Блог Петра АНТОНЕНКО
Все авторы

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

09.02.2010 12:38 Петр АНТОНЕНКО

Узаконене беззаконня

Прес-конференція Комітету виборців України у понеділок в УНІАН була присвячена результатам роботи спостерігачів КВУ більш як на 2000 дільниць під час другого туру президентських виборів. Лейтмотивом її стали слова голови правління КВУ Олександра Черненка : “Так, як познущалися над законом на цих виборах,не знущалися ніколи”.

Суттєве роз’яснення. Йдеться не просто про численні порушення діючого закону про вибори президента. Всім цим в найближчі дні, очевидно, займатимуться наші суди. Але ще більше мова йшла про так би мовити узаконене беззаконня. Тобто, про якість діючого закону після його спотворення внесеними влітку численними змінами. Додам, що ця тема була провідною й на проведеній того ж дня прес-конференції Громадянської мережі ОПОРА, як моніторила виборчу кампанію протягом кількох місяців, а в день голосування працювала на 1003 виборчих дільницях. Висновок обох організацій аналогічний: навіть якщо на голосуванні було допущено порівняно небагато порушень ТАКОГО закону, то викликає подив, а то й обурення рівень демократичності ЦЬОГО закону. А ще — те, як вульгарно поводилися з ним політики, трактуючи на всі лади та проштовхуючи різні “уточнення, доповнення” до закону, що, як мінімум, щось “дописували” до закону, що вже є неприпустимим, а часто й просто суперечили закону.

Одним з найбільших прикладів такого узаконеного беззаконня було названо скандальне положення про занесення людей у списки виборців у день голосування самими комісіями. Безумовно, можна зрозуміти обурення виборця, котрий прийшов на дільницю і не побачив себе у списку. Численні огріхи у списках, знову, як і в першому турі, — все це на совісті виборчих комісій та місцевих органів влади, в структурі яких діють недавно створені органи реєстру виборців. Пройшло три тижні після першого туру, здавалося б, час, достатній, аби виправити бодай ті численні неточності, виявлені в турі першому. Де там! Як заявили представники КВУ, ці виправлення було зроблено всього на кілька відсотків.

Правила внесення виборця в список чітко регламентує норма закону. Вона гласить, що в день голосування виборець може бути занесений до списку лише за рішенням суду і реєстру виборців. Таке правило діяло в першому турі. І ось між турами Центральна виборча комісія бере на себе сміливість змінити норму закону. Видає постанову, за якою надає право заносити людей до списків самій дільничній комісії, тобто без звертання до суду і органу реєстру виборців. Чому була введена така вкрай спрощена процедура, за яким правом? І хто тепер може толком порахувати, скільки виборців було внесено в списки незаконно, скільки їх зуміли проголосувати не один раз?

Друга скандальна норма стосувалася права виборців голосувати вдома через стан здоров’я. Закон дозволив робити це без медичної довідки про стан здоров`я, і ця норма не раз критикувалася експертами, громадськістю. В ніч перед першим туром один з київських судів скасовує дозвіл голосувати вдома без довідки. Не будемо говорити, чи добра, демократична така норма, але вона була встановлена. І ось заступник голови Ценртвибрчкому перед другим туром заявляє, що виборці можуть голосувати вдома і без медичної довідки, але «бажано” її мати. Вибачте, а що це за поняття в юриспруденції, праві — “бажано”? Є поняття — “зобов`язаний, не зобов’язаний, повинен чи не повинен”, але «бажано”?

Втім, рекорд “підправляння” законів встановив знов таки Центрвибрчком. Уже в день голосування, буквально за хвилину до його початку, ЦВК приймає постанову про те, що до виборців, які голосують вдома, може йти зі скринькою два члени дільничної комісії. В законі чітко написано— три. Далі почався ще більший цирк. Не багатьох дільницях, де, зрозуміло, ще не встигли отримати це вранішнє рішення, пішли по домівках по три члени комісії, як і велить закон. Потім отримали цю вказівку ЦВК і пішли по два. Далі вдень один з судів скасував цю постанову, і знову пішли по три. Далі ще один суд “скасував скасування”, і пішли знову по два. Це все не смішно, коли йдеться про вибори глави держави.

Окрім цієї правової анархії, було зафіксовано й чимало звичних уже для нас порушень закону. На відміну від першого туру, одразу в кількох областях було зафіксовано використання в кабінах для голосування спеціальних авторучок, чорнило з яких зникає через деяких час після поставленої виборцем позначки. В більшості дільниць такі бюлетені потрапляли в недійсні, бо без позначок. А подекуди члени комісій починали, як сищики, вишукувати зниклі сліди позначок на бюлетенях. Також у звіті КВУ зафіксовано такі порушення. Спроби голосування виборцями або членами комісій за інших осіб. Порушення прав спостерігачів та журналістів щодо їх присутності на дільницях. Спроби винесення бюлетенів за дільницю, незаконного вкидання бюлетенів в урни. Порушення процедури підрахунку голосів. До цього можна додати провокації з начебто “замінуванням” дільниць, що призводило до їх закриття на кілька годин, а відтак порушення процедури голосування.

Цей далеко не повний букет порушень свідчить про далекі від демократичності вибори. І справа навіть не в тому, скільки було таких порушень. Бо в ці дні настирливо мусолитиметься теза, чи “вплинули ” ці порушення на результат виборів? Тобто, наприклад, будуть вираховувати, що частка виборців, включених у списки в день голосування (і вмотивовано, й ні) становить невеликий відсоток і “не дотягує” до рівня, за яким можна було б скасувати результати виборів по дільницях чи округах. Але справа в тому, що такий недолугий закон, а головне — таке брутальне з ним поводження, таке його “трактування” і підчищання всіма, кому не лінь, свідчить: до демократії у нас ще далеко. І нехай не сіють ілюзій всілякі зарубіжні місії спостерігачів, яким, за великим рахунком, байдужі наші реалії. І дивним є запевнення Ющенка, що, мовляв, основний наш здобуток за ці 5 років — демократія. Схоже, цей здобуток ще вельми скромний.

Не кажу вже про єзуїтську політичну логіку деяких помітних постатей Майдану, які заявляють: нічого не трапилося, Майдан не програв, Помаранчова революція виграла, раз у нас демократичні вибори. Мабуть. дуже “лжемократичні”, раз перемагає не хтось, а особа, яка була символом фальсифікацій, символом анти-Майдану. Схоже, в цьому нещасному суспільстві дійсно “нічого не трапилося”…

Комментарии [ 12 ]

06.02.2010 19:07 Петр АНТОНЕНКО

Медіа на виборах : ЗМІ чи ЗМД (засоби масової дезінформації)?

Це не агітація. Це пошук інформації. Адже для того, щоб агітувати чи голосувати, треба знати, мати якусь інформацію. Джерело цього для нас, принаймні, інформації про сьогодення, — це засоби масової інформації , тобто ЗМІ. Але іноді напрошується абревіатура — ЗМД. тобто засоби масової дезінформації. Такими вони в значній мірі є у нас загалом, не лише на виборах. Просто виборчі кампанії все це загострюють. Так, як і нинішня.

Мова не лише про оплачену так звану політичну рекламу, яка , особливо в газетах, в тому числі і у нас на Чернігівщині, б`є через край і не лише в останні місяці виборчої кампанії, а й десь уже рік чи й більше. Тут дезінформації океан. Адже переважна більшість агітаційних матеріалів політичних сил побудована на негативі : не на розповіді, яка гарна твоя політсила, а на очорненні опонентів.

Але зараз мова про інший вид дези. Про непоінформованість громадян, а така напівправді іноді гірша брехні. Дехто може не погодитися щодо непоінформованості. Аякже, у нас тисячі газет, сила-силенна телеканалів — півтора десятки приймається з ефіру, на звичайнісіньку антену, десятки каналів — на кабелі, сотні — на супутникових антенах. Плюс звичайно, Інтернет.

Здавалося б, стільки інформації! Але ось кілька прикладів того, що ми не так багато знаємо. І що ми є або вміло затуманюваними дезою, або просто такими є наші ЗМІ. Багато з них давно вже ( чи поки що) не є засобами ІНФОРМАЦІЇ, а діють за давньою, ленінською комуністичною формулою, що газета це «колективний пропагандист, агітатор і організатор». Отже, наші ЗМІ чи ЗМД у гарячу пору виборчої кампанії. Приклади.

Перше. Генеральний прокурор України Медведько днями оприлюднив начебто сенсацію. Виявляється, за його словами, два основні виборчі козирі Юлії Тимошенко проти Януковича не такі й ефектні. Йдеться про: а)судимості Януковича, б) про загарбання ним Межигір’я. На це Медведько повідомив таке. Судимості з Януковича не просто були зняті за давністю років чи по амністії, а , начебто Донецький обласний суд ще наприкінці 70-х переглянув оті два звинувачувальні вироки по Януковичу і зовсім скасував їх — за відсутністю складу злочину. Тобто, було вирішено, що оті два вироки — то були судові помилки, вироки було винесено неправильно, і людина, яку засудили, взагалі не скоювала тих злочинів.

Сенсація ця не нова. Вже не один рік, ще з попередніх виборів, гуляла ця інформація. Як і інформація про те, що , в свою чергу, оте рішення обласного суду про реабілітацію Януковича є фальшивкою, ніколи не існувало взагалі. Або існувало, але , в свою чергу, було скасоване. Та по сьогодні ясності так ніхто й не вніс. І це, підкреслимо, по суперважливому моменту виборчої кампанії, врешті, життєвому шляху одного з двох претендентів на посаду глави держави. І явно недостатньо того, що Юлія Тимошенко на таку сенсацію Медведька відповіла, що він, мовляв, є дружком Януковича. Це не відповідь і не реакція. Шановна кандидатка чи її команда мали б зажадати від генерального прокурора покласти на стіл оте саме рішення Донецького облсуду про реабілітацію Януковича. Або самим покласти на стіл якісь докази своєї правоти, наприклад, точні матеріали, що такого рішення не було взагалі або що воно було скасоване. А так — повний туман.

Подібне і стосовно Межигір`я. Ніхто з громадян не може толком второпати, чи Янукович має цю резиденцію і 140 гектарів землі у повній власності, тобто загарбав, чи має в якійсь оренді у фірми, яка, в свою чергу, орендує це в іншої. Це версія Медведька. Теж повний туман.Як у нас хитро кажуть в таких випадках: інформація не підтверджена і не спростована. Думай, мовляв, що хочеш.

