Високий Вал

Останнє оновлення 11:39 вівторок, 4 серпня

Укр Рус

06.12.2015 08:23    Сергій СОЛОМАХА

Чернігівська міська рада: чому провалився "бліцкриг" Атрошенка?

Події 4 грудня 2015 року з легітимізацією новообораного чернігівського міського голови нардепа В.Атрошенка та депутатів VІІ демократичного скликання змушують вкотре замислитися над моральним обличчям української політики і політиків.

Судіть самі.

Адже новообраний чернігівський міський голова В.Атрошенко чомусь зухвало відмовився від створення логічної стабільної демократично-патріотичної більшості у міській раді складі:

(Атрошенко + «БПП «Солідарність») + ВО «Батьківщина» +
«Самопоміч» = 1 + 9 +7 +5 = 22

з певною вірогідністю залучення до цієї більшості депутатів, які пройшли за списками РПЛ (3 депутата) і «Демократичний альянс» (3).

Натомість В.Атрошенко одноосібного (декоративну посаду О.Хоніч до уваги брати не варто) намагався сформувати під одноразове голосування більшість з «Опоблоком» (Вовк-Шеремет-Живенко), "Самопоміччю", «Демократичним альянсом» деякими депутатами від РПЛ.

Однак, через несподіваний демарш І.Андрійченка під час незаконного оголошення головою ТВК 4 грудня В.Атрошенка міським головою цей "бліцкриг" провалився.

Тепер у нардепа ІV, VІ, VІІ скликань і новообраногочернігівського голови В.Атрошенка залишився невеликий вибір: або повернутися до створення коаліції з Дубілем і Зубом, або утворити одіозний альянс з потужною і досвідченою старою командою Бистров-Віхров-Вовк-Шеремет-Соколов, а саме: (Атрошенко + «БПП «Солідарність») + "Наш край" + "Опоблок" = 1 + 9 + 12 + 3 = 25.

До речі, саме такий "тайожний" союз між Атрошенко-Кулічем було успішно утворено в обласній раді між командою БПП + АПУ та "Наш край" у складі Вдовенко-Мельничук-Дідур-Мельник.

Отже як будемо "жити по-новому" з молодою командою останнього І-го секретаря обкому КПУ Петра Шаповала на чолі з Атрошенко-Куліч-Вдовенко-Ломако-Лебедєв-Дорошок-Фесенко-Хоніч невдовзі дізнаємося.

 

ВІЙНА, ПРО ЯКУ ЗАБУЛИ...

Війна, ця клята Війна, яка калічить долі та забирає життя у вірних синів і доньок України. Будете здивовані, та Вона (Війна)  досі триває, досі продовжується цинічна здача Сходу, досі...

Забігаючи наперед, розчарую любителів сенсацій та надзвичайних подій, таких як: серйозні бойові дії, перестрілки, відступи чи наступи, катування чи взяття в полон; стаття присвячена буденному солдатському життю на передовій. Бо що ми знаємо про цю Війну? Нам повідомляють про загиблих чи військові дії на Сході з коротких новин у ЗМІ: ТБ, газети, радіо; або ж чуємо поодинокі крики допомоги та відчаю від військових (в переважній більшості через інтернет).

Більшість пересічних українців вже давно не сприймають Війну так серйозно і з переживаннями, як раніше; намагаються уникати будь-якої інформації про реальний стан справ; стають німими, сліпими та глухими при перших згадках про Схід, переводять розмову на інші теми, наприклад, політичні, воно ж бо цікавіше та й "поржати" є завжди з кого...

Чому так? Чим далі від фронту, тим більша переконаність мешканців сіл, селищ, міст, що Війна дуже далеко, що Вона їх не стосується, що Вона не докотиться до їх помешкань. Знаєте, маємо гарне українське прислів'я: "Моя хата скраю - першим ворога стрічаю", та здається останнім часом інша частина для більшості мешканців України стала більш рідною: "Моя хата скраю - нічого не знаю!". Люди, схаменіться! Війна триває більше року, волонтерський рух різко скоротився, а держава так і не стала забезпечувати бійців передової всім необхідним...

То як живуть з дня у день хлопці на передовій? Чи їм так само тепло, затишно, сухо, комфортно, як і нам вдома? На жаль, ні! Можете сказати, вони усвідомлювали, що відправлялися на фронт, а не на курортний відпочинок. Так, але ж зараз не 40-ві роки 20-го століття, тому нормальні умови (той мінімум) для проживання бійців, влада при бажанні могла б забезпечити...інше питання, чи бажає керівництво того?

Наразі ж, що ми маємо? АТО? Свідомі та розуміючі люди не переносять на дух та просто ненавидять цю абревіатуру... свідомі. Маємо повномасштабну Війну, в якій через "мирні плани та перемовини" заборонено стріляти, навіть у відповідь на пролітаючі та вибухаючі поруч снаряди, РПГ, у відповідь на обстріли з великокаліберного кулемету, ДШК чи стрілкової зброї. Нам заборонено захищатися (я вже мовчу про дозвіл нападу для відвоювання споконвічно та історично наших українських земель), а обстріли зі сторони ворога не припиняються, працюють диверсійно-розвідувальні групи, гинуть хлопці, наші захисники отримують вкрай тяжкі поранення, ламаються долі, мрії та сподівання чистих світлих юних патріотичних сердець, вояків.

Так, нещодавно, при "перемир'ї", ледь вижив тяжко поранений під Донецьким аеропортом Чорнота, Голова ГО "Сокіл", і тепер він лежить на лікарняному ліжку та потребує дороговартісного та тривалого відновлення. Музикант, хлопчина з Донеччини, якого війна фактично позбавила справи життя. В результаті обстрілу Музикант лишився пальця на руці, а хлопець - соліст, гітарист гурту...і як йому тепер грати на гітарі, інструменті життя? І такі випадки не поодинокі, таких скалічених доль сотні, тисячі, але вони не втрачають віру в Перемогу і все роблять заради неї! А що робите Ви?

Заборона стрільби навіть у відповідь морально тисне на військових... Для чого тоді вони там, для наживки, для мішені, цілі? Ви уявляєте, дійшло до того, що на позиціях постійно знаходяться контролери, які слідкують за тим, щоб бійці просто дивилися, як по ним ведуть обстріл!? Абсурд...

А в додаток до всього ще й жахливі умови перебування бійців на передовій! Який же побут у тих, завдяки вірності яких досі маємо мир у Києві, Чернігові, Житомирі, Харкові??? Що ж, розкажу про побут наших захисників, наших!

Перше, на що звертаєш увагу, крім вибухів снарядів, МИШІ, ці потворні гризуни, вони скрізь та всюди. Гризуть усе, що підвладне їх зубам: точать продукти харчування, точать берци, одяг, карімати, ковдри, спальні мішки, гризуть кнопки на раціях та все, що існує... Миші на Сході просто скажені та нічого не бояться, лізуть до котів у рота, а останні вже просто не реагують на них. У бліндажах неймовірний мишачий сморід. Уявіть картину, безсилий та страшенно втомлений вирубаєшся в перерві між чергуваннями, і відчуваєш, як тобі на голову зі стелі звалюється миша, і невеличкими перебіжками гасає по твоєму тілу в пошуках; що ж погризти?

Може тебе вкусити, якщо спиш з відкритим ротом - може залізти в рота, і тоді сон миттєво зникає! Іще це "миле створіння" в той час, як ти собі п'єш чай чи каву з печивом, може миттєво з'явитися перед твоїм обличчям та гризонути печиво... Ось такі є друзі на фронті. За добу у саморобні мишовловлюючі пристрої потрапляє більше 100 мишей, та від того їх зовсім не меншає. Незасіяні поля, покинуті села, і ці голодні гризуни повсюди. Це лише одна зі сторін життя на передовій. Йдемо далі...

Степова зона. Постійний немилосердно пронизливий вітер, холод, сирість, мряка. Чергуєш на посту, адже попри заборону відстрілюватися і наступати, позиції в такому ж стані треба берегти, мерзнеш, не відчуваєш рук, ніг, обличчя, але вперто та натхненно несеш службу! І в  такі моменти усвідомлюєш, що хлопцям на передову варто передавати креми для обличчя та рук, щоб хоч якось вберегти шкіру від обвітрювання.

