектах: і як видатну подію, і  як велике розчарування,  раз ми вже звикаємо відзначати, мало не святкувати, трагедії.
   Величезна подія — як символ початку, принаймні декларування тоді, наприкінці 2004 року,  реальної зміни України— переходу від тоталітарного до демократичного суспільства, від бездержавносі до державності — після 13-ти років імітації цих перемін. А трагедія — на відзначення краху цих надій і величезний урок надалі, на сьогодні.
    А зв`язок двох Майданів, двох революцій очевидний. І це легко простежується за зворотною часовою ретроспекцією.
    Чому вчора домінував траур? Бо втрачено безцінні людські життя. Бо  вперше в історії незалежності втрачено, окуповано великі території держави з мільйонами населення.
   Але чому загинула Небесна Сотня і потім на Донбасі тисячі українців (по одній Чернігівщині вже набирається   Небесна Сотня цієї війни з окупантами). Тому, що попередній режим , виявилося, неможливо  було здолати безкровно.
    А чому? Бо то був такий режим. як його назвали — антинародний, диктаторський, злочинний і т.д.— епітетів тут не шкодують.
    А чому такий режим міг з`явитися в цивілізованій державі в центрі Європи? Тому,  що цьому режиму передувала ганебна 5-річна колотнеча, чвари  політичних сил Майдану, Помаранчевої революції.  Не просто передували чвари, а саме вони призвели до цього режиму. От ми й розмотали стрічечку назад на 10 років. От і прямий зв`язок  двох  Майданів, двох революцій.
х х   х
     Мовчати про це —значить,  очікувати нових революцій. Уже відкрито лунають голоси про нове розчарування,  про третій Майдан, третю революцію, назву якій потім придумають. Це не проблема. Називали ж другу спершу Єврореволюцією, а потім хтось мудрий вкинув нову назву — революція ГІДНОСТІ. Очевидно,  від великої гідності люду. І  носяться ідеї третього Майдану, нової революції. А, може, простіше — військових переворотів? Останнє уже відкрито озвучено в  мас-медіа, попри Конституцію і закони.
    Притому, всім добре відома оця невесела сентенція :
«Революції задумують ідеалісти, здійснюють фанатики, а  їх плодами користуються негідники».То чи не час уже спростовувати цю тезу?
 х х х
   Хотілося б повірити в останнє, але, але… Відкриваю останні, четвергові номери двох найдержавніших обласних газет. Чого тільки там нема! Нема жодного слова  про День Гідності і Свободи. Нема  про 10-річчя Помаранчевої революції. Нема навіть  про сьогоднішній всеукраїнський дійсно траурний День пам`яті жертв Голодомору і Всеукраїнську акцію «Запали свічу». Нема —   по-людськи,  по-медійному, анонсами на 1 сторінках. Вибачаюсь, якщо не додивився, може , десь щось якось прохопилося на сторінках цих газет, в  текстах, і про «Запали свічу» треба б шукати зі свічкою в руках.
    І це — держава! А тоді збираємося  в обласній державній адміністрації на «круглі столи» і причитаємо, що Росія виграє у нас інформаційну війну, що треба зміцнювати, захищати  «державний інформаційний простір».
х х х
     Ще одне. Якраз почалася ця всеукраїнська акція «Запали свічу». Ставлю текст на блог і виходжу на вечірню вулицю свого селища. Результат прогнозую. По минулих Днях жертв Голодоморів: у всіх вікнах світитимуться телеекрани, але добре, як одній оселі з 10-ти, в якомусь вікні буде запалена оця Свіча пам`яті. Ну, можливо, враховуючи окупацію і війну, буде у 2-х вікнах з 10-ти. А 80 відсотків українців зі своєю великою Гідністю так і не запалять цю свічу.
     Нещасна «держава», яка, може,  дійсно «не збулася» чи ще не збулася, як торочать окупанти. Нещасне суспільство великої гідності… 
 
 