Друге. Заступник голови Центрвиборчкому А.Магера, роз’яснюючи порядок голосування громадян вдома, тобто, говорячи про один з найскандальніших моментів цієї виборчої кампанії, заявив, що виборці можуть голосувати, подавши заяву й без медичної довідки, але таку довідку, що вони за станом здоров`я не можуть прийти на дільницю, їм БАЖАНО при собі мати. Вибачте, я не розумію, що значить в юриспруденції, законодавстві поняття БАЖАНО? Є такі поняття, як зобов’язаний, повинен, не зобов’язаний і так далі. А бажано? І це після того, як один з київських судів в ніч перед виборами ухвалив рішення, що виборець ЗОБОВ`ЯЗАНИЙ надати в дільничну комісію разом з заявою про голосування вдома таку довідку про неможливість прибути на дільницю за станом здоров`я. Я зараз не говорю про те, гарне це рішення чи не дуже. Про те, що дивно для цивілізованих країн приймати таке рішення поночі, за кілька годин до голосування. Про те, що Центрвиборчком фактично й фізично просто не міг в першому турі виконати це рішення. Що, між іншим, уже могло бути приводом для оскарження виборів. Про те, що взагалі-то зміна виборчого й будь-якого іншого закону , як і його прийняття,— прерогатива винятково парламенту. Але ж нам говорили в день виборів, що оте рішення суду обов’язкове до виконання. Я говорю зараз про інше. Пройшло три тижні. Оту постанову суду, здається ж, ніхто не скасовував, значить, її потрібно виконувати. Тоді просте запитання : про яке «бажано» виконання рішення суду (обов’язкового, згідно Конституції, якщо воно не скасоване) говорить один з керівників ЦВК? Хтось щось може зрозуміти?

Третє. В середу парламент прийняв закон про внесення змін до закону про вибори Президента. Я зараз не про суть цих змін, гарні вони чи погані. Навіть не про те, як було прийнято цей закон, наскільки ЗАКОННО? Я про інформацію суспільству. Ось повідомлення про те , як приймався закон, поширене УНІАН, чи не найпопулярнішою у нас інформаційною агенцією. В ньому мене особливо зацікавив такий пасаж. В момент голосування деякі депутати-регіонали «сиділи на місцях» депутатів фракції НУ-НС, щоб ті, як було сказано, не змогли «витягти свої картки для голосування». Ви що-небудь зрозуміли в цьому репортажі з місця події? Просте запитання: а де в цей момент «сиділи» самі ці депутати від НУ-НС, на кріслах яких уже дехто сидів? Вони що — сиділи у два поверхи? Одне у одного на колінах? А де була рука депутата від НУ-НС? На картці для голосування? А на цій руці зверху була зафіксована рука депутата-регіонала? Чи, може, депутатів від НУ-НС, чиї крісла були зайняті регіоналами, взагалі не було в залі? Це не смішно, отака деталізація. Адже йдеться про Верховну Раду України, парламент держави, єдиний орган влади, який має право приймати закони, за якими потім живе вся держава. Вам не цікаво, як він працює? Як приймаються закони? В деталях. З процедурою. Хто на яких кріслах сидить і де в цей час чия рука? Мова ж про особливу руку, ту, яка голосує за закон. Не про руку кишенькового злодія чи картярського шулера.

Четверте. Мотивуючи рекордно швидке підписання цього закону, президент пояснив це тим, що він забезпечить нормальну роботу виборчих комісій. Вірю. От тільки чомусь тут же президент почав турбуватися стосовно того, щоб не було випадків «недопущення» при голосуванні на дільницю самих членів виборчих комісій. Просте запитання: як ключова й найбільш скандальна поправка до закону — щодо скасування потреби у кворумі комісії— сприятиме «допущенню» членів комісії на дільницю? Адже узаконена тепер відсутність потреби у кворумі якраз СПОНУКАЄ до того, щоб хтось, кому це потрібно й вигідно, не пускав «не своїх» членів комісії на дільницю. Коли б кворум був обов’язковим, то довелося б пускати й «чужих» членів — для кворуму. А тепер — нащо?

Чи не випадково президент слізно попросив спостерігачів і журналістів подбати про законність і порядок під час голосування. Насамперед, стосовно нормальної роботи членів комісій. Це, значить, спостерігачі, журналісти, замість правоохоронців, будуть латати дірки в законі.

П`яте. В продовження теми — про отой кворум. Хтось може пояснити, що взагалі означає новація закону про необов`язковість кворуму для роботи виборчої комісії? Наприклад, дільничної? Десь проскочило повідомлення, начебто все ж для законності роботи комісії потрібна хоча б половина її складу плюс один голос. Але це вже ї є кворум — проста більшість. Але ж всі торочать про скасування поняття кворуму. Тобто, практично, нема різниці, скільки членів комісії оголосять себе засіданням цієї комісії і почнуть приймати рішення? 5 чоловік, чотири, три, два? А цікаво, один чоловік — це теж засідання комісії? Агов, мільйони телеглядачів, читачів, що саме ви чули, знаєте на цю тему?

Шосте. Про так звані екзит-поли, опитування виборців після голосування — за кого вони голосували. І ось численна рать так званих громадських організацій, отримавши десь кошти, від грантів або, не соромлячись, і від самих кандидатів на виборах, проводять ці опитування. Мета зрозуміла. Гаряча тема, народу кортить знати бодай якісь результати якнайскоріше, одразу по 8-й вечора., або в безсонну ніч.

Одна проблема. Хтось аналізує вірогідність таких опитувань? Як і всіляких соціологічних досліджень, коли опитають «аж» 300 чернігівців і роблять глибокодумні висновки. Хоч опитані — то одна тисячна від кількості жителів 300-тисячного міста, одна десята процента. Так от, днями було названо цифру, що при екзит-полі на другому турі буде опитано по Україні 17 тисяч виборців. Ой, як багато! При тому, що голосуватиме понад 30 мільйонів виборців, це складе навіть не одну тисячну, а половину від цієї частки. Тобто, половину десятої процента, 0,05 %. І ось опитування, в якому невідома думка 99,95 процента виборців, буде подаватися, як глас народу. А чи не даватиме це зайвий привід для того, щоб і результати виборів потім «підганяти» під ці так звані екзит-поли? Припущення не таке вже й дивне, знаючи продажність наших так званих соціологів, не раз підтверджену на виборах.

Висновок з цього далеко неповного переліку. Нам ще далекувато до повноцінного, демократичного громадянського суспільства, яке характеризується, не в останню чергу, розвинутими медіа, свободою слова, інформації, а не дезінформації. Але яке суспільство, такі й ЗМІ (чи ЗМД), Правда, які ЗМІ (чи ЗМД), таке й суспільствло.

Завершу оптимістично. Вчімося, і все буде гаразд.

Комментарии [ 2 ]

31.01.2010 20:16 Петр АНТОНЕНКО

Мова не про Луценка, а про те, чи чесними будуть вибори

Верховна Рада України на позачерговій сесії 28 січня прийняла рішення про відставку міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. І , схоже, це було основною причиною похапливого скликання позачергової сесії з ініціативи фракції регіоналів. Хоч формально до порядку денного, окрім питання про міністра, було внесено також поправки до недолугого закону про вибори Президента, за який регіонами самі ж голосували влітку. Принагідно, ті поправки, які були на сесії проголосовані в першому читанні, не те що не зробили закон більш демократичним, а викликають просто подив деякими нормами. Але метою зібрання, поза сумнівом, було зняття міністра. Що, втім, теж напряму пов’язане з виборами.

Справа в тому, що в проекті запропонованої постанови, яку подав парламенту від регіоналів перший заступник спікера Лавринович, нема жодного слова стосовно загальної оцінки діяльності міністерства внутрішніх справ, його міністра, міліції в цілому. Натомість висунуто звинувачення, що стосуються якраз виборів.

Другий момент, який свідчить про абсолютну політизацію, «виборизацію» рішення — результати пофракаційного голосування . Ось вони (голоси «за»): Партія регіонів.— 171, БЮТ — 1, НУ—НС — 11, КПУ — 27, Блок Литвина — 19, Позафракційні — 2. Разом 231.Отже зняття міністра регіонали здійснили завдяки голосам Блоку Литвина і комуністів. Саме тих двох фракцій, які вустами своїх лідерів — недавніх кандидатів¸ багато балакали , що, мовляв, на виборах йде боротьба двох олігархічних сил — регіоналів і БЮТ, що вони , значить, для литвинівців і комуністів однакові. То були слова. Діла — це голосування, яке показало, що насправді для них з двох «однакових» хтось таки виявився «однаковішим». Адже не було сумніву, що йдеться про політичну відставку. Для виправдання обидві фракції нагадали, що вони, мовляв, давно негативно оцінювали Луценка. Так само, як подібне заявив і Ігор Кріль, лідер партії "Єдиний центр", без голосування депутатів якої, тих, що входять до фракції НУ-НС, відставка просто б не відбулася. Кріль теж, мовляв, давно був проти Луценка і тепер разом з колегами виявив принциповість.

Слова, слова…Парламент, звільняючи міністра, зовсім не робив аналізу діяльності міністерства і його глави. Це було неможливо в тому поспіхові сесії та й не потрібно. для політичної відставки. Тому зараз нема потреби й нам аналізувати діяльність міліції та міністра загалом. У нас в державі давно вже кожен оцінює роботу правоохоронних органів залежно від того, що від них хоче. Нема резону зараз говорити і про особу Луценка, з його доволі строкатою політичною біографією. СПРАВА НЕ В НЬОМУ, а втому, що йдеться про рішення «під вибори»,

Тоді що ж було інкриміновано міністрові? Втручання міліції у виборчий процес. Конкретно — два основні моменти. Перший стосується, процитуємо проект постанови, «витребування, поза дізнанням і досудовим слідством , у виборчих комісій відомостей щодо осіб, які подали заяви про голосування» вдома. Другий — «перевищення службових повноважень працівниками міліції» при гучному інциденті із захопленням поліграфкомбінату «Україна», де друкуються виборчі бюлетені.

Суть цих звинувачень і їхню ціну Юрій Луценко пояснив на прес-конференції в УНІАН то ж дня, буквально через пару годин після звільнення. Втім, поки Луценко спустився з Печерських пагорбів, від парламенту і Кабміну до журналістів, він знову постав перед нами в статусі очільника української міліції, лише «в.о.» міністра. Прем’єр Юлія Тимошенко одразу після зняття міністра скликала теж позачергове засідання Кабміну, і Уряд прийняв постанову про призначення Луценка ще одним (другим за ліком) першим заступником міністра і виконуючим обов’язки міністра. Того ж дня один з київських судів призупинив це рішення «до розгляду по суті», потім це рішення було оскаржене, і так далі. В найближчий час ситуація довкола міністра може змінюватися по кілька разів на день, що засвідчує той правовий хаос і ту виборчу напругу перед вирішальним голосуванням.

Отож, про звинувачення міністрові. Щодо першого, то всі бачили, які перипетії точилися в першому турі довкола положення з голосуванням вдома, без медичної довідки про неможливість прибути на дільницю. БЮТ звинуватив регіоналів, що ті використовують це положення для фальсифікацій. А міліція виявила тисячі фактів підробки «заяв громадян» про голосування вдома. Люди таких заяв не писали. Справа серйозна, адже нині за подібні фальсифікації передбачена уже не адміністративна, а кримінальна відповідальність. Але парламент звинуватив міліцію, що вона вимагає від дільничних комісій надати для перевірки оті заяви громадян, що є незаконним. На це Луценко відповів так: міліція й не проводила тотальну перевірку всіх заяв, а вимагали лише «заяви» тих громадян, від яких , у свою чергу, отримала заяви, що люди НЕ ЗВЕРТАЛИСЯ з проханням голосувати вдома до дільничних комісій. Такі звернення громадян в міліцію пояснюються тим, що чимало виборців, до речі, в тому числі і в Чернігові, випадково дізналися, ніби вони «просили» голосувати вдома. І що свідомі громадяни прислухалися до застережень міліції — не брати участі у фальсифікаціях.

