Високий Вал

Останнє оновлення 10:33 середа, 17 січня

Укр Рус

19.05.2015 13:06    Петро АНТОНЕНКО

Поле Чудес у Країні Дурнів

Тарифно-цінового  удару  завдав по мільйонах українців нездарний уряд

    Напевно,ви любите казки. Заголовок про Поле Чудес у Країні Дурнів — з добре відомої казки про Буратіно. Там хитрющі лисиця Аліса і кіт Базиліо запропонували наївному Буратіно закопати його кілька золотих монет на Полі Чудес, старанно поливати їх, і тоді тут виросте грошове дерево, всипане такими ж золотими монетами.
    Чим це завершилося, пам’ятаєте. Але інколи складається враження, що й ми є мешканцями такої Країни Дурнів, де нас ошукують лисиці Аліси і коти Базиліо (реальні прізвища можете підставити самі). І одна з основних причин цього — не просто тотальна наївність люду, а таке ж тотальне помутніння їх розуму. Коли чорне чомусь називаємо білим, бо так заведено, так, мовляв, говорять усі.
    І тут доречно згадати ще одну казку, блискучий твір Андерсена про голого короля. Пригадуєте? Там два аферисти взялися пошити королю новий одяг. Але розікрали все, від тканини до ниток і ґудзиків. І щоб якось викрутитися, почали «шити», тобто маніпулювати довкола короля порожніми руками, з уявними тканинами, нитками й ґудзиками. Далі заявили, що вбрання короля готове й воно дуже красиве. А хто цього вбрання не бачить, той, значить, дурень. І ось король голим іде по вулиці столиці, а всі придворні й простолюдини розхвалюють його новий одяг. Аякже:  не розхвалиш, не помітиш цього «вбрання», виявишся дурнем. І лише один простий хлопчик, котрий не знав про цю змову, вигукнув: «А король же голий!»
    Ця геніальна казка про те, скільки ще на світі «голих королів», а головне — що відбувається, коли на людей находить загальне помутніння.
    У нашому сьогоденні стільки дивовижного, що вже перестаєш дивуватися. Тим не менше, раз у раз відбувається таке, що мимоволі оторопієш: ну невже дорослі, серйозні, грамотні люди, громадяни держави в центрі Європи, як змовившись, «клеять дурня», не помічають очевидного, вдають, що все «так», коли воно «не так».
    Мимоволі пригадалася фраза з роману Маміна-Сибіряка про одне сімейство чиновника, котрий заробляв триста рублів на рік, а «проживав» три тисячі (дружина, звісно, не працювала). І обивателі повітового міста сприймали це як даність, адже це (цитую) «подводилось под разряд тех фактов, которые правы уже по одному тому, что они существуют».
    Від літературних ремінісценцій перейдімо до нашої грішної української дійсності, де теж немало дивовижних фактів, які нікого не дивують просто тому, що «вони існують».
 
Пограбування перше: тарифне і цінове
    Збулося. Сподобилися. Від 1 травня набули чинності нові тарифи на газ для населення. Вони зросли у 3,6 разу проти попередніх. Поки що, бо невдовзі зростання складе майже 7 разів.
   Це дико, ненормально, це абсурд. І ось замість того, аби  просто сказати, що «король голий», що це АБСУРД, нас  втягують у якісь велемудрі політично-військово-економічно-стратегічні дебати довкола цих тарифів. Так само — щодо чотирикратного подорожчання електроенергії. Так само — щодо тотального і невпинного підвищення цін на все.
    Коли попередні підвищення складали 50% проти діючих тарифів, можна було ще про щось дискутувати. Коли складають 600%, тобто сумарно це 700% старого тарифу, про які дискусії мова? Тим не менше, вони точаться — у пресі, радіо, на телеекранах, і люди ведуть ці балачки ВСЕРЙОЗ. Про те, чого нема: тобто не про підвищення, а про АБСУРД, який не підлягає дискусіям. Але нас втягнуто в це, адже це «факти, які праві вже тому, що вони існують».
 
