02.12.2016 20:39    Петр АНТОНЕНКО

     Учора  в нашій державі було велике свято, велика дата — 25-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність, референдуму 1 грудня 1991 року.

    Багато хто і цілком резонно вважає, що саме цю дату ми маємо святкувати як День незалежності, чи, принаймні, нарівні з 24-им серпня. В усякому разі, навіть ухвалюючи 24 серпня 1991 року Акт незалежності, Верховна Рада України постановила закріпити його всенародним голосуванням на загальнонаціональному референдумі. На випадково до цього референдуму  країни  світу не ухвалювали рішення про офіційне визнання незалежності нашої держави, а вже другого дня після референдуму першими визнали нашу незалежність Польща і Канада, а далі — хвиля визнань: кілька десятків держав ще до кінця того року. І, нарешті, не випадково саме Всеукраїнський референдум остаточно ліквідував СРСР,  який і  після серпня  існував ще кілька місяців. Після ж  волевиявлення України — існувати вже не міг, бо без України у своєму складі імперія була приречена. Тому й буквально за тиждень, 8 грудня була підписана Біловезька угода про ліквідацію СРСР, що Україна вийшла на цю угоду, маючи результат Всенародного референдуму.

    Отже, всенародне, державне свято. Начебто, свято… Бо  ось читаємо вчорашні номері основних обласних газет. От хоча б цих чотирьох, точніше, одної міської,  газети обласного центру, і трьох  обласних. З цих чотирьох газет три — державні, саме так, при всьому «роздержавленні». Цей процес в області та й країні лише почався, і всі три згадані газети мають співзасновниками, цебто співгосподарями органи влади — виконавчої чи самоврядування, останнє, підкреслю, теж різновид влади. З цих трьох газет одна взагалі існує  з милості бюджету, тобто, в основному,  на кошти громадян. 

    Коли я у вчорашньому номері своєї приватної, недержавної газети «Світ-інфо»  всю першу сторінку присвятив саме річниці референдуму, опублікувавши статтю «25 років незалежності»,  я  наївно вірив, що відзначать це свято і так звані державні газети, їм сам Бог велів. Реальність така. Жодна з чотирьох газет, серед яких і дуже тиражні, не те що не дала солідної публікації на першу сторінку, не те що взагалі не дала  ЖОДНОЇ  такої публікації, а не згадала про наше 25-річчя незалежності жодним рядком і жодним словом.

    Але «який піп, такий і приход». Тому перенесімося у столичні сфери. Абсолютно непомітно пройшла ця дата і на всеукраїнському рівні, у столиці. Між тим, це ще була й третя річниця чи не найбільшого Майдану за всі три місяці Революції, найбільш велелюдного, коли в центр Києва вийшло близько мільйона людей.  Це була відповідь громадян на дикунське побиття студентів,   молоді напередодні, в ніч на 30 листопада. До речі, знову невипадковий збіг. Майдан почався 21 листопада, коли влада оголосила про зрив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Почався напередодні Дня Свободи—22 листопада,  дня початку Помаранчевої революції 2004 року. Напередодні вшанування жертв Голодомору. Враження,  що влада регіоналів тоді цинічно підганяла  такі нахабні виклики під святі для  народу дати. От і побиття студентів на Майдані відбулося якраз напередодні річниці Всеукраїнського референдуму, 22-ї річниці.

    Вчорашній день — це й ще одна річниця,  побоїща на вулиці Банковій, не  розслідуваного по сьогодні, як і інші злочини проти Майдану. Між тим, саме тоді і там, на Банковій, чи не вперше  так яскраво засвітився нинішній президент Петро Порошенко — верхи на тракторі. Звичайно,  історія  повторюється, принаймні, двічі — вперше, як трагедія, вдруге як фарс, це давно і не мною сказано. У квітні 1917-го Ленін увірвався в революції, а звідти у владу на броньовику. У грудні 2013-го дехто рвався у владу на тракторі і таки потрапив у неї, географічно зовсім близьку, за якісь 100  метрів, на тій же Банковій.

    Але чому  говорити тільки  про 1 грудня, коли за півтора тижні до цього так само непомітно минула і річниця початку Майдану, між іншим, — День Свободи та   Гідності, державне свято, за указом того таки президента. То  невже не можна було в цей день, 21 листопада, скликати МАЙДАН на Майдані, точно на тому ж місці, встановивши ту ж легендарну сцену.  І вийти на ту сцену нашому президентові, котрий і потрапив у президенти з цього ж Майдану. Вийти нинішньому голові Верховної Ради  Андрію Парубію, котрий не завжди ж був спікером парламенту, а тоді — пригадав би — всі місяці був комендантом Майдану.

