Високий Вал

Последнее обновление 14:29 четверг, 23 мая

Укр Рус

Петр АНТОНЕНКО

журналіст

17.11.2009 20:52 Петр АНТОНЕНКО

ВИБОРИ : СПРИНТЕРСЬКИЙ МАРАФОН

 

            v

 

Грипозний старт перегонів

    Президентська виборча кампанія набирає обертів, бодай і інфікована політично-грипозними вірусами. Схоже, що й цей політигрип  є часткою доволі убогих нинішніх виборчих технологій. А як його інакше  набирати голоси електорату? Звична досі метода соціального популізму, обіцянок всього і всім уже не дуже спрацьовує. Примітивний вульгарний компромат   на того чи іншого політичного суперника також  набрид. Тому випробовується ще одна технологія, настільки ж хитра, наскільки й брудна. Можна б назвати це компроматом на суспільство. З чіткою періодичністю, щоб люд встиг “перетравити”, йому закидають ті чи інші брудні сенсації. Як правило, згори, а не знизу, від рядових громадян чи перепроданих мас-медіа. Медіа — то для роздмухування. А згори — це найчастіше зі стін парламенту. Смисл цієї технології в тому, що чергову гучну історію кожен може трактувати, як завгодно і поливати брудом цілу низку своїх політичних опонентів, пристебуючи їх до цього скандалу.

   Подивіться на цей ланцюжок останніх місяців і тижнів. Генерал Пускач.(Справа Гонгадзе — це вже ось 9 років  взагалі благодатне поле для політичних воєн. На черзі ще й нові тексти з невмирущих плівок майора Мельниченка.). Втікач-нардеп Лозинський. Кислинський, що зі своїм “дипломом” дослужився аж до заступника голови СБУ. Нарешті,  “Артек-педофіл-гейт”. І ось свинополітичний грип, на який, схоже, захворів мало не весь політикум і вірус цей хочуть перекинути й на громадян, виборців.

    Вдумайтеся в суть цих скандалів. Всі вони дають зручну нагоду говорити про своїх опонентів у політиці, на виборах все, що завгодно. Від звинувачень у нічогонеробленні (не знайшли злочинців, знайдених — не посадили в тюрми, не дбають про здоров’я нації) і аж до прозорих натяків у зловмисних діях (чим гірше, тим краще). Водночас це  нагода    показати себе не просто гарними, сильними, рішучими, чесними, мудрими і т.д.,  подати себе не лише як найкращий товар для виборця, як  альтернатива нікудишній владі, а, не більше, не менше, —   рятівниками нації, спасителями. Не випадково один з виборчих брендів  містить якраз оцей термін — “спасіння”.    Хто ж іде рятувати народ ?

            

                            Клоунада комусь потрібна ?

    Завершилася реєстрація  кандидатів на посаду президента. Звичайно ж, в числі кандидатів — всі найбільш помітні політичні фігури,  Їхнє кандидування легко прогнозувалося.    

    Важко когось з них назвати технічними кандидатами, хіба що в полемічному запалі. Навіть тих, у кого мало шансі вві на перемогу. У кожного — своя мотивація. Тобто, тих політичних чи інших сил, які вони представляють. Врешті, прагнення просто «засвітитися», нагадати, що я є. Говорю, «мало шансів», а не вживаю більш різкого терміну на кшталт того, що шансів нема або вони ілюзорні. Справа в тому, що нинішня виборча кампанія може виявитися не дуже прогнозованою стосовно шансів. Попри те, що суспільству ось уже мало не рік вперто  нав’язується думка про якусь  мало не визначеність результатів голосування,, принаймні, стосовно першого туру.  Це теж технологія, і доволі нечиста, але то окрема тема.

    Окрім серйозних політиків, незалежно від їхнього політичного спрямування і шансів, знову бачимо строкату шеренгу більш ніж дивних претендентів. Частина з них справді технічні кандидати, тобто виставлені кимось. Мета — не тільки, а часто й не стільки відібрати в когось голоси, як мати представників у виборчих комісіях. Та й це ще півбіди. Гірше, що дехто волів би перетворити вибори на фарс. Лише в останній момент  стало відомо, що у виборчому бюлетені серед кандидатів не буде “свинарки Вони”. Нагадаю: кілька тижнів тому, ще до початку виборчої кампанії, скрізь з’явилися білборди з написами, що якісь “вони” заважають (байдикують, саботують тощо), а “вона” працює. Доки народ докумекував, хто ці “вона й вони ”, що, втім, легко вгадувалося, “негідники-політтехнологи” розіграли фарс із висуванням кандидатки на прізвище Вона. За відсутністю такої людини доручили одній особі змінити прізвище на “Вона” і балотуватися на виборах. В останній момент фарс було зупинено.

Те, що все це не жарти, а справді потуги на клоунаду, свідчать два факти. В останній день реєстрації  політклоуни привели, точніше, принесли на реєстрацію в Центрвиборчком кандидата “Воно”. Його навіть не впустили до ЦВК, бо, на відміну від все таки  живої “свинарки Вони”, цей претендент у кандидати виявився опудалом. Натомість цілком законно і серйозно було зареєстровано кандидата на прізвище Противсіх. І це епатажне прізвище чоловік також набув під вибори, бо досі носив звичайне — Гуменюк. Більш того, він ще недавно був мером міста Яремчі та й зараз обіймає поважну посаду голови Івано-Франківської торгово-промислової палати. Невже ці дві посади такі близькі до фаху блазня, щоб брати участь у виборчому фарсі? Але й це комусь потрібно.

                                Шахові ходи  парламенту

Будівля парламенту держави хоч зверху й має купол, схожий на купол Державного цирку на площі Перемоги, але парламентарям не до клоунад. Тут виборча кампанія “висить у повітрі” на серйознішому рівні. І її дихання відчутне в усіх основних рішеннях зали “під куполом”. Одним із таких варто назвати ухвалення змін до бюджету, якими уряд зобов’язано забезпечити нові соціальні стандарти: підвищення прожиткового мінімуму і мінімальних зарплат, зростання мінімальних пенсій. Останнє найважливіше, враховуючи, що майже третина населення країни — пенсіонери, і це мільйони найактивніших виборців.

У стадії гострих політичних дискусій зміни до Закону про вибори Президента, які доведеться вносити після визнання Конституційним судом неконституційності деяких його положень. Не менш гостре питання — затвердження бюджету на 2010 рік, проект якого доведеться “перекроювати” хоч би з урахуванням нових соціальних стандартів, і не лише їх.

Варта уваги й така подія в парламенті, як зняття з посади голови фракції НУ-НС Миколи Мартиненка, який відверто став на бік БЮТ. Його відставка, безперечно, означає, що в цій строкатій фракції гору взяли прибічники Ющенка. Характерно, що за зняття Мартиненка в повному складі проголосувала у фракції партійна група УНП на чолі з Костенком, теж кандидатом на посаду Президента. Це означає, що заслуговує на увагу озвучена нещодавно  ідея, щоб кілька кандидатів на посаду Президента, які представляють “Нашу Україну”, визначилися й об’єдналися довкола єдиного кандидата. Такий заклик було спрямовано на адресу і чинного Президента  Ющенка, і кандидатів Яценюка, Гриценка, Костенка. Не варто забувати. що Костенко очолює одну з найпомітніших партій Блоку НУ-НС, а два інші політики ще позаторік восени йшли на парламентських виборах у першій п’ятірці  цього Блоку. Тож логіка в цій ідеї є. Втім, виборча кампанія, на противагу потугам політклоунів, може мати ще чимало серйозних поворотів сюжету.

    Умисно надто не “розкручую” гучну тему  епідемію грипу. Може, варто нарешті від “політичного грипу” переходити до нормальної боротьби з епідемією, щоб не виникало таких ідей, як “введення надзвичайного стану”. Доки ще у нас пануватиме суто більшовицька ментальність блукання між двома соснами? Дві крайнощі: або подолання епідемії засобами надзвичайного стану, або без “надзвичайки”, але й за нездатності влади впоратися з хворобою. А нормальні варіанти у нас існують?

                                     

                                    Хто взяв старт ?

Але повернімося до реєстрацію кандидатів на посаду Президента. Їх 18, і  як заявив заступник голови ЦВК Андрій Магера, це число остаточне і воно не збільшиться навіть за оскарження кимось із незареєстрованих рішення ЦКВ у суді. Зменшення кількості кандидатів можливе, адже кожен може зняти свою кандидатуру, але то вже інша тема.

Оскаржують рішення Центрвиборчкому вже принаймні двоє: майор  Микола Мельниченко і Наталія Вітренко. Обом відмовлено в реєстрації через те, що не внесли належну за Законом грошову заставу — 2,5 мільйона гривень. Обоє знали про цю норму, але демонстративно внесли якісь символічні суми. А оскаржують навіть не так рішення ЦВК, як саму норму Закону, яку вважають неконституційною. Вітренко навіть підрахувала, що простій людині для такої застави треба внести зарплату більш як за 100 років. До речі, всього заяви подавали аж 67 претендентів у кандидати, і 49 з них (це 70 %!) не були зареєстровані, здебільшого, через невнесення застави. Що означало таке демонстративне невиконання добре всім відомої норми закону — теж свого роду протест? Тепер будуть показові судові розгляди?  

Що ж, суди в нас можуть усе. І парламент начебто мав би підправити далеко не ідеальний Закон про вибори. Але поки що діймо в нинішньому правовому полі, тобто обираймо із зареєстрованих кандидатів. Їх небагато і немало, порівняно з попередніми президентськими виборами, а це уже п’яті. На  перших виборах 1991 року балотувалося лише шість кандидатів. На попередніх 2004-го аж 24, попри те, що з очевидністю прогнозували дуель між двома найпомітнішими політиками. Нині, за всієї нібито прогнозованості стосовно лідерства у перегонах, все не так просто. По-перше, один із кандидатів, що начебто ж не з числа лідерів, займає найвищу посаду — глави держави. І це єдиний з 18-ти кандидатів, що попрацював на цій посаді. А в нас уже є приклад повторного обрання чинного Президента 1999 року. По-друге, балотуються, і це вперше,  всі три лідери держави — окрім Президента, також і голова Верховної Ради, і прем’єр-міністр. По-третє, серед кандидатів є політики нової генерації, які можуть навіть “замахнутися” на вихід у другий тур (ця кампанія може мати несподівані сюжети) чи, принаймні, помітно вплинути на другий тур.

Зазначмо й те, що попри всю деідеологізацію нашого політичного життя, заміну ідеологій, ідеологічних партій політхолдингами, нині власних кандидатів висунули політичні сили з чіткою ідеологічною платформою. Не кажемо вже про таких, “завсідників” виборів, як Симоненко чи Мороз. Але вдруге, через 10 років, балотується Юрій Костенко, голова Української народної партії, частини розколотого 10 років тому (чи не під вибори?) Народного руху. Про другий осколок, “істиннй” Рух, промовчімо. Ось свіжа новина: ще одна обласна організація НРУ — Харківська вийшла з партії на знак незгоди з курсом Руху на підтримку лідера БЮТ. І нарешті зазначимо, що вперше висунуло кандидата Всеукраїнське об’єднання “Свобода” — ясна річ,  свого лідера Олега Тягнибока.

Попри туманність й одноманітність багатьох програм, маємо чіткі ідеологічні розмежування. Від крайніх правих поглядів “Свободи” і не так чітко задекларованої, але також правої позиції УНП, до лівого флангу — компартії й соцпартії. Від свободівських позицій виборчої програми про люстрацію і суд над комуністичним режимом до мало не реанімації цього режиму у новітній  комуноімперії.

Напрошується висновок, що обирати на нинішні виборах є з кого і є з чого. Різні ідеології, різні політики: від відомих, досвідчених — до нової генерації. То, може, оце і є чи не головний суспільний результат останніх п’яти років? Те, що є вибір, і мільйонам українців після 2004-го гарантовано цей вільний вибір.

І навіть обставина, на якій зараз особливо не наголошую, також є виявом цього загального поступу демократії. Ідеться про присутність на перегонах деяких екзотичних кандидатів, назвімо їх делікатно, щоб не кидати тінь на нашу виборчу систему й демократію загалом. Навіть не треба іронізувати, що дехто, мовляв, вийшов на дистанцію перегонів за приказкою “Не наздожену, то хоч зігріюся”. Іноді, кажуть, зі сміху люди бувають.

Головне, щоб короткотермінова (до виборів уже менше двох місяців!) кампанія пройшла цивілізовано, бодай менш брудно, ніж прогнозували. І це може бути ще однією несподіванкою виборів

 

03.11.2009 19:14 Петр АНТОНЕНКО

Свиняча політика свинячого грипу

    “Кому війна, кому мати рідна”. Цей девіз мародерів і маркітантів (це ті, хто  війну використовує для своєї торгівлі, часом відчайдушної, під кулями) мимоволі згадується в нинішній ситуації зі спалахом в Україні епідемії так званого свинячого грипу. В наелектризованій атмосфері початку виборчої кампанії цей грип виявився вкрай потрібним практично всім основним політичним гравцям. Не в особистому сенсі, звісно, а як суспільне явище.

