Високий Вал

Останнє оновлення 10:33 середа, 17 січня

Укр Рус

17.01.2017 13:58    Семен БЕЛЬМАН

Дело тонкое…

 

И почил Давид... и был погребен в городе Давида.

 Времени же царствования Давида над Израилем было сорок лет:

 в Хевроне царствовал он семь лет

и в Иерусалиме царствовал тридцать три года.

(Библия. Книга Царей I) 

Под занавес  и так непростого для Украины 2016 года в политической жизни страны произошло непредвиденное событие, всколыхнувшее украинское общество. Совет Безопасности ООН 23 декабря принял резолюцию с требованием к Израилю «незамедлительно и полностью прекратить строительство еврейских поселений на оккупированных палестинских территориях, включая Восточный Иерусалим». Как проголосовала (буквально накануне 25-летия установления /26 декабря1991 г./  дипломатических отношений между Украиной и Израилем) Украина  эту вынесенную на обсуждение Сенегалом антиизраильскую резолюцию, известно. Политика, конечно, как и Восток, дело тонкое... Но не настолько тонкое, особенно для большой европейской страны, чтобы не просчитать и не подумать при принятии серьёзных решений: кто наш друг – и вообще, много ли, собственно, сегодня, в тяжелейший для Украины исторический период, имеется у неё друзей? Тем более такое голосование кажется странным на фоне того, что 16 ноября делегация Израиля в ООН проголосовала за резолюцию, инициированную Украиной, об украинском статусе Крыма. В этой резолюции, в частности говорится, что ООН «осуждает временную оккупацию Российской Федерацией части территории Украины – Автономной Республики Крым и города Севастополя – и подтверждает непризнание ее аннексии». Ещё более удивляет то, что за антиизраильскую резолюцию Украина проголосовала в компании с… Россией. Конечно, это голосование могло бы пройти и незамеченным (сколько антиизраильских резолюций приняла ООН в прошлом!), если бы не последовавшая незамедлительно жёсткая реакция израильской стороны: премьер-министр Израиля Биньямин Нетанияху отменил государственный визит в Израиль премьер-министра Украины Владимира Гройсмана. Вот тут-то и разгорелось…   Украинское общество по вопросу реакции Израиля разделилось. А меня такое положение дел даже обрадовало, ведь это говорит о политической зрелости украинского общества, поскольку ещё в недавнем прошлом все, в основном, единодушно занимали позицию противников Израиля.  Вот на том, как отреагировал украинский политикум на это событие, я и хотел бы кратко остановиться.

«Голосование Украины против Израиля в ООН выглядит странным и необдуманным», заявил министр внутренних дел Арсен Аваков и потребовал рассмотреть вопрос голосования против Израиля на заседании Кабинета Министров.

Другой активный украинский политик, депутат Верховной Рады многих созывов, в прошлом зам главы ВР и вице-премьер по гуманитарным вопросам в правительстве Юлии Тимошенко Владимир Томенко на сайте zik.ua написал: «Я не специалист в истории израильско-палестинских отношений, однако кое-что знаю об ООН. Поэтому напомню: Совет безопасности состоит из 5 постоянных членов и 10 непостоянных. Так вот, в составе ВСЕХ 14 стран Украина солидарно проголосовала за вышеупомянутую резолюцию. В свою очередь, США вообще воздержались, но не ветировали резолюцию, чем фактически ее поддержали!

Относительно нашей критики, то диспозиция такая: поскольку Израиль нас поддерживает (хотя далеко и не всегда…), поэтому и мы должны быть не с Россией и Венесуэлой, а с Израилем. Аргумент весомый, но у меня вопрос: а почему тогда мы должны быть против других наших ПОСТОЯННЫХ СОЮЗНИКОВ В ООН: Великобритании, Франции, Испании, Новой Зеландии, Японии, – которые всегда голосуют за Украину и тоже голосовали за резолюцию по вопросам израильских поселений?!».

Удивительно, как кандидат исторических и доктор политических наук, даже не стесняясь, заявляет: «я не специалист… однако кое-что знаю…».

Недавно по ТВ случайно наткнулся на очень интересную передачу из серии «Семь чудес Украины». Шёл фильм о заповеднике Аскания-Нова. Фильм был просто чудесный. Смотришь – и душой отдыхаешь. А автор и ведущий фильма – кто бы вы думали? – Николай Томенко.  С какой любовью и с каким знанием темы рассказывал он об истории заселения и развития южных степных районов Украины, как интересно он рассказывал об истории создания заповедника Аскания-Нова, о том, как появились в этих местах и как содержатся здесь сегодня привезённые с разных континентов бизоны, сайгаки, куланы, благородные олени...  Такие историко-просветительские проекты невозможно не приветствовать, а тем более подвергать критике, даже если там и есть шероховатости (которые, возможно, и могут обнаружить специалисты). А вот в публичных суждениях о проблемах, в которых речь идёт не о сайгаках и куланах, а затронуты судьбы стран и народов, нужно, если ты уж «не специалист», быть хотя бы как можно более осторожным. Вот поэтому, предваряя данный материал, я в качестве эпиграфа  и информации к размышлению умышленно поставил общеизвестную выдержку из библейского текста (подчеркну: признанного всеми текста!), сообщающую для тех, кому это неизвестно, чьим исторически является город, фигурирующий в резолюции ООН как «оккупированный» Израилем.

В  ситуации неожиданного общественного взрыва наш МИД должен был дать хоть какой-то комментарий о причине голосования «за». Приведём выдержку из комментария МИДа Украины.

«Наше государство на протяжении многих лет занимает последовательную и сбалансированную позицию в отношении израильско-палестинского конфликта. Мы выступаем за мирное сосуществование двух независимых государств – Израиля и Палестины. Урегулирование конфликта должно происходить исключительно мирными средствами. Украина, как и остальные постоянные и непостоянные члены Совета Безопасности ООН, а также Генеральный секретарь ООН неоднократно осуждала поселенческую деятельность Израиля, поскольку она противоречит международному праву».

Не буду комментировать некорректные моменты приведённого выше текста, гласящие  «Мы выступаем за мирное сосуществование двух независимых государств – Израиля и Палестины»,  поскольку «государства Палестина» никогда не существовало, да и сегодня идея такого государства есть только в проекте. А вот что касается «Украина, как и остальные постоянные и непостоянные члены Совета Безопасности ООН, а также Генеральный секретарь ООН неоднократно осуждала поселенческую деятельность Израиля, поскольку она противоречит международному праву», замечу: резолюция ООН, поддержанная Украиной, призывает Израиль «незамедлительно и полностью прекратить строительство еврейских поселений на оккупированных палестинских территориях». Так вот, для непосвящённых: «оккупированные палестинские территории», о которых ведётся речь, исторические области Израиля, и называются они «Иудея» и «Самария». Вот и получается, что иудеям кто-то запрещает строить свои дома в Иудее. Здесь я призову себе на помощь ещё один весомый документ. На последних страницах канонической христианской Библии традиционно размещены довольно подробные географические карты. Так вот, две из них озаглавлены так «Палестина: разделение между коленами Израилевыми» и «Палестина: царство Израильское и Иудейское». И в следующий раз, когда разговор зайдёт о том самом, всем «заинтересованным» советую взглянуть на эти карты… 

26 декабря, аккурат в день действительно исторического события – 25-летия заключения дипотношений между Украиной и Израилем, на сайте nv.ua (Новое время) появилась статья украинского политика, бывшего нардепа Тараса Чорновила под названием «Справжня ціна ізраїльської дружби. 17 прикладів».

 Начинается статья довольно пространно, если не сказать откровеннее:

«Дозвольте коротко повернутися до питання україно-ізраїльських відносин в контексті нашого голосування в Радбезі ООН. Тільки маленьке застереження: Біньямін Нетаньягу – один із спекулянтів, які часом пробують будь-яку критику влади Ізраїлю обзивати антисемітизмом і ледь не виправданням Голокосту. Євреїв я поважаю й глибоко шаную, як тих, що живуть в Ізраїлі, так і по всьому світу. І вони не винні, що іноді обирають собі паршиву владу. Тому прирівнювати Нетаньягу до всього єврейського народу – це так, ніби судити про всіх українців за інтелектуальним рівнем Миколи Азарова. А тепер про "наших баранів", тобто про підтримку ізраїльською владою України.». И далее Чорновил, манипулируя фактами, приводит 17 (!) «фактов» с целью обоснования своей позиции. Практически все его утверждения не выдерживают никакой критики. Остановлюсь только на почти анекдотичных 11 и 13 пунктах.