    І це був би справжній Майдан, на відміну від оплачених   «майданчиків» з партійним «душком», котрі тусувалися по Києву. Невже влада злякалася, що справжній Майдан перетвориться в отой, партійний? Чи так званих «провокацій», якими з початку листопада  страхали громадян? Чи того, що на Майдані зберуться «агенти Кремля»?

    Влада злякалася  власного народу. Бо народ міг запитати на Майдані, як це дехто скотився від ДЕКЛАМАЦІЙ до ДЕКЛАРАЦІЙ, від красивих  майданних  декламацій до потворних електронних декларацій.  Тому-то й  що ж ми побачили в той день? Блокування  самого Майдану і центральних вулиць — все в стилі Януковича  і його кліки. Рамки з металошукачами для своїх же громадян — до цього не додумався і Янукович з клікою.

    «Який приход — такі й попи».  Бо і в приходах, тобто на місцях,  була сумна тиша в наше вчорашнє свято. Як і в столиці. З владою зрозуміло. Але онімів і так званий громадський сектор, начебто ж  розбуджений Революцією Гідності. А в Чернігові ж добра сотня  політичних партій і сотень зо дві так званих громадських організацій.

    Повертаючись же до теми наших засобів інформації, деяким явищам уже перестаєш дивуватися. В Чернігові виходить  до десятка щотижневих газет,сумарним обсягом десь під 200 сторінок. Навіть відмінусувавши  поглинання  кількох десятків сторінок телепрограмами, маємо понад півтори   сотні  сторінок газетної площі. Між тим, коли понад два з половиною роки  тому в обласному центрі патріоти, ще задовго до законів про декомунізацію,  почали демонтаж  комуністичних катів на так званій «алеї героїв», скільки було галасу. І чомусь на сотнях газетних сторінок не знайшлося місця для бодай елементарної інформації, що ж то за персонажі стоять на тій алеї. Навіть прості біографічні довідки багато б сказали людям. Так само коли понад рік тому почалося перейменування вулиць Чернігова, нікому було елементарно розповісти, чиїми  ж іменами  тепер названо ці вулиці. А там десятки і десятки достойних людей, наших земляків, які, на жаль, мало відомі людям.

    Мені, журналісту, редактору і власнику своєї газети, не зовсім зручно говорити про колег, оцінювати їх роботу. Більше того, я постійно виступаю за те, що засобів інформації, в тому числі газет, повинно бути більше, вони мають бути різними, різноманітними, по-доброму конкурувати одне з одним. Газети,  про які тут мова, принаймні, крім одної, мають гарні тиражі. Значить, журналісти, редакції друкують те, що цікавить людей,  газети «тримають ніс по вітру». Цікавить людей — значить, друкуємо. Не цікавить — не друкуємо. То невже річниця незалежності, наша незалежність — все це людям не цікаве? А, може, й не цікаве… 

Комментарии [1]

24.11.2016 21:18    Татьяна РОМАНОВА

Комментарии [0]

31.10.2016 18:50    Татьяна РОМАНОВА

 В цьому році тема щодо розподілу державних грошей як компенсації за перевезення пільговиків стала дуже гострою серед перевізників і мешканців міста. На початку року довго вирішували, хто ж буде компенсувати витрати перевізників − держава чи місто. В цей час перевізники відмовлялись перевозити пільговиків. В квітні цього року питання було вирішене на користь перевізників – кошти були виділені з міського бюджету. А ось питання щодо перевезення пільговиків на деяких маршрутах  не може вирішитись й досі. Вже протягом півроку продовжуються випадки відмови в безоплатному перевезенні пасажирів, що відносяться до пільгових категорій, на різних маршрутах.  

Хто отримує компенсацію?

До 2016 року Чернігів отримував субвенції з державного бюджету за перевезення окремих категорій громадян, які згідно з чинним законодавством мають право на безкоштовний проїзд. Так, за інформацією Управління транспорту та зв’язку Чернігівської міської ради, у 2014 році перевізники отримали 22,40 млн грн. У 2015 році на це із державної казни  передбачили 24,35 млн грн. Окрім цього, перевізники ще отримували компенсацію з міського бюджету м. Чернігова. В 2014 році ця сума склала 5,68 млн грн., а в 2015 році – 7,8 млн грн.

Зазначу, що розподіл державних грошей у Чернігові відбувався не серед усіма 14-ма приватними перевізниками, які працювали у 2015 році. Пощастило лише одному – ДП «Пассервіс». Підприємство в минулому 2015 році отримало з Державного бюджету 2,97 млн грн. і з міського бюджету – 200 тис. грн. на дачні перевезення. Звичайно ж, левова частина субвенцій спрямовується на компенсацію за пільговий проїзд електротранспортом КП «ЧТУ». В 2015 році компенсація КП «ЧТУ» з держбюджету склала 21,38 млн. грн., з міського бюджету – 7,61 млн. грн.

