Високий Вал

Останнє оновлення 18:33 понеділок, 12 листопада

Укр Рус

Петро АНТОНЕНКО

журналіст

Маски скинуто

     Підписання одіозного мовного закону Ківалова—Колесніченка—Литвина—Януковича викликало,окрім іншого, й дивну реакцію з боку тих, хто начебто ж вболіває за нашу державну мову. Як то кажуть, ні сіло, ні впало, дехто мало не всю вину за з`яву цього новітнього валуєвсько-емського указу приписав…групі представників інтелігенції, яка напередодні підписання закону Януковичем мала з ним зустріч у Криму. До цих людей  радикалами  вже озвучено таку претензію: чого це Драч, Мовчан, Жулинський та інші учасники зустрічі  не заблокували підписання цього закону? Треба було, мовляв, мало не взяти Президента за барки, виставити йому суворий ультиматум, а вони, наївні, повірили, що Янукович — у глибоких сумнівах  щодо закону і таки його не підпише.

  До таких гучноголосих мудрагелів можна б пред`явити контрпретензію:  чого ж  це вони два з половиною роки тому «не заблокували» прихід до влади відверто антиукраїнських сил в особі Януковича і його команди?  Напевно ж, одні з  теперішніх крикунів голосували за самого Януковича, інші за декоративних кандидатів, виставлених  регіоналами, треті  стали «противсіхами» або зовсім не прийшли на вибори, на радість  мастакам виборчих фальсифікацій.   

    Весь цей лемент дещо нагадує модні в останні тижні нападки на об`єднану опозицію, які викликають лише  велике задоволення у влади.  Ура-патріоти пред’являють опозиції претензії, що та, значить, не змогла «заблокувати» ухвалення цього закону в залі парламенту.  Найпростіше відповів на це один з лідерів опозиції Анатолій Гриценко, ще в день так званого «голосування» в Раді: всі ті «блокування» і «ламання мікрофонів» — просто ігри. Ну, поламали мікрофона Мартинюкові, він спокійно протяг «голосування» з крісла Литвина. Заблокували трибуну — Мартинюк всядеться в залі у крісло котрогось з депутатів і проведе голосування звідти, і так же було, пригадайте, при приведенні до присяги омбудсмена. Врешті, зазначив Гриценко, якщо заблокуємо двері і вікна парламенту, то так звана правляча коаліція збереться на Банковій і проголосує що завгодно в Адміністрації Президента (філією якої вона і є  -  можна додати).   

    Так що питання в іншому, в тому, яка це Верховна Рада. І стократ права Юлія Тимошенко, як би хто до неї не ставився, яка заявила: треба просто негайно переобрати цю Раду на осінніх виборах і новому парламенту тут же скасувати  одіозний мовний закон.

    А якщо хтось ставить на чільне місце саме мовне питання, що цілком логічно, то  ухвалення і підписання цього мовного закону владою означає не що інше, як оголошенняч війни народові. А війну доводиться приймати. навіть якщо ти б її не хотів.Тому радикалам краще б заявити:  цей закон - остання крапля, після цього залишається одне - йти на вибори і міняти на них цю владу. Але про вибори, справжні вибори,  схоже, всі вже потроху забувають,  як це не парадоксально звучить.

     Зустріч же  представників інтелігенції з Януковичем у Криму викликала нападки  й з іншого флангу, від відвертих україножерів. Вони розродилися заявою на адресу Президента, в якій дорікнули йому, що то зовсім не та інтелігенція, з якою йому треба щось обговорювати. Точніше, окрім цієї інтелігенції є й інша, яка палко підтримує скандальний мовний закон.

   Хочеться одразу погодитися з тим, що інтелігенція є різна. Є, наприклад, народна артистка України, котра йде на вибори  другим номером у списку партії регіоналів, що готова запродати і народ, і Україну. Є всякі…

    Але час назвати поіменно цю компанію, що  виступила недавно зі  зверненням до Президента. На чолі списку йдуть відомі україножери. Це журналіст Олександр Чаленко,це,  звісно ж, Олесь Бузина,  Володимир Корнілов -  директор Української філії Московського  Інституту країн СНД. Нещодавно цей заклад отримав державний статус,  що відтепер  у нашій столиці діє російська   пропагандистська установа на кошти держбюджету Росії. А ще —  політологи Ростислав Іщенко і Олег Бондаренко, композитор Володимир Бистряков, письменник Михайло Загребельний. Нарешті Мирослава Бердник, журналіст і блогер, давно помічена в проросійських зібраннях. Так, це донька Олеся Бердника, письменника, дисидента, політв’язня, який стільки зазнав від комуно-російського режиму,  і прихильником якого раптом стала його донька. Взагалі-то, як бачимо, інтелігенція досить сумнівного ґатунку, але, як то кажуть, чим багаті…   

    Це зібрання цікаве хіба тим, що холопи інколи вимелюють язиками те, про що пан волів би промовчати. Так от, ця публіка відверто нагадала Януковичу, хто він є у мовному і загалом національному плані. І навіть  дорікнула йому  за зустріч у Криму (цитую звернення до Президента  в оригіналі, на ріднішій цим інтелігентам мові): «Почему же при обсуждении языкового закона Вы удостаиваете вниманием лишь одну точку зрения?» І далі  «Мы, представители интеллигенции Украины, обращаемся к Вам с призывом встретиться не только с теми, кто является однозначным противником официального двуязычия в этой стране, но и со сторонниками этой идеи, благодаря которой Вы, собственно, и стали Президентом».  Ось так прямо й нагадали Януковичу, що він, власне,  став президентом,  не в останню чергу завдяки підтримуваній ним ідеї «двоязичія», 

  Далі ще пряміше: «Помните, господин Президент, что Вы и Ваша партия обещали своим гражданам на протяжении пяти избирательных кампаний подряд! Напомним, что речь шла и, насколько мы понимаем, уже идет в ходе предвыборной кампании нынешнего года, о равном государственном статусе для украинского и русского языков! Потому в нашей среде вызывают удивление какие-то колебания и даже возражения, высказываемые членами Вашей команды по поводу половинчатого языкового закона, который лишь в незначительной степени приближает общество к поставленной Вами же цели.»

   І правда, нащо вона, ота «половинчастість», якісь хитання? Обіцяли двоязичіє — виконуйте. А то ще імітуєте якісь сумніви щодо одіозного закону. Може, він дійсно недостатньо «двоязичний»? Тоді треба негайно ж, у вересні, внести до нього потрібні зміни.

     Ось так палкі прихильники влади  мимоволі зривають з неї ж маски.

    А дехто зриває маски з самого себе. Наприклад, Віктор Медведчук, цей релікт кучмізму, який раптом  виринув з політичного нафталіну і вже більше року  розкошує  на величезній кількості  недешевої вуличної агітації, проповідуючи якийсь «Український вибір».  Якщо комусь цей «вибір» видається  затуманеним та абстрактним, то Медведчук вніс ясність. Він так прокоментував новопідписаний  мовний закон, що, напевно, викликав невдоволення у своїх внутрішніх і зовнішніх хазяїв —ну, нащо ж так відверто?  Цитую:

    «Віктор Медведчук: Двомовність як факт встановлено законом.

... І той факт, що тепер російська мова має законодавчо закріплений статус,   важливий крок в напрямі надання йому статусу державної». І далі : «Громадський рух «Український вибір» буде продовжувати займатися просвітницькою роботою в суспільстві, присвяченій ролі і місцю російської мови в Україні…Саме освічене і толерантне ставлення до мови, якою говорять десятки мільйонів українців, стане основою для того, щоб російська мова отримала зафіксований в Конституції Україні статус державної».

   Просто, цинічно і відверто:  російській мові треба надати статус другої державної і закріпити це в Конституції України. А фактично вже й зараз, згідно з Медведчуком, двомовність встановлена новоприйнятим законом.  Маски «радєтєлєй» за мови національних меншин можна вже скинути…

 

 

 

Пляжі на Канарах, Дніпрі і Десні

    Я не про вибори,  про пляжі. Днями мене здивувало ось це повідомлення, розміщене на сайтах.    

«У столиці заборонено купатися на всіх пляжах.
Про це повідомили у санепідемслужбі Києва, передає 5 канал.
Усього на початок сезону планувалося відкрити 11 пляжів, утім паспорт змогли отримати лише сім.Однак, купатися не можна й на них.
«СЕС пояснює: через спеку у воді надто швидко розмножуються бактерії, які можуть бути небезпечними для здоров'я. Встановити попереджувальні знаки біля води уже зобов'язали комунальників", - йдеться в повідомленні.
"Це пов`язано з нетиповою для України жаркою погодою. І заборона на купання буде до того часу, поки не нормалізуються показники якості води", - уточнив заступник головного санітарного лікаря Києва Юлій Жигалов.»
 
