Високий Вал

Останнє оновлення 18:01 вівторок, 4 серпня

Укр Рус

20.04.2015 19:17    Петро АНТОНЕНКО

Без моралі легше ?

Що в інформаційному просторі?

Затята боротьба так званої прогресивної громадськості, насамперед в особі деяких галасливих «громадських організацій», в яку втяглися і певні журналістські кола, здається, переможно завершена: Національна експертна комісія України з питань суспільної моралі ліквідовується. Зосталися якісь формальності, але питання за суттю вирішено.
Колотнеча довкола комісії тривала давно. Усі ці роки комісія, яку очолював відомий громадський діяч Василь Васильович Костицький, депутат Верховної Ради трьох скликань, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правничих наук, заслужений юрист України, намагалася відбиватися від навали так званої «громадськості». Окрім своєї безпосередньої діяльності, брала участь або організовувала різні круглі столи, конференції, теми яких пробувала пов’язати із суспільною мораллю. Що викликало чергову хвилю критики, мовляв, нічим людям зайнятися. Не кажучи вже про основну функцію — захист суспільної моралі, що «громадськість» вважала зайвим саме у виконанні комісії. Говорилося, що це дублювання функцій інших державних структур (наводився чималий список, починаючи від  міліції). А чи не найбільшим страшилом називалася примара «цензури», яку нібито всупереч Конституції  запроваджувала комісія. Те, що експертна комісія мала повноваження лише здійснювати експертизу інформаційного простору, від телерадіоефіру й преси до масових видовищ, і взагалі не мала права щось забороняти, закривати, — це якось випадало з гарячих дискусій. Помилки в роботі комісії, які неминучі в будь-яких структурах, роздувалися до небес.
Особливі баталії точилися довкола телебачення, адже це  наймасовіший з усіх засобів інформації і впливу на людей. Знову якось забувалося, що карати телеканали може лише Нацрада з питань телебачення і радіомовлення — аж до позбавлення ліцензії, а закривати канали, як і інші медіа, може лише суд.
Узагалі весь час складалося враження, що за всіма отими  галасливими структурами, завуальованими в «громадські організації» мовників, медійників, проглядаються вуха їхніх істинних хазяїв — телевізійних магнатів, яким чомусь дуже вже заважала Національна експертна комісія.
І ось «страшило» практично подолане. Підіб’ємо підсумки. Насилля на екранах, порнографія, в тому числі — дитяча в Інтернеті, де «рейтинги» України вже зашкалюють, може спокійно розвиватися далі. І нарешті в нас "подолано цензуру", і розквітла свобода слова.
Над останнім варто б поміркувати самим журналістам, особливо деяким представникам професії, які нині потрапили до парламенту  і якраз доклали чимало зусиль для знищення Нацкомісії. Можна подумати, що в колег-журналістів, які нині стали законодавцями, найактуальнішою стала боротьба саме з комісією. Що в нас уже проведено роздержавлення преси органів влади, про що балакають друге десятиліття. Черговий законопроект про це успішно «завалив» попередній парламент, але не поспішає ухвалювати й нинішній, де вже ціле журналістське лобі. Як велика радість подається створення так званого громадського телебачення, хоча це ще якийсь гібрид громадського і того ж чиновницького. Про сумний стан національного інформаційного простору і його так званий «захист» вже й говорити сумно. Як і про ситуацію з виживанням, точніше, нищенням, національної державницької преси. Ось би чим зайнятися колегам — журналістам-депутатам.
І нарешті, якщо галаслива «громадськість» вважає, що вирвалася з пут цензури, то це просто лукавство. Ця «громадськість», у тому числі й чимало «телезірок», давно розписані по тих чи інших телеканалах, котрі, як усім відомо, належать тим чи іншим олігархам. Звісно, мільярдер, власник такого-то потужного телеканалу, не стоїть над душею в журналіста свого каналу, і той вважає себе поза цензурою хазяїна. Що ж, може вважати й далі, «не помічаючи», що між ним і хазяїном — цілий ланцюжок «смотрящих». І без «клятої» Нацкомісії, якої таки позбулися.

16.04.2015 13:35    

Грабли Януковича под ногой нынешней власти

Иностранные корпорации уже выстроились в очередь за украинскими черноземами. Как известно, президент инициировал снятие моратория на продажу украинских сельскохозяйственных земель. Трудно сказать, что было мотивирующим фактором – желание эффективно распорядиться землей или простая потребность заработать «еще и на этом». Тем не менее, как мне кажется, говорить о снятии моратория как о свершившемся факте еще рано. Этой же точки зрения придерживается и председатель «Движения за справедливость» И. Карасев. Загвоздка, по мнению эксперта, заключается в сомнительном статусе нынешнего законопроекта о продаже земли и, что еще более важно, во мнении народа.

«Десятки транснациональных корпораций ожидают снятия моратория на продажу украинской земли, чтобы скупить её за бесценок. И нестабильная экономическая ситуация в Украине будет только способствовать этому процессу, потому что для простых украинцев земля станет недоступной. Один из главных признаков государства - территория, и народ Украины имеет все шансы потерять её, отдав в управление иностранцам», - пишет  Карасев.

Проблема не только и не столько в факте «управления иностранцами»: если народ пожелает предложить часть своих земель корпорациям – так тому и быть. Но в Конституции все прописано вполне недвусмысленно: земля, недра Украины, водные и другие ресурсы, включая атмосферный воздух, являются объектами права собственности украинского народа. В связи с этим, вопрос о продаже земли должен решаться не на уровне голосования четырех с лишним сотен людей (депутатов Верховной Рады) – он должен быть вынесен на всенародное рассмотрение в виде голосования.