Навіть не знаю, що краще (та мабуть з поганого не вибирають): чи легенький морозець, а ти не маєш теплої форми та взуття, чи дощі, холодні сирі дощі, і ти постійно мокрий, адже дощовиків теж немає. Тобі зуб на зуба не потрапляє, ти в буквальному сенсі промерзаєш до кісток, а ти чергуєш, стоїш на варті захисту України!

І при цьому, в нічні години чергування слідкуєш в тепловізор за пересуваннями диверсійних груп ворога, це так відбувається в тому випадку, якщо волонтери підігнали тепловізор, бо на державу давно ніхто не сподівається. Пощастило, якщо є буржуйка і ти можеш хоч трішки відігрітися, але часто густо мокрі дрова та слабо горіюча сира акація цьому не сприяють. Чергуєш і в будь-який момент можеш втратити зв'язок зі штабом, бо рації розряджаються, а палива для роботи генератора (ану, здогадайтеся), звісно ж, нема.

Тож, що ми маємо:

- бажання перемоги (все заради перемоги) чи тотальну зраду???

- АТО чи Війну???

- наступ і відвоювання своїх територій чи здачу позицій???

Окремої уваги заслуговує питання здоров'я бійців. Тяжкі бронежилети і каски (якщо вони є) мають поганий вплив з точки зору медицини на спину, особливо у молодому віці, коли організм ще росте та набирається сил. Аптечками армія також не забезпечена. При такій погоді, хлопці майже постійно перебувають у хворобливому стані, відсутні протизапальні та протизастудні засоби, а ще миші, як ми знаємо, є переносчиками різних інфекцій.

Якби не волонтери, то і жили б хлопці майже голодні. Забула додати, заробітну плату теж часто густо затримують або виплачують не в повному розмірі, проблеми також і з отриманням посвідчення УБД.

Окремо вартують уваги постійні поїздки на фронт волонтерів. Серед таких, варто відзначити київських свободівців, чи то простих партійців, чи то депутатів Київської міської ради цього та минулого скликань. Вони, не дивлячись ні на що, постійно з початку воєнних дій на Сході, збирають допомогу. Крім того, ще й підтримують бойовий дух побратимів своєю присутністю.

Пліч-о-пліч з бійцями фронту вони час від часу воюють проти московського окупанта, були в гарячих точках української боротьби за східні терени України, відчули радість перемог та біль втрат, відчувають тотальну зраду верхівки країни, та в міру своїх можливостей, ведуть боротьбу в Київській міській раді. Свободівці та сокільці з усіх терен України не лише воюють на фронті, а й постійно допомагають побратимам і посестрам, бо якби не волонтери, важко уявити, чим би то все могло скінчитися!

Все ж хочу оптимістично завершити статтю. Наші любі захисники, бійці стоять, боронять позиції, тримаються, не втрачають віри в Перемогу, не дивлячись на всілякі намагання влади вбити дух боротьби на фронті.

Низько вклоняємося перед бійцями, які щоденно здійснюють, не побоюсь цього слова, подвиг. Герої Війни - не лише героїчно загиблі на фронті, тяжко поранені бійці. Героїчний подвиг, про який часто густо замовчують ЗМІ, замовчує керівництво України, АТО, щодня, щогодини, щосекунди здійснюють бійці передової, кожен з вірних Захисників нашої країни. Вони боронять наші Східні терени в нестерпно жахливих умовах, і, при цьому, не скаржаться... сьогодні вони свідомо кладуть на вівтар жертовності України своє здоров'я. Їх подвиг дійсно героїчний. Тож, цінуймо їх тяжкий подвиг! Допомагаймо далі, невпинно та постійно, підтримуймо їх матеріально та морально!

Схиляємо голову перед мужністю, витривалістю, стійкістю, затятістю, свободолюбністю, вірністю, непохитністю та вірою бійців. Чекаємо додому з перемогою! З нами Правда, з нами Бог, нас захищають Герої на Сході, світлі Ангели добра, тож Перемога неодмінно буде за нами!

03.12.2015 09:08    Петро АНТОНЕНКО

Розкріпачення преси

Петро АНТОНЕНКО , редактор газети «Світ-інфо».

 В Україні через 98 років нарешті скасовано найперший декрет більшовицького уряду Леніна про контроль над пресою.
 
Про «органи органів» або пресу влади
Україна нарешті відмовляється від порослого мохом релікту комуно-радянського режиму у вигляді преси органів влади.
24 листопада Верховна Рада ухвалила Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».
Новий закон вилучає з числа засновниківцієї місцевої преси органи влади.А засновник— це, згідно із Законом про пресу, господар, власник засобу інформації.
У наших реаліях районні газети мають, як правило, по три співзасновникирайонні адміністрації, райради і колективи редакцій. Кілька обласних і міських газет також маютьу співзасновниках, спільно з редакціями, органи влади. За новим законом уся ця преса влади реформується єдиним засновником, власником такої-то газети залишиться сама редакція. Якщо вона буде спроможна видавати тепер уже власну газету, може видавати. Ось юридичний бік справи.
Тепер про суспільний. Існування розгалуженої мережі газет влади давно є нонсенсом для демократичного суспільства. Пресу часто називають четвертою владою в суспільстві, після законодавчої,виконавчої і судової.Правильніше було б назвати її першою владоювладою громадськоїдумки, контролю громадян за обраною ними ж владою. Але про яку першу чи навіть четверту владу говорити щодо видань влади, коли вони є структурою влади, підпорядкована їй.
Не випадково така преса давно вже стала вихолощеною, ховається від проблем, які хвилюють людей. Така преса є просто інструментом місцевої влади для її самовихваляння і нескінченного відтворення самої себе у владі в чергових виборіадах. Влада контролює пресуця преса звеличує цю владу— ця влада, за сприяння такої преси, знову стає владою. Замкнуте коло.
 
За заповітами більшовиків
Цей релікт, пережиток тоталітарного комуно-радянського режимуз найдавніших. Власне, контроль за пресою був встановлений уже найпершим декретом щойно обраного більшовицького уряду Леніна, про що не всі навіть знають. Загальновідомі Декрет про мир і Декрет про землю, які називають першими декретами радянської вдади, дійсно були ухвалені,щойно проголосили радянську владу Другим всеросійським з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів— цим самим з’їздом у ніч з 7 на 8 листопада 1917 року(всі дати— за новим стилем). А от коли за добу, в ніч з 8-го на 9 листопада, цей же з’їзд утворив урядРаду Народних Комісарів на чолі з Леніним,то яким був перший декрет уже цього уряду? Декрет про пресу, датований 9 листопада 1917 року. Ленін же, будучи юристом за освітою, не випадково в анкетах щодо своєї професії писав «журналіст».Задумавши перевернути догори ногами Росію, він цю справу почав зі створення партії, а створення партії —із заснування газети «Іскра». Тому як же було не взяти під контроль величезну масу преси в тогочасній Російській республіці, а на той момент у країні був величезний розвій преси при повній свободі слова.
І ось щойно вилуплений більшовицький уряд скасовує свободу слова. Запроваджує контроль над пресою з метою «захисту революції від контрреволюції». Розуміючи, що після десятиліть боротьби з цензурою, демагогічних (серед інших) гасел про демократію і свободу слова йти на такепросто непристойно,контроль за пресою було заявлено як тимчасовий. Тут варто зацитувати цей Декрет про пресу:
«Как только новый порядок упрочится, — всякие
административные воздействия на печать будут прекращены, для неё будет установлена полная свобода в пределах ответственности передсудом, согласно самому широкому и прогрессивному в этом отношениизакону.
Закрытию подлежат лишь органы прессы: 
1) призывающие коткрытому сопротивлению или неповиновению Рабочему иКрестьянскому правительству; 
2) сеющие смуту путём явноклеветнического извращения фактов; 
3) призывающие к деяниям явнопреступного, т.е. уголовно наказуемого характера.
Настоящее положение имеет временный характер и будет
отменено особым указом по наступлении нормальных условий
общественной жизни.
Председатель Совета Народных Комиссаров
 Владимир Ульянов-Ленин».
Погляньте на три критерії закриття газет. Та під них можна підвести що завгодно! І каральна машина запрацювала. Трохи більш як за півроку, по червень 1918-го, в країні було закрито понад 470 газет. 
І щодо «тимчасового» характеру Декрету. Якою насмішкою звучать слова про те, що «як тільки новий порядок зміцниться» чи про «настання нормальних умов суспільного життя». Правду кажуть, мало що більш довговічне, ніж тимчасове. Це «тимчасове» розтяглося, як мінімум, на 74 роки, до краху Радянського Союзу. А більшовицький Декрет про пресу, і то в частині скасування цензури, незалежна Українська держава скасувала лише 1996 року ухваленням Конституції, якою цензура дійсно заборонена. А ще через 19 років ми нарешті скасували і контроль над пресою у вигляді власних видань органів влади. 
 Довга дорога роздержавлення
Багатостраждальний закон про роздержавлення преси — один із найбільших «довгобудів» нашого парламенту. Його намагалися ухвалити кілька останніх скликань Ради. Бо ставало вже соромно перед світовою спільнотою. Та й вимоги її були чіткими. Парламентська Асамблея Ради Європи ще 2005 року закликала органи влади України розпочати роздержавлення друкованих ЗМІ. Така вимога була в резолюції ПАРЄ «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною» від 05.10.2005 р. Указом Президента України В. Ющенка від 20 січня 2006 року щодо виконання зобов’язань України, які випливають з її членства в Раді Європи, також було задеклароване це роздержавлення. А одним із законів, ухвалених Радою 15 січня 2009 року, вимагалося від виконавчої влади внести до парламенту законопроект про реформування преси влади.
Останньою краплею стала чітка вимога Євросоюзу: для інтеграції України в ЄС, серед інших законів, мав бути ухвалений і закон про роздержавлення преси.
Роками в парламенті ходив не один законопроект і від депутатів про роздержавлення преси, зокрема нашого земляка — депутата кількох скликань Віталія Шевченка, пізніше — Миколи Томенка. І нарешті саме законопроект Томенка ухвалила Верховна Рада. Він мав би бути ухвалений ще торік, одночасно із законом про створення суспільного телебачення і радіо. Однак його заблокували, бо навіть дуже демократичним депутатам таки ж хотілося і далі мати під рукою підручну пресу.
 
