Високий Вал

Останнє оновлення 18:07 вівторок, 13 листопада

Укр Рус

Сергій СОЛОМАХА

Економічний оглядач

На Олімпіаді в Лондоні «совки» наздогнали і перегнали Америку

Найбільша спортивна подія року – ХХХ літні Олімпійські ігри в Лондоні завершилися. Партія влади оголосила про черговий свій успіх - 14 місце в неофіційному командному заліку. Всього українські спортсмени вибороли 20 медалей: 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. І це при тому, що Україну обійшла не тільки Угорщина - 9 позиція (8-4-5), але й вперше навіть Казахстан - 12 позиція (7-1-5).

Порівно з попередніми виступами, наприклад, з 10 місцем на ХХІХ Олімпіаді в Пекіні, де спортсмени України вибороли 7 золотих, 5 срібних і 15 бронзових медалей, це звичайно найгірший виступ нашої збірної на Олімпіадах.
Командну перемогу на ХХХ Олімпіаді святкували спортсмени США, які повернули собі лідерство після попередньої Олімпіади у 2008 році в Пекіні. В їхньому здобутку 104 медалі (46 - золотих, 29 – срібних, 29 – бронзових). На другій позиції опинилися спортсмени Китаю – 87 медалей (38-27-22), третє місце дісталося Великій Британії – 65 медалей (29-17-19).
Після третьої позиції на попередній олімпіаді команда Росії опустилася на 4-е місце. В її активі 82 медалі (24-26-32). Однак, це не завадило деяким шанувальникам колишнього СРСР з партії влади в Україні бучно святкувати перемогу «саветскава» спорту на цій Олімпіаді.
Дійсно спортсмени 13 країн колишнього СРСР, крім Киргизії і Таджикистану, сумарно вибороли на цій Олімпіаді 163 медалі, з них 46 золотих, 45 – срібних, 72 – бронзових. Це відбулося за рахунок срібних і бронзових медалей, бо кількість золотих у спортсменів США теж 46.
До речі, перевага у срібних і бронзових медалях порівняно з США є саме наслідком самостійних виступів спортсменів колишніх республік на Олімпіаді. А можливість виступів українських спортсменів за кордоном не через Москву дала поштовх для розвитку багатьох видів спорту в Україні.
Однак це не аргумент для «совків», які і досі, мабуть, головною метою свого життя вважають будь-якою ціною догнати і перегнати капіталістичну Америку під мудрим керівництвом…
 

Підсумки ХХХ літніх Олімпійських ігор

1. США (46 - 29 - 29)  104

2. Китай (38- 27 - 22)  87

3. Велика Британія ( 29 - 17 - 19) 65

4. Росія (24 - 26 - 32) 82

....

12. Казахстан (7 - 1 - 5)  13

....

14. Україна (6 - 5 - 9)  20

....

26. Білорусь (2 - 5 - 5) 12

....

30. Азербайджан (2 - 2 - 6) 10

...

34. Литва (2- 1- 2) 5

....

39. Грузія (1 - 3 - 3) 7

...

47. Узбекистан (1 - 0 - 3) 4...

....

49. Латвія (1 - 0 - 1) 2

...

60. Вірменія (0 - 1 - 2) 3

...

63. Естонія (0- 1 - 1) 2

...

75. Молдова (0 - 0- 2) 2

...

79. Таджикистан (0- 0 - 1) 1


Всього: (46 - 45 - 72) 163

Чернігівський Стрижень може повторити Кубанську трагедію

             Страшна трагедія міста Кримська на Кубані з загибеллю сотень людей внаслідок повені примушує замислитися кожного.

Безсумнівно, однією з причин саме катастрофічних наслідків повені є злочинна забудова заплав річок і створення водосховищ. Це створює під час особливо катастрофічних повеней штучні перешкоди на природних шляхах руху води. Більш того, окремі забудови створюють умови для значного локального підйому води біля цих перешкод. Коли тиск і рівень води біля такої перешкоди досягає критичного межи – відбувається прорив, який створює ефект руйнівних цунамі.
На жаль, подібна ситуація виникла і в старовинному Чернігові через триваючу забудову заплави річки Стрижень. Річка не тільки має значну площу водозбору за межами міста, але її русло звужується і затискається пагорбами (урочище Ялівщина, історичний центр міста) та забудовами в заплаві на лівому березі річки.
 