Пограбування друге:  пенсійне
    Уперше за кілька років перебування на пенсії я отримав її (за квітень) урізану, зменшену аж на 350 гривень. Виявляється, потрапив під недавнє набуття чинності законоположенням про зменшення пенсії всім працюючим пенсіонерам на 15 відсотків. До  працюючих мене Пенсійний фонд зачислив, бо я зареєстрований приватним підприємцем як видавець Чернігівської  газети «Світ-інфо». Цей закон ухвалений напередодні новоріччя Верховною Радою — сліпо, тупо, не читаючи, в пакеті тих законів-поборів, які ухвалювалися перед таким же «сліпим» ухваленням Державного бюджету на 2015 рік і саме для того, щоб виконувати цей бюджет. Тими законами внесено зміни, зокрема, і до Податкового кодексу, якими і введене оте урізання пенсії працюючим.
     Це не що інше, як безсовісне, нахабне пограбування людини. І це такий же очевидний АБСУРД, як і підвищення тарифу на газ у 7 разів. І тут також не слід втягуватися в безглузді дискусії. Особливо довкола головної мотивації: мовляв,  держава бідна, в бюджеті не вистачає коштів. Бо виникає ж  наступне запитання:  а чому держава бідна і чому в бюджеті нема коштів? І це вже запитання до самої влади. Втім, запитання, щодо якого теж можна не дискутувати, бо все зрозуміло й так.
    Але  й без цих дискусій ще раз підкреслю: це пограбування людей. Якщо в нас нема заборони законом працювати пенсіонерам, якщо людина справляється з роботою, вона заробила свою зарплату? Однозначно. Якщо людина заробила пенсію всім трудовим життям, вона її заробила і має отримувати? Безперечно. Тому мотивація, що держава бідна і в бюджеті нема коштів, — «до лампочки». Тут справа принципу, і цю мотивацію слід переадресувати нездарному уряду.
   Дехто скаже, що закони про побори ухвалював парламент і потім їх підписував Президент. Але подавав ці законопроекти уряд, і саме для обслуговування й на догоду ТАКОМУ уряду підписували ці закони голова парламенту і глава держави. То виходить, що кожен громадянин України, обібраний тими законами-поборами, має право подати до суду на громадян Яценюка, Гройсмана, Порошенка, чиї підписи стоять під цими законами. За порушення Конституції України. Насамперед статті 22, яка гласить:
«Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
    Або порушення ось цього положення Конституції держави:
«Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».
Де рішення суду про конфіскацію в мене 350 гривень пенсії? Де такі рішення щодо тисяч і тисяч працюючих пенсіонерів?
    Є ще й стаття 56, згідно з якою кожен громадянин «має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями влади».            
    Є ще стаття 64 про недопустимість обмеження прав і свобод громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією. І далі в цій статті сказано, що навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, які в нас до того ж і відсутні, не можуть бути обмежені права і свободи, вказані аж у 18-ти статтях Конституції, в тому числі у згаданій 56-ій.
   Звичайно, ні я, ні мільйони обібраних співгромадян не подамо в суд, бо це без сенсу. Просто, будемо  вважати, що громадяни, які підписали ці законопроект і закон,  винні мені за квітень сумарно 350 гривень. По 117 гривень на одного. Або по 5 доларів. Сума,мабуть., «підйомна» для кожного. За травень цей борг ще наросте. І так далі, аж поки , таким же чином, як була  введена ця оббирайлівка, вона  не буде скасована.   
 
Пограбуванні третє: обвал гривні
    За менш ніж 19 років від часу введення національної валюти гривні вона знецінилася проти долара у 12 разів! Вводили при курсі  менш як 2 гривні за долар, нині десь 22- 24, а недавно зашкалювало й до 40-а.
    Перший обвал, на курс у 5 гривень, тобто у 2 з половиною рази, стався 1998 року, коли був вселенський дефолт, зокрема в Росії і Україні. Це зрозуміло. Другий обвал відбувся не так давно, за правління Ющенка і Тимошенко: у півтора рази, до 8 гривень за долар. Це напівзрозуміло.
   Третій обвал стався після Євромайдану, коли за рік гривня знецінилася у 3 рази проти вже й так знеціненої. Це поза розумінням. Це третій АБСУРД нашого сьогодення. І те, що жоден представник влади, політикуму, партій, так званої громадськості навіть не взявся пояснити цей абсурд, по-своєму правильно. Абсурд поясненням не підлягає. Дискусії тут зайві. Абсурд існує тому, що це «факти, які праві вже тому, що вони існують».
 
* * *
    Купую знайомим  краплі для очей. У мініатюрній пляшечці — 5 грамів. Ціна — 350 гривень. Торік була 110 гривень. «А що Ви хочете, — сказали в аптеці. — Коли долар був 8 гривень, ціна була 110. Коли долар — понад 22 гривні, ціна 350. А в новій партії завезених щойно ліків ці краплі вже 470 гривень».
    Без коментарів. Це факти, які «праві вже тому, що існують». На Полі Чудес у Країні…
 
 
 

12.05.2015 12:20    Сергій СОЛОМАХА

Місцеве самоврядування: перші кроки. 25 років тому створено демократичну групу «Чернігів»

Чернігівська "ковбасна революція" у січні 1990 року вважається початком національно-демократичної революції на Чернігівщині, в той час як її завершенням, мабуть, слід вважати формування у квітні-травні 1992 року нової обласної державної адміністрації на чолі з В. Мельничуком.
Отже, тільки більш як два роки відділяють стихійний протест чернігівців і прихід до влади в області, як тоді здавалося, керівників нової генерації.