11. «Різко погіршилося ставлення до українських громадян у пунктах пропуску, особливо в Аеропорту ім. Бен-Гуріона. Зростає число відмов у в'їзді та хамство ізраїльських чиновників. Це явно контрастує з демонстративно доброзичливим ставленням до приїжджих із Росії.

13. Ізраїльські компетентні органи провадять щодо України практику торгівельно-санітарних воєн за методикою РФ. Наприклад, безпідставно заборонено експорт яєць під приводом наявності бактерії сальмонели. Після спростування незалежними експертизами звинувачень та запрошення ізраїльських спеціалістів для перевірки ситуації на місці й відновлення торгівлі, ізраїльські чиновники перестали відповідати на звернення української сторони».

Ну, знаете, чтобы докатиться в политических претензиях до высосаной из пальца, а фактически чисто технической проблемы «заборони експорту яєць» и формулировок «практику торгівельно-санітарних воєн», нужно быть действительно неординарным политологом…

Я несколько раз видел и слышал Тараса Чорновила на приёмах, который ежегодно устраивает Посольство Государства Израиль в Киеве по случаю Дня Независимости Израиля. Поверьте моему слову: там им говорилось об украинско-израильской дружбе несколько в ином ключе...  Интересен заключительный абзац статьи Тараса Чорновола «Справжня ціна ізраїльської дружби. 17 прикладів».

 «Що маємо в позитиві: ізраїльська делегація підтримала резолюцію ГА ООН щодо “Ситуації з правами людини в Криму”. Голосів і так було більше, ніж досить, але ми вдячні за підтримку кожній країні, а Ізраїлю подяку висловлювали спеціально на високому рівні». Ну, спасибо Тарас Вячеславович, что  хоть  закончил с ударением на слове «позитив».

Но не всё так грустно... Вот мнение украинского политолога, главного редактора и основателя Независимого культурологического журнала «Ї», генерального директора Львовской национальной галереи искусств  им. Бориса Возницкого Тараса Возняка:

«… А нещодавно і українці вклали свою посильну лепту у це світове божевілля.

Новоявлені українські "прагматики" від дипломатії з усіх сил лупанули в ексклюзивність українсько-єврейських стосунків – за компанію повісилися – з усмішкою провінційних ідіотів прострілили собі коліно – на засіданні Ради безпеки ООН проголосували за Резолюцію 2334, що засуджує дії Їзраїлю на Західному березі. Отакі ми пуристи...

Ба, більше – МЗС України запросило посла Ізраїлю в Україні Еліава Білоцерковскі для обговорення ситуації, що склалася після прийняття РБ ООН резолюції 2334 щодо становища на Близькому Сході. Послу Ізраїлю надали роз'яснення щодо мотивів, які зумовили позицію делегації України на підтримку згаданого проекту. МЗС підкреслило, що Україна дотримується "послідовної позиції".

 Одразу ж вискочили розумники з списками ізраїльських чи навіть єврейських "злочинів" щодо України та українців. У їхньому божевіллі їм просто не терпиться знову запустити в хід пекельну машину взаємних порахунків. Байдуже, що потрапивши у це пекельне коло, з нього не виберемось, як не вибралися наші попередники. Глибоко приховувана, м'яко кажучи, нехіть щодо євреїв нарешті отримала формальну легітимацію – нарешті можна жбурнути в обличчя євреям/ізраелітам все, що вони нам зробили чи не зробили... Причому жбурнути цілком легально, навіть з флером жертви – бо чого ж то вони так мало зробили для нашої України. Ну, і переконанням, що все зроблено у відповідності з міжнародним правом і т.д.

Реакція актуальної ізраїльської влади була жорсткою. Її одразу ж назвали істеричною. А як має реагувати малесенька держава, яка протистоїть величезному арабському чи, навіть більше, ісламському світу, який не приховує того, що його метою є зіпхнути її у Середземне море? Так, Ізраїль має атомну зброю, так, пручається – отак і пручається! І добре, що пручається!

А що має робити, коли він вже вкотре опинився між молотом і ковадлом – агресивним Сходом та імпотентним Заходом? Чи вам це чогось не нагадує? Так-так – саме ситуацію України. З одного боку скаженіюча Росія, а з іншого імпотентний ЄС… Як маємо реагувати? Мовчати, як тоді, коли віддавали Крим, коли нам заганяли ножа під шкіру у Донбасі? Вдавати, що нічого не відбувається? Чи істерикувати?»

Ну, и в заключении моего затянувшегося «краткого» обзора слова третьего президента Украины Виктора Ющенко из его интервью, которое он дал на канале 112.ua известной украинской журналистке Наташе Влащенко.

«Якщо ми в потрібний час не подали Ізраїлю руки, то що ми від цього виграли? Буде потрібно кілька років, щоб…».

А я думаю, всё перемелется значительно быстрее, ведь в удачном для украинско-израильских отношений минувшем ноябре Верховная Рада Украины ратифицировала соглашение между кабинетом министров Украины и правительством Израиля "о временном трудоустройстве украинских граждан в отдельных отраслях израильской промышленности", и соглашение это, по словам министра иностранных дел Украины Павла Климкина, «позволит тысячам украинцев официально работать в Израиле на тех же условиях, что и граждане этого государства». И нам остаётся только добавить: все буде добре!

 

10.01.2017 15:16    Тетяна РОМАНОВА

Транспортна реформа по-житомирські

 Поки Чернігів думає, як покращити транспортну систему міста, Житомир це робить. З перших днів роботи нової міської влади їх представники поставили собі реалістичний план на рік: центральні магістралі міста будуть вільні від маршрутних таксі, перевозити житомирян буде екологічно чистий транспорт. Міська влада обіцяла відремонтувати тролейбуси та трамваї, збільшити дохідну частину комунального підприємства та впровадити систему єдиного електронного квитка. Що з цього вдалося реалізувати і на якому етапі розвитку транспортної системи міста зараз Житомир, далі в статті.

Про Житомир

На початку нового року мала прекрасну можливість побувати у Житомирі та отримати досвід роботи громадського транспорту, яким залюбки поділився профільний заступник міського голови та його команда. Як відомо, розвиток громадського транспорту у Житомирі знаходиться вже на кілька кроків попереду від чернігівського. Вже досить давно в Житомирі працює GPS-система моніторингу роботи громадського транспорту, яка дозволяє відслідковувати роботу автобусів та контролювати виконання їх графіку. Вже зараз в тестовому режимі відбувається робота єдиного квитка. Принциповий підхід головного транспортника міста до роботи приватних перевізників теж дає свої результати. В минулому році вперше за довгі роки був розірваний договір в односторонньому порядку з крупним перевізником, який системно порушував умови договору.

Щодо вартості проїзду у Житомирі, то квиток в автобусі коштує 3 грн, в тролейбусі – 2 грн і в нічний час – 6 грн.

В Житомирі діючих є 23 автобусних маршрутів, 14 тролейбусних і 1 трамвайний. Автобусні маршрути обслуговують приватні перевізники, тролейбусні та трамвайні – комунальне підприємство «Житомирське трамвайно-тролейбусне управління» (КП «ЖТТУ»).


Єдиний квиток

Як і в нашому місті, в Житомирі ще в минулому році почалась активна робота над пошуком гідних партнерів, компаній, що спеціалізуються на впроваджені єдиного квитка в сфері громадського транспорту. Була проведена велика кількість зустрічей з представниками різних кампаній. Зупинились на більш вигідній пропозиції, на їх погляд. І вже на початку нового року житомиряни перейшли в режим тестування єдиного квитка. А вже з березня місяця система єдиного квитка має запрацювати в реальному режимі. Місто починає впровадження єдиного квитка з комунального транспорту, а далі переходить до приватних перевізників.

Але для того, аби дана система була ефективною у використанні приватними перевізниками, міська влада планує перед тим провести кілька важливих кроків. Адже в даній системі передбачається плата за кілометраж, а не оплата за пасажирів.