Неквапливе реформування
Ті, хто гадає, що вже завтра влада не матиме кишенькових газет, помиляються. Закон набуває чинності 1 січня 2016 року, і роздержавлення розраховане на 3 роки. У перший рік будуть реформовані ті газети, які виявлять це бажання. Тобто де на це підуть співзасновники. У наступні два роки — всі інші.
Тим журналістам і читачам місцевих газет, які хвилюються, чи виживуть ці ЗМІ без фінансової підтримки влади, можна не хвилюватися. По-перше, якщо редакції не мають власних приміщень, а їх орендують, їм на пільгових умовах надаються ці будівлі в оренду не менш як на 15 років. По-друге, редакціям безкоштовно передається у власність те майно, яке досі було надане їм у користування співзасновниками — владою. Чим не преференції? І про яку рівність ринкової конкуренції інших газет із цими «реформованими» можна балакати? По-третє, протягом цього реформування редакціям і далі надаватиметься фінансова дотація, причому цього разу — з державного бюджету. У законі це називається «адресна підтримка реформованих друкованих засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження». Їм «адресуються» доволі немалі суми, тут розрахунок узято з тих фінансових вливань, які газети отримали цього року, і це в середньому по 150 тисяч на місцеву газету, а загалом на рік — 100 мільйонів гривень.
Серед інших преференцій, подачок є й така: наданням цим ЗМІ
«пріоритетного права на укладення договорів на висвітлення діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування». Отже, інших газетам зась! Притому цікаво: на період реформування (цього прямо не сказано) чи на довгі роки? До того ж, чи не трактуватимуть «висвітлення діяльності», як те саме вихваляння місцевою підгодованою газетою місцевої влади?
Нарешті таке: закон роздержавлює ДРУКОВАНІ засоби інформації, тобто газети. Натомість влада й далі має право мати свої електронні ЗМІ — радіо і телебачення. І їх подальше фінансове підживлення прямо прописане в змінах, які вносяться тепер до інших законів.
І останнє: в центральної влади ЗАЛИШАЮТЬСЯ власні газети. Їх просто хитро перейменовують (положення закону): «Перетворення друкованих засобів масової інформації, заснованих центральними органами виконавчої влади, в офіційні друковані видання». Як то кажуть, не в лоб, так по лобу.
Усе це нагадує пишно задеклароване торік «майже роздержавлення» радіо і телебачення, у формі створення суспільного мовлення. Там також збережено чималий контроль влади над цим «суспільним» і його фінансове підгодовування. Все це — бліда копія того суспільного мовлення, яке є в багатьох країнах.
 
Про «маніпулювання суспільною свідомістю»
І все ж це закон революційний. Адже його основна мета, як сказано в пояснювальній записці до закону, — «зведення до мінімуму використання друкованих засобів масової інформації з метою маніпулювання суспільною свідомістю і особистою думкою громадян». Маніпулювання з боку влади за допомогою своїх газет.
В ідеалі хотілося б узагалі позбутися отого маніпулювання через будь-які ЗМІ. Утім, ми добре бачимо таке маніпулювання на здавалося б, недержавних, приватних телеканалах, а такими є найбільш потужні в країні. Різною буде доля і реформованих газет. Безумовно, місцева преса дуже потрібна людям, бо вона найближча до них. То що далі? Найбільш тиражні районки виживуть і цілком обійдуться без дотацій від районної влади, та деякі вже й обходяться. Можливо, не всі райгазети виживуть. Деякі потраплять у приватні руки місцевих бізнесменів чи бізнесових структур. Але, в будь-якому разі, ми вже не побачимо того самовихваляння влади через власні газети, яке інколи доходить до карикатури.
Один приклад. Недавно завершилася кампанія з виборів міського
голови Чернігова. Вона вилилася у двобій діючого мера Олександра Соколова і нардепа, колишнього губернатора Владислава Атрошенка. Переміг другий. Я зараз не втягуюсь у полеміку щодо цих тодішніх кандидатів, як не робив цього і протягом усієї виборчої кампанії. Про один факт з боку штабу діючого тоді мера згадую лише тому, що він стосується теми цієї публікації.
За півтора тижні до повторного голосування газета міської ради «Чернігівські відомості» була видрукована шаленим тиражем — 83 тисячі примірників. При тому, що її передплатний тираж менший двох тисяч, і ще щось друкується на роздріб (це на 300-тисячне місто!). А тут 83 тисячі, чи не на кожну сім’ю чернігівців. До того ж, збільшеним обсягом — не 16, а 24 сторінки. Звичайно, це хтось оплатив (мабуть же, не бюджет міста), адже лише  вартість паперу, за нинішньої ціни в 14 тисяч гривень за тонну, склала близько 100 тисяч гривень. Так от, основні публікації номера, як і попередніх,  — виборча агітація. І антиагітація, на яку останніми тижнями перейшли  обидва опоненти. Тобто вихваляння себе і поливання брудом суперника. Але якщо в Атрошенка телеканал і газета — нехай навіть неформально, під його впливом, принаймні вони приватні, то «Чернігівські відомості» — газета міської ради, власне, всіх мешканців міста, які, до того ж, підтримують її фінансово, дотацією з бюджету (між іншим, досить великою).
Просте запитання: чи були численні публікації того та й попередніх номерів виборчою агітацією? Безумовно. Тоді відкриваємо Закон про місцеві вибори. Ним прямо заборонено органам влади, в тому числі місцевого самоврядування, брати участь у виборчій агітації. Чи було рішення сесії міської ради про надання газети на обслуговування такого-то кандидата, навіть мера? Не було і бути не могло, бо це протизаконно. Може, було рішення міськвиконкому? Якщо й було, що навряд чи, це теж протизаконно. Та й газета — орган не міськвиконкому, а міської ради. До речі, це єдиний засновник її, тут навіть редакція не є співзасновником. То, може, письмове розпорядження самого міського голови? Чи телефонна вказівка? Чи щось, як саме собою зрозуміле? Останнє —найвірогідніше.
Отже, сподіваймося, що нарешті, з ухваленням нового закону, преса відбиватиме думку народу, а не призначених ним у владу чиновників.
 
 

02.12.2015 17:16    Тетяна РОМАНОВА

Якими будуть чернігівські поліцейські? Про останній етап відбору поліцейських

 Останній етап відбору співробітників нової патрульної поліції у Чернігові проходив 4 дні (27.11, 28.11, 30.11, 1.12) з 9:00 і до 18:30. Комісія, яка проводила співбесіду кандидатам на посаду патрульного, за рішенням Київської поліції складалася з двох психологів (ММРІ та МВД), одного співробітника Київської поліції та двох-трьох громадських діячів. За словами представників Київської поліції, вони ж і організатори, громадські діячі були відібрані за принципом більшої активності та долученості до роботи правоохоронних органів. Зі списку з 97 громадських активістів було відібрано 18 людей, серед яких, до речі, не всі "дожили" до кінця. Тобто співбесіду з кандидатом на посаду патрульного проводили 5-6 людей в кожній комісії. Кожного дня працювало 6 комісій, які за день мали провести співбесіди з більше 50 кандидатами.