    Ні, ця хвороба вже реально існує на зачумленій все новими болячками планеті. Не випадково ще в червні Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила про пандемію свинячого грипу і про 6-й найвищий поріг загрози її поширенню. Тоді ж ВООЗ рекомендувала країнам здійснити бодай 8 невідкладних заходів по зупиненню цієї біди.
 Але у нас доводиться говорити не про суто медичні проблеми, а радше про політичні. Піар на грипі захльостує країну. Для влади це вдала нагода показати свою бурхливу діяльність. Для опозиції — вкотре вкусити цю владу. Для політологів та й самих політиків це час висування яких завгодно версій, передусім стосовно виборів, на кшталт того, що це все план по зриву виборчої кампанії і перенесенню виборів на хтозна-коли. Або що це прояв боротьби за електорат Західного регіону, де й почалася   епідемія.
   Та перейдімо до інших проявів політичного свинячого грипу. Йдеться про спроби опозиції, насамперед, Партії регіонів, набути собі на епідемії політичний капітал. В цьому сенсі вкрай примітивним є звинувачення з боку регіоналів у тому, що БЮТ свідомо проігнорував небезпеку епідемії (про яку, мовляв. добре знали),   коли скликав    у столиці 24 жовтня грандіозне зібрання з висування лідера Блоку в Президенти. І коли привіз на майдан тисячі юдей із Західних регіонів, які, значить, поширили хворобу по всій Україні. Чи ще більш “чорнопіарна” заява Богословської про умисне «схрещування» різних вірусів.
    Але ось більш серйозний документ. Це заява голови Комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я Тетяни Бахтєєвої. Звичайно, можна сказати, що вона є депутатом від Партії регіонів. Але схожу позицію займають і її перший заступник по комітету В’ячеслав Передерій (БЮТ), і член Комітету Володимир Карпук (НУ—НС).   В заяві Бахтєєвої уже доволі серйозні звинувачення влади у, як мінімум, невмінні протистояти загрозі епідемії. Хто, наскільки і в чому саме винен — Уряд, медичне відомство, місцева влада — це окреме питання. Принагідно зазначимо, що до з’ясування цього вже залучена й Генеральна прокуратура. Але факти зайве говорять не лише про роботу влади, а й загалом про ставлення до людини в нашому суспільстві. І це, схоже, найбільша епідемія нашого посткомуністичного і постколоніального суспільства.
   Факти такі, що зі згаданих уже 8-ми рекомендацій ВООЗ, найнагальніших, наша країна виконала лише половину. Правда, ще в січні (адже свинячий грип спалахнув у світі торік) на   недопущення епідемії Уряд виділив 50 мільйонів гривень. Але третину з них так і не було освоєно аж до спалаху епідемії в країні. Для порівняння — нині називаються вже не сотні мільйонів, а мільярди, які держава терміново кидає на подолання лиха.
     У червні керівники   згаданого Комітету на спеціальній нараді в Мінохорони здоров’я дуже серйозно поставили питання щодо попередження епідемії. На жаль, це не спонукало владу до активніших дій. Нарешті 25 вересня Комітет звертається до Уряду з офіційним листом, у якому сигналізує , що епідемія на порозі. а країна до неї практично не готова. Мова йшла зокрема про засоби діагностування хвороби, а саме це вийшло нині чи не на чільне місце. Півтора року тому при Мінохорони здоров’я нарешті було створено Український центр грипу і гострих респіраторних захворювань. І не лише через появу у світі нового різновиду грипу, а й загалом через те, що епідемії звичайного грипу щороку котяться країною, забираючи й людські життя.Так от цей вкрай необхідний заклад аж до цієї осені так і не почав роботу, навіть не було готове приміщення для нього. Може, тепер, за лічені дні, Центр нарешті запрацює. До цього можна б додати загальний стан лікарень, нескінченні перипетії з ліками і ситуацію в аптечній сфері.
     Словом, епідемія ще раз висвітлила, як у державі дбають про медичну галузь, охорону здоров’я людей. А якщо ще загальніше — то й стан нашого суспільства. Де на перший план завжди чомусь виходить політиканство. Де в пошані не фахівці, не наука, а “технології”. Наприклад. фахівці стверджують, що оті прості (не спеціальні багатошарові) марлеві пов’язки, в які зараз радять вдягти мало не всю країну, малоефективні. Натомість наші люди, з одного боку, виявляють дивну байдужість до власного здоров’я, а з іншого й не чекають на якісну медичну допомогу. І як людині не впасти у легковажність і водночас не піддаватися психозу й не почати панічно шукати у себе всі хвороби? Останнє цілком реальне, адже люди у нас схильні до самонавіювання, бо давно оброблені тими ж політтехнологіями і шаманами від політики. 
     А щодо масок, то їх поки що на людях не так багато. На жаль, бо подекуди вони потрібні. Але на щастя, ще не стільки. щоб весь люд став “замаскованим”, цебто, німим і безликим, у прямому сенсі. В переносному — може, саме такий електорат хтось волів би й бачити на виборах?
 

28.10.2009 08:39 Петр АНТОНЕНКО

Пародія на "роздержавлення преси"

 

 
 Спершу хотів написати коментар до попереднього блогу Сергія Соломахи, щоб багато в чому підтримати автора, дещо доповнити. Але доповнювати треба чимало. Тим паче, що хоч в наступні місяці домінуватиме, звичайно, виборча тематика, але тема засобів інформації на виборах – одна з чільних. Бо вплив медіа на виборців, на вибори величезний. Врешті, люди й проголосують так, як їм надрукують, розкажуть і покажуть.
    Отож,  суть цих заміток  така : якщо у нас не робиться справжнє, нормальне роздержавлення преси, то відбувається ненормальне. Сьогоднішня ситуація з «роздержавленням» «Деснянської правди» хронологічно найдавніша—веде відлік від 1993-го року. Але першість в істинному «роздержавленні-прихватизації-рейдерстві» преси — це пізніша історія з газетою «Чернігівський вісник», тобто кінець 2004—початок 2005 року. Почалося це раніше, з того, що була така газета «Чернігівський вісник»—видання обласної організації Спілки журналістів. Між іншим, перша обласна спілчанська газета в Україні. Симпатична газета, в основному,  на теми мас-медіа. Але ось сталася дивна річ : цю недержавну газету, видання громадської організації, наполовину одержавили—вже у незалежній, демократичній Україні, коли варто було б, за прикладом нормальних суспільств, починати роздержавлення преси. Одержавили, ввівши в газету другого співзасновника . Цим співзасновником , тобто, згідно закону про пресу, господарем газети, стала обласна державна адміністрація. Притому, що у неї була вже на двох з облрадою ота сама «Деснянська правда», колишня «головна газета області», цебто видання обкому компартії. Чому в обладміністрації так вчинили? Може, позаздрили, що облрада має, на двох з редакційним колективом, ще й найтиражнішу газету області — «Гарт»? Зроблено напіводержавлення газети було, звісно, юридично цілком законно – з дозволу засновника, цебто журналістської організації області, що, будучи спадкоємицею колишньої проокомпартійної спілки, не дуже і опиралася цій затії. Так само не опиралася й при наступному етапі : повному одержавленні. Десь на початку 2000-х обласна організація Спілки журналістів вийшла із співзасновників газети, тобто добровільно відмовилася від неї. Не будучи в змозі «тягти» цю ношу— такою. була мотивація. На той час у співзасновниках був і трудовий колектив редакції.
   Наприкінці 2004-го року газета «Чернігівський вісник» несподівано була «роздержавлена». Юридично теж все було чітко:  просто, на цей раз уже обласна державна адміністрація відмовилася від газети, вийшла зі співзасновників. І повноправним господарем її стала сама редакція.
       Ну, чим не приклад демократичного  створення вільних медіа ? Майже як у сусідній Польщі чи й далі на Заході : господарем газети є сам її колектив. От тільки чи не була пов’язана  така демократичність з  тим, що Помаранчева революція наближалася до перемоги, все чіткіше вимальовувалася перемога на виборах Віктора Ющенка. І все це було більш схоже на трюк кучмістів—колишні комуністів : зоставити нову помаранчеву владу без преси. Без газети, що була вже досить розкрученою щодо тиражу  обласною владою з її адмінресурсом.. І коли прийшов новий губернатор від Ющенка, йому зосталося лише розводити руками, в яких уже не було газети. Втім, кажуть, цей губернатор і не дуже старався, аби скасувати ту оборудку і повернути газету.
 А головний трюк полягав у тому, кому ж дістануться десятки тисяч читачів цієї газети, передплатників якраз щойно завершеної передплатної кампанії на 2005-й рік. Так от дісталися вони вже абсолютно новій газеті, перереєстрованій на приватних засновників і видавців. Дивовижа  цієї оборудки полягала в тому, що  десятки тисяч читачів отримали газету, якої вони не передплачували—газету не тих засновників і видавців, які вели передплатну кампанію, принаймні, уже не газету, де співзасновником була обласна адміністрація. Може,   основній масі читачів це було й несуттєво, бо сама газета була їм цікава, зберегла й наростила в наступні роки тираж ( в тому числі наростила, кажуть, за інерцією не гребуючи використовувати й адмінресурс свого колишнього  співзасновника – влади).
   Повторю, справа не в якості газети, доволі високій. А в тому, що це був яскравий приклад пародії на роздержавлення преси. І приклад анархії у нашому пресовому законодавстві, чи, скоріше, у дотриманні цього законодавства. Бо все це повторилося, зараз повторюється в історії з «Деснянською правдою».
    А з цієї газетою все почалося з «цирку» під маркою «укрупнення й об’єднання». В 1993 році з благословення обласної влади було утворено дивний, чи не унікальний в Україні гібрид : газету «Деснянська правда» було поєднано в один колектив, в одну організацію з обласною друкарнею. Остання на той час , здається, вже  називалася пишніше – видавництвом, але суті це не змінює. Гібрид було поіменовано ще пишніше – Редакційно-видавничий комплекс «Деснянська правда», Тоді дійшло до розколу колективу видавництва, до не дуже чуваних у нашому тихому мсті страйків поліграфістів. Але все утрясли,  гібрид запрацював. Тим журналістам «Деснянської правди», які нині «роздержавили» газету і пішли  у «вільне» плавання, не зайве нагадати, що їм, тобто   колективу газети, дуже непогано жилося всі ці понад півтора десятиліття. Коли хтось з непоінформованих журналістів області наївно задавав запитання — «А скільки платить за друк «Деснянська правда»?», йому треба було пояснювати, що це запитання некоректне. Бо нема такої організації, як газета «Деснянська правда», редакція газети. Є лише цех, підрозділ РВК, тобто комплексу. І як же це комплекс мав би брати плату сам з себе, зі свого ж підрозділу?  Ні, звичайно, вартість друку, поліграфпослуг для цієї газети існувала, її можна було б обчислити, ще й за загальними тарифами. Тими, які РВК виставляв для всіх газет області, що тут друкувалися. Але смішно виставляти рахунки самим собі. Вартість робіт «внутрі себе» можна було рахувати, як завгодно. А от для інших газет це практично монопольне в області, потужне видавництво ставило тарифи, як хотіло, щороку підвищуючи розцінки. До речі, це давало змогу безбідно утримувати й другу газету видавництва «Черниговскую неделю».
     Зайве казати, що редакція спокійно розміщалася в корпусах РВК, як частина цієї структури. Нічого не дала й затіяна всередині 90-х «приватизація», цебто акціонування комплексу. Редакціям інших газет, які тут виходили, які роками вносили свою копійку в існування комплексу, ніхто й не подумав виділити хоч одну акцію. Лише газеті «Гарт» зусиллями редактора й не то при сприянні обласної ради (формально—власника комплексу), не то воюючи з нею,  вдалося таки відсудити кілька відсотків акцій.
   Про приміщення, як і майно,  згадано для того, що зараз при обговоренні концепцій роздержавлення преси, цих багаторічних балачках, постійно фігурує теза, що редакціям отих районних, обласних державних газет треба при роздержавленні безплатно залишити все, чим вони користуються. Насамперед, йдеться якраз про приміщення, транспорт, комп’ютерну техніку та інше майно. Мотивація така : мовляв, вони все це заробили багаторічним трудом. Але це ще велике питання — чи так уже заробили, коли десятиліттями, ще з радянських часів, були на дотаціях. Але відхопивши отаке добро, всі ці «роздержавлені» виявляться в значно більш виграшній ситуації перед газетами, створеними вже при Незалежності, газетами недержавними, виданнями приватними чи громадських організацій. Які ж тут гарантовані Конституцією «рівні можливості» в економіці ?
    Тепер же колектив «Деснянської правди» вирішив «роздержавитися». Не будемо вдаватися в перипетії останнього року цієї епопеї, в нетрі створення, реєстрації різних ТОВ і таке інше. Тут чорт ногу зломить. Скажемо лиш, що нині обласна влада розгрібає ту кашу чи ті помиї, які затіяла 16 років тому. До «розклонування», тобто до цієї осені, «Деснянська правда»     була спільним виданням трьох співзасновників – обласної державної адміністрації, обласної ради і трудового колективу редакції. І ось газета, за яку всі останні два з чимось роки боролися певні політичні і  бізнесові структури, раптом «виривається» з лабет РВК «Деснянська правда», структурним підрозділом, цехом якого була досі. Але і водночас без згоди двох співзасновників – органів влади— колектив редакції (більшість колективу) перереєстровує газету як нове видання. При тому зберігши логотип назви, самозванно перетягши зі зруйнованої газети орден, яким була та газета нагороджена. І ще смішніше –продовживши нумерацію. Тобто. вже в першому ж номері «Деснянської правди вільної» поряд з № 1 в дужках, як це прийнято, вказується загальний номер від початку існування газети. Так от тут вказано номер у 20 з чимось тисяч! Це те, що «накопичила» «Деснянська правда» за всі десятиліття існування. Принагідно зазначимо, що й то була «самозванна» нумерація, як і відлік створення «Деснянської правди» не від 1917 року, як писалося на газеті раніше, а чомусь уже  від середини Х1Х століття, від одної з чернігівських газет. Вибачте, тоді й та ж «Сіверщина» могла б присвоїти собі цю нумерацію. Але повернімося до теми : для абсолютно нової юридично газети 20 тисяч номерів було повним абсурдом.
   Та  головне навіть не в цьому самозванстві. Головне – кому мали відійти ті тисячі читачів, передплатників «Деснянської правди»? Ось тут абсурд проявився в тому, що пошта понесла передплатникам тимчасово зниклої справжньої газети нову газету під назвою «Деснянська правда вільна». На якій підставі ? Повна аналогія з «Чернігівським вісником» початку 2005 року. Коли тоді нам в редакцію «Сіверщини» пошта принесла передплачену нами восени цю газету, виникло просте питання : «А ми передплачували саме ЦЮ, саме приватну газету?». Тепер точно таке ж питання можуть поставити тисячі передплатників «Деснянської правди» -- рядові читачі, підприємства, організації – «А ми передплачували ЦЮ газету під назвою «Деснянська правда вільна»? Ми передплатили до самого кінці 2009 року газету «Деснянська правда» -- видання обласної ради й адміністрації (спільно з колективом)». Так, ця газета розвалилася, як показав час, тимчасово. Так, для читачів., передплатників — це прикро,  несправедливо, кілька тижнів не отримувати газету. Але хто дав комусь право нав’язувати читачеві іншу газету ?
   Я зараз не веду мову про рівень «приватизованої» «Деснянської правди вільної». Вона приблизно  така ж, як і була. Річ про інше – про грубе топтання законів. Винна, звичайно, і обласна влада. Вона мала всіма доступними їй способами, через інші ЗМІ чітко пояснити читачам, що «Деснянська правда» розвалена, тимчасово припинила вихід. Навіть, для порядку, пристойності, пообіцяти читачам компенсувати півторамісячне неотримання газети, скажімо, знижкою при передплаті на 2010 рік. Але не допускати самозванства і пародії на роздержввлення преси.
   Ситуація зависла. Дійшло до абсурду. Пошта носить читачам дві газети— «Деснянські правду вільну» (вже кілька тижнів) і відновлену «Деснянську правду», як видання обласної влади і колективу редакції.  В розпалі передплатна кампанія на наступний рік. І тут з цими «Деснянками» повний хаос і плутанина. Невже і до кінця року читачам законної «Деснянської правди» носитимуть  газету під майже такою назвою, яка юридично не має жодного права на цю читацьку аудиторію?
   Автором цього абсурду, безумовно, є пошта. Це свідчить, що це відомство вже розперезалося далі нікуди, особливо в нашій Чернігівській області. Пошта вже давно веде ганебну війну з майже всіма газетами області, окрім двох обраних, які, схоже, купили її «з потрухами». Дійшло до того, що зараз, на кінець жовтня, при триваючій вже понад півтора місяці передплаті на 2010 рік, є райони, які практично ще не почали (!) передплати майже  на всі газети області. Окрім отих двох обраних.  А обласна влада не здатна чи не хоче вплинути на поштовиків.
    Так само, як і повернути собі законних читачів, передплатників своєї законної газети «Деснянська правда»,
   Втім, може, ми марно тут побиваємося за нашу обласну владу? (Хоч взагалі-то, я зараз захищаю не її, а законність в державі), Може, вся ця метушня довкола «Деснянки» -- просто прояв колотнечі між кланчиками одного великого клану, представник якого зараз рветься в президенти ? То де вже тут дбати про законність, для чого найперше й існує влада. І де вже в цьому  суспільстві чекати швидкого, нормального роздержавлення засобів інформації. Поки що вони такі, які потрібні для наших нескінченних «виборіад»-- медіа влади, кланів, партій, чиї завгодно, лише не самих громадян. От від громадян вони, ці медіа, дійсно «вільні»,