Так чи інакше , міліція¸ пояснив міністр, просто зобов’язана була реагувати на такі звернення громадян. І тисячі «заяв» до виборчих комісій дійсно виявилися фальшивками, причому, було й немало «заяв» від громадян, що давно померли. Ось ця активність міліції по попередженню фальсифікацій декому й не сподобалася.

На прес-конференції я задав запитання, якою. буде реакція закону на вже виявлені міліцією численні фальсифікації, бодай стосовно так званих «заяв» про голосування вдома? На це Луценко скрушно відповів, що навряд чи діждемося якоїсь реакції прокуратури, не кажучи вже про суди. Подібно, як нульовою була реакція, коли міліція впіймала тих, хто роздавав киянам продуктові набори під агітацію, мало не зобов’язання голосувати за такого-то кандидата. Порушення виборчого закону очевидне. Але прокуратура зажадала від міліції «не займатися цими наборами». Хоча, додав Луценко, якби була належна реакція прокуратури й судів на такі факти, та ще й у формі бодай кількох судових вироків фальсифікаторам якраз зараз, між першим і другим туром, це був би реальний , а не словесний заслін фальсифікаціям.

Стосовно другого звинувачення, щодо інциденту довкола комбінату, тут можна сказати ще коротше. Зараз правоохоронні органи лише ведуть розслідування цього ганебного факту: хто там був на той момент господарем, працівником підприємства, хто його охороняв, а хто штурмував? І як же можна було парламенту в розпалі розслідування вже виносити вердикт по кримінальній справі, встановлювати, що такий-то учасник інциденту, в даному разі міліція, однозначно винен? Невже в сесійній залі за годину провели розслідування інциденту, яким прокуратура, міліція, СБУ, суди займатимуться ще не один тиждень?

Але все це риторичні й наївні запитання. Схоже, коли йдеться про вибори, то право, порядок, закон, а часто й логіка та здоровий глузд відступають на другий план. Як і престиж, імідж держави. На превеликий жаль. Тому й вибудовується цей сумний ряд.: рейдерство і безлад в судах, у Центрвиборчкомі, на поліграфкомбінаті. Це що ціна за посади, бодай і найвищі ?

Комментарии [ 5 ]

22.01.2010 21:05 Петр АНТОНЕНКО

Вибори виграє телевізор

Це дещо незвичний текст на блогу. Пропоную текст іншого автора для читачів "ВВ". Причина проста.: пройшло 5 днів після виборів, а на блогах "ВВ" ЖОДНОГО коментаря виборів. При тому, що їх називали визначальними, доленосними. Що означає така тиша? Може, те, що ми ще не можемо осмислити поразку національно-демократичних сил? І не лише в особі Ющенка. А й Тягнибока, хоч його результат був прогнозований, А особливо ганьбу Костенка, як голови більшої з партій, на які колись розколовся Рух. Таке ганьбовище ще потребує осмисленняч, якого навряд чи дочекаємося в самій партї, як і аналізу у всіх демократичних силах. Пропоную саме цей текст, поки ми зберемося з думками, бо він дуже цікавий, короткий, точний. А заголовок до блогу я поставив, в надії, що ми дійсно проаналізуємо роль медіа на виборах.

Українська справа і вибори-2010

Остап Кривдик, для «Української правди», Четвер, 21 січня 2010, 15:09

Був чоловік у країні Уц, на ім'я йому Йов. І був чоловік цей невинний та праведний, і він Бога боявся, а від злого втікав.
Старий Заповіт, Книга Йова 1,1

Перший тур закінчився. Громадяни зробили свій вибір, фаворити їхньої волі відомі.

Аналізувати циніків Противсіха і Пабата, фантомів Супрун і Рябоконя, ексцентриків Бродського, Богословську і Ратушняка, політичних пенсіонерів Мороза і Симоненка - нецікаво. Вони - паразити виборчого процесу, присутні в ньому з ностільгічних чи комерційних мотивів.

Інші гравці - реальні люди, за котрими стоять структури, кошти, ідеї чи специфічні стилі риторики, і - "маленькі" українці, котрі за них проголосували. У цій статті - аналіз їхніх кампаній з гуманітарного ракурсу і трохи емоцій.

Загальний фон кампанії

І сказав Господь до сатани: Чи звернув ти увагу на раба Мого Йова? Бо немає такого, як він, на землі: муж він невинний та праведний, який Бога боїться, а від злого втікає... І відповів сатана Господеві й сказав: Шкіра за шкіру, і все, що хто має, віддасть він за душу свою. Але простягни но Ти руку Свою, і доторкнись до костей його та до тіла його, чи він не зневажить Тебе перед лицем Твоїм?
Старий Заповіт, Книга Йова 2, 3-5

Плюралізм тотально контрольованих медіа забезпечується лише участю їх власників в конкуруючих політичних командах, а поодинокі безсторонні ЗМІ залишилися лише в Інтернеті. Журналісти покидають професію або ховаються в політично нейтральних темах.

Огидна практика "технічних кандидатів"; кооптовані на базі персонального фаворитизму державні органи - ЦВК, Верховний і Конституційний суди; судові війни, які тільки починають розгортатися - це системні ознаки цих виборів.

Дрібнуватий місцевий адмінресурс і масоване використання грошей і можливостей держави свідчить про те, що нижня ланка примусу зруйнована, але верхня діє злагоджено - як і подобає державній машині, котру використовують в приватних цілях.

Вбитий виборчим заробітчанством моральний дух місцевого активу; непрозора фінансована компанія; уникання пожертв звичайних громадян і волонтерської участі (за кошти доведеться відповісти, а волонтери вимогливі до своїх лідерів) - це специфіка діяльності гравців вищої політичної ліги (окремі винятки лише підтверджують правило).

Торгівля членами комісій і голосами виборців засвідчила нову тенденцію: після епохи рабства-2004, котре базувалося на грубому примусі, починається епоха громадянської проституції.

Національний табір: війна на знищення

І почули троє приятелів Йовових про все те нещастя, що прийшло на нього, і поприходили кожен з місця свого: теманянин Еліфаз, шух'янин Біддад та нааматянин Цофар. І вмовилися вони прийти разом, щоб похитати головою над ним та потішити його. І звели вони здалека очі свої, і не пізнали його... Йова 2, 11-12

Три "гетьмани національного фронту" - Ющенко, Костенко і Тягнибок - програли кампанію. Боротьба між собою і з конкурентом по електоральному полю Тимошенко так захопила їх, що стала ледь не вістрям кампанії (особливо це стосується Ющенка).

Завдяки цим політикам національна демократія знову стає опозиційною, а не державною, ідеєю, а національні питання знову зведуться до регіональної і партійної політики.

Нацдеми пожинають плоди своєї 5-річної присутності при владі чи біля влади. Адже не секрет, що саме представники "Нашої України" мали і все ще мають реальну владу на місцях - і люди бачать наслідки такої влади. Не було критичного звіту за вже зроблене. Не було запропоновано нових ідей і нових команд, подальшої перспективи.

Певною мірою наростив свою популярність тільки Тягнибок, котрий поєднує націонал-демократичну риторику з націонал-люмпенськими підходами, котрі хибують на агресію. Саме таким - в межах тривідсоткового радикального гетто - хотіли б бачити український національний рух його опоненти.

Старі нацдемівські партії - НРУ, УРП, КУН, а великою мірою й УНП - фантоми, неіснуючі структури, що просто паразитують на національній ідеї, їхні "полковники" і "сотники" - вже давно на підтанцьовках в чужих проектах.

"Наша Україна" - єдина реальна всеукраїнська структура з армією депутатів в місцевих радах, мерів і фракцією у Верховній Раді, перебуває в стані напіврозпаду, і, вірогідно, може служити лише гумусом для майбутніх проектів. Її громіздкий партійний апарат, спаралізований невиплатою зарплат, уже давно живе паралельним життям, виживаючи, а не виконуючи свою функцію.

Старий політикум цього флангу явно потребує оновлення. Та чи можна залити молоде вино в старі міхи?

Нові політики: конкурс на кращого "ніякого"

І заговорив шух'янин Білдад та й сказав: Як довго ви будете пастками класти слова? Подумаймо, а потім поговоримо! Чому пораховані ми, як худоба? Чому в ваших очах ми безумні?
Йова 18, 1-3

Лакмусом на "ніякість" "нових" політиків була російсько-грузинська війна. Саме вона показала, як поставляться "новачки" до аналогічних викликів для України.

Тігіпко виграв нішу "нового", "технократичного" політика, посівши третє місце і взявши досить рівномірний результат по всій Україні. У його програмі - багато економікоцентризму, трохи про демократичні процедури, непомітна і невиразна фраза "поверну російській мові статус мови міжнаціонального спілкування", і більше нічого конкретного.

Він жодним словом не обмовився про свої активності в штабі Януковича в 2004-му. Його результат - це очікування тих виборців, котрі ще не мають чітких переконань, але кому вже набридли старі важковаговики.

Яценюк фінішував другим у конкурсі на "нового". Він максимально цурається спадку Революції, всіляко підкреслюючи свою непричетність до неї, втікає від питань національної історії і ідентичності. Від Тігіпка його відрізняє колір біл-бордів і ненаявність власних сотень мільйонів доларів.

Втім, навіть абсолютно провалена кампанія, розгін адекватних кадрів з власних штабів і втрата галицького електорату, де він певний час домінував, не помножила його на ноль, що свідчить: запит на національного модерніста є.

Гриценко відрізняється від "ніяких" тим, що спробував підняти тему демократичного громадянського протесту і покласти її в основу своєї кампанії. Втім, в питаннях історичної пам"яті і національної ідентичності він рівно настільки ж "ніякий", як і його конкуренти за статус "нового".

Литвин - еталонний "ніякий", але він програє своїм конкурентам за критерієм "новизни", і балансує на межі політичної пенсії.

Всіх цих кандидатів об'єднує одне: вони зацікавлені в тому, щоб Україна була ніякою і не могла чітко сформулювати, яку політику вона хоче. Тоді вони зможуть використовувати зміст лише як фантик, приманку, ФОРМУ.

Переможці: тріумф безнаціонального

І Йов заговорив та й сказав: Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік! Нехай стане цей день темнотою, нехай Бог з висоти не згадає його, і нехай не являється світло над ним!... Бодай темрява й морок його заступили, бодай хмара над ним пробувала, бодай темнощі денні лякали його!...
Йова 3, 2-5

Найуспішнішим "ніяким" політиком України, втім, є не Тигипко, а Тимошенко. Ніщо не завадило її фракції подати законопроект про статус учасників УПА, а трошки раніше проголосувати за святкування 90-річчя комсомолу. Вона пожинає плоди своєї непослідовної політики - загравання з Кремлем, задирання ціни на газ, голосування за двомовний закон про держслужбу, піару на грипі, якшання з ПР у вересні 2008-го.