Як це відбулося ? Хто і як намагався реалізувати вимоги "ковбасної революції" безпосередньо в органах державної влади на Чернігівщині ?
Безумовне, чільне місце в цьому посідає демократична депутатська група "Чернігів", що загартувалася саме 20 років тому під час гострих суперечок на 1-й сесії Чернігівської і міської ради народних депутатів 21-го скликання, яка відбувалася, на відміну від звичних до того одноденних сесій, протягом 4, 5, 6, 12 квітня та 10, 11 травня 1990 року.
А почалося все з вимоги групи народних депутатів провести 1-у сесію після обрання повного складу міськради (на час відкриття 1-ї сесії було обрано лиш 108 з 150 депутатів). Але цю вимогу більшістю, контрольованою міськкомом компартії, к було проігноровано. Під час проведення сесії з'ясувалось, що рішення приймаються чомусь більшістю лише у 55 голосів, а не 76. Десять народних депутатів, які не погодилися з цим, залишили сесійну залу і відмовились реєструватись до обрання повного складу міськради. В кінці сесії, 11 травня 1990р., коли депутатів-бунтівників підтримали інші народні депутати, і було вирішено утворити демократичну депутатську групу "Чернігів". До депутатської групи зголосилися увійти 41 народний депутат, що представляли 19 підприємств і організацій міста (найбільше від в/о "ЧРПЗ" - 19). Серед них: інженерно-технічних працівників - 12, робітників - 11, керівників - 1, вчителів - 5, наукових працівників - 2, військовослужбовців - 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС - 17, ВЛКСМ - 2, рухівців - четверо.
Подальші події у міській раді були фактичним втіленням в життя "ковбасної" революції. Логічним стало і переростання гасла "ковбасної" революції "Обком - у відставку!", "Впаду - радам, а не парткомам !" Про це, безумовно, свідчить і практична діяльність демократичної депутатської групи "Чернігів" (голова координаційної ради - Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха), а саме:
- висування та підтримка альтернативної кандидатури від демократичних сил на посаду Голови міськради (Т. Яхеєва проти члена бюро обкому КПРС А. Лисенка);
- прийняття міськрадою рішення про транслювання засідань сесії перед міськрадою;
- розслідування фальсифікації під час проведення виборів у виборчому окрузі № 62 та не затвердження на підставі цього депутатських повноважень директора школи № 30 В. Колесника;
- не затвердження на посадах деяких членів виконкому та начальників управлінь та відділів міськвиконкому;
- висунення та послідовне відстоювання вимог щодо передачі реальної влади у місті Чернігівській міськраді народних депутатів, ліквідації поділу його на райони;
- Декрет про владу і статус міста Чернігова, концепція його розвитку;
- прийняття регламенту міськради, що надавав можливість поіменного голосування за вимогою 1/5 від складу народних депутатів (це дало, наприклад, змогу вперше за період 1990-1994 рр. на Чернігівщині сприйняти рішення про зняття депутатської недоторканості з директора Чернігівської ТЕЦ, депутата Новозаводської райради Козирєва,);
- висунення та реалізація вимоги щодо припинення сумісництва А. Лисенком посад голови Чернігівської міськради та директора в/о "Хімволокно" (жовтень 1990 року);
- ініціювання прийняття шляхом поіменного голосування рішення міськради щодо заборони забудови заплави Десни в районі Лісковиці;
- ініціювання у грудень 1990 року поіменного голосування про підняття національного прапора над міськрадою (підтримане лише 22 депутатами);
- опозиція прокомуністичній обласній раді та райрадам м. Чернігова шляхом заяв, звернень, виступів у засобах інформації;
недопущення фальсифікації виборів при спробі обрання 1-го секретаря міськкому КПУ І.Леонова депутатом міськради;
- ініціювання заснування міськрадою газети "Чернігівські відомості", міського радіо та телебачення;
- ініціювання повернення історичного герба місту Чернігову;
- створення комісії з числа членів депутатської групи "Чернігів" з перевірки дотримання правил торгівлі в магазинах та інших громадських закладах харчування міста;
ініціювання та опечатування членами депутатської групи "Чернігів" приміщень обкому та міському КПРС після заборони КПРС в Україні Верховною Радою (серпень 1991 року);
- ініціювання створення депутатської комісії міськради з розслідування "ГКЧП" в М.Чернігові та затвердження доповіді; комісії міськрадою;
- ініціювання прийняття рішення міськради про проведення опитування громадян 1 грудня 1991 року щодо ліквідації поділу м. Чернігова на райони (було скасовано рішеннями Новозаводської та Деснянської райрад);
- обрання на посаду заступника голови міськради представника демократичних сил Г. Ракова (єдиний випадок на Чернігівщині);
- висування та підтримка міськрадою кандидатури В.Мельничука на посаду голови Чернігівської облдержадміністрації на (противагу голові облради О. Лисенку.

Мабуть, закономірно, що деяких членів демократичної депутатської групи "Чернігів'' було запрошено до першої посткомуністичної облдержадміністрації 1992-1994 рр., а саме: В. Бабич - голова регіонального відділення Фонду державного майна України, К. Титаренко - заступник голови регіонального відділення Фонду державного майна України, С. Касперович - представник комітету захисту прав військовослужбовців, С. Соломаха - начальник облуправління в справах сім'ї та молоді, І. Чех - начальник облуправління в справах захисту прав споживачів, М. Зінченко - начальник відділу облуправління в справах захисту прав споживачів, Ю. Філіппов - начальник регіонального відділення іноваційного фонду України.

