Високий Вал

Останнє оновлення 18:07 вівторок, 13 листопада

Укр Рус

19.09.2016 13:01    Олександр ЯСЕНЧУК

Московія проти ВКЛ та Речі Посполитої: деякі аспекти гібридної війни

 Питання ідентичності, та запитання а як же нам могли «брати вставити ніж у спину» хвилювало мешканців східноєвропейських країн під час спілкування з московітами віддавна. 

І тут розуміння ситуації відрізнялося. Частина православних освічених кіл Речі Посполитої та Великого князівства Литовського вважали жителів московського царства своїми «однокровними та одновірними братами». Так, наприкінці 16 ст. Львівське православне Братство звернулося до царя Московського з проханням про допомогу. Пізніше, наприклад митрополит П. Могила також звертався до московітів з проханням надати ресурси для облаштування церкви «вашого пращура св. князя Володимира». Проте, що у Московії відбулася зміна династії, Романови не воліли поширюватися.


Таким чином Московія надавала допомогу православним підтримуючи їх міфи про одновірність та етнічну спорідненість. І звичайно ж вона мала від цього зиск, застосовуючи це для пропаганди та впливу на політику Речі Посполитої через «агентів впливу». Наприклад під час смоленської війни московський цар намагався вплинути на козаків, щоб похитнути їхню вірність польському королю. Або інший приклад московська пропаганда повсякчас нагадувала у посланнях як до еліти східноєвропейських земель так і Зх. Європи про релігійні, антидемократичні утиски «православних» з боку уніатів та католиків у Речі Посполитій. Такий собі телеканал Russia Today середньовіччя. І що ж частина «корисних ідіотів» піддавалися під цей обман. Вони виходили з того, що московити живуть по законах Зх. Європи і відповідно мають тіж поняття. і якщо з православними термінами все було-більш менш зхрозуміло, окрім того, що до охрещених у церкваз майбутньої України та Білорусії ставилися з підозрою, то наприклад поняття "братство", "нація, народ" були для московитів малозрозумілі. 
Так для московитів "Нація, народ" це було просто зібрання різних люденй, холопів його царської Величності.

Тай у самій Московії все було навпаки. 

1620 року собор у Москві за ініціативою патріарха Філарета (Романова) засудив митрополита Іону за те, що він дозволив миропомазати двох поляків-католиків та видав пастирський лист під назвою «Указ о белорусцех» (в ті часи білорусами називали православних жителів України та Білолрусії,себто не-Московії). Згідно цього указу «белорусцев» -- замежних русинів, слід вважати не тільки представниками іншої нації, а й навіть недоправославними і їх слід по прибуттю до Московії відразу ж перехрещувати. Хто цього не зробить буде покараний.
Проте, щоб у Москві був костел не могло бути й мови, протестантську кірху незабаром закрили.


Німецький мандрівник Олеарій залишив свідчення, що московити кликали мсвящеників для пере освячення ізб після того, як там ночували неправославні. 
Тобто московська еліте на кшталт комуністичних лідерів, намагалася впливати на захід7ні країни використовуючи демократичні інститути, натомість зберігаючи своїх громадян від «отруйного впливу Заходу».
Проте не все так печально. 


Великі Луки, Крапівна й Дніпро
Повні боярської крові й трупів стрільців, мусять засвідчити
Що ні до кого він не мав пошани заради одновірства
Вони не могли відстрочити Марсових подарунків, простягнутих його рукою
Він вважав ворогів Батьківщини ворогами Бога
Він вшановував хрест, тримався віри і порогів Божої церкви;
Не для віри, а для миру, для кордонів Батьківщини
Він із задоволенням перевернув би Московські землі. 


Такий польськомовний вірш написав у 1625 році на смерть князя Богдана Огінського фундатора Віленського православного братства один із викладачів православного колегіума. Богдан Огінський був нащадком св.. кн. Михаїла Чернігівського, займав значні посади у Великому князівстві Литовському, під час антимосковської кампанії 1608 року був гусарським ротмістром, палким оборонцем православної віри у ВКЛ. 
Так ситуація розгорталася на початку 17 ст. Проте до середини все змінилося.

 

01.09.2016 17:56    Олександр ЯСЕНЧУК

Акредитація: не допомога журналістам, а замаскована цензура

 Зміни у постреволюційній Україні є, проте є такі групи людей які вперто намагаються ігнорувати їх, і свідомо гальмують реформи поширюючи у суспільстві зневіру. Одна з таких груп це депутати місцевих рад. Незважаючи на те, що вони нібито мають бути в авангарді змін – досить часто на Чернігівщині вони виступають ретроградами і тормозами демократії.

Одне з явищ яке характеризує обранців є акредитація журналістів. Народні обранці намагаються використати це явище для контролю над журналістами та своєрідної цензури. Так, депутати вважають, що журналістів які не пройшли акредитацію, можна не пускати до зали засідань. Натомість з точки зору чинного законодавства органи місцевого самоврядування не мають права забороняти журналістам відвідувати засідання, а акредитація — це процедура для спрощення роботи журналістів, а не обмеження, і її відсутність не може бути причиною недопуску представників ЗМІ. За перешкоджання роботі журналістів передбачена кримінальна відповідальність.


Страждають на незнання українського законодавства ради різних рівнів, в тому числі й обласна. Спробую навести приклад, зокрема Регламенті роботи Ріпкинської селищної ради VII скликання суперечить українському законодавству.

Згідно ст. 2 п. 2.1. Регламенту основні принципи діяльності Ради визначаються Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування  в Україні» іншими законодавчими актами та Регламентом. П 2.1. говорить, що «Діяльність Ради будується на принципах законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів».

Тепер щодо гласності – фундаменту демократичного суспільства. Цьому питанню – «Гласність у роботі Ради. Висвітлення діяльності Ради в засобах масової інформації» у Регламенті приділена якнайширша увага – аж ціла сторінка. Проте все перекреслюють п.п. 6.1.1  та 6.1.2. з яких випливає, що акредитація журналістів, це не допомога, у їх роботі, а фактично їх обмеження, фактично цензура.

 «Висвітлення інформації про діяльність Ради засобами масової інформації здійснюється за умови попередньої акредитації представників таких засобів масової інформації за розпорядженням Голови Ради. Акредитація відповідних представників інших засобів масової інформації діє лише на строк діяльності відповідної сесії Ради.

Для акредитації представників засобу масової інформації останні не пізніше ніж за три дні направляють на адресу Ради письмове клопотання від відповідного засобу масової інформації із обов’язковим зазначенням прізвища, ім’я та по-батькові осіб – журналістів, які будуть присутні на засіданні сесії Ради та при роботі інших органів Ради, повного найменування засобу масової інформації, із наданням копій документів про реєстрацію, документи, що підтверджують пов’язаність (приналежність) таких осіб журналістів із відповідним засобом масової інформації, а також зазначення тематики матеріалу та повідомлення про орієнтовні строки, обсяг, форму та вид оприлюднення зібраного матеріалу.