    Подібну страшилку в середині липня поширила і санітарна служба Чернігова —  стосовно купання в Десні, причому, поширила заднім числом, через кілька днів після встановленої службою заборони.
    Перше запитання— що взагалі означає така заборона? Звичайно, людям не заборониш доступ до води, в тому числі й на пляжах (втім, тут ще якось можна встановити «кордони» з парканів і міліції). Але заборона таки ж тягне за собою певні наслідки. Наприклад, з пляжів можуть зняти  рятувальні служби, припинити обстежувати і чистити дно, прикрити туалети, заборонити тут торгівлю—аякже, пляж же офіційно закритий.
   Але цікавіше інше питання: чому  взагалі в розпал літа закривають пляжі? Пояснення санслужб не дуже переконливе. Особливо щодо «нетипової для України жаркої погоди», Якщо вже бути точним, то якраз перед отим рішенням санітарним служб, посеред липня, на Україну, принаймні, Київщину і Чернігівщину, якраз прийшло суттєве похолодання. Вночі температура опускалася до 13—14 градусів. Любителі купання взагалі зажурилися: погода більш як на тиждень зіпсувала найкращі для купання дні. Хоч на погоду, звісно, нарікати не варто.
 Але й без цього нетривалого похолодання, після якого настала ще більша спека, що воно взагалі означає оте твердження про «нетипову» жару? Та у нас ще з радянських часів (а ми живемо в пострадянських) все нетипове — спека, мороз, дощі, повінь. І стало вже звичним , киваючи на цю «нетиповість», пояснювати, наприклад,  провали в аграрному секторі. Хоча все це «типове» і давно відоме, всі ці природні явища.
   А якщо нині і з`являється щось нетипове, то, скоріше, з вини самого суспільства, людей, держави, якщо тут звикли жити за принципом «Після нас — хоч потоп». Тому хотілося б дізнатися не так про «нетипові», як про інші причини забруднення вод. Чи не є цими причинами загальне забруднення природи, особливо в містах  і довкола них, а особливо в таких потворних мегаполісах, як Київ? Чи не забруднюють Десну, а відтак і Дніпро, в який впадає наша ріка, десь вище за течією, на   Брянщині в Росії?
    Всі ці запитання схожі до  тих, які стосується ситуації, коли в останні роки дуже слабка повінь на Десні. В моєму селі Авдіївка Куликівського району, яке лежить на Десні і має розкішні придеснянські луки, вже третю весну підряд на ці луки в отаку малу повінь не виходить деснянська вода. Луки сохнуть, страждають від безводдя численні озерця на них. В народі називають дві причини. Одна — це забір води у верхів`ях Десни, на Брянщині, для якихось промислових потреб. Друга, мабуть, ще більш суттєва,  — скидання весною , в повінь, води з-під Києва, через каскад дніпровських водосховищ. А скидають тому, що в останні роки олігархи нахабно забудовують узбережжя Дніпра довкола Києва, мурують свої маєтки мало не на березі рік, заплав, озер. А потім бояться, щоб велика весняна повінь не змила їхні маєтки. І ось щоб догодити купці олігархів від влади, роблять так, що потерпають сотні тисяч людей, які живуть по Десні і Дніпру.
 Ось дві причини,  і доволі небезпідставні, які, повторю, гуляють в народі. Можливо, це й не так, то чому б владі, через свої численні структури, насамперед, екологію ( до речі, столична її служба вже заявляла, що треба розбиратися з нахабним  забудовуванням берегів під Києвом), й не  розповісти населенню, як воно є насправді. І що ж є причиною зникнення нормальних повеней, а натомість забруднення води і закриття пляжів улітку? Невже спалахи на Сонці, Місячна активність чи землетрус у Мексиці? Чи щось ближче, реальніше?
   Але чи дочекаємося ми від влади таких роз’яснень, які вона б зобов’язана була дати народові, що її й обрав, цю владу, найняв на службу і якому вона повинна служити?  Питання риторичне, відповідь очевидна: не дочекаємося. Від такої влади, представники якої далекі від народу, а в цю літню пору далекі навіть географічно. Це простолюдини,  посполиті мають відпочивати  у своєму  місті, селі, на своїх ріках та озерах. Ті, хто при владі, зараз лежать на інших пляжах — від Криму до Канарських островів.
   Але це вже не про пляжі — про вибори.
 
 

Маразм з водою в Киселівці чи не тільки з водою?

    Шановні колеги-журналісти,а заодно і власники ЗМІ. Давайте перед самим офіційним початком виборчої кампанії, яка фактично, пропагандистськи, вже почалася, не доводити медіа до абсурду і маразму. Розумію, що журналістика, друга за древністю професія, як її називають, надто багато запозичила у своєї попередниці, найдревнішої професії (хто не знає —проституції), може, тому, що просто ні в кого було позичати. Розумію, що все куплене-продане-перепродане. Але ж маразм? Вибачте.

   В нього втягують і найкращу, найпопулярнішу Інтернет-газету області «Високий Вал»,  В один і той же день, в одну і ту ж годину, стосовно одного і того ж села — Киселівки Чернігівського району, ми, читачі, маємо довідатися про дві протилежні речі. О 17.01 дізнаємося , що воду подав у зморене спрагою село Станіслав Прокопенко, а о 17.27 — що воду подав у зморене  спрагою село Владислав Атрошенко. Стосовно останнього, то вказано, що він «єдиний», хто відгукнувся і допоміг селянам. Звісно ж, треба розуміти, що так само «єдиним» був і Прокопенко. Невже таке "роздвоєння" можливе тільки тому, що це кандидати на вибори від певної політичної сили?
   Смішно, сумно, прикро.  
 
 

ОБ`ЄДНАННЯ РОЗ`ЄДНАНИХ ПОЧАЛОСЯ?

   Новий закон про вибори народних депутатів України, за яким у жовтні 2012-го буде обиратися Верховна Рада  сьомого скликання, підписаний главою держави і вступає в дію. Можливо, в  нього ще будуть вноситися зміни, бо у нас, на жаль, іноді  «з політичної доцільності» можуть змінити закон мало не в переддень голосування. Але, схоже, три основні його новації, порівняно з попередніми виборами, визначено. Перше — змішана система виборів, тобто половина депутатського корпусу обиратиметься за списками кандидатів від партій, половина по одномандатних мажоритарних округах. Друге — відсутність як суб’єктів виборів партійних блоків, тобто балотуватимуться  лише  партії. Третє — підвищення для цих партій   прохідного бар`єру до 5-ти відсотків.