Пусть каждый украинец выразит собственное мнение по этому вопросу – тогда и можно будет говорить о том, что решение продавать сельскохозяйственные земли было действительно принято «по воле народа». В противном случае, власть рискует повторить ошибки Януковича, при котором принимать решения не спрашивая народ было нормой. Как закончил Янукович – помнят все. Надеюсь, в Верховной Раде тоже помнят и не наступят на те же грабли. 

ПОДАРУНОК ДО ВЕЛИКОДНЯ чи АКТ СПРАВЕДЛИВОСТІ ВІД НОВИХ ОЧІЛЬНИКІВ МІЛІЦІЇ

 ПОДАРУНОК ДО ВЕЛИКОДНЯ чи АКТ СПРАВЕДЛИВОСТІ ВІД НОВИХ ОЧІЛЬНИКІВ МІЛІЦІЇ

Всі пам`ятають скандал навколо захоплення обласної ради та М.Звєрєва, в якому МВС звинуватили ГФ "Самооборона Чернігівщини", розмістивши на своєму порталі статтю, де повідомили, що в ході слідства з`ясували, що чоловіки в балаклавах були представниками ГФ "Самооборона Чернігівщини". 
В свою чергу ми направили листа до МВС України в Чернігівській області, де вимагали спростувати інформацію, яка не є дійсною, або ж надати докази причетності до цього інценденту. 
Наше звернення ігнорували два місяці. І ось днями ми отримали лист від Міністерства внутрішніх справ, де вони повідомляють, що не мають до нас жодних претензій. Так цікаво, не мають претензій, ні вибачень, ні спростувань на своєму порталі, просто не мають претензій Смайлик «smile»
Залишається лише подумати, чи то заслуга нового очільника, чи просто вже робота зроблена і наше ім`я безневинно вкотре заплямували. 
Але ми маємо надію, що це все ж таки почала плідно і якісно працювати наша міліція.

10.04.2015 09:08    Петро АНТОНЕНКО

Перебудова: 30 років нескінченної дороги

     .      Цими квітневими днями минає рівно 30 років, як у Радянському Союзі почалися величезні переміни — політичні, економічні, соціальні, духовні, названі ПЕРЕБУДОВОЮ. Що це було — відчайдушна спроба правлячої верхівки СРСР якось модернізувати комуно-радянську державу чи закономірний процес початку розпаду цієї імперії? Так чи інакше, об’єктивно Перебудова призвела до краху СРСР і утворення на його теренах 15 незалежних держав, колишніх союзних республік, у тому числі Української держави. 

     Розвалився і так званий соціалістичний табір Європи й світу. Колишні сателіти СРСР рішуче пішли шляхом повної незалежності і демократії. У більшості цих країн, насамперед Європи, переміни відбулися швидкі й разючі. На жаль, не так сталося в колишньому СРСР, в Україні також.
       6 років агонії і розвалу СРСР і майже 24 наступні роки — все це єдиний історичний процес. Він вимагає серйозного і детального аналізу, пошуку відповідей на болючі питання. Головне з яких — чому в нас в Україні так затягся цей процес переходу до нормального життя?
     Звичайно, нам довелося робити одночасно два види перемін: від статусу колонії Московії до незалежної держави, від тоталітарного комуністичного режиму до демократії. При тому, що цей режим панував у нас не 40, як у Східній і Центральній Європі, а 70 років. Усе це так, це — об’єктивні фактори. Але водночас шукаймо причини нашої загальмованості в нас самих, в українських обставинах. Бо ті переміни, що, на жаль, розтяглися на десятиліття, час завершувати! І переходити до нормального європейського життя, як і належить одній з найбільших за територією і населенням державі Європи в самому центрі континенту.
А зараз подумки повернімося до тієї бурхливої середини 1980-их і ряду наступних років…
 
Михайло Горбачов
    Якщо й досі історичні процеси у нас персоніфікують з особами тих чи інших діячів, то закономірно  Перебудову пов’язують з її ініціатором, 11 квітня 1985 року  обраним  Генеральним секретарем Комуністичної партії, а згодом першим Президентом СРСР — Михайлом  Сергійовичем Горбачовим. Між іншим, українцем по матері.  У його мами, Марії Пантеліївни Гопкало, батько був із Чернігівщини, мати — з Харківщини. Батько Горбачова, Сергій Андрійович, — росіянин. Це була звичайна селянська сім’я в селі Привольному Ставропольського краю, де 1931 року народився майбутній президент СРСР.
    Біографія Михайла — класичний зразок політичної кар’єри простого трудівника. Закінчив найпрестижніший вуз Союзу — Московський державний університет ім. Ломоносова, юридичний факультет. Досить швидко був висунутий на комсомольську і партійну роботу, де пройшов сходинки до першого секретаря Ставропольського крайкому КПРС,  керівником величезного краю  став у 39 років!
    З листопада 1978 року Горбачов у Москві, секретар ЦК КПРС. А вже у жовтні 1980 року обраний членом Політбюро ЦК, тобто в 49 років входить до вищого ареопагу керівництва СРСР.
 
