Високий Вал

Останнє оновлення 14:28 середа, 20 червня

Укр Рус

Сергій СОЛОМАХА

Економічний оглядач

Бандерлоги, бережіться… ЗМІ

15 грудня 2011 року на російському телебаченні В. Путін під час програми «Разговор с Владимиром Путиным. Продолжение», коментуючи дії опозиційно налаштованих до російської влади громадян, вигукнув: «Идите ко мне, бандерлоги». Згадка В. Путіним про «бандерлогів» зробило це слово «популярним» в Росії і не тільки.
Бандерлоги або бандарлоги (англ. - Bandar-log) — персонажі з «Книги джунглів» Редьярда Кіплінга, а також з популярного радянського мультфільму «Мауглі».
Бандерлоги — це мавпи (на мові гінді Bandar — «мавпа», а log — «народ»).
У зв’язку зі сценою масового гіпнозу бандерлогів удавом Каа у мультфільмі «Мауглі» словом «бандерлоги» іноді називають людей, які легко піддаються чужому впливу чи «зомбуванню».
Крім того, на російськомовному інтернет-сленгу «бандерлогами» часто-густо називають українських націоналістів за співзвучність з прізвищем одного з лідерів ОУН Степана Бандери.
Не виключено, що саме останнє і мав на увазі «кадровий КДБіст» Владімір Путін.
Чому? Судіть самі.
Не секрет, що найнебезпечнішою зброєю масового знищення людства у XX столітті стала психологічна зброя. Недаремно у Святому письмі сказано: «Спочатку було Слово...».
Саме завдяки йому мільйони людей брали в руки зброю та знищували один одного. Без психологічної зброї не міг би постати та існувати жоден з тоталітарних режимів у XX столітті.
Пригадаймо: саме агітація була найефективнішою зброєю більшовиків під час захоплення ними влади в Росії, а демагогія — націонал-соціалістів у Німеччині.
Навіть неможливо уявити на чолі цих тоталітарних режимів вождя-фюрера на прізвище Джугашвілі-Шикльгрубер, а не з гучним — Сталін-Гітлер.
Отже, тирани знали ціну Слова. Особливо цинічно застосовувалась психо¬логічна зброя проти українського народу.
Так прізвища відомих (здебільшого — з комуністичної пропаганди) діячів українського національно-визвольного руху С. Петлюри і С. Бандери використовуваний, тоталітарним режимом з метою створення негативного образу на рівні підсвідомості борців за волю України.
Схема примітивна, але ефективна: петлюрівці — вішають (петля), бандерівці — вбивають (бандити).
Маніпуляція зі свідомістю українців використовувалась ще за часів Московського царства. Так українцям нав'язувалося відчуття меншовартості за допомогою назви «Малоросія», на противагу «Великоросія».
Ідейні нащадки Російської імперії — комуно-соціалісти — продовжують використовувати ці ж методи впливу на певну частину українців і сьогодні.

Наведемо деякі приклади з їх арсеналу психологічної зброї:

Фашисти = нацисти = націоналісти (лише українські буржуазні) = ОУН-УПА.
Перемога над фашизмом = комуністи = Савєцькій Саюз — рухнув (погіршення рівня життя) — Рух (винний).

Пересічний українець інколи не може пояснити, чому він з недовірою (або довірою) ставиться до того чи іншого політика — це наслідки «бомбування», дії психологічної зброї. Переконати в чомусь іншому «зомбовану» людину за допомогою логіки, аргументів практично неможливо.

Головним «удавом» по «бомбуванню» людей в Україні були і залишаються так звані ЗМІ (засоби масової інформації), що знаходять повним контролем олігархічних кланів і іноземного капіталу.

 

"ГАЗОВА" СПРАВА Ю.ТИМОШЕНКО - ПІАР-ТЕХНОЛОГІЯ ПАРТІЇ ВЛАДИ

 

Надзвичайна активність усіх без винятку засобів масової інформації (дуже вільних!?) у висвітленні «газової» справи Ю. Тимошенко та бурхлива реакції на це міжнародної спільноти наштовхує на деякі роздуми:

1. Партія влади показала своєму електорату, що їх вибір був правильний – до влади прийшли справді «круті хлопці», які на вітер слів не кидають.

2. Проросійськи налаштований електорат Партії регіонів через тотальну критику в Європі дій влади за переслідування опозиції в Україні переконався, що Президент не такий вже «проєвропейський».

3. Президент і його оточення конкретно натякнули дуже «непонятлівим» представникам вітчизняного бізнесу, що їх спроби підтримки опозиції є небезпечними не тільки для їх бізнесу, але й їм і їхнім родинам особисто.