Особливо небезпечним є багатоповерхова забудова у заплаві річки в районі проспекту Перемоги, де зараз замість парку йде грандіозне будівництво багатоповерхових будинків. Це фактично створило гірський рельєф на шляху руху води вразі потужної зливи.
 
Варто нагадати, що з метою начебто «оздоровлення і очищення» річки ще в радянські часи на ній було побудовано великі штучні водосховища. Вразі їх переповнення, вода може прорвати греблі, які будувалися без розрахунку на такі катастрофічні зливи і повені, які сьогодні вже є нормою.
Крім того, стратегією «рятівників» річки Стрижень від зацікавлених лобістів у владі було і залишається звуження річища річки, забудова її заплави та покращення екологічного стану річки за рахунок(!?)… забудовників.
Треба врахувати, що південніше Чернігова (приблизно по лінії Бахмач-Козелець) відбувається перехід кліматичних зон від Полісся до Лісостепу. За умови продовження глобального потепління він переміститься, що може збільшити вірогідність аномальних явищ в районах, прилеглих до міста Чернігова.
На жаль, забудова заплав річок Стрижня і Десни відбувається при мовчазній згоді чиновників з Державного управління охорони навколишнього середовища у Чернігівській області, які починаючи з 2011 року фактично самоусунулися від виконання покладених на них законодавством завдань.
Отже, у випадку потужних злив північніше Чернігова і самому місті не виключено повторення трагедії подібної до такої, що сталася цього року в ніч на Івана Купала на Кубані.
У першу чергу, стихією, спровокованою людською жадобою, тупістю і байдужістю, можуть бути зруйновані і затоплені житлові мікрорайони в центрі міста біля Красного мосту, П’яти кутів, вулиць Савчука, Пушкіна, Горького. Крім того, повністю може бути виведена з ладу каналізаційна станція, розташована у гирлі Стрижня і навіть постраждати споруди Валу.
 
Невже «дерибанщики» зелених зон міста і заплав річок, які геть забули катастрофічну для Чернігова повінь 1970 року. коли постраждав від неї майже увесь приватний сектор міста біля Стрижня і мікрорайону Лісковиця?
 
Можливо розраховують, що катастрофічні зливи завжди будуть оминати Чернігів до їхнього почесного виходу на пенсію?
 
Чи може хтось сподівається, що Чернігів вкотре врятує Святий Феодосій, як це було під час Чорнобильської трагедії у 1986 році?
 
На жаль, загроза руйнівної повені внаслідок злочинної забудови заплави Стрижня під виглядом його екологічного оздоровлення фактично поза увагою і самих мешканців Чернігова і громадськості.
 
Невже трагедія в російській Кубані нічому нас не навчить?
 
Можливо, ми вже запізнилися...
 
Сергій Соломаха

Незабаром всіх примусять визначитися з рідною мовою на всеукраїнському перепису

У центрі уваги суспільства і влади сьогодні, крім «Євро-2012» та наступних парламентських виборів, опинилося мовне питання через скандальне «прийняття» картками 234 нардепів у першому читанні 5 червня 2012 року проекту закону «Про засади державної мовної політики».
На жаль, не менш важлива для суспільства подія 2012 року – Всеукраїнський перепис населення – чомусь досі залишається поза увагою громадськості та опозиційних політиків. А аартія влади оголосила навіть про те, що планує чергове перенесення перепису на 2013 рік.