1)     Прибрати дублювання маршрутів шляхом скорочення маршрутів – з 23 автобусних маршрутів планується залишити 18;

2)     Зміна маршрутної мережі, аби вона була вигідною для міста, над чим будуть працювати спеціалісти.

З урахуванням 110 одиниць техніки комунального господарства, обладнати кондукторів мобільним терміналом і кожен транспортний засіб одним стаціонарним валідатором, та друк 10 тис. карток обійшлося місту у загальну суму 8 млн. Орієнтовна собівартість самого обладнання мобільного валідатора 250 дол., стаціонарного з принтером  1200 дол. З літа відмовляються від кондукторів. Для них вже створена можливість перенавчання на водіїв або на контролерів.



 

GPS-система моніторингу

Система моніторингу вже досить давно працює у Житомирі, що створює зручність для пасажирів у користуванні міським транспортом. Місто має 7 «розумних зупинок» з електронним табло, де відображається час прибуття того чи іншого виду громадського транспорту. Також дана система дає можливість відслідковувати громадський транспорт не тільки на зупинці, а й в онлайні. А міській владі та перевізникам GPS-система дає можливість перевірити виконання рейсів та користуватись іншими можливостями, які дають цілісне розуміння роботи громадського транспорту.


Наявність самої системи звісно покращило ситуацію в місті з дотриманням графіку руху громадського транспорту, але не на 100%. Все ж таки існують певні нюанси, які поширені і в інших містах. Це повне або часткове невиконання вечірніх рейсів, з*їжджання з маршрутів та інше. За даними системи моніторингу, середній відсоток виконання рейсів – 60-70%. Це відбувається здебільшого із-за відсутності механізмів контролю. Тому зараз місто думає над введенням системи штрафів за порушення умов договору.

Орієнтовна вартість кожного GPS-трекера – 2600 грн, монтаж 300 грн, абонентська плата – 100 грн/місяць.



 

Капітальний ремонт тролейбусів

Комунальне підприємство «Житомирське трамвайно-тролейбусне управління» обслуговує 14 тролейбусних маршрутів і 1 трамвайний.  Одночасно виходить на лінію 98 тролейбусів різного віку. План випуску тролейбусів на 2017 рік  ̶̶̶̶  130 одиниць.

Місто вже давно не купує тролейбуси. Вони займаються капітальним ремонтом. В минулому, 2016 році, було майже повністю відремонтовано 9 одиниць тролейбусів, на цей рік поставили собі план – 20 одиниць. На думку транспортників міста це є досить вигідно і якісно для міста. Найближчі 10 років тролейбуси після капремонтів взагалі не ремонтуються. Останній тролейбус відремонтовано за 650 тис. грн., коли новий «Богдан» коштує від 5,5 млн. грн. Вже на ремонт наступних одиниць розраховують витратити десь до 1 млн. грн з урахуванням нових технологій (пониження рівня підлоги та інше).

Також підприємство ставить собі плани на майбутнє випускати нові тролейбуси вартістю в 2,5-3 млн. грн по сьогоднішнім цінам.



Графік руху громадського транспорту

В Житомирі місто досить багато уваги приділяє саме розкладу руху громадського транспорту, адже розуміють, що це в рази підвищує рівень надання послуг пасажирських перевезень.

Окрім того, що в місті працює 7 «розумних зупинок» з електронним табло, де показано точний час прибуття автобусу чи тролейбусу, ще й похвилинний розклад розміщений в салоні громадського транспорту, на зупинках та в онлайні (на сайті комунального підприємства). Завдяки цьому житомиряни завжди знають, коли має прийти той чи інший вид громадського транспорту і на нього розраховувати.

Ціновий діапазон «розумної зупинки» від 125 до 135 тис. грн.



 

Нічні маршрути

Цікаво, що в минулому році було запроваджено нічні маршрути – 2 тролейбусні маршрути. Час нічних маршрутів: з 23.00 до 01.00. Далі з 4-ї години ранку – підвіз людей до електрички. Вартість проїзду – 6 грн.

Цікаво, що в новорічну ніч працювало 10 тролейбусів, які підвозили людей до головної ялинки міста. За словами представників комунального підприємства, навіть квитків не вистачило, такий був наплив людей. Таксисти дуже були злі, бо така ситуація дуже сильно вдарила по їх заробітку в новорічну ніч. За ніч по тарифу 6 грн з 23.00 кожна машина принесла по 1000 грн.

Висновок

Спостерігаючи вже тривалий час за роботою Житомирської міської влади та профільного заступника, можу припустити, що з такою роботою через кілька років це місто буде передовим в країні в сфері громадського транспорту. Ще раз переконуюсь в тому, що першочергово має бути бажання працювати в тій чи іншій сфері і зацікавленість міста в ефективних змінах, а далі  ̶  все вийде так, як має бути.


 


Тетяна Романова

02.12.2016 20:39    Петро АНТОНЕНКО

Нещасна забута незалежність

     Учора  в нашій державі було велике свято, велика дата — 25-річчя Всеукраїнського референдуму за незалежність, референдуму 1 грудня 1991 року.

    Багато хто і цілком резонно вважає, що саме цю дату ми маємо святкувати як День незалежності, чи, принаймні, нарівні з 24-им серпня. В усякому разі, навіть ухвалюючи 24 серпня 1991 року Акт незалежності, Верховна Рада України постановила закріпити його всенародним голосуванням на загальнонаціональному референдумі. На випадково до цього референдуму  країни  світу не ухвалювали рішення про офіційне визнання незалежності нашої держави, а вже другого дня після референдуму першими визнали нашу незалежність Польща і Канада, а далі — хвиля визнань: кілька десятків держав ще до кінця того року. І, нарешті, не випадково саме Всеукраїнський референдум остаточно ліквідував СРСР,  який і  після серпня  існував ще кілька місяців. Після ж  волевиявлення України — існувати вже не міг, бо без України у своєму складі імперія була приречена. Тому й буквально за тиждень, 8 грудня була підписана Біловезька угода про ліквідацію СРСР, що Україна вийшла на цю угоду, маючи результат Всенародного референдуму.

    Отже, всенародне, державне свято. Начебто, свято… Бо  ось читаємо вчорашні номері основних обласних газет. От хоча б цих чотирьох, точніше, одної міської,  газети обласного центру, і трьох  обласних. З цих чотирьох газет три — державні, саме так, при всьому «роздержавленні». Цей процес в області та й країні лише почався, і всі три згадані газети мають співзасновниками, цебто співгосподарями органи влади — виконавчої чи самоврядування, останнє, підкреслю, теж різновид влади. З цих трьох газет одна взагалі існує  з милості бюджету, тобто, в основному,  на кошти громадян. 

    Коли я у вчорашньому номері своєї приватної, недержавної газети «Світ-інфо»  всю першу сторінку присвятив саме річниці референдуму, опублікувавши статтю «25 років незалежності»,  я  наївно вірив, що відзначать це свято і так звані державні газети, їм сам Бог велів. Реальність така. Жодна з чотирьох газет, серед яких і дуже тиражні, не те що не дала солідної публікації на першу сторінку, не те що взагалі не дала  ЖОДНОЇ  такої публікації, а не згадала про наше 25-річчя незалежності жодним рядком і жодним словом.

    Але «який піп, такий і приход». Тому перенесімося у столичні сфери. Абсолютно непомітно пройшла ця дата і на всеукраїнському рівні, у столиці. Між тим, це ще була й третя річниця чи не найбільшого Майдану за всі три місяці Революції, найбільш велелюдного, коли в центр Києва вийшло близько мільйона людей.  Це була відповідь громадян на дикунське побиття студентів,   молоді напередодні, в ніч на 30 листопада. До речі, знову невипадковий збіг. Майдан почався 21 листопада, коли влада оголосила про зрив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Почався напередодні Дня Свободи—22 листопада,  дня початку Помаранчевої революції 2004 року. Напередодні вшанування жертв Голодомору. Враження,  що влада регіоналів тоді цинічно підганяла  такі нахабні виклики під святі для  народу дати. От і побиття студентів на Майдані відбулося якраз напередодні річниці Всеукраїнського референдуму, 22-ї річниці.