Застій
    Після смерті Сталіна в березні 1953 року, кількох років «двірцевих переворотів» за участю найближчих соратників диктатора,  на московському троні  утвердився Микита Хрущов. Майже десятиліття його правління — це, з одного боку, розвінчання злочинів тоталітарного, сталінського режиму, з іншого боку — низка волюнтаристських соціально-економічних експериментів. Урешті компартійна верхівки вчинила черговий тихий переворот, відправивши в жовтні 1964 року Хрущова у відставку. Главою Компартії, а відтак Союзу,  був обраний Леонід Брежнєв.
    18 років правління Брежнєва не випадково було названо «застоєм»: після десятиліть потрясінь формально все начебто устаткувалося. Потроху почали забуватися репресії режиму. Проте відбувалася повна консервація зашкарублої комуністичної системи.
На міжнародній арені тривала підтримка прорадянських режимів. Апофеозом стала жахлива війна в Афганістані (1979 1989 рр.).
В економіці все почало триматися на викачуванні гігантських природних ресурсів країни, особливо нафти, газу.
    Звичайно, в суспільстві просто багато чого не знали. Десь у тюрмах і таборах сиділи ті, кого з часом цілком заслужено назвуть совістю і героями  нації.
    Серед студентів, інтелігенції ходив у рукописах «самвидав» з гострою критикою режиму. Тисячі людей вечорами й ночами припадали до радіоприймачів, ловлячи через заглушування Радіо «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Вільну Європу».
    Втім, у чисто житейському плані все начебто якось вже устаткувалося. Прості люди, які десятиліттями не бачили нормального життя, могли порівнювати лише свій час з тим, що було до цього. Звісно, порівняння було на користь сьогодення.
    Усе, здавалося б, пливло по наїждженій колії. Кожні 5 років — черговий «доленосний» з’їзд КПРС. І раптом — 10 листопада 1982 року. Брежнєв помирає. Це був шок, передчуття чогось незвичного і тому — тривожного.
 
Початок
    Наступник Брежнєва Юрій Андропов, котрий прийшов у крісло Генсека партії з посади голови Комітету державної безпеки СРСР, теж був серйозно хворий і помер у лютому 1984 року. Але треба було перебути ще  і правління Костянтина Черненка. «Розквіт застою» ще не завершився, старі кремлівські правителі все відтягували агонію Союзу.
    Черненко помер 10 квітня 1985 року. А вже другого дня екстрений Пленум ЦК КПРС обрав Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайла Горбачова. Черга охочих (чи, може, спроможних) на Олімп вичерпалася.
    Засоби інформації підхопили озвучений Горбачовим термін «Перебудова», і він швидко став символом грандіозних перемін у СРСР. Серед численних їх причин називають хронічне відставання СРСР від Заходу в економіці, чого не могли компенсувати сировинні ресурси. Варто назвати й таку обставину як бурхливе всесвітнє  поширення інформації,   що вже не дозволяло тримати СРСР в інформаційній блокаді.
 
Переміни
    Гідні подиву масштаби перемін у СРСР. В економіці, незважаючи на розмови про вірність комуністичним теоріям, поволі впроваджувалися елементи ринкової економіки.
    Найбільш радикальні зміни відбувалися в політичному житті. Було скасовано керівну роль КПРС у житті СРСР, тобто вилучено з Конституції статтю 6. У самій Компартії почалися явні порухи до демократизації. Уперше в історії СРСР було запроваджено не декларовану (формально існуючу й до цього), а реальну альтернативність на виборах.
    Ці та інші переміни були б неможливими без зміни самої атмосфери життя в країні: після десятиліть терору, після двох десятиліть гниття — застою в задушливу атмосферу суспільства увірвався справді свіжий вітер. Те, що десятиліттями ходило в «самвидаві», за що переслідували, вийшло у вільний духовний простір. Пригальмоване  було за Брежнєва розвінчання тоталітарного режиму відновилося на зовсім іншому рівні. Йшлося вже не про якісь «спотворення» лінії партії, а про саму злочинну суть системи.  Продовжився процес реабілітації жертв політичних репресій, почали виходити на волю політв’язні.
     Громадяни раптом відкрили для себе цілий материк забороненого документального і художнього письма. Виявилося, що  уродженець Києва Михайло Булгаков написав не лише десятиліттями не друкований шедевр — «Майстер і Маргарита», а й цілком антирадянські сатиричні повісті й романи, те ж «Собаче серце». Читачам повернули заборонені в СРСР твори репресованих письменників, таких як Андрій Платонов, Варлаам Шаламов, Артем Веселий, Олександр Солженіцин.  Вийшло багато книг відомих письменників, але тих творів, які були під забороною. Наприклад, роман Бориса Пастернака «ДокторЖиваго», за який письменник був удостоєний Нобелівської премії.
    Читачеві відкрився цілий пласт забороненої досі літератури еміграції. Справа втому, що після Жовтневого перевороту за кордоном опинився цвіт літератури. Це перший російський письменник, удостоєний Нобелівської премії, Іван Бунін, також Олександр Купрін, Олексій Толстой, яких в СРСР хоч і друкували, але вибірково. А такі письменники, як   Володимир Набоков, Дмитро Мережковський, Іван Шмельов, Аркадій Аверченко, Костянтин Бальмонт, Зінаїда Гіппіус, Марина Цвєтаєва, Марк Алданов, Георгій Адамович, Георгій Іванов, Владислав Ходасевич, Борис Зайцев, Олексій Ремізов, Ігор Сіверянин, що в переважній більшості категорично стояли на антибільшовицьких позиціях, були зараховані   в «білоемігранти», антирадянські елементи, десятиліттями були заборонені до друку в Радянському Союзі. І саме Перебудова відкрила масовому читачеві цю заборонену досі літературу, яка ходила хіба що в самвидаві.
      Щось оприлюднювалося і в українській літературі, хоч забороненого, написаного «в шухляди» тут виявилося порівняно небагато. Але вже поверталися до читача лідери правозахисного руху, дисиденти Микола Руденко, Олесь Бердник, засуджені до ув’язнення комуністичною владою. Публікувалося те, що досі ходило лише в «самвидаві», — деякі вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка. Україна повертала собі творчість геніального Василя Стуса, який помер 1985 року в комуністичному ув’язненні. Перепоховання в Києві у листопаді 1989 року поета та його соратників Юрія Литвина і Олекси Тихого вилилося у справжню демонстрацію ненависті до тоталітарного режиму.
    Читачі нарешті змогли побачити надрукованим вступ до поеми Володимира Сосюри «Мазепа», який досі  теж ходив у «самвидаві». І не випадково, адже він починався  ось так:
«Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…»
    Так само нам відкрився і величезний пласт літератури української еміграції. Після поразки національних визвольних змагань 1917 – 1920 років, нової хвилі еміграції по Другій світовій війні за кордон виїхали відомі українські письменники. Спершу в Чехію, Польщу, Німеччину, де прихистили загалом українську еміграцію, не лише творчу, а й політичну, військову, наукову. Потім чимало письменників переїхали до Англії, США, Канади..  За кордоном, зокрема, опинилися Іван Багряний, Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Юрій Косач, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Григорій Костюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Шевельов та чимало інших. Вони продовжували творити, не скуті догмами «соціалістичного реалізму», навпаки — розвиваючи модернову європейську хвилю, що була притаманна українській літературі першої половини ХХ століття. І знов таки саме  Перебудові відкрила їхню творчість масовому читачеві.     
    Справжньою подією  став вихід геніального кінофільму грузинського режисера Тенгіза Абуладзе «Покаяння», нищівного розвінчання тоталітарного комуністичного режиму, поданого в блискучій мистецькій формі.
       Відбувався прорив у тому, що ми називаємо історичною пам’яттю. Журналидрукували мемуари, історичні дослідження, гостру публіцистику. В Україні починається видання творів Грушевського, Олени Апанович. Наприкінці 1980-их починається стрімкий розвиток незалежної преси, в тому числі української.
    Михайло Горбачов висунув цілий ряд міжнародних ініціатив, які сприяли припиненню холодної війни. Далі було завершення 1989 року ганебної 10-літньої війни в Афганістані, падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Настав кінець так званого соціалістичного табору в Європі, в більшості країн ліквідація тоталітарних режимів, які були маріонетками СРСР, пройшла мирно.
 