Нагадаю, за проектом (поки що!) закону авторства Колесніченка-Ківалова регіональна мова вводиться у випадку, якщо ця мова є рідною для не менше 10% громадян, що населяють певну територію. Ця «норма» абсолютно безпідставно вигадана авторами-провокаторами тільки з метою розколу України, посилатися на будь-які європейські правові документи або практики – тільки ганьбитися.
Крім того (!?), у проекті Колесніченка-Ківалова (їх вже не влаштовує власна вигадана підривна «норма» в 10%) за рішенням місцевої ради чи за результатами збору підписів в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої складає менше 10% населення відповідної території.
І тепер найголовніша інтрига: чисельність регіональної мовної групи на певній території визначається на підставі даних Всеукраїнського перепису населення про мовний склад населення у розрізі адміністративно-територіальних одиниць (не плутати з національним!)
Отже, у разі прийняття цього законопроекту за даними останнього Всеукраїнського перепису 2001 року, російська мова стане регіональною в 10 областях, АР Крим, містах Києві і Севастополі.
Спробуємо з’ясувати на прикладі Чернігівської області.
За підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року переважну більшість на Чернігівщині становили українці - 1155,4 тисячі або 93,5%. За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зменшилася на 10,6%, а їх питома вага серед жителів області зросла на 2%.
Друге місце за чисельністю посідали росіяни - 62,2 тисячі або 5%. Проте їх кількість, порівняно з переписом 1989 року, зменшилася на 35,6%. Питома вага росіян у загальній кількості населення області зменшилася на 1,8 %.
У той же час українську мову вважали рідною 89% населення області, що на 3,3%більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 10,3% населення(!). До речі, саме цей останній показник і планується визнати визначальним для введення регіональної мови.
Цікаво, що у порівнянні з минулим переписом цей показник знизився на 3,3 відсотка.
При цьому у 2001 році тільки 94,4% українців на Чернігівщині вважали рідною українську мову, а 5,6% (!?) - російську. Російську мову рідною вважало 88,8% росіян, українську – 11,1%. Цікаво, що серед білорусів рідною білоруську мову вважали 32,5%, українську – 21,3%, російську – 46,2%. Серед евреїв мову своєї національності рідною визнали 2,2%, українську – 29%, російську – 68,3%.
Отже, визнання мови рідною кожною людиною (від немовляти до глухонімої людини) під час перепису є досить складним і суб’активним явищем над яким люди або не замислюються, або можуть здійснювати під впливом того, хто здійснює опитування.

Дивіться самі:


Проект програми Всеукраїнського перепису населення включає такі питання:

6. Ваше етнічне походження (національність)
(за самовизначенням респондента, записати національність (народність) або етнічну групу)
- відмова від відповіді

9. Ваші мовні ознаки
9.1. Ваша рідна мова
9.2. Чи володієте українською мовою
- так
- ні
9.3. Інші мови, якими Ви володієте
- мова жестів


Отже, громадянин України має право відмовитися під час перепису вказати свою національність. У той же час зобов’язаний дати відповіді на питання: Ваша рідна мова? Чи володієте українською мовою? В разі вагань, це за нього обов’язково зробить хтось інший.
Наступний Всеукраїнський перепис населення планувалося провести у 2011 році, але уряд Азарова-Януковича переніс його проведення на у 2012 рікі. Всі підготовчі заходи до перепису повинні бути здійснені до 1 вересня 2012 року.

Отже, цей перепис фактично відкідає і підміняє проведення референдуму щодо мови і на підставі закону Колесніченка-Ківалова, який Партія регіонів і комуністи з тушками з усих сил протягують у Верховній Раді, може поділити Украну з мовного питання так, як це заманеться партії влади: поділяй і володарюй.
Враховуючи, що навіть на виборах в Україні відбуваються фальсифікації, яким опозиція не може ефективно протидіяти, використання сфальшованих результатів Всеукраїнського перепису 2012 року щодо мови, яку вони вважають рідною, планується використати для розколу і знищення Української державності.
Переконаний, що саме такий сценарій партія влади готує для українців у разі невдалих для неї результатів парламентських виборів.

 

 


 

Висвітлення вибуху по вул. 50 років ВЛКСМ у ЗМІ: непрофесійналізм чи замовлення?

