Високий Вал

Останнє оновлення 18:07 вівторок, 13 листопада

Укр Рус

09.03.2016 14:58    Семен БЕЛЬМАН

КОБЗАРЬ и ЕВРЕИ

    

     20 августа 2007 года, накануне 16-й годовщины Независимости Украины, Президент Украины В. А. Ющенко подписал Указ «О награждении государственными наградами Украины работников предприятий, учреждений и организаций по случаю Дня независимости Украины». Этим Указом почётными званиями в области культуры, экономики, образования и медицины были отмечены и четыре представителя Черниговской области. Одним из награждённых оказался и я. Награждение происходило на сцене  Черниговского областного Национального академического музыкально-драматического театра им. Т.Г. Шевченко.  По окончания торжеств в театре награждённым вручили два заранее заготовленных венка, и все присутствующие с развевающимися знамёнами и цветами двинулись к памятнику Т.Г. Шевченко. Духовой оркестр играл «Реве та стогне…». После церемонии возложения венков ко мне подошёл ведущий музыкант оркестра, с которым мы много лет вместе служили  в  одном военном  оркестре, и спросил, указывая на памятник Шевченко: «А ты знаешь, как он любил вашего брата…?».

     Тогда я ему ничего не ответил –  на серьёзный разговор просто не было времени. Но я всегда помнил, как  мой отец, Григорий Шлёмович Бельман, ещё во времена  моего  детства и юношества много раз захватывающе, с волнением рассказывал мне о тяжёлой жизни и судьбе Тараса Шевченко, хотя в те годы в Украине были больше популярны русские, а не украинские поэты и писатели. И рассказ свой отец всегда неизменно заканчивал словами «Шевченко – Гений!»…    

     Однако очевидно и то, что вопрос, поставленный мне моим коллегой-музыкантом, возник не на пустом месте. Такая оценка взглядов и творчества Кобзаря присутствует в обществе. Мне думается, что уже, видимо, после выхода поэмы Шевченко «Гайдамаки», которую он написал в достаточно молодом возрасте, за ним закрепилась слава ненавистника поляков и евреев. Однако очевидно и то, что Т.Г. Шевченко в своих произведениях в первую очередь и больше всех ругал, стыдил и корил свой собственный народ.  Меняясь с возрастом, Шевченко, несомненно, менял и свои взгляды на многое и многих – в том числе и на евреев, что отразилось в воспоминаниях его современников и в его поступках.

     Приведу для примера две истории.

     Первая описана  другом  Тараса Григорьевича – Александром Афанасьевым-Чужбинским. Путешествуя в 1846 году по Украине, друзья оказались в Прилуках.  На одной из улиц ночью они стали свидетелями пожара. Горела убогая лачуга. Народу сбежалось много, но тушили в основном евреи, поскольку в доме жил их единоверец. Шевченко отчаянно бросился вытаскивать из огня имущество погорельцев. Когда всё окончилось, Т.Г. произнёс речь, обращённую к христианскому населению. Он зажигательными словами стыдил людей за их безразличие, объясняя, что, когда человек в беде, какой бы веры или национальности он ни был, он становится нам ближайшим братом.

     Вторая история произошла в 1858 году. Тогда в нескольких номерах российского журнала «Иллюстрация» был помещен ряд антисемитских статей, что вызвало бурные протесты в прессе. Особенно резкую позицию занял журнал «Русский вестник». Протест против антисемитских публикаций «Иллюстрации» подписали  более 100 российских писателей, учёных, актёров. Присоединились к протесту и украинские писатели Н. Костомаров, П. Кулиш, Марко Вовчок, М. Номис и Т. Шевченко.  Однако украинские писатели не ограничились общим письмом-протестом, они прислали в редакцию «Русского вестника» свой отдельный протест, который также был опубликован в журнале. Рамки статьи не дают возможность представить читателям этот документ полностью, поэтому приведу только заключительную его часть:

    «…выражая мнение о еврейском вопросе того народа, который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ (украинский – С.Б.) не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации»». ( Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко).

     А как же сами евреи относились к творчеству и личности Кобзаря?

     Начнём с его современников.  Через год после написания вышеприведённого протеста украинская земля родила ещё одного гениального народного писателя – великого еврейского прозаика Шолом Алейхема.  Шолом Алейхем считал Т.Г. Шевченко «украинским Некрасовым», относил его к «пушкинскому поколению поэтов», имел «Кобзарь» в личной библиотеке, называл его «Песнью песней Шевченко», знал на память много стихотворений поэта, очень любил «Думи мої, думи…», вступление  к балладе «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») и часто их декламировал в кругу друзей.

     Ещё один земляк поэта, родившийся  в 1860 году в Херсонской губерний в еврейской земледельческой колонии Бобровый Кут – русский и еврейский поэт, и публицист Семён  Фруг с ранних лет с восторгом перечитывал

думы  Кобзаря и к 30-летию со дня смерти Шевченко в 1891 году опубликовал в еврейском журнале «Восход» стихотворение «Памяти Т.Г. Шевченко».    

     В 1862 году в Одессе родился Леонид Осипович Пастернак – российский живописец и график, мастер жанровых композиций и книжной иллюстрации; педагог; отец писателя и поэта Бориса Пастернака. Леонид Пастернак  выразил своё восхищение Шевченко в рисунке, на котором изображён  Тарас Шевченко и его друг, афроамериканский актёр Айра Олдридж, чья судьба была схожа с судьбой самого Тараса Григорьевича.

     Ещё один уроженец Одессы – писатель, поэт, публицист, журналист, переводчик, один из лидеров сионистского (!) движения Владимир Жаботинский  –  в 1911 году – году 50-летия со дня смерти Кобзаря (тогда на страницах газет разгорелась дискуссия, длившаяся три года, до 100-летнего юбилея со дня рождения самого большого национального  украинского поэта) написал удивительную статью «Урок юбилея Шевченко». Вот маленькая выдержка из этой статьи:

   «Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям… Но еще важнее то, что он – национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ничуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина. Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала!) – и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса».

 

                                                   ***

     В XX веке изучение и популяризация наследия Кобзаря  стало буквально массовым явлением в творчестве евреев писателей и поэтов, скульпторов и архитекторов, кинематографистов и мн. др. деятелей культуры.

     Согласно данным Шевченковского словаря 1978 г. издания (статья

 «Т. Шевченко і єврейська література»), до Второй Мировой войны в СССР еврейскими писателями было сделано  около 20 переводов  «Заповіта» на идиш.

   Приведём пример. Выдающийся еврейский поэт Давид Гофштейн, писавший на идиш (расстрелян Сталиным как член Еврейского антифашистского комитета в сентябре 1952 г.), переводчик последней написанной Т.Шевченко на русском языке повести «Прогулка с удовольствием и не без морали», перевёл на идиш также и «Заповіт», а в 1939 году он в соавторстве с Яковом Городским (Блюмкиным) опубликовал статью «Наша работа над переводом произведений Т. Шевченко».

     В 1939 году были изданы две популярные биографии Т. Шевченко на идиш:   еврейского прозаика Петра Альтмана и еврейского поэта Эзры Фининберга.

     Мощная цепочка евреевдеятелей культуры, занимавшихся исследованием и популяризацией творчества Шевченко, не прерывалась никогда.

     Украинский литературовед  Иеремия Айзеншток  в 1922 году написал и издал труд «Шевченкознавство — сучасна проблема». В 1925 г. он подготовил  первое полное, комментированное издание «Щоденника» Шевченко под названием «Дневник». За последующие шесть лет, с 1925 по 1931 год, Айзеншток написал комментарии к сочинениям Т.Г. Шевченко в 12 (!) томах, опубликовал научные исследования «Шевченко и фольклор» (1938 г.), «Тарас Шевченко и Карл Брюллов» (1939 г.) и в 1940 году написал книгу «Як працював Шевченко». При активном участии И. Айзенштока в 1926 году в Харькове был создан Институт литературы им. Т. Шевченко. И, наконец, благодаря усилиям Иеремии Айзенштока в Украину были возвращены из Москвы и Ленинграда уникальные вещи Тараса Шевченко: письмо поэта к Г. Квитке-Основяненко, пять художественных полотен  Кобзаря, автограф поэмы «Мар’яна-черниця» и 80 его рисунков.

     Теперь несколько примеров художественных произведений, написанных еврейскими писателями о Т.Г. Шевченко в разные годы,  о которых сообщает нам  Украинская литературная энциклопедия, вышедшая в 1990 году.

     Шевченко посвятили свои рассказы: Ихил Фаликман –  «Чёрный брат» (о дружбе Т. Шевченко с американским актёром Айрой Олдриджем); Герш Орланд –  «Ночь в степи»; М. Аронский   –  «Портрет»;  И. Шкаровский –  «Последний путь»; Ицик Фефер «Баллада о пожаре». Все произведения написаны на языке идиш. В 1963 году в журнале «Дніпро»  была опубликована большая статья М. Финкеля «З любов’ю до співця свободи» с подзаголовком «Єврейські поети про Шевченка».

     Обратимся теперь  к кинематографу. Уже в 1926 году русский и украинский кинорежиссёр Борис Исаакович Завелев снял художественный фильм «Тарас Шевченко». В 1951 году на экраны страны вышел фильм известного режиссёра,  руководителя режиссёрской мастерской ВГИКа  Игоря Савченко (1906-1950 гг.) «Тарас Шевченко», который, как сообщает биографический справочник «Искусство Украины» (1997 г.), после смерти Савченко доснимали его ученики  – режиссёры Александр Алов (Лапскер) и Владимир Наумов. В этом же фильме в роли капитана Косарева снялся Марк Бернес. А в 1964 году к 150- летнему юбилею Кобзаря  украинский кинооператор и режиссёр документальных фильмов Соломон Михайлович Гольбрих снял фильм «Вінець Кобзареві».  