Отже, в 2015 році ДП «Пассервіс» загалом отримав з бюджету на компенсацію пільгового перевезення – 3,17 млн грн., а на електротранспорт було виділено – 22, 40 млн. грн.

Скільки зараз та які перспективи?

У 2016 році в зв’язку з тим, що в державному бюджеті не передбачено коштів на компенсацію перевезень пільговиків, ситуація дещо змінилась. Фінансування тепер відбувається виключно за рахунок коштів міського бюджету, відповідно до рішення Чернігівської міської ради від  26 травня 2016 року «Про Програму компенсації пільгових перевезень окремих категорій громадян в міському електро -та автомобільному транспорті загального користування на 2016 рік» згідно наданих звітів від перевізників.

Запланована сума компенсаційних виплат на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян в 2016 році складає 2 млн 971 тис. грн.. Цього разу цю суму поділять між собою 9-ть перевізників. А запланована міським бюджетом компенсація за пільговий проїзд електротранспортом – 15 388 900 грн.

Орієнтовна щомісячна сума компенсаційних виплат по автотранспорту – 425 тис. грн., електротранспорт – 2,1 млн. грн.. Біля 60% компенсацій забирає бізнес родини Вакуленків (ДП «Пассервіс» та ТОВ «Пассервіс-Люкс») − приблизно 1,7 млн. грн. за рік. Друге місце по сумі компенсацій посідає ПрАТ «Таксосервіс» − близько 510 тис. грн. (17% від всієї суми).

На 2017 рік запланована в міському бюджеті сума відшкодування пільгових перевезень приватними перевізниками в розмірі 5,2 млн. грн. А на електротранспорт планують виділити – 30 млн. грн. Дане рішення було підтримане депутатами Чернігівської міської ради на сесії, яка відбулась 27 жовтня 2016 року.

Перевізники-порушники

Не дивлячись на те, компенсацію перевізники отримують вже півроку, сьогодні існує кілька проблем, які є досі невирішеними:

1)                      Продовжуються випадки відмов у перевезенні пасажирів пільгових категорій на маршрутах загального користування та у режимі маршрутного таксі. Найчастіші відмови серед пільгових категорій – учасники бойових дій в АТО, інваліди та учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Всі ці категорії входять до переліку пільговиків, які мають право на безоплатний проїзд в громадському транспорті, що був затверджений 26 травня 2016 року рішенням міської ради. Але, чомусь за 6 місяців дії рішення не всі перевізники спромоглись провести інструктаж по даному рішенню водіям.

Мова йде в першу чергу про такі маршрути, як: №36, №25, №26, №30, №16, №27 – це та частина маршрутів, про які мені відомо. Але ж ми розуміємо, що це тільки мала частина, про які люди говорять.

2)                      Самовільне встановлення правил перевезення школярів.

На міських маршрутах №42 та №26 водіями було самовільно встановлені правила щодо перевезення школярів: «Учнівський квиток діє з 7:00 до 19:00 в будні дні», що порушує рішення виконкому «Про вартість проїзду в міському пасажирському транспорті» від 1 вересня 2016 року. В ньому сказано: з 1 вересня по 31 травня проїзд для школярів становитиме 1,75 грн при наявності учнівського квитка, як у звичайному режимі так і в режимі маршрутного таксі.

Що цікаво, дані маршрути обслуговує один перевізник Ковальов О.О. та його підприємства ТОВ «ЧАК» та ПП «ЧАК Плюс». Також подібні випадки були помічені й на маршруті №16, що обслуговує Вакуленко С.В. та його підприємство ДП «Пассервіс».

Деякі скарги щодо вище написаного зафіксовані на сайті «Громадського контролю якості пасажирського транспорту» в розділі «Скарги».

Тетяна Романова

Комментарии [0]

18.10.2016 10:04    Александр ЯСЕНЧУК

 Чи не кожне будівництво у Чернігові викликає протест містян. Чернігівці вважають, що площа їхнього двору зменшиться, будуть вирубані дерева, зате збільшиться кількість шуму, автомобілів та відповідно  загазованість. Небезпідставно чернігівці підозрюють, що дозволи отримані з порушенням норм. Позиція жителів зрозуміла. Нелогічним є те, що конфлікти розпочинаються вже після того, як земельна ділянка під забудову виділена. Чому б громадськості не відслідковувати «проблемні» ділянки ще на стадії будівництва. Це малоймовірно з двох причин: міська влада воліє не поширювати подібну інформацію, представники громади не знають механізмів отримання подібної інформації.  

Окрім позиції містян, є ще й позиція будівельників та представників влади – кожне будівництво, це робочі місця для міста та прибутки для будівельників, а для міста нові квартири та знову ж таки кошти від податків. Тобто для української економіки, що нині в стані стагнації, будівництво є потрібним явишем. Свого часу президент США Франклін Рузвельт в часи Великої Депресії ініціював будівництво доріг, направляючи на них сотні тисяч безробітних, що отримували там зарплату. Плюсів від цього було два – безробітні отримували зарплатню, вищу ніж допомогу безробітним, а державі з’являлися нові, якісні, дешеві дороги.