До останнього етапу (співбесіди) дійшло тільки 306 претендентів, з них отримати роботу в поліції зможуть всього 200 людей. Всі ці люди до того, як дійти до співбесіди, пройшли 4 етапи: тестування, медичний огляд, фізична підготовка та психологічний тест ММРІ. 

Співбесіда

Особисто мене запросили стати членом комісії ще за місяць проведення співбесід. Для мене це була честь бути причетною до формування нової поліції та створення безпечних умов життя в нашому місті. Тому я довго не думала і майже зразу погодилась взяти участь у відборі.

Кожного дня склад комісії змінювався, аби уникнути корупційні прояви. Також були створені умови для претендентів, аби вони не могли обмінюватися інформацією між собою. Це дало змогу мені попрацювати в різних комісіях і познайомитись з різними людьми, які були причетні до цього процесу.

На кожну людину, яка прийшла на співбесіду, відводилось 10 хвилин. За цей час членам комісії потрібно було зрозуміти мотиви і оцінити майбутнього поліцейського. У нас була інформація про кандидата тільки по результату його проходження тесту ММРІ. На перший погляд, це здавалося досить складною задачею. Але згодом розумієш, що для деяких кандидатів досить й 5 хвилин, аби визначитись з його кандидатурою.


Майбутні поліцейські

Комісія під час співбесіди мала оцінювати кандидата по таким основним компетенція:

Емоційна стійкість;

Мотивація;

- Робота в команді;

- Добросовісність;

Здатність до аргументованого викладу думок.

Окрім цього були питання, щодо наявності водійських прав і вміння керувати авто.

Після чого комісія колективно мала оцінити претендента і визначитись з рішенням – так, ні, резерв або офіс. Окрім патрульного поліцейського, була можливість у комісії рекомендувати кандидата для роботи в офісі. Таких посад небагато, і на ці посади претенденти знову мають проходити співбесіди. В офіс ми переважно рекомендували людей, в яких ми бачили добросовісного та відповідального, але такого, який не зможе працювати на вулиці. Більшість з них - це були дівчата.

Середня статистика людей з позитивним відгуком комісії 20-30%. Приблизно 5% - в офіс. Решта – «резерв» та «ні».

Великий відсоток людей, який приходив, навіть цікавився своєю майбутньою роботою, своїми майбутніми обов’язками, як патрульного поліцейського, вже не говорячи про перегляд ЗУ «Про національну поліцію».

Але і радували випадки, коли приходили світлі з палаючими очима патріоти свого міста та країни, та щиро говорили про своє бажання працювати на благо міста. Таких людей видно зразу ж неозброєним оком. І на таких людей покладається велика надія.

Особисто я, зазвичай, задавала питання претендентам такого характеру: «Як будете діяти, якщо станете свідком, як ваш напарник бере хабаря?». Відповіді були різні. Були навіть такі, як: «Зроблю вигляд, що нічого не бачив». Були також люди, які готові покинути свою високооплачувану роботу на посаду звичайного патрульного поліцейського. Наприклад, одна 32-річна дівчина, яка дійшла до директора автокомпанії від простого продавця, готова покинуту дану посаду і працювати поліцейським на вулиці з різним контингентом, зазвичай не дуже приємним.

Невеликий відсоток склав в наших комісіях колишні міліціянти. Це був і простий співробітник ППС, і командир роти Чернігівської міської міліції, який готовий працювати простим патрульним і прес-офіцер Державтоінспекції. Окрім цього приходили співробітники Прокуратури Чернігівської області, хоча з технічного складу, який зараз потрапляє під скорочення.  


 

Висновок

Щодо організації та підготовки останнього етапу відбору поліцейських, то маю сказати, що вона була досить серйозна. Також були створені всі умови прозорого і чесного відбору претендентів. Хочу зауважити, що відсоток відібраних людей комісіями є доволі невеликий, але я дуже сподіваюсь, що ті люди, за яких я казала «так», будуть дійсно працювати на користь місту і стануть справжніми захисниками чернігівців, та борцями за справедливість.

А я особисто обіцяю тримати на контролі діяльність нових співробітників патрульної поліції у Чернігові. 

Участь громадських діячів в даному процесі вважаю позитивним. Хоча деяких з присутніх громадських діячів я взагалі б не запрошувала. А деяких з них після першого дня взагалі попросили більше не приймати участь в подальшому відборі. 


 

13.11.2015 15:10    Радіо ЕРА 103,5 FM

«Радіо-Ера» транслюватиме у прямому ефірі матчі плей-офф між Україною та Словенією.

 

                 Ще жодного разу збірна України з футболу не виходила переможцем з раунду плей-офф… Чи вдасться підопічним Михайла Фоменка зламати неприємну для себе традицію та за сумою двох матчів потрапити на Чемпіонат Європи-2016?

14 та 17 листопада на «Радіо-Ера» -  прямі трансляції матчів плей-офф до Чемпіонату Європи-2016 між збірними України та Словенії.

 


14 листопада Україна - Словенія – початок трансляції о 19.00


17 листопада Словенія – Україна  – початок трансляції о 21.45

 

 

Коментує - Михайло Герасименко (спортивний коментатор «Радіо-Ера»)

 

 

Прес-служба «Радіо-Ера»

т. +380 (44) 536-96-09

08.11.2015 21:11    Петро АНТОНЕНКО

Партійне фіаско

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо».