    Ці положення, особливо два останніх, різко зменшують можливість потрапляння в парламент   малопотужних партій. Взагалі-то, в цьому є і свій позитив. Давно час навести лад у нашому строкатому політикумі з його більш як півтора  сотнями партій, левина доля яких — віртуально-диванні. Досить сказати, що сто з лишком партій ніколи не беруть участі у виборах.   Державі давно  час розібратися, чи є в десятках таких партій реальні структури. Словом, може, хоч новий виборчий закон спонукає до нормальної, а не карикатурної багатопартійності.
     Однак, новий закон ставить навіть не бар`єр, а паркан чи й мур при вході до парламенту і для багатьох досить відомих партій, особливо якщо вони подрібнилися чи здрібніли. Тому одразу ж почався цілком природний процес об`єднання.
     Першими заспішили ліві сили з їхнім поріділим електоратом. З інтервалом у кілька днів на з’їздах відбулося   два об`єднання партій соціалістичного штибу. За двома варіантами. Кілька партій оголосили про об`єднання в одну, яку очолив Ніколаєнко. А  на іншому з`їзді до соціалістичної партії, з  її новим-старим лідером Морозом,  просто влилися кілька дрібніших партій. Всі ці політсили, звісно ж, гучно заявили про свою опозицію до влади. Але можна не сумніватися, що критикуватимуть її зліва, як недостатньо соціал-комуністичну чи недостатньо проросійську. А ще, у пошуках електорату, спекулюватимуть на соціальних проблемах, яких при нинішній владі дійсно вистачає.
     Але що візьмеш з лівих? З ними все ясно. Набагато менше ясності і набагато важливіше, що діється  в середовищі національно-демократичних, державницьких сил. І ось наприкінці року ми отримали ряд серйозних позитивних сигналів.
      Арсеній Яценюк, голова партії «Фронт Змін», і В`ячеслав Кириленко, голова партії «За Україну», оголосили про   об’єднання цих партій у новій парламентській виборчій кампанії. Про що йдеться? По-перше, буде виставлено єдиний список кандидатів у депутати парламенту. Оскільки новий закон, повторимо, не допускає участі у виборах блоків партій, це буде список одної з них,  в даному разі партії «Фронт Змін», як більш потужної. А представники партії «За Україну» йтимуть кандидатами в цьому списку, що не заборонено законом. По-друге, по мажоритарних округах будуть виставлені кандидати, узгоджені обома партіями. Обрані від обох партій депутати в парламенті утворять єдину фракцію. Більше того, лідери оголосили про подальше об`єднання двох партій в одну, правда, вже після виборів. Причому, заявлено, що це буде влиття партії «За Україну» у «Фронт Змін».Отже, виборцям дано абсолютно чіткий   сигнал: об`єднання почалося і триватиме.
      Ще далі пішли дві набагато відоміші партії. Перша — це Українська народна партія, більший осколок колись потужного Народного Руху України. Про другий осколок, який зберіг назву колишнього Руху, про НРУ, говорити важко, настільки він здрібнів. Партія, з якою почала об’єднання УНП, це «Наша Україна». Партія Майдану, утворена одразу після Помаранчевої революції, на початку 2005 року. За задумом,  до неї повинні були б увійти всі партії Блоку «Наша Україна», кандидат якого Віктор Ющенко переміг на президентських виборах, в тому числі й УНП. На жаль, з цього нічого не вийшло, і  «партія влади» стала в значній мірі об`єднанням чиновництва. А після програшу Ющенком виборів 2010 року опинилася в глибокій кризі.
   Так от процес об`єднання почався з областей. Приклад подала Дніпропетровщина. Обласні організації УНП і НУ ухвалили спільну заяву, в якій задекларовано: «Ми заявляємо про намір створити на базі наших організацій єдину політичну структуру, та про спільну діяльність усіх осередків».
    Взагалі-то, це давня ідея голови УНП Юрія Костенка — об’єднання партій почати знизу. Правда, було не зовсім зрозуміло, як це практично робити? Це виходить, що в Дніпропетровську чи Житомирі, у  Лубнах чи Конотопі обласні чи районні організації таких-то двох або  й більше партій оголошують про саморозпуск і злиття в єдину новостворену партію? В  яку саме? Неіснуючу? З якою програмою, статутом, керівними органами, врешті, якою назвою? Якщо з назвою і структурами одної  з об`єднуваних партій, то це буде вже не об`єднання, а приєднання.
    Схоже, дніпропетровських нашоукраїнців і колишніх рухівців це не злякало. Ось пропонований ними механізм (продовжимо цитування тої заяви): «У подальшому, після ухвалення партійними з’їздами рішення про об`єднання партій, ця структура буде юридично переоформлена в обласну організацію нової  об’єднаної партії».
   Ось тепер начебто зрозуміло: ініціатива знизу, але рішення все ж має бути ухвалене нагорі, з’їздами обох партій, а потім об’єднавчим з’їздом, Далі заява пропонує  вже у січні—лютому обрати делегатів, очевидно ж, провівши збори осередків і районні та обласні конференції, на міжпартійну конференцію, а потім на об’єднавчий з’їзд.
    Поки що Дніпропетровські організації УНП і НУ закликали негайно створити у Верховній Раді депутатське об`єднання народних депутатів від УНП і НУ. Друга пропозиція — виробити спільну позицію обох партій для переговорів з іншими національно-демократичними силами щодо висування єдиних кандидатів у мажоритарних округах.
     Нарешті, в заяві є й звернення до всіх партій виборчого Блоку «Наша Україна — Народна Самооборона» із закликом про об`єднання в єдину партію В заяві ще й нагадується про «наш спільний обов’язок перед виборцями».  Хто забув, нагадаємо, що нинішня строката фракція «НУ—НС» у парламенті — це фракція згаданого  вже виборчого блоку НУ—НС на парламентських виборах 2007 року. У той Блок офіційно увійшли 9 партій, в тому числі й УНП та НУ. І перед виборами всі 9 партій задекларували зобов’язання  — після виборів об`єднатися в одну партію. Причому, це була не просто заява, це було зафіксовано, ухвалено рішеннями кожного з 9-ти партійних з’їздів і рішенням об’єднаного з`їзду партій Блоку. Саме під це зобов’язання і йшли й голосували люди  за цей Блок. Що вийшло з того зобов’язання, як партії потрактували свій «спільний обов’язок перед виборцями»— ми всі в наступні роки побачили. І що сталося з   цими розпорошеними партіями—також.
     Звичайно, цей заклик до всіх 9-ти партій покійного (фактично) Блоку — це глас волаючого в пустелі, досить подивитися, по яких манівцях бродять нині деякі з тих партій, особливо ті, про які з іронією кажуть, що вони представлені в парламенті «у повному складі», тобто мандатом голови партії. І все ж, цей заклик резонний і не зайвий.
     Щодо дійсних перспектив об`єднання двох названих партій, яке ініціюють дніпропетровці. Можна зрозуміти «Нашу Україну», яка опинилася на маргінесі великої політики. А от щодо УНП, то завжди були сумніви у її реальному прагненні до об`єднання. Тут вистачало і вистачає партійців, які гордо іменують себе «істинними»— рухівцями, державниками, патріотами, і не воліють єднатися з «не дуже істинними». Але все більше в партії й тих, хто розуміє, в якій глибокій кризі опинилася УНП, що після трагічного розколу Руху у 1999 році програла всі вибори, в яких пробувала самостійно брати участь, і парламентські, і президентські. І зараз  саме життя спонукає  партію до  перемін.
    І вже коротко про ще одну обнадійливу вість з демократичного табору. Про  прагнення до об’єднання своїх партій,  принаймні у веденні виборчої кампанії, заявили такі доволі популярні політики, як лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко та лідер партії «Удар» Віталій Кличко.
     Отож, що ми маємо на наступні парламентські вибори? Мова про опозицію, національно-демократичні, державницькі політичні сили. Тут основна дискусія розгорнулася ось у якій площині. Перший варіант— опозиція має йти на вибори єдиною колоною, тобто з єдиним спільним списком кандидатів. Від якої саме партії? Це може бути   якась «нейтральна»,  як пропонується, тобто не амбітна партія. Другий варіант — опозиція йде на вибори кількома колонами.
    При всій начебто привабливості першого варіанту він виглядає і мало реальним, і, на думу багатьох аналітиків, гіршим для опозиції. Натомість нагадують про останні вибори 2007 року, коли БЮТ і НУ—НС все-таки йшли двома колонами і набрали хоч і невелику, але більшість у парламенті. А враховуючи, що у нас політика надто персоніфікована і люди голосують не стільки за партії і їхні програми, яких не читають, а за їх лідерів, може відбутися не додавання, а втрата голосів виборців. Простіше кажучи, серед прихильників БЮТ, точніше, на вибори йтиме вже основна партія Блоку  — «Батьківщина», є виборці, яким не хочеться голосувати , наприклад, за лідера «Фронту Змін»Яценюка, І навпаки, серед «фронтменів» далеко не всі є фанами Юлії Тимошенко. Переконати людей з обох таборів, що «так треба» голосувати, буде непросто.
     Якщо реально, то опозиційних колон вимальовується чотири. Безсумнівно, йтимуть на вибори «Батьківщина» і «Фронт Змін», і вони пройдуть у парламент. І мало хто сумнівається, що окремо йтиме на вибори «Свобода».  Яка ж четверта колона? Дехто вважає, що це мала б бути партія «Удар», яка завдяки рейтингу Кличка, а  ще й в разі  приєднанню до нього Гриценка, «на грані» проходження а парламент, навіть при бар`єрі в 5 відсотків. Але щоб не опинитися «за гранню»? Тому-то оптимальним було б, якби до цієї колони опозиції, окрім «Удару» і «Громадянської позиції»,  якраз і увійшли УНП та «Наша Україна», особливо якщо вони таки сформують єдину партію. До цієї доволі потужної колони мають приєднатися і ще ряд державницьких партій, І тут уже не треба дебатувати, хто правіший, хто лівіший, хто «істинніший». Бо це вже буде вихід на якусь п’яту колону. А «п`ятих колон» в Україні і так вистачає, вистачить їх і на цих виборах.   
          
     

СВОБОДУ -- СЛОВУ !