Вважаю ,  що розгорнуті матеріали "під копірку " майже в усіх  місцевих друкованих  тижневиках Чернігівщини з жахливим натуралізмом при поданні фактів та  головне - з висновком щодо  штатного "самогубця Е.Ільїна"  є   прямим тиском на слідство.
Хто замовив?
Питання риторичне!
Тепер навіть якщо в ході слідства з"ясується,  що було щось  інше, то  слідству навряд чи вдасться піти проти цієї "самогубної версії", розкрученої у ЗМІ.
Маємо типовий приклад використання ЗМІ (або що найменше непрофесіоналізму журналістів. Хоча якщо заплатили, то - ні ) з метою зомбування населення і тиску на слідство в інтересах  ПАТ"Чернігівгаз".
Ганьба!  І сором!
Звісно, репліка В.Савенка "Вибух ЧОГО трапився у Чернігові?(відіо)", розміщений на сайті "ВВ" з викладенням  сумнівів по цій справі - це спроба хоч трохи реабілітувати професію журналіста. За що йому треба подякувати.

І останнє.

Панове журналісти,  потрібна серьйозна розмова у Вашому  професійноку середовищі  про те, як треба чесно та  не на шкоду  людям і слідству  висвітлювати подібні трагедії.

Чи можливий «путінський» сценарій на парламентських виборах в Україні?

               Через 59 років після смерті Великого Сталіна 5 березня 2012 року народився великій Путін ?  

Дарма, що Владімір Путін лише п’ять місяців жив, як кажуть, «прі Сталінє», як, до речі, і більшість російських виборців, але згадка про велич сталінської імперії продовжує бути чи не єдиним чинником для об’єднання хазяїна Кремля з російським народом.
Саме за таким сценарієм режисери (точніше кінорежисери Станіслав Говорухін і Нікіта Міхалков) побудували стратегію третьої перемоги Владіміра Путіна на президентських виборах 4 березня 2012 року. В постановці взяли участь відомі російські артисти, як кіно-, телеефіру , так і політики … та українські статисти з партії влади. Останні активно виконували роль хлопчиків для биття, таких собі куховарок, які без мудрого Владіміра Путіна ніщо і ніхто. Колишнім «помаранчовим» діячам режисери-постановники цього дійства відвели роль «гнусних злодєєв», які посягають на «єдіную і не дєлімую».
У фіналі цієї картини великий, могутній, добрий  Владімір Путін легко перемагає це «світове» зло, яке без реальних лідерів просто розбігається тільки від вигляду молодців-поліцаїв.
 Безумовно можна було б закинути, що ця гра із самого початку була нечесною.
Звісно, хіба можна вірити в чесність виборчого процесу, коли в ньому не бере участі жодний реальний опозиційний кандидат ?
Ні, бо кожному за сценарієм була розписано своя роль. Зюганов – дряхлий "комуніст", баскетболіст Прохоров – "олігарх із Куршавелю", Жириновський – просто клоун-паяц, що старанно більше 20 років виконує свою роль рупора Кремля, Міронов...
Тож згадуючи «змонтованість» української партії влади в російські проекти, не важко припустити, що саме за подібним сценарієм готуються парламентські вибори восени в Україні.
Режисери-сценаристи, здається, розписали вже ролі і «построілі» опозиціонерів у три «рейтингові» колони. Комусь дозволили грати роль молодця-ліберала, іншим – соціал-демократів. А декому, для симетрії з комуністами, довірено грати роль крутих хлопців націоналістів. Двом професіоналам - борсеру і військовому довірили зіграти роль правоцентрістів.
За всю цю «опозиційну братію» і в день, і в ночі працюють соціологи, гримери, художники, декоратори і дублери з провладних ЗМІ. Їх завдання переконати українських виборців, що вибирати треба саме з цих персонажів. Інших просто не існує, бо їх не показують і не згадують у ЗМІ.
Саме таке враження складається якщо дивитися тільки телебачення, слухати радіо чи заглядати у друковані видання в Україні.
Варто зауважити, що якщо існування авторитарного режиму на чолі з Владіміром Путіним необхідно для збереження єдиної Росії, то для повторення російського сценарію режисерам від партії влади необхідно також посварити українців.
А далі за імперським сценарієм: розєднати і володарювати…
Невже цього не можуть зрозуміти справжні українські патріоти?
 

Українська історія: не треба нити, а варто правильно розставляти акценти!