     Свою лепту в шевченкониану внесли и композиторы евреи. Украинский композитор  Михаил Абрамович Бак – автор романсов на слова Шевченко «Утоптала стежечку» и «На вгороді коло броду» (1939 г.), а Самуил Вольфович Ратнер – автор оратории «Думы Тараса» (1964 г.) и драматической увертюры «Тарас Шевченко» (1965 г.).  Украинский композитор-классик Яков Самойлович Цегляр – автор кантат «Безсмертному Кобзареві» (1963 г. ), «Світа зоря безсмертного Тараса» (1994 г.), «По селах і містах іде Тарас» (1995 г.).

     С особой гордостью мы  вспоминаем и писателей-евреев  – уроженцев Черниговщины, которые внесли свою огромную лепту в шевченковедение.

     Это в первую очередь российский писатель и исследователь-шевченковед с мировым именем Леонид Большаков – основатель и директор единственного в мире (!) Научно-исследовательского института Тараса Шевченко в Оренбурге. Большаков посвятил изучению жизни и творчества Т.Г. Шевченко более 60 лет. Из-под его пера вышло более 20 книг о Великом Кобзаре, а за одну из них  – трёхтомную «Быль о Тарасе» (1993 г.) – Большаков удостоился Шевченковской премии.  

     Украинский  поэт Абрам Кацнельсон писал о Т. Шевченко в своей литературоведческой работе «Краса і сила віршованого слова», он же создал  стихотворение «Смерть художника» (1940 г.) и поэтический цикл «Шевченко в Петербурзі». А писатель Михаил Хазан написал книгу новелл о Т.Г. Шевченко «Вічна зірка».

     Нельзя с восторгом не отметить и черниговца  – украинского писателя, ныне проживающего в Израиле, председателя Союза украинских писателей Израиля, Александра Деко, который  буквально накануне 2014 года к 200-летию со дня рождения Тараса Шевченко выпустил свою новую книгу «Шевченківський календар». В этом труде наряду с известными собрано много и малоизвестных материалов из того, что сохранилось о Т.Г. Шевченко. «Шевченківський календар» рассчитан на массового читателя. Это произведение даёт возможность познать величие поэта и художника, философа и мыслителя, трагизм и триумф украинского Пророка.

     Как это ни покажется странным, но постоянное присутствие  личности  Т.Г. Шевченко в жизни и памяти украинского народа в значительной степени связаны с его образом, который запечатлён  в памятниках Кобзарю, полотнах и барельефах, изображающих поэта ….   Я, во всяком случае,  менее всего воспринимаю портрет Т. Шевченко на денежных знаках и считаю, что это не то место, где нужно помещать образ украинского Гения. Хотя взгляды на образ и памятники  Кобзарю могут быть и разными…

     Несколько месяцев назад, 6 сентября 2013 года, во всеукраинской газете «День» была опубликована статья искусствоведа Ярослава Кравченко «История монументов Кобзарю». Не буду (да и не имею права) оценивать заключение специалиста-искусствоведа, однако не могу с негодованием не заметить, что из статьи торчат уши застарелой  болезни антисемитизма.  Касаясь событий 1930-х годов на Украине  –  в частности, голодомора 1932-33 гг. и уничтожения украинской интеллигенции в 1937 году (забывая, что  в 37-м Сталин уничтожил сотни тысяч советских людей без разбора национальности), –  автор пишет: «Как будто насмешкой над всем уцелевшим народом стало объявление конкурса на проект памятника Шевченко в Харькове, Киеве и Каневе». И с красной строки  продолжает: «И, соответственно, победил проект не украинских художников – а три варианта проекта «интернациональных» авторов – скульптора М. Манизера и архитекторов И. Лангбарда и Е Левинсона».  Читатель, обрати внимание, как  по-иезуитски  Кравченко берёт в кавычки  словосочетание ««интернациональных» авторов»,  не решаясь сказать прямо – авторов-евреев. Ну, как же, на дворе ведь XXI век, нехорошо быть… Ярослава Кравченко  в статье поддерживает  и киевский  архитектор-исследователь В. Вечерский (насколько мне известно, Вечерский занимал на время написания статьи Я. Кравченко  государственный пост в Киевгорадминистрации). Прямая речь  Вечерского: «Вместо традиционного креста на могиле православного христианина Шевченко, который никогда не отрекался от своей веры, поставили причудливый постамент – что-то среднее между традиционной иудейской погребальной стелой и модернизированным египетским обелиском».

     На мой непрофессиональный взгляд, это абсолютное профессиональное невежество архитектора, хотя «иудейская погребальная стела и египетский обелиск»  звучит, как выражается сегодня молодое поколение, «круто». И, конечно же, такие публицистические пассажи  – это неуважение и оскорбление зодчих, создавших памятники, которые вот уже почти восемь десятилетий являются главной узнаваемой визитной карточкой  Украины во всём мире. Не Днепрогэс и памятник «Родина-мать» в Киеве  –  а именно памятник Т.Г. Шевченко на Чернечей горе в Каневе. Как тут не вспомнить слова Леонида Большакова, который  в одном из писем («Тхия», 14.01.2014 г.) писал: «Недоумков хватало во все времена, а Шевченко был, есть и будет всемирным, национальным и всеславянским гением, которому жить в веках».

     Итак, советский скульптор Матвей Генрихович Манизер создаёт памятники Тарасу Шевченко в Харькове (архитектор И. Лангбард, 1935 г.), в Киеве (архитектор Е. Левинсон, 1938 г.) и на могиле Кобзаря в Каневе в 1939 году (архитектор Е. Левинсон). Украинский скульптор Лионора Абрамовна Блох –автор памятника Т.Г. Шевченко в городе Богодухове Харьковской области (1930 г.). Украинский скульптор Макс Исаевич Гельман  – автор скульптурной композиции «Тарас Шевченко в Петербурге» (1939 г.).

     Украинский график Борис Иосифович Вакс – создатель серии моногравюр, посвящённых Шевченко; украинский график Борис Наумович Гинзбург – автор графической серии «Т.Г. Шевченко» (1961-62 гг.), а также  иллюстраций к произведениям Т. Шевченко (1963 г.); украинский график Марк Абрамович Кинарский – оформитель произведений Шевченко, в т.ч. «Кобзаря», изданного в 1920 г. в Киеве. Украинский график Борис Зусевич Шац создал серию графических работ «Т. Шевченко» (1961-64 гг.), а его сын, художник  Матвей Борисович Коган-Шац, –  автор пейзажа «На Тарасовій горі» (1964 г.). Наш земляк-черниговец скульптор Флориан Абрамович  Коцюбинский, внук великого украинского писателя Михайла Коцюбинского, создал  в 1964 году скульптурный портрет Т. Шевченко под названием «Літа молодії». 

     Этот список – список еврейских поэтов, писателей, кинорежиссёров, скульпторов, художников, графиков, литературоведов, драматургов, изобразивших и прославивших  в своих произведениях Кобзаря и внёсших свой огромный вклад в науку шевченковедения, можно ещё продолжать и продолжать.

     Но закончить статью мне хочется вот этой историей, которую я нашёл в книге выдающегося  украинского философа и общественного деятеля, нашего современника Мирослава Поповича «Нариси історії культури України»,  увидевшей свет в 1999 году.

     Попович сообщает, что в 1838 году  было решено выкупить Т.Г. Шевченко из неволи. Цена, которую запросил за своего крепостного Тараса помещик Энгельгардт – 2500 карбованцев, – была неимоверно высокой. Нервы Шевченко не выдержали, и он свалился с горячкой. Друзья положили его в больницу Марии Магдалины, поскольку там работал врач с исключительно хорошей репутацией. Он действительно быстро вытащил Шевченко из тяжёлой болезни и поставил его на ноги. Этим врачом был еврей-выкрест родом из Украины, из города Староконстантинов. А звали его Александр Дмитриевич Бланк – отец матери и дед будущего вождя мирового пролетариата В.И. Ульянова /Ленина/... И как знать, увидел бы мир бессмертные строки поэта, не спаси его тогда верные друзья и доктор Бланк!

     «Еврейский след» в истории жизни Тараса Шевченко, в судьбе его произведений и сохранении исторической памяти о Кобзаре требует, безусловно, специального изучения. Но трагизм судьбы, сложность и неоднозначность личности Шевченко во многом роднит его со всеми судьбами, со всеми тяготами и невзгодами, выпавшими на долю народов Украины.

  

     20 августа 2007 года, накануне 16-й годовщины Независимости Украины, Президент Украины В. А. Ющенко подписал Указ «О награждении государственными наградами Украины работников предприятий, учреждений и организаций по случаю Дня независимости Украины». Этим Указом почётными званиями в области культуры, экономики, образования и медицины были отмечены и четыре представителя Черниговской области. Одним из награждённых оказался и я. Награждение происходило на сцене  Черниговского областного Национального академического музыкально-драматического театра им. Т.Г. Шевченко.  По окончания торжеств в театре награждённым вручили два заранее заготовленных венка, и все присутствующие с развевающимися знамёнами и цветами двинулись к памятнику Т.Г. Шевченко. Духовой оркестр играл «Реве та стогне…». После церемонии возложения венков ко мне подошёл ведущий музыкант оркестра, с которым мы много лет вместе служили  в  одном военном  оркестре, и спросил, указывая на памятник Шевченко: «А ты знаешь, как он любил вашего брата…?».

     Тогда я ему ничего не ответил –  на серьёзный разговор просто не было времени. Но я всегда помнил, как  мой отец, Григорий Шлёмович Бельман, ещё во времена  моего  детства и юношества много раз захватывающе, с волнением рассказывал мне о тяжёлой жизни и судьбе Тараса Шевченко, хотя в те годы в Украине были больше популярны русские, а не украинские поэты и писатели. И рассказ свой отец всегда неизменно заканчивал словами «Шевченко – Гений!»…    

     Однако очевидно и то, что вопрос, поставленный мне моим коллегой-музыкантом, возник не на пустом месте. Такая оценка взглядов и творчества Кобзаря присутствует в обществе. Мне думается, что уже, видимо, после выхода поэмы Шевченко «Гайдамаки», которую он написал в достаточно молодом возрасте, за ним закрепилась слава ненавистника поляков и евреев. Однако очевидно и то, что Т.Г. Шевченко в своих произведениях в первую очередь и больше всех ругал, стыдил и корил свой собственный народ.  Меняясь с возрастом, Шевченко, несомненно, менял и свои взгляды на многое и многих – в том числе и на евреев, что отразилось в воспоминаниях его современников и в его поступках.