 Це дещо незвична  для блогу публікація, Я просто роблю коротенький вступ і хочу звернути увагу читачів на дві українські публікації останніх днів про Білорусь. Їх об’єднує одна тема і проблема — свобода слова. З цим і там, і у нас не все гаразд.

 Одразу скажу: я дуже люблю цю невелику сусідню слов`янську країну, пов’язаний з нею родинно. Хочеться бачити обидва наші народи, обидві держави по-справжньому демократичними, європейськими. Для цього треба, щоб була оця сама свобода слова, для цього треба поінформованість одне про одного, чого нам ще бракує, в чому неважко пересвідчитися з цих публікацій.
    В Білорусі багато цікавого, цінного для нас, але водночас багато неприйнятного, насамперед в царині демократії. Ось навіть наше міністерство закордонних справ, зціпивши зуби, зазначило в заяві на адресу Білорусі, що не схвалює таких методів ставлення до опозиції. А чи набагато кращі у нас? А дехто ж хотів би бачити у нас в Україні суспільство на російський чи білоруський лад. Отже, два тексти.  
 
                                      ЗАЯВА
     Рух “Стоп цензурі!” та Громадська кампанія “Новий громадянин” підтримують Заяву Білоруської асоціації журналістів щодо масових порушень прав журналістів, що тривають від 19 грудня 2010 року — дня виборів президента Білорусі
Ми, українські журналісти та представники громадських організацій, вимагаємо звільнення з-під варти наших білоруських колег, припинення утисків, цькування та залякування журналістів, забезпечення права на вільне висловлення думок, а також отримання, зберігання і розповсюдження інформації. Крім того, ми вважаємо неприпустимим проведення обшуків, а також вилучення обладнання та носіїв інформації, й вимагаємо повернути білоруським журналістам їхнє майно.
Нагадаємо, що, за даними асоціації, як мінімум 27 журналістів були затримані, понад 20 журналістів постраждали внаслідок насильницьких дій співробітників міліції, 10 журналістів були притягнуті до адміністративної відповідальності та затримані на термін від 10 до 15 діб. Шестеро журналістів і членів Білоруської асоціації журналістів перебувають під вартою після звинувачення в організації масових заворушень та участі в них.
За ґратами утримують журналістку «Новой газеты» (Росія) Ірину Халіп, редактора сайту «Хартія-97» Наталію Радіну, публіциста Олександра Федуту, редактора газети «Товарищ», члена правління БАЖ Сяргєя Возняка, членів ради Білоруської асоціації журналістів Павла Севяринца і Дмитра Бондаренка. Їм загрожує покарання – до 15 років позбавлення волі.
Відбулися обшуки з вилученням техніки в редакції газети «Наша ніва» і помешканні її головного редактора, у білоруському ПЕН-центрі, у редакції газети «Борисовские новости» і в будинку її редактора, у квартирі гомельської журналістки телеканалу «Белсат» Лариси Щирокової, у редакції Інтернет-видання «Сильные новости», у помешканнях журналістів Катерини Ткаченко, Анджея Почобута (Gazeta Wyborcza), Віктора Федоровича (БелаПАН); були допитані редактор газети «Новы час» Олексій Король, шеф-редактор газети «Народная воля» Світлана Калінкіна, журналіст Ірина Чернявка тощо. Паралельно тривають процеси публічної дискредитації перелічених вище осіб.
Ми переконані, що такі дії матимуть серйозні негативні наслідки як для білоруського керівництва, так і для країни в цілому, оскільки можуть призвести до міжнародної ізоляції цієї держави.
 
Довідка
Громадська кампанія «Новий громадянин» - це позапартійна, політично незаангажована громадська ініціатива, що має на меті посилити вплив громадян на суспільні й політичні процеси в Україні. Ця платформа об’єднала майже 50 незалежних громадських організацій, що займаються захистом прав людини, обстоюванням свободи слова, моніторингом виборів, дослідженням актуальних питань державної політики, розв’язанням проблем місцевого самоврядування, довкілля та здоров’я, підтримкою молоді тощо. Основні завдання кампанії «Новий Громадянин»: координація діяльності громадських ініціатив; моніторинг виборчих перегонів та власне виборів; посилене інформування суспільства, а також українських та іноземних ЗМІ; публічний тиск для вирішення актуальних суспільних проблем. «Новий Громадянин» пропонує незалежним громадським організаціям та активним громадянам приєднатисядо ініціативи.
Контактна особа: Оксана Олексів 067 232 69 23, newcitizen.info@gmail.com
Громадський рух «Стоп цензурі!»
Громадський рух «Стоп цензурі!» створений 21 травня 2010 року. Рух є неформальним об’єднанням журналістів, що утворилося у відповідь на утиски свободи слова в Україні.
Це  ініціатива українських журналістів та медійних громадських організацій щодо відстоювання свободи слова, запобігання встановленню цензури в Україні, унеможливлення перешкоджання професійній діяльності журналістів та порушення професійних стандартів при висвітленні суспільно-політичних питань.
Громадський рух «Стоп цензурі!» не підтримує жодну політичну силу, не фінансується політичними партіями.
Дізнатися більше або приєднатися до Громадського руху «Стоп цензурі!» можна за посиланням http://www.telekritika.ua/news/2010-05-22/53128
Блог Громадського руху «Стоп цензурі!»: http://stopcensorship.wordpress.com , у Твіттері: http://twitter.com/Stopcensorship
Контактна особа: Артем Соколенко,координатор прес-центру050 440 46 08,censor.stop@gmail.com
 