Розпад
    Правління Горбачова водночас було позначене катаклізмами. У СРСР,  якраз в Україні,  сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа — Чорнобильська аварія, наслідок антигуманної суспільної системи.
    Глобальні потрясіння настали й під час розпаду радянської імперії. Адже це був феномен — існування найбільшої на планеті імперії, стягнутої докупи століттями агресії Московії.  Розпад був бурхливим і далеко не завжди безкровним.
    Гарячою точкою став Кавказ. Спершу був Нагірний Карабах, автономна область, населена переважно вірменами, що входила  до складу Азербайджану. Конфлікт  тут вилився у вірменсько-азербайджанське кровопролиття. 1989 року криваві події відбулися в столиці Грузії Тбілісі, де дійшло до вбивства солдатами мирних жителів.  У ніч на 20 січня 1990 року на придушення демонстрацій, організованих Народним рухом Азербайджану, в Баку ввели  внутрішні війська. Ними було вбито при придушенні акцій 130 мирних жителів міста.
    Москва спробувала силою придушити рух республік Прибалтики до незалежності.  У Литві, Латвії, Естонії парламенти республік проголосили не просто вихід зі складу СРСР, а відновлення своєї незалежності, проголошеної ще після Першої світової війни. Країни Балтії офіційно заявили, що ніколи й не входили до складу СРСР, а були ним окуповані.
    Радянський Союз розвалювався на очах. Найбільша після Росії за населенням республіка — Україна — проголосила 16 липня 1990 року рішенням Верховної Ради Декларацію про державний суверенітет. Фактично це було проголошення незалежності у складі Союзу, який формально ще існував.
 
