09.03.2009 16:06 Геннадій Максак

Нещодавно в Києві відбувся дискусійний вечір, де обговорювалась тема демократичності ЗМІ та їх заангажуваня в майбутні президентські вибори. В основному мова йшло про телебачення .

Два діагнози були поставлені експертами, які були запрошені для спрямування дискусії. Перший, беззаперечний, щодо спрощення та емоційного насичення інформаційних потоків в телевізії. Другий, дискусійний, щодо зменшення впливу телебачення на свідомість українця. Отже, по порядку.

Наразі стан телемедіа може бути виловлений терміном «барбосизація», який був позичений у румунського менеджера каналу «1+1». Щойно прийшовши до керівництва каналом, він запропонував нову стратегію діяльності каналу: робити контент, цікавий для барбоса (читай, людини не обтяженої значними інтелектуальними здібностями та зачатковим рівнем політичної культури). Звідти пішов відповідний термін, який лунає радше як невтішний діагноз українського суспільства епохи консупмції.

Дана барбосизація є піком комерційного підходу до медіа, де маркетингові стратегії відіграють домінантну роль. Лідером в цьому забігу є Сполучені Штати. На цьому я міг переконатися на власному прикладі. Більшість часу новинних ресурсів телеканалів присвячено стихійним лихам, злочинам, різного роду світським подіям типу сварок, розлучень і т.д. Тобто, треба зробити все, щоб «піпл хавав» саме продукцію твого каналу чи іншого засобу ретрансляції треш-матеріалів. Закони економічної теорії неминучі: попит породжує пропозицію. Серйозна інформація витісняється інфотейнментом, додаткова вартість споглядання телевізії в ціннісному плані рівна нулю.

Другий діагноз, який на мою думку, є більш контроверсійним, стосувався впливовості телебачення. Один відомий тележурналіст і ведучий політичного ток-шоу на зустрічі висловив думку, що політичний вплив телебачення на настрої населення значно перебільшений. Проте, збільшилась його фоновість. Ми скоріше слухаємо його як радіо, ніж реально дивимось за змінами відеоряду чи, бодай інколи, рефлексійно пропускаємо через себе, те, що хотіли до нас донести автори.

На його думку, для покращення медіа простору необхідно залишити біля 5 загальноукраїнських каналів. Така кількість дозволить зібрати розпорошених фахівців та запровадить більш відповідальне ставлення до підбору інформації для поширення.

Можливо, думка щодо зменшення кількості каналів та їх професійної рафінізації є досить слушною, хоча малоймовірною. В той же час, чутки про смерть телебачення як засобу впливу на формування суспільної думки є сильно перебільшеними.

В цьому контексті відразу пригадався епізод з американського фільму-пародії «Хвіст крутить собакою» (тому, хто не бачив, раджу подивитись), де був приблизно такий діалог двох піарників:

- Війна США проти Албанії закінчилась!

- Звідки ти знаєш?

- Я сам щойно по телевізору бачив!

Тотальна довіра до побаченого по «ящику» є характеристикою з перманентними якостями. А при збільшенні маніпулятивного потенціалу телебачення за рахунок морально недобросовісних власників, такі якості є просто загрозливими з точки зору внутрішньої стабільності в державі. Перефразувавши відомого політика, можна сказати: хто володіє телебаченням, той володіє світом. Хто володіє телебаченням в Україні – відповідно!  

Ніхто не заперечив і теорію відомого дослідника медіа минулого сторіччя Маршала МакЛугана про «холодні» та «гарячі» засоби поширення інформації, де телебачення є найвищим сугестивний каналом суспільноорієнтованої опінієтворчості.

Чернігівщина не є виключенням в цьому контексті. За дослідженнями Поліського фонду, майже 70 відсотків чернігівців отримують інформацію про події політичного та суспільного характеру із загальнонаціональних телеканалів.

Чи не тому, розгортаються підкилимні і публічні війни за  право формувати інформаційну політику того чи іншого українського каналу?!

Це цинічно враховують політичні технологи наших політиків. До речі, теж американські в своїй більшості. В 2007 році більшість політичних проектів (на жаль, партіями назвати їх дуже важко), які пройшли до парламенту, консультувались у американських спеціалістів від соціотехніки, що  всі зуби з’їли на маркетингових стратегіях «втюхування» того, що не потрібно під виглядом того, що ви так давно очікували.