Навожу мовами оригіналу три погляди, висловлені  в мережі  Facebook, про те як треба ставитися до  історії формування української нації, що мають в Україні багато прихильників, а саме:

1.  "Кому-то нравится жить прошлым. Древний Египет тоже тысячи лет назад был самой передовой державой. А сейчас? Вот и мы живем прошлым, но не создаем будущее".

2. "Якщо будувати своє майбутнє, не знаючи історію свого народу, то можна назавжди залишитись жертвою комплексу «младшеґо брата».

3. "Треба пам'ятати, треба пишатися. Але досить нити, що колись ми щось робили краще ніж інші. Треба розуміти, що зараз усе не так і робити все для того, щоб в майбутньому повернутись на ті ж позиції.
Одні люди сидять і тільки пишаються, ні чого не роблячи для того, щоб наши діти пишались сучасним.
Інші пам'тають минуле, але мають бажання, щоб майбутнє було ще краще".

Спробуємо поміркувати над цим разом.

1. Біблейський народ спираючись на своє тисячелітнє минуле і Талмуд (підручник з древньої історії біблейсього народу) побудував ядерну державу. І зараз доброе  живе...по всіх усюдах!

Чому ж всім іншим народам дехто (може на замовлення і порадою?) пропонує все забути?

Отже, не варто забувати правдиву історію про те, як формувалася нація.

2. Правдива історія формування нації - це найдієвіший засіб формування у неї або самоповаги до власних співвітчизників і впевненості в майбутнє, або породження самоїдства, яке призводить до денаціоналізації і депопуляції.

Нагадаю, що українці породили щонайменше три великі імперії:

І-у - у ІХ-ХІ ст. - Русь;

ІІ-у - у 18-19 ст. - Російську;

ІІІ-ю - у ХХ ст. - Савєтскій Саюз.

Останню за Тарасом Бульбою і Гоголем самі ж розвалили, бо почала вона нищити українство і саме себе.

Скільки народів в Європі створили більше імперій за останні тисячу років?

Чи не варто цим пишатися, а не віддавати це тільки в доробок так званим велікоросам, перейменованих Й.Сталіним у прикметник "русскіє"?

Тож не треба нити, а варто правильно розставляти акценти!

Вважаю, що варто змінити акценти у погляді на нашу історію і  пишатися тим, що громадяни України велика європейська нація - УКРАЇНЦІ.

А велика нація не може дозволити собі споглядання  як безродні інтернаціональні бандити розкрадають нашу Україну, а нам пропонують розпорошуватися в пошуках "манни небесної" по всім усюдам... щоб назавжди зникнути з  мапи світової історії! 

Хто має об’єднати і очолити опозицію ?

Неодноразово доводилося чути від прихильників соціал-комунізму, що великий і могутній «Савєтскій» Союз створив вождь світового пролетаріату Владімір Ульянов-Ленін, а розвалив – зрадник Міхаіл Горбачов.

Звісно, здійснити такі масштабні геополітичні перетворення не могла одна людина, а тільки команда однодумців.

Звернемо увагу на те, що серед найближчих «ленінських соратників» і навіть першого тимчасового більшовицького уряду – «Совєте Народних Коміссаров», який був створений 27 жовтня 1917 року, не було жодної людини старшої за віком «председателя» Владіміра Леніна.
Цієї ж більшовицької традиції в кадровому питанні твердо дотримувався в подальшому продовжувач справи Леніна - Іосіф Джугашвілі-Сталін.
Аналогічною була ситуація і в націонал-соціалістичній Німеччині, яку на початку 1933 року очолив 44-літній Адольф Гітлер. Вже 1 липня 1934 року фюрер знищив старшого за нього на два роки найближчого партійного соратника, керівника штурмових загонів Ернста Рема разом з його командою.
Порівняйте це з ситуацію, яка склалася з останнім генсеком КПРС Міхаілом Горбачовим. Очоливши у 54 роки, 11 березня 1985 року, Політбюро ЦК КПРС він був наймолодшим за віком серед його членів.
Чим це закінчилося відомо кожному.
 