24.10.2009 11:36 Петр АНТОНЕНКО

У лабіринтах вибору

    

    Отже 19-го жовтня офіційно стартувала президентська виборча кампанія. А неофіційно вона йде вже не один місяць. І це зайве свідчить. якими будуть нинішні вибори. Будуть же вони, схоже, не просто напруженими, а скоріше заплутаними. хаотичними. Ні, йдеться не про балачки щодо можливого зриву виборів, не про недолугий після недавніх поправок виборчий закон, врешті не про якийсь «Майдан-2». Але, мабуть, ніколи ще не було в суспільстві такого розкиду думок, такого хаосу в головах виборців, а відтак, як ніколи, прогнозується  шабаш  виборчих технологій. Можливо, це природно в «часи перемін»,  про які говорили ще древні.  І дуже хотілося б вірити в тезу діючого президента, що чи не основним здобутком останніх 5-ти років є формування демократичного суспільства. Може, все,  що коїться довкола,  – дійсно прояви становлення демократії? Повірити б…

 
                           МІГРАЦЯ ЧИ ХАМЕЛЕОНСТВО ?
Полтавська обласна організація Народного Руху України заявила про вихід з партії. Причина – незгода з позицією керівництва НРУ, яке заявило про підтримку на виборах лідерки БЮТ. Слідом подібний демарш і з тої ж причини  роблять рухівці у Львові, Тернополі, на грані бунту й ще ряд областей. Причому, розкол по вектору «За кого ти на виборах?» йде й по лінії районних організацій, осередків.    
 Зворотній  процес. Кіровоградська обласна організація «Нашої України» заявила про вихід з партії, бо не погоджується підтримати на виборах кандидатуру діючого президента. Раніше подібний заколот вчинила столична організація НУ. В обох регіонах керівництво партії змушене проводити «чистки» аж до перереєстрації організацій.
 Григорій Омельченко гучно ляснув дверима, вийшовши з партії «Батьківщина». Причиною називає нездатність цієї політичної сили і сформованого на її основі БЮТ очиститися від недостойних людей. Варто нагадати. що всього два роки тому на позачергових парламентських виборах Григорій Омельченко йшов у першій десятці виборчого списку БЮТ.    
Натомість інтернет-видання «Українська правда» оприлюднило напівтаємну угоду  Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» з Блоком Юлії Тимошенко про те, що  партії Блоку  «НУ-НС» підтримають на виборах саме лідерку БЮТ. З дев’яти  партій, що входять до Блоку «НУ—НС»,  угоду начебто підписали сім: всі, окрім «Нашої України» і Української народної партії. При тому, що УНП вже заявила, що висуватиме власного кандидата на виборах, очевидно, голову партії Юрія Костенка. Хоч в самій партії йдуть бурхливі дебати, бо багато партійців за підтримку Ющенка.
 Про що говорять всі ці  факти? Простіше всього було б  назвати це політичним хамелеонством. Бо що спонукало лідерів аж семи партій Блоку НУ--НС отак швидко поміняти орієнтацію? Адже ще позаторік всі ці партії не просто йшли на вибори єдиним блоком, а й запевняли, що невдовзі  об’єднаються в єдину потужну партію. То що ж  сталося? Гору взяло бажання отримати якусь посаду в майбутній виконавчій владі, один-два мандати на наступних парламентських виборах?
 Але якщо глянути глибше, чи не говорить це про політичну неструктурованість суспільства, слабкість,  партій, далеких від демократичності, про ситуацію,  коли голос рядових партійців мало що значить. Відтак знову на першому плані не ідеологічні позиції, не змагання світоглядів, політичних переконань, а примітивні комбінації,  перехід з одної партії в іншу, від одних «політичних спонсорів» під крило інших. Тож все це ще  мало схоже на наш «перехід до демократичного суспільства».
                       
                            ПОПУЛІЗМ — НА ПРИЛАВОК
 При такій ситуації буйним квітом розцвітає популізм. У тих, хто не при владі, він складається з двох частин. Перша – нещадно критикувати діючу владу, лякати людей теперішніми й майбутніми негараздами. Тобто, створювати атмосферу необхідності «порятунку» країни. Друга частина – роздача рецептів від рятувальників. Серед рецептів дуже популярні  фрази на кшталт «країні потрібні..» -- і далі на вибір: ефективна економіка, чисте довкілля, сильна армія, потужний середній клас. турбота про дітей, молодь. пенсіонерів, інвалідів, медиків. вчителів і т.д. Спробуй заперечити. Хоч перед нами – набір банальних, заяложених гасел. Сюди ж підверстуються і обіцянки конкретних «роздач» після виборів : збудую, проведу, надам, виділю…
У тих, хто при владі, популізм дещо інакший : у вигляді вже теперішніх подачок, з натяком на ще більші в майбутньому. Сьогодні можна заявити про підвищення «з 1-го числа» зарплати вчителям. завтра – аптекарям, позавтра—ще комусь, залежно від аудиторії.
До цього варто додати прямі можливості агітації за самих себе під виглядом виконання  державних функцій. Спробуйте-но розрізнити, що це є—робоча поїздка когось з очільників держави, представників влади нижчого  ешелону, чи агітаційна акція? І ось вже виринула ідея : на час виборчої кампанії спікеру парламенту і прем`єрові, оскільки вони, напевно ж, будуть кандидатами на Президента, піти в кількамісячну відпустку зі своїх посад. Тобто   пропонується дивний  вибір: або кандидатам чомусь полишити свої державні посади, що є і незаконним, і недемократичним, або змиритися, що вони так само незаконно й недемократично використовуватимуть на виборах  амінресурс. Щось це також не в’яжеться з нашим переходом до демократії….
 
               ВИБОРИ ВИГРАЄ… ТЕЛЕВІЗОР 
    В цьому жарті лише доля жарту. Бо знову бачитимемо гіпертрофовану «виборизацію» українських мас-медіа. Власне, вже й бачимо. Адже «артпідготовка», простіше кажучи—нахраписта виборча агітація і контрагітація в медіа йде уже не один тиждень і місяць. Годі говорити, що переважна більшість таких матеріалів газет, радіо і телебачення є замовними, проплаченими виборчими штабами,  бізнесом, який підтримує ту чи іншу політсилу. Говорити про якусь об’єктивність, якесь змагання ідеологій, програм тут не випадає. І ще півбіди, коли йде нестримне вихваляння самих себе. Гірше, що починається брудна  війна компроматів.
Дивуватися нема чому. Такими прийшли наші ЗЗМІ  до чергових виборів. Попри всі заяви, декларації,  так і  не відбулося  ні їх роздержавлення, ні утвердження в них  демократичних цивілізованих норм. Натомість так і не створено потужної мережі національно-демократичних медіа. А існуючі (ще існуючі!) подібні видання ледве виживають у нерівній конкуренції з медіа кланів, без підтримки і влади, і  тих же національно-демократичних сил.
 
                          ТЕХНОЛОГІЯ  ЗОМБУВННЯ
    Днями одна з начебто ж солідних всеукраїнських газет чи то всерйоз, чи жартома вмістила прогноз на виборчу кампанію від астрологів і ворожок  на картах. Хоча, чому жартома? Друкується все це постійно, немалими накладами і  не лише у жовтій  пресі. Знову виринув зі своїми «пророцтвами» в медіа  Павло Глоба. Підтягують до бою й інших «оракулів». Прийоми ці  давно відомі. Так само, як і найбезсоромніша брехня -- згадаймо хоча б настанови  Геббельса. Що говорити про «екстрасенсів» та інших шаманів, коли недалеко від них відскочили і всілякі «соціологічні» служби зі своїми «рейтингами» політиків.
    Схоже, нас, виборців,  свідомо затягують у павутину ірреального,  просто абсурдного. Розрахунок. що у головах людей остаточно замакітриться, принаймні на час виборчої кампанії.
  
                                 ПОЛІТИЧНА  ПЕДОФІЛІЯ
    Зізнатися, була спокуса саме з цього розділу почати цей політичний коментар. Аякже, у всіх «на слуху», по всіх медіа, мабуть, уже від райгазети до столичної преси та інтернет-видань. Гучний скандал зі звинуваченнями політиків  у   педофілії, згвалтуванні дітей.
    Залишмо до завершення слідства питання про правдивість цих звинувачень. При тому, що яким би не був вердикт цього розслідування, та чи інша половина люду йому не повірить. Але  зараз про інше.
Якщо хтось з ініціаторів цього скандалу сподівався сформувати  громадську думку таким чином, що така-то фракція, політична сила  – гніздо збоченців, то глибоко помиляється. Бо на цьому ота сама громадська думка не зупиниться, вона піде далі. До тези – «це парламент, це влада збоченців». А поза межами країни отакою хтось назве її саму. Може, саме на це й розрахунок? І когось соромити – марна справа.
 І ще одне. Якщо хтось вважає, що цим скандалом покладено початок виборчому бруду, якому люди беззастережно віритимуть, то результат може бути протилежним. Люди не віритимуть вже нічому. І, може, правильно й робитимуть.  Принаймні, не віритимуть похапцем всьому, що на них вихлюпнеться за ці три місяці.
                   х                 х                   х
 Остання теза дає підстави, як не дивно, для оптимізму. Бо з  усього сказаного  перед цим у читача може скластися враження, що наш президент поспішає заявляти, що суспільство за останні роки стало більш демократичним, а значить, цивілізованим. Можливо,  глава держави й   видає бажане за дійсне. А, може,  й правий в іншому сенсі. В тому, що головна правда в самих людях, отих простих, пересічних, «маленьких» українцях, які. попри все, прагнуть залишатися людьми в  каламуті   будь-яких виборчих воєн.  

16.10.2009 22:59 Петр АНТОНЕНКО

Капища розбрату

 

    В столичній агенції УНІАН не так давно пройшла прес-конференція представників одної з організацій рідновірів. Точна назва – Родове Вогнище Рідної Православної Віри (Всеукраїнська релігійна організація носіїв звичаєвої віри українського народу). Зареєстрована як релігійна конфесія Держкомітетом у справах релігій 30.03.2005 р.  На прес-конференції було все керівництво РВРПВ, в тому числі голова організації --  Верховний Волхв України-Руси отець Володимир (В. Куровський). Коли журналісти ставили запитання, я уточнив у святих отців, як саме пов`язана їхня організація з РУН-вірою  Льва Силенка або з послідовниками Ганни Лозко? Відповідь була така: то одне, то друге, а ми – третє, прохання не плутати ці організації. Ну, нехай і так. Але термін «рідновіри» можна вживати. Як і «язичнгики».  Щоправда, останнього терміну вони самі намагаються уникати.  

     Так от, учасники прес-конференції розповіли про дуже неприємний інцидент, що стався напередодні в Тернопільській області. Тут, на околиці села Сажівці Гусятинського району,  було сплюндровано головну святиню рідновірів – капище Перуна. Власне, і сам центр цієї всеукраїнської організації знаходиться в цьому скромному селі, а не десь у столицях чи по закордонах. Хоч  РВ РПВ , як свідчить його  офіційний прес-реліз, має в своїй     структурі аж 108 громад у різних регіонах України і навіть власний Орден –Характерне козацтво, з його 9-ма полками, тобто обласними відділеннями.    

    Згідно заяви рідновірів, напад на капище, його плюндрування і навіть побиття членів їхньої організації здійснили не хто інші, як християни: священики та вірні місцевої парафії Бучацької єпархії Української греко-католицької церкви. Головного ідола рідновірів—дерев`яного Перуна нападники облили бензином і спалили. Капище  поруйнували. Було облито бензином, і щастя, що ще не спалено живцем і самих рідновірів, які захищали святиню. П’ятьох з них було жорстоко побито—переломи ребер, струс мозку. А ще –пограбовано : забрано мобільний телефон, золотий ланцюжок, гроші (до 5-ти тисяч гривень). На напад селян підбурили і керували їхніми діями священики з цього й сусідніх сіл. Все це відбувалося при байдужому спогляданні, якщо не сказати  – потуранні міліції району, до речі, зарані попередженої про можливі ексцеси. Після нападу рідновіри  подали офіційну заяву до міліції, яка начебто почала розслідування інциденту, але надії на справедливу реакцію влади мало.

   Ось виклад того, що повідомили рідновіри в столичній агенції, з прямою трансляцією по одному із всеукраїнських телеканалів, а також   поширили на своєму Інтернет-сайті,

    Зовсім скоро випала нагода поспілкуватися і з представниками Української греко-католицької церкви. Її предстоятель Блаженніший кардинал Любомир Гузар на запитання на прес-конференції відповів, що про цей інцидент  нічого не знає, але подібне насильство засуджує. Водночас кардинал дуже негативно відгукнувся про рідновірів, зазначивши, що «поганство», на жаль, все більше поширюється  Україною. Більш поінформованим виявився отець Ігор Яців, який представляв Секретаріат УГКЦ. Йому було відомо про цей інцидент, але все було зовсім не так, як це подали рідновіри. А як же? Рідновіри, заявив отець Ігор, взагалі напівобманом «влізли» в те село, пообіцявши, що будуть займатися зовсім іншим, а не релігійною діяльністю. Свого ідола Перуна вони встановили на забороненій заповідній території,  мотивуючи тим, що саме тут їхнє прадавнє святе місце. Свою язичницьку акцію вони демонстративно влаштували якраз у дні, коли християни Україні відзначали роковини хрещення Руси. У конфлікті брали участь не «священики УГКЦ та їх паства», як твердять рідновіри, а просто мешканці цього села, незалежно від їх вірувань, бо були обурені самоправством рідновірів. Ніякого нападу, побиття, пограбування  не було, все   це  вигадки.

 …Отже, дві правди одної і тої ж події. Хто ж   зі святих отців обманює? Чи, може, правда десь посередині ? Можливо,   точну картину встановлять правоохоронні органи? Якщо захочуть розслідувати  цей інцидент. Але очевидно одне : в Україні все більше загострюється  протистояння між християнами і представниками нових, чи, за їхньою версією, старих, істинних вірувань. Притому, агресивність,  і   далеко не побожна,  нагромаджується з обох боків. З боку праввослав`я,  особливо від ієрархів цих церков, помітне  різко негативне ставлення, наприклад, до реліктів язичництва, що пережили тисячу літ християнства. Приміром, до того ж колядування. Називати його бісівщиною – це вже занадто. Або засудження свята Купала. Агресія,  замість того,  щоб визнати, що православ’я просто синтезувало язичницькі і християнські вірування, що колядки славлять Різдво Спасителя, а свято Купала давно вже поєдналося з Різдвом Іоана Хрестителя.

    Але ще більшу агресивність демонструють язичники -- за свою, як вони вважають, розтоптану  тисячу років тому християнством древню віру. Тут уже  не йдеться ні про який синтез, злиття вірувань, їх співіснування. Лише категоричне несприйняття і заклик визнати хрещення Руси трагедією.