Більше половини виборців ігнорували вибори

Як проводити вибори на партійній основі в країні, де політична, партійна структуризація суспільства схожа на карикатуру, показали місцеві вибори 25 жовтня.
Більше половини громадян-виборців ігнорували голосування, не прийшли на нього. Це  свідчить не лише про глибоке розчарування людей, а й конкретно розчарування їх у нашому політикумі як на всеукраїнському, так і на місцевому рівні.
Якщо з понад 230 зареєстрованих партій на вибори йде з десяток, про який політикум говорити? Нащо тоді решта понад 200 партій, якщо саме вибори мають бути вінцем їхньої політичної діяльності.
На місцевому рівні складно говорити про якісь структури партій, вони аморфні, часто це просто «мертві душі», позаписувані до «осередків» і так званих «районних організацій» під чергові вибори. Безлад у такому політикумі лише на руку тим, хто волів би й далі керувати на місцях і спокійно розкрадати бюджет та інші ресурси. Але такий безлад не сприяє європейським реформам у країні.
Якщо говорити конкретно про підсумки цих виборів, то результатом такого безладу в політикумі, замороченості виборців, посиленої заплутаним новим виборчим законом, стала дивна структуризація новообраних рад. На перші ролі, зокрема і в нас на Чернігівщині, вийшли нові політичні проекти. Скажімо, в моєму Куликівському районі з 26 депутатів нової райради обрано 12 представників Аграрної партії, тобто одна партія набрала майже стільки мандатів, як 5 інших разом. Ще й обрано від неї 13 сільських голів із 17-ти. Між тим, ця партія до нинішніх виборів перебувала в глибокому затінку, поряд з іншими численними «селянськими» партіями, «захисниками селян» — досить згадати придуману під торішні парламентські вибори партію «Заступ».  Аграрна партія заснована ще 1996 року, потім перелицьовувалася в Аграрну народну, потім просто в Народну партію, і хто тільки не йшов на вибори під її прапорами, паразитуючи на «захисті села».
Ще більшим феноменом стала партія «Наш край», вона взагалі свіжоспечена. Тобто нова реально, хоча формально ні. Просто  взяли й переформатували існуючу партійку. Ось коротка довідка Української Вікіпедії про  партію «Наш край»:
Партія була зареєстрована 23 серпня 2011 року під назвою «Блокова партія». 20 грудня 2014 року народний депутат України Антон Кіссе презентував її як оновлену політичну партію «Наш край».
А далі колишні регіонали буквально напередодні цієї виборчої кампанії провели з’їзд чи форум, проголосили за суттю нову партію «Наш край» на базі цієї «Блокової», заявили, що вони не граються в політику, а є професіоналами, і спокійно йдуть на вибори.
Що ж, нам, виборцям, залишається лише повірити в це, будемо сподіватися, що нова (оновлена) партія дійсно служитиме місцевим громадам, людям на місцях.
А взагалі ці два нові партпроекти в політикумі називають проектами Банкової, тобто президентської Адміністрації. Цілком можливо, враховуючи жалюгідний результат так званої «партії влади» — «Блоку Петра Порошенка», такого низького результату партії влади, здається, досі не отримували. Наприклад, в одну з райрад партія «БПП» узяла всього 1 мандат — голові районної держадміністрації. Тому цілком логічно представники влади, місцеве чиновництво розбіглися по цих трьох названих партіях — так надійніше, гра безпрограшна, та й чиновників, місцевих олігархів надто багато, в одному партійному списку вміститися не могли.
У результаті в списках нових депутатів бачимо немало старих облич. Варто було б виборцям, попри свою апатію, подивитися списки кандидатів. Порівнявши їх зі списком рад, обраних на минулих виборах, восени 2010 року, рад, які ще на сьогодні чинні, бо нові не зібралися. Що б побачили виборці? Добре відомих їм місцевих політиків, бізнесменів, котрі дружно прийшли тоді в ради від Партії регіонів, сиділи в цих фракціях майже три з половиною роки, аж до перемоги Майдану. Із крахом попереднього режиму, розвалом Партії регіонів і її фракцій просто перелицювали ці фракції на благопристойніші назви, на кшталт «Рідна Чернігівщина» (умовно кажучи) і просиділи там ще понад півтора роки. Нині сидітимуть у тих же радах під іншими партійними прапорами, в інших фракціях. Тепер виборцям залишиться лише дивитися списки рад, якщо лінувалися дивитися списки кандидатів.
Проявом убожества нашого політикуму є й сумна ситуація з багатьма відомими раніше партіями. Здається, повністю деградувала «Наша Україна», яка не так уже й давно була ще одною партією влади. Недалеко відскочив і Народний Рух України. Знаменита колись партія дожилася до того, що взагалі не пішла навіть  на місцеві вибори. Деякі її функціонери і партійці розбіглися  по інших партіях, принаймні на цю виборчу кампанію, і пішли під їхніми прапорами, хто де. І майже ніхто ніде не пройшов у депутати.  А якщо хтось  пройшов, то юридично ж від інших партій і саме у фракціях цих партій мають бути в радах. То до чого тут тоді Рух?
Цікаво, як тепер формуватимуться партійні фракції в місцевих радах? Тим більше, враховуючи зменшення кількості депутатів за новим законом. Яка може бути фракція, коли в такої-то партії в раді 1 мандат чи 2 – 3 мандати? Утім, ми вже бачили, як сипалися ці фракції в радах попереднього скликання, з часом можуть посипатися й нові. Що ж, такий він, наш недолугий політикум.
 

05.11.2015 09:11    Сергій СОЛОМАХА

У другому турі чернігівці обиратимуть між «стабільністю» і «життям по-новому»

За підсумками виборів 25 жовтня 2015 року, які ще офіційно не оприлюдні поки не буде розглянуті по суті судові позови про порушення закону під час їх проведення, до Чернігівської міської ради проходять сім партійних списків:
«Наш край» - 12 мандатів (23,16 %).
«БПП «Солідарність» - 9 мандатів (17,50%).
ВО«Батьківщина» - 7 мандатів (12,52%).
«Самопоміч» - 5 мандатів (8,73 %) РПЛ - 3 мандати (6,08%).
«Демократичний альянс" - 3 мандати (5,17%).
«Опоблок» – 3 мандати (5,01%).

Отже, у разі перемоги у другому турі 15 листопада 2015 року чинного міського голови О.Соколова? у міській раді майже гарантовано збережеться у вирішенні кадрових питань існуюча після Революції Гідності коаліція Соколов-Дубіль.

Судіть самі.

Сололов + «Наш край» + «Опоблок» + ВО «Батьківщина» = 1 + 12 + 3 + 9 = 25 голосів з 43 загального складу міської ради.

Враховуючи, що чернігівська «Самопоміч». контрольована нардепеою Аною Романовою, яка має більш як 4-х досвід роботи в команді Соколова-Шеремета на посаді заступника після виборів 2010 року, то така коаліція має всі шанси на довготривале існування.

Більш того, є велика вірогідність залучення до цієї більшості також депутатів, які отримали мандати по іншим партійним спискам, зокрема партійному списку РПЛ.

Водночас. у разі перемоги у другому турі В.Атрошенка, йому доведеться вирішувати досить складе завдання по створенню більшості в міські раді, а саме:

Атрошенко + «БПП «Солідарність» + ВО «Батьківщина» +"Самопоміч" = 1 + 9 +7 +5 = 22

Вірогідність залучення до цієї більшості депутатів, які пройшли за списками РПЛ і «Демократичний альянс», які занадто публічно декларують себе як опозиційні до чинного Президента, є незначною.

Більш того, В.Атрошенко, у разі перемоги у другому турі, для створення стабільної більшості у міські раді вимушений буде постійно йти на поступки або депутатам від РПЛ і «Демократичний альянс», або потужні йдосвідченій команді Соколова-Бистрова-Шеремета-Віхрова.

Отже
, 15 листопада 2015 року  у другому турі виборів міського голови чернігівці отримали унікальний шанс самим визначити своє майбутнє: чи вони за соковську «стабільність», чи за «життя по-новому», тобто усунення від бюджетного корита старої комуноригіської команди Соколова і появи нових людей у міській владі.

Звісно, що не має жодних гарантій, що останні будуть кращими, але, як кажуть, надія вмирає останньою.

22.10.2015 21:09    Петро АНТОНЕНКО

Убогий вибір обіцянок і подачок

Петро АНТОНЕНКО,

редактор газети «Світ-інфо» (Чернігів).