Подібна ситуація була і у першого Президента України Леоніда Кравчука, якому довелося працювати з прем’єр-міністрами старшими його за віком (В. Фокін, в.о. Ю. Звягільський, В. Масол). Спроба працювати з молодшим за себе на чотири роки прем’єр-міністром Леонідом Кучмою закінчилася для Л. Кравчука втратою посади на позачергових виборах.
Навпаки, наступний Президент України Леонід Кучма намагався повернутися до більшовицьких традицій у підборі кадрів. При ньому усі шість прем’єр-міністрів, після Віталія Масола (16.06.1994 - 06.03.1995), були за віком молодші за нього від 7 до 16 років.
До речі, цих же традицій здається дотримується і Віктор Янукович, коли двічі перебував на посаді премєр-міністра.
Так, у першому уряді В. Януковича (21.11.2002 – 5.01.2005) з більшість членів уряду (11 з 20) були молодші за нього. У другому уряді В. Януковича (04.08.2006 – 18.12.2007) тільки троє з 27 з членів уряду були старші за премєр-міністра.
Сьогодні в уряді його найближчого соратника і одночасно підлеглого Миколи Азарова немає жодної людини старшої за віком прем’єр-міністра.
І навпаки, в уряді, очолюваному Віктором Ющенко (22.12.1999 – 29.05.2001), прем’єр-міністр був старшим за віком тільки для 4-х його членів. До того ж, в уряді було троє жінок, з яких Ю. Тимошенко була ще й віце-прем’єр-міністром.
У «помаранчовому» уряді Юлії Тимошенко (04.02 – 08.09.2005) тільки 9 його членів з 23 були за віком молодші прем’єр-міністра. У другому «коаліційному» уряді Ю. Тимошенко (18.12.2007 – 03.03.2010) – 8 з 23.
Безумовно, наведені приклади свідчать про певні закономірності між віком вождів-лідерів і їх соратників та їхніми досягненнями або невдачами.
Постає щонайменше два закономірних питання, на які повинні дати відповідь критично налаштовані до партії влади українці, перед тим як голосувати на парламентських виборах за «рейтингову» опозицію.
1. Чи має майбутнє країна якщо її очолить молодий за віком лідер без перевіреної часом командиоднодумців ?
2. Чи вистачить авторитету і харизми молодому лідеру для об’єднання в одну команду таких же молодих амбіційних соратників-конкурентів?
 
Не дарма ж Юля Тимошенко, розмірковуючи за гратами про те, хто може очолити список обєднаної опозиції, згадала про нашу Ліну Костенко.

Новим головою СБУ призначено нашого земляка?

Панове, земляки чернігівці, у нас тепер серед вищого ешелону української влади з'явився ще один земляк.

Новим головою СБУ Президент України 3 лютого 2012 року призначив Ігоря Олександровича Калініна, а це ж, мабуть, наш земляк, нащадок  Калин з села (а не дерєвні) Райове Митищинського району Московської області.
Не дарма ж Чернігів і Митищи -  міста-побратими, а Митищинщина до ХІІ ст. включно була у складі нашого Чернігіво-Сіверського князівства.

За даними  російського сайту "Северяне" (цитую мовою оригінала) "село Раёво, одно из самых древних сел на реке Яузе. Когда-то своим размером оно не уступало соседнему селу Тайнинскому, где находился знаменитый царский Путевой дворец. Как и положено селу, в Раеве была своя церковь Покрова Пресвятой Богородицы. Но по преданию в 1571 году село разорил хан Девлет-Гирей, и церковь была сожжена. Село, утратившее церковь, стало называться то сельцом, то деревней. Писцовые книги начала 17 века говорят о том, что Раёво числилось приселком дворцового села Тайнинского и состояло в Тайнинском приходе".

На жаль, зараз територія села Райове (Раёво) входить до складу "Северное Медведково" м. Москви.

Сподіваюсь Ігор Калінін вступить, якщо не вступив досі, у славетне Чернігівське земляцтво.

 

Чи можуть об'єднатися лебідь, рак і щука?

           Після прийняття нової редакції закону «Про вибори народних депутатів України» ЗМІ  заполонили повідомлення про об'єднання політичних партій.