Документи, які подані для акредитації засобу масової інформації із порушенням встановленого порядку, підлягають відхиленню, а в акредитації такого засобу масової інформації має бути відмовлено.

Після розгляду відповідного клопотання Голова Ради приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації представників відповідного засобу масової інформації та повідомляє останньому про прийняте рішення, а також про час і місце проведення сесії Ради. Рішення про акредитацію поширюється лише на тих представників засобів масової інформації, які були зазначені у відповідному клопотанні.

6.1.3. У разі порушення представником засобів масової інформації закону або цього Регламенту він позбавляється акредитації»

Проте даний регламент суперечить чинному законодавству. Так, згідно із законом "Про місцеве самоврядування України"гласність, тобто політика максимальної відкритості, визначається як один з основних принципів місцевого самоврядування. Цим же Законом у ч. 17 ст. 46 визначається, що сесії ради проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути присутнім на них, крім випадків, передбачених законодавством, і порядок доступу до засідань визначається радою відповідно до закону.

Щодо викривлення к регламенті поняття акредитації та спроб фактичного заснування дозвільного механізму доступу до засідань (який порушує принцип рівноправності та недискримінації), наголошую, що статтею 26 Закону України "Про інформацію" 

визначається таке:

- суб'єкт владних повноважень може здійснювати акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, з метою створення сприятливих умов для здійснення ними своєї професійної діяльності (мова йде не про дозвільну систему допуску чи недопуску журналістів, а про роботу в рамках сприянню співпраці);

- здійснення акредитації має грунтуватися на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через ЗМІ (у тому числі і недискримінація за політичними поглядами чи результатами роботи журналіста чи працівника ЗМІ, як, наприклад, негативно написаний, на думку представників суб'єктів владних повноважень, журналістський матеріал);

- відсутність у журналіста акредитації не може бути підставою для відмови у допуску журналіста, працівника ЗМІ на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень;

в акредитації не може бути відмовлено у разі подання усіх документів, передбачених у частині 2 статті 26 Закону "Про інформацію" (ніякої іншої підстави для відмови у акредитації, крім неподання повного і передбаченого Законом пакету документів, немає);

- порядок акредитації підлягає оприлюдненню;

- суб'єкти владних повноважень, що здійснюють акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, зобов'язані сприяти провадженню ними своєї професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення публічних заходів; надавати інформацію, призначену для ЗМІ; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб (не тільки не перешкоджати, а саме сприяти як фіксуванню та запису, так і проведенню інтерв'ю та отриманню коментарів від посадових осіб!);

- суб'єкт владних повноважень, який акредитував журналіста, працівника ЗМІ, приймає рішення про припинення акредитації виключно у трьох вичерпних випадках: 1) подання журналістом, працівником ЗМІ відповідної заяви; 2) неодноразове і грубе порушення журналістом, працівником ЗМІ обов'язків визначених статтею 26 Закону "Про інформацію" (по факту це тільки порядок та вимоги до заяви на акредитацію та обов'язки визначені у попередньому абзаці щодо дотримання правил внутрішнього розпорядку та неперешкоджання роботі); 3) звернення ЗМІ, за поданням якого була здійснена акредитація;

"Порушення принципів та приписів визначених зазначеними Законами може бути оскаржене у суді у визначеному порядку. Враховуючи пряме порушення вимог чинного законодавства, а також перешкоджання у реалізації прав, передбачених Конституцією України — вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — судове оскарження матиме успіх, що призведе до відповідних юридичних наслідків для згаданих органів та впливу на репутацію новообраних органів місцевого самоврядування".


Крім того, умисні дії, спрямовані на перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, можуть розцінюватись як злочин, передбачений частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України, що тягне за собою відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.

26.08.2016 18:07    Олександр ЯСЕНЧУК

Вшанування Героя -- Чернігову далеко до Мени

 Учора Мена прощалася з бійцем 41-батальйону 25-річним Олександром Ільчишиним, що помер напередодні Дня Незалежності від отриманих ран. 1,5 роки хлопець був у комі.

Разом із побратимом Юнісом Аскеровим вшанували загиблого – відвезли до Мени роту почесного караулу автобусом, що безоплатно надав підприємець Василь Афанасійович Курганський.

Т ак от про враження від вшанування Героя: Мена залишила далеко позаду Чернігів. Ви тільки уявіть собі – проводжати в останню путь Олександра вийшло декілька сотень менян, в обласному центрі зазвичай збирається в декілька разів менше, в тому числі й місцеві політики – навіть запеклі антагоністи. До речі, в колоні разом з усіма йшов і міський голова Геннадій Примаков, волонтери Анатолій Скиба та Сергій і Людмила Муровані, учасники АТО з Мени та Бахмача, активісти місцевих громадських організацій зокрема «Менська сотня», ветерани війни в Афганістані. Вшановувати хлопця виходили працівники офісів, держустанов, наприклад вздовж дороги вишикувалася чи не всі працівники райдержадміністрації, транспорт і люди зупинялися, останні ставали на коліна – чи бачили ви таке в Чернігові? Відчувалося, що місцева громада об’єднання спільним горем.

 Відразу ж після похорон волонтери передали родині загиблого зібрану допомогу.

Вразив місцевий цвинтар, де мов на американському Арлінгтоні, місцева влада встановила біля кожної могили загиблого стандартний металевий флагшток. Натомість у Чернігові панує різнобій.

Так, Мена маленьке містечко, там всього 15 тис. мешканців, але незважаючи на городи – це все ж таки велике село та загальну зайнятість громада гідно вшанувала земляка. 

У в березні бійця призвали в зону АТО, до 41-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-2». Разом з побратимами Олександр визволяли Слов’янськ, Красний Лиман та Попасну. 9 серпня, під Дебальцево, їхній батальйон передислоковувався на інший блок-пост.

Раптово почався обстріл бойовиками, в результаті чого танк, в якому їхав Олександр підірвався на міні. Військовий отримав осколкові поранення лівої руки та ноги, перелом ліктьової кістки та роздроблення стопи. Першу допомогу бійцю надали в Артемівській лікарні, де йому встановили апарат Єлізарова. З 14 серпня хлопець проходив лікування в травматологічному відділенні Київського шпиталю. І вже 26 серпня Олександра Ільчишина доставили на реабілітацію в Ірпінський госпіталь. Коли до виписки залишався день, 31 серпня, в Героя почались різкі болі в животі. Лікарі прооперували бійцю 12-ти палу кишку, в нього тріснула язва. 2 вересня в Олександра зупинилось серце, перед тим в сні він закричав: «Мені приснився бій, мене викинуло».Далі кома, а 23 серпня він помер. 

Олександр Ільчишин

Олександр Ільчишин

Працівники Менської райдержадміністрації




23.08.2016 16:19    Семен БЕЛЬМАН

Ще не вмерла…

  Двадцять п’ять років незалежності  країни – мало це чи багато? Хто як скаже, і всякий буде по-своєму правий. Я ж думаю – не мало. Не мало хоча б  тому, що за ці роки виросло покоління українців, які не знали ніякої іншої держави, окрім Незалежної України. І сьогодні  дуже не просто (але вкрай необхідно)  розповісти їм правдиву історію України і історію створення її новітньої незалежності. Але це нагальна справа істориків. А мені (не історику, а свідку) сьогодні, напередодні двадцять п’ятого Дня Незалежності  України, хочеться розповісти ось цю маленьку бувальщину.