     Приведу для примера две истории.

     Первая описана  другом  Тараса Григорьевича – Александром Афанасьевым-Чужбинским. Путешествуя в 1846 году по Украине, друзья оказались в Прилуках.  На одной из улиц ночью они стали свидетелями пожара. Горела убогая лачуга. Народу сбежалось много, но тушили в основном евреи, поскольку в доме жил их единоверец. Шевченко отчаянно бросился вытаскивать из огня имущество погорельцев. Когда всё окончилось, Т.Г. произнёс речь, обращённую к христианскому населению. Он зажигательными словами стыдил людей за их безразличие, объясняя, что, когда человек в беде, какой бы веры или национальности он ни был, он становится нам ближайшим братом.

     Вторая история произошла в 1858 году. Тогда в нескольких номерах российского журнала «Иллюстрация» был помещен ряд антисемитских статей, что вызвало бурные протесты в прессе. Особенно резкую позицию занял журнал «Русский вестник». Протест против антисемитских публикаций «Иллюстрации» подписали  более 100 российских писателей, учёных, актёров. Присоединились к протесту и украинские писатели Н. Костомаров, П. Кулиш, Марко Вовчок, М. Номис и Т. Шевченко.  Однако украинские писатели не ограничились общим письмом-протестом, они прислали в редакцию «Русского вестника» свой отдельный протест, который также был опубликован в журнале. Рамки статьи не дают возможность представить читателям этот документ полностью, поэтому приведу только заключительную его часть:

    «…выражая мнение о еврейском вопросе того народа, который больше великороссиян и поляков терпел от евреев и выразил свою ненависть к евреям, во времена оны, многими тысячами кровавых жертв. Этот народ (украинский – С.Б.) не мог входить в причину зла, заключавшуюся не в евреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитий, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях. И несмотря на то, современные литературные представители этого народа, дыша иным духом, сочувствуя иным стремлениям, прикладывают свои руки к протесту «Русского вестника» против статей «Иллюстрации»». ( Марко Вовчок, Н. Костомаров, П. Кулиш, М. Номис, Т. Шевченко).

     А как же сами евреи относились к творчеству и личности Кобзаря?

     Начнём с его современников.  Через год после написания вышеприведённого протеста украинская земля родила ещё одного гениального народного писателя – великого еврейского прозаика Шолом Алейхема.  Шолом Алейхем считал Т.Г. Шевченко «украинским Некрасовым», относил его к «пушкинскому поколению поэтов», имел «Кобзарь» в личной библиотеке, называл его «Песнью песней Шевченко», знал на память много стихотворений поэта, очень любил «Думи мої, думи…», вступление  к балладе «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») и часто их декламировал в кругу друзей.

     Ещё один земляк поэта, родившийся  в 1860 году в Херсонской губерний в еврейской земледельческой колонии Бобровый Кут – русский и еврейский поэт, и публицист Семён  Фруг с ранних лет с восторгом перечитывал

думы  Кобзаря и к 30-летию со дня смерти Шевченко в 1891 году опубликовал в еврейском журнале «Восход» стихотворение «Памяти Т.Г. Шевченко».    

     В 1862 году в Одессе родился Леонид Осипович Пастернак – российский живописец и график, мастер жанровых композиций и книжной иллюстрации; педагог; отец писателя и поэта Бориса Пастернака. Леонид Пастернак  выразил своё восхищение Шевченко в рисунке, на котором изображён  Тарас Шевченко и его друг, афроамериканский актёр Айра Олдридж, чья судьба была схожа с судьбой самого Тараса Григорьевича.

     Ещё один уроженец Одессы – писатель, поэт, публицист, журналист, переводчик, один из лидеров сионистского (!) движения Владимир Жаботинский  –  в 1911 году – году 50-летия со дня смерти Кобзаря (тогда на страницах газет разгорелась дискуссия, длившаяся три года, до 100-летнего юбилея со дня рождения самого большого национального  украинского поэта) написал удивительную статью «Урок юбилея Шевченко». Вот маленькая выдержка из этой статьи:

   «Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям… Но еще важнее то, что он – национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ничуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина. Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала!) – и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса».

 

                                                   ***

     В XX веке изучение и популяризация наследия Кобзаря  стало буквально массовым явлением в творчестве евреев писателей и поэтов, скульпторов и архитекторов, кинематографистов и мн. др. деятелей культуры.

     Согласно данным Шевченковского словаря 1978 г. издания (статья

 «Т. Шевченко і єврейська література»), до Второй Мировой войны в СССР еврейскими писателями было сделано  около 20 переводов  «Заповіта» на идиш.

   Приведём пример. Выдающийся еврейский поэт Давид Гофштейн, писавший на идиш (расстрелян Сталиным как член Еврейского антифашистского комитета в сентябре 1952 г.), переводчик последней написанной Т.Шевченко на русском языке повести «Прогулка с удовольствием и не без морали», перевёл на идиш также и «Заповіт», а в 1939 году он в соавторстве с Яковом Городским (Блюмкиным) опубликовал статью «Наша работа над переводом произведений Т. Шевченко».

     В 1939 году были изданы две популярные биографии Т. Шевченко на идиш:   еврейского прозаика Петра Альтмана и еврейского поэта Эзры Фининберга.

     Мощная цепочка евреевдеятелей культуры, занимавшихся исследованием и популяризацией творчества Шевченко, не прерывалась никогда.

     Украинский литературовед  Иеремия Айзеншток  в 1922 году написал и издал труд «Шевченкознавство — сучасна проблема». В 1925 г. он подготовил  первое полное, комментированное издание «Щоденника» Шевченко под названием «Дневник». За последующие шесть лет, с 1925 по 1931 год, Айзеншток написал комментарии к сочинениям Т.Г. Шевченко в 12 (!) томах, опубликовал научные исследования «Шевченко и фольклор» (1938 г.), «Тарас Шевченко и Карл Брюллов» (1939 г.) и в 1940 году написал книгу «Як працював Шевченко». При активном участии И. Айзенштока в 1926 году в Харькове был создан Институт литературы им. Т. Шевченко. И, наконец, благодаря усилиям Иеремии Айзенштока в Украину были возвращены из Москвы и Ленинграда уникальные вещи Тараса Шевченко: письмо поэта к Г. Квитке-Основяненко, пять художественных полотен  Кобзаря, автограф поэмы «Мар’яна-черниця» и 80 его рисунков.

     Теперь несколько примеров художественных произведений, написанных еврейскими писателями о Т.Г. Шевченко в разные годы,  о которых сообщает нам  Украинская литературная энциклопедия, вышедшая в 1990 году.

     Шевченко посвятили свои рассказы: Ихил Фаликман –  «Чёрный брат» (о дружбе Т. Шевченко с американским актёром Айрой Олдриджем); Герш Орланд –  «Ночь в степи»; М. Аронский   –  «Портрет»;  И. Шкаровский –  «Последний путь»; Ицик Фефер «Баллада о пожаре». Все произведения написаны на языке идиш. В 1963 году в журнале «Дніпро»  была опубликована большая статья М. Финкеля «З любов’ю до співця свободи» с подзаголовком «Єврейські поети про Шевченка».

     Обратимся теперь  к кинематографу. Уже в 1926 году русский и украинский кинорежиссёр Борис Исаакович Завелев снял художественный фильм «Тарас Шевченко». В 1951 году на экраны страны вышел фильм известного режиссёра,  руководителя режиссёрской мастерской ВГИКа  Игоря Савченко (1906-1950 гг.) «Тарас Шевченко», который, как сообщает биографический справочник «Искусство Украины» (1997 г.), после смерти Савченко доснимали его ученики  – режиссёры Александр Алов (Лапскер) и Владимир Наумов. В этом же фильме в роли капитана Косарева снялся Марк Бернес. А в 1964 году к 150- летнему юбилею Кобзаря  украинский кинооператор и режиссёр документальных фильмов Соломон Михайлович Гольбрих снял фильм «Вінець Кобзареві».  

     Свою лепту в шевченкониану внесли и композиторы евреи. Украинский композитор  Михаил Абрамович Бак – автор романсов на слова Шевченко «Утоптала стежечку» и «На вгороді коло броду» (1939 г.), а Самуил Вольфович Ратнер – автор оратории «Думы Тараса» (1964 г.) и драматической увертюры «Тарас Шевченко» (1965 г.).  Украинский композитор-классик Яков Самойлович Цегляр – автор кантат «Безсмертному Кобзареві» (1963 г. ), «Світа зоря безсмертного Тараса» (1994 г.), «По селах і містах іде Тарас» (1995 г.).

     С особой гордостью мы  вспоминаем и писателей-евреев  – уроженцев Черниговщины, которые внесли свою огромную лепту в шевченковедение.

     Это в первую очередь российский писатель и исследователь-шевченковед с мировым именем Леонид Большаков – основатель и директор единственного в мире (!) Научно-исследовательского института Тараса Шевченко в Оренбурге. Большаков посвятил изучению жизни и творчества Т.Г. Шевченко более 60 лет. Из-под его пера вышло более 20 книг о Великом Кобзаре, а за одну из них  – трёхтомную «Быль о Тарасе» (1993 г.) – Большаков удостоился Шевченковской премии.  

     Украинский  поэт Абрам Кацнельсон писал о Т. Шевченко в своей литературоведческой работе «Краса і сила віршованого слова», он же создал  стихотворение «Смерть художника» (1940 г.) и поэтический цикл «Шевченко в Петербурзі». А писатель Михаил Хазан написал книгу новелл о Т.Г. Шевченко «Вічна зірка».