    Вчорашній день — це й ще одна річниця,  побоїща на вулиці Банковій, не  розслідуваного по сьогодні, як і інші злочини проти Майдану. Між тим, саме тоді і там, на Банковій, чи не вперше  так яскраво засвітився нинішній президент Петро Порошенко — верхи на тракторі. Звичайно,  історія  повторюється, принаймні, двічі — вперше, як трагедія, вдруге як фарс, це давно і не мною сказано. У квітні 1917-го Ленін увірвався в революції, а звідти у владу на броньовику. У грудні 2013-го дехто рвався у владу на тракторі і таки потрапив у неї, географічно зовсім близьку, за якісь 100  метрів, на тій же Банковій.

    Але чому  говорити тільки  про 1 грудня, коли за півтора тижні до цього так само непомітно минула і річниця початку Майдану, між іншим, — День Свободи та   Гідності, державне свято, за указом того таки президента. То  невже не можна було в цей день, 21 листопада, скликати МАЙДАН на Майдані, точно на тому ж місці, встановивши ту ж легендарну сцену.  І вийти на ту сцену нашому президентові, котрий і потрапив у президенти з цього ж Майдану. Вийти нинішньому голові Верховної Ради  Андрію Парубію, котрий не завжди ж був спікером парламенту, а тоді — пригадав би — всі місяці був комендантом Майдану.

    І це був би справжній Майдан, на відміну від оплачених   «майданчиків» з партійним «душком», котрі тусувалися по Києву. Невже влада злякалася, що справжній Майдан перетвориться в отой, партійний? Чи так званих «провокацій», якими з початку листопада  страхали громадян? Чи того, що на Майдані зберуться «агенти Кремля»?

    Влада злякалася  власного народу. Бо народ міг запитати на Майдані, як це дехто скотився від ДЕКЛАМАЦІЙ до ДЕКЛАРАЦІЙ, від красивих  майданних  декламацій до потворних електронних декларацій.  Тому-то й  що ж ми побачили в той день? Блокування  самого Майдану і центральних вулиць — все в стилі Януковича  і його кліки. Рамки з металошукачами для своїх же громадян — до цього не додумався і Янукович з клікою.

    «Який приход — такі й попи».  Бо і в приходах, тобто на місцях,  була сумна тиша в наше вчорашнє свято. Як і в столиці. З владою зрозуміло. Але онімів і так званий громадський сектор, начебто ж  розбуджений Революцією Гідності. А в Чернігові ж добра сотня  політичних партій і сотень зо дві так званих громадських організацій.

    Повертаючись же до теми наших засобів інформації, деяким явищам уже перестаєш дивуватися. В Чернігові виходить  до десятка щотижневих газет,сумарним обсягом десь під 200 сторінок. Навіть відмінусувавши  поглинання  кількох десятків сторінок телепрограмами, маємо понад півтори   сотні  сторінок газетної площі. Між тим, коли понад два з половиною роки  тому в обласному центрі патріоти, ще задовго до законів про декомунізацію,  почали демонтаж  комуністичних катів на так званій «алеї героїв», скільки було галасу. І чомусь на сотнях газетних сторінок не знайшлося місця для бодай елементарної інформації, що ж то за персонажі стоять на тій алеї. Навіть прості біографічні довідки багато б сказали людям. Так само коли понад рік тому почалося перейменування вулиць Чернігова, нікому було елементарно розповісти, чиїми  ж іменами  тепер названо ці вулиці. А там десятки і десятки достойних людей, наших земляків, які, на жаль, мало відомі людям.

    Мені, журналісту, редактору і власнику своєї газети, не зовсім зручно говорити про колег, оцінювати їх роботу. Більше того, я постійно виступаю за те, що засобів інформації, в тому числі газет, повинно бути більше, вони мають бути різними, різноманітними, по-доброму конкурувати одне з одним. Газети,  про які тут мова, принаймні, крім одної, мають гарні тиражі. Значить, журналісти, редакції друкують те, що цікавить людей,  газети «тримають ніс по вітру». Цікавить людей — значить, друкуємо. Не цікавить — не друкуємо. То невже річниця незалежності, наша незалежність — все це людям не цікаве? А, може, й не цікаве… 

             

24.11.2016 21:18    Тетяна РОМАНОВА

У Чернігові об’єднання чотирьох маршрутів у два називають транспортною реформою

Більше, ніж півроку роботи над транспортною мережею, півроку постійних розмов про неї та майже нічого в результаті. 23-го грудня 2016 року вже призначений конкурс на абсолютно всі маршрути міста Чернігова згідно запропонованої «нової» транспортної мережі. В останньому варіанті транспортної мережі, який розміщений на сайті міської ради, на жаль, більше зради, аніж перемоги. Зупинимось на цьому детальніше. 

П’ять задач, які стояли перед реформою громадського транспорту, провалились 
 
Головна ж ідея транспортної реформи, яка декларувалася першочергово, – зробити так, аби почало заробляти Чернігівське тролейбусне управління. Дуже швидко ця ідея була провалена. 
 
Друга мета реформи – це заміна маршруток малої пасажиромісткості  на низькополі автобуси середньої та великої пасажиромісткості. Ідея була така, що з центра міста маршрутки зникають взагалі. І під цю ідею був розроблений відповідний план розвитку транспортної мережі з оновленням рухомого складу. Втілити в життя дану ідею можна було кількома способами: створивши відповідні умови участі у конкурсі або зобов’язавши переможців оновлювати свій рухомий склад, наприклад, протягом року через спеціальну перспективну програму. Наразі ж цього й близько не відчувається. 
 
Третя мета – чіткий, зрозумілий та зручний графік руху громадського транспорту. З останньої  офіційної версії транспортної мережі видно, що більшість маршрутів скорочує графік своєї роботи і вже після 21.00 та 22.00 у віддалені райони міста без таксі не обійтись.  
 
Четверта мета – новий договір з чіткими умовами роботи та відповідальністю за недотримання чи невиконання зобов’язань. Сьогодні фактично не існує жодних запобіжників контролю та притягнення до відповідальності перевізника за систематичні порушення умов договору. Фінансово впливати на перевізника можуть лише контролюючі органи — Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області і поліція. І якщо контролюючі органи теоретично можуть покарати перевізника за технічний стан автомобіля, за недодержання перевізниками вимог режиму праці та відпочинку,  за паркування в неправильному місті, то покарання за недотримання графіку роботи транспорту чи неналежне надання послуг в їх компетенції не входить. Більше того, критерії якості ніде не визначені, що не дає можливість говорити на одній мові з перевізниками. 
 
П’ята мета − введення єдиної уніформи для персоналу громадського транспорту. Це не є вартісною процедурою, але автоматично покращує сервіс обслуговування пасажирів. Про це представники влади говорили досить багато, але «віз й нині там». 
І вже тільки потім, як додаткові вимоги до перевізників, − впровадження системи GPS-моніторингу, комплексний перехід на загальну систему єдиного квитка і т.д. Це все має стати результатом політичної волі. 
Окрім цього, ніде в оголошенні про конкурс не зазначено, якому року випуску транспортних засобів віддаватиметься перевага, що будуть виставлені на конкурс. Хоча хотілось, щоб транспортна реформа передбачала позитивні зміни. 
 
 
Які зміни відбудуться після введення нової транспортної мережі
 
1) З 37 міських маршрутів, що залишились в «новій» транспортній мережі, збільшується пасажиромісткість тільки на двох маршрутах: №25 (понад 35) та №37 (понад 51). До речі, на маршруті №37 вже довгий час працюють автобуси середньої пасажиромісткості (понад 35). А на маршруті №3, який продовжується до Епіцентру, взагалі зменшується пасажиромісткість із середньої до малої (з понад 35 до понад 19). 
Що цікаво, всі інші маршрути, про які так довго говорили і роботою яких були незадоволені мешканці міста, включаючи маршрут №30, 7, 11, 14, а також №17, 26 та 33 не змінюються. Всі ці маршрути обслуговують транспортні засоби малої пасажиромісткості, так звані «маршрутки» і всі вони проходять через центр міста. Окрім цього, є такі маршрути, як №30, на якому те, що працює на маршруті, взагалі важко назвати транспортним засобом. Хоча він є одним з найдовшим (50 км) та  пріоритетним маршрутом, що проходить через центральну та історичну частину міста. 
 