4. Опозиція замість захисту прав та інтересів простих українців на тлі погіршення економічної ситуації в країні і непопулярності реформ влади в українців вимушена займатися виключно захистом Ю. Тимошенко, що звісно не підвищує її рейтинг.

5. Президент нарешті отримав на міжнародній арені «козирну карту» у перемовинах і як з Європою, так і Росією.

Головна мета піар-компанії у ЗМІ: підготувати громадську думку до того, що Україна не здатна самостійно інтегруватися в Європу, бо та не сприймає авторитаризм і порушення прав людини.
Отже, Україна може потрапити туди тільки разом з путінською Росією через вступ до Митного союзу і "подальшою інтеграцію в Європу" разом або у складі ЄЕП (Росія, Казахстан, Білорусь, який розпочне діяти з 1 січня 2012 р.) виключно під під патранатом Кремля.
Крім того, заповнюючи ЗМІ «газовою» темою партія влади відволікає людей від кричущих проблем, які вона ж їм і створює, в житлово-комунальній системі, у зв»язку з низьким рівнем зарплат і пенсій, здороження життя.

З нагоди ювілеїв реформ в Україні: сумувати, обурюватися чи …?

Після завоювання більшої частині України більшовиками під гаслом: «Грабуй – награбоване» на український народ очікували реформи. Низка реформ.

Нагадаю, деяким з них в наступному році виповнюється «кругла» дата.

Дев’яносто років тому Декретом ВЦВК від 23 березня 1921 року, прийнятим на підставі рішень X-го з'їзду РКП(б), більшовицька влада скасувала продрозкладку і замінила її продподатком, який був приблизно удвічі нижчим. Крім того, було дозволено функціонування ринку, різних форм власності та залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Нова економічна політика (НЕП) прийшла на зміну політики «воєнного комунізму», що проводилася більшовиками після Жовтневого перевороту.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і так званою громадянською війнами. Це дозволило непопулярній на той час владі у 1922-1924 рр. здійснити грошову реформу, внаслідок чого «рубль» став конвертованою валютою.

В кінці 20-х років XX ст. більшовики розпочали інші реформи: індустріалізацію, колективізацію, які супроводжувалися масовими репресіями і Голодомором.

Але в другій половині 1941 роки іншій тоталітарний режим соціал-нацистської Німеччини та її сателітів розпочав встановлення на теренах України чергового «нового порядку».

Але, як виявився, цей новий порядок мав багато спільного зі старим більшовицьким, тому не мав шансів утриматися не тільки в Україні, але й усій Європі.

Найбільше українців, мабуть, пам’ятають, як п’ядесят років тому 1 січня 1961 року в СРСР розпочалася грошова реформа. ЇЇ офіційна оголошена мета: «облегчение денежного обращения и придания большей полноценности деньгам». Без обмежень обмінювалися гроші зразка 1947 року на нові банкноти у співвідношенні 10:1. У цьому ж співвідношенні були змінені ціни на усі товари у державній торговій мережі, тарифні ставки заробітної плати, пенсії, стипендії, платіжні зобов’язання тощо. Як і в 1947 році залишилися в обігу тільки мідні (бронзові) монети номіналом 1, 2, 3 і 5 копійки.

Нові гроші мали золоте забезпечення. На балансі Держбанку СРСР значилося 497,1 тонн золота.

В той же час курс долара США, який до реформи мав у співвідношення 1:4, був змінений не в 10 разів, як внутрішні державні ціни і зарплати, а лише в 4,44 рази і після реформи склав 90 копійок за 1 долар. На стільки ж було підвищено і золотий еквівалент рубля, тобто до 0,987412 грама.

У тому ж році відбувся XXІІ з’їзд КПРС (17-31 жовтня 1961 року), на якому була прийнято Третю програму КПРС і оголошено про наміри побудувати за 20 років в СРСР комуністичне суспільство до кінця 1980 року.

Час довів, що більшовицький експеримент над сотнями мільйонів людей шляхом насильства побудувати так званий комунізму провалився.

Компартійна номенклатура почала у середині 80-х років реформи під назвою «Перестройка».

Двадцять років тому 22 січня 1991 року Президент СРСР і одночасно Генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов підписав Указ про вилучення з обігу і обміну 50- і 100-рубльових купюр зразка 1961 року. Реформою передбачалося, що 50- и 100-рубльові купюри зразка 1961 року підлягають обміну на більш дрібні купюри зразка того ж 1961 року. Обмін грошей відбувся на протязі трьох діб з 23 до 25 січня 1991 року. Дозволена кількість грошей для обміну складала не більше 1000 рублів готівкою на одну людину. Одночасно Ощадбанк СРСР обмежив для громадян зняття вкладів до суми 500 рублів.