З часу 1-ї сесії Чернігівської міської ради народних депутатів 21-го скликання пройшло цілих, а може, лише двадцять п'ять років. Сьогодні жодного з числа колишніх членів демократичної депутатської групи "Чернігів" немає серед депутатів місцевих рад, як і не залишилось їх серед численної армії чиновників, що сьогодні розбудовують "суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу" (див. статтю 1 Конституції України).
Однак саме завдяки спробам членів демократичної депутатської групи "Чернігів", які намагалися 25 років тому на практиці реалізувати більшовицьке гасло "Владу - Радам", було остаточно розвіяно підступний комуністичний міф про "советскую власть" як народну. Колоніальна компартійна номенклатура зрозуміла: потрібні зміни. Пізніше це знайшло відображення у статті 6 (!!!) Конституції України, згідно якої "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову", а не через систему Рад, тотальний диктат над якими компартія втратила у 1990 році вже на перших більш-менш демократичних місцевих виборах.

І останнє.

В тому, що Чернігівська міська ради народних депутатів, що працювала у 1990-1994 рр., сьогодні офіційно вважається радою Першого, а не 21-го скликання, є заслуга і членів демократичної депутатської групи "Чернігів".

Переконаний, що сьогодні саме від складу місцевих рад, вибори яких відповідно до закону повинні відбутися в жовтні цього року, залежить майбутнє України. Тому обрання депутатів, спроможних утворити чи не в кожній місцевій раді після цих виборів демократичні проєвропейські коаліції, на кшалт демократичної демократичної групи "Чернігів", гарантує подальший європейський розвиток України: вирішення наболілих питань громади шляхом діалогу в органах місцевого самоврядування, а не тільки на Майдані.
 



На світлині біля "Каменю борцям за волю України" підчас відзначення 20-річчя РУХу за Перебудову
члени демократичної групи "Чернігів" у 1990-1994 рр. : зліва на право В.М.Молочко, М.О.Зінченко, М.О.Дудко, Ж.І.Лозанюк, С.В.Соломаха, А.Т.Бабкін, І.З.Чех, В.І.Бабіч, А.А.Баранов

01.05.2015 21:07    Старий Город

Пожар на поле возле озера Земснаряд

 Дым был виден в центре города, любопытство заставило взять камеру и пойти посмотреть чтоже так горит.

Пожар был на поле за озером земснаряд, горел сухой камыш, со слов дачников и пожарных подпал умышленный.

На обратном пути встретил Василия Федоровича Чепурного, он пытался сбить пламя не давая ему распространится дальше, достойный поступок.

фото и видео прилагается .

 

http://youtu.be/hZkgEEQbhxk.

http://youtu.be/b9j6ucjjk-8.

http://youtu.be/r_izlmZ8Obg.

 

 

 

20.04.2015 19:17    Петро АНТОНЕНКО

Без моралі легше ?

Що в інформаційному просторі?

Затята боротьба так званої прогресивної громадськості, насамперед в особі деяких галасливих «громадських організацій», в яку втяглися і певні журналістські кола, здається, переможно завершена: Національна експертна комісія України з питань суспільної моралі ліквідовується. Зосталися якісь формальності, але питання за суттю вирішено.
Колотнеча довкола комісії тривала давно. Усі ці роки комісія, яку очолював відомий громадський діяч Василь Васильович Костицький, депутат Верховної Ради трьох скликань, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правничих наук, заслужений юрист України, намагалася відбиватися від навали так званої «громадськості». Окрім своєї безпосередньої діяльності, брала участь або організовувала різні круглі столи, конференції, теми яких пробувала пов’язати із суспільною мораллю. Що викликало чергову хвилю критики, мовляв, нічим людям зайнятися. Не кажучи вже про основну функцію — захист суспільної моралі, що «громадськість» вважала зайвим саме у виконанні комісії. Говорилося, що це дублювання функцій інших державних структур (наводився чималий список, починаючи від  міліції). А чи не найбільшим страшилом називалася примара «цензури», яку нібито всупереч Конституції  запроваджувала комісія. Те, що експертна комісія мала повноваження лише здійснювати експертизу інформаційного простору, від телерадіоефіру й преси до масових видовищ, і взагалі не мала права щось забороняти, закривати, — це якось випадало з гарячих дискусій. Помилки в роботі комісії, які неминучі в будь-яких структурах, роздувалися до небес.
Особливі баталії точилися довкола телебачення, адже це  наймасовіший з усіх засобів інформації і впливу на людей. Знову якось забувалося, що карати телеканали може лише Нацрада з питань телебачення і радіомовлення — аж до позбавлення ліцензії, а закривати канали, як і інші медіа, може лише суд.
Узагалі весь час складалося враження, що за всіма отими  галасливими структурами, завуальованими в «громадські організації» мовників, медійників, проглядаються вуха їхніх істинних хазяїв — телевізійних магнатів, яким чомусь дуже вже заважала Національна експертна комісія.
І ось «страшило» практично подолане. Підіб’ємо підсумки. Насилля на екранах, порнографія, в тому числі — дитяча в Інтернеті, де «рейтинги» України вже зашкалюють, може спокійно розвиватися далі. І нарешті в нас "подолано цензуру", і розквітла свобода слова.
Над останнім варто б поміркувати самим журналістам, особливо деяким представникам професії, які нині потрапили до парламенту  і якраз доклали чимало зусиль для знищення Нацкомісії. Можна подумати, що в колег-журналістів, які нині стали законодавцями, найактуальнішою стала боротьба саме з комісією. Що в нас уже проведено роздержавлення преси органів влади, про що балакають друге десятиліття. Черговий законопроект про це успішно «завалив» попередній парламент, але не поспішає ухвалювати й нинішній, де вже ціле журналістське лобі. Як велика радість подається створення так званого громадського телебачення, хоча це ще якийсь гібрид громадського і того ж чиновницького. Про сумний стан національного інформаційного простору і його так званий «захист» вже й говорити сумно. Як і про ситуацію з виживанням, точніше, нищенням, національної державницької преси. Ось би чим зайнятися колегам — журналістам-депутатам.
І нарешті, якщо галаслива «громадськість» вважає, що вирвалася з пут цензури, то це просто лукавство. Ця «громадськість», у тому числі й чимало «телезірок», давно розписані по тих чи інших телеканалах, котрі, як усім відомо, належать тим чи іншим олігархам. Звісно, мільярдер, власник такого-то потужного телеканалу, не стоїть над душею в журналіста свого каналу, і той вважає себе поза цензурою хазяїна. Що ж, може вважати й далі, «не помічаючи», що між ним і хазяїном — цілий ланцюжок «смотрящих». І без «клятої» Нацкомісії, якої таки позбулися.