Вона пожинає плоди дій своєї різношерстої "каманди" - мисливців на людей, учасників педофільського скандалу, земельних баронів. І тільки секонд-хенд "голосуй, или проиграешь" а ля Єльцин-1996 дає їй якісь шанси.

Янукович і його супутники - послідовний антиукраїнець Табачник, совєтофіли Клюєв, Колесников і Азаров - показали приклад того, як особисті конфлікти можна відкладати задля перемоги (інше питання - якою ціною).

Послідовно проводячи час за спостеріганням гризні в "помаранчевому" таборі, вони на контрасті взяли своє і впевнено прямують до перемоги.

Від Януковича можна очікувати неорадянщини, від Тимошенко - неокучмізму. І одне і друге буде абсурдним і неуспішним.

Це чужа війна двох олігархічних сил.

Що далі?

І відповів Господь Йову із бурі й сказав: Підпережи-но ти стегна свої, як мужчина: Я буду питати тебе, ти ж пояснюй Мені! Чи ти хочеш порушити право Моє, винуватити Мене, щоб оправданим бути?
Йова 40, 6-8

І знову вкотре постає питання: хто замість них?

Є певний запас міцності - тому людям зі схожими цінностями треба шукати один одного і народжувати спільноти довіри і дії.

Теза "політика - брудна справа" є політтехнологією брудних політиків. Україна потребує людей, які своєю професією виберуть політику, людей, котрі справою докажуть, що варті людської довіри. І саме місцева політика, де найбільш реально видно результати, здатна народити таких людей.

Місцеві вибори є шансом сформувати місцеві блоки, добиватися влади на місцях. Це не потребує великих грошей, натомість потребує великої праці з людьми. Далі - творіння нових партій. Без партій не буде демократії, без демократії не буде української влади, без легітимної влади не буде України.

Майдан - це генеральна репетиція Нормальної України. Ми побачили, скільки нас є, і що ми можемо зробити, коли ми разом. То ж "по вірі нашій нехай буде нам".

Комментарии [ 8 ]

31.12.2009 21:00 Петр АНТОНЕНКО

Допоможемо птахам, або Чи існує життя після виборів ?

Якось я прочитав один цікавий вірш, російською. Пригадую першу строфу:

«А где-то есть на свете,

среди иных чудес,

обыкновенный ветер,

обыкновенный лес».

Ну, й далі в такому ж дусі. Цей чарівний вірш нагадав, що є у світі щось просте й несуєтне, те, що ми розучилися помічати через житейську метушню.

Відкриваю інформаційні сайти , що стає вже якоюсь шкідливою звичкою — оце мало не щоденне їх читання. Звичкою є й читання на цих сайтах, найперше, так званих суспільно-політичних повідомлень, простіше кажучи, голої політики. Раптом, у менше заполітизованих інтернет-виданнях надибую звичайну, а, може, часом і не дуже звичайну, але не заполітизовану інформацію. Помічаю, що починаю її з цікавістю читати. Виявляється¸ «мешканка китайської провінції Хенань відзначила свій 107-й день народження з новими молодими зубами, які їй подарувала природа, Цзяо Чженьва розповідає, що її "неочікувані" зуби досі продовжують рости». Ні, ну це просто чудо. І воно чомусь зацікавило мене більше, аніж так звані політичні пристрасті. Читаю далі.

«Команда грецьких і англійських археологів досліджувала біля берегів Греції стародавнє затонуле місто Павлопетрі. Йому налічується приблизно 5000 років.. За розміром і багатством фрагментів, що збереглися , місто не має рівних». Ось куди можна заглибитися. На тисячі років, коли більшості наших політиків явно ще не було нас світі.

А чим не новина ось таке : «Жителя Дубая Каші Самаддара визнано найбільш мандрівною людиною у світі. Каші став володарем світового рекорду у сфері подорожей. Як записано в Книзі рекордів Гіннеса, за 12 років, 8 місяців і 13 днів чоловік відвідав 194 країни світу, що входять в ООН.»

І вже нарешті просто стаєш у захваті ось від такої чудової інформації :

«Житель села Раєвка в Башкирії (Росія) виготовив до Нового року гігантський валянок 130-го розміру. Над незвичайним екземпляром майстер працював вісім місяців. На виготовлення взуття він витратив близько 50 кілограмів овечої шерсті. Всі етапи, від вичісування шерсті до валяння, майстер виконував уручну за старовинною технологією. Валянок вийшов висотою 140 сантиметрів. Як пояснив майстер, ідея створення гігантського взуття полягала в тому, щоб привернути увагу суспільства до відродження стародавнього промислу -— валяння валянків.»

І раптом починає доходити: десь поруч з нами, наче паралельно, існує нормальний, часом і дивовижний, але нормально несуєтний світ, від якого ми чомусь відриваємося у своїй щоденній товкотнечі.

А тут ще наспіла справжня зима, гарна, зі снігами., морозцем. Така, що мимоволі згадуєш дитинство. Хоч насправді такі зими були й кілька років тому, просто гарне чомусь ми стали забувати.

А ще згадав про птахів. Їм зараз сутужно, бо голодують. Причому, вчені говорять, що пташки потерпають не так від морозів, як від нестачі їжі, що усугублює дію холоду. То ж допоможімо птахам — крихтою хліба (краще білого), жменькою зерна, шматчком сала. За відсутністю годівнички покладіть все це просто на підвіконня. І будете спостерігати за веселими сніданками пташок.

Хтось з прискіпливих читачів, звернувши увагу на заголовок, запитає : «А де ж тут, в цьому тексті,— про вибори?». А ніде ! На другому плані, за всім отим, що є справжнє, несуєтне житя. Ні, вибори теж справжні. І ми на них сходимо. Але прикро, мабуть, коли за всім цим ми не бачомо світу, звичайного життя. І вважаємо, що на виборах мало не закінчуєтья все на світі. То ж, перефразовуючи слова одного лектора зі знаменитої новорічної кінокомедії — «Чи є життя на Марсі?», хочеться навіть не запитати, а ствердити : життя є й після виборів.

…Так не забудьте вранці вийти й погодувати наших веселих, правда, змерзлих, пташок.

Комментарии [ 2 ]

21.12.2009 22:26 Петр АНТОНЕНКО

Знищені комуністичним режимом

В ці дні — черговий страдницький ювілей нашої української історії. 75 років тому була перша хвиля розстріляного українського Відродження. Звичайно, можна вести відлік тоталітарного терору і від перших же днів жовтневого перевороту, згадати перші радянські концтабори, врешті, Голодомор 1932-1933 років. Але те. що почалося в грудні 1934-го, в українській історії стоїть осібно. Бо це вже була війна проти самого духу й душі нашого народу, проти його духовної еліти.

14 грудня 1934 року каральними органами СРСР були розстріляні за сфальсифікованими звинуваченнями письменники Григорій Косинка, Іван Крушельницький, інші відомі представники творчої інтелігенції. Розстріли продовжувалися і в наступні дні й тижні.

З нагоди цієї сумнопам`ятної дати Всеукраїнське Товариство “Меморіал”, Інститут національної пам’яті організували на Лук`янівському цвинтарі Києва акцію вшанування розстріляної української інтелігенції. На одній з ділянок кладовища було освячено пам’ятний хрест на місці умовного поховання жертв тоталітарного режиму. Умовного, бо не те що через 75 років, а вже на ранок після нічних розстрілів навіть працівники Лук`янівського кладовища не могли розпізнати місць цих безмогильних, безхресних поховань. Розстріляних закопували у ями там, де по їх останках проходили цвинтарні доріжки, газони. Все старанно вирівнювали, маскували. Так закопували в мерзлу землю цвіт нації.

Біля пам’ятного хреста було відправлено панахиду. Відбувся мітинг представників громадськості. Ось що, зокрема, говорили промовці.

Відомий правозахисник, колишній політв`язень Василь Овсієнко : ”Для сталінського режиму зручний момент знищення української еліти настав у грудні 1934 року після вбивства в Ленінграді Кірова. Вбивство це було зовсім не політичним, скоріше провокативним. І вже 1 грудня виходить підготовлена Сталіним постанова про порядок ведення справ “по підготовці та здійсненню терористичних актів”. Тобто, цей терор був поданий як “боротьба з тероризмом”. На все слідство відводилося 10 діб. Участь представника захисту, самого звинуваченого, оскарження вироку — все це не передбачалося. І вирок виконувався негайно після його винесення. Що було цілком в дусі настанов творця радянської держави Леніна. Вке 4 грудня газета “Правда” повідомляє про арешти знайдених “терористів”. Такі люди були арештовані і в Україні, зокрема, в Києві, І це були представники української творчої інтелігенції.”

Доктор історичних наук Сергій Білокінь : “Дехто нині твердить, що, мовляв, уже пізно робити якусь люстрацію, судити тих, хто винен в масових репресіях, Голодоморі. Ні, це не так і це ніколи не пізно. Бо історія продовжується. І ми зараз виходимо на нові випробування у зв’язку з певними політичним процесами.”

Голова Товариства “Меморіал” Лесь Танюк : “ Людей розстрілювали в Жовтневому палаці і привозили ховати сюди. Маємо жахливі цифри про знищення людей, які були цвітом нації. Знаменита родина Крушельницьких, яких фактично заманили з Галичини сюди і знищили. Це були геніальні юди, вершина мистецтва. Їх було розкидано по всьому світу, від Києва до Сандормоху, від Соловків до Ленінграду. Ясно було, що так звана “справа Кірова” була вигадана ще до його вбивства. А Кіров сказав свого часу :“Треба карати так, щоб на тому світі був великий приріст населення”. Ось так впроваджувалася ця ідіотська ідея, що чим більше вб`єш людей, тим більше принесеш їм щастя. Ідея, яка рівняє коричневий фашизм з червоним. .Але сьогодні ми можемо вдруге ступити в ту ж ріку, якщо до влади прийдуть люди, які не мають історичної пам`яті. То ж постараймося зробити все, щоб подібне не повторилося.”

Онука Івана Крушельницького Тетяна Крушельницька : “Таке вшанування мало б відбутися значно раніше. Може, отут та яма, де поховані мій дід і його брат Тарас, може, десь поруч? Але належного вшанування цього місця поховання досі не було. Всі бачать, наскільки це непривітне, невпорядковне місце. А хіба ж то не був геноцид, подібний до голодомору ?”

Академік Ігор Юхновський, керівник Інституту національної пам’яті : “Добре, що нарешті жертви цього терору названі по іменах, що їх будуть поминати. Інститут національної пам’яті буде ініціювати судові справа стосовно злочинців, які нищили люд України. Запам`ятаймо : ми є господарі у своїй Україні і маємо себе вести як господарі.”

Були й ще не менш схвильовані виступи. Від Всеукраїнського Товариства ”Просвіта” слово вшанування сказав член Центрального правління Микола Оцун. Було те, що промовистіше виступів. На акції була донька Івана Крушельницького пані Лариса Крушельницька. Які почуття переповнювали цю немолоду вже жінку, батька якої розстріляли і таємно закопали ось тут рівно 75 років тому? Пані Лариса ковтала пігулки і ледве могла встояти на ногах. За неї, їхню замучену родину говорила на мітингу донька Тетяна.