До цих двох позицій додається думка й інші позиції, наприклад екологів або учасників російсько-української війни, жителів Чернігова яким потрібно житло і яким воно обіцяно у новобудовах.

Для вирішення цієї проблеми варто використати досвід спорудження «Афганського квартала» по вул. Хлібопекарській часів Олександра Соколова – коли споруджували багатоповерхові будинки на місці індивідуальних одноповерхових будинків надаючи квартири як колишнім власникам так і «афганцям».

Повертаючись до вищесказаного, хотілось би підсумувати: будівництво потрібно, адже чимало громадян продовжує жити у якихось бараках чи «общагах», а хотіли б у нормальних квартирах. Межі міста зафіксовані, і існує невелика ймовірність, що вони збільшаться. Проте, знову ж таки будувати десь треба, і враховуючи громадську думку, як варіант, було б доцільно забудовувати міські трущоби наприклад в центрі, це там де жителі будинків навіть у туалет ходять  на вулиці бо не мають каналізації. Хоча протести можливі й тут. І ще один момент, досить вагомий – планування будівництва, повинно бути прозорим і відкритим, щоби громадськість ще на рівні ідей могла їх або прийняти або відкинути.     

Місто повинно бути комфортним для людей. 

Комментарии [3]

11.10.2016 16:09    Татьяна РОМАНОВА

 Чернігів має шанс на покращення якості пасажирських перевезень через ряд конкурсів на всі міські маршрути, за умови дотримання певних правил. Міський квест «Не впустити шанс» розпочнеться вже з листопада цього року і триватиме до 10 січня 2017 року, саме такі дати були визначенні рішенням виконкому на перезапуск транспортної мережі. 

Комментарии [0]

19.09.2016 18:30    Сергей ЗОСИМЕНКО

 Последние дни были для нас всех тяжелыми. Все устали, на нервах и плохо спят. Я отвлекался просто тем, что на офисе готовил себе обеды и выключался, нарезая салат или жаря омлет. Я заметил, что люди вокруг меня стали статичными и живут, как и жили, делают тоже, что и раньше хотя кольцо комфорта вокруг них становится меньше день за днем. Они мне об этом часто говорят, злятся и ничего не делают с этим, оправдывая себя, что просто не могут повлиять на это. Моя бабушка рассказывала мне как они пережили голодомор и войну будучи детьми, мы же не можем пережить отключение интернета. Еще заметил, что у многих моих знакомых и друзей, которые жалуются на отсутствие денег, появляются Iphone. Заметил, как растут цены и коммуналка, но ни смена рода деятельности, ни банальная экономия не проявляются в этих людях никак. И все эти овцы ждут действий от пастуха, которого давно нет и от стада тот давно отказался. 
Я хочу всех предупредить одной историей, которая случилась со мной лет 5 назад.
Я работал оператором на выборах и жил в одном селе Борзнянского района, с. Плыски. Там было все хорошо, 2 европейских футбольных поля, 2! гостиницы, крутая тренажёрка, мини маркет, аптека, в общем все что надо человеку и смотрится по богатому. Рано утром пробегаюсь и увижу, как старый дед выкручивает с улицы лампочки, гостиница уже не так сочно смотрелась, гардины отваливались и уже кто-то спер блины со штанги из спортзала. На доске центральной улицы висят вакансии, но по ним никто не спешит работать, хотя зарплаты более чем достойные на то время…да и на это тоже. Я спросил у своего знакомого «Что здесь происходит?», на что мне ответили, «Если люди получают что-то, не добиваясь этого – они это не ценят». Наш город получает обновку, страна получила второй шанс, реализацией этого всего должно заниматься общество и власть, вернее активная его часть. Но нового украинца в целом не получилось, вернее получилось, но немножко. Я думал, какое горе надо получить стране, чтобы восстать и поменяться? Но при этом вопросе, мне почему-то вспомнились рассказы о детях ребят из АТО, которые кричат имя отца по среди ночи и рассказывают маме, что он только что был здесь. Как оказалось, даже этого мало что бы поменяться. Неудобная жизнь детей в будущем, война, слабая экономика, воры и олигархи у власти и собственная тупость в голове – это тоже не сильно мотивирующая причина меняться. Так что же это должно быть? Ответ у каждого свой, но Уилл Смит как-то сказал: «Мечта – это то, за что я готов отдать свою жизнь». За что вы готовы умереть, то и есть ваш Абсолют. Если в этой стране нет ничего и никого за что вы готовы умереть – вы уже мертвы! А мертвым потеть и нервничать запрещено. Только признав собственную ничтожность и желание оставаться там, где вы есть сейчас, оставаясь в руках страха перед теми, кому на вас плевать, вы, как минимум тупите, а как максимум совершаете массовый геноцид, когда убеждаете других в правильности своей позиции. Пошлите всех нахуй и станьте собой наконец! Нытье в военное время деморализует и только вызывает желание дать вам в морду. Если вам еще страшно перед тем, что творится у нас в стране, пусть вам будет страшно за то, что вы даже еще не родились и умрете думая, что вы жили. Сейчас ДОЛЖНЫ рождаться активисты, права есть только у тех, кто за них борется, а страна – у тех, кто заботиться о ней. Если у вас нет страны и прав – добро пожаловать на новую страницу вашей жизни. А если думаете, что все что вы делали и делаете - достаточно, тогда прощайте!