      Фінал
     Влітку 1991 року Москва підготувала новий варіант так званого Союзного договору, де йшлося про трансформацію держави в якусь федерацію чи й конфедерацію республік, тобто союз майже суверенних держав. Але все це було вже пізно.
    19 серпня 1991 року Горбачов перебував у відпустці на урядовій дачі  в Криму. А в Москві почався путч ГКЧП (даємо російську, більш звичну абревіатуру, що означає «Государственный комитет чрезвычайного положения»). У складі комітету — керівники силових відомств, партфункціонери. Комітет оголосив, що бере владу в свої руки для наведення порядку, запобігання розвалу країни. Президента СРСР Горбачова  оголосили відстороненим від влади — за станом здоров’я.
    Опір путчистам очолив глава Російської Федерації Борис Єльцин. Через три дні путч ліквідували, комітетчиків арештували. Далі вже був фініш СРСР. Оголосили розпуск Комуністичної партії як організатора путчу. 24 серпня Верховна Рада Україна проголосила незалежність нашої держави.
    7 грудня 1991 року в Біловезькій пущі, в Білорусі, лідери Росії, України і Білорусі — Борис Єльцин, Леонід Кравчук, Станіслав Шушкевич — підписали Біловезьку угоду про ліквідацію СРСР і утворення СНД — Співдружності незалежних держав. Розпад Союзу проголосили ті ж республіки, які 1922 року його утворили. Серед засновників СРСР тоді була також Закавказька федерація, але  всі три її складові — Грузія, Вірменія і Азербайджан — на 1991 рік також уже проголосили незалежність і вихід із СРСР. Так що з юридичної точки зору республіки-засновники мали повне право ліквідувати СРСР. Що й було невдовзі ратифіковано парламентами всіх трьох держав. Перебудова завершилася ліквідацією кількавікової імперії.
    …Ностальгія частини населення  за часами Союзу нині тримається  винятково  на негараздах переходу від тоталітарного суспільства до демократичного, від імперії до незалежності. Надто вже розтяглися у нас ці переміни, які здійснилися в країнах колишнього соцтабору, навіть у деяких республіках Союзу, тій же Прибалтиці, за кілька років. Тож уся ця ностальгія триватиме, поки ми реально не перейдемо до справжньої державності й демократичного суспільства.
   …Час поволі розставляє все по місцях. Однозначно одне: те, що починалося рівно 30 років тому, весною 1985 року, — це дійсно був час бурхливих перемін. І нехай у такі часи, як казали древні, жити важко, зате — цікаво.
 
 
 
 

05.04.2015 14:44    Сергій СОЛОМАХА

Чому держава повинна інвестувати у будинкові теплолічильники

Встановлення будинкових лічильників тепла має сенс лише для тих осель, які опалюються газовими або твердопаливними котельнями.
Більш того, в цьому повинна бути зацікавлена і держава, бо саме вона сплачує постачальнику тепла кошти за малозабезпечених.

Чим більше будуть економіти теплоенергії споживачі, тим менше витрат буде з державного бюджету на субсидії малозабезпеченим.
Отже держава повинна почати негайно інвестувати у будинкові теплолічильники.

І зовсім не зрозуміло для чого населенню, тим більше за свій рахунок, встановлювати лічильники у будинках, які опалює, наприклад, Чернігівська ТЕЦ.

Адже сьогодні ТОВ"ТехНова" використовує Чернігівську ТЕЦ головним чином як електростанцію, що спалює російське вугілля для експорту електроенергії за кордон. Водночас зайве тепло скидається в річку Десна, що є тепловим забрудненням і шкодить екології.

Чому про це мовчить наша влада?

03.04.2015 15:01    Радіо ЕРА 103,5 FM

Радіо "ЕРА ФМ" регіонально в On-Line!

 Добрый день, Друзья, Коллеги, Партнёры и Слушатели радио "ЭРА ФМ"!

 

Мы наконец, настроили, отладили потоковое вещание регионального эфира в Чернигове, Шостка и Суммы! Вы можете зайти по адресу (http://on-air.ukom.com.ua:8000) и выбрать город вещания и качество вещания в зависимости от Вашего Интернета! Рекомендуем брать поток c окончание адреса ААС.

http://on-air.ukom.com.ua:8000/

Если, у Вас возникнут трудности, звоните, пишите - поможем!

Отдельно обращаю внимание, на то, что сервер работает в тестовом режиме!

Среди сетевых радиостанция, мы первые, кто запустили в Интернете региональное вещание!

 

Пресс-служба

Радио "ЭРА ФМ"

 

 

 

02.04.2015 17:38    

В страхе перед новыми «инициативами» правительства

 Далеко не все сегодня понимают, к чему привела страну девальвация гривны. Для многих, подорожание цен в магазинах и взлет цен на услуги ЖКХ связан с другими, абсолютно отвлеченными факторами. Что ж, придется разочаровать оптимистов. Взглянем на сегодняшние цены на рынке, собранные исходя из последних данных. Не буду перечислять все товары и услуги, а обращу внимание на жизненно важные ресурсы вроде бензина и жилья. Итак, что мы имеем…

Бензин сегодня стоит в среднем 21 гривну. Самый плохой, в некоторых местах, можно купить и по 19 грн., но это еще повезти должно! Да, показатель снизился с 26 за литр в феврале, но это, увы, все еще огромная сумма (учитывая цены первой половины 2013 года – с 12 до 16 грн. за литр). Газ для авто стоит 10 грн. за литр – копеечная, казалось бы, цена, но на фоне предыдущих (3-4 грн.) – серьезное подорожание.  

Цены на жилье. Жилье по всей Украине за этот квартал подорожало на 20%. Если в прошлом году оно выросло всего на 5-10% и стройки УЖЕ массово стали, сложно представить, чем обернется нынешний «поворот» для рынка недвижимости. Сегодня за один квадратный метр жилья в среднем просят от 25 до 35 тысяч гривен. И это – не предел. Стройматериалы, как-никак, закупают в долларах (не тут же их делают!), а гривна продолжает медленно, но неуклонно падать.

Можно также вспомнить недавнее подорожание наиболее «обычных» продуктов питания. Буханка хлеба стоит сегодня 10 грн., бутылка подсолнечного масла – 25 грн., пакет гречневой крупы – от 22 грн., риса – от 25. Увы, несмотря на надежды оптимистов и мысли о «независимых проблемных факторов», связано это с девальвацией гривны. На фоне продолжающегося падения гривны, этот факт оптимизма не добавляет. Да, на этом мрачном фоне эта картинка – печальное воспоминание.