2) Згідно запропонованої маршрутної мережі  будуть об’єднані 4 маршрути (№25 з №31 та №26 з №32) в два (№25 та №26). І якщо на двох маршрутах №25 та №31 сьогодні працює 28 автобусів малої пасажиромісткості (понад 19 місць), то в майбутньому пропонується  при їх об’єднані скоротити кількість транспортних засобів до 14 зі збільшенням пасажиромісткості до середньої (понад 35).
Щодо маршрутів №26 та №32, то тут мотивація з об’єднанням не зовсім зрозуміла, адже з 24 автобусів малої пасажиромісткості, що сьогодні обслуговують два маршрути, залишиться 16 без збільшення пасажиромісткості (понад 19). І тут виникає питання, чи справлятиметься даний маршрут з навантаженням фактично двох маршрутів? 
 
3) Також по багатьом маршрутам скорочується графік роботи громадського транспорту. І вже після 21.00-22.00 виїхати з міста буде майже нереально. 
Деякі з них: на маршруті №8 графік роботи скорочується з 23:30 до 23:00
маршрут №12 – з 24.00 до 23.00
маршрут №21 – з 22.30 до 21.00
маршрут №23 – з 22.55 до 21.00
маршрут №24 – з 22.00 до 21.00
маршрут №25 – з 23.50 до 21.30
маршрут №26 – з 23.00 до 22.00
маршрут №27 – з 23.30 до 22.30
маршрут №30 – з 23.50 до 22.30
маршрут №33 – з 23.50 до 22.30
маршрут №42 – з 23.30 до 21.00.  
 
Нагадаю, що результати нашої весняної перевірки дотримання графіку роботи громадського транспорту у вечірній час показали маршрути, які не дотримуються графіку роботи і ті, які працюють згідно встановленого графіку роботи. До найгірших маршрутів в цьому плані відносяться: №11, №12, №7, №44. Гарні результати зафіксовані на таких маршрутах − №8, №25, №27, №33. Вони, власне, і виручають мешканців міста у вечірній час, коли половина маршрутів з’їжджає з лінії. Тому питання, як позитивно вплине скорочення графіку роботи на багатьох маршрутах на ситуацію з громадським транспортом, залишається відкритим.
 
 «Хотілось як краще, а вийшло як завжди» - про наслідки майбутніх конкурсів
 
Згідно Постанови КМУ №1081 «Про порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів» пункт з таблиці нарахування балів «Робота перевізника - переможця попереднього конкурсу не менше передбаченого договором (дозволом) строку на маршруті», за який передбачається 11 балів учаснику конкурсу, вже не спрацьовує в зв’язку з передчасним розірванням договорів. А отже, перевагу матиме той перевізник, який має найбільшу кількість працівників, найбільшу сумарну пасажиромісткість автобусів, що є власністю перевізника та найменший строк експлуатації автобусів. По першому і другому пункту при нинішній ситуації в сфері міського транспорту автоматично виграють підприємства Вакуленка. А дрібним перевізникам залишається домовлятися, аби їм перепало хоч щось з того пирога під назвою «Транспортний ринок».
Тому вже зараз можу прогнозувати, що ситуація в сфері громадського транспорту в нашому місті ймовірно не зміниться. І проведення конкурсів по всім маршрутам навряд чи покращить наявну ситуацію. Транспортна система міста мала би шанс на реанімацію за інших умов та комплексного підходу до вирішення даних питань. 
 
Альтернативні пропозиції
 
Після такого повороту подій, я бачу єдиний вихід – почати все з початку. Підійти комплексно до удосконалення маршрутної мережі із залученням експертів та спеціалістів в сфері громадського транспорту. А також необхідно розробити дієвий договір, аби він дійсно працював на користь місту і мав важелі впливу. Про це я писала раніше тут. 
Без усього цього наразі не бачу сенсу розірвати договори та проводити конкурси на всі маршрути, що не призведуть до якісних змін та перспективних покращень у сфері громадського транспорту.  
 

31.10.2016 18:50    Тетяна РОМАНОВА

Компенсацію за пільгові перевезення отримують, а перевозити відмовляються

 В цьому році тема щодо розподілу державних грошей як компенсації за перевезення пільговиків стала дуже гострою серед перевізників і мешканців міста. На початку року довго вирішували, хто ж буде компенсувати витрати перевізників − держава чи місто. В цей час перевізники відмовлялись перевозити пільговиків. В квітні цього року питання було вирішене на користь перевізників – кошти були виділені з міського бюджету. А ось питання щодо перевезення пільговиків на деяких маршрутах  не може вирішитись й досі. Вже протягом півроку продовжуються випадки відмови в безоплатному перевезенні пасажирів, що відносяться до пільгових категорій, на різних маршрутах.  

Хто отримує компенсацію?

До 2016 року Чернігів отримував субвенції з державного бюджету за перевезення окремих категорій громадян, які згідно з чинним законодавством мають право на безкоштовний проїзд. Так, за інформацією Управління транспорту та зв’язку Чернігівської міської ради, у 2014 році перевізники отримали 22,40 млн грн. У 2015 році на це із державної казни  передбачили 24,35 млн грн. Окрім цього, перевізники ще отримували компенсацію з міського бюджету м. Чернігова. В 2014 році ця сума склала 5,68 млн грн., а в 2015 році – 7,8 млн грн.

Зазначу, що розподіл державних грошей у Чернігові відбувався не серед усіма 14-ма приватними перевізниками, які працювали у 2015 році. Пощастило лише одному – ДП «Пассервіс». Підприємство в минулому 2015 році отримало з Державного бюджету 2,97 млн грн. і з міського бюджету – 200 тис. грн. на дачні перевезення. Звичайно ж, левова частина субвенцій спрямовується на компенсацію за пільговий проїзд електротранспортом КП «ЧТУ». В 2015 році компенсація КП «ЧТУ» з держбюджету склала 21,38 млн. грн., з міського бюджету – 7,61 млн. грн.

Отже, в 2015 році ДП «Пассервіс» загалом отримав з бюджету на компенсацію пільгового перевезення – 3,17 млн грн., а на електротранспорт було виділено – 22, 40 млн. грн.

Скільки зараз та які перспективи?

У 2016 році в зв’язку з тим, що в державному бюджеті не передбачено коштів на компенсацію перевезень пільговиків, ситуація дещо змінилась. Фінансування тепер відбувається виключно за рахунок коштів міського бюджету, відповідно до рішення Чернігівської міської ради від  26 травня 2016 року «Про Програму компенсації пільгових перевезень окремих категорій громадян в міському електро -та автомобільному транспорті загального користування на 2016 рік» згідно наданих звітів від перевізників.

Запланована сума компенсаційних виплат на пільговий проїзд автомобільним транспортом окремим категоріям громадян в 2016 році складає 2 млн 971 тис. грн.. Цього разу цю суму поділять між собою 9-ть перевізників. А запланована міським бюджетом компенсація за пільговий проїзд електротранспортом – 15 388 900 грн.

Орієнтовна щомісячна сума компенсаційних виплат по автотранспорту – 425 тис. грн., електротранспорт – 2,1 млн. грн.. Біля 60% компенсацій забирає бізнес родини Вакуленків (ДП «Пассервіс» та ТОВ «Пассервіс-Люкс») − приблизно 1,7 млн. грн. за рік. Друге місце по сумі компенсацій посідає ПрАТ «Таксосервіс» − близько 510 тис. грн. (17% від всієї суми).



 

На 2017 рік запланована в міському бюджеті сума відшкодування пільгових перевезень приватними перевізниками в розмірі 5,2 млн. грн. А на електротранспорт планують виділити – 30 млн. грн. Дане рішення було підтримане депутатами Чернігівської міської ради на сесії, яка відбулась 27 жовтня 2016 року.

Перевізники-порушники

Не дивлячись на те, компенсацію перевізники отримують вже півроку, сьогодні існує кілька проблем, які є досі невирішеними:

1)                      Продовжуються випадки відмов у перевезенні пасажирів пільгових категорій на маршрутах загального користування та у режимі маршрутного таксі. Найчастіші відмови серед пільгових категорій – учасники бойових дій в АТО, інваліди та учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Всі ці категорії входять до переліку пільговиків, які мають право на безоплатний проїзд в громадському транспорті, що був затверджений 26 травня 2016 року рішенням міської ради. Але, чомусь за 6 місяців дії рішення не всі перевізники спромоглись провести інструктаж по даному рішенню водіям.