Комментарии [2]

19.09.2016 13:01    Александр ЯСЕНЧУК

 Питання ідентичності, та запитання а як же нам могли «брати вставити ніж у спину» хвилювало мешканців східноєвропейських країн під час спілкування з московітами віддавна. 

І тут розуміння ситуації відрізнялося. Частина православних освічених кіл Речі Посполитої та Великого князівства Литовського вважали жителів московського царства своїми «однокровними та одновірними братами». Так, наприкінці 16 ст. Львівське православне Братство звернулося до царя Московського з проханням про допомогу. Пізніше, наприклад митрополит П. Могила також звертався до московітів з проханням надати ресурси для облаштування церкви «вашого пращура св. князя Володимира». Проте, що у Московії відбулася зміна династії, Романови не воліли поширюватися.

Таким чином Московія надавала допомогу православним підтримуючи їх міфи про одновірність та етнічну спорідненість. І звичайно ж вона мала від цього зиск, застосовуючи це для пропаганди та впливу на політику Речі Посполитої через «агентів впливу». Наприклад під час смоленської війни московський цар намагався вплинути на козаків, щоб похитнути їхню вірність польському королю. Або інший приклад московська пропаганда повсякчас нагадувала у посланнях як до еліти східноєвропейських земель так і Зх. Європи про релігійні, антидемократичні утиски «православних» з боку уніатів та католиків у Речі Посполитій. Такий собі телеканал Russia Today середньовіччя. І що ж частина «корисних ідіотів» піддавалися під цей обман. Вони виходили з того, що московити живуть по законах Зх. Європи і відповідно мають тіж поняття. і якщо з православними термінами все було-більш менш зхрозуміло, окрім того, що до охрещених у церкваз майбутньої України та Білорусії ставилися з підозрою, то наприклад поняття "братство", "нація, народ" були для московитів малозрозумілі. 
Так для московитів "Нація, народ" це було просто зібрання різних люденй, холопів його царської Величності.

Тай у самій Московії все було навпаки. 

Комментарии [1]

01.09.2016 17:56    Александр ЯСЕНЧУК

 Зміни у постреволюційній Україні є, проте є такі групи людей які вперто намагаються ігнорувати їх, і свідомо гальмують реформи поширюючи у суспільстві зневіру. Одна з таких груп це депутати місцевих рад. Незважаючи на те, що вони нібито мають бути в авангарді змін – досить часто на Чернігівщині вони виступають ретроградами і тормозами демократії.

Одне з явищ яке характеризує обранців є акредитація журналістів. Народні обранці намагаються використати це явище для контролю над журналістами та своєрідної цензури. Так, депутати вважають, що журналістів які не пройшли акредитацію, можна не пускати до зали засідань. Натомість з точки зору чинного законодавства органи місцевого самоврядування не мають права забороняти журналістам відвідувати засідання, а акредитація — це процедура для спрощення роботи журналістів, а не обмеження, і її відсутність не може бути причиною недопуску представників ЗМІ. За перешкоджання роботі журналістів передбачена кримінальна відповідальність.

Страждають на незнання українського законодавства ради різних рівнів, в тому числі й обласна. Спробую навести приклад, зокрема Регламенті роботи Ріпкинської селищної ради VII скликання суперечить українському законодавству.

Згідно ст. 2 п. 2.1. Регламенту основні принципи діяльності Ради визначаються Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування  в Україні» іншими законодавчими актами та Регламентом. П 2.1. говорить, що «Діяльність Ради будується на принципах законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів».

Тепер щодо гласності – фундаменту демократичного суспільства. Цьому питанню – «Гласність у роботі Ради. Висвітлення діяльності Ради в засобах масової інформації» у Регламенті приділена якнайширша увага – аж ціла сторінка. Проте все перекреслюють п.п. 6.1.1  та 6.1.2. з яких випливає, що акредитація журналістів, це не допомога, у їх роботі, а фактично їх обмеження, фактично цензура.