Это, в сущности, все, что осталось нам от прошлой «сладкой» жизни. Повышения зарплат в ближайшее время ждать не приходится, повышение цен и тарифов происходит уже сейчас. Остается лишь гадать, какая деструктивная инициатива правительства станет следующей. Уверен, нас она не порадует. 

31.03.2015 18:44    Петро АНТОНЕНКО

Чи крадуть воду Десни ?

     Нещодавно синоптики дали прогноз цьогорічної весняної повені і заспокоїли: великого водопілля не буде. Але це те заспокоєння, коли, як кажуть, плакати хочеться. Надто велика повінь з підтопленням — це, звичайно, проблема. Та  не меншою проблемою є те, що останніми роками маємо дуже слабку повінь на Десні. Виняток — позаторішня, коли була нехай і не така, як   рекордними роками, але дуже гарна вода.

    Чому це так важливо? Весняна повінь омиває, оновлює просторі придеснянські луки, якими так багата наша красуня-ріка. Беру моє рідне село Авдіївку, що в Куликівському районі, — типове придеснянське село, яких десятки на Чернігівщині. У нас між селом і Десною — понад тисяча гектарів прекрасних луків. Тут буяють розкішні трави, інша багата рослість, у тому числі лікарські трави. То лише здалеку луг видається рівненьким, як скло. Насправді він помережений десятками низин — лугові озера, стариці, долини. Усе це багате на рибу, а також водоплавних птахів. Таким водоймам украй потрібне оновлення «прибутною», як кажуть у мене в селі, водою. Саме з нею заходить у ці водойми риба, тут нереститься. Свіжа вода необхідна і луговим травам. Питання в тому, щоб Десна бодай на кілька сантиметрів вийшла через пониззя в берегах на луки. Тоді весняна вода накриє, омиє і оновить їх.

   Не кажу вже про великі повені, які бували за мого дитинства. Пригадую, як на човні міг із батьком плисти до родичів у село Локнисте Менського району, що на протилежному правому березі Десни, навпростець, через луг, по кількакілометровій рівнині повені.

    Торік гарної повені не було, Десна не вийшла на луки. Плюс посушливі літо й осінь. У результаті деякі лугові водойми взагалі пересохли, і навіть у тих, що існують століттями, води зосталося десь на дні. Вигорали трави, натомість плодилися колючки. Днями я пройшов лугом і побачив сотні куп землі над норами кротів, прямо по травах.
    Але що чекати цієї весни? Адже такої малосніжної зими, як цьогоріч, не пригадаю: кілька снігопадів за зиму, до того ж на другий-третій день цей сніг розтавав. Надія традиційно на сніги в лісах у верхів’ї Десни.
    Зрозуміло, що є якась циклічність природи, сонячної активності. Триває цикл загального потепління, коли бракує опадів, того ж снігу.     
    Але зараз хотілося б, на додачу до цих об’єктивних і не дуже залежних від людей факторів, сказати й ще про дві можливі причини слабких повеней Десни. Ці чутки, версії вперто вже кілька років ходять серед моїх земляків. Застереження: це дійсно просто чутки. Але, по-перше, вони не позбавлені резону. По-друге, те, що в колишньому Союзі, від якого ми недалеко відскочили, через брак гласності, інформації існувало в чутках, дуже часто згодом виявлялося сущою правдою. Тому крапку в питанні, чи це неправдиві чутки, чи дійсно воно так, має поставити наша українська влада, до якої, власне, й звертаюся цим матеріалом.
    Обидві чутки, версії говорять про безгосподарне відбирання, крадіжку, грабунок (назвіть, як хочете) води з Десни.
    Першою причиною малої води називають ось що. Давно відомо, що під Києвом, униз за течією Дніпра, багаті і владні люди правдами й  неправдами розхапали ласі шматки прибережних зон. І будують тут свої розкішні маєтки. Дехто, всупереч екологічним нормам і правилам, — мало не біля самої води, щоб, бачте, хлюпала під вікнами. Вона й хлюпає при невеликій повені. Але, коли Дніпро розливається потужно, починає хлюпати мало не в спальнях хазяїв.
    І тоді, аби врятувати панські маєтки від підтоплення, робиться ось що. Терміново «скидають» дніпровську повінь через шлюзи різних водосховищ униз за течією. У результаті колосальні маси води швидко спливають в пониззя ріки, цим самим ніби «висмоктується» вода з Десни, що впадає в Дніпро на північній околиці столиці. Теоретично це можливо, в уяві така картина малюється. Порятунок кількох десятків панських маєтків за рахунок позбавлення води мешканців сотень придеснянських сіл — версія цілком імовірна. Чи так воно в дійсності — оце і є перше запитання до влади.
    Друга чутка — міжнародного плану: воду Десни нахабно забирають у її верхній течії в Росії.
    Тут трохи географії. Десна — третя за величиною ріка України, після Дніпра і Дністра. Точніше, третя серед рік, які течуть Україною. Річ у тім, що всі три названі ріки течуть територією не лише України. Звичайна ситуація в географії: чимало великих рік течуть по кількох сусідніх країнах. І десь до половини довжини названих рік — поза межами України, а в Дніпра — ще більше. Після масованого будівництва півстоліття тому кількох гідроелектростанцій, що по сьогодні викликає дискусії в суспільстві, Дніпро «випрямили» майже на 200 кілометрів, і довжина ріки нині — 2201 кілометр. З них по Україні — лише 981, решта — по Росії і Білорусі. Дністер має довжину 1362 кілометри, по Україні — 705. І нарешті наша красуня Десна: загальна довжина — 1130 кілометрів (у деяких довідниках значиться 1187), у межах України — 591 кілометр.
    Витоки Десни — у Смоленській області. Далі річка тече по Брянській області, а в Україні — найбільше по Чернігівщині, але також по Сумській і Київській областях. Понад 500 кілометрів Десни — у Росії. На її берегах — міста Єльня на Смоленщині, Брянськ і Трубчевськ на Брянщині.
    Так от, друга версія, що ходить серед людей, — воду Десни забирають росіяни на свої промислові потреби. А в останній рік, через агресію Росії, вже побутує й ще гостріша версія: воду росіяни нахабно забирають і понад господарські потреби, так би мовити, на зло нам, українцям.
   Так чи інакше, але відомо, що в Смоленській області найбільшим водним об’єктом на Десні є Десногірське водосховище, створене для потреб Смоленської атомної електростанції, що в місті Десногірськ. У зв’язку з цим виникає питання не лише забирання води, а й того, наскільки безпечними є стічні води з цього атомного виробництва і чи не потрапляють забруднені води в Десну.
    Люди подейкують і про якісь порівняно недавно збудовані водосховища для промислових об’єктів у Брянській області, що розташовані на кордоні з Чернігівщиною, Україною.
    Цю публікацію можна вважати офіційним журналістським зверненням до структур української влади, яка й має внести ясність у ці питання. Хто саме? Взагалі на рівні уряду, враховуючи важливість Десни для України, адже свого часу це була чи не найчистіша ріка Європи, та й нині, сподіваємося, не є такою вже  забрудненою. Варто нагадати, що десятиліттями Київ брав і бере для свого водогону воду саме з Десни, і хоча також — із Дніпра та свердловин, але деснянська вода й далі значною мірою живить столицю країни.
    Безпосередньо внести ясність має Міністерство екології
та природних ресурсів України. А оскільки йдеться про Чернігівщину, то й обласне управління екології і природних ресурсів, котре має принаймні порушити питання перед столичною владою.  Правда, судячи з того, яке доволі немічне це обласне управління, що підтверджують затяжні скандали довкола Ялівщини і забудови берегів Стрижня прямо в обласному центрі, мешканцям мого і десятків сіл Подесення важко сподіватися на такі відомства. Але для чогось же вони існують у державі?
    …Я вже готую до весняно-літньо-осінньої «навігації» свій човен у селі. Та чи буде нормальна вода?
 