     Нельзя с восторгом не отметить и черниговца  – украинского писателя, ныне проживающего в Израиле, председателя Союза украинских писателей Израиля, Александра Деко, который  буквально накануне 2014 года к 200-летию со дня рождения Тараса Шевченко выпустил свою новую книгу «Шевченківський календар». В этом труде наряду с известными собрано много и малоизвестных материалов из того, что сохранилось о Т.Г. Шевченко. «Шевченківський календар» рассчитан на массового читателя. Это произведение даёт возможность познать величие поэта и художника, философа и мыслителя, трагизм и триумф украинского Пророка.

     Как это ни покажется странным, но постоянное присутствие  личности  Т.Г. Шевченко в жизни и памяти украинского народа в значительной степени связаны с его образом, который запечатлён  в памятниках Кобзарю, полотнах и барельефах, изображающих поэта ….   Я, во всяком случае,  менее всего воспринимаю портрет Т. Шевченко на денежных знаках и считаю, что это не то место, где нужно помещать образ украинского Гения. Хотя взгляды на образ и памятники  Кобзарю могут быть и разными…

     Несколько месяцев назад, 6 сентября 2013 года, во всеукраинской газете «День» была опубликована статья искусствоведа Ярослава Кравченко «История монументов Кобзарю». Не буду (да и не имею права) оценивать заключение специалиста-искусствоведа, однако не могу с негодованием не заметить, что из статьи торчат уши застарелой  болезни антисемитизма.  Касаясь событий 1930-х годов на Украине  –  в частности, голодомора 1932-33 гг. и уничтожения украинской интеллигенции в 1937 году (забывая, что  в 37-м Сталин уничтожил сотни тысяч советских людей без разбора национальности), –  автор пишет: «Как будто насмешкой над всем уцелевшим народом стало объявление конкурса на проект памятника Шевченко в Харькове, Киеве и Каневе». И с красной строки  продолжает: «И, соответственно, победил проект не украинских художников – а три варианта проекта «интернациональных» авторов – скульптора М. Манизера и архитекторов И. Лангбарда и Е Левинсона».  Читатель, обрати внимание, как  по-иезуитски  Кравченко берёт в кавычки  словосочетание ««интернациональных» авторов»,  не решаясь сказать прямо – авторов-евреев. Ну, как же, на дворе ведь XXI век, нехорошо быть… Ярослава Кравченко  в статье поддерживает  и киевский  архитектор-исследователь В. Вечерский (насколько мне известно, Вечерский занимал на время написания статьи Я. Кравченко  государственный пост в Киевгорадминистрации). Прямая речь  Вечерского: «Вместо традиционного креста на могиле православного христианина Шевченко, который никогда не отрекался от своей веры, поставили причудливый постамент – что-то среднее между традиционной иудейской погребальной стелой и модернизированным египетским обелиском».

     На мой непрофессиональный взгляд, это абсолютное профессиональное невежество архитектора, хотя «иудейская погребальная стела и египетский обелиск»  звучит, как выражается сегодня молодое поколение, «круто». И, конечно же, такие публицистические пассажи  – это неуважение и оскорбление зодчих, создавших памятники, которые вот уже почти восемь десятилетий являются главной узнаваемой визитной карточкой  Украины во всём мире. Не Днепрогэс и памятник «Родина-мать» в Киеве  –  а именно памятник Т.Г. Шевченко на Чернечей горе в Каневе. Как тут не вспомнить слова Леонида Большакова, который  в одном из писем («Тхия», 14.01.2014 г.) писал: «Недоумков хватало во все времена, а Шевченко был, есть и будет всемирным, национальным и всеславянским гением, которому жить в веках».

     Итак, советский скульптор Матвей Генрихович Манизер создаёт памятники Тарасу Шевченко в Харькове (архитектор И. Лангбард, 1935 г.), в Киеве (архитектор Е. Левинсон, 1938 г.) и на могиле Кобзаря в Каневе в 1939 году (архитектор Е. Левинсон). Украинский скульптор Лионора Абрамовна Блох –автор памятника Т.Г. Шевченко в городе Богодухове Харьковской области (1930 г.). Украинский скульптор Макс Исаевич Гельман  – автор скульптурной композиции «Тарас Шевченко в Петербурге» (1939 г.).

     Украинский график Борис Иосифович Вакс – создатель серии моногравюр, посвящённых Шевченко; украинский график Борис Наумович Гинзбург – автор графической серии «Т.Г. Шевченко» (1961-62 гг.), а также  иллюстраций к произведениям Т. Шевченко (1963 г.); украинский график Марк Абрамович Кинарский – оформитель произведений Шевченко, в т.ч. «Кобзаря», изданного в 1920 г. в Киеве. Украинский график Борис Зусевич Шац создал серию графических работ «Т. Шевченко» (1961-64 гг.), а его сын, художник  Матвей Борисович Коган-Шац, –  автор пейзажа «На Тарасовій горі» (1964 г.). Наш земляк-черниговец скульптор Флориан Абрамович  Коцюбинский, внук великого украинского писателя Михайла Коцюбинского, создал  в 1964 году скульптурный портрет Т. Шевченко под названием «Літа молодії». 

     Этот список – список еврейских поэтов, писателей, кинорежиссёров, скульпторов, художников, графиков, литературоведов, драматургов, изобразивших и прославивших  в своих произведениях Кобзаря и внёсших свой огромный вклад в науку шевченковедения, можно ещё продолжать и продолжать.

     Но закончить статью мне хочется вот этой историей, которую я нашёл в книге выдающегося  украинского философа и общественного деятеля, нашего современника Мирослава Поповича «Нариси історії культури України»,  увидевшей свет в 1999 году.

     Попович сообщает, что в 1838 году  было решено выкупить Т.Г. Шевченко из неволи. Цена, которую запросил за своего крепостного Тараса помещик Энгельгардт – 2500 карбованцев, – была неимоверно высокой. Нервы Шевченко не выдержали, и он свалился с горячкой. Друзья положили его в больницу Марии Магдалины, поскольку там работал врач с исключительно хорошей репутацией. Он действительно быстро вытащил Шевченко из тяжёлой болезни и поставил его на ноги. Этим врачом был еврей-выкрест родом из Украины, из города Староконстантинов. А звали его Александр Дмитриевич Бланк – отец матери и дед будущего вождя мирового пролетариата В.И. Ульянова /Ленина/... И как знать, увидел бы мир бессмертные строки поэта, не спаси его тогда верные друзья и доктор Бланк!

     «Еврейский след» в истории жизни Тараса Шевченко, в судьбе его произведений и сохранении исторической памяти о Кобзаре требует, безусловно, специального изучения. Но трагизм судьбы, сложность и неоднозначность личности Шевченко во многом роднит его со всеми судьбами, со всеми тяготами и невзгодами, выпавшими на долю народов Украины.

 

Блокада націоналістів чи зрада уряду - причина економічного падіння?!

Блокування російських фур українськими націоналістами. Це питання викликало бурхливу реакцію з критикою у деяких «чесних» політологів і журналістів, ну і звісно, ж в уряді. Головна аргументація – начебто величезні збитки, яких зазнає українська економіка, вітчизняні товаровиробники.

Що ж:

По-перше, варто всім раз і назавжди усвідомити, що Росія – сьогодні військовий агресор по відношенню до суверенності та територіальної цілісності України, що від руки російських професійних військових на Сході гинуть хлопці, батьки, сини, наші друзі, побратими, українці!

По-друге, якщо ви так гарно рахуєте прибутки і збитки держави, її бюджету, її підприємців, то може повернете мільярди з офшорів, може інвестуєте ці накопичення в розвиток української економіки, може почнете реформування і нарешті стартує такий тяжкий і непопулярний серед населення на перших етапах перехід від бюджету «проїдання» до бюджету розвитку? Може перестанете нераціонально використовувати все нові запозичення, вгрузаючи все глибше і глибше у боргову яму, у залежність від фондів та інших країн?

По-третє, скільки можна приватизовувати все те, що ще приносить дохід у бюджет і при вдалій управлінській політиці може бути вагомим джерелом наповнення державного бюджету та джерелом появи нових робочих місць? Натомість, російський бізнес в Україні працює! І взагалі на вищому рівні питання націоналізації російського майна не підіймається, хоча на окупованих територіях – Росія відразу ж усе націоналізувала! То на чиєму боці влада?

Якщо все вирішують гроші, то може просто здамося окупантам? Здамо зброю, продамося в рабство?! Навіщо хлопці гинуть на Сході, щоб тут, на мирній території, ми переймалися за такі дрібниці, збитки від транзиту?! Чи може все ж таки, уряд почне діяти, почне планомірно, виважено та в інтересах українців працювати, реформувати економіку, а не робити видимість роботи і продовжувати дерибанити, нищити економіку, доводити до зубожіння населення?!

Нашу країну почнуть поважати і рахуватися з її думкою лише тоді, коли ми самі це усвідомимо і не дозволимо нікому диктувати нам умови, тим паче, якщо вони суперечать захисту національних інтересів!

28.02.2016 21:54    Радіо ЕРА 103,5 FM

На «Радіо-Ера ФМ» стартує новий проект «Ранок з Матвієм Ганапольським»

 «Радіо-Ера ФМ» оновлює свій ранковий ефір.


 

З 1 березня починається новий проект «Ранок з Матвієм Ганапольським».

Від 8-ї до 11-ї години з понеділка до п’ятниці ведучий запрошує до активного спілкування та обговорення нагальних тем.  

Першу годину ефіру можна назвати годиною розваг, ігр та освіти. Як обіцяє М.Ганапольський, «буде весело та захоплююче».

А вже з 9-ї до 11-ї – це серйозна розмова зі слухачами про нинішню Україну: про владу, проблеми та про те, як їх можна вирішити. Ключовими експертами у цій розмові журналіст пропонує стати саме слухачам.

«Вже два роки я вів ранок на іншій радіостанції, але його чули тільки у трьох містах. «Радіо-Ера ФМ» відкриває для мене нову аудиторію та нові можливості бути почутим, адже працює на всю Україну. Повірте, буде цікаво,» - наголошує М.Ганапольський.

http://www.eramedia.com.ua/article/233230-na_radoera_fm_startu_noviyi_proekt_ranok_z_matvm_ganapolskim/

Прес-служба «Радіо-Ера ФМ»

т. (044) 536-96-09

18.02.2016 15:43    Радіо ЕРА 103,5 FM

Юлія Тимошенко сьогодні о 18:08 буде гостею на хвилі 103,5 FM

                   Юлія Тимошенко, народний депутат України, лідер партії ВО «Батьківщина» буде гостею програми «Від першої»на «Радіо-Ера ФМ» у четвер, 18 лютого, о 18:08.