 
       "Лукашенко. Политическая биография". Автор - за ґратами!
18.01.2011 Українська правда (Історична правда).  Вахтанг Кіпіані
Журналіст написав про дивовижне вміння майбутнього президента-диктатора - "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами - и лжёт". Якщо цитувати його самого, - "где была совесть - там вырос хрен"...
Що читаємо? Книгу білоруського публіциста, політолога та літературознавця Олександра Федути "Лукашенко. Политическая биография" (Москва, видавництво "Референдум", 2005).
Сьогодні Федута, який під час останніх президентських виборів був одним із керівників Громадянської кампанії "Говори правду!" і підтримував кандидата в президенти Володимира Некляєва, разом із сотнями білоруських опозиціонерів потрапив під прес державної машини терору, нині перебуває в СІЗО КГБ Республіки Білорусь. Олександра звинувачують у спробі повалення державного ладу, санкція якої передбачає термін ув'язнення чи не до 15 років таборів.
Нехай цей огляд стане бодай моральною підтримкою йому та іншим сябрам, які воліли б бачити свою батьківщину вільною від лукашенківської версії фашизму.
Що цікавого? Федута - не просто сторонній спостерігач за тим, що відбувається в Білорусі, він багато років був активним політиком - першим секретарем ЦК Союзу Молоді Білорусі (організація виникла на руїнах комсомолу), був учасником першої переможної президентської кампанії президента Лукашенка, відтак отримав призначення на посаду начальника управління громадсько-політичної інформації адміністрації новообраного глави держави. Згодом, через небажання брати участь у становленні диктатури, пішов у відставку.
Отже, Олександр Григорович Лукашенко. Головний герой книги - "безотцовщина", народився 30 серпня 1954 року в селі Копись Оршанського району Вітебської області. Згодом мати повертається на свою малу батьківщину - у Шкловський район Могильовської області, де було, маючи родичів, легше ростити сина.
Дитинство байстрюка було не надто райдужним - "некому заступиться. Деревенские мальчишки, народ жестокий...". Грошей хронічно не вистачало, тому в педінституті Саша не тільки добре вчиться - це було умовою отримання підвищеної стипендії - але й стає "общественником", редагує стінну газету факультету, лектором обкому комсомолу, був членом штабу "Комсомольского прожектора" - за це теж доплачували, "я всегда стремился получить лишний рубль".
Відтак - армія, Брестський прикордонний загін. Вступ у Комуністичну партію. Робота в комсомолі. "Выступать Лукашенко научился, причём на любую тему". Відтак - повільне просування номенклатурною драбиною, від "звільненого" комсомольського секретаря продторгу до директора радгоспу "Городець" на Могильовщині. На останній посаді Лукашенко і зустрів перебудову.
У 1990-му за підписом директора радгоспу виходить книжка, звісно ним не написана, під назвою "Городецкие уроки", де журналіст від імені автора викладає його тодішню філософію - "Основные беды исходили от административно-командной системы ведения хозяйства и в связи с этим порочной организации труда. Командовали чиновники и по вертикали, и по горизонтали, щедро раздавая "полезные советы". По указанию сверху пахали, сеяли, убирали, сокращали или увеличивали количество голов скота... Бесконечными понуканиями и указаниями отучили людей думать". Власне, тоді Лукашенко критикував саме ту модель, яку згодом успішно побудував у вже незалежній Білорусі.
Готуючи книгу, Федута записав десятки людей, які знали його героя на різних етапах його життя. Характерний епізод - на початку 90-х прокуратура порушила справу за заявою побитого директором радгоспу тракториста. Кореспондент газети ЦК КПРС "Сельская жизнь" Анатолій Гуляєв, який тоді розслідував цю історію, з'ясував, що важкі кулаки Лукашенка - це був типовий спосіб аргументації, "оказалось, из двенадцати человек [працівників "Городця"] восемь человек он бил тоже".
Московський журналіст тоді першим написав про дивовижне вміння молодого директора-самоуправця - "смотрит на тебя Александр Лукашенко совершенно ясными глазами - и лжёт". Або, якщо цитувати його самого, - "где была совесть - там вырос хрен".
Справу про побиття тоді, на жаль, зам'яли. І вона не завадила Лукашенкові, який одягнув маску "борця з номенклатурою", виграти вибори до Верховної Ради Білоруської РСР. Тодішній перший секретар обкому Василь Леонов, майбутній міністр сільського господарства і майбутній політв'язень, згадує - "Лукашенко кричал о зажравшихся партократах, о машинах, пайках, резиденциях для отдыха... Он тогда удачно оседлал конька, который впоследствии и вывез его на самые верха".
В республіканському парламенті Лукашенко спочатку підтримав демократів - навіть ходив на засідання фракції антикомуністичного Білоруського Народного Фронту, аналогу Народного Руху. Він дуже хотів щось очолити, постійно висував себе у керівництво, але погляди та риторика були типово комуністичні - "отнять и поделить. И самому проникнуть во власть".
У 1990-му Лукашенко підтримував кандидата на посаду спікера вченого-фізика Станіслава Шушкевича. Однак, майбутній "біловезький зубр" вже тоді був невисокої думки про активного депутата - "это не тот уровень мышления, с каким можно работать, например, заместителем министра. Системно работать, а не устраивать хаос, этот человек не мог".
Анатолій Лебедько, екс-депутат Ради, лідер Об'єднаної демократичної партії і теж заарештований в кінці 2010 року, згадує слова колеги-депутата з трибуни - "Я вот не пойму Лукашенко. Утром он с коммунистами, вечером он с БНФ. Так с кем он?". Парламентарії реагували сміхом - бо так і було.
Оскільки Олександра Лукашенка не жалували - ні в комуністичній владі, ні в демократичній опозиції - він іде своїм шляхом, створюючи депутатську групу... "Комуністи за демократію". Нехай, що алогічно, аби народу, який із завмиранням серця тоді слухав радіо- і телетрансляції, подобалося - "он всегда говорил то, что все хотели услышать".
Пропагуючи свої погляди, він пише статті, які зараз читаються як насмішка - тоді він виступав за свободу, за підприємницьку ініціативу, за вільне фермерство, проти диктатури, проти репресій щодо опозиціонерів, проти одностайності в усьому. "Создаётся впечатление, что то ли он [читач] сошёл с ума, то ли президент Лукашенко претворил в жизнь ту программу, против которой так яростно выступал депутат Лукашенко".
Екс-директор радгоспу об'єднується з молодими тоді депутатами Віктором Гончаром і Дмитром Булаховим - "молодые волки", як атестує їх автор книги, однаково прагнули влади, їм здавалося, що після краху комунізму вона лежить під ногами і потрібно тільки нахилитись, щоб її взяти.
В умовах політичної конкуренції кожен політик шукає свою "фішку". Для лідера БНФ Зенона Позняка - це була білоруська мова та національна ідея, для глави уряду В'ячеслава Кебіча - зв'язки з Росією, економіка та добробут громадян, для спікера Станіслава Шушкевича - конструктивна робота парламенту та рівновіддаленість від основних політичних сил. Лукашенко довго шукав свою тему і знайшов-таки - боротьба з корупцією.
Ну, і відродження СРСР - мовляв, "была великая империя, создававшаяся тысячелетиями. Разрушили её в одночасье. Сделали это в Беловежской пуще, действительно, чуть ли не по пьяному делу... Но есть вековая тяга народов к братству, и поэтому мы все клянёмся Союз возродить на новой, практически неведомой основе более высокого уровня".
14 грудня 1994 року Лукашенко зачитав з трибуни Верховної Ради Білорусі доповідь, яка зробила його по справжньому знаменитим. За його наполяганням, до тексту вставили кілька "фітілів", щоб на емоційному, недоказовому рівні захопити аудиторію, змусити не думати, а переживати.
За законами жанру, Лукашенко заявив, що йому "заважали" Шушкевич і КГБ. Дісталося Кебічу, голові Нацбанку Станіславу Богданкевичу тощо. По правді кажучи, нічого незвичайного в тій доповіді не було. Глава комісії пообіцяв, що найголовніше буде оприлюднено "пізніше". Само собою, ніякого продовження, крім "піни", не було. І абсолютна більшість героїв "корупційного скандалу" благополучно працювали в команді вже президента Лукашенка аж до прем'єрської посади.
Були і відверто підлі моменти - того самого Шушкевича було звинувачено у спробі(!) отримати у власне користування (насправді - як службову) автомашину марки "форд". Пройде кілька років і в гаражі адміністрації президента Лукашенка буде виявлено контрабандний "Мерседес", незаконно конфіскований у громадянина ФРН і сердега буде роками судитись із владою "некорумпованого" лідера Білорусі.
І якщо на політикум доповідь по суті не вплинула, то прості люди в масі своїй були щасливі, коли почули через радіоточку-"брахучку" як Лукашенко крив "сволочей", які жирують...
Автор визнає, що, власне, й примкнув до його команди, не бачачи у Лукашенкові загрози - і не тільки собі, але й демократії, "очень уж хотелось победить". Тепер, чекаючи неправого суду в мінському ізоляторі КГБ, мій добрий приятель Олександр Федута, думаю, не раз прокручує в пам'яті ці та інші, зокрема - й ненаписані - сторінки політичної біографії Олександра Лукашенка. Впевнений, що продовження книги буде.
Фраза. "...И народ увидел в высоком, физически крепком 39-летнем мужике, работавшем директором совхоза, былинного героя, того, кто способен не только взять власть, но и сделать её народной. Собственно говоря, это и есть единственная чётко артикулированная белорусская мечта. Мечта о добром - вернее, справедливом - начальнике, который накажет обидчиков".
Джерело: портал tsn.ua
Вахтанг Кіпіані,
журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда".
 

ГОЛОД “ПО-КОМУНІСТИЧНОМУ”

 