16.04.2015 13:35    

Грабли Януковича под ногой нынешней власти

Иностранные корпорации уже выстроились в очередь за украинскими черноземами. Как известно, президент инициировал снятие моратория на продажу украинских сельскохозяйственных земель. Трудно сказать, что было мотивирующим фактором – желание эффективно распорядиться землей или простая потребность заработать «еще и на этом». Тем не менее, как мне кажется, говорить о снятии моратория как о свершившемся факте еще рано. Этой же точки зрения придерживается и председатель «Движения за справедливость» И. Карасев. Загвоздка, по мнению эксперта, заключается в сомнительном статусе нынешнего законопроекта о продаже земли и, что еще более важно, во мнении народа.

«Десятки транснациональных корпораций ожидают снятия моратория на продажу украинской земли, чтобы скупить её за бесценок. И нестабильная экономическая ситуация в Украине будет только способствовать этому процессу, потому что для простых украинцев земля станет недоступной. Один из главных признаков государства - территория, и народ Украины имеет все шансы потерять её, отдав в управление иностранцам», - пишет  Карасев.

Проблема не только и не столько в факте «управления иностранцами»: если народ пожелает предложить часть своих земель корпорациям – так тому и быть. Но в Конституции все прописано вполне недвусмысленно: земля, недра Украины, водные и другие ресурсы, включая атмосферный воздух, являются объектами права собственности украинского народа. В связи с этим, вопрос о продаже земли должен решаться не на уровне голосования четырех с лишним сотен людей (депутатов Верховной Рады) – он должен быть вынесен на всенародное рассмотрение в виде голосования.

Пусть каждый украинец выразит собственное мнение по этому вопросу – тогда и можно будет говорить о том, что решение продавать сельскохозяйственные земли было действительно принято «по воле народа». В противном случае, власть рискует повторить ошибки Януковича, при котором принимать решения не спрашивая народ было нормой. Как закончил Янукович – помнят все. Надеюсь, в Верховной Раде тоже помнят и не наступят на те же грабли. 

ПОДАРУНОК ДО ВЕЛИКОДНЯ чи АКТ СПРАВЕДЛИВОСТІ ВІД НОВИХ ОЧІЛЬНИКІВ МІЛІЦІЇ

 ПОДАРУНОК ДО ВЕЛИКОДНЯ чи АКТ СПРАВЕДЛИВОСТІ ВІД НОВИХ ОЧІЛЬНИКІВ МІЛІЦІЇ

Всі пам`ятають скандал навколо захоплення обласної ради та М.Звєрєва, в якому МВС звинуватили ГФ "Самооборона Чернігівщини", розмістивши на своєму порталі статтю, де повідомили, що в ході слідства з`ясували, що чоловіки в балаклавах були представниками ГФ "Самооборона Чернігівщини". 
В свою чергу ми направили листа до МВС України в Чернігівській області, де вимагали спростувати інформацію, яка не є дійсною, або ж надати докази причетності до цього інценденту. 
Наше звернення ігнорували два місяці. І ось днями ми отримали лист від Міністерства внутрішніх справ, де вони повідомляють, що не мають до нас жодних претензій. Так цікаво, не мають претензій, ні вибачень, ні спростувань на своєму порталі, просто не мають претензій Смайлик «smile»
Залишається лише подумати, чи то заслуга нового очільника, чи просто вже робота зроблена і наше ім`я безневинно вкотре заплямували. 
Але ми маємо надію, що це все ж таки почала плідно і якісно працювати наша міліція.

10.04.2015 09:08    Петро АНТОНЕНКО

Перебудова: 30 років нескінченної дороги

     .      Цими квітневими днями минає рівно 30 років, як у Радянському Союзі почалися величезні переміни — політичні, економічні, соціальні, духовні, названі ПЕРЕБУДОВОЮ. Що це було — відчайдушна спроба правлячої верхівки СРСР якось модернізувати комуно-радянську державу чи закономірний процес початку розпаду цієї імперії? Так чи інакше, об’єктивно Перебудова призвела до краху СРСР і утворення на його теренах 15 незалежних держав, колишніх союзних республік, у тому числі Української держави. 