 


Основна тема програми – як вийти з політичної кризи без Майдану?

 

Початок програми «Від першої особи» – 18.08.

Пряма трансляція на www.eramedia.com.ua

Відеоверсія - телеканал «Ера», 18 лютого - 23.40 (повтор 19 лютого - 6.20 та 7.35)

 

Ведуча – Ярина Лазько

 

Прес-служба «Радіо-Ера ФМ»

т. (044) 536-96-09

15.02.2016 06:34    Радіо ЕРА 103,5 FM

Міхеїл Саакашвілі на радіо "Ера ФМ"

 Міхеїл Саакашвілі, голова Одеської облдержадміністрації, буде гостем програми "Від першої особи" у понеділок, 15 лютого, на "Радіо-Ера ФМ". Початок – 18.08

Йтиметься про долю українських реформ: хто, як і коли їх має проводити, і чи є на це ще час.

Пряма трансляція програми на сайті www.eramedia.com.ua

Відеоверсія програми - на телеканалі "Ера" о 23.40 (повтор - 16 лютого, о 7.30)

 

08.02.2016 08:47    Тетяна РОМАНОВА

Конкуренції бути чи не бути: конкурс на 27-й маршрут

Черговий конкурс з визначення перевізника на маршрут №27 відбудеться вже 9 лютого 2016 року. Боротьба за даний маршрут триває більше, ніж півроку. Основними фігурантами запеклої боротьби є два перевізника: ДП «Пассервіс» і ПрАТ «Таксосервіс».

За умовами конкурсу кожен претендент має заявити на маршрут документи 9 автобусів (з них 1 резервний) пасажиромісткістю понад 35 місць класу І, ІІ. Режим руху – звичайний. Час роботи: 6:00 – 22:00 з інтервалом 8-15 хвилин.
 
 
Процедура нарахування балів
 
Надаю до ознайомлення попередні підрахунки балів по кожному перевізнику згідно Постанови КМУ №1081 в разі, якщо обидва перевізника будуть допущені до конкурсу за рішенням конкурсного комітету. 
 
 

Робота виїзної групи з огляду транспорту перевізників.
 
За процедурою конкурсу після відкриття конвертів з документами, необхідно провести роботу з перевірки відповідності поданих документів та побачити на власні очі той транспортний засіб, на якому, власне, перевізник має намір перевозити пасажира. Тому, на мій погляд, це є найвідповідальніший етап всього конкурсу. І те, наскільки відповідально поставляться до нього члени конкурсного комітету, залежить комфорт і якість перевезення. 
На жаль, на огляді транспорту були тільки 2 члени конкурсного комітету разом із представниками Управляння транспорту та зв’язку при загальній їх кількості більше 10 людей. Цікаво, як решта людей будуть приймати рішення, якому саме перевізнику віддати маршрут, попередньо не вивчивши документи і не побачивши запропонований транспорт? Чи вони вже до оголошення про конкурс знають, кого будуть підтримувати?
Тепер пройдемось окремо по кожному підприємству.
 
 ПрАТ «Таксрсервіс»
 
Це підприємство кожного разу протягом півроку приймало участь у конкурсі на 27-й маршрут. І кожного разу до них з боку конкурсного комітету були зауваження то по документам, за які кілька разів навіть не допускали до конкурсу, то по транспорту, який працював на маршруті. В зв’язку з цим перевізник навіть відстоював в суді свої права. 
Наразі ж, під час огляду транспортного засобу і звірки відповідності документів, видно, що перевізник за півроку усунув вже всі можливі недоліки. А отже, подана на конкурс інформація по підприємству відповідає дійсності, транспортний засіб в гарному стані, 5 машин яких зовсім новенькі (2015 року випуску) і на інших маршрутах помічені не були з кінцевої дати подачі документів. Можливо, недоліки або порушення даного перевізника знайдуться перед конкурсом, але наразі дана інформація мені не відома. 
 
 
 
 
 
ДП «Пассервіс»
А ось, що стосується іншого перевізника – то тут не все так гладко, як у попереднього.  Все почалося з перенесення дати огляду транспорту на пізніше з невідомих причин. І тільки після того, коли я побачила всі документи і транспортний засіб, проаналізувавши їх, зробила такі висновки:
 
1) На конкурс поданий не повний пакет документів – відсутня форма 1ДФ за 4 квартал попереднього року. Хоча в Постанові КМУ №1081 в розділі №5, в п.10 вказано, що форма 1ДФ подається за останні повні два квартали. Зазначу, що кінцевий термін подачі документів – 22 січня 2016 року і оголошення про конкурс було 6 січня 2016 року, а про те, що він відбудеться знали ще з грудня 2015 року. Також нагадаю, що влітку за такий недолік один із перевізників був недопущений до участі у конкурсі згідно Постанові КМУ 1081, де це прописано.
 
 
 
 
2) Був зафіксований транспортний засіб, документи якого подані на конкурс, на іншому маршруті в іншого перевізника – маршрут №12 ТОВ «Пассервіс-Люкс». Нагадую, що на конкурс документи подало ДП «Пассервіс». А також майже кожного дня, як мінімум, 5 конкурсних машин обслуговують маршрут №20. У перевізника не вистачає транспортного засобу обслуговувати свої маршрути і він претендує ще на один?
 
 
 
3) Серед транспортного засобу,  що пропонується на конкурс, є автобус, який 25 грудня 2015 року потрапив в ДТП біля 5-ї школи. На момент огляду, 2 лютого 2016 року, він був в аварійному стані. Але все ж таки перевізник обіцяє встигнути його відремонтувати до 10 лютого після підписання договорів. Наразі тривають суди з даного питання. І наскільки мені відомо, до кінцевого рішення суду транспортний засіб, який потрапив в аварію, не можна чіпати.  
 
 
 
 
Поки що Управління транспорту і зв’язку ЧМР не бачить в даних питаннях порушення з боку підприємства. 
Висновки з вищенаведеного кожен зробить самостійно. А моя особиста позиція і позиція «Демальянсу» відома – діяти згідно законодавства,  справедливо по відношенню до кожного перевізника та на користь пасажиру.  
 
 

Тетяна РОМАНОВА, голова 
Чернігівської міської організації
партії «Демальянс»
 
 
 

01.02.2016 17:56    Дарина СИРОПАРА

Увага - шахраї!

Ніколи раніше не зіштовхувалася з телефонними шахраями. Та все колись буває вперше.
 
Вчора ввечері з номера 0939546822 мені телефонувала та надіслала смс жіночка з таким змістом:
 
"Добрый вечер Дарина Михайловна! Ваш номер телефона мне дали у нас в горисполкоме Новозаводского района и посоветовали обратиться к Вам, так как Вы наш депутат. Мой муж пошел служить добровольцем и вот уже 5-й месяц служит в АТО, в 92 бригаде. У нас маленькая доченька - ей 1 год и 8 месяцев, почти три месяца назад у доченьки диагностировали онкологию. И нас отправили в Киев, в НИИ онкологии. На данный момент мы здесь прошли все необходимое нам лечение и во вторник  нас будут транспортировать обратно в Чернигов, в нашу больницу на Пирогова. И на вторник нам очень нужны 4-5 человек, которые могли бы сдать кровь для моей доченьки. Я просто  не знаю, что мне делать и как быть. Мне посоветовали обратиться к Вам."
 
Оскільки жодного згадування про гроші не було, а з процедурою здачі крові для станції перливання я знайома через моїх друзів, то спочатку підвоху я не відчула і вирішила поспілкуватися з нею наступного дня.
Сьогодні вранці вона зателефонувала, назвалася Світланою Кравченко, плакала в трубку, що потрібні донори крові на завтра. Я пообіцяла продзвонити друзів та написати про це в фб. Відразу після цього зателефонував чоловік Світлани Олександр з номера 0688500670 та повідомив, що перерахував дружині 700 грн на картку, та ще не вистачає 280 грн. Попросив допомогти, звернутися до того, хто може ці кошти перерахувати до завтра. Знову дзвінок від Світлани, сльози та постійне повтрення фрази "я вже не знаю до кого звернутися". 
 
Перевірила номер телефону Світлани в інтернеті та побачила статті про шахрайство цієї жінки (стаття 1, стаття 2). Та раніше вона називала себе Оленою Надточій. 
 
Історія не змінюється, номер телефону той самий. В епоху інтернету це виглядає дивно.
 
Отже, перевіряйте всі прохання про допомогу від незнайомих людей. Бо благодійність - це прекрасно, та бажючих нажитися на цьому вистачає.

19.01.2016 20:45    Петро АНТОНЕНКО

Війна на екранах

Петро АНТОНЕНКО,  редактор газети "Світ-інфо"

Торік Україна почала вживати заходів із обмеження російської пропагандистської агресії в українському інформаційному просторі. Він дійсно заполонений російською присутністю, досить згадати телебачення чи продаж друкованої продукції. Адміністративні заходи влади торкнулися насамперед російського кіно, значно обмеживши його на нашому телебаченні.

Були заборонені на телеекранах російські фільми, які розхвалюють російську армію та інші їхні силові структури, потім — загалом фільми і серіали, зняті Росією останніми роками. І ось дійшло до заборони конкретних російських митців, котрі займають ворожу до України позицію, зокрема схвалюють російську окупацію Криму і участь Росії у війні на Донбасі.