Дискусія на непросту тему
   Комуністична партія теж відгукнулася на відзначення річниці голодомору 1932—1933 років в Україні. Прес-конференцією в столичній агенції Інтерфакс-Україна, де журналісти почули комуністичну версію   Голодомору.
     Основним спікером був один з чільних ідеологів партії  Георгій Крючков. Вів зібрання і постійно доповнював своїх побратимів секретар Компартії Георгій Буйко. Але  в лавах партії є й високопосадовці держави: ще попередня влада довірила ( а нинішня, звичайно, продовжила ці повноваження) посаду голови Державного комітету архівів України комуністці Ользі Гінзбург. Вона говорила , постійно даючи зрозуміти, що виступає від імені державної влади. По-своєму цікавими були й  двоє інших  учасників прес-конференції, хоча б тим, що походили з родин, репресованих комуністичним режимом. Глава  Міжнародного слов`янського комітету Микола Лавриненко, котрий з російської потім перейшов на цілком гарну українську мову, похвалився, що його батьки колись були розкуркулені, репресовані. А публіцист Мирослава Бердник взагалі є донькою відомого опонента комуністичного режиму, в’язня радянських таборів.
   Що ж, товариство зібралося солідне, ерудоване, з тих, кого, як то кажуть, у ложці не втопиш. І виступи їхні лилися плавно, натреновано і, здавалося, переконливо. Однак, досить було бодай трохи вдуматися в аргументацію компартійних лекторів, як ставала очевидною   вся її примітивність.
     Голод. Голодомор. Геноцид. Три начебто тотожні поняття. Але варто чітко розрізняти  нюанси. Перше комуністи визнають: голод в Україні був. З цього Крючков і почав свій виступ. Щоправда, згідно комуністичних приписів. озвучив “їхню” цифру кількості жертв: 2,6 мільйона. Все інше назвав завищеними даними. Знову згадав тезу, що чи не основною причиною голоду була засуха. Притому, виявляється, не лише в кількох республіках СРСР, а й по світах. Щоб закрити цю тему, зазначу, що М. Лавриненко  озвучив сенсацію про голод навіть у США, де від нього у 30-х  загинуло аж 5,5 мільйона людей. Правда, не так від стихії, як від капіталістичної “великої депресії”.
   Але повернімося до Крючкова. Він таки ж додав, що причиною голоду, окрім засухи, були й “труднощі індустріалізації”— читай, принесення їй в жертву українського селянства. І нарешті навіть визнав, що однією з  причин голоду стали репресії влади проти селян. Отже, комуністи визнають і другу позицію — Голодомор, тобто  цілеспрямоване нищення людей. І лише третю позицію не визнають затято й категорично, заперечуючи Геноцид. Бо це вже більш ніж репресії режиму, це сплановане знищення такою-то державою, її   правителями певного народу, нації у цій чи іншій державі. Такого компартія визнати не здатна, навіть попри начебто відхрещування від злочинів тоталітарного режиму.
     Крючков з викликом процитував документ Компартії України від 1990 року,  де КПУ декларує дві речі: перше — голод в Україні був злочином тоталітарного режиму,  друге — Компартія нині (у 1990-у) рішуче засуджує репресивні, насильницькі методи в суспільстві. “Що ще можна додати до таких значущих слів і визначень!”— патетично заявив Крючков. Додати можна багато, й додано. А стосовно  патетики й отої резолюції КПУ, то не зайве нагадати, що це  був шостий рік перебудови, цієї спроби “модернізації” соціалізму, коли багато що було вже сказане, особливо на союзному рівні. Водночас, і такими були реалії  того періоду, навіть на сконі СРСР тривали оті самі “репресивні, насильницькі методи”, які  начебто засуджувала КПУ. Зовсім свіжі тоді були в пам`яті московські танки, кинуті на демонстрантів під Вільнюським телецентром, криваві розправи радянської армії і спецслужб над громадянами в Тбілісі і Баку І щось не пригадати, щоб КПУ тоді виступала проти цього терору агонізуючого Союзу. Натомість нинішня КПУ проголосила себе правонаступницею тієї Компартії України, частки КПРС.
     Але продовжимо дискусію з одним з головних ідеологів Компартії. Крючков назвав на прес-конференції три причини, з яких, мовляв, в останні кілька років так активно піднімалася тема Голодомору. Перше — це “захисна реакція режиму реставраторів капіталізму”, щоб відволікти увагу суспільства від серйозних соціально-економічних проблем. Друге — це робилося задля створення напруги в українсько-російських взаєминах, підігрівання в суспільстві “русофобських настроїв”. Третє — це все політика нагнітання песимізму й негативу в суспільстві. А у нас же, зазначив, Крючков, було в історії стільки позитивного.  Ось таке  примітивне пояснення того, що ми  відроджуємо нашу національну пам`ять.  
       Почнімо з останнього. Дійсно, не треба нагнітати песимізм і негатив. Але так само не треба клеїти оці ярлики, коли ми нарешті хочемо знати правду. А стосовно “всього позитивного”, то під цим комуністи розуміють, звичайно ж, радянський лад.
    Щодо “режиму реставраторів  капіталізму”, то тут журналісти приперли балакучого Крючкова до стіни простим запитанням: чи не в цьому ж  режимі, в цій правлячій команді перебуває нині й Компартія? Довелося йому альянс комуністів з буржуями-регіоналами пояснювати тим, що компартія, мовляв, не дає владі забути про інтереси трудящих, відстоює соціальні права народу. Повіримо…
   Нарешті третій і, видно, основний аргумент — про  “русофобські настрої”. Росія, Московія завжди права —це залізобетонна догма наших комуністів. І тут дискусії з ними   марні. Ось чому така компартія ніколи не визнає факту не просто голоду, Голодомору, а геноциду.
    Густослів`я  товаришки Гінзбург, чесно кажучи, було менш цікавим. Акцентуючи на своїй високій державній посаді хранительки архівів України, вона видавала безапеляційні вердикти: такого у наших ( і російських) архівах нема, а ось таке-то є, це дезінформація, а оце правда. Але  деякі екскурси в історію просто дивували. Виявляється, за Гінзбург, продаж зерна за кордон якраз в розпал голоду Радянський Союз вів  не добровільно, а під тиском Заходу. Перегукувалися з цим випади в бік “ворожого Заходу” і  в сенсаціях  від публіциста пані Бердник: виявляється, ажіотаж довкола голоду в СРСР теж підняв капіталістичний Захід, причому, першими серед цих ворогів було названо Німеччину та Італію. Дивно, якщо врахувати, що якраз Німеччина у 30-і роки була першим другом комуністичного СРСР, а народжена   в Італії фашистська ідеологія люмпену, класової і расової зверхності була посестрою комуністичної ідеології.
    Основний пафос виступу Гінзбург, і цю тезу не раз підкреслювали й Крючков та Буйко, полягав ось у чому: мовляв, у архівах (знову ж, і в Україні, і в Росії) не знайдено жодного документу, який би свідчив про геноцид проти українського народу. Аргументація воістину для репресованого суспільства. Невже можна сподіватися знайти в архівах документи, де буде прямою мовою дано вказівки чинити геноцид проти українського народу,  і під цим стоятимуть підписи Сталіна та його поплічників? Писалося зовсім інакше. Не було потреби вживати термін “геноцид”, досить було чинити геноцид. Заносити цілі села на так звані “чорні дошки”, що робилося лише в Україні. Оточувати села загороджувальними загонами карателів, як це було тільки в Україні. Вивозити хліб, нехай і під диктатом Заходу, але чомусь тільки з України. Ну, може, ще з української за населенням Кубані, щоб і тут знищити дух волі.
       Що ще залишається з комуністичної аргументації? Та нічого, окрім акцентування на нинішніх труднощах. “ Ми в ямі”, сказала голова Держкомітету. Вірю. От тільки  ні Гінзбург, ні  Крючков чи Буйко нізащо не визнають, що ми в ямі  —  комуністичній. Що не було ще жодного президента з чотирьох, який би не побув свого часу в  лавах компартії. Що єдиним пам’ятником на  центральний вулиці столиці незалежної держави є пам`ятник якраз комуністичному фюреру, який нищив цю державу. Що реальна влада всі ці 19 років у тої ж посткомуністичної олігархії.
     Любителі історичної правди від компартії не випадково і не раз “проколювалися” на цій прес-конференції. Наприклад з твердженням, що одні села вимирали більше, одні менше,  одні сім`ї гинули, інші ні. А знаєте чому? Менше постраждали ті, хто був у колгоспах: їх якось підгодовували. Ну чим не зізнання, що в цьому й була зловісна ідея голодомору — зламати вільне українське селянство.
    А товариш  Гінзбург, велика прихильниця  документів і цифр, теж мимоволі “пролетіла” зі своєю статистикою.. Ностальгуючи за радянськими часами і протиставляючи їм нинішню незалежну державу (це взагалі проходило червоною комуністичною ниткою через всю прес-конференцію), зачитала таке: в її рідному селі під Конотопом на Сумщині у 1941 році в школі було 511 дітей, а нині лише 12. На це я задав просте запитання: а скільки дітей було в цій школі у 1991 році, на момент розвалу Союзу? Нагадав, що від 1941 по 1991 рік, тобто цілих 50 років, Україна була в складі СРСР, яким керувала її компартії. А від 1991 року по сьогодні минуло всього 19 років. Гінзбург зізналася, що вже у 60-і роки, коли вона вчилася в школі, там було лише трохи більш як 200 учнів, аж ніяк не півтисячі. Скільки було в 1991-у, чомусь не назвала. Мабуть, кілька десятків. Це все до того, що вимирання села, при потуранні влади,— це не лише сьогоднішні реалії, воно тяглося десятиліттями.
   Цей простий приклад показує, що  сьогоднішні проблеми, негаразди  нашої напівколоніальної держави — єдина пожива для комуністичних ідеологів. Відтак чим швидше наведемо лад в державі, тим швидше позбудемося комуністичної облуди. І  навпаки.