     Розвалився і так званий соціалістичний табір Європи й світу. Колишні сателіти СРСР рішуче пішли шляхом повної незалежності і демократії. У більшості цих країн, насамперед Європи, переміни відбулися швидкі й разючі. На жаль, не так сталося в колишньому СРСР, в Україні також.
       6 років агонії і розвалу СРСР і майже 24 наступні роки — все це єдиний історичний процес. Він вимагає серйозного і детального аналізу, пошуку відповідей на болючі питання. Головне з яких — чому в нас в Україні так затягся цей процес переходу до нормального життя?
     Звичайно, нам довелося робити одночасно два види перемін: від статусу колонії Московії до незалежної держави, від тоталітарного комуністичного режиму до демократії. При тому, що цей режим панував у нас не 40, як у Східній і Центральній Європі, а 70 років. Усе це так, це — об’єктивні фактори. Але водночас шукаймо причини нашої загальмованості в нас самих, в українських обставинах. Бо ті переміни, що, на жаль, розтяглися на десятиліття, час завершувати! І переходити до нормального європейського життя, як і належить одній з найбільших за територією і населенням державі Європи в самому центрі континенту.
А зараз подумки повернімося до тієї бурхливої середини 1980-их і ряду наступних років…
 
Михайло Горбачов
    Якщо й досі історичні процеси у нас персоніфікують з особами тих чи інших діячів, то закономірно  Перебудову пов’язують з її ініціатором, 11 квітня 1985 року  обраним  Генеральним секретарем Комуністичної партії, а згодом першим Президентом СРСР — Михайлом  Сергійовичем Горбачовим. Між іншим, українцем по матері.  У його мами, Марії Пантеліївни Гопкало, батько був із Чернігівщини, мати — з Харківщини. Батько Горбачова, Сергій Андрійович, — росіянин. Це була звичайна селянська сім’я в селі Привольному Ставропольського краю, де 1931 року народився майбутній президент СРСР.
    Біографія Михайла — класичний зразок політичної кар’єри простого трудівника. Закінчив найпрестижніший вуз Союзу — Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Досить швидко був висунутий на комсомольську і партійну роботу, де пройшов сходинки до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС,  керівником величезного краю  став у 39 років!
    З листопада 1978 року Горбачов у Москві, секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обраний членом Політбюро ЦК, тобто в 49 років входить до вищого ареопагу керівництва СРСР.
 
Застій
    Після смерті Сталіна в березні 1953 року, кількох років «двірцевих переворотів» за участю найближчих соратників диктатора,  на московському троні  утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління — це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого боку — низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Урешті компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши в жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії, а відтак Союзу,  був обраний Леонід Брежнєв.
    18 років правління Брежнєва не випадково було названо «застоєм»: після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося. Потроху почали забуватися репресії режиму. Проте відбувалася повна консервація зашкарублої комуністичної системи.
На міжнародній арені тривала підтримка прорадянських режимів. Апофеозом стала жахлива війна в Афганістані (1979 1989 рр.).
В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу.
    Звичайно, в суспільстві просто багато чого не знали. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями  нації.
    Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах «самвидав» з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування Радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Вільну Європу».
    Втім, у чисто житейському плані все начебто якось вже устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. Звісно, порівняння було на користь сьогодення.
    Усе, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років — черговий «доленосний» з’їзд КПРС. І раптом — 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає. Це був шок, передчуття чогось незвичного і тому — тривожного.
 
Початок
    Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії з посади голови Комітету державної безпеки СРСР, теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Але треба було перебути ще  і правління Костянтина Черненка. «Розквіт застою» ще не завершився, старі кремлівські правителі все відтягували агонію Союзу.
    Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася.
    Засоби інформації підхопили озвучений Горбачовим термін «Перебудова», і він швидко став символом грандіозних перемін у СРСР. Серед численних їх причин називають хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Варто назвати й таку обставину як бурхливе всесвітнє  поширення інформації,   що вже не дозволяло тримати СРСР в інформаційній блокаді.
 