Найбільш одіозним постатям російського мистецтва вже заборонено в’їзд до України. А щодо заборони присутності в нашому інформпросторі, то такий «чорний список» теж існує і поповнюється. Недавно він значно розширився.
Уряд України своєю постановою від 2 грудня 2015 року заборонив Державному агентству з питань кіно реєструвати й видавати прокатне посвідчення на фільми, учасників яких внесено до переліку осіб, що загрожують національній безпеці. Тобто тепер до такого списку потрапляють і самі фільми, в яких знялися артисти, а також вистави, концерти, телепрограми, де вони виступають.
«Чорний список» складається на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» з метою національної безпеки держави, так пояснила це влада. Список цей, за поданням Служби безпеки, формує Міністерство культури. У грудні воно доповнило список осіб, які створюють загрозу національній безпеці України. Тепер там 83 особи.
Назвімо хоча б найбільш відомих російських митців із цього «чорного списку»: Безруков Сергій Віталійович, Бистрицька Еліна Авраамівна, Бондарчук Наталія Сергіївна, Бондарчук Федір Сергійович, Бортко Володимир Володимирович, Боярський Михайло Сергійович, Бурляєв Микола Петрович, Варлей Наталія Володимирівна, Газманов Олег Михайлович, Гальцев Юрій Миколайович, Гафт Валентин Йосипович, Гостюхін Володимир Васильович, Кара Юрій Вікторович, Клюєв Борис Володимирович, Кобзон Йосиф Давидович, Лановий Василь Семенович, Лещенко Лев Валер’янович, Ліванов Аристарх Євгенович, Лужина Лариса Анатоліївна, Лунгін Павло Семенович, Михайлов Олександр Якович, Назаров Юрій Володимирович, Охлобистін Іван Іванович, П’єха Станіслав П’ятрасович, Пєнкін Сергій Михайлович, Перфілова Валерія Юріївна, Порєченков Михайло Євгенович, Расторгуєв Микола В’ячеславович, Розенбаум Олександр Якович, Стеблов Євген Юрійович, Табаков Олег Павлович, Тализіна Валентина Іларіонівна, Теличкіна Валентина Іванівна, Харатьян Дмитро Вадимович, Шахназаров Карен Георгійович.
Мінкультури наголошує, що демонстрування програм за участі осіб, які внесені до даного переліку, тягне за собою адміністративну та іншу відповідальність. Тобто, виходить, мова не лише про надання прокатних посвідчень новим фільмам, а й загалом про демонстрацію фільмів за участю таких акторів?
Ось що постановила Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка напередодні новорічних свят нагадала програмним директорам українських телеканалів про існування заборонених фільмів, а також діячів культури, внесених до«чорнихсписків»:«Національна рада нагадує телерадіоорганізаціям і провайдерам програмної послуги, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» Міністерство культури склало Перелік осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Тому фільми, передачі й інші програми за участі осіб, внесених до нього, не можуть транслюватися в ефірах телерадіоорганізацій».
А тепер давайте детальніше подивимося на цей список. У ньому чимало вихідців з України. Явище, цілком звичне протягом століть. Скільки їх, талановитих українців, їхали з колонії до метрополії, «на ловлю щастя і чинів», як писав Лермонтов у знаменитому вірші про вбивцю Пушкіна. Одні їхали, не знайшовши визнання в рідних краях, іншим байдуже було, де «ловити щастя і чини».
До цього списку дійсно талановиті митці потрапили з різних причин. Одні, найбільш одіозні, затято долучилися до пропаганди «руського міра», вороже ставлячись до всього, що поза цим «світом». Це про таких, як актор Михайло Порєченков, котрий «уславився» тим, що в рядах сепаратистів у Донецьку попросив у них кулемета, аби постріляти в бік українських військ. Це актор Іван Охлобистін з його неприкритою ненавистю до нашої держави. Це такі співаки, як Олег Газманов, Валерія (прізвище — Перфілова), котрі теж активно політиканствують і давно засвітилися з антиукраїнськими настроями. Це Йосип Кобзон, уродженець України, Донеччини, народний артист України і не тільки, видатна особистість радянської естради, котрий, на жаль, обома ногами так і залишився в радянському минулому, де був його зірковий час. З цими все зрозуміло.
Але, на жаль, надто активними виявилися у своїх антиукраїнських поглядах і тому потрапили до цього списку двоє справді видатних акторів, уродженців України, — Василь Лановий і Еліна Бистрицька. 82-річний Лановий — українець, син простих українських селян із села Стримба на Одещині. Народився в Москві лише тому, що батькам, Семену і Галині Лановим, які рятувалися від голоду, чудом вдалося вирватися в Москву, до Семенового брата. Але й потім дитячі роки Васі Ланового проходили в рідному селі, у його діда й баби.
 Ми знаємо Василя Ланового, театрального актора, насамперед за багатьма чудовими ролями в кіно: капітан Грей в екранізації повісті Гріна «Червоні вітрила», Куракін в епопеї «Війна і мир» (знятій, до речі, українцем Сергієм Бондарчуком), звичайно ж, Вронський у фільмі «Анна Кареніна».
 Еліна Бистрицька, котрій незабаром 88, народилася в нашій столиці Києві, якийсь час жила і навчалася на Чернігівщині, в Ніжині. Вона зіграла одну з головних ролей — Аксиньї — в кіноепопеї «Тихий дон», екранізації геніального роману Михайла Шолохова, українця по матері (мама його з Чернігівщини). Шкода, що в такому поважному віці Еліна Авраамівна втягується в політику найгіршого штибу і весною 2014 року підписала (як і Лановий) отого вірнопідданого листа митців Путіну, де вони, по суті, схвалюють загарбання Росією Криму.
Це найбільш сумні приклади антиукраїнства. Однак переважна більшість названих митців особливою антиукраїнською агресивністю не відзначається, просто тягне людей до політики, до проявів вірнопідданства перед російською владою. Хоча, здавалося б, яка така потреба, адже радянські часи такого холопства митців давно минули.
Загалом прикро, що до «чорного списку» потрапили стільки талановитих митців. У ньому й діти Сергія Бондарчука, видатного українця, який став одним із метрів радянського кіно, але встиг зіграти, й дуже талановито, українських геніїв Тараса Шевченка й Івана Франка. Тепер персонами нон-ґрата стали на наших екранах його син Федір і донька Наталія. Крім них, і зять Сергія Бондарчука Микола Бурляєв (головна роль у фільмі «Військово-польовий роман»).
Кінорежисер Володимир Бортко — випускник Київського театрального інституту (нині університет) імені Карпенка-Карого, починав як режисер у Києві. До речі, виріс у родині свого вітчима Олександра Корнійчука. У 2009 році Бортко екранізував «Тараса Бульбу», до 200-річного ювілею Миколи Гоголя. Головну роль зіграв незабутній Богдан Ступка. Стільки критичних стріл полетіло і в режисера, і в актора за те, що фільм вихваляв «російський дух». Правда, ці стріли треба було б так само адресувати й самому Гоголю, українцеві і частково полякові, котрий і вдома з рідними говорив українською мовою, а от у цій знаменитій повісті, в її фіналі, також говорить про силу «російського духу». І важко було чогось іншого чекати від Гоголя, народженого в рік 100-річчя трагічної Полтавської битви, з якої почалося остаточне загарбання України Росією.
Але Володимир Бортко не має плазувати перед російським суспільством, він там не бідний родич. Навпаки, створив найкращі російські серіали останніх двох десятиліть. Саме Бортко екранізував видатні романи: «Майстер і Маргарита» — киянина Михайла Булгакова та «Ідіот» — Федора Достоєвського, письменника з українським корінням. Кращих екранізацій від цих 10-серійних фільмів російське кіно досі не створило. Можна додати ще фільм «Собаче серце», за романом того ж Булгакова. І навіть кримінальні серіали, насамперед «Бандитський Петербург», та й «Вулиці розбитих ліхтарів», зняті Бортком, на голову вищі від російських детективів, якими й далі заповнені наші телеекрани.
Колишній киянин Сергій Гармаш, дуже гарний актор, — нині одна із зірок російських серіалів. Як і Володимир Гостюхін (серіал «Дальнобійники»), як і Борис Клюєв («Королева Марго»).
Потрапили до списку і такі російські актори, як Євген Стеблов (доктор Мортімер із фільму «Собака Баскервілів»), Аристарх Ліванов, Олексій Михайлов, Валентина Теличкіна, Юрій Назаров, котрі зіграли чимало помітних ролей, і навіть Лариса Лужина, кінозірка бозна-яких років, про яку давно забули. Чого не скажеш про суперпопулярного Олега Табакова, в жилах якого тече і польська та українська кров. Чи Дмитро Харатьян, надзвичайно популярний у нас, і не лише як «гардемарин» чи граф із серіалу «Королева Марго», а й за іншими численними ролями. Теж у списку. Як і режисери Павло Лунгін, Юрій Кара, Карен Шахназаров, які (особливо останній: фільми «Ми із джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Місто Зеро») зняли ряд високохудожніх новаторських фільмів.
Повертаючись до співаків, чесно кажучи, не знаю, чим дехто з них особливо нагрішив, а якщо так — то теж прикро. Ну, Микола Расторгуєв виступає в сепаратистів на Донбасі, лідер улюбленої групи Путіна — «Любе». У свою чергу, Олександр Розенбаум хвалиться добрим знайомством із Путіним. Щось же інкримінують і таким співакам, як Сергій Пєнкін і навіть зовсім молодий Стас П`єха, онук легенди радянської естради Едіти П’єхи (польки, народженої у Франції).
Окремо хочеться сказати про Валентина Гафта — прекрасного актора, який знявся в багатьох фільмах Ельдара Рязанова. Невже через це мають бути заборонені фільми найвидатнішого режисера радянського кіно Рязанова, які у глухі радянські часи не лише тонко розвінчували «радянський спосіб життя», а й головне — були сповнені такою потрібною гуманністю, душевністю.
У чи не найпопулярнішому фільмі режисера «Іронія долі» знялася Валентна Тализіна, як і ще в кількох фільмах Рязанова. Вона — теж у списку, і хоч зіграла в «Іронії» епізодичну роль, цей незмінний новорічний фільм, якому щойно виповнилося рівно 40 років, теж потрапляє під заборону.
 Нарешті, Наталія Варлей — «студентка, комсомолка, спортсменка і просто красуня», головна героїня культової комедії Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка». Фільму цього року буде рівно 50. Серед тисяч радянських і пострадянських фільмів нема комедії, рівної цьому фільму, хіба що «Діамантова рука» того таки ж Гайдая. А ще Наталія Варлей — це Панночка з екранізації повісті Гоголя «Вій», що знімалася й у нас на Чернігівщині. Виходить, під заборону потрапляють легендарна «Кавказька полонянка» і «Вій»?
Усе це дуже прикро. І дуже нагадує радянські часи, коли з бібліотек масово вилучалися книги найвідоміших письменників через те, що їх оголосили «ворогами народу». Коли, вже не в 1930-ті роки, а в час «розквіту застою» потрапили під заборону такі чудові фільми, як «Покровські ворота» чи «31 червня», бо емігрували за кордон актриса Олена Корєнєва (перший фільм) і танцівник Олександр Годунов (другий фільм).
Питання тут навіть ширше, ніж цензура (до речі, заборонена Конституцією України) на високохудожні твори і талановитих митців. Питання ще й у тому, що нам не треба боятися глянути правді у вічі, а вона в тому, що всі ми вийшли з того радянського минулого, і в те минуле треба дивитися відкрито й відверто. Принаймні, не боячись його, , часом і з гумором, навіть якщо це не лише талановиті кінокомедії.
…А захищати національний інформаційний простір є де і як. Він і далі розхристаний, з численними протягами.
 