1991 рік для народів  великої супердержави, яка  звалась СРСР, видався дуже тяжким: політична дестабілізація та пусті полиці в магазинах, невпевненість у майбутньому і, як наслідки, антикомуністичні настрої...  Але КПРС ще й не думала розставатися з владою. На початку січня силові дії були застосовані в столиці Латвійської РСР Ризі. 11 січня акції захвата стратегічних об’єктів та об’єктів ЗМІ радянськими військами з застосуванням бронетехніки відбулися в  литовських містах Шяуляй, Варена, Каунас та ін. 13 січня 1991р. радянські війська штурмом захопили телевізійну вежу у столиці вже проголошеної ще 11 березня 1990 р. незалежною Литви. Тоді загинуло 13 людей, а десятки були поранені. Радянську Владу трясло…  Переломним пунктом у цій запеклій боротьбі став серпневий путч ГКЧП 1991 року.

     24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України.  В той же день була прийнята постанова «Про військові формування в Україні», яка визначала: «Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території України, Верховній Раді України; утворити Міністерство оборони України; Урядові України приступити до створення Збройних Сил України». 

     Три місяці потому, 20 листопада 1991 року, Постановою Кабінету Міністрів України було затверджено Тимчасове положення про Міністерство оборони України, а 6 грудня Верховною  Радою України  був прийнятий Закон України «Про Збройні  Сили  України». Але не все було так легко і просто. В середовищі військовослужбовців були різні настрої, розмови та наміри….

    Майбутнім поколінням істориків буде над чим «ламати» голову: СРСР офіційно розпався тільки аж 8 грудня 1991 р., коли лідери України, Білорусії та Росії  у Біловезькій пущі підписали угоду  про припинення існування СРСР, а за тиждень до цього, 1 грудня, в Україні ще було проведено референдум по питанню її незалежності (!)  від СРСР. Слава Богу, тоді 90 відсотків населення проголосувало за незалежність.

    З січня 1992 року повинен був розпочатися процес приведення до добровільної присяги на вірність народові України дислокованих на українській території військ.

  Я тоді вже другий десяток років проходив військову службу в оркестрі Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків (ЧВВАУЛ).

  Прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ було призначено на 4 січня 1992 року. Звичайно, церемонія присяги повинна була завершуватися  гімном держави. Але, як часто буває в часи революційних змін, склалася парадоксальна ситуація: національним гімном України вже кілька місяців назад була затверджена пісня композитора Вербицького  на слова поета Чубинського «Ще не вмерла Україна», а от нот гімну музиканти ще і в очі не бачили.

     Сталося так, що диригент нашого оркестру тоді тимчасово був відсутній. І  командування училища дає мені доручення знайти потрібні ноти. Але незважаючи на те, що пісня «Ще не вмерла Україна» була написана ще в XIX столітті, скажу прямо: в умовах Чернігова кінця XX століття знайти її було майже неможливо. У бібліотеках пісні тільки про Радянську Україну...  І тоді я звернувся до видатного хормейстера, викладача Чернігівського музичного училища, громадського діяча Любомира Мирославовича Боднарука. Родом він був із Західної України і в ті роки приймав активну участь  в українському національному відродженні у Чернігові. Взагалі, це була надзвичайно шляхетна людина – такий собі вишуканий український інтелігент. А знав я його ще й тому, що сам з 1989 року займався громадською діяльністю по відродженню єврейської культури України.  Скажемо так – ми обидва в багатьох питаннях були однодумці.

     Як раз в ті «революційні» роки на зламі епох керівництво музичного училища якимось чудом спромоглося  «захопити»…  ні, не  «пошту та телеграф», а будівлю Чернігівського міському комуністичної партії України.

 Так от, приходжу я вже у колишній міськком партії, у кабінет до хормейстера Л.М.Боднарука зі своєю – не своєю – проблемою. Запитую його. У відповідь – тиша... Після незвичайної паузи Любомир Мирославович без слів повертається до шафи, заповненої папками з нотами. Щось доволі довго шукає. Потім повертається до мене і дає мені пожовтілий нотний аркуш, де синіми чорнилами від руки були написані вже доволі затерті (напевно, ховав багато років) ноти для голосу пісні «Ще не вмерла...». І тільки після цього він заговорив: «Не думав я, що ці ноти колись стануть комусь потрібні...». Я був вражений цими його словами. Але ще більше його слів говорили його очі. Я і зараз пам’ятаю цей  схвильований погляд…

     А далі необхідно було терміново зробити переклад гімну України для оркестру. Але хто це зробить?  В ті роки у місті було достатньо потужних діючих диригентів, але я звернувся до 84-літнього (!) диригента Юхима Сергійовича Баліна. І ось чому. Юхим Сергійович народився у маленькому містечку на Центральній Україні. Він любив і добре знав український фольклор та українську музику і робив дуже гарні, незвичайні обробки для духового оркестру українських  народних пісень і танців. Пам’ятаю, як на початку 1970-х років я в складі оркестру Палацу культури хіміків поїхав на Всеукраїнський конкурс самодіяльних духових оркестрів до Києва. Тоді Юхим Сергійович взяв у програму  виступу оркестру красивий, дуже мелодійний український марш – «Старовинний запорізький марш». Зараз цей музичний твір слухачі можуть почути в концертах та майже чи не кожний день по радіо, а тоді я чув, як старі музиканти оркестру з острахом говорили між собою: «Що він робить? Йому ж пришиють український націоналізм!»... Та сталінська влада ще у 1953 році вже намагалася звинуватити ветерана війни, військового диригента майора Баліна в націоналізмі, тоді – єврейському націоналізмі. Тому, думаю, можливі звинувачення в українському націоналізмі Юхима Сергійовича вже не лякали. І тоді, у грудні 1991, він охоче взявся за роботу, і за декілька днів оркестрова партитура гімну України була вже написана.

     І от 4 січня 1992 року, під час прийняття присяги особовим складом ЧВВАУЛ, в Чернігові вперше в живому виконанні прозвучав гімн Незалежної України.

     Дивно, але я зовсім не пам’ятаю цього «першого»  виконання гімну. Не пам’ятаю, напевно, тому, що тоді природно хвилювався; почувши своє прізвище, поклав долу свій музичний інструмент, взяв в руки автомат і вийшов на  центр плацу для прийняття присяги  на вірність народові України...

Ось така вона, звичайна і незвичайна, маленька історія початку створення незалежної держави Україна.

                                                                                                          

 

05.08.2016 09:48    Тетяна РОМАНОВА

Дачні маршрути: проблеми, рішення, результати

Майже кожного року з початком дачного сезону з’являються серйозні проблеми з перевезенням людей на окремих автобусних маршрутах. Історія з вирішенням цих питань почалася ще два місяці тому, коли до мене майже одночасно звернулися чернігівці за допомогою вирішити питання з незадовільною роботою двох дачних маршрутів №9 та №36. Ці два маршрути обслуговує один перевізник – ДП «Пассервіс». Результати є. По них детальніше в статті.