Переміни
    Гідні подиву масштаби перемін у СРСР. В економіці, незважаючи на розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки.
    Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Було скасовано керівну роль КПРС у житті СРСР, тобто вилучено з Конституції статтю 6. У самій Компартії почалися явні порухи до демократизації. Уперше в історії СРСР було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах.
    Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країні: після десятиліть терору, після двох десятиліть гниття — застою в задушливу атмосферу суспільства увірвався справді свіжий вітер. Те, що десятиліттями ходило в «самвидаві», за що переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмоване  було за Брежнєва розвінчання тоталітарного режиму відновилося на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь «спотворення» лінії партії, а про саму злочинну суть системи.  Продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, почали виходити на волю політв’язні.
     Громадяни раптом відкрили для себе цілий материк забороненого документального і художнього письма. Виявилося, що  уродженець Києва Михайло Булгаков написав не лише десятиліттями не друкований шедевр — «Майстер і Маргарита», а й цілком антирадянські сатиричні повісті й романи, те ж «Собаче серце». Читачам повернули заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий, Олександр Солженіцин.  Вийшло багато книг відомих письменників, але тих творів, які були під забороною. Наприклад, роман Бориса Пастернака «ДокторЖиваго», за який письменник був удостоєний Нобелівської премії.
    Читачеві відкрився цілий пласт забороненої досі літератури еміграції. Справа втому, що після Жовтневого перевороту за кордоном опинився цвіт літератури. Це перший російський письменник, удостоєний Нобелівської премії, Іван Бунін, також Олександр Купрін, Олексій Толстой, яких в СРСР хоч і друкували, але вибірково. А такі письменники, як   Володимир Набоков, Дмитро Мережковський, Іван Шмельов, Аркадій Аверченко, Костянтин Бальмонт, Зінаїда Гіппіус, Марина Цвєтаєва, Марк Алданов, Георгій Адамович, Георгій Іванов, Владислав Ходасевич, Борис Зайцев, Олексій Ремізов, Ігор Сіверянин, що в переважній більшості категорично стояли на антибільшовицьких позиціях, були зараховані   в «білоемігранти», антирадянські елементи, десятиліттями були заборонені до друку в Радянському Союзі. І саме Перебудова відкрила масовому читачеві цю заборонену досі літературу, яка ходила хіба що в самвидаві.
      Щось оприлюднювалося і в українській літературі, хоч забороненого, написаного «в шухляди» тут виявилося порівняно небагато. Але вже поверталися до читача лідери правозахисного руху, дисиденти Микола Руденко, Олесь Бердник, засуджені до ув’язнення комуністичною владою. Публікувалося те, що досі ходило лише в «самвидаві», — деякі вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка. Україна повертала собі творчість геніального Василя Стуса, який помер 1985 року в комуністичному ув’язненні. Перепоховання в Києві у листопаді 1989 року поета та його соратників Юрія Литвина і Олекси Тихого вилилося у справжню демонстрацію ненависті до тоталітарного режиму.
    Читачі нарешті змогли побачити надрукованим вступ до поеми Володимира Сосюри «Мазепа», який досі  теж ходив у «самвидаві». І не випадково, адже він починався  ось так:
«Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…»
    Так само нам відкрився і величезний пласт літератури української еміграції. Після поразки національних визвольних змагань 1917 – 1920 років, нової хвилі еміграції по Другій світовій війні за кордон виїхали відомі українські письменники. Спершу в Чехію, Польщу, Німеччину, де прихистили загалом українську еміграцію, не лише творчу, а й політичну, військову, наукову. Потім чимало письменників переїхали до Англії, США, Канади..  За кордоном, зокрема, опинилися Іван Багряний, Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Косач, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Григорій Костюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Шевельов та чимало інших. Вони продовжували творити, не скуті догмами «соціалістичного реалізму», навпаки — розвиваючи модернову європейську хвилю, що була притаманна українській літературі першої половини ХХ століття. І знов таки саме  Перебудові відкрила їхню творчість масовому читачеві.     
    Справжньою подією  став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння», нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в блискучій мистецькій формі.
       Відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Журналидрукували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович. Наприкінці 1980-их починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української.
    Михайло Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли припиненню холодної війни. Далі було завершення 1989 року ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно.
 
Розпад
    Правління Горбачова водночас було позначене катаклізмами. У СРСР,  якраз в Україні,  сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія, наслідок антигуманної суспільної системи.
    Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Адже це був феномен — існування найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії.  Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.
    Гарячою точкою став Кавказ. Спершу був Нагірний Карабах, автономна область, населена переважно вірменами, що входила  до складу Азербайджану. Конфлікт  тут вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття. 1989 року криваві події відбулися в столиці Грузії Тбілісі, де дійшло до вбивства солдатами мирних жителів.  У ніч на 20 січня 1990 року на придушення демонстрацій, організованих Народним рухом Азербайджану, в Баку ввели  внутрішні війська. Ними було вбито при придушенні акцій 130 мирних жителів міста.
    Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності.  У Литві, Латвії, Естонії парламенти республік проголосили не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не входили до складу СРСР, а були ним окуповані.
    Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка — Україна — проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет. Фактично це було проголошення незалежності у складі Союзу, який формально ще існував.
 
      Фінал
     Влітку 1991 року Москва підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави в якусь федерацію чи й конфедерацію республік, тобто союз майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.
    19 серпня 1991 року Горбачов перебував у відпустці на урядовій дачі  в Криму. А в Москві почався путч ГКЧП (даємо російську, більш звичну абревіатуру, що означає «Государственный комитет чрезвычайного положения»). У складі комітету — керівники силових відомств, партфункціонери. Комітет оголосив, що бере владу в свої руки для наведення порядку, запобігання розвалу країни. Президента СРСР Горбачова  оголосили відстороненим від влади — за станом здоров’я.
    Опір путчистам очолив глава Російської Федерації Борис Єльцин. Через три дні путч ліквідували, комітетчиків арештували. Далі вже був фініш СРСР. Оголосили розпуск Комуністичної партії як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголосила незалежність нашої держави.
    7 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич — підписали Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності незалежних держав. Розпад Союзу проголосили ті ж республіки, які 1922 року його утворили. Серед засновників СРСР тоді була також Закавказька федерація, але  всі три її складові — Грузія, Вірменія і Азербайджан — на 1991 рік також уже проголосили незалежність і вихід із СРСР. Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Що й було невдовзі ратифіковано парламентами всіх трьох держав. Перебудова завершилася ліквідацією кількавікової імперії.
    …Ностальгія частини населення  за часами Союзу нині тримається  винятково  на негараздах переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися у нас ці переміни, які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, за кілька років. Тож уся ця ностальгія триватиме, поки ми реально не перейдемо до справжньої державності й демократичного суспільства.
   …Час поволі розставляє все по місцях. Однозначно одне: те, що починалося рівно 30 років тому, весною 1985 року, — це дійсно був час бурхливих перемін. І нехай у такі часи, як казали древні, жити важко, зате — цікаво.
 