ЗАТЮКАНА ДЕМОКРАТІЯ

    В переддень виборів, у суботу, я побув у своєму рідному селі на Чернігівщині. І почув від земляків, як напередодні, у п’ятницю, проводив тут “виборчу агітацію” зальотний аграрний бізнесмен, який взяв в оренду місцеву землю, щоб заробити грошей (це обов’язково) та начебто щось зробити для села (це ще побачимо). У формі ультиматуму   заявив селянам: якщо голосуватимуть за “того”, щось робитиме для села, якщо за іншого —дзуськи! “Той” — це діючий голова, який хутко перебіг до Партії регіонів.   Говорити бізнесменові, що це безсовісно — шантажувати старих, бідних, залежних від тебе селян — марна справа. Він вже отримав вказівку, за кого ось так “агітувати”. Тим паче, в останні місяці  перебігли до регіоналів і голова районної, і голова обласної державних адміністрацій, які зовсім недавно красувалися в “Нашій Україні” і не один рік саме від неї керували районом і областю. При новій же владі побігли першим номерами у виборчих списках регіоналів — у районну та обласну ради.

    У виборчу кампанію повсюдно  в   держадміністрації викликали    залежних від влади бюджетників, особливо директорів шкіл, керівників лікарень,   і тероризували вказівками, як саме голосувати і тягти за собою підлеглих.

     Це   типова картина оцих виборів із застосуванням найбрутальнішого адмінресурсу, точніше тиску. Створення партійних клонів, за допомогою яких влада викинула з виборів у ряді областей партію “Батьківщина”, безконтрольне друкування виборчих бюлетенів, хаотичне завезення їх на дільниці, фальсифікування через голосування вдома — ось далеко не повний арсенал цих брудних виборів.
   У понеділок на прес-конференції в Києві   в УНІАН Комітет виборців України оприлюднили чимало подібних фактів. Скажімо, про так звані спецдільниці, тобто лікарні, в тому числі психіатричні, тюрми. На одну, де було всього 5 виборців, завезли…445 бюлетенів, натомість на іншу на 100 виборців — 80 бюлетенів. В одному з міст Київщини виборча комісія не зареєструвала аж 100 кандидатів. Люди звернулися до суду, отримали його рішення, згідно з яким комісія мала повторно розглянути питання про їхню реєстрацію. Комісія кілька днів просто ухилялася від розгляду питання. Термін минув, кандидати так і не змогли балотуватися. Рішення суду не виконано! І що? А нічого.   
      Це всі бачили,бо все робилося зверхбрутально, але сказати про це було просто ніде. Наші засоби інформації ще раз продемонстрували на виборах свою жалюгідність. Найближчі до людей місцеві так звані державні газети, тобто видання влади, які, до речі, дотуються з бюджету, тобто коштами самих громадян, виборців, тріщали від публікацій во славу правлячої партії.   Ось одна з таких газет Чернігівщини. Одні панегірики регіоналам. Натомість нема навіть кандидатів у депутати районної ради по округах! Це всього кілька десятків прізвищ, а місця не знайшлося. І дійсно,  нащо воно читачам, виборцям ці прізвища? Щоб побачили,  що є й інші кандидати, інші партії?    І це по виборах районної ради, виданням якої (спільним з райадміністрацією) є сама ж газети! Дивовижа!
    Але треба сказати й про інше. В день виборів я побував на обох виборчих дільницях Куликівки,   в тому числі своїй. Порушення закону було видно неозброєним оком. Кажу про це так званим спостерігачам від партій, які  куняють в залі голосування. Реакція нульова. Отримую бюлетені. І лише за хвилину до голосування маю вивчати, хто ж балотується. Інформації про це у виборчу кампанію було мізер, в тому числі і в місцевій газеті — органі влади. Та й на самому голосуванні на дільниці “забули” вивісити біографії кандидатів на голову селищної ради, а це обов’язково за законом. По голосуванню до селищної ради в бюлетені фігурує єдиний кандидат, як у комуністичні часи. Вгадайте, від якої партії? 
   Ні висунути кандидатів, ні виставити гарних спостерігачів, членів комісій — на це наша квола опозиція виявилася нездатною. Скажімо, “Наша Україна”, партія, що 5 років була у владі, взагалі не спромоглася взяти участь у виборах в багатьох областях і районах. Знову мізерний результат показали уламки так званих національно-демократичних сил. Балачками так і залишилися наміри про узгодження опозицією кандидатур по округах. Натомість продовжилося поливання брудом одне одного. Видно, вірно казали древні : “Сила ворога — в нашій слабкості”.  
                   х                              х                                  х
    Що стосується загалом Чернігівщини,  то ще до остаточного підрахунку голосів   прояснилася основна інтрига виборів:  Партія регіонів зрівнялася по присутності у владі з БЮТ. По партійних списках, схоже, навіть обігнала. По мажоритарних округах відстала, але загалом мандатів буде десь порівну. А головне, що регіонали блокуватимуться в радах зі своїми сателітами, старими й новими — на зразок партії Тігіпка, і напевно такі утворення матимуть більшість в обласній та й у  районних радах.
   Це серйозне переформатування політичної карти області. Не забуваймо, що вибори проходили в області БЮТівській. Області, яка зовсім недавно, на президентських виборах, дала лідеру БЮТ Юлії Тимошенко 62 відсотки голосів, а лідеру регіоналів  Віктору Януковичу лише 23. І ось таке різке вирівнювання. Притому,   не можна сказати, щоб за ці місяці при новій владі відбулося якесь покращення життя простих людей. Навпаки, одне лиш подорожчання газу на 50 відсотків призвело б у нормальній країні до того, що виборці просто змели б на виборах таку владу. Та й в нашій ненормальній таке не додає плюсів владі. А ще ж і інші погіршення  в соціальній сфері. І тим не менше отаке переформатування.
   Звичайно, частково зіграла роль і новація виборчого закону: вже не балотувалися виборчі блоки партій. В бюлетенях вже не було ніякого БЮТ. А далеко не всі виборці знали, розуміли, що нині це була фактично партія «Батьківщина». Але це далеко не основний фактор. Є, як мінімум, три причини такого переформатування. Перше — нахабний адмінресурс  у виборчу кампанію. Друге — традиційні наші фальсифікації, інші порушення закону в день виборів. Третє —  все ж таки розчарування частини виборців в опозиції, й досі розпорошеній, розрізненій.
   Що ж далі? Нещодавно на прес-конференції в Чернігові Юлія Тимошенко зазначила, що влада на цих виборах ставить три мети. Перше — перевірити, наскільки дієвий у них механізм фальсифікацій? Друге — перевірити у нових реаліях дієвість змішаної виборчої системи. Третє — подивитися, наскільки вдалося здолати, залякати чи підкупити місцеву еліту? Схоже, всіх цих цілей досягнуто. Стосовно останньої, то під елітою слід розуміти не лише керівництво області, районів і міст, а й керівників нижчого рівня  та й загалом авторитетних людей,  незалежно від посад — від голови адміністрації до рядового вчителя. І не варто надто вже засуджувати їх, що хтось побоявся, відмовився йти в кандидати, навіть у члени комісій. Втім, так само, як і не варто похапцем виправдовувати за такі «компроміси».
    Якщо цих цілей досягнуто, то влада, за прогнозом тої ж Тимошенко, може піти на парламентські вибори вже в березні наступного року.  І є ще час і оголосити виборчу кампанію, можливо, за скороченим варіантом, і внести поправки в законодавство, наприклад, щодо змішаної системи на парламентських виборах. Втім, виборів весною може й не бути, якщо владу влаштує й такий парламент. А він її влаштовує після його переформатування «тушками», після узурпації, скасування конституційної реформи.
   Та не будемо займатися гаданнями і прогнозами. Поки що слід говорити про місцеві реалії, що склалися після місцевих РЕГІОНАЛЬНИХ виборів.  А вони бажають кращого. Видно, від справжнього, демократичного самоврядування ми стали ще далі, як і від задекларованого європейського вибору.
    Хотілося б потішити себе ілюзіями, що , може, хоч цей погром на місцевих виборах змусить  демократичні сили і до об`єднання, і до трансформування. Блажен, хто наївно вірує…

В ИБОРИ ПЕРЕВЕРТНІВ

    Заголовок треба трактувати ширше, ніж просто «вибори кого»? Звісно, це є   також, тобто перевертнів на цих виборах балотується доволі. Досить глянути, як у нас на Чернігівщині очільники міст, районів, області безсовісно поміняли свої політичні кольори (дехто і кількакратно), особливо в останні місяці, і тим не менше, спокійно балотуються на виборах. Але граматика дозволяє ширше трактування заголовка: не лише «кого» , а й «у кого». Ну, як, скажімо, ми говоримо «пісні італійців», «футбол іспанців», «звичаї японців». Не кажемо ж ми «звичаї у японців»,

    Отже вибори перевертнів, тобто нас, українців, «у нас», якщо хочете. А перевертні, бо живемо в якомусь перевернутому суспільстві, із затуманеними перевернутими мізками, в суспільстві кривих дзеркал, де абсолютно очевидне чомусь затягнуте туманом. Один приклад я вже навів у першому абзаці: ивовижа не в тому, що перевертні спокійно балотуються, а насамперед у тому, як  це люди голосуватимуть, і, звичайно ж, проголосують за перевертнів.