Маршрут №9 (Лікеро-горілчаний завод – Дачі (Жавинка)): реальний чи примара?
Ще в травні місяці до мене, як до депутата Деснянської районної ради, звернулися пасажири маршруту №9. З початком дачного сезону виникли суттєві логістичні проблеми, на які люди регулярно скаржились і звертались до представників транспортної сфери, на що не отримували відповідної реакції. 
В зв’язку з моїм зверненням до Управління транспорту та зв’язку була ініційована перевірка пасажиропотоку на маршруті №9, аби зрозуміти чи доцільно робити більше рейсів в день, чи чотирьох рейсів на день буде достатньо. Перевіряли 4 дні: п’ятниця, четвер (пільговий день) і два вівторка. За результатами спостереження було виявлено найбільш популярні дні і рейси – це вівторок та четвер – більше 60 пасажирів за перший рейс при пасажиромісткості 50 людей. 
 
Нижче наведений пасажиропотік за ці дні.
Варто зазначити, що автобус з пасажиромісткістю 50 людей раніше не працював по даному маршруті, його ставили тільки в ті дні, коли була перевірка.
Після проведеної роботи, зібраних підписів людей, які користуються цим маршрутом, питання з даним маршрутом вирішилось позитивно на користь пасажирів. В такі дні, як: вівторок, четвер та субота – працюватиме автобус більшої пасажиромісткості (на 50 пасажирів). І у вихідні дні – кількість рейсів збільшено у вечірній час. Навіть було розміщено оголошення з цього приводу в транспортному засобі, який працює на маршруті (додано рейс о 19:06 з Лікеро-горілчаного заводу і о 19:50 з дачі «Жавинка»). Отже, сподіваємось на сумлінність перевізника в подальшій роботі. За нами же залишається функція контролю виконання домовленостей і за належною роботою маршруту.
 
 
Розрахунок окупності маршруту
Виходячи з того, що перевізник часто акцентував увагу на незацікавленості в даному маршруті, бо вважає його не прибутковим, приводжу простий розрахунок окупності даного маршруту, виходячи з двох автобусів, які по черзі працюють на маршруті №9 – ПАЗ 4234 (дизельне пальне) та ПАЗ 3205 (газ).
Варто зазначити, що вартість проїзду по місту коштує 3,5грн, а до дач – 4,5грн. При розрахунках використовую вартість 3,5 грн.
Отже, мінімальна кількість пасажирів, яку необхідно перевезти, аби покрити витрати на перевезення – це 17-18 людей в залежності від моделі транспортного засобу, не враховуючи витрати на оплату праці водію. А виходячи з того, що у вівторок автобус зробив 8 рейсів (4 в одну сторону і 4 в іншу) та перевіз 375 пасажирів, тобто орієнтовно по 46 людини за кожен рейс, то збитковим він вже не буде. 
 
 
Розклад руху
Спілкуючись з пасажирами під час перевірки, більшість з них зазначали, що якби цей маршрут ходив чітко за графіком, то й більшість користувались би ним. А так, як даний маршрут працює в режимі «примари», якому люди просто не можуть довіряти, тому даний маршрут користується попитом переважно серед пенсіонерів. Хоча, варто зазначити, що на маршруті діє «пільговий день» – четвер, коли пенсіонери можуть їздити безкоштовно, а у всі інші дні – за кошти, окрім окремих пільгових категорій. До речі, в четвер люди для того, щоб доїхати, займають чергу з четвертої години ранку, в той час, коли перший рейс о 7:05. І, звичайно, що автобус забивається вже з початкової зупинки.
Що стосується розкладу, то, окрім кількарічного розкладу руху на кінцевій зупинці, який вже давно не актуальний, за нашим наполяганням з’явився розклад в автобусах. Я сподіваюсь, що він мотивуватиме нормально працювати перевізника згідно існуючому графіку.
Хочу також зазначити, що розклад руху на зупинках та графік роботи даного маршруту чітко зазначений у договорі, який, виходячи з вищенаведеної ситуації, не відповідає дійсності. По договору перший рейс о 5:45, закінчення – о 20:45. По факту: початок роботи о 7:05, закінчення – о 16:05 (з Лікеро-горілчаного заводу).

Маршрут №36 (Вул. Бєлова – Дачі (Жавинка)) – проблема відповідальності та контролю
Місяць тому було зібрано більше 300 підписів мешканцями міста та створено кілька петицій з проханням продовжити роботу маршруту №36 хоча б до 21:00. Причина – після 19:00 з дач неможливо виїхати в місто. Також в цій частині міста працює багато людей до 20:00 та 21:00 години. І це не зважаючи на те, що даний маршрут й так має працювати згідно договору до 23:00, а по факту останній рейс приблизно о 19:30.
 
 
Після тривалих переговорів та перевірок, було вирішено спільно з начальником Управління транспорту та зв’язку та перевізником Вакуленком С.В. продовжити роботу маршруту №36 до 21:00, попередньо проінформувавши пасажирів шляхом розміщення оголошення про додаткові рейси разом з розкладом руху. Більше двох тижнів перевізник готувався це зробити і тільки перед плановою перевіркою даного маршруту 28.07.2016 року водії поспіхом клеїли оголошення, не будучи в курсі про додаткові рейси.
 
В результаті додаткових перевірок (після розміщення розкладу) маємо такий результат:

 
28.07 – з 19:30 до 20:35 – був відсутній транспортний засіб, хоча інтервал вказаний на оголошенні 11 хв. Перед цим один автобус з’їхав з лінії, не доїхавши до кінцевого пункту призначення. 
29.07 – перший рейс о 6:59, хоча по договору і в тому ж самому оголошені вказаний перший рейс о 5:55 з інтервалом 11 хв. З 9 транспортних засобів, які працювали на лінії, оголошення було тільки в 4. 
30.07 – останній рейс о 20:35.
 
 
Сказати, що нічого не змінилось буде неправильно, тому що не дивлячись на супротив перевізника, результат є. Але надалі потрібен чіткий контроль з боку контролюючих органів та пасажирів, та чіткий механізм покарання в разі недотримання договірних умов і зобов’язань перед пасажирами. 
 
Переконана, що коли в договори перевезення будуть внесені  конкретні зміни щодо умов роботи перевізника на маршруті, коли буде прописаний чіткий механізм контролю та покарання під час роботи перевізника, почнуться відбуватися зміни в якості обслуговування пасажирів. Над цим зараз і працюємо. Окрім цього, робота щодо вищевказаних дачних маршрутів продовжується, тому працюємо далі і тримаю вас в курсі. Прошу повідомляти про будь-які порушення.
 