 

"Добровольці Божої Чоти" в Чернігові

 Друзі! Неймовірно раді повідомити - "Добровольці Божої Чоти" в Чернігові!!!

25 квітня 17.00 к-тр ім.Щорса
Вхід за добровільними внесками

Це буде особливий захід! 
Один з таких, який не можна дозволити собі пропустити, повірте))
Приходьте самі, запрошуйте друзів, знайомих!
Разом проживемо, згадаємо...
82 хвилини війни...

Документальний фільм "Добровольці Божої Чоти"

Цей фільм - історія творення нової української армії. Повсталий народ
скинув кримінальний уряд і вигнав васалів Російської Імперії.
Розлючений колонізатор кидає на Україну свої війська та захоплює
частину території. Президент України підписує угоду про перемир'я та
лінію розмежування сторін.

Згідно цієї угоди Донецький міжнародний аеропорт опинився за лінією.
Але патріоти-добровольці не згодні віддавати його ворогові. 242 дні
тривала героїчна оборона, аж врешті під прицільним обстрілом танків
будівля аеропорту завалилась.
Люди витримали, не витримав бетон.

Захід в Facebook https://www.facebook.com/events/757567384361583/

Виникли питання, телефонуйте:

0977757206, 0939646503 Юлія

 

 

 

 

25.03.2015 18:19    Семен БЕЛЬМАН

Пасха и Песах

       Вот уже на протяжении многих лет – с тех пор, как в нашей стране религия перестала быть запрещённой темой, – каждый год весной мне приходится отвечать моим многочисленным нееврейским друзьям и знакомым на два вопроса: когда в нынешнем году еврейская Пасха и почему русская Пасха каждый год празднуется в разное время? Интерес людей  неподдельный, а второй вопрос действительно очень интересен. И я каждый год по многу раз рассказываю, почему… Однако проходит год – и следующей весной я вновь и вновь вынужден отвечать на те же самые вопросы и часто тем же людям. Поэтому сегодня я решил осветить эту тему уже на бумаге. Тем более что оба эти праздника, христианский и еврейский, связаны между собой тысячелетней, уходящей в глубь веков, нитью истории…

     Песах. Ивритское слово «песах» (на греческом и русском –  «пасха») в буквальном переводе с иврита означает «пройти мимо, миновать». А еврейский праздник, названный словом «Песах», – это  весенний праздник в память Исхода евреев из Египта – страны, в которой они несколько веков были в рабстве. И название «Песах» традиция связывает с тем, что Бог миновал дома израильтян, не тронув их во время казней египетских. Добавим, что Песах – это ещё и праздник рождения еврейского народа и, таким образом, фактически первый  еврейский праздник.