     Агресія з боку        язичництва  виходить за всякі рамки. Я запитав у одного з апологетів язичництва, чому вони так агресивно відгукуються про християнство? «Хто? Я такого не чув»,--здивувався співрозмовник. І тут же почав поливати  християнство останніми словами. Цікаво, як називається явище, коли людина вже не чує сама себе ? А  почути можна багато. Наприклад, що  князь Володимир Великий – це виродок, який  насадив слов`янському племені мракобісся—християнство. Що головну християнську святиню Київської Руси –Софійський собор треба зруйнувати і повернути це місце язичникам, бо тут було їхнє капище.

   Щоб  не бути голослівним, дещо процитую. Належить це  перу цікавого письменника, який пише  гарні книги про цілющі трави, про народні звичаї, обряди. Здавалося б, і пиши собі.  Так ні ж, мало не в кожному творі – прагнення вкусити, вилаяти, облити брудом  християнство. Для хрестителя Руси  Володимира Великого у автора не знаходиться кращих слів, ніж  «князь-байстрюк». Цікаво, кільки ще  повторювати, що Володимир  був законним сином великого князя київського  Святослава Ігоревича від одної з його дружин.  І ця дружина Малуша зовсім не була рабинею, а донькою воєводи з Любеча Мала А що у Святослава було кілька дружин, так чого  ж ми хочемо від язичника, котрий, на відміну від матері Ольги і сина Володимира,  так і не прийняв християнства. У язичників багатоженство було узаконене. До речі, і сам князь Володимир, як язичник у перші 30 років свого життя, нинішніх язичників цілком влаштовує. І тим, що, на відміну від батька, мав аж 800 наложниць,  і  що брав участь, як істинний язичник,  в людських жертвоприношеннях. Але ось  -- фатальний крок :князь приймає  християнство і хрестить   Русь. Цитую далі згаданого письменника : «Важке для Русі тисячоліття настало з того фатального часу.  Адже нація, змінивши свої рідні героїчні легенди на чужинецькі рабські міфи, втратила духовну єдність перед татаро-монгольською навалою. Ці божевільні постулати непротивлення злу відіграли свою роль й в 33-у».

   Якщо читачам мало цього історичного невігластва, згадаю ще про одну тезу цього ж автора. Виявляється. Володимир Великий не створив могутню  слов`янську імперію (в значній мірі спираючись на християнство), а зруйнував її. І якби не Володимир, ця імперія існувала б по сьогодні, тобто уже другу тисячу літ.

   Отже, «чужинецькі рабські міфи» і «божевільні постулати»--ось що таке християнство в трактуванні  сьогоднішніх язичників. І жодних аргументів вони у своїй затятості просто не сприймають. Якось я навів такий  аргумент язичникові, котрий є одним з активістів Українського козацтва. Одного з тих двадцяти з лишком козацтв,  кожне з яких у нас називає себе істинним. Я нагадав співрозмовнику, що якраз українські козаки йшли на бій, на смерть за християнство, за віру Христову. То як можна вважатися козаком і  одночасно агресивно не сприймати  християнство?  На це почув таку сентенцію : мовляв, всі оті кілька століть то були якісь не такі, не справжні козаки, а справжньому козацтву кілька тисяч років.

    Отут ми підходимо до ключового моменту. Річ у тім, що вся ідеологія язичництва, якщо це можна так назвати,  густо  замішана на національному моменті. Питання  поставлено так : якщо ти не язичник, ти не патріот,  не українець. Повертаючись до початку розмови, зазначу, що керівники Родового Вогнища не випадково  приїхали  на прес-конференцію в столицю  у  красивих вишиванках. Організація настирливо позиціонує себе як істинно українська, національна, проводячи відповідні акції, як то співочі фестини, виставки , вишколи для молоді, відзначення народних свят. Але  невже все це в ім`я патріотизму треба замішувати на ненависті до християнства ?

      На чому ще замішаний цей  язичницький патріотизм?  Невже на маніакальній імперсько-cлов`янській ідеї? Ось  цитата з одного з виступів на  недавньому  язичницькому  святі в Києві. Говорить паломник з Росії «воїтель  Ратибор»:  «Как раз отсюда, из Киева, начнется возрождение всей Руси, всего славянства! Вся эта чужая идеология отпадет от нас, как пыль от сапог моей трудной дороги сюда!» Ну, щодо «пилу на чоботях», то паломник-язичник може не хвилюватися : його співвітчизник небезвідомий Володимир Жириновський давно марить, як російські солдати митимуть чоботи в Індійському океані. І стосовно «відродження слов’янства», то  добре відомо, що мають на увазі ті, хто вміє рахувати лише до трьох—саме стільки слов`янських народів  вони здатні нарахувати. І відновлення імперії від Балтики до Курил  (чому б і не разом з Японією), але щоб зі столицею в Києві—ідея теж давно не нова, давно пропагована, як не дивно, радикальними  націоналістами. Невже саме для цього знадобилося язичництво, нехай навіть на руїнах християнства? 

    Але  слідом постає питання : чи не від хворобливої національної меншовартості оце хворобливе національне самозвеличення ? Невже істинному патріотові треба шукати ще якісь ідеологічні  милиці на кшталт язичництва? І для цього топтати  християнство, яке дві тисячі років живить європейську цивілізацію? Невже треба його оголошувати «рабським мракобіссям», аби довести, що українці населяли й Атлантиду?

    В нападках на християнство подибуємо часом просто дивовижні ідейні суміші. Майстром таких зарекомендував себе Ігор Каганець, чиї творіння доволі широко тиражуються останнім часом. Якщо треба довести, що християнство – це «божевільні постулати» і «рабські міфи», цей автор може оголосити, що «рівно 50 відсотків Євангелія—фальшивка й підробка». Цифра вирахувана  автором з точністю до йоти,  на комп’ютері. Оскільки автор не каже, яка саме книга, яка глава, рядок Євангелія -- фальшиві, залишаться, зайшовши в Божий Храм і побачивши там  Святе Письмо, не вірити жодній його літері. Але якщо треба, Каганець може вийти з теорією, що Ісус Христос був українцем.  Доведення дуже просте, фонетичне. Колись трипільці, безумовно, наші предки, розмножилися, їм стало тісно і частина з них подалася на Захід. Явище це -- переселення народів -- цілком історичне. Отож, наші пращури прийшли в Галичину і стали галичанами. Далі—повтор, друга хвиля переселення : частина галичан осідає в Галлії (Франції) і стає галами. Третя хвиля—переселення в Малу Азію, де наші предки стають галатами. І нарешті—перехід в Палестину, в Галілею, де вони стають галілеянами. А Іісус Христос же – не єврей, а галілеянин. Ось вам і ланцюжок : ГАЛичани—ГАЛли—ГАЛати—ГАЛілеяни.

    Уже не смішно, а сумно, коли на отакій фонетиці, на філології будуються   філософії. І не доведеш же, що оскільки в європейських мовах всього кілька десятків звуків і мільйони слів, то з цих звуків утворюються тисячі комбінацій. І слово «галка», до речі, теж з цього  ряду, в якісь з мов може означати зовсім не птаха. Але на отаких «звукових теоріях», на співпадіннях якихось літер  у назвах річок, урочищ і такого іншого нині вибудовуються історії народів і держав.

      … Після десятиліть комуністичного безбожжя, коли суспільство лише відроджує храми і відкриває для себе дорогу до храму, враження, що нам, які ще толком не прийшли до Христа, пропонують уже переступити, перескочити через нього. Але якщо нам твердять, що рідна, національна, язичницька віра—це те, що проросло з нашої рідної природи, з оточуючого нас світу, то не зайве нагадати, що Природа не є по своїй суті агресивною. Чи   погодитися з мізантропами, котрі радо, зі злістю констатують, що найагресивніше в природі – це людина ?

 

Тернопільській області. Тут, на околиці села Сажівці Гусятинського району,  було сплюндровано головну святиню рідновірів – капище Перуна. Власне, і сам центр цієї всеукраїнської організації знаходиться в цьому скромному селі, а не десь у столицях чи по закордонах. Хоч  РВ РПВ , як свідчить його  офіційний прес-реліз, має в своїй     структурі аж 108 громад у різних регіонах України і навіть власний Орден –Характерне козацтво, з його 9-ма полками, тобто обласними відділеннями.    

    Згідно заяви рідновірів, напад на капище, його плюндрування і навіть побиття членів їхньої організації здійснили не хто інші, як християни: священики та вірні місцевої парафії Буської єпархії Української греко-католицької церкви. Головного ідола рідновірів—дерев`яного Перуна нападники облили бензином і спалили. Капище  поруйнували. Було облито бензином, і щастя, що ще не спалено живцем і самих рідновірів, які захищали святиню. П’ятьох з них було жорстоко побито—переломи ребер, струс мозку. А ще –пограбовано : забрано мобільний телефон, золотий ланцюжок, гроші (до 5-ти тисяч гривень). На напад селян підбурили і керували їхніми діями священики з цього й сусідніх сіл. Все це відбувалося при байдужому спогляданні, якщо не сказати  – потуранні міліції району, до речі, зарані попередженої про можливі ексцеси. Після нападу рідновіри  подали офіційну заяву до міліції, яка начебто почала розслідування інциденту, але надії на справедливу реакцію влади мало.

   Ось виклад того, що повідомили рідновіри в столичній агенції, з прямою трансляцією по одному із всеукраїнських телеканалів, а також   поширили на своєму Інтернет-сайті,

    Зовсім скоро випала нагода поспілкуватися і з представниками Української греко-католицької церкви. Її предстоятель Блаженніший кардинал Любомир Гузар на запитання на прес-конференції відповів, що про цей інцидент  нічого не знає, але подібне насильство засуджує. Водночас кардинал дуже негативно відгукнувся про рідновірів, зазначивши, що «поганство», на жаль, все більше поширюється  Україною. Більш поінформованим виявився отець Ігор Яців, який представляв Секретаріат УГКЦ. Йому було відомо про цей інцидент, але все було зовсім не так, як це подали рідновіри. А як же? Рідновіри, заявив отець Ігор, взагалі напівобманом «влізли» в те село, пообіцявши, що будуть займатися зовсім іншим, а не релігійною діяльністю. Свого ідола Перуна вони встановили на забороненій заповідній території,  мотивуючи тим, що саме тут їхнє прадавнє святе місце. Свою язичницьку акцію вони демонстративно влаштували якраз у дні, коли християни Україні відзначали роковини хрещення Руси. У конфлікті брали участь не «священики УГКЦ та їх паства», як твердять рідновіри, а просто мешканці цього села, незалежно від їх вірувань, бо були обурені самоправством рідновірів. Ніякого нападу, побиття, пограбування  не було, все   це  вигадки.

    …Отже, дві правди одної і тої ж події. Хто ж   зі святих отців обманює? Чи, може, правда десь посередині ? Можливо,   точну картину встановлять правоохоронні органи? Якщо захочуть розслідувати  цей інцидент. Але очевидно одне : в Україні все більше загострюється  протистояння між християнами і представниками нових, чи, за їхньою версією, старих, істинних вірувань. Притому, агресивність,  і   далеко не побожна,  нагромаджується з обох боків. З боку праввослав`я,  особливо від ієрархів цих церков помітне  різко негативне ставлення, наприклад, до реліктів язичництва, що пережили тисячу літ християнства. Приміром, до того ж колядування. Називати його бісівщиною – це вже занадто. Або засудження свята Купала. Агресія,  замість того,  щоб визнати, що православ’я просто синтезувало язичницькі і християнські вірування, що колядки славлять Різдво Спасителя, а свято Купала давно вже поєдналося з Різдвом Іоана Хрестителя.

    Але ще більшу агресивність демонструють язичники -- за свою, як вони вважають, розтоптану  тисячу років тому християнством древню віру. Тут уже  не йдеться ні про який синтез, злиття вірувань, їх співіснування. Лише категоричне несприйняття і заклик визнати хрещення Руси трагедією.

     Агресія з боку        язичництва  виходить за всякі рамки. Я запитав у одного з апологетів язичництва, чому вони так агресивно відгукуються про християнство? «Хто? Я такого не чув»,--здивувався співрозмовник. І тут же почав поливати  християнство останніми словами. Цікаво, як називається явище, коли людина вже не чує сама себе ? А  почути можна багато. Наприклад, що  князь Володимир Великий – це виродок, який  насадив слов`янському племені мракобісся—християнство. Що головну християнську святиню Київської Руси –Софійський собор треба зруйнувати і повернути це місце язичникам, бо тут було їхнє капище.

   Щоб  не бути голослівним, дещо процитую. Належить це  перу цікавого письменника, який пише  гарні книги про цілющі трави, про народні звичаї, обряди. Здавалося б, і пиши собі.  Так ні ж, мало не в кожному творі – прагнення вкусити, вилаяти, облити брудом  християнство. Для хрестителя Руси  Володимира Великого у автора не знаходиться кращих слів, ніж  «князь-байстрюк». Цікаво, кільки ще  повторювати, що Володимир  був законним сином великого князя київського  Святослава Ігоревича від одної з його дружин.  І ця дружина Малуша зовсім не була рабинею, а донькою воєводи з Любича Мала А що у Святослава було кілька дружин, так чого  ж ми хочемо від язичника, котрий, на відміну від матері Ольги і сина Володимира,  так і не прийняв християнства. У язичників багатоженство було узаконене. До речі, і сам князь Володимир, як язичник у перші 30 років свого життя, нинішніх язичників цілком влаштовує. І тим, що, на відміну від батька, мав аж 800 дружин,  і  що брав участь, як істинний язичник,  в людських жертвоприношеннях. Але ось  -- фатальний крок :князь приймає  християнство і хрестить   Русь. Цитую далі згаданого письменника : «Важке для Русі тисячоліття настало з того фатального часу.  Адже нація, змінивши свої рідні героїчні легенди на чужинецькі рабські міфи, втратила духовну єдність перед татаро-монгольською навалою. Ці божевільні постулати непротивлення злу відіграли свою роль й в 33-у».

   Якщо читачам мало цього історичного невігластва, згадаю ще про одну тезу цього ж автора. Виявляється. Володимир Великий не створив могутню  слов`янську імперію (в значній мірі спираючись на християнство), а зруйнував її. І якби не Володимир, ця імперія існувала б по сьогодні, тобто уже другу тисячу літ.

   Отже, «чужинецькі рабські міфи» і «божевільні постулати»--ось що таке християнство в трактуванні  сьогоднішніх язичників. І жодних аргументів вони у своїй затятості просто не сприймають. Якось я навів такий  аргумент язичникові, котрий є одним з активістів Українського козацтва. Одного з тих двадцяти з лишком козацтв,  кожне з яких у нас називає себе істинним. Я нагадав співрозмовнику, що якраз українські козаки йшли на бій, на смерть за християнство, за віру Христову. То як можна вважатися козаком і  одночасно агресивно не сприймати  християнство?  Але язичника у ложці не втопиш. На це почув таку сентенцію : мовляв, всі оті кілька століть то були якісь не такі, не справжні козаки, а справжньому козацтву кілька тисяч років.

    Отут ми підходимо до ключового моменту. Річ у тім, що вся ідеологія язичництва, якщо це можна так назвати,  густо  замішана на національному моменті. Питання  поставлено так : якщо ти не язичник, ти не патріот,  не українець. Повертаючись до початку розмови, зазначу, що керівники Родового Вогнища не випадково  приїхали  на прес-конференцію в столицю  у  красивих вишиванках. Організація настирливо позиціонує себе як істинно українська, національна, проводячи відповідні акції, як то співочі фестини, виставки , вишколи для молоді, відзначення народних свят. Але  невже все це в ім`я патріотизму треба замішувати на ненависті до християнства ?