    Чим характерні нинішні вибори місцевої влади 25 жовтня в Україні?
    Досить складна нова виборча система, де перемішані кандидати і партії, і виборцям важко розібратися.
    Балотування нових або досі маловідомих партій. При тому, що з понад 230 партій, які числяться в країні, на вибори загалом ідуть десятків зо два. На цьому тлі нові або існуючі досі, але маловідомі партії якраз і вирізняються у виборчій кампанії нахрапистою активністю. Але як виборцю голосувати за партію, про яку він сном-духом не чув за кілька місяців до виборів? Або вона була в «глухому підпіллі», як мало не дві сотні наших так званих партій, або вона взагалі щойно, під вибори, утворилася, як це було й рік тому, на парламентських виборах. Що це, як не профанація нормальної політичної, партійної структуризації суспільства?
    Між тим, саме в ці партії переповзли кандидатами чимало колишніх регіоналів або просто представників вічної, як це називали в радянські часи, «номенклатури» — місцева влада, чиновники, ті ж сільські голови, яких 5 років тому так само масово заганяли до Партії регіонів. Подивіться уважно списки кандидатів.
   Балотується хто попало. Великий щит. На ньому— якийсь хлопчисько: виявляється — кандидат на мери Чернігові від такої-то партії. Ну, це просто насмішка над виборами, над виборчою демократією. Невідомо хто балотується на посаду мера обласного центру! Вдумайтеся: не на посаду конюха чи двірника, прошу вибачення у представників цих також потрібних і важливих професій, але, безумовно,посада мера 300-тисячного міста ще важливіша. Готовий допустити і повірити, що цей хлоп`юк —гідна кандидатура, але де ви були раніше, «висувачі»? Чому не «засвітили» своїх кандидатів піврокучи рік тому? У Чернігові понад 200 політичних партій, не менше громадських організацій, понад 10 газет, кілька телеканалів і радіостанцій, з десяток Інтернет-видань.  Величезні можливості для популяризації гідних людей. Але де, коли, хто чув про тьму-тьмущу нинішніх кандидатів «будь-куди»? Це не пародія на вибори?  
    Брудна виборча кампанія. Із застосуванням фальшивого компромату на опонентів або з порушеннями закону: поширення анонімної агітації, фальшивих газет. Досить почитати, що одні пишуть про інших: хоч бери та плюнь на те й інше.  
    Облуда оприлюднення так званих «рейтингів», начебто результатів якихось «соціологічних опитувань» громадян. А продажна преса все це тиражує. Досить покласти поруч кілька газет кількох партій, і легко побачиш АБСОЛЮТНО різні цифри цих «рейтингів», намальованих продажними так званими  «соціологічними центрами» або й просто вигаданих у виборчих штабах. Цій пошесті (що триває і зараз, в останній тиждень виборчої кампанії), розрахованій на отупіння виборців, нема меж. Не знаю, чи це взагалі дозволене законом — «рейтинги» за кілька днів до голосування, просто не хочеться зайве перечитувати довжелезний і нудний (як багато наших законів) виборчий закон. Але навіть якщо це чомусь дозволено, то зайве свідчить про недосконалість закону, ухваленого поспіхом.
    Вульгарний підкуп виборців. Найбільш скандальна історія — рішення Чернігівської міської ради про виділення найбіднішим громадянам міста так званої «матеріальної допомоги» — в розмірі 500 гривень. Опоненти діючого мера, котрий знову балотується, і нинішніх депутатів міськради, чимало з яких знову не проти зайняти депутатські крісла, тут же оголосили цю подачку брутальним підкупом виборців, що є незаконним. І що ці кошти, якщо вони вже завелися, можна було б направити на загальні потреби бідного міста, наприклад, закупити нові тролейбуси для вкрай добитого тролейбусного парку чи встановити стільки-то газових або водних лічильників. Або хоч трохи компенсувати 7-кратне подорожчання газу для тих же бюджетних закладів.
    Не будемо втягуватися в цю дискусію. Але ряд висновків і запитань напрошується.
    Перше: виявляється, наш обласний центр — місто злиднів. Допомогу міськрада виділила тим громадянам, у яких зарплата, пенсія чи інші виплати — менші від мінімальних, тобто 1300 з чимось гривень. Але, оскільки на все це виділено з міського бюджету 20 мільйонів гривень, то, поділивши на півтисячі, отримуємо цифру: таких громадян в обласному центрі нарахували аж 40 тисяч, тих, у кого доходи «нижче плінтуса». І це десь на 100 тисяч сімей міста.
   Друге, і це вже запитання: чи дійсно так звана децентралізація вже принесла в місцеві бюджети такі великі додаткові доходи, на які посилається, ухваливши те рішення, міська рада? Тобто такі, що можна було виділити 20 мільйонів лише на цю «допомогу», таки дуже схожу на підкуп. І ще ж кудись направлено це «додаткове»? І скільки його надійшло загалом?
   Третє: чи продовжиться така щедра і масова виплата «допомоги» наступного року?
   Іншим прикладом масового ощасливлення мешканців міста стала розрекламована так звана «соціальна картка» чернігівця. Її роздають усім підряд, і власники цих карток можуть купити товари в магазинах чи ліки в аптеках зі знижкою до 5 відсотків. У певних магазинах чи аптеках, список яких визначений. Це, очевидно, ті, яких міська влада «вмовила» піти на такі поступки. Чи діятиме ця «картка» вже 26 жовтня?
   Ще одне благодіяння — зниження ціни на соціальні сорти хліба. Тут навіть підписано цілий «меморандум» між мерією і хлібокомбінатом, директор якого теж балотується, як і мер, тільки в депутати, і від тої ж партії. Зниження сталося копійок на 40, тобто з 7,38 до 6,98 гривні за буханець. Тут просто запитання: чи діятиме ця знижка з 26 жовтня, на другий день після виборів? Цікавий ребус. Якщо переоберуть мера і оберуть директора, то скасування знижки сприйматиметься як підкуп. Якщо не переоберуть і не оберуть, скасування теж матиме вигляд підкупу перед виборами.
   Ще один приклад: незадовго до виборів раптом було відновлено тролейбусний маршрут № 9. Довкола цього багатостраждального маршруту, що з’єднує 2-гу міську лікарню, пологовий будинок із центром міста, постійно якісь перипетії. Його вже не раз закривали і знову відкривали. Років зо три тому, здається, перед парламентськими виборами, маршрут № 9 було гучно відкрито, тобто відновлено. Після виборів маршрут зник. Ще одне запитання: чи ходитиме тролейбус № 9  уже 26 жовтня, на другий день після виборів?
    Наступне запитання: чи дійсно не буде допущена після виборів приватизація стратегічних об’єктів Чернігова — ТЕЦ і водоканалу? А це обіцяють ОБИДВА основні претенденти на посаду мера. Чи 26 жовтня (умовно кажучи) все буде приватизоване?
    Ще приклад. Одна з партій роздає всім мешканцям області щось подібне до «карток чернігівця» і запевняє, що за цими картками в банку людина може теж отримати якусь «допомогу», гроші. Дійсно дають чи ні, в обох випадках це агітація з підкупом або з обіцянкою підкупу.
   Нехай хтось не подумає, що так чинять лише ті, хто вже у владі або при посаді (наприклад, директорській). Точно так роблять і ті, хто рветься у владу, на посади. І в цьому сенсі ті, хто при владі, можливо, нічим не гірші тих, хто рветься у владу, а ті, хто рветься у владу, нічим не кращі тих, хто вже там.  
    Від агітації тих і інших як і від подачок,, уже нудить,  а на цю ж агітацію викинуто колосальні НАРОДНІ (хто б що не говорив) кошти. Їхніми обіцянками густо всіяні Чернігів і область — в агітаційних наметах, у бюлетенях, що імітують газети, на величезних і  дорожезних рекламних щитах, які народ охрестив «біг-мордами».
    Якби десята доля цих обіцянок утілилася в реалії, ми жили б в іншій країні, іншим життям. А поки що — фальшивий парад фальшивих обіцянок і подачок.
 
 
 

01.10.2015 12:04    Семен БЕЛЬМАН

Учитель музики

   

    Про музику та музикантів пишуть часто й багато. Тема начебто легка (так помилково вважають чимало людей) і, безсумнівно, виграшна. Та й приводів достатньо: концерти і фестивалі, ювілеї та творчі вечори, конкурси ... Однак роблять це по-різному, іноді не завжди розуміючи, про що саме пишуть, і мало розбираючись (якщо це, звичайно, не спеціалізовані видання) в музиці та музичній культурі .... Є й таке поняття, як «бульварна преса» – видання, котрі спеціалізуються на чутках, сенсаціях (найчастіше – вдаваних), скандалах та плітках. Особливо це стосується такого жанру публіцистики, як інтерв’ю. А оскільки в середовищі музичних діячів, як і взагалі серед діячів культури різних напрямів, часто існує, так би мовити, нездорова конкуренція, ревнощі до успіхів колег і т. п., то багато достойних представників світу культури залишаються без належної уваги преси.

 Це в жодному разі не стосується особистості героя сьогоднішньої моєї розповіді, котрому наша місцева та республіканська преса вже багато років приділяють достатньо уваги. Сьогодні, з нагоди Міжнародного дня музики й напередодні Дня вчителя, мені теж хочеться поділитися особистими спогадами і розповісти читачам про відомого в Чернігові та Україні музиканта й педагога, заслуженого працівника культури України Юрія Павловича Карпенка. Гадаю, що маю на це право і як музикант, і як журналіст.

Юрія Карпенка я знаю понад 45 років. Ми познайомилися в 1973-му. Тоді я був іще музикантом-початківцем та працював у духовому оркестрі Міського парку культури і відпочинку виконавцем на ударних інструментах. Одного разу під час недільного щотижневого виступу оркестру на одному з майданчиків на нашому чернігівському Валу до оркестру підійшов молодий чоловік. Наш диригент Володимир Тихонович Соломаха (нехай буде благословенна його пам’ять), углядівши гостя, просто засвітився від радості. Тоді ж я дізнався, що цей молодий чоловік – студент 3-го курсу Харківського державного інституту культури по класу ударних інструментів. У ті роки в оркестрах працювало багато музикантів, які не мали спеціальної освіти. Тому такий гість привернув особливу увагу. І тут Володимир Тихонович, звертаючись до нього, каже: «Юра, сядь за малий барабан і зіграй із нами кілька речей». Природно, я тут же передав студентові барабанні палички й поступився своїм місцем біля інструмента. Грав Юра академічно акуратно й чисто, строго по написаному нотному тексту, хоча ударники часто допускають окремі, так би мовити, вольності-імпровізації, на які диригенти заплющують очі ... Думаю, що так, нота в ноту, він зіграв швидше для мене, і скажу, що його гра справді справила на мене враження. Надалі ми з Юрою багато років грали в різних музичних колективах: я – у військових, він – у цивільних,  чули і спостерігали гру один одного переважно із глядацької зали. Ось тому у нас навіть немає спільної фотографії. Крім того Юрій Павлович починав свій шлях у музиці з гри на мідних духових інструментах і перейшов на ударні (про причини розповім пізніше), а я починав із гри на ударних і перейшов на мідні духові... У Юрія Павловича багато привабливих рідкісних особистих душевних та професійних рис (про них ми поговоримо нижче), але особливо мені близька одна з них: його пам’ять про своїх учителів, чиї імена Юрій Карпенко згадує в кожному своєму публічному виступі та вдячність яким несе навіть через півстоліття.