 
Також додаю відео щодо суротиву водія на маршруті №36
 
Тетяна Романова, 
депутат Деснянської районної у місті Чернігові ради

 

21.07.2016 14:57    Тетяна РОМАНОВА

Оптимізація маршрутів перевезення пасажирів у Чернігові суттєво зекономить кошти

 Актуальною проблемою системи громадського транспорту Чернігова є перенасиченість транспортної мережі міста транспортними засобами малої місткості. Намірами теперішньої влади є повне перевантаження маршрутної мережі в місті з метою забезпечення переважної частини міста (центр міста) транспортними засобами середньої та великої пасажиромісткості.   

В зв’язку з цим ми проаналізували на прикладі діючого автобусного маршруту ефективність роботи автобусів малої та середньої пасажиромісткості як для пасажирів, мешканців міста, так і для перевізника.

Порівняльний аналіз

Проведемо аналіз  на прикладі популярного маршруту №12 (Залізничний Вокзал – вул.. Одинцова). Довжина маршруту складає 8,2 км.

Згідно договору на лінії працює 25 автобусів (з них 2-3 автобуси резервні). З них: 6 транспортних засобів малої пасажиромісткості (до 22 пасажирів) і решта – середньої пасажиромісткості (понад 22 пасажирів).

Давайте проаналізуємо та порівняємо витрати на 1 рейс автобусів на маршруті №12:

1 куб = 8 грн;

дизель 1 літр = 20 грн.

Зараз на маршруті працює транспортний засіб малої і середньої пасажиромісткості з інтервалом до 5 хв.

Середні витрати газу  на 16 одиниць  середньої місткості транспорту з розрахунку на 100км – 8320грн.

Витрати газу на 6 одиниць рухомого складу малої місткості з розрахунку на 100км – 840 грн.

Разом витрати складають на обслуговування маршруту – 9160 грн. Сумарна кількість місць складає приблизно 514. 



Оптимізація маршруту

 

Якщо подивитись з точки зору оптимізації маршруту, то, як варіант, даний маршрут пропонується обслуговувати транспортними засобами великої місткості (100 пас.).

В такому випадку інтервал може бути збільшено до 8 хв. При цьому кількість автобусів скорочується до 8 одиниць.

Середня маршрутна швидкість становить 18,6 км\год. Час здійснення маршруту в одному напрямку складає 35 хв.

Необхідна кількість рухомого складу − 8 одиниць при перевезенні 800 пасажирів за 1 цикл.

В такому випадку витратна частина на паливо на 8 одиниць складатиме з розрахунку на 100км − 3200 грн.

Окрім цього, 8 одиниць дешевше ремонтувати, аніж 25.

При цьому підприємство щодня витрачає 5960 грн на обслуговування маршруту, що призводить до збільшення продуктивності праці та якості пасажирських перевезень. В місяць дана сума складає 178800 грн.

В ході розрахунку також було встановлено, що поріг оптимальної кількості малих транспортних засобів складає 1:3. Тобто, один автобус великої пасажиромісткості рівний 3 автобусам малої місткості. В цьому аналізі ми не брали до уваги витрати на найманих працівників, кількість яких буде зменшуватись при оптимізації маршрутної мережі (заміна малої пасажиромісткості місткості до середньої та великої). Якщо на маршруті працює до 3 автобусів малої місткості, то використання автобусу великої місткості в цьому випадку не призведе до зменшення витрат.

Порівняємо економію із тролейбусом.



Як бачимо, для тролейбуса даний показник складає 26 пасажирів при 2 грн. Але за умови, що тариф на е/е становить 0.99 коп./кВт та рівень потужності електродвигуна тролейбуса складає 80 кВт/ год та середній швидкості 15 км/год.



Висновок

 

Для оптимізації руху кожного маршруту міста необхідно враховувати транспортні потоки міста. Даним розрахунком ми показали, що при використанні на лінії автобусів ПАЗ до середніх на 100 км 520 грн. і кількості рухомого складу в розмірі 23 од. є недоцільно через перевитрати палива і підвищення витрат.

Пропонуємо використовувати транспортні засоби великої місткості в меншій кількості, що призведе до зниження постійних витрат на обслуговування і підвищить рентабельність окремо взятого автобусу. Тобто меншою кількістю транспортних засобів можна досягти великих результатів. При цьому вартість одного рейсу автобусу ПАЗ (10 км) складає в один кінець 52 грн (витрата на газ). Тобто автобус окупить паливо при мінімум 14 платоспроможних пасажирів, при вартості проїзду в 3,5 грн.  



При використанні автобуса місткістю 100 чоловік (автобус великої місткості) вартість даного рейсу по паливу буде складати 40 грн. При цьому мінімальна кількість пасажирів в одну сторону має бути 12 чоловік.

Концепція використання великих автобусів має місце бути на маршрутах з великим пасажиропотоком.

Даний розрахунок був розроблений з метою мотивації всіх перевізників до прогресивних і ефективних змін в своїй роботі, які з одного боку принесуть комфорт і зручність мешканцям міста, а з іншого – збільшать дохідну частину бюджету та зменшать витрати транспортних підприємств.



 

Романова Тетяна,

депутат Деснянської районної у місті ради

та Андрій Мороз

 

 

 

 

 

 

 

18.07.2016 15:41    Семен БЕЛЬМАН

Война с террором границ не имеет

Июль нынешнего года выдался жарким в прямом и переносном смысле этого слова. Кровавый теракт 14 июля в Ницце, повергнувший в ужас всю Европу. Буквально на следующий же день – попытка военного переворота в Турции, а уже утром 17 июля – захват в Ереване группой оппозиционеров  полка патрульно-постовой службы полиции с требованиями отставки властей Армении.

На этом фоне другие события месяца происшедшие в политической жизни планеты оказались не столь заметными. Но повод, учитывая вышеприведённое, остановиться на одном из  них у нас сегодня есть.  

В начале июня глава правительства Израиля Биньямин Нетанияху совершил визит в четыре африканские страны – Уганду, Кению, Руанду и Эфиопию. Это первый за десятки лет визит премьер-министра Государства Израиль на Африканский континент.

Вечером, 4 июня, Нетанияху прибыл в угандийский аэропорт «Энтеббе», где принял участие в мемориальной церемонии по случаю годовщины операции «Йонатан» по освобождению еврейских заложников, в которой погиб его брат Йони, командир спецназа генштаба Армии обороны Израиля.

В этой связи мне хотелось бы обратиться к одной драматической истории, произошедшей в этих местах 40 лет назад.

В то воскресное утро 27 июня 1976 года самолёт французской авиакомпании «Эр Франс» рейс №139 вылетел из израильского аэропорта «Бен Гурион» по маршруту Тель-Авив – Афины – Париж. В Афинах на борт самолёта поднялись две молодые пары: одна с немецкими, а другая с арабскими паспортами. Вскоре после вылета из Афин  рейс 139 «замолчал». У греческих авиадиспетчеров потеря связи поначалу не вызвала особой тревоги. Однако внезапное исчезновение  самолёта было зарегистрированной специальной разведывательной службой Израиля. «Рейс 139 с большим числом израильтян на борту либо потерпел катастрофу, либо захвачен террористами», – гласило первое донесение разведки кабинету министров Израиля. Однако через некоторое время самолёт «нашёлся». Он приземлился в аэропорту ливийского города Бенгази для дозаправки. Сомнения рассеялись: террористы…

В три часа ночи 28 июня стало известно, что рейс 139 с 245 пассажирами (среди которых было 83 израильтянина) и 12 членами экипажа на борту находится в  аэропорту Энтеббе в 20 км. от столицы Уганды Кампалы.