     Пасха. Это древнейший христианский праздник. Установлен в честь воскрешения Иисуса Христа.  Таким образом, это и первый христианский праздник. Но почему этот христианский праздник носит такое необычное название? А потому, что первые два десятилетия после смерти Иисуса – с 30 и почти по 60 год н.э. – все христиане были одновременно и евреями. Христианство тогда было одной из многочисленных еврейских сект и мало чем отличалось от них. Те немногие язычники, которые присоединялись к зародившейся религии, обязаны были принять сначала иудаизм, прежде чем быть принятыми в христианство. Все христиане  вслед за Иисусом считали себя в первую очередь евреями. Поэтому не удивительно, что они назвали свой первый праздник, установленный в честь воскрешения Иисуса, еврейским словом «Песах» (Пасха): ведь описанные в Евангелиях события, связанные с воскрешением Иисуса, проходили как раз в дни священного для всех евреев Песаха.

     Напрашивается лишь один, вполне закономерный вопрос: почему практически все христианские праздники отмечаются в одни и те же, фиксированные, даты, а Пасха  и пятидесятница – каждый год в разное время?

     Если вы пойдёте по пути наименьшего сопротивления и обратитесь к Википедии, то прочитаете там: «В настоящее время  дата праздника Пасхи в каждый конкретный год исчисляется по лунно-солнечному календарю, что делает Пасху переходящим праздником». Прочитав это,  у вас снова  возникнет вопрос: «Почему, какая необходимость исчислять эту дату по лунно-солнечному календарю, а не по солнечному, по которому живёт весь христианский мир? Рождество Христово, значит, по солнечному, а Его же Воскрешение – по…?».  Постараюсь ответить на этот вопрос как можно доступнее.  

     С зарождением христианства и весь I век н.э. христианский праздник Пасхи на самом деле отмечался в один и тот же день с еврейским праздником Песах. А ситуация настоящего времени с определением даты праздника возникла не сегодня, а именно тогда, почти 1900 лет назад, в конце I века н.э., когда произошёл великий раскол между христианами и евреями. Но даже после этого раскола  разные  христианские общины вплоть до 325 года  продолжали пользоваться еврейским календарём и всё ещё равнялись на него, даже отмечая праздник Пасхи, хотя в Римской империи жили по Юлианскому календарю, принятому ещё при императоре Юлии Цезаре в 45 г. до н.э. 

     В 324 году римский император Константин Великий сделал христианство господствующей религией Римской империи. В следующем 325 году вопрос единого дня празднования Пасхи для всей христианской ойкумены был вынесен и рассматривался на созванном Соборе епископов в городе Никея, впоследствии названном Первым Вселенским. Тогда же христиане перешли и на  летоисчисление по Юлианскому календарю.  

     Однако тогда же и возникла проблема с установлением постоянной даты праздника Пасхи. Еврейский календарь, по которому ранее жили христиане, – лунно-солнечный (Википедия о том, что лунно-солнечный – это именно еврейский календарь, «скромно» умолчала…), и в нём месяцы имеют в своём числе 29 или 30 дней, а Юлианский календарь, принятый тогда христианами, – солнечный, имеющий в своих месяцах 30 или 31 день.   Поэтому за год набегает определённое число дней разницы, и, таким образом, христианский и еврейский календари находятся в постоянном движении по отношению друг к другу.

     В сложившейся ситуации стало очевидным, что  в случае  утверждения конкретной даты Воскрешения Господня, принимая во внимание то, что еврейский и христианский календари движутся по отношению друг к другу, в какой-то год христианская Пасха и еврейский Песах могли совпасть (Песах отмечается 7 дней, и первый день Песаха может выпадать только на воскресенье, вторник, четверг или субботу). А Церковь такого совпадения не могла и не хотела допустить. На Соборе было принято также решение в дальнейшем согласовывать день празднования Пасхи между христианскими общинами и осуждена практика ориентации на еврейскую дату. Тогда же Церковь постановила:  отмечать праздник христианской Пасхи в первое воскресенье после начала еврейского Песаха. Впоследствии в  православной традиции  было установлено: если Песах («еврейская Пасха») выпадал на вторник, то христианский праздник Пасхи отмечался в ближайшее воскресенье, а если на четверг или субботу  то – в следующее воскресенье. 

    Вот как легко и просто открывается ларец…

    Интересно, что в европейской христианской и, в частности, в славянской народной традиции есть ряд мифов, касающихся евреев и еврейских праздников. Есть, например, миф о том, что  еврейской Пасхе предшествуют предпраздничные дни под названием «кучки». И что в эти дни («на кучки») якобы всегда бывает плохая погода… Если читателям будет интересно, то я как-нибудь отдельно напишу и об этом мифе в славянской культуре.  А вот закончить нашу сегодняшнюю тему я хочу вот чем.

     Есть на Западной Украине между реками Прут и Черемош историческая местность под общим названием Покутье (название это происходит от слова «кут» - «угол» по-украински). И  легенда, о которой пойдёт речь, была записана в Покутье в начале прошлого века.

     В легенде говорится о том, что в начале света «русские», «польские» и «еврейские» праздники совпадали, а причина их расхождения в … обуви. Однажды, говорит легенда, встал еврей  рано утром, обулся в свои «пантофли» и побежал на молитву в школу; проснулся мазур, надел свои «буты» и тоже пришёл молиться Богу, но позже еврея; а русин долго обувался в свои «постолы» и пришёл последним. С тех пор всегда сначала наступает еврейская Пасха, потом католическая («польская»), а потом уже приходит православная («русская»).

     Вот такая красивая легенда. Не правда ли?

     В нынешнем 2015 году еврейский Песах наступает в субботу 4 апреля, католическая Пасха – в воскресенье 5 апреля, а  православная – в воскресенье 12 апреля. 

   

                      Хороших всем праздников!