…Схиляють голови свого пломіння свічки біля хреста. Звучить молитва. Вічна їм пам'ять. І недопустімо повторення тих часів, тих трагедій.

х х х

Наостанок мушу сказати про дві речі. Перше — це повна відсутність представників влади, і всеукраїнської, і міської. Втім, не зволили вшанувати пам'ять патріотів і деякі політичні сили, що постійно афішують себе як національні, патріотичні й демократичні. І друге. Місце, де довелося встановити пам’ятний хрест, представляє собою задвірки Лук`янівського цвинтаря, більше схожі на смітник. Крім того, з усіх боків місце впокоєння людей оточили будівельні майданчики, роботи ведуться впритул до могил, мало не на самих похованнях. То хто ми тоді такі? Сумно, боляче…

Комментарии [ 114 ]

12.12.2009 19:21 Петр АНТОНЕНКО

Вибори-2010 : демократія і зневіра

Доповідь, представлена на Міжнародній конференції в Польщі, присвяченій виборам в Україні і післявиборчому міжнародному курсу України. (Місто Перемишль, 9 грудня).

Ці вже п`яті українські президентські вибори треба розглядати в контексті всієї 18-річної історії незалежної України. І перше, що треба зазначити,— Україна запізнилася з реформуванням суспільства. Незалежності 18, а Європа щойно відзначила 20-у річницю падіння Берлінського муру, мирних революці1й у Польщі, Чехії, Угорщині, інших країнах, падіння соціалістичного табору. Радянський Союз же, в складі якого перебувала Україна, протримався ще 2 роки. На те є свої історичні причини і це окрема тема. Якщо сказати коротко — саме тут, в СРСР, був епіцентр європейської й світової комуно-тоталітарної системи.

Ця обставина вплинула й на подальшу історію вже незалежної України —мова про дуже повільні темпи суспільних перемін. Ці 18 років можна чітко розділити на дві частини. Перші 13 років — це млява імітація реформування суспільства від тоталітарного, колоніального до незалежного й демократичного. Це президентство Леоніда Кравчука ( два з половиною роки) і Леоніда Кучми (10 з половиною років), Характерно, що обидва — представники комуно-радянської номенклатури. Кравчук був секретарем ЦК Компартії України, Кучма — теж крупним партійно-радянським функціонером.

Другий етап новітньої історії почався з 2004 року, з Помаранчевої революції. Це президентство Віктора Ющенка. І це період бодай початку, але справжніх, а не декларованих, перемін в суспільстві, але при шаленому спротиві старого режиму, тобто залишків тоталітарно-колоніального минулого України. Тому багато що із задекларованого Помаранчевою революцією, а точніше сказати — з наївно очікуваного стомленим за попередні 13 років болота народом, не збулося й не могло збутися. Не настільки ще сильні були демократичні сили, демократичні традиції народу, щоб так швидко зламати опір залишків минулого режиму.

Ось суть нашої сьогоднішньої ситуації, і вона накладає безпосередній відбиток на виборчу кампанію. Вона проходить при шалених потугах реанімації, реставрації і пожвавлення залишків старого режиму, аж до знову активної участі у виборах прямих апологетів тої системи — комуністів і соціалістів, і що ще більш суттєво — при шаленому спротиві олігархічних кланів, які за 18 років практично майже окупували Україну, її ресурси, її медіа-простір.

Зараз не говоримо про такий чинник, як зовнішній фактор (в Україні під цим бачать традиційно вплив Росії). Він існував завжди, існує і зараз. Але сконцентруймося на внутріукраїнських факторах. Врешті, як казали древні, сила ворога —у нашій слабкості. Тут досить зазначити, що абсолютно чітко задекларований нинішнім президентом курс остаточного подолання залишків тоталітарного, комуністичного, колоніального минулого України, курс «додому, в Європу», як говорить президент, тобто на Євроінтеграцію, звичайно ж, викликає сильний спротив з боку Росії, яка має в Україні потужну п’яту колону україноненависників.

Нинішня ситуація, а відтак —виборча кампанія дивовижно поєднує різні фактори. З одного боку це безсумнівно елемент демократії. Це надбання Помаранчевої революції, Майдану. Це можна схарактеризувати в такому політичному афоризмові, скерованому до виборця : «Ви, звичайно, можете відправити у відставку президента Ющенка, тобто можете не обирати його на другий термін. Але ви маєте сказати спасибі Ющенку, що ви можете його спокійно замінити». В тому, що президента можуть тепер переобрати на іншого, і є чи не основна історична заслуга Ющенка. Притому, незалежно від того, чи дійсно він не впорується з обов’язками глави держави, чи виборці просто мають таку думку? Думка ця часто не відповідає реаліям, але така наша українська дійсність. Тому врешті виборець голосуватиме так, як він вважає. А звідки взялося таке його переконання — то вже питання наших реалій, зокрема, нашого медіа простору.

Претензії до чинного президента викликані тим, що життя людей за останні 5 років суттєво не покращилося. Точніше, покращення є, але люди швидко до цього звикають, а головне — і далі продовжують порівнювати: чому ж у нас так повільно настає нормальне життя, якого вже досягли наші сусіди в Європі? Не менше роздратування народу викликає і так звана соціальна несправедливість, відкрите хизування новітніх багатіїв ( народ їх вважає майже стовідсотково злодіями й бандитами) своїми статками. Повно несправедливості в судах і загалом правоохоронній системі.

Постає питання : хто винен ? Так от, за традиційною ментальністю українців, винен ГОЛОВА. Цебто, глава, лідер, будь то колишній колгосп, завод чи зараз — держава. Важко розтлумачити людям, що за нашою Конституцією за економіку, а отже, по суті — й рівень життя людей повністю відповідає уряд. Що у нас є і представницька влада, тобто парламент, різношерстий, переповнений всякими особами, який не лише видає закони, а чомусь постійно втручається у функції виконавчої влади, насамперед, у функції прем’єра, та й президента. У людей же поняття просте — голова відповідає за все. Ось звідси й падіння підтримки Ющенка, порівняно з 2004 та й 2005 роком.

Але чи не основна біда України —відсутність справжньої політичної еліти, її слабкість. Це чітко проявилося і за ці 5 років, які мали б стати, та не стали роками кардинальних перемін. Почалося вже в перші тижні президентства Ющенка. Варто нагадати, що президентські вибори 2004 року виграв Блок партій «Наша Україна», кандидатом якого і був Віктор Ющенко. До нього на виборах примкнув Блок Юлії Тимошенко (БЮТ), тоді лише —з двох партій (зараз їх три). Це називалося коаліцією «Сила народу». І до неї окремо примкнула Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом — зі своїх певних міркувань, а скоріше — через конфлікт з режимом Кучми, кандидат від якого Янукович опонував Ющенку.

Після перемоги на виборах , вступивши на посаду президента, Ющенко одразу ж запропонував всім 10-ти партіям Блоку «Наша Україна» об’єднатися в єдину, потужну українську державницьку партію. Лідери партій відмовилися. Необхідність об`єднання президент мотивував ще й тим, що всього через рік з чимось , в березні 2006-го, мали бути наступні парламентські вибори. І виграш президентських виборів — то була половина справи. Це треба було підкріпити перемогою на парламентських виборах. І тим більше, що додалася дуже суттєва обставина. В розпал Помаранчевої революції, як компроміс між силами опонентів, було внесено парламентом і грудні 2004 року дуже серйозні зміни до Конституції України. Правда, вони вступали в дію через рік, з початком 2006 року, але все ж перед новими парламентськими виборами. І ці зміни дуже обмежували повноваження президента, фактично перетворювали Україну на парламентсько-президентську республіку.

Заклик президента до своїх соратників не був підтриманий. Не підтримали і другий, м’якший варіант — залишатися при своїх партіях, але йти на вибори парламенту єдиним виборчим блоком, тобто єдиним списком кандидатів. Нарешті не було підтримано й третій, ще м’якший варіант і заклик президента — демократичних силам бодай не сваритися, не ворогувати на виборах. Десять партій Блоку «Наша Україна» розбрелися в різні боки. Хтось пішов з БЮТ, хтось сам , як УНП, Українська народна партія, більший осколок колись єдиного й розколотого Руху. В результаті УНП просто зганьбилася на виборах. А «Наша Україна» замість потужної об`єднаної партії, постала як організація, створена на базі одної з партій Блоку — «Солідарності», плюс чиновництва. Ця так звана президентська партія, яку зараз уже формально очолив Ющенко, ледве животіє всі ці роки.

Але ще більшою трагедією, ніж розбрат у Блоці «Наша Україна», став загальний розкол політичних сил Майдану восени 2005 року. Почав його

БЮТ, лідер якого Юдея Тимошенко у вересні публічно звинуватила найближче оточення президента Ющенка в корупції. Далі була відставка президентом першого демократичного уряду на чолі якраз з Тимошенко, Далі — піврічна колотнеча і ворогування на виборчій кампанії колишніх соратників по Майдану І закономірний результат : ці сили Майдану програють перші ж парламентські вибори. В березні 2006 року вони не набирають більшості в парламенті, тобто хоча б 226 мандатів. І опиняються в опозиції. А опозиція до президента стає парламентською більшістю. Нею стали три фракції : Партія регіонів на чолі з тим же переможеним і здавалося б, відправленим на маргінеси політики Віктором Януковичем, і вічні непотоплювані ліві — комуністи і соціалісти. Лідер соціалістів, недавній соратник по Майдану Мороз спокійно очолив Верховну Раду. Далі, згідно вже оновленої конституції, парламент пропонує президентові призначити прем’єр-міністром Януковича. Ющенко змушений робити таке подання, бо так велить Конституція. Парламент призначає у серпні 2006 року прем’єром, вже вдруге, Віктора Януковича.

Силам Майдану залишається тут же «розхитувати» програний ними парламент. Особливо старався в цьому Блок Юлії Тимошенко. Дійшло до того, що її фракція в повному складі склала депутатські повноваження. Відтак в парламенті залишилося менше необхідних для його роботи мінімальних 300 мандатів. І Указом Президента вперше в історії парламент був розпушений, восени 2007 відбулися перші позачергові парламентські вибори.

В умовах триваючої ворожнечі між БЮТ і пропрезидентською «Нашою Україною» ці сили заледве набрали сумарно на невеличку, хистку парламентську більшість, отримали разом 228 мандатів з 450-ти. Але це дозволило Юлії Тимошенко, як главі більшої фракції цієї коаліції, в грудні 2007 року вдруге посісти посаду прем`єра

Далі тривала і триває по сьогодні конфронтація між БЮТ і «Нашою Україною», обидві ці сили воюють і з Партією регіонів Януковича, яка тепер має в парламенті найбільшу фракцію — понад 170 депутатів. Тобто, на зміну двополярному протистоянню 2004 року маємо тристороннє, трикутник Ющенко—Янукович—Тимошенко. Ясно, що це все безпосередньо наклалося на ситуацію в країні, держава знову в розбурханому стані, по кожному питанню політики, ідеології, економіки йде протистояння нового зі старим. Плюс політична неструктурованість суспільства, невизначеність ідеологій, а простіше кажучи —не політичне, олігархічно-«політичне» життя. Ось на якому фоні відбуваються наші вибори.