Мова йде в першу чергу про такі маршрути, як: №36, №25, №26, №30, №16, №27 – це та частина маршрутів, про які мені відомо. Але ж ми розуміємо, що це тільки мала частина, про які люди говорять.

2)                      Самовільне встановлення правил перевезення школярів.

На міських маршрутах №42 та №26 водіями було самовільно встановлені правила щодо перевезення школярів: «Учнівський квиток діє з 7:00 до 19:00 в будні дні», що порушує рішення виконкому «Про вартість проїзду в міському пасажирському транспорті» від 1 вересня 2016 року. В ньому сказано: з 1 вересня по 31 травня проїзд для школярів становитиме 1,75 грн при наявності учнівського квитка, як у звичайному режимі так і в режимі маршрутного таксі.

Що цікаво, дані маршрути обслуговує один перевізник Ковальов О.О. та його підприємства ТОВ «ЧАК» та ПП «ЧАК Плюс». Також подібні випадки були помічені й на маршруті №16, що обслуговує Вакуленко С.В. та його підприємство ДП «Пассервіс».


Деякі скарги щодо вище написаного зафіксовані на сайті «Громадського контролю якості пасажирського транспорту» в розділі «Скарги».

 

Тетяна Романова

18.10.2016 10:04    Олександр ЯСЕНЧУК

Будівництво в Чернігові: записки на полях

 Чи не кожне будівництво у Чернігові викликає протест містян. Чернігівці вважають, що площа їхнього двору зменшиться, будуть вирубані дерева, зате збільшиться кількість шуму, автомобілів та відповідно  загазованість. Небезпідставно чернігівці підозрюють, що дозволи отримані з порушенням норм. Позиція жителів зрозуміла. Нелогічним є те, що конфлікти розпочинаються вже після того, як земельна ділянка під забудову виділена. Чому б громадськості не відслідковувати «проблемні» ділянки ще на стадії будівництва. Це малоймовірно з двох причин: міська влада воліє не поширювати подібну інформацію, представники громади не знають механізмів отримання подібної інформації.  

Окрім позиції містян, є ще й позиція будівельників та представників влади – кожне будівництво, це робочі місця для міста та прибутки для будівельників, а для міста нові квартири та знову ж таки кошти від податків. Тобто для української економіки, що нині в стані стагнації, будівництво є потрібним явишем. Свого часу президент США Франклін Рузвельт в часи Великої Депресії ініціював будівництво доріг, направляючи на них сотні тисяч безробітних, що отримували там зарплату. Плюсів від цього було два – безробітні отримували зарплатню, вищу ніж допомогу безробітним, а державі з’являлися нові, якісні, дешеві дороги.

До цих двох позицій додається думка й інші позиції, наприклад екологів або учасників російсько-української війни, жителів Чернігова яким потрібно житло і яким воно обіцяно у новобудовах.

Для вирішення цієї проблеми варто використати досвід спорудження «Афганського квартала» по вул. Хлібопекарській часів Олександра Соколова – коли споруджували багатоповерхові будинки на місці індивідуальних одноповерхових будинків надаючи квартири як колишнім власникам так і «афганцям».

Повертаючись до вищесказаного, хотілось би підсумувати: будівництво потрібно, адже чимало громадян продовжує жити у якихось бараках чи «общагах», а хотіли б у нормальних квартирах. Межі міста зафіксовані, і існує невелика ймовірність, що вони збільшаться. Проте, знову ж таки будувати десь треба, і враховуючи громадську думку, як варіант, було б доцільно забудовувати міські трущоби наприклад в центрі, це там де жителі будинків навіть у туалет ходять  на вулиці бо не мають каналізації. Хоча протести можливі й тут. І ще один момент, досить вагомий – планування будівництва, повинно бути прозорим і відкритим, щоби громадськість ще на рівні ідей могла їх або прийняти або відкинути.     

Місто повинно бути комфортним для людей. 

11.10.2016 16:09    Тетяна РОМАНОВА

Договір як інструмент для змін в транспорті

 Чернігів має шанс на покращення якості пасажирських перевезень через ряд конкурсів на всі міські маршрути, за умови дотримання певних правил. Міський квест «Не впустити шанс» розпочнеться вже з листопада цього року і триватиме до 10 січня 2017 року, саме такі дати були визначенні рішенням виконкому на перезапуск транспортної мережі. 

Згідно з новою автобусною мережею, ліквідовуються маршрути 28, 34 та 38, а 25-й об’єднується із 31-м, 26-й – із 32-м. Головна суть рішення: розірвати існуючі договори із перевізниками і провести нові конкурси на маршрутах до 10 січня. Та чи змінить це існуючий стан сфери громадського транспорту? Залежите від підходів до проведення конкурсів. 
 
Чіткі вимоги прописані в договорі – єдиний спосіб контролю
На сьогодні по факту не існує жодних запобіжників контролю та притягнення до відповідальності перевізника за систематичні порушення умов договору. Фінансово впливати на перевізника можуть лише контролюючі органи — Управління Укртрансбезпеки у Чернігівській області і поліція. І якщо контролюючі органи теоретично можуть покарати перевізника за технічний стан автомобіля, за недодержання перевізниками вимог режиму праці та відпочинку,  за паркування в неправильному місті, то покарання за недотримання графіку роботи транспорту чи неналежне надання послуг в їх компетенції не входить. Більше того, критерії якості ніде не визначені, що не дає можливість говорити на одній мові з перевізниками. 
Пройдемось по договору.
 
Яка існує відповідальність перевізника за порушення розкладу руху? 
Формально в договорі відповідальність прописана, але не працює, тобто по факту вона тільки на папері. Хоча порушення розкладу руху, відсутність транспорту у вечірній час у багатьох перевізників чернігівці спостерігають кожного дня роками, але віз і нині там. 
В договорі прописано, що «у разі невиконання розкладів руху без узгодження із Організатором (більше п’яти днів поспіль)» може бути розірваний договір з перевізником-порушником. 
По-перше, жодного подібного випадку розірвання договорів за 7 років, лише нашої пам’яті, не було. 
По-друге, із ситуацією, яка склалась в сфері громадського транспорту, це досягти просто нереально. Вже на перший день перевірки перевізники або ж через «інформаторів» у відповідних органах, або через водіїв дізнаються про перевірку. І вже вимога «більше п’яти днів поспіль» не спрацює. А перевірка без представників Управління транспорту та зв’язку та відповідних актів порушень не буде дійсною. 
 
Також договір начебто може розірватись у випадку зменшення або збільшення кількості транспортних засобів на маршруті, або їх заміни на інший клас  по пасажиромісткості. Але знову ж таки за умови, якщо такі випадки будуть офіційно зафіксовані більше трьох випадків на рік. Цей пункт є більш реалістичний, але сумнівний для виконання. Тільки за останні півроку відбулось три перевірки міських маршрутів за моєї участі, під час яких були зафіксовані різні порушення, найчастіше з яких – це недостатня кількість транспортних засобів на маршруті. 
 
І скільки спроб не було притягти перевізника хоча б до мінімальної відповідальності за порушення, все марно. На сьогоднішній день договір має декларативний характер, який по факту не може вирішити жодної проблеми на користь пасажира й притягти до відповідальності перевізника за систематичні порушення умов договору. 
З іншого боку багато чого залежить від організатора перевезень (виконком та управління транспорту), який наразі не хоче мати проблем з розірванням договорів, мотивуючи це тим, що не знайдеться заміни на його місце.
З діючим договором можна ознайомитись на сайті bus.cn.ua або за посиланням: http://www.bus.cn.ua/component/cobalt/item/3-marshruti/55-29-podusivka-zavod-avtodetal.html?Itemid=126&access=MTksMzY=
 
Вихід є - новий договір і якісні умови конкурсів
В зв’язку з цим виникає питання, як змусити перевізника виконувати свої зобов’язання перед громадою міста і забезпечити якість надання послуг? Першим кроком перед проведенням конкурсів на всіх маршрутах, необхідно сформувати чіткі умови конкурсу, в яких мають міститись такі вимоги:
- поступову заміну маршруток на низькополі автобуси (першочергова ідея була така, що з центра міста маршрутки зникають). Для цього має бути розроблений перспективний план розвитку транспортної мережі з оновленням транспорту для ознайомлення перевізників, аби вони змогли оцінити свої сили та спроможності підтримувати заданий темп на майбутнє;
- єдина уніформа для співробітників громадського транспорту;
- встановлення системи моніторингу (GPS-системи) та інше. 
А подальша робота на маршрутах перевізників-переможців вже буде залежати від договору і того, що там буде прописано. І якщо міська влада зможе прописати умови договору та відповідальність сторін так, щоб це дійсно працювало, впевнена, що результат обов’язково буде.
Разом з юристами та на основі досвіду інших міст ми розробили свій проект договору, який вже знаходиться в юридичному відділі міської ради на опрацюванні. 
Даний проект договору передбачає систему штрафів за порушення умов договору, розкладу руху. А вже за систематичні та грубі порушення передбачається розірвання договору.  В ньому намагались врахувати максимально всі можливі види зловживань та порушень перевізників і зобов’язати їх до відповідальності. 
 