 
 
 

05.04.2015 14:44    Сергій СОЛОМАХА

Чому держава повинна інвестувати у будинкові теплолічильники

Встановлення будинкових лічильників тепла має сенс лише для тих осель, які опалюються газовими або твердопаливними котельнями.
Більш того, в цьому повинна бути зацікавлена і держава, бо саме вона сплачує постачальнику тепла кошти за малозабезпечених.

Чим більше будуть економіти теплоенергії споживачі, тим менше витрат буде з державного бюджету на субсидії малозабезпеченим.
Отже держава повинна почати негайно інвестувати у будинкові теплолічильники.

І зовсім не зрозуміло для чого населенню, тим більше за свій рахунок, встановлювати лічильники у будинках, які опалює, наприклад, Чернігівська ТЕЦ.

Адже сьогодні ТОВ"ТехНова" використовує Чернігівську ТЕЦ головним чином як електростанцію, що спалює російське вугілля для експорту електроенергії за кордон. Водночас зайве тепло скидається в річку Десна, що є тепловим забрудненням і шкодить екології.

Чому про це мовчить наша влада?

03.04.2015 15:01    Радіо ЕРА 103,5 FM

Радіо "ЕРА ФМ" регіонально в On-Line!

 Добрый день, Друзья, Коллеги, Партнёры и Слушатели радио "ЭРА ФМ"!

 

Мы наконец, настроили, отладили потоковое вещание регионального эфира в Чернигове, Шостка и Суммы! Вы можете зайти по адресу (http://on-air.ukom.com.ua:8000) и выбрать город вещания и качество вещания в зависимости от Вашего Интернета! Рекомендуем брать поток c окончание адреса ААС.

http://on-air.ukom.com.ua:8000/

Если, у Вас возникнут трудности, звоните, пишите - поможем!

Отдельно обращаю внимание, на то, что сервер работает в тестовом режиме!

Среди сетевых радиостанция, мы первые, кто запустили в Интернете региональное вещание!

 

Пресс-служба

Радио "ЭРА ФМ"

 

 

 

02.04.2015 17:38    

В страхе перед новыми «инициативами» правительства

 Далеко не все сегодня понимают, к чему привела страну девальвация гривны. Для многих, подорожание цен в магазинах и взлет цен на услуги ЖКХ связан с другими, абсолютно отвлеченными факторами. Что ж, придется разочаровать оптимистов. Взглянем на сегодняшние цены на рынке, собранные исходя из последних данных. Не буду перечислять все товары и услуги, а обращу внимание на жизненно важные ресурсы вроде бензина и жилья. Итак, что мы имеем…

Бензин сегодня стоит в среднем 21 гривну. Самый плохой, в некоторых местах, можно купить и по 19 грн., но это еще повезти должно! Да, показатель снизился с 26 за литр в феврале, но это, увы, все еще огромная сумма (учитывая цены первой половины 2013 года – с 12 до 16 грн. за литр). Газ для авто стоит 10 грн. за литр – копеечная, казалось бы, цена, но на фоне предыдущих (3-4 грн.) – серьезное подорожание.  

Цены на жилье. Жилье по всей Украине за этот квартал подорожало на 20%. Если в прошлом году оно выросло всего на 5-10% и стройки УЖЕ массово стали, сложно представить, чем обернется нынешний «поворот» для рынка недвижимости. Сегодня за один квадратный метр жилья в среднем просят от 25 до 35 тысяч гривен. И это – не предел. Стройматериалы, как-никак, закупают в долларах (не тут же их делают!), а гривна продолжает медленно, но неуклонно падать.

Можно также вспомнить недавнее подорожание наиболее «обычных» продуктов питания. Буханка хлеба стоит сегодня 10 грн., бутылка подсолнечного масла – 25 грн., пакет гречневой крупы – от 22 грн., риса – от 25. Увы, несмотря на надежды оптимистов и мысли о «независимых проблемных факторов», связано это с девальвацией гривны. На фоне продолжающегося падения гривны, этот факт оптимизма не добавляет. Да, на этом мрачном фоне эта картинка – печальное воспоминание.

Это, в сущности, все, что осталось нам от прошлой «сладкой» жизни. Повышения зарплат в ближайшее время ждать не приходится, повышение цен и тарифов происходит уже сейчас. Остается лишь гадать, какая деструктивная инициатива правительства станет следующей. Уверен, нас она не порадует.