15.10.2014 21:16 Петр АНТОНЕНКО

Вакханалія довкола Фрунзе

    Вчорашнє знесення в Чернігові пам`ятника Михайлові Фрунзе, звичайно ж, можна назвати вакханалією. Попри те, що  це начебто було логічним продовженням Дня українського козацтва,  трансформованого нарешті вчора на офіційному рівні в нове державне свято —День захисника Вітчизни. Не кажучи вже про одне з великих  християнських свят— Покрову Пресвятої Богородиці. А дійство відбувалося  ж у святих чернігівських місцях, в оточенні кількох православних храмів. Тим не менше, попри всі ці свята  вилилося у таку насильницьку акцію, яка стала продовженням маршу націоналістів, патріотів. Останнє слово дехто радить взяти в лапки, бо чи «патріотизмом»  є насправді такі акції? Але я зараз про інше: під ВАКХАНАЛІЄЮ я розумію все те, що коїться в «демократичній, правовій» (стаття 1 Конституції України) державі,  її обласному центрі довкола такої вкрай необхідної справи, як подолання наслідків тоталітаризму. Бо  чому це робиться так потворно, як нині у нас в Україні, в Чернігові ?

    Пам`ятник Фрунзе був продовженням так званої всім відомої Алеї  Героїв. Ще кілька місяців тому я опублікував у своїй газеті «Світ-інфо»  і на кількох Інтернет-сайтах статтю «Алея Героїв? Катів? Жертв?», де просто дав всім доступний довідковий матеріал про персонажів Алеї. Крім двох дійсно героїв минулої війни з фашизмом, всі інші персонажі —герої тоталітарного режиму: Юрій Коцюбинський, Примаков, Антонов-Овсієнко, Щорс, Подвойський,  Кропив`янський. Герої?  Герої тоталітаризму, дуже нерядові діячі комуністичного режиму.  Кати? Кати, які пролили стільки людської  крові. Жертви? Жертви, бо вреші  були репресовані тим же комуністичним режимом, якому так затято служили. А дехто навіть розстріляний  (Коцюбинський,  Примаков,  Антонов-Овсієнко).
    Так от все сказане абсолютно  стосується і Фрунзе, який стояв не на  Алеї Героїв лише тому, що не був уродженцем Чернігівщини. Герой. Кат. Жертва.
    Саме тому, як і в статті про одіозних персонажів Алеї,  так само  щодо Фрунзе я запропонував негайний демонтаж цих погрудь, але винятково в рамках закону,  цивілізовано, рішенням місцевої влади. Після демонтажу  Леніна дивно і нелогічно стояти у старовинному українському   місті ленінцям.
    Власне, зараз я дослівно наведу цю публікацію про Фрунзе з тої ж  газети «Світ-інфо», № 39, яка вийшла зовсім недавно, 25 вересня. Ця  стаття була і на сайті «Високий Вал». Ось вона.
 
х     х      х 
Непохитний більшовик «Василевичевич» Фрунзе стоїть в історичному центрі українського міста
У № 31 нашої газети в публікації «Алея Героїв? Катів? Жертв?» було порушено тему так званої алеї Героїв у самому центрі Чернігова. Кому ці 8 памятників, а деяким з них уже кілька десятиліть? Окрім героїв війни — генерала Кирпоноса і льотчика Сенька, інші 6 — це діячі тоталітарного комуністичного режиму, який нищив незалежну Україну. І далеко не рядові: Юрій Коцюбинський, Примаков, Антонов-Овсієнко, Щорс, Подвойський, Кропив’янський. Нищили Україну, тисячі людей, а потім і самі нищили одне одного. Ось такі земляки.
Газета ставила питання, що не треба чекати, поки обурені патріоти розтрощать ці бюсти кувалдами, а треба рішенням влади їх давно демонтувати і перенести до спеціального музею тоталітаризму. Якщо вже чернігівці знесли пам’ятник Леніну, то яка логіка в тому, що стоять його поплічники, ленінці.
А є ще й продовження цієї алеї, за кілька десятків метрів від її закінчення. У скверику, поруч із Катерининською церквою, навпроти древнього Валу. Саме тут давно вже стоїть пам’ятник Михайлові Фрунзе. Нема потреби детально описувати всім відому біографію цього активного, особливо на військових теренах, діяча комуністичного режиму. Про це, очевидно ж, добре знають, мають знати студенти історичного факультету (нині інституту) нашого педуніверситету, під вікнами якого, через дорогу, стоїть цей пам’ятник, виховуючи майбутніх молодих учителів України. Щодо України, де Фрунзе встиг побути від Москви командувачем радянських військ, то на совісті його — активна участь у знищенні селянської армії Нестора Махна і війська Української Народної Республіки під командуванням Юрія Тютюнника під час Зимового походу.
Більшовицькі подвиги Фрунзе добре передає панегірик, захоплюючий напис на п’єдесталі цього памятника в Чернігові. Ось він, дослівно, з усією неграмотністю, в тому числі щодо пунктуації:
«Хоробрішому хоробрих кращому червоноармійцеві непохитному більшовикові послідовному ленінцеві проводиреві і будівникові робітниче-селянської червоної армії МИХАЙЛОВІ ВАСИЛЕВИЧЕВІ ФРУНЗЕ».
Така оцінка не стала на заваді тому, що «непохитний більшовик», як і багато таких же діячів, став жертвою режиму, за який так воював. Фрунзе загадково помер під час операції в лікарні у віці 40 років. Дослідники радянської історії не безпідстав вважають, що його було знищено за наказом Сталіна, котрий все більше опановував вершини влади в Радянському Союзі.
Що робити з цим пам’ятником? Те ж саме, що й з усією алеєю Героїв. Обличчя камяного Фрунзе вже й так пощерблене добрячими ударами. То що ж, чекати, поки йогоостаточно розібють? Чи не ліпше — до пропонованого вищезгаданого музею.
 