Ця грошова реформа, отримала назву «Павловской», на честь міністра фінансів СРСР Валентина Павлова, який менш ніж за два тижні до цього офіційно оголосив, що ніякої грошової реформи не планується.

На думку влади ця грошова реформа повинна була заморозити нетрудові доходи, заощадження у готівці спекулянтів, корупціонерів, тіньового бізнесу та зупинити інфляцію в країні.

Однак, вже з 2 квітня 1991 року відбулося підвищення цін у державні й мережі торгівлі по всій країні майже у 3 рази, а «заморожені» вклади в Ощадбанку громадян було збільшено лише на 40 відсотків. Ці заощадження влада обіцяла повернути вкладникам готівкою в наступному році, який ніколи не наступив.

У наслідок цієї реформи з обігу було вилучено 14 млрд. рублів, але остаточно втрачено довіру до комуністичної влади.

Ця конфіскаційна грошова реформа лише прискорила економічний колапс і розпад СРСР, який офіційно припинив існування в кінці того ж року.

Почалася ера інших реформ: переходу суспільства від панування тоталітаризму до демократії, яка не закінчилася в Україні й досі.

Цікаво, що компартійна еліта, яка перефарбувалася в «українську», теж намагається використати «досвід» конфіскаційних реформ.

Отже, у 2011 році відзначаємо ювілеї реформ 1921, 1941, 1961, 1991 років.

З нагоди цих ювілеїв сумуємо, обурюємося чи робимо нарешті висновки ?

Хто відповідає за бюджет країни 2011 року і не тільки або "строители новой страны" поіменно

 

23 грудня 2010 року Верховна Рада України вперше за 20 років без обговорення, без висновків бюджетного комітету, без постатейного розгляду та розгляду внесених поправок за 27 хвилин увалила Державний бюджет країни на 2011 рік. Цим Законом визначено доходи Держююджету України у сумі 281.464.879,4 тис. гривень, а видатки – у сумі 321.920.850,3 тис. гривень.
Дефіцит бюджету складає більше 40 млрд. гривень. Ці кошти, звісно, будуть або запозичені за кордоном або НБУ їх надрукує, або, як завжди, бюджет видатків буде виконуватися в «ручному» режимі: «своїм» - усе, а «чужим» – не вистачило.
«Свої» – це, в першу чергу, силові структури, органи влади і забезпечення добробуту владоможців і їх оточення.
За Державний бюджет України на 2011 рік (№7000) «проголосувало» 279 карток народних депутатів. Правляча коаліція мобілізувала загалом 222 картки: 179 карток з 180 дала фракція Партія регіонів, 23 з 25 - фракція КПУ, 20 з 20 – фракція Народної Партії (блок Литвина).
Вкотре рішення у Верховні раді Україні на користь уряду Азарова-Януковича забезпечили 35 карток з 41 від так званих «позафракційних» та 22 картки з 71 з фракції Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона».
Ось перелік тих хто голосував «за» або передав свою картку для голосування іншому депутату, що обрані по списку Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» (Народний Союз «Наша Україна», Політична партія «Вперед, Україно!», Народний Рух України, Українська Народна Партія, Українська республіканська партія «Собор», Партія Християнсько-Демократичний Союз, Європейська партія України, Громадянська партія «ПОРА», Партія захисників Вітчизни), а саме:
 