Після цього аналізу легше відповісти й на запитання стосовно характеристик кандидатів. Притому, що на Заході, починаючи вже з Польщі, існують усталені демократичні традиції, і там людям здаватимуться незрозумілими, дивними деякі наші політичні реалії. Наприклад, важко говорити про якусь ідеологію, партійність кандидатів.

Найпростіше поділити всі 18 кандидатів на дві групи. Одна — це діючий президент Віктор Ющенко, котрий уособлює курс на радикальні переміни в суспільстві, курс на демократію, національні інтереси в поєднанні зі шляхом «додому, в Європу». До Ющенка близько примикають Яценюк, Костенко, Гриценко. Є цілком реальна і резонна пропозиція, щоб ці три кандидати, навіть висунувшись і провівши свою виборчу кампанію, набравши за особою певний електорат, перед самим голосуванням зняли свої кандидатури на користь Ющенка, закликали прихильників голосувати за нього. Це могло б допомогти Ющенку пройти в другий тур, що буде зробити вкрай важко І ось чому.

Решта кандидатів — це просто опоненти Ющенка. І тут є два кандидати, лідери двох політичних сил, яких називають вже «головними». А так звані «соціологічні дослідження», так звані «рейтинги» кандидатів, що в Україні є наскрізь фальшивим, проплаченими, але вони дуже впливають на мізки виборців,— мало не автоматично «виводить» в другий тур саме їх — Януковича і Тимошенко. Це є два олігархічні клани, які поділили Україну фактично, а тепер хочуть закріпити це і юридично.

Очевидно, в другий тур таки ж вийде Янукович, навіть на старому електоральному запасі 5-річної давнини, плюс як лідер опозиції, до якої завжди хилиться невдоволений люд. Складніше питання з Тимошенко, бо її може обійти в першому турі не лише Ющенко, а й навіть Яценюк чи Тігіпко.

Високі рейтинги двох останніх є результатом великого фінансування обох їх певними бізнесовими колами з якихось своїх стратегічних міркувань. За кількістю агітації , розгалуженістю структур , а це все шалені кошти, ці молоді амбітні політики мало поступаються трьом основним кандидатам.

Наступна характеристика виборчої кампанії — поєднання старих, зрілих досвідчених політиків і нових. Вперше в історії одночасно балотуються всі три вищі посадові особи держави —президент, голова парламенту, прем’єр. Поряд з ними — молодші, перспективні Яценюк, Тігіпко, Гриценко. Зі старшого покоління— вічні «балотанти» , лідери відповідно комуністів і соціалістів Симоненко і Мороз. При тому, що Симоненко на цей раз формально йде не лише від очолюваної ним компартії, а й від блоку лівих сил. Вічний «балотант» також Юрій Костенко, голова Української народної партії. 10 років тому він уже балотувався на президента і показав жалюгідний результат — відсоток з чимось . Причина проста : якраз того ж 1999 року відбувся розкол Народного Руху України, потужної організації, яка, подібно до «Солідарності» в Польщі чи «Саюдісу» в Литві, вела країну до незалежності, але, на відміну від них, так і не прийшла до влади. Після розколу в рік виборів (а розкол і вибори були пов’язані, і це окрема цікава тема), балотувалися обидва лідери двох партій, на які розколовся Рух. Тобто , також і Геннадій Удовенко, який теж набрав такий же жалюгідний відсоток. Костенко був депутатом парламенту всіх скликань, окрім виборів 2006 року. Багато навіть членів очолюваної ним УНП проти його балотування, підтримуючи в основному Ющенка і резонно вважаючи, що Костенко просто відбиратиме голоси у Ющенка. Але більшістю голосів партія таки висунула свого лідера на кандидати. Мотивація — щоб «піарити», рекламувати партію з прицілом на весняні місцеві вибори і цілком імовірні дострокові парламентські. А ще в підґрунті цього балотування —образа частини партійців на президента, який, на їхню думку, «обділив» посадами партію, що так працювала на нього на попередніх виборах.

Ця ситуація в УНП, найбільшій з національно-демократичних партій, спонукає зачепити питання про ці партії на виборах. Опонент УНП, інша частина розколотого Руху, яка зберегла назву Народний Рух України і яку очолює зараз Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ, людина, абсолютно далека від витоків Руху, ця партія відкрито, на з`їзді проголосувала за підтримку на виборах Юлії Тимошенко. Але з цим не згодна дуже велика частина партії. Дійшло до того, що цілі обласні організації НРУ заявили про свій вихід з партії в знак протесту проти підтримки партією Тимошенко і через те, що вони підтримують Ющенка. На їх місце Рух зараз створює нові структури.

Ще одна давня партія — Українська республіканська партія «Собор» , очолювана Анатолієм Матвієнком, заявила про підтримку Ющенка. Так само і РХП , Республіканська християнська партія, яку очолює відомий рухівець Микола Поровський.

Повний хаос з новоутвореними начебто ж демократичними, державницькими партіями. «Наша Україна» щойно на з`їзді заявила про підтримку, звичайно ж, свого голови Ющенка. Європейська партія України на чолі з Миколою Катеринчуком підтримує Тимошенко. Так само «Народна Самооборона» Юрія Луценка.

Взагалі ж, важко говорити про партійність, якусь ідеологію політиків. Бо у нас тут повний хаос, кон’юнктура, і варто запитувати не про те, які партії міняли політики за 20 років, а говорити, як вони мало не щороку міняють погляди й партії. Спершу щодо комуністичної партії колишнього СРСР. Саме собою, колишні й теперішні ліві — Симоненко й Мороз. З інших кандидатів найбільшим компартійним функціонером, і то не дуже великим, хоч і працював у ЦК партії, був Литвин, голова парламенту. Сергій Тігіпко за своєю молодістю на час розпаду СРСР не встиг зробити партійну кар’єру, але безумовно її б зробив, бо був функціонером в молодіжній організації компартії — комсомолі. Решта кандидатів якщо й були в компартії, особливо люди старшого віку, як той же Ющенко, то числилися звичайними рядовими партійцями. Без цього тоді, в СРСР, часто не можна було пробитися навіть на невеличку посаду директора школи, начальника цеху чи рядового журналіста.

Про партійність, ідеологію і кон’юнктурщину краще скаже ось що. Всі основні, серйозні кандидати були й досі в політичному житті, в тому числі в парламенті. Так от, всього 2 з невеликим роки тому, восени 2007-го, були позачергові парламентські вибори. За пропорційною системою, тобто за списками партій і блоків. Ось якою була перша п’ятірка президентського Блоку «Наша Україна—Народна Самооборона»: Юрій Луценко (лідера галасливої організації «Народна Самооборона» через його популярність внесли навіть на перший рядок списку) , В`ячеслав Кириленко— голова партії «Наша Україна», Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Микола Катеринчук. Що маємо тепер:? Дивну картину. З п`яти лідерів блоку президента 4 опинилися в його опонентах. Лише В’ячеслав Кириленко чітко підтримує президента, будучи одним з лідерів парламентської фракції, очоливши Громадський рух «За Україну». Де ж решта? Яценюк і Гриценко балотуються самі. Їх, звісно, можна вважали прихильниками Ющенка, але ж балотуються і ще невідомо, чи дійсно знімуть кандидатури. Про Катеринчука і його партію : щойно прийняли рішення підтримати Тимошенко. А Луценко, котрий зараз є міністром внутрішніх справ і котрий завжди вважався не просто прихильником Ющенка, а його людиною, його висуванцем, відкрито став на бік Юлії Тимошенко і все більше стає проти Ющенка. Чого вартий ось цей заголовок у одній зі свіжих агітаційних публікацій, якими переповнена преса. Це антиагітація, якої у нас більшість, але то окрема тема. Ось заголовок: «Луценко: «Ющенко пригрів бандюків у краватках і заявив: «Юрію, ти їх ніколи не посадиш». Це нормально від одного з найближчих соратників? Звинувачення глави держави у покриванні злочинців. І це, повторю, перша п’ятірка президентського блоку.

Втім, подібне і у опонентів з Партії регіонів. З першої п’ятірки списку кандидатів на тих же виборах вибули аж троє. Раїса Богатирьова тепер секретар Ради національної безпеки і оборони, яку очолює президент держави. Тобто, працює в президентській команді. Тарас Чорновіл посварився з регіоналами і вийшов з партії. Вийшла з неї і ще одна кандидатка з п`ятірки— Інна Богословська, яка нині сама є кандидатом.

Остання — це, звичайно, ставлениця антиукраїнських кланів, може, навіть, якогось від Партії регіонів, бо у них там також розколи. Ця пані вже змінила не одну партію і блок.

Це відповідь про політичну позиції наших кандидатів, про ідейність чи кон’юнктурність.

Щодо посад, які займали. Мороз двічі був головою парламенту. Костенко був міністром екології в кількох урядах. Гриценко — колишній міністр оборони. Тігіпко був міністром, віце-прем`єром, головою Національного банку. Яценюк був головою цього, діючого парламенту, пішов добровільно з посади, коли там фактично розвалилася ота мізерна коаліційна більшість. Також був міністром закордонних справ, займав ще один міністерський пост, був головою Національного банку — дуже насичена кар’єра як на 35 років.

Нарешті про мотивації кандидатів, про «декоративні» фігури. Декого може здивувати їх присутність. При тому, що кандидат вносить грошову заставу за балотування — 2,5 мільйона гривень, або понад 300 тисяч доларів. Сума немала, але хтось же її вносить. Той, хто дійсно висуває кандидата. Перша мотивація такого висування —гарантоване виборчим законом право кандидата виставляти своїх представників у члени виборчих комісій, як окружних, так і місцевих Тобто, деякі кандидати виконують технічну роль, не лише з метою відібрати хоч якісь голоси в тих чи інших реальних кандидатів, а й дають можливість реальним кандидатам мати додаткових членів виборчих комісій. Це для нас суттєво, бо досі не вмерло сталінське правило : «Важливо, не як голосують, а хто і як рахує голоси», Чисто технічні кандидати — такі постаті, як Пабат, Рябоконь, Ратушняк, яких широкий загал не знає.

Про мотивацію Костенка вже сказано. Такі ж, як і він, інші серйозні політики—Яценюк, Гриценко, Тягнибок, Тігіпко, Супрун— прагнуть «засвітитися» саме як серйозні перспективні політики з прицілом на майбутні президентські вибори і вже абсолютно точно — з прицілом на наступні парламентські, та й місцеві заодно. Цього не приховують і самі політики, що їхнє балотування покликане додати авторитету їхній політичній силі.

Окрема ситуація — Противсіх. Це прояв того, що дехто хоче перетворити вибори у фарс. Справа в тому, що чоловік поміняв своє прізвище на ось таке перед виборами і спеціально під них. До цього він був Гуменюк, займав солідну посаду мера міста Яремче за Прикарпатті. По сьогодні є головою Івано-Франківської торгово-промислової палати. І ось така комедія. Це спрямоване на посилення акценту, що багато виборців розчарувалися в політиках і, можливо, голосуватимуть проти всіх кандидатів. Є у нас така графа у виборчому бюлетені. Якщо точно, то вона значиться так : «Не підтримую жодного кандидата». Але це довго і складно, а «проти всіх»— простіше, дохідливіше. Потім стулили два слова в одне і вийшло таке сміховинне прізвище. Що ж, це теж частина нинішніх виборчих технологій.