 «Висвітлення інформації про діяльність Ради засобами масової інформації здійснюється за умови попередньої акредитації представників таких засобів масової інформації за розпорядженням Голови Ради. Акредитація відповідних представників інших засобів масової інформації діє лише на строк діяльності відповідної сесії Ради.

Для акредитації представників засобу масової інформації останні не пізніше ніж за три дні направляють на адресу Ради письмове клопотання від відповідного засобу масової інформації із обов’язковим зазначенням прізвища, ім’я та по-батькові осіб – журналістів, які будуть присутні на засіданні сесії Ради та при роботі інших органів Ради, повного найменування засобу масової інформації, із наданням копій документів про реєстрацію, документи, що підтверджують пов’язаність (приналежність) таких осіб журналістів із відповідним засобом масової інформації, а також зазначення тематики матеріалу та повідомлення про орієнтовні строки, обсяг, форму та вид оприлюднення зібраного матеріалу.

Документи, які подані для акредитації засобу масової інформації із порушенням встановленого порядку, підлягають відхиленню, а в акредитації такого засобу масової інформації має бути відмовлено.

Після розгляду відповідного клопотання Голова Ради приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації представників відповідного засобу масової інформації та повідомляє останньому про прийняте рішення, а також про час і місце проведення сесії Ради. Рішення про акредитацію поширюється лише на тих представників засобів масової інформації, які були зазначені у відповідному клопотанні.

6.1.3. У разі порушення представником засобів масової інформації закону або цього Регламенту він позбавляється акредитації»

Проте даний регламент суперечить чинному законодавству. Так, згідно із законом "Про місцеве самоврядування України"гласність, тобто політика максимальної відкритості, визначається як один з основних принципів місцевого самоврядування. Цим же Законом у ч. 17 ст. 46 визначається, що сесії ради проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути присутнім на них, крім випадків, передбачених законодавством, і порядок доступу до засідань визначається радою відповідно до закону.

Щодо викривлення к регламенті поняття акредитації та спроб фактичного заснування дозвільного механізму доступу до засідань (який порушує принцип рівноправності та недискримінації), наголошую, що статтею 26 Закону України "Про інформацію" 

визначається таке:

- суб'єкт владних повноважень може здійснювати акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, з метою створення сприятливих умов для здійснення ними своєї професійної діяльності (мова йде не про дозвільну систему допуску чи недопуску журналістів, а про роботу в рамках сприянню співпраці);

- здійснення акредитації має грунтуватися на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через ЗМІ (у тому числі і недискримінація за політичними поглядами чи результатами роботи журналіста чи працівника ЗМІ, як, наприклад, негативно написаний, на думку представників суб'єктів владних повноважень, журналістський матеріал);

- відсутність у журналіста акредитації не може бути підставою для відмови у допуску журналіста, працівника ЗМІ на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень;

- в акредитації не може бути відмовлено у разі подання усіх документів, передбачених у частині 2 статті 26 Закону "Про інформацію" (ніякої іншої підстави для відмови у акредитації, крім неподання повного і передбаченого Законом пакету документів, немає);

- порядок акредитації підлягає оприлюдненню;

- суб'єкти владних повноважень, що здійснюють акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, зобов'язані сприяти провадженню ними своєї професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення публічних заходів; надавати інформацію, призначену для ЗМІ; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб (не тільки не перешкоджати, а саме сприяти як фіксуванню та запису, так і проведенню інтерв'ю та отриманню коментарів від посадових осіб!);

- суб'єкт владних повноважень, який акредитував журналіста, працівника ЗМІ, приймає рішення про припинення акредитації виключно у трьох вичерпних випадках: 1) подання журналістом, працівником ЗМІ відповідної заяви; 2) неодноразове і грубе порушення журналістом, працівником ЗМІ обов'язків визначених статтею 26 Закону "Про інформацію" (по факту це тільки порядок та вимоги до заяви на акредитацію та обов'язки визначені у попередньому абзаці щодо дотримання правил внутрішнього розпорядку та неперешкоджання роботі); 3) звернення ЗМІ, за поданням якого була здійснена акредитація;

"Порушення принципів та приписів визначених зазначеними Законами може бути оскаржене у суді у визначеному порядку. Враховуючи пряме порушення вимог чинного законодавства, а також перешкоджання у реалізації прав, передбачених Конституцією України — вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — судове оскарження матиме успіх, що призведе до відповідних юридичних наслідків для згаданих органів та впливу на репутацію новообраних органів місцевого самоврядування".

Крім того, умисні дії, спрямовані на перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, можуть розцінюватись як злочин, передбачений частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України, що тягне за собою відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

Комментарии [0]

26.08.2016 18:07    Александр ЯСЕНЧУК

 Учора Мена прощалася з бійцем 41-батальйону 25-річним Олександром Ільчишиним, що помер напередодні Дня Незалежності від отриманих ран. 1,5 роки хлопець був у комі.