Президент Уганды Иди Амин был известен как ярый поклонник Гитлера, которого он восхвалял за убийство 6 миллионов евреев. Этот бывший сержант английской армии, не прочитавший в жизни ни одной книги, публично заявлял, что хочет увековечить память Гитлера, поставив ему памятник и издав так называемые «Протоколы сионских мудрецов». Амин происходил из небольшого африканского племени на севере Уганды. Его мать была христианкой и знала Библию. Она призывала сына любить еврейский народ. Сам Амин в молодости не был религиозным, но потом неожиданно принял ислам.

В ту же ночь перед израильским правительством открылась ужасающая правда.

Освобождённая ещё в Бенгази  беременная заложница – подданная  Великобритании – сообщила Скотланд Ярду о «селекции», в результате которой все пассажиры-евреи были отделены от остальных заложников.

Террористов возглавляли немец и немка, чьё поведение напомнило одному из заложников, бывшему узнику лагеря уничтожения, о временах нацизма. Они действовали по заданию Национального фронта освобождения Палестины (НФОП), который возглавлял известный террорист, 46-летний доктор Вади Хадад. Именно Хададу принадлежала идея перенести террористическую войну с Израилем за его пределы, и именно он и разработал данную операцию под названием «Уганда». Заложникам объявили, что они похищены во имя «арабской и мировой революции». Немка добавила, что вместо названия «Эр Франс» они должны теперь употреблять слово «Арафат». Наконец, во вторник угандийское радио после истерических нападок на Израиль и Францию объявило назначенную цену освобождения заложников. Угонщики требовали, чтобы 53 осуждённых террориста, 40 из которых содержались в израильских тюрьмах, 6 – в Западной Германии, 5 –  в Кении и по одному в Швейцарии и Франции, были доставлены к ним.

Изощрённые безжалостные убийцы, террористы научились запугивать демократические общества. В Париже и Иерусалиме хорошо помнили, как за три года до этого, в июле 1973 года, люди Хадада захватили японский самолёт и потребовали 15 миллионов долларов. В результате самолёт был уничтожен террористами на взлётной полосе аэропорта Бенгази...

 Несмотря на нападки Уганды и НФОП на «французский военный империализм», террористы освободили сначала 57, а затем ещё 101 заложника с французскими паспортами. Теперь в руках террористов остались только заложники-евреи да ещё французский экипаж самолёта, командир которого Мишель Бако со своей командой отказались уехать и оставить своих пассажиров. Теперь все заложники были евреями, и ни одно правительство в мире не желало спасти их путём военного вмешательства.

В то же время израильская разведка подключила к своей работе друзей Израиля в разных частях света. Множество людей поставляли Израилю нужные сведения, часто даже не догадываясь об этом.

Сначала правительство Израиля разрабатывало т.н. (план «А»). Целью этого плана было вести переговоры и убедить Иди Амина содействовать освобождению заложников. А если  переговоры и не увенчаются успехом, то будет выиграно время для подготовки военной операции (план «Б»). Многие  в мире думали, что президент Уганды Амин  и в самом деле является посредником между Израилем и террористами. Израильтяне в телефонном режиме вели интенсивные переговоры с Иди Амином через бывшего главу израильской военной миссии в Уганде полковника Баруха Бар-Лева, который был близко знаком с чёрным диктатором. Амин сам несколько раз приезжал в Энтеббе и говорил с заложниками. Он пожимал руки, говорил «Шалом», «Добро пожаловать в Уганду!»... Но освобождённые заложники рассказали французской разведке совершенно иное. Из Парижа в Иерусалим пришло сообщение: «Уганда действует заодно с главой террористов доктором Хададом». Затем стало известно, что к террористам присоединилось ещё около десяти вооружённых палестинцев. Министерство иностранных дел Израиля  обратилось к главам государств на разных континентах с просьбой убедить Амина прекратить сотрудничество с террористами. В то же время на правительство всё возрастающее давление оказывали семьи заложников. Они требовали переговоров с террористами, особенно после того, как узнали, что те пригрозили  убить пассажиров и взорвать самолёт, если в четверг к 14.00 Израиль не даст согласия освободить заключённых террористов.

Многие в стране полагали, что Израиль всё же обменяет заложников на террористов, но министр обороны Шимон Перес считал, что если Израиль хоть раз уступит шантажу, то этому уже не будет конца. Поэтому генеральный штаб с самого начала конфликта сосредоточился на подготовке военной операции (план «Б»). Ударные воздушные и специальные силы Армии обороны Израиля были всегда готовы к выполнению молниеносных операций. Постоянные угрозы существованию Израиля, исходящие от соседних враждебных арабских стран, сделали необходимым разработку таких планов и  подготовку спецподразделений. Однако данная операция выходила за рамки возможного, ведь аэропорт Энтеббе находился в Центральной Африке, на расстоянии более 4 000 км. от границ Израиля, и израильским самолётам предстояло преодолеть это огромное расстояние, пролетев через воздушное пространство не дружественных Израилю стран  и вдоль авиалиний враждебных государств. Однако лётчики доложили, что приземлиться ночью на затемнённом вражеском аэродроме, окружённом вражескими войсками, не составляет никаких проблем. Проблема была в другом: гигантские самолёты «Геркулес С-130» могут, в крайнем случае, долететь до Уганды на своём горючем, но они не смогут вернуться в Израиль без дозаправки. Единственной более или менее дружественной страной на пути следования самолётов была Кения. Главным теперь был вопрос, разрешит ли Кения заправку израильских самолётов в аэропорту Найроби…

В пустыне Негев, наиболее засушливой  части Израиля, где, как сообщает Библия, наш праотец Авраам когда-то водил свои стада, в подземных ангарах готовились лётчики. А наверху, на авиабазе, строители построили точный макет здания аэропорта в Энтеббе, где и «репетировали» коммандос, отобранные из элитной бригады «Голани», бойцы антитеррористических подразделений и парашютисты 35-й десантной бригады.  Ход тренировок показал, что заложников можно освободить в течение 75 секунд, после того как террористы будут выбиты из здания.

Пятница, 2 июля. В очередной раз появляется Амин. Он сообщает заложникам, что Израиль не принял требования террористов и что их положение очень серьёзно, потому что здание обложено взрывчаткой и будет взорвано, если требования «палестинских борцов» не будут приняты. На основании анализа поведения Амина и террористов психологи и разведчики пришли к заключению, что Амин согласится начать показательные казни заложников, чтобы оказать давление на Израиль. В субботу источник из Уганды сообщил, что убийство первых заложников назначено на следующее утро.

Время «Ч» наступило. Терять нельзя было ни минуты. Самолёты – участники невиданной в истории военной операции – поднялись в воздух за 15 минут до того, как кабинет министров Израиля дал на это «добро».