Загалом же, нинішня виборча кампанія проходить досить мляво, окрім брудної антиагітації в медіа. Може, через тритижневу перерву, викликану епідемією грипу. Щоправда, і цей грип теж надто вже заполітизували й зараз використовують на виборах. Не дуже пожвавили кампанію й ті чи інші гучні скандали, до яких, схоже, виборці вже звикли. Але ще може бути всякого, і нинішня виборча кампанія може бути доволі непередбачувана. В цілому ж, що б там не було, це є поступ до демократії. І в цьому основна історична роль попереднього п’ятиріччя.

Комментарии [ 22 ]

01.12.2009 13:18 Петр АНТОНЕНКО

Нація ми чи народонаселення ?

Візитом до міста Прилуки на тому тижні Президент України Віктор Ющенко фактично почав свою виборчу кампанію. Жодним законом у нас не заборонено ні главі держави, ні спікеру, ні прем’єру балотуватися на посаду Президента, що вони й роблять. І не треба звіт перед громадянами (вони ж виборці) вважати адмінресурсом. В кожній нормальній країні глава держави, балотуючись вдруге, повинен найперш прозвітувати про попередню роботу, і можете називати це агітацією.

Це все до того, що Віктор Ющенко, у якого нема часу й змоги їздити з суто агітаційними поїздками, в цей день 24-го листопада, взявши участь у трьох заходах, водночас і звітував, і агітував. І це цілком природно.

Перша акція — відкриття пам’ятного знаку на місці, де буде встановлено пам’ятник жителям Прилуцького району, що загинули від голодомору і політичних репресій. Поки що — саме цього знака, а не пам’ятника. Бо й по сьогодні на цей пам’ятник, який мав бути відкритий ще півтора року тому, нема офіційної згоди Прилуцької міської ради. Не проголосувала вона досі за таке рішення. Рада така, які ми наобирали весною 2006-го. Недобиті ліві, дивно переплетені з помаранчово-червоно-білими партіями Майдану. І вийшло, що Президент разом з жителями Прилук і району вольовим шляхом відкрив цей знак, давши сигнал тій недолугій раді. Ні, юридично нічого не порушено — встановлено ж бо ще не сам пам’ятник.

Але ця ситуація пояснює, чому завжди коректний, тактовний Віктор Ющенко на цей раз особливо не добирав слів, зокрема, назвавши соціалістів «перепеченими комуністами». Соціалістів згадав до того, що мер Прилук якраз належить до цієї партії. А ще Президент вказав на пам’ятник Леніну, що бовванів за кількасот метрів, на центральній площі міста. Зовсім поруч від пам’ятника жертвам режиму цього більшовицького вождя. Абсурд? Звичайно. Але такі ми є. І про це ще раз нагадав Президент.

Тема голодомору, політичних репресій, тема нашої історичної пам’яті логічно вийшла па перший план візиту, що проходив після відзначення Дня Свободи і незадовго до Дня пам’яті жертв Голодомору. Акцент Президента на цих темах, заклик до нас бути нацією, а не населенням — все це в черговий раз викликало сичання і шипіння опонентів глави держави, україножерів. Дехто ще й почав підраховувати: мовляв, споруджений торік в столиці Національний меморіал пам’яті жертв Голодомору коштував 110 мільйонів гривень. На це Ющенко нагадав, що невже 10 мільйонів невинно убієнних голодом українців не варті того, щоб хоч через 75 років їм встановити знак вічної пам’яті. А я, продовжуючи цю думку, пропоную просто поділити 110 мільйонів на 10 мільйонів і вирахувати ціну одного людського життя за кривавою арифметикою людожерів. Це 11 гривень. Або вартість двох пляшок поганенького пива чи 300 грамів ковбаси — може, таке порівняння декому буде дохідливішим.

Я об’єдную зараз в цьому матеріалі тези всіх трьох виступів Президента в Прилуках — на мітингу, прес-конференції і зустрічі з виборцями. Бо Ющенко, на відміну від декого, не міняється, залежно від аудиторії, тому не міняв цих своїх тез. Так от завершуючи тему національної гордості, пам’яті, наших святинь, духовності, глава держави навів сумні цифри щодо того, як наш «український» неукраїнський уряд за останні два роки «підтримував» українське слово, книгу, культуру, освіту, музеї, бібліотеки. Не для політичного піару, а насправді.

А тепер відповім тим, хто торочить, що Президент, мовляв, акцентує лише на гуманітарних питаннях, а не на економіці. Тут можна було б нагадати, що за нашою Конституцією керівництво економікою, відповідальність за неї повністю покладено на Уряд. Але поговорімо й про економіку. Сам їй був присвячений візит Президента на знамениту тютюнову фабрику, гігант цієї індустрії в Україні. Не будемо зараз торкатися теми продукції цього підприємства. Ющенко дотепно зауважив на прес-конференції якраз на фабриці, що сам він кинув курити у першому класі. Але поки що така індустрія існує, є таке підприємство на тисячу робочих місць, воно отримало дуже великі закордонні інвестиції — 120 мільйонів доларів. Закривати його ніякий уряд не буде. А от напаскудити може. Президент назвав лише три серйозні проблеми фабрики, створені з милості Уряду. Перша — тяганина з оформленням купівля землі, на якій розміщене підприємство. Це при тому, що землю під промисловість, торгівлю продано тисячам об’єктів. Друге — дивне винесення митного поста за межі фабрики. Тепер підприємство, яке є величезним експортером продукції за кордон, зустрілося з численними проблемами, дуже близькими до корупції. Третє — уряд за останні роки в кілька разів (!) підвищив акцизний збір на цигарки. Мотивуючи то «боротьбою з курінням», то потребою «наповнювати бюджет» (останнє ближче до істини — бюджет латають, чим тільки можна). В результаті — потік контрабандних сигарет із-за кордону, з тої ж Росії, де акциз у два з половиною рази менший. Звичайно, Президент пообіцяв втрутитися в ситуацію, поправити справу. Якщо треба — скасувати чергове недолуге рішення уряду, Але ж, схоже, він вже стомився їх скасовувати.

З економіки почав Ющенко і свій виступ у міському Палаці культури на зустрічі з виборцями. Тривала вона дві з половиною години, разом з відповідями на численні запитання. Так от стосовно економіки глава держави почав з того, що у нас надто багато плачів, бідкань, посипання голови попелом. Натомість просто назвав кілька цифр. За роки його президентства експорт України, тобто продаж нашої продукції за кордон, зріс у 2,5 рази. В тому числі ми займаємо 5 місце у світі по продажу зерна. Якщо за всі попередні роки незалежності, тобто станом на 1 січня 2005 року, в Україну надійшло 16 мільярдів доларів інвестицій, то лише за 4 наступні роки —майже вдвічі більше, 30 мільярдів. 22 мільйони громадян України — вкладників банків, мають на своїх рахунках 215 мільярдів гривень вкладів. За попередній рік Україну відвідало аж 24 мільйони іноземних туристів.

Але досить цифр, бо розумію, що дехто сприйме це, як колишні репортажі з партійних з’їздів. Просто цим говориться, що крайнощами є бідкання і плачі. А щодо проблем — їх теж море. І як може бути інакше, коли вони породжені політичними факторами. Простіше кажучи, відсутністю не те що патріотизму в політикумі, а елементарної порядності. Чи не тому, говорячи про підписану на початку року урядом газову угоду з Росією, яку глава уряду подає, як велику перемогу, Ющенко з сумним гумором зазначив : «Перемога така, що вже здачу давати нічим». А щодо порядності, то про що говорити, коли, як запевнив Президент, варто депутатам парламенту зняти з себе депутатську недоторканість, не менш як кілька десятків їх просто підуть під суд. Тому й не знімають недоторканості і не знімуть, попри всі заяви. До речі, щодо судів. Їх хапуги поки що можуть не боятися. Президент зробив подання у Вищу раду юстиції на звільнення з посад за корупцію 400 суддів. Згідно закону лише рада може їх, призначених пожиттєво, звільнити дочасно. Жодного ще не звільнено!

Уряд і його главу Президент згадав доволі гостро не раз за цей день, Іноді здавалося, чи не забагато? Але занадто серйозні речі на кону. Скажімо, ота сама керована урядом економіка, попри парадні реляції, дійшла до того, що нічим наповнити державний бюджет. І на зарплати, пенсії, інші соціальні витрати, на утримання бюджетної сфери, схоже, уряду доведеться позичати гроші у олігархів. Правда. під які політичні «проценти»? Колосальний дефіцит бюджету доповнюється все зростаючим державним боргом. Величезний дефіцит торгового балансу. І не лише через те, що знову з’явилися труднощі з експортом, а й через зростання імпорту, надмірного, невмотивованого завезення товарів із за кордону. Тому склалася вкрай негативна різниця між виручкою за експорт і витратами на імпорт.

І знову про політику, якої, звісно, не міг обминути переповнений зал виборців. Говорячи про січневі вибори глави держави, Президент просто попросив визначитися з орієнтирами, пріоритетами. Чи ви за латання дірок, популізм, крихти подачок зі столу олігархів, чи за нормальну економіку? Чи за беззаконня під виглядом «сильної руки», «наведення порядку», чи за нормальну, демократичну державу?

Висловлене Президентом на нашій Чернігівській землі спонукає подумати про головне: коли ми нарешті скажемо собі, що ми нація, що ми країна, яка, за словами Ющенка, повертається додому, в Європу, частиною якої завжди була України. Повертається до нормального, демократичного життя.

Комментарии [ 11 ]

20.11.2009 12:16 Петр АНТОНЕНКО

МАЙДАН з нами і в нас

Рефлексії до річниці набутої і призабутої Свободи

22 листопада. Не шукайте це свято в багатьох календарях і в багатьох головах співвітчизників. Між тим, воно існує. Навіть офіційно. Встановлений Указом Президента України День Свободи, день початку Помаранчової революції. Нині вже і ювілейна дата — 5-та річниця. Святкуємо, відзначаємо, співвітчизники ?

Для мене — це Свято. Може, й найбільше, бо свято Свободи. Бо я з тих, кого зараз називають “майданутими”, “помаранчевою чумою” та іншими милими словами. А днями один з депутатів-яструбів Партії регіонів, обігруючи модну грипозну тему, заявив, що він вдягає марлеву пов’язку лише спілкуючись з “помаранчовими”, щоб не заразитися. Я міг би зараз відповісти цьому хамуватиму депутатові не менш вульгарно, хоча б стосовно їхнього комуно-імперського вірусу, який свого часу, на жаль, глибоко інфікував не мільйони, а мільярди людей. Але звертаюся зараз не до хамів. І не до очільників національно-демократичних сил, які прогуркали, розтринькали за ці роки все, що встигли.

Звертаюся до тих мільйонів українців, які тоді стояли на тому великому МАЙДАНІ, яким стала вся Україна. Чи бодай біля нього. Це ті люди, які за два місяці прийдуть на нові вибори і які зараз у повному сум’ятті перед своїм новим вибором. І домінує в цьому сум’ятті одна теза — зневіра. З варіаціями на кшталт — розчарування, апатія, озлобленість.