1. Білозір Оксана Володимирівна, №44, член Народного Союзу "Наша Україна", зараз - «Єдиний Центр».
2. Бобильов Олександр Фадійович, №81, безпартійний, начальник управління МВС України.
3. Борисов Валерій Дмитрович, №71, член Народного Союзу «Наша Україна».
4. Бут Юрій Анатолійович, №61, безпартійний, квота «Народна Самооборона».
5. Василенко Сергій Володимирович, №77, безпартійний.
6. Жванія Давид Важаєвич, №21, безпартійний, квота «Народна Самооборона».
7. Каськів Владислав Володимирович, №31, член Громадянської партії «ПОРА».
8. Кріль Ігор Іванович, №40, член Народного Союзу «Наша Україна», зараз – «Єдиний Центр».
9. Круць Микола Федорович, №79, член Народного Союзу «Наша Україна».
10. Лук'янова Катерина Євгеніївна, №79, заступник голови політичної партії "Вперед, Україно!", зараз - «Народна Самооборона».
11. Марущенко Володимир Станіславович, №65, заступник голови Партії Християнсько-Демократичний Союз.
12. Новіков Олег Володимирович, №45, член політичної партії «Вперед, Україно!», зараз - «Народна Самооборона».
13. Омельченко Олександр Олександрович, №13, безпартійний, квота «Народна Самооборона».
14. Палиця Ігор Петрович, №68, безпартійний, безпартійний, голова правління ВАТ «Укрнафта».
15. Петьовка Василь Васильович, №60, член Народного Союзу «Наша Україна», зараз – «ЄЦ».
16. Плющ Іван Степанович, №23, безпартійний.
17. Полянчич Михайло Михайлович, №35, член Народного Союзу «Наша Україна».
18. Поляченко Володимир Аврумович, №32, член Народного Союзу «Наша Україна»,
19. Стретович Володимир Миколайович, №25, голова Партії Християнсько-Демократичний Союз
20. Тополов Віктор Семенович, №56, член Народного Союзу «Наша Україна».
21. Харовський Сергій Юрійович, №69, член політичної партії «Вперед, Україно!», зараз - «Народна Самооборона», у розпорядженні кадрів МВС України.
22. Шемчук Віктор Вікторович, №33, безпартійний, заступник Генерального прокурора України - прокурор Автономної Республіки Крим.
 
З «позафракційних», що проголосували за бюджет 2011 року, 33 були обрані по списку Блоку «Юлії Тимошенко» (Виборчий блок політичних партій «ВО «Батьківщина», Українська соціал-демократична партія , партія «Реформи і порядок»), а саме:
 
1. Баграєв Микола Георгійович, №45, член партії ВО «Батьківщина», президент ЗАТ «Таврійські ігри».
2. Барвіненко Віталій Дмитрович, №154, голова Одеської обласної організації партії ВО «Батьківщина».
3. Буджерак Олександр Олександрович, №98, член партії ВО «Батьківщина».
4. Буряк Олександр Васильович, №69, член партії ВО «Батьківщина».
5. Васадзе Таріел Шакрович, №41, член партії ВО «Батьківщина», президент ВАТ "Українська автомобільна корпорація.
6. Воротнюк Ігор Борисович, №33, член Української соціал-демократичної партії.
7. Гасюк Петро Петрович, №52, член партії ВО «Батьківщина».
8. Гацько Валерій Петрович, №153, член партії ВО «Батьківщина».
9. Гейман Олег Айзікович, №130, член партії ВО «Батьківщина», директор державного підприємства "Завод "Радіореле".
10. Глусь Степан Карлович, №108, член партії ВО «Батьківщина».
11. Губський Богдан Володимирович, №27, член ВО «Батьківщина», голова Фонду інтелектуальної співпраці "Україна-ХХІ ст."
12. Денькович Іван Васильович, №115, член партії ВО «Батьківщина», заступник голови Львівської обласної ради.
13. Задирко Геннадій Олександрович, №111, член партії ВО «Батьківщина».
14. Камчатний Валерій Григорович, №99, член партії ВО «Батьківщина».
15. Каплієнко Володимир Володимирович, №148, член партії ВО «Батьківщина».
16. Константинов Євген Семенович, №124 , член партії ВО «Батьківщина», пенсіонер.
17. Крук Юрій Борисович, №77, член партії ВО «Батьківщина».
18. Курило Віталій Семенович, №8, член партії ВО «Батьківщина», ректор Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка.
19. Маліч Олег Володимирович, №120, безпартійний, заступник голови Наглядової ради АТ "Київська пересувна механізована колона-2".
20. Осика Сергій Григорович, №51, член партії ВО «Батьківщина».
21. Пилипенко Володимир Пилипович, №169, безпартійний, адвокат Адвокатського об’єднання "Корпоративні технології".
22. Писаренко Валерій Володимирович, №74, член партії ВО "Батьківщина"
23. Полунєєв Юрій Володимирович, №91, безпартійний, президент Міжнародного інституту менеджменту (МІМ-Київ).
24. Радовець Арнольд Анатолійович, №107, член партії ВО «Батьківщина», пенсіонер.
25. Рибаков Ігор Олександрович, №78, безпартійний.
26. Сігал Євген Якович, №47, безпартійний.
27. Сідельник Іван Іванович, №54, член партії ВО «Батьківщина», пенсіонер.
28. Скубенко Володимир Петрович, №121, член партії ВО «Батьківщина».
29. Сорочинська-Кириленко Раїса Миколаївна, №149, член партії ВО «Батьківщина», пенсіонерка.
30. Трайдук Микола Федорович, №152, член партії ВО «Батьківщина», голова Дзержинської районної ради у місті Кривий Ріг.
31. Черпіцький Олег Зенович, №133, член партії ВО «Батьківщина».
32. Фельдман Олександр Борисович, №49, член партії ВО «Батьківщина».
33. Шаманов Валерій Вікторович, №92, член партії ВО «Батьківщина».