Отряд десантников в составе почти 300 человек летел на трёх «Геркулесах». Четвёртый «Геркулес» загрузили цистернами с горючим, с расчётом на то, чтобы уже в Энтеббе перекачать горючее в остальные машины, поскольку военные «Геркулесы» не могли приземлиться в Найроби. 23 врача и 10 санитаров летели в «Боинге-707», превращённом в госпиталь. Во втором  «Боинге», также выкрашенном как обычный гражданский коммерческий самолёт, летел командующий ВВС Бенни Пелед. Огромные транспортные самолёты в сопровождении истребителей неслись к цели. Неслись безо всякой видимости, без радиоконтактов, в полном молчании…  70-тонные «Геркулесы», высотой почти с трёхэтажный дом и размахом крыльев в 120 метров, через 7 часов после вылета из Израиля один за другим приземлялись на неосвещённый (была глубокая ночь) аэродром  Энтеббе и почти бесшумно катились к зданию аэровокзала.

Командовал операцией приземлившийся в первом самолёте бригадный генерал Дан Шомрон. Возглавило атаку подразделение специальных стрелков подполковника Ионатана Нетанияху. Из пистолетов, снабжённых глушителями, была в считанные секунды уничтожена внешняя охрана, состоявшая из угандийских солдат. К зданию аэровокзала, в котором содержались заложники, десантники бежали стремительно и бесшумно, их ботинки были оснащены специальными каучуковыми подошвами. Увидев так неожиданно израильских десантников, немец, командир террористов, остолбенел. Не успев даже поднять свой «калашников», он с выражением недоумения на лице упал замертво. Действительно, никому в мире не могло придти в голову, что израильтяне смогут добраться за тысячи километров в самое отдалённое место в Центральной Африке. А тем временем командующий ВВС Бенни Пелед кружил в своём летающем штабе на «Боинге -707» над озером Виктория и над Энтеббе, не вмешиваясь в действия лётчиков. Ворвавшиеся в холл аэровокзала десантники кричали на иврите «Ложитесь! Вниз! На пол!»… Перестрелка в холле продолжалась 1 минуту и 45 секунд. Подполковник Нетанияху со своими бойцами ринулся на второй этаж, преследуя оставшихся террористов.

Всё шло по плану. Второй «Геркулес» уже принимал на борт заложников, а израильские полугусеничные вездеходы и джипы с безоткатными орудиями ринулись к главным воротам аэропорта, ожидая, что со стороны Кампалы появиться танковая колонна. Но вместо танков израильтяне, к счастью,  увидели только угандийских солдат на грузовиках, которые были уничтожены, даже не успев понять, что произошло. А с другой стороны аэропорта в его военной части уже взрывались угандийские «МИГи». Операция подходила к завершению. Пилоты первого самолёта приготовились к взлёту в чрезвычайных условиях «стояния на тормозах»: моторы работали на полную мощность, затем резко отпустили тормоза и самолёт двинулся вперёд. Огромные турбины ревели, унося освобождённых людей в небо. Общая длина пробега, как было подсчитано потом, составила 183 метра, а угол атаки «Геркулеса» равнялся 45 градусам, что почти невероятно.

Утром 4 июля 1976 года весь мир облетела весть: «Заложники освобождены и доставлены в Израиль!» Народному ликованию не было предела, но, к сожалению, к радости примешивалась и скорбь. Несколько заложников  погибли в перестрелке. Погиб и подполковник Ионатан Нетаньяху…

 В нашей статье уместно будет сказать несколько слов и о младшем брате Ионатана, Биньямине – сегодня – главе правительства Израиля. В прошлом капитан спецназа, Беньямин Нетаньяху участвовал в нескольких сверхсекретных боевых операциях на территории вражеских стран, был дважды ранен, в том числе в ходе операции по освобождению захваченного палестинскими террористами самолёта авиакомпании «Сабена» 9 мая 1972 года.

А закончить статью мне хочется словами бывшего президента Израиля Шимона Переса (тогда, в 1976 г., – министра обороны), произнесёнными им на могиле Ионатана Нетанияху:

«Операция «Энтеббе» была единственной в своём роде во всей военной истории. Она доказала, что Израиль в состоянии защитить не только свои границы, но и своих сыновей. Перед лицом террора, нашедшего союзников в лице президента Уганды, на расстоянии более чем четырёх тысяч километров от дома, в течение нескольких коротких часов была защищена честь еврейского народа и, в сущности, честь всех свободных людей во всём мире».

 

 

 

14.07.2016 16:28    Петро АНТОНЕНКО

Рух: сумний ювілей

 