Цей текст був опублікований на головній сторінці сайту 15 січня. А ось його коментування, в хронологічному порядку:

 
222 | 2016-01-15 17:13
выход простой, убрать интернет, эту всемирную, чуждую нам паутину, убрать ФМки, кино, как такое, своего то почти нету, оставить 1 плюс 1 и Стогния на телевидении ну и дальше в этом русле.
 
Славутичский москвич | 2016-01-15 19:09
Поддерживаю, интернет убрать, фильмы запретить, артистов пересажать. Своих фильмов и артистов нет, но это не беда, будем смотреть лидеров страны и это для украинцев как титульной нации достаточно.
 
Сергій Колесник | 2016-01-15 20:33
Пане Петре! Приємно вражений Вашим чудовим кіноревю. Воно достойне фахового видання. Щиро поздоровляю!
 
М.Боюра | 2016-01-16 11:33
 За кілька днів після анексії Криму Путін заявив на увесь світ, що московія захищатиме будь-де росіян та російськомовних, і російськомовні українці перейшли на українську мову, аби не прийшов сюди окупант?
 Десятки, ба сотня держав світу живуть без російської культури і не вважають себе обділеними, проживемо і ми, і більше познаємо культуру Європи та й всього світу. Захищаючи державу, гинуть мільйони громадян, а ми хочемо захистити Україну і жахаємося від того, що забудемо культуру окупанта? Та горять вони ясним полум'ям.
 
222 | 2016-01-16 12:09
шановний Боюро. Відділяйте мух від котлетів. Є Путін і його приспішники, а є Пушкін, Пастернак, Цветаєва і інші, відомі і шановані в усьому світі. Я за все хороше незалежно від раси і походження. Сказав би Вам за Крим та Донбас, але це вже політика, а не культура.
 
Автор | 2016-01-16 12:55
М. Боюрі.
Розуміючи гнів патріотів (а ними маємо бути ми всі) на агресію, зазначу таке: метод "або - або" - це, таки ж, щось від отого більшовизму, тоталітаризму. Демократичніше, в дусі тої ж Європи і світу, буде - "і - і", тобто і світова, в її числі і російська культура (а тут правильніше навіть говорити про "загальнорадянську", де й ми всі були, культуру Союзу, за найактивнішої участі і українців), і європейська та світова, і, звичайно ж, УКРАЇНСЬКА культура.
 
Автор | 2016-01-16 17:09
Продовжимо цю цікаву дискусію, яка зав’язалася.
Ще раз — М. Боюрі. Десятки країн, звичайно, живуть без російської культури, як, до речі, і без української, або й загалом без класичної культури. А десятки розвинутих країн живуть з культурою, і українською, і російською. Чайковського виконують, опери ставлять по всьому світу,Чехов зараз на світовій театральній сцені один з найбільш затребуваних драматургів, в Англії його взагалі вважають другим, після, звісно, свого Шекспіра. Подібне — щодо Гоголя. Цікаво, що всі ці три генії російської культури —наші: Чехов (Чех), Гоголь—взагалі українці, Чайковський має українське коріння (від Чайки),
Але головний акцент цієї публікації навіть не стільки в питанні демократичності, свободи, хоч і це теж. Головне — в передостанньому абзаці, на що, схоже, мало звернули уваги, на слова «не боячись». Бо якщо ми боїмося, що від перегляду якогось фільму станемо меншим патріотами, а тим паче, полюбимо наших ворогів, то бідні ми тоді і слабенький наш патріотизм.
Втім, Боюра цілком має рацію ось в чому. Телеканал же чи радіопрограма — не безрозмірні, і питання— скільки чого саме на екрані чи в ефірі. А на багатьох каналах якраз чомусь і не виходить за принципом «і — і», тобто одної культури, російсько-радянської, неміряно, інших — української та й світової —обмаль. І це вже питання якості, рівня наших мес-медіа.
 
М.Боюра | 2016-01-17 10:10
Автор
Не Вам нагадувати, що путлера створили апологети "русского мира", а не навпаки. І те, що головним винуватцем війни між "братськими народами" роблять путлера, це теж елемент гібридної війни: нема впевненості, що він виграє цю війну, що Україна перестане існувати як незалежна держава,- тоді знайдуть нового експутлера і так до безконечності. Поки є та існуватиме Україна - росія ніщо: вона украла у нас назву, украла наших святих, хрещення, наші літописи і найстрашніше, украла у нас тисячі і тисячі найкращих мізків. Якщо ми не відгородимося камяною стіною від "русского мира", у нас не буде ніякої перспективи стати самодостатньою державою і достойною нацією. А російська культура теж не зовсім російська, бо московія не створила жодного виду мистецтва, у них навіть нема того початкового, що має наша земля в виді доісторичних культур.
 Гасло "Геть від Москви!"має жити.
P.S. Ланові у нас були (читайте Шевченка) і ще довго будуть, бо написати коротенького коректного дописа до ВВ я змушений через Анонімайзер.
 
222 | 2016-01-17 15:13
Боюро вибач але мені тебе жалко, ти справді
 такий чи прикидуєшся?
 
Вася | 2016-01-17 22:26
не нужны нам заморские артисты. Всякие хфильмы и книги. Не пускать. У нас хватает своих клоунов. Смотри заседание верховной рады и балдей. А то им Никулина подавай.
 
222 | 2016-01-18 06:39
васе - уважуха.

11.01.2016 11:31    Тетяна РОМАНОВА

Піврічна епопея з 27 маршрутом продовжується

Вже пройшло більше півроку з того моменту, коли закінчився строк дії договору міськвиконкому з перевізником на обслуговування маршруту №27 (ФОП Каплюк)  а він й досі обслуговує даний маршрут, але вже без договору. З липня 2015 року триває запекла боротьба за досить прибутковий маршрут міста, а результату й досі немає.

Проведемо короткий екскурс в історію розподілу маршруту.
 
Спроба №1 – невідповідальне ставлення до конкурсу
 
Перше засідання конкурсної комісії щодо визначення перевізника на маршрут №27 по закінченню договору відбулося 23 липня 2015 року. Конкурсну документацію на конкурс подали тільки два перевізники: ДП «Пассервіс» та ПрАТ «Таксосервіс». Чомусь тоді на конкурс не подався ФОП Каплюк, який вже 15 років обслуговує маршрут №27.
Того ж разу відбувся перший огляд транспортного засобу перед конкурсом, куди запросили громадських активістів. ПрАТ «Таксосервіс» вже тоді частково купили і взяли в кредит нові автобуси для участі в конкурсі. А отже в порівняні з транспортом ДП «Пассервіс», який тоді був виставлений на конкурс, кардинально відрізнявся від транспорту ПрАТ «Таксосервіс». ДП «Пассервіс», окрім того, що виставив на конкурс маршрутки з малою пасажиромісткістю з корозійними слідами на кузовах і дірками на сходинках, ще й не змогли елементарно помити транспорт перед оглядом. 
Конкурс не відбувся  по причині виявлення конкурсним комітетом значних недоліків в документах двох перевізників.
 
 
 
Спроба №2 
 
Друге засідання конкурсного комітету з визначення перевізника на 27-й маршрут відбулося 27 жовтня 2015року. Перед проведенням конкурсу організаторами були встановлені нові умови конкурсу: автотранспорт, який буде обслуговувати міські маршрути, має містити більше 22 пасажирських місць.  Такі правила зразу ж позбавляють будь-якого шансу приймати участь у конкурсі перевізника ФОП Каплюк, який має 16 машин до 22 пасажирських місць.
Але, не дивлячись на нові умови, на конкурс подали документи 3 перевізника: ФОП «Каплюк», ПрАТ «Таксосервіс» і ДП «Пассервіс». До другого конкурсу перевізники вже були більш підготовлені і виставили належного вигляду транспорт. ДП «Пассервіс»  виставив 9 БАЗів (40 пасажирських місць), 4 РУТи 25 (23 пасажирських місць) і 3 БОГДАНи (44 пасажирських місць). 9 машин були з київськими номерами. 
Заявлений цього разу транспорт ПрАТ «Таксосервіс» на маршрут №27 – це 9 великогабаритні автобуси (40 місць і більше). А також за словами перевізника, вони відкрили кредитну лінію і планують протягом 3-4 місяців купити ще 6 нових машин. 
Конкурс на 27-й маршрут за рішенням конкурсного комітету знову не відбувся, його продовжує обслуговувати ФОП Каплюк.
 