Таким чином відповідальність за все, що відбувається в Україні сьогодні треба покласти не стільки на правлячу коаліцію, скільки на тих, хто проти волі своїх виборців «строит новую страну».

Російська версія війни: з 14 битв тільки одна відбулася на Україні ?

За даними російської версії «Википедии — свободной энциклопедии» найбільшими битвами Великої Вітчизняної війни (мовою оригіналу) були:

• Оборона Заполярья (29 июня 1941 — 1 ноября 1944);

• Московская битва (30 сентября 1941 — 20 апреля 1942);

• Блокада Ленинграда (8 сентября 1941 — 27 января 1944);

• Ржевская битва (8 января 1942 — 31 марта 1943);

• Сталинградская битва (17 июля 1942 — 2 февраля 1943);

• Битва за Кавказ (25 июля 1942 — 9 октября 1943);

• Курская битва (5 июля — 23 августа 1943);

• Битва за Правобережную Украину (24 декабря 1943 — 17 апреля 1944);

• Белорусская операция (23 июня — 29 августа 1944);

• Прибалтийская операция (14 сентября — 24 ноября 1944);

• Будапештская операция (29 октября 1944 — 13 февраля 1945);

• Висло-Одерская операция (12 января — 3 февраля 1945);

• Восточно-Прусская операция (13 января — 25 апреля 1945);

• Битва за Берлин (16 апреля — 8 мая 1945).

Цікаво відзначити, що за російською версією "Википедии" Курська битва закінчилася 23 серпня 1943 року звільненням вдруге першої столиці УССР міста Харкова, а обласні центри України міста Луганськ (14 лютого 1943 року) та Донецьк (8 вереся 1943 року) було звільнено підчас битви за Кавказ, яка закінчилася 9 жовтня 1943 року.

8 вересня відзначається у цьому регіоні, як День визволення Донбасу.

Отже, заява В.Путіна про те, що Росія перемогла б у війні з Німеччиною і без України не є випадковою?

Рибалка чи рибак ? Або велика різниця!

Знайдіть відмінності.

 

P.S. Рибалка - по-прилуцьки.

        Рибак - по-чернігівськи.

Московський патріархат монополізував небіжчиків ?

За повідомленням офіційного веб-сайту «cerkva.info» Української Православної Церкви Київського Патріархату керівник столичного спецкомбінату О. Горовий отримав від керуючого справами УПЦ МП архієпископа Митрофана лист. У цьому листі висловлюється стурбованість тим, що на кладовищах м. Києва «з’явилися особи, які видають себе за священнослужителів Української Православної Церкви і звершують відспівування та поминання».

В листі перелічені ці «особи» і стверджується, що «всі чини й таїнства, звершені ними, вважаються недійсними».

Хто ж ці таємничі особи?

Виявляється, що список складений зі священиків Київського Патріархату. Зрозуміло, що в Московському Патріархаті позицію щодо «недійсності» священнослужителів УПЦ КП сповідують давно. Тому сам зміст листа не є дивним, хоча його можна вважати прикладом розпалювання релігійної ворожнечі. Більш дивним є інше – резолюція на листі керівника управління ритуальних послуг м. Києва О. Горового: «До відома та використання в роботі». З такою резолюцією копії листа були розіслані на місця.

Слід відзначити, що вже не перший рік на столичних кладовищах склалася не зовсім нормальна ситуація щодо ставлення до різних конфесій. Свідченням цього є той факт, що на всіх кладовищах, де ще не було храмів чи молитовних приміщень УПЦ МП, за рахунок кладовищ були збудовані чи обладнані каплиці та храми цієї конфесії. На Лук’янівському цвинтарі, храм, який будувався для громади Київського Патріархату, з волі керівництва був переданий Московському Патріархату.

Але виявилося, що цього недостатньо, і «несвідомі люди» все одно не хочуть запрошувати до поховання своїх близьких виключно «канонічних батюшок». Тому, на прохання керівництва УПЦ МП, і з’являється незаконна вказівка начальника управління ритуальної служби столиці пана Горового.

Як вона реалізована на практиці?