      На чому ще замішаний цей  язичницький патріотизм?  Невже на маніакальній імперсько-cлов`янській ідеї? Ось  цитата з одного з виступів на  недавньому  язичницькому  святі в Києві. Говорить паломник з Росії «воїтель  Ратибор»:  «Как раз отсюда, из Киева, начнется возрождение всей Руси, всего славянства! Вся эта чужая идеология отпадет от нас, как пыль от сапог моей трудной дороги сюда!» Ну, щодо «пилу на чоботях», то паломник-язичник може не хвилюватися : його співвітчизник небезвідомий Володимир Жириновський давно марить, як російські солдати митимуть чоботи в Індійському океані. І стосовно «відродження слов’янства», то  добре відомо, що мають на увазі ті, хто вміє рахувати лише до трьох—саме стільки слов`янських народів  вони здатні нарахувати. І відновлення імперії від Балтики до Курил  (чому б і не разом з Японією), але щоб зі столицею в Києві—ідея теж давно не нова, давно пропагована, як не дивно, радикальними  націоналістами. Невже саме для цього знадобилося язичництво, нехай навіть на руїнах християнства? 

    Але  слідом постає питання : чи не від хворобливої національної меншовартості оце хворобливе національне самозвеличення ? Невже істинному патріотові треба шукати ще якісь ідеологічні  милиці на кшталт язичництва? І для цього топтати  християнство, яке дві тисячі років живить європейську цивілізацію? Невже треба його оголошувати «рабським мракобіссям», аби довести, що українці населяли й Атлантиду?

    В нападках на християнство подибуємо часом просто дивовижні ідейні суміші. Майстром таких зарекомендував себе Ігор Каганець, чиї творіння доволі широко тиражуються останнім часом. Якщо треба довести, що християнство – це «божевільні постулати» і «рабські міфи», цей автор може оголосити, що «рівно 50 відсотків Євангелія—фальшивка й підробка». Цифра вирахувана  автором з точністю до йоти,  на комп’ютері. Оскільки автор не каже, яка саме книга, яка глава, рядок Євангелія -- фальшиві, залишаться, зайшовши в Божий Храм і побачивши там  Святе Письмо, не вірити жодній його літері. Але якщо треба, Каганець може вийти з теорією, що Ісус Христос був українцем.  Доведення дуже просте, фонетичне. Колись трипільці, безумовно, наші предки, розмножилися, їм стало тісно і частина з них подалася на Захід. Явище це -- переселення народів -- цілком історичне. Отож, наші пращури прийшли в Галичину і стали галичанами. Далі—повтор, друга хвиля переселення : частина галичан осідає в Галлії (Франції) і стає галами. Третя хвиля—переселення в Малу Азію, де наші предки стають галатами. І нарешті—перехід в Палестину, в Галілею, де вони стають галілеянами. А Іісус Христос же – не єврей, а галілеянин. Ось вам і ланцюжок : ГАЛичани—ГАЛли—ГАЛати—ГАЛілеяни.

    Уже не смішно, а сумно, коли на отакій фонетиці, на філології будуються   філософії. І не доведеш же, що оскільки в європейських мовах всього кілька десятків звуків і мільйони слів, то з цих звуків утворюються тисячі комбінацій. І слово «галка», до речі, теж з цього  ряду, в якісь з мов може означати зовсім не птаха. Але на отаких «звукових теоріях», на співпадіннях якихось літер  у назвах річок, урочищ і такого іншого нині вибудовуються історії народів і держав.

      … Після десятиліть комуністичного безбожжя, коли суспільство лише відроджує храми і відкриває для себе дорогу до храму, враження, що нам, які ще толком не прийшли до Христа, пропонують уже переступити, перескочити через нього. Але якщо нам твердять, що рідна, національна, язичницька віра—це те, що проросло з нашої рідної природи, з оточуючого нас світу, то не зайве нагадати, що Природа не є по своїй суті агресивною. Чи   погодитися з мізантропами, котрі радо, зі злістю констатують, що найагресивніше в природі – це людина ?

 

30.09.2009 20:26 Петр АНТОНЕНКО

Під політичні фонограми

 

    Зірки української естради вирушили країною в агітаційне турне. Естраду  нині модно  називати шоу-бізнесом. Та так і правильніше в цьому випадку, де вам  і шоу, політичне, і бізнес, той самий.    Отож, в  кількамісячний агітаційний тур на користь кандидата в Президенти Юлії Тимошенко вирушили  Руслана, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Ірина Білик, Наталія Могилевська, Тіна Кароль, Потап і Настя Каменських, гурти ТІК, ТНМК, «Друга ріка», Mad Heads ХІ.

    Зараз я  не говорю про питання  законності всього цього, коли  абсолютно агітаційна акція, що прямо підкреслюють її  учасники й організатори, почалася задовго до оголошення виборчої кампанії. Не про те, що згідно того ж законодавства взагалі-то заборонено вести агітацію з «роздачею» чогось  виборцям, в тому числі й  наданням послуг, до яких при бажанні можна  зарахувати й «роздачу» концертів, дуже  недешевих у «невиборчому» форматі.   Не затіваю й дискусії стосовно достоїнств таких-то кандидатів на главу держави. І вже зовсім не йдеться про таланти безумовно талановитих виконавців.

    Мова – про суспільне явище. Про те, до якого ступеня пристойно змішувати політику з мистецтвом., а де це вже стає мистецтвом лицедійства.

    Без сумніву, артисти --  такі ж повноправні громадяни, як і всі, мають  право обирати і обиратися. Відтак, право на ті чи інші ідейні переконання, суспільні симпатії. Питання в тому, наскільки щирими є  декларовані  симпатії і чи не надто вже змінюються вони при  зміні політичних вітрів?

   Тон, як і належить, задала гаряча гуцулка Руслана. Її  «дикі політичні танці» не могли не запалити колег по сцені. Адже ще влітку  Руслана  публічно й гучно заявила (цитую заголовок  інтерв’ю співачки): «Хто б не з’явився на політичному небосхилі, мій вибір залишиться незмінним—за Тимошенко».Зостається лише сподіватися дійсно на «незмінність» вибору  і що  цей вибір не мінятиметься залежно від  виборів. Бо ж не так  давно, весною 2006-го,  пані  Руслана Лижичко балотувалася й була обрана депутатом  парламенту від іншої політичної сили – президентської партії «Наша Україна». Побула, правда, в депутатах недовго, якісь півтора роки, поки тривала каденція того розпущеного парламенту. І  той період депутатства нині згадує, як страшний сон. Може, тоді помилилася з «вибором» чи з тим, що переплутала шоу-бізнес з політикою?  Натомість не зайвим виявилося звання народної артистки України, присвоєне Указом Президента Ющенка. До речі., як і більшості  перелічених зірок. Що ж, тепер у пані Лижичко , як і її колег по турне, найвище мистецьке  звання держави. Таке, як, приміром, у Дмитра Гнатюка, Ніни Матвієнко, Богдана Ступки,. Вищого вже не буває. Хіба що—звання народного артиста Радянського Союзу. Але Ющенко його явно не присвоїть. Може, хтось інший.

    Та  перейдімо до інших учасників турне. Врешті, і  Руслана,  і Олександр Пономарьов й  раніше були «заангажовані» в національно-демократичному таборі. Просто перейшли собі з одної вулиці цього табору на  іншу.

     А от ще  одна категорія тур-менів – неофіти в політиці. Що ж привабило їх? Тіна Кароль недавно стала мамою,  і це чудово. Так от співачка зізналася, що в підтримуваній  нею кандидатці в Президенти їй імпонує материнське начало Ну, тут вже нічого не вдієш. Очевидно, кандидати-мужчини, які в силу фізіології аж  ніяк не можуть народжувати,   співачці не імпонуватимуть однозначно. Веселий репер Потап назвав і свою мотивацію : «Нам потрібен сексапільний президент». Теж резонно, не обмежуватися ж сексапільною партнеркою по сцені Настею.     

   Найскладніше питання з третьою категорією учасників турне. Адже ці артисти прийшли зовсім з протилежного табору. Ніколи не була помічена в прихильності до національно-демократичних сил Ірина Білик. Але, виявляється, вона й визначає свої симпатії не за якимись там зашкарублими ідейними принципами. Є цікавіші критерії. Наприклад, ті, за якими часто розставляють їх самих, співаків, у так званих хіт-парадах. «Нас вибирають,--говорить співачка,-- за зовнішнім виглядом, вмінням говорити, іноді за кольором волосся, вмінням посміхатися на камеру». Так от , вибудовуючи свій хіт-парад політиків, зазначила співачка, вона й зробила свій вибір.

   І ще  важче було пояснити свій вибір Наталії Могилевській. Співачка всі останні роки активно й затято підтримувала в політиці Віктора Януковича.  Свій крутий «віраж» пані Наталія пояснила враженням від особистої зустрічі з прем’єром-кандидаткою,  а ще – її  працьовитістю і енергійністю.

    Доволі суттєвим є питання, яким би хотіли бачити артисти нового главу держави, чого чекають від нього? І ось тут виявилося, що одне з головних очікувань – введення другої державної мови, російської. Дивуватися  нема чому : всі ці заслужені і народні України, за винятком хіба що Пономарьова і Руслани,  давно й дружно перейшли на російськомовний         спів, а українською співають вряди-годи, так, для екзотики. Навіть галичанка за походженням Тіна Кароль, в миру—Таня Ліберман. Співати на естраді, звичайно,  можна різними мовами, навіть китайською чи японською, якщо вмієш. Не заборонено й рідною українською. Але таке настирливе бажання другої державної, признатися, дивує. І мотивація цікава. Наталія Могилевська хоче цього, бо, виявляється, є країни, де аж по чотири державні мови  (точніше було б сказати – офіційні). Ірина Білик хоче, бо їй важко спілкуватися з рідними батьками, які, виявляється, розмовляють українською. Але чому артисти очікують другої державної мови саме від цього кандидата – загадка. Адже прем’єр неодноразово чітко заявляла, що вона за єдину державну мову—українську. Невже в особистих зустрічах, які, відомо, що були у декого зі співаків перед турне, їм почулися від кандидата в Президенти якісь інші ноти?

    І нарешті, що  ж іще є мотивацією   учасників турне, окрім  мотивації мовної, хіт-парадової, сексапільної та  деяких доволі хистких ідейних позицій?  Злі журналістські язики вперто торочать  як про основну – про гонорари. Мовляв, Могилевська взагалі перебігла від регіоналів, бо ті поскупилися на гонорари. Одною з найбільш оплачуваних стане Тіна Кароль, а одними з найменш – Пономарьов і  та ж Могилевська (перебіжчиків не цінують). Втім, самі співаки про гонорари говорити відмовляються навідріз. А організатори туру просто все заперечують. Час назвати і їх. Це засновник фестивалю «Таврійські ігри» Микола Баграєв, котрий є також власником шоу-каналу М 1 (цей канал щедро поставлений у мережу тих, які вільно приймаються з ефіру на звичайнісіньку антену, на відміну від багатьох інших, того ж  каналу «Культура»). Конкретно туром  займатиметься Благодійний Таврійський Фонд.  Представник його  заявив, що гонорари артистам відсутні, Фонд оплачує лише проїзд та побутові витрати. Натомість артистам забезпечується розкішний піар, адже тур передбачає численні прес-конференції, вихід на друковані й електронні медіа. Тобто, співаки широко рекламуватимуть не лише кандидата, а й самих себе. Що ще людям треба. До того ж, у вільні від графіку туру дні можна буде продовжувати звичайну, платну гастрольну діяльність. Навіть у тому ж чи в сусідньому місті.

    …Отже, поїхали. Цікаво, що ще хто кому заспіває в ці місяці виборчої кампанії? Адже в означеному турне задіяні  далеко не всі зірки. Приміром, є ще   Вєрка Срдючка, вона ж (він же) Андрій Данилко, якщо сама (сам,) не балотуватиметься в Президенти.  Є куди вже більш сексапільна «Віагра».  Нарешті, справжня агітбомба Алла Пугачова. Правда, закон не дозволяє брати участь у виборчій кампанії іноземцям., але про закони ми вже згадували. Проблема інша: Алла Борисівна, здається, завершила гастрольну діяльність. Однак, у неї тепер є гарні можливості на недавно подарованих їй, відібраних в українських радіостанцій, радіохвилях, де  розмістилося «Радіо Алла».Так що буде ще багато цікавого.

    Втім, деякі політичні сили розчарувалися в шоу-агітації. В тій же Партії регіонів вважають це порожнім витрачанням грошей, хоч подейкують, що регіонали таки ж запросять шоу-агітаторів з Росії, наших земляків, якими аж кишить російська естрада. . Деякі політсили можуть покластися на таланти самих же своїх кандидатів. Наприклад, дехто  гарно доїть корову, водить комбайн. Кличко міг би дати уроки боксу суперникам. Мороз (кажуть, правда, що не балотується) дав би сеанс одночасної гри в шахи.  Інші й самі можуть заспівати не гірше народних  заслужених, приміром, Черновецький.

   Якщо ж серйозно, то  буде дуже прикро, коли президентська виборча кампанія, обрання глави держави перетворюватиметься в шоу.  Коли виборцям пропонуватимуться не програми, не принципові позиції, не змагання світоглядів, а те, хто більше залучить «скальпів» тих чи тих знаменитостей. Шкода. Адже підтримка, навіть щира, не кажучи вже про фальшиву, тою чи іншою знаменитістю того чи іншого кандидата, за великим рахунком, не говорить абсолютно нічого для серйозного вибору.

    …Спів під фонограму  став нині настільки ж поширеним на естраді, наскільки й засуджуваним. Адже під порожнє розтулювання рота слухач отримує з динаміків щось далеке від справжнього співу. Невже такими ж  поширеними  стають  і співи під політичні фонограми?      

18.09.2009 14:54 Петр АНТОНЕНКО

Гордість навпіл з тривогою

Нотатки зі святкування 20-річчя  Руху

    Коли один з учасників святкування процитував  з трибуни Палацу «Україна» відомий поетичний рядок «Журба і радість обнялись», подумалося : ось квінтесенція не лише цього святкування, цього ювілею, а й загалом новітньої історії національно-демократичного руху. Гордість за досягнуте, смуток і тривога, що далеко не все вдалося так, як мріяли, сподівалися. Досягнуто, і у величезній мірі завдячуючи Рухові, головне – незалежність України. Не досягнуто в належній мірі того, аби це була держава національна, демократична, з соціальною справедливістю.

    В  значній мірі вина й біда тут самих національно-демократичних сил. Насамперед, йдеться про трагічний розкол Руху в 1999 році, фактичне його знищення. І хоч на ювілеї говорилося, що, мовляв, Рух виконав свою місію і має відійти у славну історію, але водночас наголошувалося на протилежному – все це останнє десятиліття нам бракувало   потужної національної політичної сили, єдності в таборі демократів. Бракує такої сили й сьогодні. І не випадково чи не основним підсумком ювілею стало проголошення, бодай декларативно, об’єднання національно-демократичних сил у новітній варіант Руху. Пропонувалися навіть назви—Український народний Рух або просто Український Рух.