Х   х   х
    Я не хочу подати себе великим провидцем, що  передбачив знесенням пам`ятника. Але так само, якщо хтось скаже, що подібні   публікації провокують насилля, абсолютно  не погоджуся з цим. Бо я  чітко пропонував зовсім іншй варіант. Більше того, застерігав,  що коли це не зробити цивілізвано, може бути зроблене по-дикунськи, що й сталося. Що це дикунство, однозначно. Про це свідчать десятки відгуків читачів на чернівських сайтах на інфомацію про подію,  особливо  на відеозйомку вчорашного «демонтажу». Ось бодай деякі з них, про молодих людей, які робили  цей демонтаж.
 
Дикари необразованные, не помнящие родства своего...
Чистейшие проявление варварства и безкультурия.
Ублюдки, мрази, вот оно лицо нынешней Украины, ни кто уже не остановит этот ничтожный процесс....Племя!!!
Дебилы, других слов просто нет.
Сборище умственно неполноценных.
Фашисты драные, лучше бы голову себе сломали! Уроды! Придурки укуренные
Спасибо всем майдонутым и тем, кто их поддерживал. Твари. И первые, и вторые...
Это просто АГОНИЯ, ублюдки уже не знают что дальше делать, и выводят на всякие марши это быдло... СТРАНА БЕЗ БУДУЩЕГО!!!
х х х
   Автори таких коментарів і праві, й неправі: неправі по суті — давно  час зносити пам`ятники тоталітарного режиму, і праві по формі — ні в якому разі не можна це робити ось таким чином.
   Біда, що у нас по сьогодні в суспільстві панує тоталітарна філософія блукання між двох сосен: або не робити очевидне,тобто прощання з тоталітаризмом, або робити ось так.
    Нормальним варіантом було б тій же молоді поставити там безперервний пікет з роз`ясненням, хто такий Фрунзе і що цей бюст треба знести. Врешті,  написати  на щиті детальну інформацію про Фрунзе. Що, це  важко було зробити?
    Є й ще ряд суттєвих запитань до тих же патріотів, демократичних партій, організацій. Коли  нарешті буде оприлюднено і взято до виконання призабутий Указ Президента України ще від 1992 року про знесення подібних  пам`ятників тоталітаризму , в цьому ж руслі — постанова обласної влади про знесення їх  на Чернігівщині, з повним списком цих пам`ятників, їх там понад 100. Хто і коли внесе на розгляд сесії міської ради  питання про демонтаж таких пам`ятників ?  Можна й зі створенням музею тоталітаризму. Що заважало  депутатам давно внести такий проект на міськраду?  
    А поки що міліція Чернігова за вказівкою прокуратури порушила
за фактом вчорашнього знесення пам`ятника кримінальну справу
за статею 298, ч.2 Кримінального кодексу України— знищення, руйнування чи псування пам`ятників історії чи культури. Санкція статті — позбавленя волі на термін до 5 років. До речі,  може хоч зараз з`ясується давно очевидне, але чомусь невідоме громадськості — чи є такі об`єкти юридично «пам`ятниками історії  і культури»? Якщо ні,  тоді кримінальну справу можуть перекваліфікувати на іншу статтю —хуліганство. Але невже в цій нещасній країні не можна без криміналу?