Священикам Московського Патріархату надана можливість приймати замовлення на поховання як на спецкомбінаті, так і безпосередньо в моргах міста. Виділено місце для прийому цими священиками громадян і на окремих кладовищах. В той же час священики Київського Патріархату, на підставі розпоряджень керівництва, такої можливості позбавлені, чим порушено як принцип рівного ставлення держави до конфесій (а зазначені установи – є державними або комунальними), так і права віруючих, які не належать до Московського Патріархату.

З приводу вищевикладених порушень представниками столичного керівництва визначеного законами принципу рівного ставлення до всіх конфесій, Патріарх Київський Філарет направив до глави Київської міської державної адміністрації Олександра Попова лист з проханням розібратися у ситуації та припинити порушення.

Подібна ситуація склалася також в Чернігові, наприклад, на цвинтарі "Яцево" є лише одна церква Московського патріархату, тому відспівування небіжчиків є невід’ємною складовою поховання. Тому замовляють його безпосередньо в конторі КП «Спецкомбінат комунально-побутового обслуговування», яке опікується благоустроєм усіх кладовищ міста. При цьому ніхто навіть не запитує якою мовою вести службу українською чи російською. Таким чином порушуючи мовні права українців.

 

Чернігівщина: до 20-річчя України готують «краткий курс» її історії ?

 

Закінчується 2010 рік. Цей рік був не тільки роком двох виборів, але й роком, що передує 20-й річниці України, як незалежної держави.
За двадцять років народилося і виросло нове покоління людей. Це - перша ювілейна дата з вершин якої можна побачити і здобутки, і втрати, і головне: зібрати і зберегти для наступних поколінь правдиві свідчення про ці події від їх безпосередніх учасників, бо багато хто з них залишаються ще живими.
Якщо це не зробити зараз, то, як засвідчує досвід ХХ століття, саме через 20 років з часу тих історичних подій правляча владна еліта дасть власну, вигідну тільки їй, оцінку. З цією метою будуть відібрані «потрібні» факти, будуть «забуті» реальні учасників цих подій, а пропаганда фальсифікує зручні образи «канонічних героїв» на зразок Чапаєва, Щорса чи Котовського.
Нагадаю. Бучно відзначати захоплення влади більшовиками у 1917 році, як Велику жовтневу соціалістичну революцію, в СРСР почали тільки після 1937 року з появою «Краткого курса истории ВКП(б)».
Так само і день оголошення в СРСР капітуляції Німеччини у Другій світовій війні 1939-1945 років почав набувати статусу всенародного свята 9 Травня, під мудрим керівництвом комуністичної партії і маршала Брежнєва, тільки після 1965 року.
Звісно, відзначити на Чернігівщині 20-річчя знаменитої чернігівської «ковбасної» революції в ніч з 6 на 7 січня, мабуть, завадили тільки президентські перегони.
Так само, щось завадило відзначити 4 березня і обрання на Чернігівщині місцевих Рад першого демократичного скликання. Хоча пропозиції щодо відзначення цієї події до Чернігівської міської ради надходили навіть від депутатів.
«І правільна сдєлалі, что не атмєтілі», - прозвучало у відповідь.
І ось 1 грудня цього року газета Чернігівської міської ради «Чернігівські відомості» вийшла під гаслом «20 років з вами!» і вітаннями редактора та колективу цієї газети за підписом Чернігівського міського голови О. Соколова і заступника губернатора В. Тканка.
Нагадаю, що 20 років тому О. Соколов працював І-м секретарем обкому комсомолу, а В. Тканко - секретарем міському КПУ по ідеології.
Цікаво, що Днем народження цієї газети кимось визначено не дату прийняття рішення міської ради про заснування газети, її реєстрації чи випуску 4 січня 1991 року газети № 1, а чомусь дату призначення на посаду редактора газети, яка перемогла у конкурсі сигнальних номерів цієї газети.
Отже, «героями» створення першої, некомуністичної газети місцевої ради на Чернігівщині, за задумом творців нової історії України, є «передові» газетярі з обкомівських компартійних і комсомольських газет «Деснянська правда» і «Комсомольський гарт».
У підготовлених до ювілею матеріалах газети «ЧВ» немає навіть згадки про національно-демократичні сили, об’єднані на той час у демократичній депутатські групі «Чернігів», які і були насправді ініціаторами створення «ЧВ», як газети Чернігівської міської громади, як кажуть, під редактора популярної на той час в області радіозаводської багатотиражки «Приборостроитель» Ж. Лозанюк.
Остання добре розуміла, що міська газета «з нуля» на чолі з опозиціонером буде мертвонародженою, і тому сама, після її обрання на посаду редактора, запропонувала провести конкурс сигнального номеру газети.
Отже, підготовка до 20-річчя проголошення держави Україна почалася.
Схоже, що за написання «краткого курсу» її історії вкотре долучилися старі, досвідчені кадри, добре вишколені в компартійних і комсомольських школах.