Комплексний підхід
Зрозуміло, що договір не вирішить всі проблеми сфери громадського транспорту і не зможе забезпечити максимально якісну роботу. Для цього потрібно мати багато факторів. Договір зможе допомогти підтримувати заданий темп розвитку та контролювати роботу перевізників. 
В ідеалі має бути так: кошти за оплату проїзду збирає міська рада через електронну систему, а не водії − готівкою. І місто оплачує перевізникам їх роботу. Тоді водії не набиватимуть людей у салон, як оселедців у бочку, а їздитимуть відповідно до графіку. Адже їх заробіток не залежатиме від щоденної кількості пасажирів. Подібні наміри є, навіть зроблені перші кроки до запровадження системи електронного квитка. Результат залежить від бажання та волі влади. А договір з перевізниками – це лише інструмент. Питання в тому, як ним скористаються.
 
 
 
 

19.09.2016 18:30    Сергій ЗОСИМЕНКО

Права есть только у тех, кто за них борется, а страна – у тех, кто заботится о ней

 Последние дни были для нас всех тяжелыми. Все устали, на нервах и плохо спят. Я отвлекался просто тем, что на офисе готовил себе обеды и выключался, нарезая салат или жаря омлет. Я заметил, что люди вокруг меня стали статичными и живут, как и жили, делают тоже, что и раньше хотя кольцо комфорта вокруг них становится меньше день за днем. Они мне об этом часто говорят, злятся и ничего не делают с этим, оправдывая себя, что просто не могут повлиять на это. Моя бабушка рассказывала мне как они пережили голодомор и войну будучи детьми, мы же не можем пережить отключение интернета. Еще заметил, что у многих моих знакомых и друзей, которые жалуются на отсутствие денег, появляются Iphone. Заметил, как растут цены и коммуналка, но ни смена рода деятельности, ни банальная экономия не проявляются в этих людях никак. И все эти овцы ждут действий от пастуха, которого давно нет и от стада тот давно отказался. 
Я хочу всех предупредить одной историей, которая случилась со мной лет 5 назад.
Я работал оператором на выборах и жил в одном селе Борзнянского района, с. Плыски. Там было все хорошо, 2 европейских футбольных поля, 2! гостиницы, крутая тренажёрка, мини маркет, аптека, в общем все что надо человеку и смотрится по богатому. Рано утром пробегаюсь и увижу, как старый дед выкручивает с улицы лампочки, гостиница уже не так сочно смотрелась, гардины отваливались и уже кто-то спер блины со штанги из спортзала. На доске центральной улицы висят вакансии, но по ним никто не спешит работать, хотя зарплаты более чем достойные на то время…да и на это тоже. Я спросил у своего знакомого «Что здесь происходит?», на что мне ответили, «Если люди получают что-то, не добиваясь этого – они это не ценят». Наш город получает обновку, страна получила второй шанс, реализацией этого всего должно заниматься общество и власть, вернее активная его часть. Но нового украинца в целом не получилось, вернее получилось, но немножко. Я думал, какое горе надо получить стране, чтобы восстать и поменяться? Но при этом вопросе, мне почему-то вспомнились рассказы о детях ребят из АТО, которые кричат имя отца по среди ночи и рассказывают маме, что он только что был здесь. Как оказалось, даже этого мало что бы поменяться. Неудобная жизнь детей в будущем, война, слабая экономика, воры и олигархи у власти и собственная тупость в голове – это тоже не сильно мотивирующая причина меняться. Так что же это должно быть? Ответ у каждого свой, но Уилл Смит как-то сказал: «Мечта – это то, за что я готов отдать свою жизнь». За что вы готовы умереть, то и есть ваш Абсолют. Если в этой стране нет ничего и никого за что вы готовы умереть – вы уже мертвы! А мертвым потеть и нервничать запрещено. Только признав собственную ничтожность и желание оставаться там, где вы есть сейчас, оставаясь в руках страха перед теми, кому на вас плевать, вы, как минимум тупите, а как максимум совершаете массовый геноцид, когда убеждаете других в правильности своей позиции. Пошлите всех нахуй и станьте собой наконец! Нытье в военное время деморализует и только вызывает желание дать вам в морду. Если вам еще страшно перед тем, что творится у нас в стране, пусть вам будет страшно за то, что вы даже еще не родились и умрете думая, что вы жили. Сейчас ДОЛЖНЫ рождаться активисты, права есть только у тех, кто за них борется, а страна – у тех, кто заботиться о ней. Если у вас нет страны и прав – добро пожаловать на новую страницу вашей жизни. А если думаете, что все что вы делали и делаете - достаточно, тогда прощайте!

19.09.2016 13:01    Олександр ЯСЕНЧУК

Московія проти ВКЛ та Речі Посполитої: деякі аспекти гібридної війни

 Питання ідентичності, та запитання а як же нам могли «брати вставити ніж у спину» хвилювало мешканців східноєвропейських країн під час спілкування з московітами віддавна. 

І тут розуміння ситуації відрізнялося. Частина православних освічених кіл Речі Посполитої та Великого князівства Литовського вважали жителів московського царства своїми «однокровними та одновірними братами». Так, наприкінці 16 ст. Львівське православне Братство звернулося до царя Московського з проханням про допомогу. Пізніше, наприклад митрополит П. Могила також звертався до московітів з проханням надати ресурси для облаштування церкви «вашого пращура св. князя Володимира». Проте, що у Московії відбулася зміна династії, Романови не воліли поширюватися.


Таким чином Московія надавала допомогу православним підтримуючи їх міфи про одновірність та етнічну спорідненість. І звичайно ж вона мала від цього зиск, застосовуючи це для пропаганди та впливу на політику Речі Посполитої через «агентів впливу». Наприклад під час смоленської війни московський цар намагався вплинути на козаків, щоб похитнути їхню вірність польському королю. Або інший приклад московська пропаганда повсякчас нагадувала у посланнях як до еліти східноєвропейських земель так і Зх. Європи про релігійні, антидемократичні утиски «православних» з боку уніатів та католиків у Речі Посполитій. Такий собі телеканал Russia Today середньовіччя. І що ж частина «корисних ідіотів» піддавалися під цей обман. Вони виходили з того, що московити живуть по законах Зх. Європи і відповідно мають тіж поняття. і якщо з православними термінами все було-більш менш зхрозуміло, окрім того, що до охрещених у церкваз майбутньої України та Білорусії ставилися з підозрою, то наприклад поняття "братство", "нація, народ" були для московитів малозрозумілі. 
Так для московитів "Нація, народ" це було просто зібрання різних люденй, холопів його царської Величності.

Тай у самій Московії все було навпаки. 

1620 року собор у Москві за ініціативою патріарха Філарета (Романова) засудив митрополита Іону за те, що він дозволив миропомазати двох поляків-католиків та видав пастирський лист під назвою «Указ о белорусцех» (в ті часи білорусами називали православних жителів України та Білолрусії,себто не-Московії). Згідно цього указу «белорусцев» -- замежних русинів, слід вважати не тільки представниками іншої нації, а й навіть недоправославними і їх слід по прибуттю до Московії відразу ж перехрещувати. Хто цього не зробить буде покараний.
Проте, щоб у Москві був костел не могло бути й мови, протестантську кірху незабаром закрили.