Що ж, знеВІРА — почуття сильне, адже це втрата віри в себе. В що (в кого), виявляється, вірити найважче. Спробуймо розібратися в цій невірі, в тому, у що ми перестали чи перестаємо вірити? В обраного нами ж 5 років тому Президента? В його команду, лідерів Помаранчевої революції, хоч стосовно неї важко говорити про лідерів : лідер був один — народ. Але невже ми стояли на Майдані персонально за когось, а не за себе, за те, щоб не жити так, як до того, щоб бути не німим гвинтиком, а людиною.

Давно сказано, що короля грає оточення, свита. Поганою, дірявою виявилася “свита”? Може бути. От тільки чи не були ми теж бодай клаптиками її? З наплічниками й комірами ясно: розчварилися, ще починаючи з сумнопам`ятної заяви 5 вересня 2005 року, зробленої вустами чоловіка, що очолював виборчий штаб Ющенка, а тоді, у вересні, глаголив уже від імені його політичної опонентки. А ті, кого опонентка затаврувала тоді останніми словами, оті любі друзі глави держави, зараз дивним чином опинилися в її команді.

Та зараз я таки ж не про наше гниле верхів`я політикуму. А про всіх нас, посполитих, рядових, маленьких, пересічних — як ще там нас іменують? Тих, хто вважає. що він відстояв на Майдан, відстояв. як імітатор віри відстоює обідню в церкві. І квит. І далі можна було лише чекати якихось помаранчових дивідендів. Можна було нездарно програти перші ж вибори після президентських — парламентські 2006 року. Так, підґрунтя цього було. Лідери 10-ти партій Блоку “Наша Україна”, що, власне, й переміг на президентських виборах, не зреагували на прохання, заклик Президента об`єднатися. В одну партію чи бодай один виборчий Блок. Чи хоч не чваритися, розбігшись по різних Блоках. Але що візьмеш з цих лідерів.

Дивує інше — ми самі, виборці. Пригадую, як весною 2006-го чимало моїх земляків на Чернігівщині, які всього рік з лишком тому на 70 відсотків проголосували за МАЙДАН, сушили голову, затуркані чварами політичних сил Майдану, за кого ж голосувати — за “Нашу Україну” чи за БЮТ? Обрали з цих двох варіантів…голосування за соціалістів, а дехто й за регіоналів. І ми програли перший же парламент після Помаранчової революції. Плюс тоді ж, у березні 2006-го, накрутили подібного на місцевих виборах по всій Україні, наплодивши в місцевій владі україножерів, сепаратистів і просто комуняк.

Дехто зараз заперечить : що я все про високі матерії, а не про реалії життя? Будь ласка. Їду в тролейбусі, де постійно точаться гарячі політичні дебати. Сидить дебатує немолода пара тролейбусних попутників. Тема — як стало погано за останні роки. Дивлюся на цю доглянуту мадам , в якій так і проступає колишня секретар чи секретарка міськкому комсомолу або партії, на її співрозмовника, виголеного ветерана армії, міліції, КДБ чи того ж міськкому, і вірю, що їм стало гірше. Але хочетья запитати у тих мільйонів зневірених в собі : скажіть, поклавши руку на серце, невже вам стало так уже гірше в чисто житейському плані за ці 5 років? І що ти особисто зробив, щоб допомогти обраному тобою ж Президенту? Бодай хоча б у тому сенсі, що не підпав під зомбування телесобачення.

Тепер все таки про високі матерії. При всій зневірі я не повірю.щоб ми знову повіртли тим, хто 5 років тому чіплявся за прогнилу владу хамів над людьми, хто волів би на десятиліття затягти оті часи перемін, при яких дійсно жити непросто, але які у наших європейських сусідів завершилися за лічені роки. Тим, хто порпався в комп`ютерних мережах Центрвиборчкому, хто фальшував тисячі виборчих протоколів. Хами, на жаль, ще не сіли в тюрми. Натомість дехто, як «серьожа-підрахуй», ще й пнеться розказати нам “всю правду”, ту, що свою, про вибори 2004 року.

Ми знаємо цю правду без них Знаємо, що вийшли на МАЙДАН, бо не могли далі жити так, як жили. І не думаю, щоб так уже зневірилися самі в собі мої молоді колеги з газети Чернігівської “Просвіти” “Сіверщина”, яким я 5 років тому організовував поїздки на Майдан столиці, бо вони хотіли, мали там бути. А потім ці молоді люди , в тому числі і дві мої доньки, працівниці газети. в розпал революцїї на мітингу під Чернігівською міськрадою ковтали отруйний газ, який застосувала проти них міліція, нацькована кучмістами-янукістами.

Бачу, що ці прості, звичайні, пересічні українці при всіх розчаруваннях не можуь зрадити самих себе, зрадити Майдан. Вони розуміють, що після 13-ти років кравчукізму-кучмізму, цієї млявої імітації якихось перемін, останні 5 років стали роками дійсно перемін, не імітованого, а справжнього переходу від комуно-імперії, від тоталітарної облуди до СВОБОДИ. І це головне.

Комментарии [ 8 ]

20.11.2009 12:13 Петр АНТОНЕНКО

МАЙДАН з нами і в нас

Рефлексії до річниці набутої і призабутої свободи

Для мене — це Свято. Може й найбільше, бо свято Свободи. Бо я з тих, кого зараз називають “майданутими”, “помаранчевою чумою” та іншими милими словами. А днями один з депутатів-яструбів Партії регіонів, обігруючи модну грипозну тему, заявив, що він вдягає марлеву пов’язку лише спілкуючись з “помаранчовими”, щоб не заразитися. Я міг б зараз відповісти цьому хамуватиму депутатові не менш різко, хоча б стосовно їхнього комуно-імперського вірусу, який свого часу, на жаль, глибоко інфікував не мільйони, а мільярди людей. Але звертаюся не до хамів. І не до очільників національно-демократичних сил, які прогуркали, розтринькали за ці роки все, що встигли.

Та зараз я таки ж не про наше гниле верхів`я політикуму. А про всіх нас, посполитих, рядових, маленьких, пересічних — як ще там нас іменують?

Тих, хто вважає. що він відстояв на Майдан, відстояв. як імітатор віри відстоює обідню в церкві. І квит. І далі можна було лише чекати якихось помаранчових дивідендів. Можна було нездарно програти перші ж вибори після президентських — парламентські 2006 року. Так, підґрунтя цього було. Лідери 10-ти партій Блоку “Наша Україна”, що, власне, й переміг на президентських виборах, не зреагували на прохання, заклик Президента об`єднатися. В одну партію чи бодай один виборчий Блок. Чи хоч не чваритися, розбігшись по різних Блоках. Але що візьмеш з цих лідерів. Дивує інше — ми самі, виборці. Пригадую, як весною 2006-го чимало моїх земляків на Чернігівщині, які всього рік з лишком тому на 70 відсотків проголосували за МАЙДАН, сушили голову, затуркані чварами політичних сил Майдану, за кого ж голосувати — за “Нашу Україну” чи за БЮТ? Обрали з цих двох варіантів…голосування за соціалістів, а дехто й за регіоналів. І ми програли перший же парламент після Помаранчової революції. Плюс тоді ж, у березні 2006-го, накрутили подібного на місцевих виборах по всій Україні, наплодивши в місцевій владі україножерів, сепаратистів і просто комуняк.

Ми знаємо цю правду без них Знаємо, що вийшли на МАЙДАН, бо не могли далі жити так, як жили. І не думаю, щоб так уже зневірилися самі в собі мої молоді коллеги з газети Чернігівської “Просвіти” “Сіверщина”. яким я 5 років тому організовував поїздки на Майдан столиці, бо вони хотіли, мали там бути. А потім ці молоді юди , в тому числі і дві мої доньки, журналістки газети. в розпал революцїї на мітингу під Чернігівською міськрадою ковтали отруйний газ, який застосувала протии них міліція, нацькована кучмістами-якукістами. Бачу, що ці прості, звичайн, пересічні українці при всіх розчаруваннях не можуь зрадити смих себе, зрадити Майдан. Вони розуміють, що після 13-ти років кравчукізму-кучмізму, цієї млявої імітації якихось перемін, останні 5 років стали роками дійсно перемін, не імітованого, а справжнього переходу від комуно-імперії, від тоталітарної облуди до СВОБОДИ. І це головне.

Комментарии [ 0 ]

Страницы: ... 5 6 7 8 9 10 11 12

Регистрация → Войти →

Другие Блоги

Все записи(1010)
Все авторы(93)

Самое главное

Не включается стиральная машина: что делать

Опубликовано – 29.03.23 08:16

Лучший загородный ресторан премиум-класса CHALET EQUIDES

Опубликовано – 29.03.23 08:04

Как таргетированная реклама и SMM помогают увеличить продажи в социальных сетях

Опубликовано – 21.03.23 08:32

Кофемолка Bosch: Качество и надежность для идеального кофе

Опубликовано – 16.03.23 14:41

Что такое депозит и как им пользоваться?

Опубликовано – 24.02.23 09:49

Все новости →

Реклама на сайте "Высокий Вал"

© 2001-2023 newVV.net.
При любом использовании материалов ссылка на newVV.net является обязательным. Перепечатка в газетах и озвучивание электронными СМИ - исключительно при наличии письменного соглашения с Редакцией!
Редакция может не разделять мнение авторов и не несет ответственности за содержание републикаций. / Редакция / Проект
* PR, * Имидж - имиджевые публикации, не является позицией редакции.
"ВВ" на Facebook, Twitter, / E-mail редакции: news@svoboda.fm / Тел. в Чернигове: 922-922; в Киеве: 232-79-79.

Уважаемые комментаторы! Редакция сайта не намерена ограничивать свободу слова, но оставляет за собой право удалять высказывания с употреблением нецензурной лексики и оскорблений в адрес авторов материалов и их фигурантов.

Черниговские новости, Интернет газета Чернигова: политика, экономика, культура, спорт, криминал, ИТ. Чернигов фото новости

Логин
Пароль
	Пароль есть, но Вы его забыли?
	Запомнить меня на 2 недели

Логин
Пароль
	Пароль есть, но Вы его забыли?
	Запомнить меня на 2 недели

Петр АНТОНЕНКО

Узаконене беззаконня

Медіа на виборах : ЗМІ чи ЗМД (засоби масової дезінформації)?

Мова не про Луценка, а про те, чи чесними будуть вибори

Вибори виграє телевізор

Допоможемо птахам, або Чи існує життя після виборів ?

Знищені комуністичним режимом

Вибори-2010 : демократія і зневіра

Нація ми чи народонаселення ?

МАЙДАН з нами і в нас

МАЙДАН з нами і в нас

Ваш пасспорт: пройдите авторизацию

Ваш пасспорт: пройдите авторизацию

Регистрация → Войти →

Не включается стиральная машина: что делать

Лучший загородный ресторан премиум-класса CHALET EQUIDES

Как таргетированная реклама и SMM помогают увеличить продажи в социальных сетях

Кофемолка Bosch: Качество и надежность для идеального кофе

Что такое депозит и как им пользоваться?