Взагалі-то про музикантів та спортсменів говорять і пишуть, не вживаючи по батькові ... Вчинимо так і ми.

Юрій Карпенко народився 2 лютого 1949 року у Смоленську в робітничо-селянській родині в повному розумінні цього популярного колись слова. Через рік його батько, уродженець Бакланової Муравійки Чернігівського району, вирішив переїхати з сім’єю до Чернігова, де влаштувався працювати слюсарем на фабрику первинної обробки вовни – знамениту «Шерстянку», яка дала назву і мікрорайону. Там же, на Шерстянці, в 1956-му Юрій був прийнятий до першого класу Чернігівській восьмирічної школи № 14. Учився як усі діти.

 Минув рік. Одного разу у 2-Б клас, де навчався Юра, прийшов чоловік у військовій польовій формі без погонів (роки все ж були повоєнні), у хромових чоботях і портупеї. Це був керівник шкільного духового оркестру Анатолій Миколайович Бельман. Він мав на меті відібрати для поповнення оркестру талановитих дітей. Анатолій Миколайович був музикантом-аматором іще довоєнного часу. Війну він пройшов командиром кавалерійського батальйону, у званні майора, був кілька разів поранений, а повернувшись із війни, став займатися створенням на підприємствах та у школах міста самодіяльних духових оркестрів, які тоді були дуже популярні в країні. З таких невеликих самодіяльних духових оркестрів і з-під руки Анатолія Бельмана вийшло багато відомих чернігівських музикантів другої половини ХХ століття. У такому ж самодіяльному шкільному духовому оркестрі, керованому Анатолієм Бельманом, починав свій шлях у музиці і я. Тут мені приємно відзначити і те, що А. М. Бельман – не однофамілець автора цієї статті, а мій близький родич.

Восьмирічний Юрій Карпенко пройшов прослуховування й відбір на «відмінно» за всіма показниками і вже через короткий час став грати в оркестрі на альті. Цей інструмент важливий, але через характерний, досить тьмяний і невиразний звуку сфера застосування альта в духовому оркестрі обмежується виконанням оркестрових партій другого голосу. Але так починають усі. Режим дня став дуже напруженим: тричі на тиждень після уроків – індивідуальні заняття й репетиції в оркестрі. А після цього – саме чаруюче та приємне дійство – концертні виступи. Оркестр досить часто грав на всіляких шкільних вечорах, районних заходах, брав участь у святкових демонстраціях ... Загалом, практика музиканта-початківця була досить солідною. А ще Юрій бігав послухати гру самодіяльного духового оркестру, який працював при клубі текстильників на рідній Шерстянці. Цей оркестр складався вже з дорослих музикантів. Його очолював талановитий музикант і диригент Володимир Савенко. У клубі текстильників Юрій також уперше почув і знаменитий Чернігівський народний хор «Десна», створений у 1951 році при фабриці первинної обробки вовни відомим диригентом та хормейстером, заслуженим артистом України Леонідом Пашиним. А через кілька років Юрій Карпенко (ще навіть не старшокласник) був прийнятий і у... драмгурток при клубі текстильників, де через короткий час став активно виступати як актор у постановках. Увесь цей різноманітний безцінний творчий досвід знадобиться Юрієві й буде використаний ним уже в дорослому самостійному житті на довгій дорозі в музичному мистецтві.

У 1963 році, після закінчення 8 класів, Юрій Карпенко, не змінюючи своєї мети, йде на прослуховування вже у професійний духовий оркестр Парку культури і відпочинку, яким керував, напевно, найвідоміший чернігівський диригент 1950-1990 років Юхим Сергійович Балін. Прослуховування та співбесіду (без неї у Баліна влаштуватися на роботу було неможливо) пройшли успішно. Прийнятий! Перспективи очевидні. З молодим музикантом займається особисто диригент. Усе йде добре. Але через деякий час у Юри несподівано виявляють грижу. Рекомендація лікарів категорична: забути про гру на духових інструментах. Довелося залишити оркестр. Деякий час Юра працює слюсарем 2-го розряду на ТЕЦ, а потім переходить працювати на камвольно-суконний комбінат, уведений в експлуатацію в 1963 році. А ввечері – навчання у вечірній школі.

 На щастя, заводська епопея Юрія Карпенка тривала недовго. Юхим Сергійович Балін був людиною особливою, тому він не міг допустити, щоби здібна молода людина занапастила свій талант ... І Юхим Сергійович запрошує Юрія повернутися в оркестр, але вже у групу ударних інструментів. Це, звичайно, легко сказати – «у групу ударних» людині, котра знає, мабуть, лише те, з якого дерева зроблені барабанні палички, але ніколи не тримала їх у руках ... І уявіть собі: Юрій повертається в оркестр. Там його наставником стає музикант оркестру Ісак Лаєвський (цікаво, що п’ять років по тому Ісак Вульфович буде і моїм наставником). Слід зазначити, що в ті роки навіть у музичних школах Чернігова не було класу ударних інструментів, тому таке навчання – просто в оркестрі – було абсолютно природним явищем.

Малий барабан та інші ударні інструменти Юрій Карпенко освоїв досить швидко, органічно влившись у групу ударних. Відзначимо: ударник – це серце оркестру, і він повинен володіти особливими даними для гри на складних музичних інструментах, у більшості своїй – із невизначеною висотою звучання.

 У 1965-му Юрію виповнилося 16 років. З цього часу й розпочався відлік його трудового стажу, оскільки лише з цього віку за тодішнім законодавством людина могла отримувати зарплату. А зарплата музиканта оркестру Юрія Карпенка становила тоді аж 30 карбованців...

У 1969 році настав час призову на військову службу. Збори музикантів-призовників Київського військового округу відбувалися в Лубнах. Тоді до рівня військових оркестрів ставилися дуже серйозно. Диригенти буквально полювали за хорошими музикантами. Прослуховували особисто начальник військово-оркестрової служби округу полковник Ладановський і начальник оркестру штабу округу підполковник Маркус. Призовника Карпенка направили для проходження служби в ансамбль пісні і танцю 2-го Харківського військового авіаційно-технічного училища. Уже в Харкові Юрія Карпенка – мабуть, за погодженням диригентів – переводять в оркестр Харківської військової радіолокаційної академії ім. маршала Говорова. Два роки військової служби пролетіли в постійних концертах, церемоніальних заходах, парадах і демонстраціях ...

 Одним із багатьох талантів Юрія Карпенка завжди було і збереглося до теперішнього часу прагнення до самоосвіти й отримання знань. Харківське музичне училище, куди він був зарахований одразу на другий курс, Юрій закінчив з відзнакою! Здавалось би, повертайся до себе додому в Чернігів і спокійно працюй. Але якраз у цей час у Харківському державному інституті культури відкривається перша в СРСР кафедра духових та естрадних оркестрів. І Юрій «затримується» в Харкові ще на чотири роки. У цей час він, як кажуть, без відриву від навчання грає в оркестрі Харківського оперного театру та оркестрі цирку, а також у різних інструментальних колективах. Ось із такою безцінною практикою і досвідом Юрій Карпенко повертається в 1977 році до Чернігова. Ще під час навчання в інституті культури педагог Юрія, видатний ксилофоніст Валерій Новак, помітивши у своєму учневі задатки гарного педагога, порекомендував йому створити ансамбль ударних інструментів. Однак, повернувшись до Чернігова, Юрій Карпенко став працювати у невластивій його творчій натурі управлінській (хоч і в культурі) сфері – завідувачем Чернігівської філії Ніжинського культпросвітучилища. У вільний від роботи час Юрій Карпенко грає в оркестрових групах заслуженого народного хору «Десна» – хору його юності – і чоловічої хорової капели Чернігівської фабрики музичних інструментів. Грає без жодної винагороди. Просто з любові до мистецтва та ... не в змозі відповісти відмовою на прохання керівників колективів. Така хорова епопея Юрія Карпенка триватиме паралельно з основною його багатогранною музичною діяльністю протягом 20 (!) років. Йому пропонують посади й заступника директора Чернігівського облмуздрамтеатру, й заступника директора філармонії... Скажемо відверто: кар’єрний стрибок міг би бути непоганим. Багато хто на його місці погодився би саме на ці пропозиції. Однак Юрій Карпенко залишає принадні начальницькі посади і йде працювати простим викладачем у Чернігівську музичну школу № 1.