Разом із побратимом Юнісом Аскеровим вшанували загиблого – відвезли до Мени роту почесного караулу автобусом, що безоплатно надав підприємець Василь Афанасійович Курганський.

Т ак от про враження від вшанування Героя: Мена залишила далеко позаду Чернігів. Ви тільки уявіть собі – проводжати в останню путь Олександра вийшло декілька сотень менян, в обласному центрі зазвичай збирається в декілька разів менше, в тому числі й місцеві політики – навіть запеклі антагоністи. До речі, в колоні разом з усіма йшов і міський голова Геннадій Примаков, волонтери Анатолій Скиба та Сергій і Людмила Муровані, учасники АТО з Мени та Бахмача, активісти місцевих громадських організацій зокрема «Менська сотня», ветерани війни в Афганістані. Вшановувати хлопця виходили працівники офісів, держустанов, наприклад вздовж дороги вишикувалася чи не всі працівники райдержадміністрації, транспорт і люди зупинялися, останні ставали на коліна – чи бачили ви таке в Чернігові? Відчувалося, що місцева громада об’єднання спільним горем.

 Відразу ж після похорон волонтери передали родині загиблого зібрану допомогу.

Вразив місцевий цвинтар, де мов на американському Арлінгтоні, місцева влада встановила біля кожної могили загиблого стандартний металевий флагшток. Натомість у Чернігові панує різнобій.

Так, Мена маленьке містечко, там всього 15 тис. мешканців, але незважаючи на городи – це все ж таки велике село та загальну зайнятість громада гідно вшанувала земляка. 

У в березні бійця призвали в зону АТО, до 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2». Разом з побратимами Олександр визволяли Слов’янськ, Красний Лиман та Попасну. 9 серпня, під Дебальцево, їхній батальйон передислоковувався на інший блок-пост.

Раптово почався обстріл бойовиками, в результаті чого танк, в якому їхав Олександр підірвався на міні. Військовий отримав осколкові поранення лівої руки та ноги, перелом ліктьової кістки та роздроблення стопи. Першу допомогу бійцю надали в Артемівській лікарні, де йому встановили апарат Єлізарова. З 14 серпня хлопець проходив лікування в травматологічному відділенні Київського шпиталю. І вже 26 серпня Олександра Ільчишина доставили на реабілітацію в Ірпінський госпіталь. Коли до виписки залишався день, 31 серпня, в Героя почались різкі болі в животі. Лікарі прооперували бійцю 12-ти палу кишку, в нього тріснула язва. 2 вересня в Олександра зупинилось серце, перед тим в сні він закричав: «Мені приснився бій, мене викинуло».Далі кома, а 23 серпня він помер. 

Олександр Ільчишин

Працівники Менської райдержадміністрації

Комментарии [0]

23.08.2016 16:19    Семен БЕЛЬМАН

  Двадцять п’ять років незалежності  країни – мало це чи багато? Хто як скаже, і всякий буде по-своєму правий. Я ж думаю – не мало. Не мало хоча б  тому, що за ці роки виросло покоління українців, які не знали ніякої іншої держави, окрім Незалежної України. І сьогодні  дуже не просто (але вкрай необхідно)  розповісти їм правдиву історію України і історію створення її новітньої незалежності. Але це нагальна справа істориків. А мені (не історику, а свідку) сьогодні, напередодні двадцять п’ятого Дня Незалежності  України, хочеться розповісти ось цю маленьку бувальщину.

1991 рік для народів  великої супердержави, яка  звалась СРСР, видався дуже тяжким: політична дестабілізація та пусті полиці в магазинах, невпевненість у майбутньому і, як наслідки, антикомуністичні настрої...  Але КПРС ще й не думала розставатися з владою. На початку січня силові дії були застосовані в столиці Латвійської РСР Ризі. 11 січня акції захвата стратегічних об’єктів та об’єктів ЗМІ радянськими військами з застосуванням бронетехніки відбулися в  литовських містах Шяуляй, Варена, Каунас та ін. 13 січня 1991р. радянські війська штурмом захопили телевізійну вежу у столиці вже проголошеної ще 11 березня 1990 р. незалежною Литви. Тоді загинуло 13 людей, а десятки були поранені. Радянську Владу трясло…  Переломним пунктом у цій запеклій боротьбі став серпневий путч ГКЧП 1991 року.

     24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України.  В той же день була прийнята постанова «Про військові формування в Україні», яка визначала: «Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». 

     Три місяці потому, 20 листопада 1991 року, Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, а 6 грудня Верховною  Радою України  був прийнятий Закон України «Про Збройні  Сили  України». Але не все було так легко і просто. В середовищі військовослужбовців були різні настрої, розмови та наміри….