Наведу приклад, який спостерігав зблизька. З наймом американських технологів, політичний проект нинішнього спікера Володимира Литвина піднявся з маргіналізованої позиції в 1% до рівня перетину прохідного бар’єру лише за рахунок  оптимізації використання каналів доведення інформації. Левову частку фінансів кампанії було спрямовано на придбання ефірного часу на головних всеукраїнських телеканалах («1+1», «Інтер», «СТБ», «ICTV», «Новий»). В серпні, вересні 2007 року лідер одноіменного блоку постійно перебував в п’ятірці лідерів появи в ефірі. Це все на тлі мінімальних ресурсів, кинутих на агітаційну роботу та неофіційну заборону  заморських спеців на будь-які прояви ініціативи регіональних партійних ватажків. Результат підтвердив припущення: телебачення рулить!

Заангажованість телевізії в передвиборчу президентську кампанію буде максимальною. На це, до речі, вказують і поточні рейтинги політиків, які є лідерами за участю у різного роду ток-шоу. Головний меседж, який доноситься до нас - Привіт барбоси!  Побачимось на виборах!

Який вихід? Важко відповісти однозначно. Але процес має бути спрямований як на надавачів, так і на отримувачів такого роду інформаційних послуг українського медіапростору. Пошук максимального балансу по осі комерціоналізація-якісна редакційна політика для перших, поряд з формуванням смаку до глибокої, повної інформації для других. Тут можуть стати принадними всі наявні (теоретично) інструменти. Від певного роду картельної змови представників журналістського цеху щодо самообмеження й самоцензури (очікувати це від власників утопічно) до генерування нових осередків та засобів інформування без домінуючої комерційної складової.

Не вистачає, звичайно, громадського телебачення, яке б мало стати певним камертоном для інших інформаційних програм телевізійних каналів.

В кожному випадку, місія телебачення повинна переміститись з розважання і поверхневого вибіркового інформування на ціннісне становлення громадян, включення у процес формування нації політично свідомих українців, а не просто «барбосів».

Коментарі [ 5 ]

01.03.2009 12:43 Геннадій Максак

Довелося побувати на ІІІ Форумі "Європа - Україна", що проходив в Києві з 25-го по 27 лютого. Такого роду дискусійний майданчик в Україні організовується польською організацією Інститут східних досліджень для обміну думками між європейськими і українськими експертами та можновладцями. (До речі, саме ця організація орагізовує щорічний Економічний форум в Кріниці).

Враження від побаченого та почутого переважно малоприємні. Причому, не стільки від того, що добрі слова про Україну тонули в потоці негативних конотацій (теж новина, що в Україні безлад, держава втратила довіру Брюсселю під час газової кризи, під загрозою другий транш МВФ та Євро 2012), скільки від позиції українських учасників, а скоріше відсутності позиції...як і самих учасників.

Почати треба з того, що переважна більшість українських першорангових політичних діячів (причому першорангових за посадою, а не якістю провадження політичної діяльності) просто не зявилися на панельних засіданнях Форуму, де мали виступати. Наприклад, на першій вступній сесії, між іншими, мали в якості доповідачів бути екс-президент Польщі Лех Валенса, спікер ВРУ Володимир Литвин, голова ПР Віктор Янукович і низка інших осіб. Лех Валенса прибув.... наші ж хлопці не змогли. Так сказати, справи державної ваги не дозволили.

Віддуватися прийшлось за всіх Григорію Немирі, як фронтмену з питань "А що там у нас з Європою?". Можливо, це й на краще. Принаймні, людина вільно спілкується англійською мовою та знає, що можна сказати, а про що краще промовчати. Багато говорив про спільну історію, трішки менше про поточні справи, ще менше про перспективи.

Така ж ситуація ігнорансу спостерігалась і під час інших панелей. "Родина в опасности", то які можуть бути форуми!?. Так можна для себе пояснити таку поведінку не просто політиків, а, в тому контексті, представників України.

Під час спілкування з польськими організаторами  я відчував їх велике розчарування, яке важко було заховати під черговими фразами та посмішками. Поляки, які все ще тримаюються за роль адвокакції України перед Заходом, потехеньку прозрівають. Нікому це не потрібно в Украні. Принаймні на політичній Говерлі. Принаймні, коли  касті народно обраних треба думати про хеджирування своїх ризиків під час виборчих перегонів.

Не знаю, як інщим українським учасникам, а мені було соромно за нас. Кажу "за нас", бо в міжнародних заходах не виділяю партійність та ідейність, а тільки патріотизм і орієнтованість на національні інтереси. Може соромно було тому, що, на нещастя, знаю польску мову та випадково сидів біля поляків, які це питання жваво обговорювали. А може тому, що вважаю за базову цінність людини в політиці (та й просто в житті) робити те, що обіцяєш. Обіцяєш прийти і виступити, то прийди і зроби виступ. Не можеш - попередь! Це ж так просто, на перший погляд. Але тільки не серед українських політиків, які діють по принципу кінної атаки: "Спрочатку втягнемся в бій, а там подивимось!"