   Але—про сам ювілей. Той розкол Руху 10-річної давнини, безумовно, наклав відбиток на ювілей. І протягом всього року, і на початку вересня, коли, власне, й відзначалося 20-річчя Установчого з їзду Народного Руху України за перебудову. До речі, саме так постійно акцентувалася і назва ювілею,  написана на сцені, постійно нагадувалося про первинну назву Руху. Вживати термін «Народний Рух України» -- це наче прихиляти все до однойменної партії, одного з двох осколків, на які розпався Рух. Плюс весь час надто вже  акцентувалося на ювілеї, що Рух тоді, у 1989 році, зароджувався як частка горбачовської, загальносоюзної «перебудови» Зайві реверанси.

    Всі ці деталі доволі характерні для святкування. Як і те, що протягом всього ювілейного «рухівського» року, який іде, врешті, доволі мляво, точилися суперечки навіть серед організаторів святкування, хто більш «рухівський». Врешті, це вилилося в те, що за кілька днів до державного святкування  12 вересня в Палаці «Україна», партія НРУ провела своє відзначення ювілею. Демонстративно—в тому ж залі Київської політехніки, де й пройшов Установчий з’їзд Руху. Цим ніби підкреслюючи, як ото говорив своїй кумі Секлеті незабутній Прокіп Свиридович Сірко : «Ми—што то одно, а ви што то другоє». В «Україні» ж голова Народного Руху і його почет демонстративно не «засвітилися». Кажуть, образилися, що Оргкомітет свята не виділив їм 1000 запрошень. Але з якого дива? Адже це склало б добру третину цієї напівзруйнованої партії. За такою пропорцією інший осколок Руху –Українська народна партія мала б зажадати 10 тисяч запрошень. Втім, недавні члени НРУ, і нерядові, не лише були, а й виступали. Ярослав Кендзьор дуже переконливо метав громи і блискавки на адресу голови НРУ Тарасюка і загалом нинішнього стану партії. Що ж, виключений недавно з партії один  з фундаторів Руху, мабуть, має право так говорити про партію, з якої вийшли й такі знакові постаті, як Лесь Танюк, вдова й сестра Чорновола. Забігаючи наперед, скажу, що з подачі Кендзьора та Дмитра Чобота зібрання навіть проголосувало, чисто декларативно, звісно,  за зміщення Тарасюка з посади голови НРУ і за недовіру отій жменьці депутатів парламенту від цієї партії. Сумно все це. Адже за цими філіппіками, цими розколами після розколів так і загубився серйозний аналіз того, що сталося з Рухом 10 років тому. На жаль, навіть своє вступне слово на зборах перший голова Руху Драч почав саме з чвар між осколками Руху. 

   До честі простих рухівців, людей народного руху, вони інші, аніж вожді. Люди і далі прагнуть єдності, а не чвар. Свідчення цього – святкова атмосферу Палацу «Україна» того дня. В делегаціях з усіх регіонів, які наповнили Палац, були люди і з НРУ, і з УНП, і з багатьох інших пострухівських партій. Зустрічалися соратники по бурхливому 1989-у, по Ланцюгові Злуки 1990 року, по незабутніх миттєвостях проголошення Незалежності, врешті – по Майдану. І ось ця атмосфера надихала. Як і показані при відкритті зборів хвилюючі  кадри кінохроніки 1989-го з Установчого з’їзду Руху, напутнє слово Олеся Гончара, який відкривав з’їзд.   З екрана на 20 років молодші   Драч, Павличко,  Мовчан, Яворівський, Горинь, Дончик, світлої пам’яті Чорновіл звертаються з полум’яним словом до українців. А ось говорить з екрану легенда польського Відродження Адам Міхнік, завершуючи виступ українською мовою : «Хай живе самостійна Україна ! За нашу і вашу свободу!»

   Зібрання благословляє Патріарх  Київський і Всієї Руси-України  Філарет. Зачитується список делегатів Установчого з’їзду, які пішли з життя, і хвилиною мовчання вшановується їх  пам'ять. 20-літній шлях Руху аналізують у виступах Іван Драч, Ігор Юхновський, Микола Поровський. Присутніх вітають представники керівництва українських громад Канади і США Віктор Педенко і Уляна Мазуркевич.

    Звичайно, всі з нетерпінням чекали   на виступ Президента України. Віктор Ющенко, який до цього сидів і залі, поряд з фундаторами Руху. Під бурхливі оплески і дещо вже призабуте  «майданне» скандування «Ю-щен-ко!» Президент вийшов на сцену і несподівано для багатьох відклав текст заготовленого виступу, а більшу частину часу говорив експромтом.  Так  вирішив вчинити після розпачливого приплакування деяких промовців. І першою фразою Президента була : «Навчіться не посипати  собі голову попелом». І далі : «У нас позаду 400 років бездержавності. У нас забрали мову, назву, сподіваючись, що нація стане перекотиполем. Але ми не повинні тупити очі в підлогу і шукати там шпарини. Як повернути любов до своєї мови? Як вилікуватися від комуністичних, імперських болячок? За день це неможливо».

     І далі тезисно з виступу  Президента. В Україні обов’язково буде  єдина помісна церква. Адже незалежна церква -- це наша духовна незалежність. Створення Руху – подія, що змінила наше життя, нас самих, Україну. Але наш біль – здатність втратити єдність в годину, коли треба працювати. Розбрат  еліти – це не проблема особистостей. Ні і ще раз ні ! Йдеться про різні світогляди.

    Саме в живій, «експромтній» частині промови Президент сказав найголовніше. Наголосив : до влади в Україні рвуться неукраїнські сили. І в значній мірі вони вже при владі. Інакше чим пояснити дивні речі в економіці (Президент навів приклади стосовно енергетики, аграрного сектора), в царині духовності. Мова—це національна ідея, наголосив Президент. Чому ж на цей рік на підтримку державної мови парламент і Уряд виділили найменше коштів за всі останні 5 років? Чому за ці ж роки фінансування української книги зменшилося у 8 разів!?

         Як діяти  в такій ситуації патріотам України? І тут  варто  навести заключні слова виступу Президента : «Я закликаю Рух до руху! І беру  на себе обов’язок закликати народ до загальнонаціонального руху».

    Що ще варто відзначити на зібранні? Пропозицію Івана Зайця, першого заступника голова УНП, про звернення до Президента щодо присвоєння (посмертно) звання Героя України Василеві Червонію. Зал дружно підтримав. Що ж, це теж – ми. Отакі. Бо варто нагадати : Червоній, який, без сумніву, достойний цього найвищого звання, свого часу в результаті політичних комбінацій був усунутий з посади губернатора Рівненщини, та й у своїй УНП теж був посунутий на маргінеси великої партійної політики. Воістину, вірно сказав поет «Вони любити вміють тільки мертвих»,

    Нарешті про виступ Леоніда  Кравчука, що проходив і під оплески,  й під вигуки «Ганьба». Але суттєво, що Кравчук публічно чітко заявив: одразу після своєї перемоги на виборах , на початку 1992 року,  він звернувся за політичною підтримкою саме до Руху. Запропонував разом стати до влади. Конкретніше—призначити рухівський Уряд. І друга його ідея – провести позачергові вибори Верховної Ради. Але ж це саме ті дві речі, за якими ми так шкодуємо понад півтора десятиліття, що вони не збулися. Уряд на чолі з тим же Чорноволом, і новий парламент. При всій повазі до попереднього, вдячності йому за проголошення в 1991 році Незалежності, переобрання цього парламенту, обраного ще в іншій державі, виглядало б цілком логічним по створенню нової, незалежної держави.

   Чому ж це не збулося? Чому радикально настроєна  частина ІІІ Зборів Руху, який саме тоді й переформатовувався в партію, переконала Рух відкинути цю пропозицію? Чи не стало це величезною політичною помилкою? Бо як тоді бідкатися всі ці роки, що «Рух ніколи не прийшов до влади»? Принаймні, про це, як про помилку, на ювілейному зібранні говорилося.   Це все говориться не задля того, щоб кинути камінь комусь навздогін, а для заклику до серйозного аналізу наших дій за ці 20 років.

    Можливо, саме прагненням уникнути нового розходження між національно-демократичними силами і українською владою і  була викликана прийнята на зібранні заява про політичну підтримку Президента Віктора Ющенка. А також підсумковий документ зборів -- Звернення до українського народу, в якому рухівці, , справжні, незалежно від теперішніх партквитків, закликають націю в цей непростий момент до загальнонаціонального   РУХУ на підтримку державності і демократії.

                                        х     х          х 

    Слово учасникам ювілейних урочистостей

    Петро АРСЕНИЧ, голова Івано-Франківського обласного об’єднання «Просвіти», делегат Установчого з’їзду Руху:

    --Я радий, що приїхав на 20-річчя, адже був делегатом і Установчого і Другого з’їзду Руху. Але хотів би закликати всіх присутніх : давайте єднатися, підтримувати українського Президента, якій пропагує і втілює в життя національну ідею. Категорично проти, аби Тарасюк висував свою кандидатуру в Президенти. Опам’ятайтеся, люди добрі, бо весь час будемо програвати. Треба відвойовувати нам телебачення, пресу, щоб ми в усіх засобах інформації  утверджувала українську національну ідею, на традиціях наших виховували людей. Мені приємно було зустріти тут багатьох знайомих, керманичів Руху. Щойно розмовляв з Михайлом Горинем, Миколою Поровським. Закликав їх, щоб вони гуртувалися задля підтримки національної ідеї. А ще хочу нагадати, що саме з «Просвіти» виросли всі національно-демократичні сили, в тому числі і Рух. А тепер дехто забуває, що «Просвіта» вивела їх в люди. 

  Микола ПОРОВСЬКИЙ, один з фундаторів Руху :

  --Сьогоднішнє відзначення 20-річчя створення Народного Руху України -- це грандіозна подія. Тут стільки друзів, соратників, яких не бачив тривалий час,  але з якими постійно відчував духовний зв'язок, з якими боролися за самостійну соборну Українську державу. Це велике щастя, що ми зібралися в цей урочистий день разом з української владою, з Президентом  на чолі, щоб відзначити цю дату,  вшанувати тисячі борців за волю України, які не дожили до цього дня, подякувати тим тисячам рядових рухівців, які виконували найтяжчу роботу в дні боротьби за незалежність, творили Ланцю Злуки, піднімали наші  прапори над Хортицею під час святкування 500-річчя українського козацтва, агітувала за референдум про незалежність.

Дух Руху живе, підноситься. Україна зараз потребує широкої громадської організації, національно-патріотичної, незаангажованої на партійщину, організації, яка б об’єднувала,  яка очолювала б боротьбу за справедливість, за українську Україну.

 

   Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова Житомирського обласного об’єднання «Просвіти», один із засновників і багатолітній керівник Житомирського Руху:

   --Мої враження від святкування,  безперечно, хороші. Нарешті , через 20 років, на державному рівні згадали, що була  така громадська організація, яка виборола державну незалежність України. Але прикро, коли практично ніхто з цих людей не відзначений державними нагородами, коли рухівці забуті. Як голова ювілейного Оргкомітету на Житомирщині я максимально згадав тих людей, щоб їх хоч грамотами обласної влади відзначили і щоб там було сказано, що їх нагороджено у зв’язку з 20-річчям Руху. Але, безперечно, не можна до такого доводити, коли влада ігнорує тих, хто цю державу виборов, забезпечив їх посадами, добробутом. В нормальній державі мають бути пошановані в першу чергу творці цієї держави. А ми, рухівці, і є творці Української самостійної соборної держави. 

    Володимир ЧЕРНЯК, один з фундаторів і керівників Руху, згодом УНП, професор, доктор наук :

    --Перші Установчі збори Народного  Руху України – видатна подія в новітній історії України. І крапка. Незалежно від того, що було потім. Не все так сталось, як гадалось. Народний Рух України виконав свою основну місію—суттєво посприяв досягненню Україною незалежності. Так, звичайно, сам розвиток ситуації в Радянському Союзу, у світі сприяв цьому. Та незалежність не впала з неба, за неї боролися століттями наші предки. Дехто каже, що все це, мовляв, було несподівано, що ніхто нічого не знав.

Вбачте, що скажу про себе, але це якраз до слова. У 1990 році я, як народний депутат СРСР, виступив на з’їзді народних депутатів Союзу і сказав з трибуни Кремлівського Палацу з’їздів¸, що найближчим часом Україна буде незалежною. Сказав, що, по-перше,  існує об’єктивна логіка розвитку історії, яка веде до цього, а по-друге, що в Україні є люди, які борються за це і готові віддати за це життя.   І ні Язов, ні Крючков, ні Пуго не зупинять цей процес. І я відчув потилицею їхні погляди на собі, тому що всі вони там сиділи, разом з Горбачовим, у президії. То ж ,може, й були такі, що не очікували, але були люди, які не тільки очікували, але й боролися. Пишаюся, що належав до цих людей.

   На жаль, Рух не повністю виконав  свою місію, бо не прийшов  до влади. Ми  написали програму Руху в 1989 році, у 1992 році --  Концепцію державотворення , в 1996 році підготували Програму боротьби з бідністю. Влада все це ігнорувала. Я вчора подивився ці документи—багато чого звучить дуже сучасно, бо не відбулося справжнього реформування влади.  За всі роки незалежності у влади не було потреби в науці. Влада приходила, щоб вирішити свої особисті, кланові  питання.

   Але дух Руху живе. В цьому  якраз і незаперечна заслуга  Руху. Він дав могутній імпульс, поштовх духовний, інтелектуальний, політичний розвитку ситуації в країні. І  через 20 років відчувається його плив на хід нашої історії, невмирущість його ідей. Рух духу і дух Руху

01.09.2009 16:29 Петр АНТОНЕНКО

Від Катерини до Гітлера

ВІД КАТЕРИНИ – ДО ГІТЛЕРА,

такий за версією українофобів список «збирачів українських земель»

Нотатки до 70-річчя Пакту Молотова—Ріббентропа і початку Другої світової війни

Петро АНТОНЕНКО

На   недавній прес-конференцій в УНІАН депутат парламенту Ганна Герман висловила   таку  сентенцію. Мовляв,   саме завдяки Пакту Молотова — Ріббентропа було об’єднано українські землі. Притому, пані Герман наче аж вибачилася, що цю її думку далеко не всі сприймуть позитивно. Ще б пак. Адже йдеться про заяву далеко не рядового депутата, заступника голови парламентської фракції Партії регіонів,  постійного спікера і, в якійсь мірі, навіть  ідеолога фракції і партії.  Тої партії, що начебто ж дистанціюється, принаймні офіційно, від лівих сил -- блокування в коаліції і голосування в парламенті не рахуються. Партії, що в пошуках ідеології (не називатимеш же такою посткучмізм чи олігархократію) педалює якраз тему єдності регіонів України, правда, навдивовижу поєднуючи це з якоюсь «федералізацією».

Буквально за кілька дні названа теза вигулькнула,  навіть ішла  червоною ниткою, в  чергових  суботніх «Історій дня» від відомого «історика»-україножера Олеся Бузини в газеті «Сегодня»,  фактичному рупорі тої ж таки партії. Характерний  вже сам заголовок публікації «Дары  Украине Молотова  — Риббентропа».