Тут він розпочинає втілювати в життя поради свого вчителя, що запали в душу. Педагог запрошує до свого класу ударних інструментів здібних дітей із інших музичних шкіл. Відзначимо, що в Чернігові тоді взагалі не було школи ударних інструментів, і Юрієві Карпенку довелося створювати її, як-то кажуть, з нуля. Придбання музичних інструментів у ті роки – це особлива, я сказав би – детективна тема. Купити хороший кларнет в СРСР було проблемою, а придбати рідкісні, часто екзотичні інструменти для ансамблю ударних інструментів – практично неможливо. І педагог їде в Європу. З Іспанії він привозить кастаньєти, з Німеччини – дзвіночки, у Празі знаходить металофон, а ксилофон для майбутнього дитячого колективу виготовили в майстерні ... Великого театру в Москві! І всі ці, повірте мені на слово, дуже дорогі музичні інструменти Юрій Карпенко купував за свої гроші. Ось із такими труднощами і проблемами викладач почав створювати колектив маленьких музикантів – виконавців на ударних інструментах зі світлою назвою «Поліські дзвіночки», вихованці котрого за короткий час завдяки особливому таланту вчителя перетворювалися на справжніх віртуозів.

Паралельно з роботою зі створення ансамблю ударних інструментів Юрій Карпенко відкриває при Чернігівському музичному училищі і перший у Чернігівській області клас ударних інструментів у середніх спеціальних навчальних закладах культури.

Думаю, і сам Юрій Павлович, і ті, хто підтримав (щоправда, здебільшого морально) його ідею створення ансамблю ударних інструментів «Поліські дзвіночки», не очікували, що через короткий час цей незвичайний концертний колектив прикрасить музичне поле Чернігівщини.

 Коли в 1982 році ансамбль «Поліські дзвіночки» вперше вийшов на сцену, глядачі були просто в захваті. Та що глядачі… Навіть ми, дорослі досвідчені музиканти, з подивом слухали легку, впевнену, злагоджену гру маленьких віртуозів, котрим, аби вони могли виступати на сцені, робили спеціальні підставки під ноги, інакше діти просто не могли дотягнутися ударними молоточками до дерев’яних брусків ксилофонів і металевих клавіш металофонів.

Минув лише рік після першого виступу – і «Поліські дзвіночки» перемагають у республіканському фестивалі «Сонячні кларнети» й посідають перше місце в обласному конкурсі серед дитячих творчих колективів музичних шкіл. Ці перемоги стали величезним досягненням, адже в ті часи дитячих ансамблів різних форм і складів у республіці було безліч.

За приголомшливим успіхом пішли численні концертні виступи колективу. «Поліські дзвіночки» були просто нарозхват. Часом хлопці давали по 15 концертів на місяць!

Рівень був дуже високим: від виступів на головній сцені республіки в Палаці «Україна» до участі в телевізійному святковому дитячому концерті для делегатів 27-го з’їзду КПРС.

20 жовтня 1991 року. Київ, Майдан Незалежності. Всеукраїнське музичне віче «Незалежність». «Віночок українських народних пісень» виконує єдиний дитячий музичний колектив, запрошений узяти участь у цій всеукраїнській акції, – зразковий дитячий ансамбль ударних інструментів «Поліські дзвіночки».

З часом про незвичайний дитячий музичний колектив дізналися і в інших країнах. І почалися гастрольні поїздки: Єгипет, Швеція, Чехія, Словаччина, Іспанія, Польща, Німеччина ...

Ансамблем «Поліські дзвіночки» захоплювалися й багато метрів вітчизняної культури: Євген Дога, Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Ніна Матвієнко ... А один із творців української школи виконавців на ударних інструментах професор Володимир Колокольников, відзначаючи у юних музикантів із «Поліських дзвіночків» «самобутню неповторну техніку гри », висловився про доцільність відкриття в Чернігові Академії юних виконавців на ударних інструментах.

Досягнення педагога Юрія Карпенка вражають. За три десятиліття школа Карпенка (саме так я визначаю створений Юрієм Павловичем колектив) випустила понад 700 юних музикантів-віртуозів, багато з яких стали справжніми зірками й сьогодні грають у кращих оркестрах Європи, Америки та Азії.

За 30 років роботи Юрій Карпенко підготував 130 (!) лауреатів міжнародних та республіканських конкурсів. Я це питання спеціально не вивчав, але мені здається, що таке досягнення «тягне» бути записаним у Книгу рекордів ...

Багаторічна подвижницька праця й досягнення викладача Чернігівської музичної школи № 2 Юрія Карпенка не залишилися непоміченими. У 1999-му Президент України Леонід Кучма у столиці України особисто вручив Юрію Карпенку посвідчення та знак почесного звання «Заслужений працівник культури України». У 2009 році Президент України Віктор Ющенко вручає талановитому викладачеві медаль «За працю і звитягу», а у 2010-му Юрій Карпенко був відзначений і суспільним визнанням, ставши переможцем міського конкурсу (тоді мешканця міста обирали найкращого, спортсмена, адвоката, вчителя...) в номінації «Кращий діяч культури Чернігова 2010 року».

Однак найбільшою нагородою для Юрія Павловича, як він каже, є успіхи й досягнення його учнів.

Тож сьогодні мені хочеться привітати свого друга й колегу Юрія Карпенка з 50-річчям його творчої діяльності, а також із професійними святами – Днем музики та Днем учителя – і нагадати: Юрію Павловичу, тебе з нетерпінням чекають нові учні!

02.09.2015 11:00    Тетяна РОМАНОВА

Двадцять вісім чернігівців вирішило стати кандидатами в депутати від Демальянсу

 Ініціатива «Команда твого міста» від Демальянсу стартувала 18 серпня. Ідея кампанії створити прозорий і зрозумілий всім механізм стати кандидатом в депутати. Станом на 01.09.2015 року двадцять вісім чернігівців вирішили спробувати свої сили в політиці.

«Серед бажаючих: лікарі, юристи, інженери, підприємці та військові. Люди з різним життєвим досвідом, фахом та віком. Але більшість з них об’єднує бажання взяти на себе відповідальність за розвиток рідного Чернігова», - зазначив заступник голови партії Демальянс Ігор Андрійченко.

Наразі продовжено термін прийому анкет кандидатів до 10 вересня і ми публікуємо інформацію щодо наявних аплікантів. Разом з публічним діалогом щодо кандидатів, всі вони також пройдуть інтерв’ю з Номінаційним комітетом.

До складу Номінаційного комітету входять 7 осіб:

Ігор Андрійченко, заступник голови партії;

Катерина Данькова, голова обласної організації партії;

Тетяна Романова, голова міської організації партії;

Анастасія Бескровна, в.о. голови ЧОО ВМГО «Молодь Демальянсу»;

Сергій Самоненко, директор приватного багатопрофільного підприємства «Вимал», очільник комітету з питань регуляторної політики в двох каденцій Громадської ради при ОДА;

Інна Черевко, керівник приватної мовної школи;

Павло Пущенко, головний редактор інформаційного порталу «ПіК». 

Закликаємо небайдужих до долі свого міста чернігівців заповнити анкету https://goo.gl/eQ5K5g учасника проекту, і задекларувати тим самим свій намір балотуватися в депутати Чернігівської міської ради від ДемАльянсу. Прийом анкет Команди твого міста продовжено до 10 вересня включно.

Всі питання щодо проекту та опублікованого списку потенційних кандидатів надсилайте за адресою cn@dem-alliance.org .

Для інформації

«Команда твого міста» від «ДемАльянсу» – це унікальна ініціатива для України та для людей, що прагнуть розбудовувати рідне місто власноруч через політичну діяльність. Зокрема через можливість стати депутатом місцевих рад завдяки своєму розуму та активності, а не завдяки купівлі місць у списках політичних партій. «Команда твого міста» це відкритий список, куди має шанс потрапити кожна порядна, патріотична, відповідальна людина. 



 


 

 

Прес-служба Чернігівської міської

організації партії «Демальянс»