Німецький мандрівник Олеарій залишив свідчення, що московити кликали мсвящеників для пере освячення ізб після того, як там ночували неправославні. 
Тобто московська еліте на кшталт комуністичних лідерів, намагалася впливати на захід7ні країни використовуючи демократичні інститути, натомість зберігаючи своїх громадян від «отруйного впливу Заходу».
Проте не все так печально. 


Великі Луки, Крапівна й Дніпро
Повні боярської крові й трупів стрільців, мусять засвідчити
Що ні до кого він не мав пошани заради одновірства
Вони не могли відстрочити Марсових подарунків, простягнутих його рукою
Він вважав ворогів Батьківщини ворогами Бога
Він вшановував хрест, тримався віри і порогів Божої церкви;
Не для віри, а для миру, для кордонів Батьківщини
Він із задоволенням перевернув би Московські землі. 


Такий польськомовний вірш написав у 1625 році на смерть князя Богдана Огінського фундатора Віленського православного братства один із викладачів православного колегіума. Богдан Огінський був нащадком св.. кн. Михаїла Чернігівського, займав значні посади у Великому князівстві Литовському, під час антимосковської кампанії 1608 року був гусарським ротмістром, палким оборонцем православної віри у ВКЛ. 
Так ситуація розгорталася на початку 17 ст. Проте до середини все змінилося.

 

01.09.2016 17:56    Олександр ЯСЕНЧУК

Акредитація: не допомога журналістам, а замаскована цензура

 Зміни у постреволюційній Україні є, проте є такі групи людей які вперто намагаються ігнорувати їх, і свідомо гальмують реформи поширюючи у суспільстві зневіру. Одна з таких груп це депутати місцевих рад. Незважаючи на те, що вони нібито мають бути в авангарді змін – досить часто на Чернігівщині вони виступають ретроградами і тормозами демократії.

Одне з явищ яке характеризує обранців є акредитація журналістів. Народні обранці намагаються використати це явище для контролю над журналістами та своєрідної цензури. Так, депутати вважають, що журналістів які не пройшли акредитацію, можна не пускати до зали засідань. Натомість з точки зору чинного законодавства органи місцевого самоврядування не мають права забороняти журналістам відвідувати засідання, а акредитація — це процедура для спрощення роботи журналістів, а не обмеження, і її відсутність не може бути причиною недопуску представників ЗМІ. За перешкоджання роботі журналістів передбачена кримінальна відповідальність.


Страждають на незнання українського законодавства ради різних рівнів, в тому числі й обласна. Спробую навести приклад, зокрема Регламенті роботи Ріпкинської селищної ради VII скликання суперечить українському законодавству.

Згідно ст. 2 п. 2.1. Регламенту основні принципи діяльності Ради визначаються Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування  в Україні» іншими законодавчими актами та Регламентом. П 2.1. говорить, що «Діяльність Ради будується на принципах законності, гласності, колегіальності, поєднання місцевих і державних інтересів».

Тепер щодо гласності – фундаменту демократичного суспільства. Цьому питанню – «Гласність у роботі Ради. Висвітлення діяльності Ради в засобах масової інформації» у Регламенті приділена якнайширша увага – аж ціла сторінка. Проте все перекреслюють п.п. 6.1.1  та 6.1.2. з яких випливає, що акредитація журналістів, це не допомога, у їх роботі, а фактично їх обмеження, фактично цензура.

 «Висвітлення інформації про діяльність Ради засобами масової інформації здійснюється за умови попередньої акредитації представників таких засобів масової інформації за розпорядженням Голови Ради. Акредитація відповідних представників інших засобів масової інформації діє лише на строк діяльності відповідної сесії Ради.

Для акредитації представників засобу масової інформації останні не пізніше ніж за три дні направляють на адресу Ради письмове клопотання від відповідного засобу масової інформації із обов’язковим зазначенням прізвища, ім’я та по-батькові осіб – журналістів, які будуть присутні на засіданні сесії Ради та при роботі інших органів Ради, повного найменування засобу масової інформації, із наданням копій документів про реєстрацію, документи, що підтверджують пов’язаність (приналежність) таких осіб журналістів із відповідним засобом масової інформації, а також зазначення тематики матеріалу та повідомлення про орієнтовні строки, обсяг, форму та вид оприлюднення зібраного матеріалу.

Документи, які подані для акредитації засобу масової інформації із порушенням встановленого порядку, підлягають відхиленню, а в акредитації такого засобу масової інформації має бути відмовлено.

Після розгляду відповідного клопотання Голова Ради приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації представників відповідного засобу масової інформації та повідомляє останньому про прийняте рішення, а також про час і місце проведення сесії Ради. Рішення про акредитацію поширюється лише на тих представників засобів масової інформації, які були зазначені у відповідному клопотанні.

6.1.3. У разі порушення представником засобів масової інформації закону або цього Регламенту він позбавляється акредитації»

Проте даний регламент суперечить чинному законодавству. Так, згідно із законом "Про місцеве самоврядування України"гласність, тобто політика максимальної відкритості, визначається як один з основних принципів місцевого самоврядування. Цим же Законом у ч. 17 ст. 46 визначається, що сесії ради проводяться гласно із забезпеченням права кожного бути присутнім на них, крім випадків, передбачених законодавством, і порядок доступу до засідань визначається радою відповідно до закону.

Щодо викривлення к регламенті поняття акредитації та спроб фактичного заснування дозвільного механізму доступу до засідань (який порушує принцип рівноправності та недискримінації), наголошую, що статтею 26 Закону України "Про інформацію" 

визначається таке:

- суб'єкт владних повноважень може здійснювати акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, з метою створення сприятливих умов для здійснення ними своєї професійної діяльності (мова йде не про дозвільну систему допуску чи недопуску журналістів, а про роботу в рамках сприянню співпраці);

- здійснення акредитації має грунтуватися на принципах відкритості, рівності, справедливості з метою забезпечення права громадськості на одержання інформації через ЗМІ (у тому числі і недискримінація за політичними поглядами чи результатами роботи журналіста чи працівника ЗМІ, як, наприклад, негативно написаний, на думку представників суб'єктів владних повноважень, журналістський матеріал);

- відсутність у журналіста акредитації не може бути підставою для відмови у допуску журналіста, працівника ЗМІ на відкриті заходи, що проводить суб'єкт владних повноважень;

в акредитації не може бути відмовлено у разі подання усіх документів, передбачених у частині 2 статті 26 Закону "Про інформацію" (ніякої іншої підстави для відмови у акредитації, крім неподання повного і передбаченого Законом пакету документів, немає);

- порядок акредитації підлягає оприлюдненню;

- суб'єкти владних повноважень, що здійснюють акредитацію журналістів, працівників ЗМІ, зобов'язані сприяти провадженню ними своєї професійної діяльності; завчасно сповіщати їх про місце і час проведення публічних заходів; надавати інформацію, призначену для ЗМІ; а також сприяти створенню умов для здійснення запису і передачі інформації, проведення інтерв'ю, отримання коментарів посадових осіб (не тільки не перешкоджати, а саме сприяти як фіксуванню та запису, так і проведенню інтерв'ю та отриманню коментарів від посадових осіб!);

- суб'єкт владних повноважень, який акредитував журналіста, працівника ЗМІ, приймає рішення про припинення акредитації виключно у трьох вичерпних випадках: 1) подання журналістом, працівником ЗМІ відповідної заяви; 2) неодноразове і грубе порушення журналістом, працівником ЗМІ обов'язків визначених статтею 26 Закону "Про інформацію" (по факту це тільки порядок та вимоги до заяви на акредитацію та обов'язки визначені у попередньому абзаці щодо дотримання правил внутрішнього розпорядку та неперешкоджання роботі); 3) звернення ЗМІ, за поданням якого була здійснена акредитація;

"Порушення принципів та приписів визначених зазначеними Законами може бути оскаржене у суді у визначеному порядку. Враховуючи пряме порушення вимог чинного законодавства, а також перешкоджання у реалізації прав, передбачених Конституцією України — вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — судове оскарження матиме успіх, що призведе до відповідних юридичних наслідків для згаданих органів та впливу на репутацію новообраних органів місцевого самоврядування".


Крім того, умисні дії, спрямовані на перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, можуть розцінюватись як злочин, передбачений частиною 1 статті 171 Кримінального кодексу України, що тягне за собою відповідальність у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років.