28 лютого в Чернігові з приватним візитом перебувала Ханна Северинсен, колишній співдоповідач  по Україні моніторингового комітету ПАРЄ. Перед цим вона також брала участь у Форумі в Києві. Під час прес-конференції, організованної спільно керівництвом обларади та організацією "Ахалар" (до речі, молодці, хлопці, що запросили Северинсен і змогли організувати зустріч), не втримався, щоб не спитати про її враження з цього приводу. І знову ж таки європейська ментальність проявилась, незважаючи на товстий шар дипломатичності у відповіді. Не прийнято так в Європі проявляти свою безвідповідальність, як це дозволяюмо собі ми.

До речі, саме Немиря під час відкриття вперше озвучив думку, яка крутилася від початку роботи Форуму у багатьох. Треба перейменувати форум, оскільки назва "Європа - Україна" наштовхує на бажання зробити арифметичні маніпуляції.
Перейменувати можна, звісно. Але чи змінить це нашу ментальність, чи викоренить політичну безкультурність?

Поки що на елітарному та й на суспільному рівні Україна дійсно в мінусі по відношенню до Європи.  Як не гнобливо, азіатська ментальність все ще тяжіє над нами. Чи надовго?

Коментарі [ 3 ]

23.01.2009 13:52 Геннадій Максак

22 січня, День Соборності, на Чернігівщині відзначили помітно, зважаючи на медіа виклади. Тут тобі і зустрічі різного формату, від відеоконференцій до урочистих зібрань, і покладання квітів до всіх можливих пам’яток в найближчих округах. Місток від знакових історичних подій до буденності прокладається, що не може не тішити.

Проте, якщо відокремити імперативну складову цих заходів, так сказати, заходи «для галочки», то що отримаємо в сухому залишку? Чи справді ідея соборності є інтегральною для українського суспільства?

Процес націотворення передбачає напрацювання системи символів та міфів, які призвані надавати аксіологічного виміру тим феноменам «уявних спільнот», які ми звикли називати народом чи нацією. Український народ безперечно повинен мати свої міфи та символи, які повинні створити у свідомості кожного українця красиву…напівлегенду про винятковість та обраність. Ця легенда має бути привабливою для кожного з нас, пробуджувати гордість за свою приналежність до народу, який вміє не тільки гарно співати. Саме на цьому рівні має формуватись певна спільнота, свідома спільнота, соборна спільнота, українська спільнота.

Але чи може бути соборність у символах без соборності в головах? Чи можуть існувати самі символи без їх вартісного сприйняття тими, хто їх пропагує? Українська практика вказує, що можуть.

Простий приклад із недалекої ретроспективи.

Одним з маркерів, який може сприйматись українцями як національна ідея – є концепт європейськості Української держави. Тобто ми говоримо, що Україна має спільну з Європою історично-культурну платформу, подібну систему цінностей та світогляду. Тобто ми – ті ж самі Ви, європейці. Ця ідея є напрочуд органічною і сприймається без печії в шлунках більшістю населення України. Здавалося б, що простіше!? Однак, щось не так в українському королівстві!

Після серпневих подій у Південній Осетії ЄС був змушений кардинально переглянути своє ставлення до сусідніх країн у східному напрямку як реакцію на активне спонукання до миру Росією грузинів. Україна, як представник авангарду у європейській інтеграції на пострадянському просторі (Балтику оминаємо), могла б стати бенефіціаром цього процесу. Брюссель вже майже погодився дати Україні перспективу членства як норму майбутньої Угоди про асоціацію. Згадаймо, скільки зусиль положило українське зовнішньополітичне відомство заради цих двох слів (які насправді є не просто словами, а визнанням можливості України влитися у європейське співтовариство) у новій базовій угоді, але без особливих досягнень. А тут, сам випадок мав стати у нагоді…

Далі було так. 2 вересня розпалась коаліція в Верховній Раді, а вже 9 вересня на самміті Україна-ЄС у Франції ми не отримали перспективи членства.

І тут у мене тут виникає питання, скоріше риторичне. Якби знаття, що вже 9 вересня наша країна може отримати перспективу членства (що стало б реальною зовнішньополітичною перемогою України і каталізатором розвитку української європейськості як національної ідеї), то чи спромоглись би наші дорогі політики побити горшки не 2 вересня, а, скажімо, 11-го, по закінченні перемовин є Євросоюзом? Тобто, поставити свої корпоративні інтереси трішки позаду національних? Відповідь коротка і негативна – ні!