      Рівно 25 років тому, 14 липня 1991 року, в Чернігові почався агітаційно-просвітницький похід обласних організацій   Народного Руху України і Товариства «Просвіта» «Козацькими шляхами». Чверть століття…А кілька днів тому, 9 липня, відзначалася 27-а річниця утворення в 1989 році обласної організації Народного Руху, одної з перших в Україні і першої на її Лівобережжі.
    Похід «Козацькими шляхами» був другим таким походом обласних Руху і «Просвіти». За рік до цього, теж у липні, був похід «Дзвін-90». Правда, скромніший, всього три дні, південними районами області, але також з фінішем у Батурині. Тоді вперше в Гетьманській столиці України була відслужена панахида по славному гетьману Івану Мазепі, вперше було публічно виконано, рухівцями і просвітянами, наш національний, невдовзі — державний гімн «Ще не вмерла Україна».
    А похід «Козацькими шляхами» був масштабнішим. Цілий тиждень, північними районами Чернігівщини, найбільш русифікованими і комунізованими. Ще юридично існував Радянський Союз і правила в ньому Комуністична партія. Але комуно-імперія вже тріщала по швах. Вже минув рік, як Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, 16 липня 1990 року, до речі, післязавтра — річниця. Вже цілком вільно і відкрито громадяни, насамперед. Рух і «Просвіта», проголошували гасла незалежності України, значить — ліквідації СРСР і комуністичного режиму. Вже лічені тижні зоставалися до московського путчу ГКЧП, цієї спроби реанімації імперії, відтак органічної реакції на це — повного розпаду СРСР, в тому числі проголошення 24 серпня незалежності України, невдовзі ліквідації Компартії, КПРС.
    Фініш походу «Козацькими шляхами» в Батурині вилився у всеукраїнське козацьке свято, за участю делегацій, хорових колективів з різних областей, за участю видатних людей, таких, як дисидент, політв’язень режиму Левко Лук`яненко, відомий письменник зі Львова Роман Іваничук, який одним з перших почав відроджувати Батурин в нашій історичній пам`яті. І це ж відродження починали і розвивали обласні Рух і «Просвіта».  Такі  Козацькі свята в Батурині  стали щорічними, як обласні і всеукраїнські. Уже наступного 1992 року обласні Рух і "Просвіта"  створять знамениту газету «Сіверщина», згодом  ряд інших видань. А в тому поході народилася легендарна пісня "Козачка", композитора Миколи Збарацького і поетеси Надії Галковської. Прем`єра пісні відбулася 18 липня, під Коропом ( днями ювілей пісні), а потім ,  публічно, масово,  — на святі в Батурині. Історія, історія… Славна, без перебільшення. І ось сьогодення…
    В країні третій рік війна, щодня гинуть українці,за два з лишком роки тисячі загиблих, поранених, понад мільйон біженців. Окуповано, вперше в історії нашої  незалежної держави, частину України — Крим. Поза контролем держави третина Донбасу. В країні — неймовірна корупція, третє десятиліття панують олігархічні клани, за основними соціальними показниками наша країна в самому низу в Європі та й у глибині світових рейтингів.
    Якщо пригадати той величезний ентузіазм, ту енергію серед еліти нації, якою, безперечно, були й рухівці та просвітяни, пригадати те піднесення серед мільйонів простих громадян, то стає сумно за наше сьогодення.    
    Звичайно, безглуздо задавати самим собі запитання на кшталт — якби ви таке передбачили, чи робили б так, як тоді? Безглуздо хоча б тому, що історія не має умовної форми: було так, як було. Та й робили   ми начебто ж все правильно тоді,  25 років тому. Біда в тому, що робили, та недоробили. І треба було продовжувати почате, діяти інакше, ніж в подальшому діяли, жили, марнували наступні роки і десятиліття. Це стосується всіх, на всіх рівнях. А насамперед тих, хто іменує себе елітою. І в понятті еліта нема жодного поділу на сорти і касти. Більше того, давно сказано, що кожна нація зобов’язана мати свою еліту, від столичної, до обласної,районної, сільської, і це мають бути люди, які йдуть попереду, беруть на себе роботу і відповідальність за суспільство. І наша трагедія України — що  якраз бракує такої еліти.
    …Повернімося до сьогодення, в тому числі  до місцевих реалій. Народний Рух розвалився  на рівні області точно так, як і на загальноукраїнському. Трагічним став розкол партії Народний Рух України на початку 1999-го року, після якого обидві частини Руху, і власне НРУ, і більша його частина —УНП (Українська народна партія),  опинилися на смітнику політикуму. А саме в УНП пішла майже вся наша обласна організація Руху. Три роки тому обидві партії, обидві частини колишнього Руху начебто об`єдналися — шляхом самоліквідації УНП і злиття іі  з Народним Рухом. Але режим Януковича і ось вже третій рік — постмайданна влада чомусь не визнали це об`єднання, і «самоліквідована» УНП досі  теліпається в політикумі. На рівні нашої області начебто вже об`єднаний Народний Рух розлізся до того, що на вибори цілі районні організації йдуть в складі інших партій: в тому районі  - зі «Свободою», в якомусь — з Радикальною партією Ляшка.
    Офіс обласного Руху по вул. Мазепи (донедавна —Щорса) , 4, на якому колись таки можна б прикріпити меморіальну дошку, засвідчуючи, що саме тут від початків відродження і багато наступних років був штаб, осердя всіх національно-демократичних сил, нині спорожнів, колишні патріоти, колишні завсідники не заглядають сюди роками. За активної участі обласного Руху розвалено обласну «Просвіту»,  знищено знамениту рухівсько-просвітянську газету «Сіверщина» і ще дві просвітянські газети. Вже третій рік поспіль не проводиться, як у попередні десятиліття, обласне Козацьке свято в Батурині, саме обласне та, власне,  й всеукраїнського рангу.  Щодо ювілею легендарної пісні «Козачка» («Я козачка твоя»), що колись пролунала по всіх континентах, то її автор, композитор, заслужений артист України уже з рік в тюрмі, отримав кілька років ув’язнення, і зовсім не як політв’язень, а за злочин, про який гидко й говорити. І так далі, і тому подібне…
    Так що з нами коїться, що зостається лише перебирати пам’ятні дати?
 

05.07.2016 06:09    Сергій СОЛОМАХА

Роз"яснення щодо ситуації виконанням рішення суду по ОВК № 206 в м.Чернігові

Звісно мова йде про те, якщо  рішення суду щодо про протиправні дії ОВК № 206 щодо незконності відхилення нею подань кандидатур у члени ДВК не будуть скасовані в апеляційній інстанції, що на 99% може статися!!!

Згідно ст. 37 ЗУ "Про вибори народних депутатів України" ЦВК може достроково припинити повноваження члена ОВК у разі одноразового грубого порушенням ним законодавства України, встановленого рішенням суду або рішенням ЦВК.

Отже, виборчим законодавством передбачено: якщо судом встановлено факт грубого обноразового порушення закону в діях члена або кількох членів, то це дає право ЦВК розпочати проти них репресії (виключення зі складу) або позбавлення повноважень всього складу ОВК.
Якщо ЦВК цього робити не буде, то її також можна бути притягнути за бездіяльність до суду.

До речі, усіх членів ОВК про саме це попереджали і 4 представники ЦВК, які приїзжали 1-2 липня до Чернігова для надання методичної допомоги ОВК, під час робочої наради ОВК після приняття комісією цього ганебного рішення 11 членами ОВК, що оскаржується в суді, зокрема за це рішення незаконно голосував і колишній голова ОВК № 206 Артеменко Є.В., повноваження якого були вже зупинені ЦВК..
Однак більшість комісії на чолі з заст. голови Примерою І.О. (10 осіб) це попередження представників ЦВК шляхом голосування 1 липня проігнорувала.
Тверда більшість в ОВК складається з БПП - 2 представники, "Народного Фронту" - 2, "ОПОблоку" - 2, Конгресу Українських Націоналістів (КУН!?) -1, "Відродження" - 1 , "Самопоочі" - 1, Інтернет партії -1, "Нової політика" - 1, "Зелена планета" - 1.

17.06.2016 22:21    Олена МОТОРНА

Страта

Її пиляли довго. Не бензопилкою, а звичайною ручною: "вжик-вжик, вжик-вжик...". Вона пручалася з останніх сил, протиставляючи тупим металевим зубам усю свою молоду силу і жагу.
Двоє дядьків вже зморилися, поставали навколішки, тягнучи своє "вжик-вжик, вжик-вжик...". Зле огризалися на двох таких самих посіпак, що силилися давати поради. Згодом виматюкалися, попадали втомлені на траву, залишивши свою тупу пилку просто в Її тілі.
Не знаю, чим завинила перед людьми молода липа, що мирно росла на шкільному подвір'ї разом зі своїми зеленими подругами, але двоногі богоподібні істоти вирішили, що Їй більше не жити.
Даремно, що Вона зустріла перший по-справжньому літній день. Він став днем Її страти.
Даремно, що вбралася у духм'яно-медові квіти. Вони стали Її прощальним вінком.
Даремно, що ще вчора в сутінках Вона оберігала чиїсь перші несміливі обійми. Це стало Її останньою радістю в житті...
_________________________
А дядьків тих мені було геть не шкода. Навпаки потайки бажала, щоб отого довготелесого прихопив поперек, тоді він точно не пилятиме. І щоб та триклята пилка зрештою зламалася...Не зламалася. Метал стерпить будь-чий біль.


.