    Майбутнім поколінням істориків буде над чим «ламати» голову: СРСР офіційно розпався тільки аж 8 грудня 1991 р., коли лідери України, Білорусії та Росії  у Біловезькій пущі підписали угоду  про припинення існування СРСР, а за тиждень до цього, 1 грудня, в Україні ще було проведено референдум по питанню її незалежності (!)  від СРСР. Слава Богу, тоді 90 відсотків населення проголосувало за незалежність.

    З січня 1992 року повинен був розпочатися процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ.

  Я тоді вже другий десяток років проходив військову службу в оркестрі Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ).

  Прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ було призначено на 4 січня 1992 року. Звичайно, церемонія присяги повинна була завершуватися  гімном держави. Але, як часто буває в часи революційних змін, склалася парадоксальна ситуація: національним гімном України вже кілька місяців назад була затверджена пісня композитора Вербицького  на слова поета Чубинського «Ще не вмерла Україна», а от нот гімну музиканти ще і в очі не бачили.

     Сталося так, що диригент нашого оркестру тоді тимчасово був відсутній. І  командування училища дає мені доручення знайти потрібні ноти. Але незважаючи на те, що пісня «Ще не вмерла Україна» була написана ще в XIX столітті, скажу прямо: в умовах Чернігова кінця XX століття знайти її було майже неможливо. У бібліотеках пісні тільки про Радянську Україну...  І тоді я звернувся до видатного хормейстера, викладача Чернігівського музичного училища, громадського діяча Любомира Мирославовича Боднарука. Родом він був із Західної України і в ті роки приймав активну участь  в українському національному відродженні у Чернігові. Взагалі, це була надзвичайно шляхетна людина – такий собі вишуканий український інтелігент. А знав я його ще й тому, що сам з 1989 року займався громадською діяльністю по відродженню єврейської культури України.  Скажемо так – ми обидва в багатьох питаннях були однодумці.

     Як раз в ті «революційні» роки на зламі епох керівництво музичного училища якимось чудом спромоглося  «захопити»…  ні, не  «пошту та телеграф», а будівлю Чернігівського міському комуністичної партії України.

 Так от, приходжу я вже у колишній міськком партії, у кабінет до хормейстера Л.М.Боднарука зі своєю – не своєю – проблемою. Запитую його. У відповідь – тиша... Після незвичайної паузи Любомир Мирославович без слів повертається до шафи, заповненої папками з нотами. Щось доволі довго шукає. Потім повертається до мене і дає мені пожовтілий нотний аркуш, де синіми чорнилами від руки були написані вже доволі затерті (напевно, ховав багато років) ноти для голосу пісні «Ще не вмерла...». І тільки після цього він заговорив: «Не думав я, що ці ноти колись стануть комусь потрібні...». Я був вражений цими його словами. Але ще більше його слів говорили його очі. Я і зараз пам’ятаю цей  схвильований погляд…

     А далі необхідно було терміново зробити переклад гімну України для оркестру. Але хто це зробить?  В ті роки у місті було достатньо потужних діючих диригентів, але я звернувся до 84-літнього (!) диригента Юхима Сергійовича Баліна. І ось чому. Юхим Сергійович народився у маленькому містечку на Центральній Україні. Він любив і добре знав український фольклор та українську музику і робив дуже гарні, незвичайні обробки для духового оркестру українських  народних пісень і танців. Пам’ятаю, як на початку 1970-х років я в складі оркестру Палацу культури хіміків поїхав на Всеукраїнський конкурс самодіяльних духових оркестрів до Києва. Тоді Юхим Сергійович взяв у програму  виступу оркестру красивий, дуже мелодійний український марш – «Старовинний запорізький марш». Зараз цей музичний твір слухачі можуть почути в концертах та майже чи не кожний день по радіо, а тоді я чув, як старі музиканти оркестру з острахом говорили між собою: «Що він робить? Йому ж пришиють український націоналізм!»... Та сталінська влада ще у 1953 році вже намагалася звинуватити ветерана війни, військового диригента майора Баліна в націоналізмі, тоді – єврейському націоналізмі. Тому, думаю, можливі звинувачення в українському націоналізмі Юхима Сергійовича вже не лякали. І тоді, у грудні 1991, він охоче взявся за роботу, і за декілька днів оркестрова партитура гімну України була вже написана.

     І от 4 січня 1992 року, під час прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ, в Чернігові вперше в живому виконанні прозвучав гімн Незалежної України.

     Дивно, але я зовсім не пам’ятаю цього «першого»  виконання гімну. Не пам’ятаю, напевно, тому, що тоді природно хвилювався; почувши своє прізвище, поклав долу свій музичний інструмент, взяв в руки автомат і вийшов на  центр плацу для прийняття присяги  на вірність народові України...

Ось така вона, звичайна і незвичайна, маленька історія початку створення незалежної держави Україна.

Комментарии [1]