Другий приклад, зовсім свіжий, тільки-но з печі. Об’єднання нації та особливо політичного сектору на тлі зовнішньої загрози може стати соборним інструментом в руках лідерів держави, свідомих щодо національних інтересів. Це є настільки природнім, наскільки природнім є інстинкт самозбереження. По ідеї, ситуація щодо російсько-українського газового протистояння мала з’єднати нас, дати можливість політиками відчути себе авторами  кращих сторінок новітньої історії України. Але, що ми бачимо? Навіть в кризових обставинах політики дбають про свою власну вигоду і політичне реноме. Доходить до абсурдних явищ, в той час як на зовнішній арені Україна показала себе недолуго і беззубо в інформаційному протистоянні з Росією, потужні ресурси кинуті на внутрішні політичні медійні «розборки» українських політичних гравців, поливання опонентів брудом. Як в тому анекдоті: «Всі в…шоколаді, а тут виходжу я в білому фраку!».

Це все до питання про національну ідею. Приклади можу множити, хоча особливої потреби в цьому немає.

У поляків є таке поняття як «рація стану» (racja stanu), що можна грубо перекласти як «державницька позиція» чи «національний інтерес». Мені здається нам чомусь не вистачає української «рації стану».

У своїй соціологічній праці «Посткомунізм» відома польська дослідниця Ядвіга Станішкіс виділяє низку країн, політичну систему яких можливо просто назвати посткомунізм. В цих країнах поняття національного інтересу, державної позиції настільки деформовано, що вже важко відрізнити від інтересів окремих фінансово-політичних груп. При цьому, для країн, де присутній посткомунізм характерними є наступні риси:

- сфальсифікована демократична свідомість;

- держава як зміст публічної політики, як ідея перестає існувати;

- держава відмовляється від виключного представлення інтересів громадян на зовнішній арені;

- в посткомунізмі немає політичних еліт, є замкнуті політичні класи;

- комерціоналізація держави, продаж державних функцій (охорона здоров’я, державні інфраструктури);

- процес прийняття рішень в посткомунізмі розпорошений.

Вам це нічого не нагадує? На жаль, незважаючи на всі здобутки та проби демократичних трансформацій, ми все ще знаходимося в посткомунізмі як певній тупиковій гілці розвитку. Виникають споконвічні питання інтелігенції: «Що робити?» і «Хто винен?»

Питання, хто винен, є простим. Винні ми, українці. Винні в тому, що все ще дозволяємо собою нахабно маніпулювати. Винні в тому, що купуємось на передвиборчі обіцянки і не завдаємо собі клопоту розібратись в тому, що нам пропонуються у яскравій обгортці.

Питання, що робити, є складнішим. У мене і у моїх колег є одне рішення, породжене відчаєм: посадити всіх псевдолідерів нації на баржу… Але, чи це вихід? Ні. Нові лідери ще не сформовані. І на, жаль, не формуються. Політичні реалії склалися так, що до часу свідомої політичної зрілості навіть молодь приходить вже деформована і політично, і професійно.

Як бачу певний вихід в генеруванні суспільних дискусій на різних рівнях, зацікавлення українців у пошуку своєї ідентичності та спільних уявлень про соборну спільноту. Національна ідея тут є відповідною точкою відліку, яка спонукає до визначення відповідних знарядь її матеріалізації. Саме ці дії допоможуть становленню консолідованої демократії.

Процес консолідації демократії передбачає побудову такої політичної системи, де існують демократичні інститути і процедури на основі правил, які готові сприймати всі учасники та елементи системи і не ставити їх під питання при кожному сприятливому випадку. Цей консолідаційний процес немає фінішу як чітко визначеного стану, проте передбачає постійне вдосконалення механізмів і інструментів консолідування демократичних проявів та набуття ними системності.

Процес необхідно було почати ще вчора. Проте, вчора ми святкували День Соборності. Тому, давайте розпочнемо сьогодні формувати соборність в головах.

Почну з себе. Моє бачення національної ідеї – це зробити так, щоб наші діти ХОТІЛИ жити в Україні. Щоб вони не їздили навчатися закордон, не шукали кращих заробітків по всім куточкам світу, не стидилися називати себе українцями. Це значить, ми мусимо зробити Україну конкурентною в демократичному і економічному плані. В умовах глобалізації це є важко. Я б сказав – архіважко. Проте, можливо!

Коментарі [ 0 ]