Чернігів: перемога за брутальними технологіями…

Місцеві вибори 31 жовтня 2010 року засвідчили повну перевагу брутальних політичних технологій над справжнім волевиявленням виборців.

Ось типовий випадок. В одномандатному мажоритарному виборчому окрузі №20 по виборам депутатів Чернігівської міської ради серед 18 кандидатів переміг діючий депутат міськради від Партії регіонів керівник КП«Чернігівводоканал» О.М. Шкінь з результатом всього у 14,64% (453 голосів виборців). Він переміг іншого діючого депутата міськради від БЮТ Т.М. Радчук, яка отримала 13,67% (420 голосів виборців). В голосуванні взяло участь 3095 виборців з 8088 або 38,24 відсотка. «Проти всіх» проголосувало 587 виборців або 18,97 %.

Як відомо, в місті Чернігові партія влади ніколи не користувалася значною підтримкою населення, тож на виборах «мобілізує» не більше 5-7% голосів виборців у виборчих скриньках від загальної кількості виборців.

Тому для забезпечення «перемоги» партія влади використовувала різні політтехнології, в тому числі:

1. Стимулювання у різний спосіб пасивності виборців, в т. ч. не оприлюднення у ЗМІ інформації про кандидатів, що балотуються в одномандатних мажоритарних округах, та затримка виготовлення і розміщення на виборчих дільницях неякісних агітаційних плакатів про кандидатів у депутати.

2. Розпорошення електорату конкурентів, тобто створення технологічних виборчих проектів як на місцевомуГромадська думка», «Партія зелених», «С і Ч» , "Нова політика" тощо), так і всеукраїнському рівніУДАР», «УСДП» тощо).

3. Підштовхування «протестного» виборця голосувати «проти всіх» або псувати виборці бюлетені.

4. Не включення представників опозиційних партій до територіальних виборчих комісій шляхом заміни їх на людей від партії влади за поданням ХДС або «Партії захисників Вітчизни».

Внаслідок цього керівниками та членами територіальних виборчих комісій на платній основі працювали переважно представники партії влади.

5. Застосування масових фальсифікацій та підкупу виборців, які чомусь вперто не помічали правоохоронні органи.

Таким чином, особа кандидата в депутати при балотуванні в одномандатному мажоритарному виборчому окрузі не мала значення, бо все вирішувала партійність кандидата. Виборці, «отруєні» політичними шоу на телебаченні, свідомо голосували тільки за кандидатів від своєї шоу-партії, представників яких бачили по телебаченню. У разі якщо виборець не знаходив свого партійного кандидата, то голосував здебільшого «проти всіх».

У місті Чернігові майже усі «мажоритарщики», обрані в обласну, міську і районні у місті ради або від ВО «Батьківщина», або від Партії регіонів, бо ці партії мали підтримку виборців від 15 до 18 відсотків.

Але вирішальний внесок в організації сприятливих для влади результатів виборів, безумовно, треба завдячувати Закону про регіональні, вибачте місцеві вибори, органам виконавчої влади, а також правоохоронцям та представникам засобів масової інформації, які «не втручалися» у цей "виборчий" процес…