Спроба №3 – впровадження змін і нові умови
 
12 листопада відбулося засідання координаційної ради з питань організації транспортного забезпечення населення м. Чернігова, на якому було запропоновано створити новий маршрут №39а (Олександрівка – Лікеро-горілчаний завод), який працюватиме за старим маршрутом №27. 17 листопада поспіхом було проведено засідання виконкому ще попередньої влади, на якому були затверджені відповідні зміни та умови, підлаштовані під комунальне підприємство.
В результаті на конкурс було виставлено два маршрути №39 та 39а (одним лотом) з кількістю в 16 машин на 2 маршрути. І тут вже ситуація змінилася. Претендентів виявилось всього два: КП «Чернігівське тролейбусне управління» та ПрАТ «Таксосервіс». Конкурс був призначений на 25 грудня, який потім перенесли за відсутності голови засідання і начальника Управління транспорту та зв’язку на 6 січня 2016 рік. 
Згідно з нарахованих балів по Постанові КМУ №1081 мав би виграти зразу ж два маршрути ПрАТ «Таксосервіс», який мав серйозну технічну базу, в належному стані та нові машини. Шансів у КП «ЧТУ» втратити зразу ж 2 маршрути були куди більше, аніж їх виграти.
 
 
Спроба №4 – помилкове рішення
 
Засідання конкурсного комітету 6 січня 2016 року тривало трошки більше 5 хвилин, де нам повідомили про факт відмови двох перевізників від участі у конкурсі. Від ПрАТ «Таксосервіса» це було дуже неочікувано, бо в них вже більше, ніж півроку простоюють в автопарку нові машини. І на засідання комісії представники ПрАТ «Таксосервіс» не з’явилися, аби пояснити своє рішення. Тому такі дії наводять на думку, що їх просто змусили це зробити. На засідання з’явилися тільки представники КП «ЧТУ». 
За словами начальника Управління транспорту і зв’язку ЧМР, скоріш за все рішення ще старого виконкому №308 за 17 листопада 2015 року про зміну назви маршруту №27 на №39а буде відмінено вже новим виконкомом. Проблема виникла не тільки з перспективою залишитися комунальному підприємству зразу без 2-х маршрутів, а й змогою обслуговувати два популярні маршрути 14-ма автобусами (орієнтовно по 7 машин на кожен маршрут), коли зараз на маршруті №39 працює 12 машин, а на маршруті №27 – 14 маршруток. 
 
Висновки:
 
1) Перед тим, як робити будь-які зміни в транспортній мережі міста, необхідно думати про кінцевого споживача послуг – пасажира. А подібні ситуативні зміни маршрутів ще раз показують неефективність даного рішення. Пропозиція «Демальянсу» полягає в комплексному підході до проблеми пасажирських перевезень. Першочерговий крок – перегляд транспортної мережі міста. 
2) Друга пропозиція «Демальянсу» – рівність підходів до всіх перевізників, а не упереджене ставлення до деяких із них. 
 
Окрім цього, всі напрацьовані «Демальянсом» пропозиції щодо роботи громадського транспорту в нашому місті були подані до міської ради депутатом міської ради Ігорем Андрійченком. Також в листі зауважили про нашу готовність долучатися до всіх процесів, пов’язаних громадським транспортом. Наразі чекаємо зворотного зв’язку і відповідної реакції на дані пропозиції.
 
 
 
 
 
Тетяна РОМАНОВА, голова Чернігівської 
міської організації  партії «Демальянс»
 

22.12.2015 14:12    Тетяна РОМАНОВА

Які шанси у КП «ЧТУ» отримати новий маршрут 39а?

          15 та 17 грудня 2015 року відбувся передконкурсний огляд транспортного засобу двох претендентів на обслуговування нового маршруту 39а.


    Нагадаю, що на засіданні координаційної ради 12 листопада начальник Управління транспорту і зв’язку Бельський О.В. запропонував створити новий маршрут №39а (Олександрівка – Лікеро-горілчаний завод), який має замінити два існуючі маршрути: №39 та №27 та працюватиме за старим маршрутом №27.


На даний маршрут претендентів виявилось всього два: КП «Чернігівське тролейбусне управління» та ПрАТ «Таксосервіс». Дивна ситуація по ДП «Пассервіс» та ФОП Каплюк, які навіть не подавалися та не цікавилися конкурсом, хоча до цього в них поведінка була вкрай хвилююча і перевізники до останнього боролися за маршрут №27.

За умовами конкурсу кожен претендент має заявити на маршрут документи 16 автобусів (з них 2 резервні) пасажиромісткістю понад 35 місць класу І, ІІ. Режим руху – звичайний. Час роботи: 6:00 – 23:00 з інтервалом 7-15 хвилин.

Процедура нарахування балів

Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті визначається Постановою КМУ №1081, по якій, власне, і нараховуються бали кожному перевізнику. Тому  ми, заради справедливості, будемо відштовхуватися від даного документу в подальшому аналізі.

Отже, розглянемо попередні бали по кожному підприємству.

Перелік показників нарахування балів за системою оцінки пропозицій перевізників- претендентів

КП «ЧТУ»

ПрАТ «Таксосервіс»

Показник

Кількість балів

Показник

Кількість балів

1.                      Характеристика роботи перевізника-претендента:

 

1)                      Сумарна пасажиромісткість автобусів (не нижче ЄВРО-2), які є власністю, спів власністю перевізника або взяті у лізинг для відповідного виду перевезень, місць:

-  від 520 до 780 включно (6 балів);

-  понад 780 (10 балів).

*для міст з кількістю жителів до 300 тис.

200

0

1024

10

2)                      строк експлуатації автобусів (повних років з року виготовлення), роки:

-  до 1 (6 балів);

-  від 1 до 4 включно (4 бали);

-  від 4 до 7 включно (2 бали).

*для міських і приміських перевезень (середньозважена величина для автобусів, які заявлені на конкурс)

7 шт – 2005 року, 4 шт – 2006 року, 3 шт – 2007 року, 2 шт – 2008 року.  (середньозважена величина – 9 )

0

6 шт. -2015 року; 5 шт – 2009року, 1 – 2011 року, 1- 2004 року, 1шт – 2013 року, 1 – 2008 року, 1 шт – 2006 року. (середньозважена – 3,93)

4

2.                     середньооблікова кількість працівників за період протягом року до дати оголошення конкурсу з окладом за штатним розписом із заробітною платою не менше встановленого законодавством мінімуму, що працюють на повну ставку, осіб:

-  від 50 до 100 включно (6 балів);

-  від 100 до 150 включно (8 балів);

-  понад 150 (10 балів).

*для міських і приміських перевезень

624 працівників

10

84 працівника

6

3.                      Наявність:

-  Не менш як трьох працівників, які здійснюють щоденний контроль за технічним станом транспортних засобів

3

5

3

5

-  Не мнеш як двох працівників, які проводять щоденний огляд стану здоров’я водіїв.

2

4

2

4

Наявність сертифіката відповідності послуг

 

4

 

4

Нараховано балів:

 

23

 

33

*Управлінням транспорту та зв’язку були подані запити до правоохоронних органів щодо дорожньо-транспортних пригод та адміністративних порушень.

Тобто з  вищенаведених попередніх даних, робимо висновок, що ПрАТ «Таксосервіс» на 10 балів випереджає КП ЧТУ та має більше шансів на перемогу.

Зовнішній вигляд та технічний стан транспортних засобів

З урахуванням того, що строк експлуатації більшої кількості транспортного засобу ПрАТ «Таксосервіс» до 4 років, на вигляд вони теж достатньо пристойно виглядають.  Майже всі машини з новеньким салоном, чисті, охайні і комфортні. Чого, на жаль, не скажеш про транспортний засіб КП «ЧТУ», автобуси якого заявлені на конкурс не молодше 7 років. Пару машин ми навіть не побачили в придатному до експлуатації вигляді – були на ремонті. А чи встигнуть відремонтувати автобуси до дня проведення конкурсу, ніхто не зміг відповісти.

З транспортного засобу від ПрАТ Таксосервіс зафіксовані

6 одиниць I-VAN А07АІ-40,

4 одиниць ЗАЗ I-VAN,

5 одиниць  ПАЗ 32054

1 одиниця АТАМАN A-09204.



Комунальне підприємство заявило на конкурс:

7 одиниць  ПАЗ 32051-110,

4 одиниць ПАЗ 32054

5 одиниць БАЗ А079.14



 

Скарги від пасажирів щодо роботи перевізників через сайт bus.cn.ua

(за період жовтень-грудень 2015 року)

ПрАТ «Таксосервіс»

По 37 маршруту була зафіксована 1 скарга від пасажира щодо недотримання вечірнього графіку роботи транспорту – після 21:00 проблематично добиратися до вул.. Єськова.

По маршруту 25 було зафіксовано кілька скарг щодо недотримання графіку роботи водієм.

По іншим маршрутам скарги відсутні.


КП ЧТУ

По маршруту №39 були зафіксовані 2 скарги: про порушення правил дорожнього руху – проїзд водієм на червоне світло та щодо великого інтервалу руху автобусів у вихідний день (1 раз в 40 хвилин).

По маршруту №38 скарги не зафіксовані. 



Висновки Демальянсу:

По-перше: безвідповідальне і невмотивоване в розвитку підприємства керівництво довело Чернігівське тролейбусне управління майже до зубожіння. Споживацький підхід очікування виключно бюджетної субвенції призвів до того, що ні стратегії розвитку, ні ефективних управлінських кроків зроблено не було. Результат – комунальне підприємство з кожним роком стає все менш конкурентоздатне. Від цього виграють виключно приватні перевізники, а не чернігівський пасажир.

 По-друге: вважаємо недоцільним і неправильним зараз змінювати маршрути. Це точкові і ситуативні рішення. Транспортна мережа міста потребує комплексного перегляду і актуалізації з пріоритетом на електротранспорт та великогабаритні автобуси;

По-третє: необхідно забезпечення якісних умов надання пасажирських послуг мешканцям міста: введення чітких критеріїв якості в договори, контроль за їх дотриманням та передбачені покарання щодо їх невиконання.

З цими та іншими пропозиціями Демократичний Альянс вже найближчим часом виходитиме на Виконавчий комітет.




Тетяна Романова, голова Чернігівської

міської організації партії Демальянс,

керівник робочої групи по реформуванню

громадського транспорту