Спробуємо розібратися.
Досвід об'єднатися чи приєднання політичних партій до прохідної в українських реаліях означав лише одне – включення у список на виборах 1-3 їх вождів. Ніякої ідеологічної мотивації в цьому питанні досі не було.
Такий шлях вже проходила, до речі, на парламентських виборах 2006 і 2007 років і місцевих виборах 2010 року Партія регіонів та розпочав БЮТ.
Переконаний, що на рівні областей, районів, міст і сіл подібні об'єднання партій, що створювалися на ідеологічній основі, навколо прохідної партії напередодні виборів призведуть до повної ліквідації «малочисельних» партій. На практиці це призведе до усунення від участі в політичній діяльності більшої частини досвідченого і загартованого на попередніх виборах активу цих партій.
Більш того, можливо, навіть посилення конфронтації і так не досить монолітної на місцях прохідної лівоцентристської ВО «Батьківщина» в тих регіонах, де все ж таки ще залишилися структури партій на зразок правої НРУ чи ліберальної ПРП.
Безумовно, у 70% областей, 90% районів і міст, 95% містечок і сіл структури НРУ, ПРП, «Народної Самооборони» давно існують лише на папері чи в одній особі. Тож може, як писав Тарас Шевченко, нехай вже буде отакечки, ніж звичайна самоліквідація двох з трьох засновників у 2001 році блоку «Наша Україна» – НРУ і ПРП.
Залишиться знищити останнього з засновників правоцентристського блоку «Наша Україна» – Українську народну партію і партія влади може святкувати чергову перемогу у справі створення авторитарної влади.
Чи можуть реально об’єднатися ідеологічно різні партії такі як «ліва» партія «Народна Самооборона», ліберальна ПРП і «права» НРУ ?
Питання риторичне.
На мою думку, по-справжньому об'єднатися, тобто продовжити справу розпочату на місцях ще у 2001 році, можуть тільки «праві» і правоцентристські партії такі як УНП, КУН, УРП «Собор»(УП «Собор»), а також тієї частини партії «Наша Україна», що не ділі, а не на словах сповідує правоцентристські погляди, а не вступила туди у 2005 році з метою отримання посад від В. Ющенка.
І останнє!
Переконаний, однією з головних відмінностей «правих» політичних сил від «лівих» є наявність в їх лавах низки самодостатніх лідерів на всіх рівнях, а не одного авторитарного вождя-месії.
Саме це є одним з гарантів від встановлення в країні авторитарного режиму при перемозі «правих» партій на виборах. Навпаки, перемога на виборах «лівих» популістів завжди загрожує встановленням в країні авторитарного режиму.
Нагадаю, що «лівий» електорат в Україні розділений щонайменше на три колони, кожна з яких домінує в різних регіонах: комуністичну(Схід, Південь), соціалістичну (Центр), соціал-націоналістичну (Захід).
Тож після об'єднання в українських реаліях партій різного ідеологічного спрямування на зразок героїв з відомої байки Лебедя, Рака і Щуки у ставку пануватиме тільки велика ЩУКА, а віз з місця не рушить.
 
P.S. Довідково.
 
Праві та правоцентріські політичні партії за класичною логікою, яка панує в Європі та західному світі, спираються на відміну від «лівих» не на популістську соціальну протестну риторику, а на ідеї консерватизму (неоконсерватизму). В економіці консерватизм сповідує недоторканість приватної власності, розглядаючи її як передумову досягнення особистої свободи і збереження соціального порядку, принципи вільної конкуренції та необхідність мінімального державного регулювання економіки. У процесі перегляду та залучення до своєї ідеологічної орбіти ліберальних ідей і цінностей з консерватизму класичного витворився неоконсерватизм. У політичній системі суспільства він прагне створити гнучкіші й ефективніші структури влади, відновити традиційні моральні цінності та забезпечити належні законність і порядок. В економічних відносинах неоконсерватизм орієнтується на всебічне стимулювання приватного підприємництва, зменшення державного втручання, запровадження монетаристської моделі розвитку. У соціальній сфері спостерігається жорстка державна економія, скорочення соціальних програм, підтримка стабільної структури суспільства з переважаючою часткою «середніх класів».

Чернігів: чи буде міський голова наступним цапом відбувайлом ?