Отже, знову, якраз до 70-річчя сумновідомого Пакту, мусолиться  зашкарубіла ідеологема во славу «дарителів і збирачів». Список наших благодійників довгенький і все чомусь імперський, цебто з правителів  тих чи інших імперій, починаючи чи не з Чінгіз-хана. Не станемо заглиблюватися в таку давнину, досить сказати, що серед найпомітніших «дарителів і збирачів» незмінно фігурує німкеня,  російська цариця Катерина 11 , без якої, звісно ж,  не обійшовся у своїй «Історії від Бузини» і творець оної. 

На всю цю ідеологему, взагалі-то, можна б відповісти коротко : всі оті «збирачі» українських земель збирали їх до  своїх   імперій. А не задля створення незалежної Української держави. Збирали, щоб  утримувати їх в імперіях найжорстокішими колоніальними методами.

Не є винятком і  «цивілізоване» ХХ століття, коли начебто вже розпалися європейські імперії. «Начебто», бо,  переходячи  конкретно до річниці Пакту, не зайве нагадати  такі  речі. По-перше, фашистська Німеччина вже відкрито проголосила себе Третім Рейхом, цебто третьою імперією, ведучи лік від першої середньовічної і другої кайзерівської, кінця Х1Х—початку ХХ століття. По-друге,  Радянський Союз, попри формалістику «союзу республік»,  фактично також  був  імперією, комуністичною, спадкоємицею Російської, з усіма імперськими атрибутами. Отже—імперії. А відтак – повністю імперська ідеологія поглинання, виривання одне в одного  всього,   що тільки вдасться. Ось підмурівок того, що лягло в основу змови режимів, цього самого Пакту.  І коли балакають про те, як сталінський режим «об’єднав українські землі», то чомусь  воліють замовчувати, а хто і як їх роз’єднував?  Бо тоді доведеться згадати про дуже незручну для нинішніх україножерів істину.  А саме : Україна вже була об’єднана в період національно-визвольних змагань 1918—1920 років. 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила своїм Універсалом повну державну незалежність України і утворення Української Народної Республіки. Невдовзі на руїнах Австро-Угорської імперії була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. І  нарешті 22 січня 1919 року—історичний акт Злуки. об’єднання наших земель в єдину Українську Народну Республіку.

Не вина, а біда, величезна трагедія нашого народу, що це об’єднання, ця держава проіснувала так недовго. Згадаймо, що вже через тиждень після проголошення УНР,  29 січня 1918 року,  були Крути, пряма агресія більшовицької Росії проти України. Попри  недавні балачки про «право націй на самовизначення»--один з тих демагогічних лозунгів, якими більшовики задурманили люд у  свою революцію.  

І не варто Бузині так уже зверхньо дорікати Симонові Петлюрі, що той, мовляв, задля збереження влади  у 1920 році, укладаючи союз з поляками  проти російських більшовиків, готовий був поступитися  Польщі Галичиною. Ми можемо й самі закинути докір лідерам нашого відродження,  проаналізувати, чому виникали трагічні розбіжності між тими ж Грушевським, Винниченком, Петлюрою. Але не варто забувати, що агресія—це агресія.

А щодо того, хто і  як не лише «збирав»,  а й роздавав,  не зайве нагадати  ось про що. Ті ж більшовики на чолі з Леніним уклали на початку 1918-го року сепаратний Брестський  мир з Німеччиною. Сепаратний, бо Росія  воювала в Першій світовій якраз у  коаліції з  Антантою, цебто. з Англією і Францією. Так от, оскільки головною метою цього «пакту» для більшовиків  було збереження  свого режиму, і це говорилося відверто, «збирачі», згідно цього «миру»,  спокійно віддавали під Німеччину не лише Україну,  Білорусь, Прибалтику, а й готові були віддати мало не половину  європейської Росії.

Врешті, все завершилося крахом у листопаді 1918 року Німецької та Австро-Угорської імперій, відновленням тоді ж, після більш як століття бездержавності, Польської республіки, яка при потуранні Заходу  анексувала західноукраїнські землі.  А Ризький мирний договір 1923 року, що підбив остаточні  підсумки світової війни, формально узаконив ці землі за Польщею. Знову ж при спогляданні комуністичного режиму у щойно утвореному в 1922 році СРСР.

Далі все всім відомо. Точніше, зараз відомо. А протягом більш як півстоліття замовчувалося Кремлем. Йдеться про оцей самий Пакт Молотова — Ріббентропа. Цебто, підписаний  у Москві  23 серпня 1939 року Договір  про ненапад між СРСР і Німеччиною , названий так за прізвищами міністрів закордонних справ  держав. Хоча його можна назвати й Пактом Сталіна—Гітлера. І не просто про ненапад, а про найтіснішу співпрацю, яка втілилася в підгодовування Москвою нахабніючого фашистського режиму. Нарешті—про прямий імперський поділ Європи. Все це виглядало дивовижним в очах громадськості—цей альянс начебто ідеологічно протилежний режимів: нацистського, з його ідеологією «вищої  раси» і комуністичного з його «пролетарським інтернаціоналізмом». Але, виходить. імперські інтереси—вище всього.  А наївна громадськість понад півстоліття не знала основного—засекреченого протоколу, додатку до Пакту, де  й було розписано все детально. І напад Німеччини на Польщу, яким 1 вересня 1939 року  й почалася найкривавіша Друга світова війн. І дозвіл Радянському Союзу вдарити по Польщі зі сходу і саме таким чином, а  не іншим, «об’єднати» українські земля. Встановивши на Західній Україні жорстокий комуністичний режим.

Дуже характерно, як у ці дні  70-річчя Пакту Молотова -- Ріббентропа трактується в Росії, де  за  Путіна  і Медведєва Сталін всі частіше подається  як ефективний «менеджер». Днями  Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації представила збірник «Прибалтика і геополітика», у якому  твердить, що «пакт Молотова-Ріббентропа був єдиним можливим заходом самооборони для Радянського Союзу».  А  Міністерство оборони РФ заявило , що у розв’язанні другої світової війни, виявляється, … «винна Польща», яка відмовилася виконати у 1939  вимоги фашистського рейху. Не випадково  російський режим нині   взявся  активно боротися «проти фальсифікації історії», створивши при цьому спеціальну  комісію і  визначивши міру відповідальності носіїв неугодних Кремлю історичних концепцій . Нагадаймо, до речі, що нині в самій Німеччині , на відміну від Росії, визнання  головної вини  німецького фашизму  у розв'язанні Другої світової війни є офіційною позицією, а заперечення цього карається  законом.

Словом, щодо Росії – то це вже ідеологія. Та ж імперська. Бо, попри російські звинувачення патріотичних сил тої ж України у «фашизмі». напрошується надто багато аналогій в політиці Росії з діями  Німеччини перед розв'язанням Другої світової війни. Досить  згадати агресію проти Грузії з відторгненням самопроголошених республік В цьому ж руслі --  послання Медведєва Президентові України. Чи спроби узаконити Держдумою РФ застосування військової сили поза межами РФ «з метою захисту» власників російських паспортів.

Тому давайте ми самі  розбиратися, чому у нас позаду століття бездержавності, входження до тих чи інших імперій? Чому розпалася могутня європейська держава—Княжа Русь часів Володимира і Ярослава? Чому так недовго проіснувала зібрана Хмельницьким у єдину державу Гетьманська Україна ? (До речі, уже через 13 років після Переяславської угоди, яка  означала зовсім не приєднання України до Московії, а  протекторат останньої, тобто допомогу Україні у захисті її земель, Москва  спокійно передає Польщі за Андрусівський миром Галичину і Волинь. Це щодо   «збирання».) Так само треба  розбиратися у невдачах національно-визвольної революції початку ХХ століття. Нарешті, в  нашому сьогоденні, з його браком національної єдності, найперше  – серед політичної еліти. Що й         живить вульгарні теорії про «збирачів і об’єднувачів».  

              

 

19.07.2009 16:48 Петр АНТОНЕНКО

Медіа-збочення

Боротьба за медіа-простір, за читача, тиражі набуває вже потворного вигляду. Лідером у пожовтінні преси Чернігівщини є, безумовно, газета «Вісник Ч». Сказане не є якоюсь образою для газети хоча б через те, що її редактор не раз публічно, чесно і гласно заявляв: нам потрібна жовта преса. Іноді міг додати на адресу колег: мовляв, як ви там не ставайте в позу «чистюль», все одно підете нашою стежечкою. Саме на цих стежках названа газета й веде відчайдушну боротьбу ще з одним медіа-важковаговиком – газетою «Гарт» за першість у передплаті в області.

Абсолютно погоджуюся з першою згаданою тезою: нам дійсно потрібна жовта преса. З огляду хоча б на принципи свободи слова ( в рамках закону, безумовно). А ще для того, аби бачити, яку пресу робити далеко не обов’язково. Правда, не хочеться підтримувати другу тезу—що всі газети області мусять жовтіти, раз найтиражніші пожовтіли. Принцип «отари», звичайно, існує. І тягтися за лідерами ж мусиш. Якщо загальний рівень чогось, тих же медіа, знижується нижче плінтуса, то спробуй бути вищим од нього. І все ж, хочеться наївно сподіватися на непожовтіння наших медіа. Правда, поки що реалії підтверджують і оту другу тезу: така вже у нас в області убога преса.

Весь цей вступ -- преамбула до розмови про публікації іншої газети — «Весть». Це дочірнє видання «Вісника Ч». Нехай де-юре й закамуфльоване під дещо інше, але де-факто саме так. І якщо у давнішої газети-матері жовтизна більше з чорнотою, то «донька» «Весть» є чудовим зразком саме жовтої преси. Передусім, в сенсі еротизації. Легенький наліт її випирає постійно. Пригадую одну публікацію з серіалу про точки харчо-відпочинку Чернігова –ресторани, кав’ярні, бари і таке інше. Веде газета такий цикл. Так от стосовно одної точки, в публікації зайшла мова про наявність там туалетів. Виявилося, що жіночий туалет нагорі, на другому поверсі, чоловічий – внизу. На що з’явилась сентенція авторок: мовляв, оця поза -- «девочки сверху, мальчики—снизу, тоже хорошая поза». Так що коли гарно поколупатися, можна виколупати щось сексуальне і в туалеті.

Кажу «авторки», бо якось так склалося, що колектив журналістів цієї веселої газети – виключно жіночий. Фемінізація чи по-простонародному—«обаблення» нашої преси, оця тенденція, —то тема окремої розмови. Але от так тут вийшло. Природно, виникла і рубрика «Женсовет». Це термін з радянського лексикону часів, коли нинішні членкині «совєту», мабуть, ще і в школу не ходили. Ну, нехай буде. Так от, із засідання «женсовєту» публікуються цілі сторінки суджень журналісток на ті чи інші теми. В основному, як і годиться, про жіночу долю. А ще про таке нікчемне явище природи, як мужчини.

І ось черговим жовтим шедевром женсовєту стала публікація у «Вести» за 16 липня. Тема її – «сім чоловічих збочень». Щоб ні у кого не виникло сумніву, що чоловіки – це нікчеми і взагалі тварюки, для ілюстрації мало не на півсторінки вміщено пику мавпи—горили чи орангутанга, толком і не знаю. Навряд чи пом’якшить загальний тон і грайливий анекдотик-епіграф, звісно ж, сексуального плану: «Чоловік: «Не буди в мені звіра». Дружина: «Та не боюся я твого хом’ячка». І марно «женсовєт» у вступі до сторінки говорить, що це все, мовляв, «стьоб», «казка для дорослих». Вибачте, яка казка? Якщо написано—«мій чоловік», то так я й читаю, кирилицею, натуральною російською мовою (нею видається газета).

Річ у тім, що за прикладами чоловічих збочень авторки вирішили далеко не ходити—подали все, здебільшого, на прикладах своїх же рідних чоловіків. В інших моментах -- вказуючи, що це про чоловіків подруг чи знайомих. Отже, маємо сімейну хроніку. Всі журналістки газети заміжні, здається, окрім одної. Всі чесно вказали свої імена і прізвища, читачам добре відомі з публікацій. Що ж, повна відвертість. Отже, портрет українського мужчини очима чернігівських журналісток. Цитуватиму в оригіналі, аби не звинуватили в неточностях.

Отже, чоловік Олени Г.:

«Вспоминаю, как после рабочего дня прихожу домой с огромными пакетами. Вся измученная. Только открываю дверь, а муж, не вставая¸с дивана: что ты мне, Леночка, приготовила?».

«Я у своего не то что пылесос, швабры допроситься не могла. Говорит, ты руками тщательнее вымоешь.»

«Мой в форменной фуражке за ободком прятал (йдеться про гроші—П.А.)

Я как-то нашла. И все потратила. Столько удовольствия!!!».

«Мой постоянно кричал: сними эту колхозную юбку или еще чего-то. Вечно одежду подбирал,»

«А мой ходит по комнате в наушниках, сллушая музику, и при этом пытается мне что-то отвечать. Получается бред, все невпопад,»

Чоловік Валентини Т.:

«В какое бы время не пришел, надо сидеть с ним, пока кушает. Детей, работу, заботы—все бросай и сиди с ним, смотри, как пан трапезничает…Еще в выходные обязательно 18 тазиков накроши, навари, нажарь, напарь, чтоб на неделю хватило,»

«А когда от тебя этого супчика требуют в пять утра! Возьми ж ты да разогрей. Нет. Обязательно чтоб свежий,»

«Или не дают деньги на новые вещи, возмущаются – тебе что, не в чем ходить?»

« А мне короткие юбки запрещал носить».

« Еще есть такое развлечение – собрать побольше народу, а потом и говорить: как ты, мамка, постарела, потолстела и все прочее.»

Чоловік Ксеніі І.:

«Мой все кушает только с зажаркой.. А я этого терпеть не могу».

«Мне нельзя носить темные и прозрачные вещи. Все джинсы, даже теплые, должны быть голубенькими,»

« А мне нельзя общаться с бывшими парнями. Зачем, мол, это же прошлое. 

Чоловік Марини З.:

«Если свободные брюки или длинная юбка—не надевай больше. Не нравится. Все узенькое и короткое –самое оно,».

 

Єдина з членів женсовєта наводила приклади виключно про чоловіків своїх подруг і знайомих. До речі, задля повноти картини, слід додати, що в цих прикладах члени женсовєта розповідали, які чоловіки подруг і знайомих ненажери, які ліниві, нездарні, нездатні полагодити найпростіший кран. Або як одна з журналісток ще в студентські роки потрапила в компанію, де на столі у хлопців «из угощений только самогон. Пришлось еще и готовить, вместо того, чтобы гулять. Понятно, зачем они женятся»,

Одне слово, з чоловіками дійсно «всьо понятно» -- придурки й годі. А ще тирани. Ясно, й навіщо вони одружуються. Щоб ховатися за спинами своїх жінок та ще й знущатися над ними.

Що ж, зробімо висновки й ми. Перший—конкретно щодо чоловіків наших журналісток. Я не знайомий з жодним з них, але абсолютно чітко заявляю: це прекрасні мужчини. Вже хоч би тому, що живуть з ТАКИМИ жінками. Такими, які готові привселюдно, на тисячі людей виставити їх ось отак, як виставили.

Другий висновок—стосовно загалом українських жінок. Очевидно, не слід нам поспішати так уже ними захоплюватися і прославляти на всю Європу й далі. Хоча б з огляду на ось таку їх агресивність і несправедливість. Адже абсолютно в подібному дусі чоловіки могли б зараз скласти подібний список нікчемностей стосовно жінок. І якщо не складають і не друкують, то невже лише тому, що не є журналістами і членами «мужсовєтов»?