Місцеві вибори – 2010: влада буде менш легітимною ніж попередня

Чому в Україні з 1990 року вшосте проводяться вибори місцевої влади вкотре за новими правилами?
Головна причина: втрата владою легітимності. Нагадаємо, що легітимність — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися.
У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою, передбаченою законами. Іншими словами впродовж 20-ти років проведення плюралістичних виборів існує стійка тенденція зменшення числа виборців, що підтримують цю владу на місцевих виборах.
Спробуємо на прикладі виборів Чернігівської міської ради розглянути легітимність місцевої влади як рівень її підтримки виборцями на виборах.
Якщо у 1990 році за обраних депутатів Чернігівської міської ради (у першому турі виборів) голосувало в середньому 42,34% (від 18,13% до 91,82%), у 1994 році – 37,20% (від 19,91% до 59,05%), у 1998 році – 21,40% (від12,15% до 50,02%), то 2002 році аж 19,38% (від 11,33% до 41,93%). Крім того, кількість виборців, які не підтримали жодного кандидата в депутати становила абсолютну більшість в 1998 році у 34 округах, а на виборах 2002 року – 33 округах з 50. Таким чином на виборах 1998 року не підтримували жодного кандидата в депутати в середньому 24,19% (від 15,48% до 40,21%) виборців, а у 2002 році – 22,41% (від 14,51% до 30,40%) виборців. Отже, вважати обраних таким чином у мажоритарних округах депутатів легітимними можна суто формально – це народні обранці абсолютної меншості.
Перехід у 2006 році на обрання депутатів місцевих рад, крім сіл і селищ, за партійними списками, без сумніву, дещо підвищив легітимність обраних депутатів. Наприклад, 8 партій (блоків), що пройшли у Чернігівську міську раду у 2006 році, разом набрали аж 66,04 відсотків голосів виборців з тих, що взяли участь у голосуванні. Не підтримали жодний партійний список тільки 8,72 % виборців. Отже, вибори за партійними списками забезпечили значно вищу легітимність депутатського корпусу порівняно навіть з 1990 роком, коли вибори відбувалися у два тури.
Часткове повернення у 2010 році до мажоритарної системи, так звана змішана система, значно зменшить легітимність нового депутатського корпусу. Крім того, у виборах братимуть участь не близько 60% від зареєстрованих, як на було попередніх виборах, що відбувалися одночасно з виборами до Верховної Ради України, а 35-40% виборців.
Судіть самі.
Якщо на чергових виборах 26 березня 2006 року участь у виборах Чернігівського міського голови взяли участь 141504 виборця з 232618 зареєстрованих або 60,83 відсотка. Переможець отримав підтримку від 54676 виборців або 38,64 відсотків. Від загальної кількості зареєстрованих виборців склало лише 23,50 відсотка.
В той же час на позачергових виборах Чернігівського міського голови 26 листопада 2006 року у виборах взяли участь 79755 виборців з 229716 зареєстрованих або 34,72 відсотка. Міський голова отримав підтримку лише 31055 чернігівців або 38,94 відсотка від тих, що взяли участь у голосуванні. Від загальної ж кількості виборців це склало лише 13,52 відсотка.
Отже, місцева влада, що буде обрана 31 жовтня 2010 року, часто-густо представлятиме інтереси лише 10 – 15 відсотків жителів територіальної громади.
Мабуть, тому у новому законі про місцеві вибори влада відкинула зрозумілу кожному виборцю норму, що була у попередньому законі про місцеві вибори, а саме: обраним у мажоритарному окрузі вважається кандидат у депутати, на сільського, селищного, міського голову за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидаті в окрузі.
Звісно зневажати легітимністю влада може до певної, досить обмеженої межі. Це дозволяють собі можновладці лише у державах авторитарного чи тоталітарного типу або ж влада слабка, тимчасова, приречена.
Тож не дивно, що теперішня влада в Україні намагається брати приклад саме з сусідніх авторитарних держав, наприклад з Російської Федерації.
Вибори місцевої влади тут відбуваються за змішаною виборчою системою, високим прохідним бар’єром, відміненою у бюлетені графою не підтримую жодного кандидата та при мінімальній кількості депутатів, що обираються, вже не вперше.
Отже, подолати 10% на виборах 4 грудня 2005 року до «Московской городской думы» вдалося лише трьом партійним спискам з десяти. Це - «Единая Россия» на чолі з Ю. Лужковим, яка отримала 47,25% голосів (13 мандатів), зюганівська КПРФ – 16,75%, (4 мандата) та «Объединённые демократы – Яблоко» – 11,11% (3 мандата).
В усіх 15 одномандатних округах Москви перемогли кандидати від «Единой России». Таким чином, «Единая Россия» отримала 28 мандатів з 35.
Участь у цих виборах взяли 34,8% від зареєстрованих виборців.
На наступних виборах 11 жовтня 2009 року, в яких взяли участь 35,57% виборців, 7% бар’єр подолали лише дві партії з шести, що брали участь у виборах російської столичної влади. «Единая Россия» отримала 66,26% голосів (15 мандатів), а КПРФ – 13,27%, (3 мандата).
В усіх 17 одномандатних округах Москви перемогли лише кандидати від правлячої «Единой России».
Крім того, продовжено термін повноважень депутатському складу цієї думи з чотирьох до п’яти років.
І останнє.
Якщо влада функціонує у демократичному режимі, то вона навпаки приділяє значну увагу легітимності своїх дій в очах народу, а не намагається утриматись у владі за допомогою маніпуляцій з волею виборців – законом про вибори, адмінресурсом та контролем над ЗМІ.


сайт газети "Сіверщина від 25 серпня 2010р.
http://siver.com.ua/news/miscevi_vibori_2010_vlada_bude_mensh_legitimnoju_nizh_poperednja/