          Більш як двадцять років тому в часи однопартійності чи не кожний мешканець СРСР знав прізвище, ім’я і по-батькові генерального секретаря ЦК КПРС, УРСР – першого секретаря КПУ, області – першого секретаря обкома партії.

Саме вони в очах «савєтськіх» людей несли усю відповідальність за все що відбувалося в житті кожного з них. Нагадаю, що під час знаменитої чернігівської різдвяної «ковбасної» революції 1990 року саме проти тодішнього першого секретаря обкому КПУ Леоніда Палащенка і компартії був спрямований гнів протестувальників. А їх головною вимогою була відставка Л. Палащенка і усього складу бюро обкому
Чи змінилися настрої чернігівців за двадцять років незалежності України ? Хто зараз опиниться у ролі цапа відбувала в разі народного вибуху  ?
Відповідь на це питання підказують результати опитування Поліського фонду міжнародних та регіональних досліджень проведеного у м. Чернігові протягом листопада-грудня 2011 року методом вибіркового анкетного опитування через інтерв’юерів (кількість опитаних респондентів – 1000, похибка дослідження – 3,2%).
Судіть самі.
 
У ході цього опитування визначався рівень довіри мешканців обласного центру Чернігівської області до трьох ключових представників органів влади Чернігівщини: голови Чернігівської обласної ради – Анатолія Мельника; голови обласної державної адміністрації – Володимира Хоменка; голови Чернігівської міської ради – Олександра Соколова.
«Повністю довіряю»: А. Мельнику відповіли 1,6% опитаних, В. Хоменку – 2,9%, О. Соколову – 15,4%.
«Скоріше довіряю»: А. Мельнику – 2,0%, В. Хоменку – 3,2%, О. Соколову – 8,1%.
«Частково довіряю, частково ні»: А. Мельнику – 4,0%, В. Хоменку – 8,7%, О. Соколову – 21,6%.
«Скоріше не довіряю»: А. Мельнику – 4,7%, В. Хоменку – 6,3%, О. Соколову – 10,6%.
«Зовсім не довіряю»: А. Мельнику – 18,3%, В. Хоменку – 20,8%, О. Соколову – 33,1%.
«Важко відповісти»: А. Мельник – 6,6%, В. Хоменко – 10,1%, О. Соколов – 7,6%.
«Не знаю такого»: А. Мельник – 62,8%, В. Хоменко – 48,0%, О. Соколов – 3,6%.
Отже, найбільш відомим для мешканців Чернігова виявився міський голова О. Соколов. Йому повністю довіряє найбільше (15,4%) та скоріше довіряє(8,1%) жителів обласного центру. Одночасно серед опитаних і найбільше тих хто зовсім йому не довіряє (33,1%) та скоріше не довіряє (10,6%).
Чому саме міський голова має найбільше прихильників і супротивників серед опитаних?
Мабуть не тільки тому, що майже десять років він керує містом ?
До речі, теперішній «губернатор», який представляє в області гаранта Конституції, найбільше з усіх своїх попередників на цій посаді – більше чотирьох років.
 
Виявляється, що найважливішими проблемними питаннями, що турбують опитаних в місті Чернігові є:
1.           Проблеми житлово-комунальної системи – 48,6%;
2.           Розмір зарплат та пенсій – 30,8%;
3.           Вартість товарів та послуг – 21,5%;
4.           Відсутність роботи – 14,1%;
5.           Стан доріг – 10,3%.
Виявляється, що найбільше «дістали» жителів Чернігова проблеми житлово-комунальної системи. Саме ці проблеми, на їх думку, потребують першочергового вирішення.
Звісно, що персональну відповідальність за вирішення цих проблем для більшості опитаних несе чинний міський голова. При цьому дехто звісно вдячний йому за їх вирішення (можливо, для них особисто), але більшість опитаних чернігівців бачать саме в представнику місцевого самоврядування, який обирається шляхом прямого голосування, головного винуватця своїх негараздів.
Не важко спрогнозувати, що саме його, в разі загострення соціально-економічної ситуації в країні, протестувальники будуть першим відправляти у відставку.
А може так кимось і було задумано ?