Нарешті, останній. Свого часу герой одної з п’єс Бернарда Шоу, вражений безсоромністю так званого вищого світу, обурено вигукнув: «Тоді що – давайте ходити голими?». Наївні герої Шоу. Як їм було передбачити, що за якісь десятиліття ми виставлятимемо себе голими навіть на газетні сторінки. Добре хоч, що в деяких випадках –- поки що в переносному значенні.

…Залишилося згадати про останнє сьоме за ліком чоловіче збочення, наведене в газеті. Сексуальне, Як же без цього. Так от, це в публікації єдине збочення з семи, де журналістки оперують виключно прикладами з життя своїх подруг і знайомих. Чи то сказати нічого на цю тему, чи спрацювали залишки моральних гальм. Тому розігрітий читач так і не довідався з газети, чи й журналісток, як їхніх подруг, чоловіки «мають» також «анально або орально». Так що резерви пожовтіння української преси ще є.

 

07.06.2009 12:10 Петр АНТОНЕНКО

Чи РУХаємося до єдності?

Непрочитана історія

Нинішній рік ювілейний:  повертає нас  до бурхливого, багато в чому поворотного 1989-го.  Восени ми відзначаємо  20-річчя утворення Народного Руху України.

Це був  рік розпаду  соціалістичного табору. Соцконцтабору, адже за його колючим дротом опинилися десятки мільйонів людей у різних країнах. І саме у 1989-у цей концтабір отримав перший удар : з нього вирвалася найбільша країна (СРСР, звісно, не рахуємо)  -- Польща. Падіння Берлінської стіни і возз`єднання Німеччини, мирні революції в Болгарії, Угорщині, Румунії, Чехословаччині.

А що ж в самому Радянському Союзі ? Це був початок його краху. Першими вийшли з СРСР  країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія. І  не просто проголосили незалежність, а заявили про її відновлення, про те, що ніколи й  не входили до СРСР, а були ним окуповані. Відповіддю стали московські танки, скеровані на багатотисячний мітинг під стінами Вільнюського телецентру, перші постріли й перші загиблі. Того ж року -- кров у Тбілісі, де також було кинуто війська проти демонстрантів. Етнічна різанина в Баку. Імперія, утворена на крові, з кров`ю ж і розвалювалася.

Ось те історичне тло, на якому робила  кроки до незалежності Україна. Зовсім не випадково державне відродження починалося з духовного. Першим у тому бурхливому році  11 лютого було утворено Товариство української мови ім.. Т.Шевченка, тобто,  відновлено після десятиліть заборони радянським режимом «Просвіту».

Але перейдімо до вересня 1989-го, до утворення «Народного Руху України за перебудову». Саме так його було названо. Залишмо для дискусій тему, чи міг Рух бути утвореним в іншій якості? Яким саме був тут струмінь керованості з боку влади, тої ж Компартії?  Передбачаючи гострі полемічні баталії, хотілося б лише закликати до толерантності, згадавши, що ми всі  вийшли з того режиму. Натомість, варто б зупинитися на двох точках  історії Руху й загалом   національно-демократичних сил.

Першим момент – початок 1992-го року. Щойно на всеукраїнському референдумі утверджено незалежність держави, одночасно обрано першого її президента. Почалося формування нової української влади. Чому ж водночас з утвердженням незалежності  не було обрано  главою держави представника національно-демократичних сил, що виглядало б цілком логічно?   Чому не склався союз вчорашніх соратників по голосуванню за незалежність і опонентів на  виборах глави держави ? Хто винен – адміністрація нового президента Кравчука чи сам Народний Рух ?  І чи не логічно  було б для лідера Руху,  політичної сили, що взяла друге місце на президентських виборах, запропонувати пост прем`єр-міністра, а самій цій силі реальну участь у владі, а не один міністерський портфель, два губернаторські і третьорядні посади в місцевих адміністраціях.

А перед   Рухом , переформатованим у партію, й новоутвореними демократичними партіями постала ключова  проблема політичних сил, що не при владі,-- стосунки з  владою.  Почалася тактика то конструктивної співпраці, то конструктивної опозиції. Характерним проявом  її була відмова Руху та його союзників від участі у вже наступних, притому доволі близьких, бо дострокових,  президентських виборах 2004 року.

…Весною 1998 року я балотувався по одному з мажоритарних округів у себе на Чернігівщині на виборах до  Верховної Ради. Балотування було завідомо безнадійним. Навіть при тому, що я був на той час редактором рухівсько-просвітянської обласної газети «Сіверщина», яка видавалася вже шостий рік, вийшла серед півсотні газет області на друге місце  по тиражу, після «головної» обласної газети, колишнього видання компартії, а тоді—обласної ради й адміністрації. Але було зрозуміло, що балотування має чисто агітаційний для партії сенс, бо на шляху до парламенту стояло більше десятка  кандидатів --  представників новітньої районної і обласної номенклатури. І місцева влада вже отримала вказівку, як «провести» вибори. Але вказівка стосовно мого ( і не лише мого) балотування, яку ми в Чернігові отримали від керівництва партії, вразила своєю відвертістю : «Висуватися, але не висовуватися». Цей політичний афоризм вартий закарбування як діагноз в історії нашої націонал-демократії. До розколу Руху залишалося менше року…

І це друга точка, до якої варто  перейти. Що відбулося тоді, в лютому-березні 1999-го року ? Без відповіді на це болісне запитання, якої чимало хто волів би уникнути й сьогодні, нам не обійтися. Тоді ж  більшість  Народного Руху пішла не за Чорноволом. Пішла за лідерами «весни оновлення», як було названо цей процес, цей розкол. Свідомо хочу уникнути  категоричних оцінок, що то була за весна оновлення ? Принаймні, похапцем  засуджувати ту «весну», що напрошується, досить згадати, куди за ці роки подалися і де тепер  декотрі лідери тої весни – Богдан Бойко, Володимир Черняк, Олександр Лавринович. Не закликаю похапцем визнати, що, може, правий був Чорновіл, котрий назвав цю «весну» «приватизацією партії» кланами. Але ж  партія дійсно була хвора.

У грудні 1998-го року на Чернігівській обласній конференції Народного Руху в присутності голови партії про це йому у вічі заявили  ряд   делегатів. Називалося кілька  хронічних хвороб партії. Зокрема,  неувага до пропагандистської, агітаційної роботи з людьми, до соціальних питань,   життєвих потреб людей.

Тому крах партії не був таким уже несподіваним. Але отака  «весни оновлення» вимагає осмислення. Що то було ? В тому числі загибель В`ячеслава Чорновола, стосовно якої, очевидно, нема сумніву і в тому, що це було політичне вбивство, і в тому, що це було пов`язане і з наступними президентськими виборами, і з розколом партії.

Далі вже сумно й нецікаво. Починаючи з президентських виборів осені 1999-го , коли лідери обох частин розколотого Руху, балотуючись, набрали по жалюгідному відсотку голосів. Продовжуючи тим, що після розколу партії навіть більша і структурованіша її частина – УНП десять рокіів підряд програвала  на всеукраїнському рівні всі вибори. І не лише президентські. Або залишалась поза парламентом, або в`їздила туди на хребті іншої політичної сили, або не балотувалася окремо взагалі. Про інший осколок, який гордо зберіг назву, «бренд» Народного Руху, взагалі говорити сумно.

Поговорімо про майбутнє, яке так і не настало  після «весни оновлення» в наступні 10 років. Не настало  ні в самих національно-демократичних силах, ні в державі,  не в останню чергу якраз через витоптаність отих сил, через їх  роз`єднання. Вже кілька   років тривають безпредметні балачки про об`єднання бодай української правиці -- УНП, НРУ, УРП  «Собору».  Невже й правда вони такі наївні, оці ідеї об`єднання ? І  не для того роз’єднують партії, тримаючи їх на фінансовій крапельниці, щоб вони об’єднувалися ?

Окремо – про Українську народну партію. Вона найдієвіша, найструктурованіша у спектрі національно-демократичних сил. Тому, з одного боку, з неї, так би мовити, й найбільший попит щодо обєднання, а  дехто взагалі закидає цій партії, що вона мало не головний винуватець необ`єднання.  Але,  з іншого боку, й є така думка : при отакому сумному стані інших демократичних партій, може, нехай буде, тримається хоч би оцей острівець націонал-демократичних сил? Теж тема для дискусії.

Тут йшлося  про, так би мовити, старі, традиційні національно-демократичні сили. Але є ще тема  єдності більш широкого спектру, наприклад, тих же партій блоку «Наша Україна»? Блоку, який переміг на президентських виборах і так бездарно програв усі наступні парламентські, так і не зумівши об`єднатися ні в потужну партію, ні бодай у сильний виборчий блок. Чому б не ставити питання  й про таке потужне об`єднання державницьких сил?  Адже йому є з ким   боротися за справді незалежну, спрвавді демократичну й заможну Україну. Може, тоді нарешті й прийде справжня весна оновлення. Не та, уроки якої  ми досі  так і не проаналізували.

Що висвітлює ювілей?

Указ Президента України від 15 березня ц.р. «Про відзначення 20-ї річниця створення Народного Руху України за перебудову» передбачає, що на загальнонаціональному рівні буде відзначено цю дату, яка припадає на 8—10 вересня. Саме в ці дні у 1989 році, в залі столичної Політехніки, так багатої на події новітньої історії , і пройшли Установчі Збори Руху.

Указом глави держави створено Оргкомітет по підготовці та відзначенню ювілею. Головою його призначений відомий політичний і громадський дія, перший голова Руху Іван Драч. До складу Оргкомітету входять відомі Україні люди, зокрема, Михайло Горинь, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Іван Заєць, Віталій Дончик, Микола Поровський, Василь Червоній, Володимир Черняк, заслуги яких у створенні і діяльності Руху не підлягають жодному сумніву. Серед небагатьох представників регіонів у Оргкомітеті – колишній лідер Чернігівського Руху Валерій Сарана.

Дещо складніше зі статусом цього комітету. Чи будуть його рішення   обов`язковими для органів влади? Адже саме місцеві держадміністрації Указ Президента зобов`язує і «затвердити» ювілейні заходи, і «забезпечити їх виконання». Яким є  правовий статус обласних оргкомітетів і їх стосунки з місцевою владою? Схоже , що оргкомітети будуть дорадчими органами, але, сподіваємося, такими, до яких прислухатимуться органи влади. Бо лише за підтримки і фінансування держави можливо провести заплановані в Указі (і документах Оргкомітету) Всеукраїнські урочисті збори у вересні, в Національному палаці мистецтв «Україна», Міжнародну наукову конференцію, виставку в Українському Домі, видання літератури, створення документальних фільмів. Не кажучи вже про проведення « у навчальних закладах, бібліотеках тематичних заходів, зокрема конференцій, круглих столів, семінарів» ( цитую Указ). Важко уявити, щоб у деяких регіонах рухівських лекторів просто так, без санкції влади, пустили на поріг школи.

Все сказане стосується не просто відзначення ювілею, а самої його суті.Бо   ювілей ще раз ставить питання, якому теж рівно 20 років : «Коли нарешті буде єдність національно-демократичних сил, національної еліти?» Досить процитувати Звернення Оргкомітету до рухівців, по суті – до народу України. Даючи критичну оцінку  нинішньої держави, як напівколоніальної, олігархічної, корумпованої, автори Звернення не просто заявляють : «Не такою ми бачили вистраждану й омріяну поколіннями Українців державу». І вони   чесно відповідають, чому ця держава така : «Таке могло статися тільки тому, що ми, перші рухівці, будучи єдиними в боротьбі за Українську державу, не зуміли зберегти єдність національно-патріотичних сил в період становлення держави». Тим більш актуальне ще одне положення  Звернення : «Підготовка до відзначення 20-ї річниці Народного Руху повинна стати могутнім імпульсом до об’єднання розрізнених, малочисельних патріотичних організацій в єдину силу».

А поки що, в очікуванні цього «могутнього імпульсу» в суспільстві йде, правда, доволі кволо,  дискусія стосовно ролі Руху в нашій українській історії. Безумовно, роль ця величезна. Що, звісно, не виключає цілком природних дискусій, На кшталт того, наскільки потужно Рух посприяв руйнації комуно-радянської імперії, а в якій мірі вона розвалювалася сама, під ударами часу? Яка роль саме Руху у здобутті й становленні Незалежності? Чому Рух, на відміну від «Солідарності» в Польщі і «Саюдіса» в Литві, так і не прийшов до влади? Чому на відміну від них, в Рух не прийшло багато представників інтелектуальної, бізнесової, державної еліти ? Це при тому, що, як   справедливо зазначає Іван Заєць, «Народний Рух України створювався на базі вияву ініціативи найширших верств населення всієї України. Ця ініціатива несла в собі величезну енергію активності мас і велику гуманістичну наснагу».

Щодо наболілої теми про «упущену  Рухом владу», то навіть попри посилання на особливості нашої української історії (століття бездержавності, шалена русифікація, сім десятиліть комуністичного режиму), що абсолютно резонні, може праві ті, хто говорить, , що під час знаменитого студентського голодування 1990 року була реальна можливість змінити комуністичний режим, взяти владу, але Рух не використав її . Йдеться про можливість переобрання тогочасної ще радянської Верховної Ради і формування національного уряду. До речі, така ж можливість була упущена й наступного року, після проголошення Незалежності . Бідкаючись тепер про те, що в Україні не було вчасно проведено люстрацію, очищення від комуністичного режиму, чомусь забуваємо, що саме Рух мав ініціювали бодай громадський суд над цим режимом. І чи так уже нереально було виграти перші президентські вибори ? На які націонал-демократи, замість того, щоб мати єдину узгоджену кандидатуру лідера Руху Чорновола, виставили аж трьох кандидатів. Що завадило об’єднатися —«булавізм»?

До суспільної дискусії включаються й нерухівці, яких теж варто послухати. Наприклад, Євген Марчук. Нема сумніву, людина компетентна, адже очолював саме «компетентні органи», як їх називали, український КДБ. Орган, що, звичайно ж, мав своїх людей скрізь, і в Русі теж. Втім, це окрема цікава тема. Як і вектор «Рух—компартія». Не марно ж Мирослав Попович нагадує, що Рух виник не просто в середовищі письменників, у їхній Спілці, а в письменницьких парткомах.

Та повернімося до Марчука. В його недавньому інтерв’ю -- не лише констатація щодо отого розколу Руху в 1999 році : «Хто його «колов»--ми прекрасно знаємо, ці люди досі в політиці». Отже, все-таки «кололи» найпотужнішу національно-демократичну  силу. А й ось таке : «Рухівці» надто схильні до конформізму, а отже влада виявилася хитрішою за лідерів Руху». Ну, якщо вже представник спецслужб констатує, що Рух був конформістським, тобто не надто радикальним, то що тут сказати ?

Втім, хоронити Рух рано. Якщо є резон в тому, що не варто прямолінійно порівнювати Рух з «Солідарністю» чи «Саюдісом», то, може, не варто готувати йому й подібний фінал – славний відхід у славну історію ? Чому б не відродити Рух в новій іпостасі – як потужний блок національно-демократичних сил ? Тим паче, це питання знову на часі при наших численних чергових та позачергових виборах.

Отже, дискусія триває. Як пошук нашого шляху.