    Можна навести хоча б кілька прикладів якогось тотального затуманення при очевидних речах.
   Приклад перший: про Партію регіонів. Боже збав, я зовсім не збираюсь вступати в дискусії стосовно того, гарна чи погана це політсила? Дивує інше. Нащо вести довгі дискусії, опозиції, опонентам цієї партії вихлюпувати силу-силенну аргументів, слів і словес, щось доводячи виборцям,  коли всі аргументи, вся характеристика може вкластися в одне коротке речення з чотирьох слів. Ось воно. «Партія регіонів — це Янукович». І все, і крапка. Бо це звичайна, проста, абсолютно очевидна річ, невидима хіба що в затуманеному перевернутому суспільстві.
   Приклад другий: про партію Сергія Тігіпка. Знову ж не збираюся дискутувати стосовно цієї партії. Скажу про інше. Ця партія, її лідер (а їх ніхто ж з нас не тяг за язика) обрали за бренд, «фішку», основний виборчий «слоган» партії на цих виборах поняття «сильна». Гляньте хоча б на виборчу агітацію, на плакати, де лідер партії тисне руку кандидатові, і напис гласить : «Сильна Україна —сильний Чернігів» ( в інших містах відповідно «…сильний Бердичів, Коростень, Жмеринка, Шостка і т.д.»).
    Що ж, раз такий бренд, «фішка», то тоді треба сказати одну-єдину річ: саме на тему «сильної». І навести всього одну цитату Сергія Тігіпка, сказану весною, за кілька днів до того, як у парламенту було здійснено антиконституційний переворот: узаконено коаліцію з додаванням «тушок», тобто перебіжчиків. Чим повністю перекреслювалися результати виборів, на яких у 2007 році був обраний цей парламент. Так от, під час передачі на телеканалі ТВі на запитання ведучого Віталія Портнікова, як Тігіпко ставиться до нової процедури формування коаліції, майбутній віце-прем'єр відповів:  « це пряме порушення Конституції, в якій чітко написано, що більшість у парламенті створюють фракції і стоїть крапка. Ні одна чесна людина не підтримає таку владу. Це означає, що знову ніяких реальних змін не вдасться зробити, тому що для того щоб зробити реформи, потрібно пояснювати їх і потрібна підтримка громадськості…Це такий же метод, який використовують сьогодні рейдери в Україні. Спочатку зайдемо, а після цього звертайтесь до Конституційного суду...
Якщо це буде, я вважаю, що буде дуже така велика консолідація демократичних сил і проти Януковича і проти Партії регіонів і проти такої більшості. Ні одна порядна людина з ними співпрацювати не буде.
 —  Ви в такий уряд, який буде створений в такій коаліції не підете? – перепитав Пртніков.
    —Ніколи! Ніколи! Інакше я б не поважав тих людей, які замене голосували – більше трьох мільйонів двохсот тисяч людей. Я би вважав, що я просто зрадив їм.»
    Через кілька днів Тігіпко спокійно йде в уряд, на посаду заступника прем`єра, уряд,  утворений «політичними рейдерами»,  за його ж визначенням —  антиконституційною коаліцією. Воістину, СИЛЬНА політична позиція.
        Я не вступаю в дискусії щодо суті тих чи інших політичних сил. Просто наводжу кілька прикладів (читачі можуть додати свої) якогось тотального суспільного затуманення, коли абсолютно  очевидні речі раптом чомусь стають «складними», «неоднозначними». Та годі-бо! Все просто, як Божий день. Але для цього просто треба розплющити очі і  перевернути мізки в нормальний стан. Тоді у нас будуть не вибори перевертнів, у всіх сенсах, а нормальні демократичні вибори і нормальне демократичне суспільство.
   


Ностальгія у тіні Майдану

      

    Майдан на з’їзді згадували нечасто, у двох-трьох виступах. Та ще виднілися пов’язані на кількох делегатках збережені за 6 років помаранчеві хустинки часів ТОЇ  революції. Але партія прийшла сюди, в цей знаменитий рухівськими і нашоукраїнськими з’їздами зал Київської Політехніки, саме з Майдану. Тому доречна бодай коротка передісторія  цього ІХ з`їзду “Нашої України”, що пройшов у столиці 24 вересня.

Ця партія утворилася на початку 2005-го, після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, як спроба об’єднання політичного Блоку партій “Наша Україна”. Нагадаємо, що саме кандидатом від цього блоку й переміг Ющенко на виборах.  Тому логічною була його пропозиція об’єднати 10 партій в одну потужну силу. Особливо враховуючи, що за рік з невеликим мали пройти чергові парламентські вибори, які політичні сили Майдану зобов’язані були вигравати. На жаль,  заклик Ющенка не був почутий. Жодна з партій Блоку, а це були і старі національно-демократичні сили — Народний Рух, УНП, ПРП, і кілька менш потужних, не погодилися на об’єднання в одну партію. Не погодилися навіть, зостаючись окремими партіями, йти на вибори єдиним виборчим блоком.  Результат був закономірним: сили Майдану не змогли здобути перемогу на парламентських виборах і  утворити коаліційну більшість. Довелося “позичати” мандати для більшості у соціалістів, які,  втім, їхній лідер Мороз швидко передав регіоналам. Відтак фракції “Наша Україна” і БЮТ опинилися в опозиції, а нова коаліція призначила прем’єром Януковича, у чому потім весь час чомусь звинувачували Ющенка.
Врешті, партія “Наша Україна” була утворена фактично на основі єдиної партії Блоку — “Солідарності”, плюс чиновництва. Останнє дружно пішло в “партію влади” і розчинило там нечисленний національно-демократичний елемент, більшість якого так і зосталася у старих партіях.
Далі вже не дуже цікаво. Це було  напівіснування цієї політсили. Дивуватися нема чому. Хто лиш не стояв біля керівництві партії —Безсмертний, Кириленко, Балога,  Єхануров. Ульянченко. Довго невизначену позицію займав сам Ющенко. На цьому ІХ з’їзді він скаже: “Я ніколи не ставив перед собою завдання зробити в країні владу однієї партії. Не варто тоді було б йти в політику, бо ми демократи.”.  Добре, нехай так,   але майже всю каденцію Ющенко так і не наважувався відкрито очолити партію. І навіть по сьогодні є в статусі “почесного голови” партії (так його на з’їзді й не називали) та “лідера партії” (так його називали постійно).
Та це ще не все.  Як могло з такої кволої партії утворитися аж три — це феномен нашого політикуму. І все робилося за одною схемою — через розколи у парламентській фракції. Спершу відбруньковується партія “Єдиний центр”,  лідером якої є Балога. Той самий, про якого Ющенко якось сказав “Балога — це я”. Далі цим же робом утворює партію з фракції В’ячеслав Кириленко. Цей клон названо “За Україну”. І знову   запитання: Кириленко — симпатичний, перспективний політик, але нащо утворювати чергову партію “на хребті” існуючої вірному соратникові  Ющенка? Це з тих запитань, які старанно оминали на цьому з’їзді.
Цей екскурс в недалеку історію необхідний для розуміння з’їзду, адже він йшов під знаком потреби оновлення, й не лише партії, а суспільства. “Оновлення для перемоги” — саме це гасло прикрашало сцену. І саме партії Ющенко відводить тут велику роль.
З’їзд став важливим тим, що практично вперше після виборів Ющенко публічно постав перед суспільством з їх аналізом, саме цьому  присвятив свій виступ. Перша ключова теза була така: “ У 2010 році програла конкретна людина. Програв я. І крапка. Цим я хочу сказати, що не програли ви, не програли мільйони людей. ”
Цю заяву делегати у виступах багатократно називали дуже мужньою. Хоча точніше було б назвати просто реалістичною. Оскільки політика у нас вкрай персоніфікована, і виборці голосували на недавніх виборах не за таку-то партію (тим паче, Ющенко балотувався самовисуванням) , а за такого-то кандидата.  Додам., що дуже непростим і дискусійним моментом є питання, яка ж вина самого Ющенка, а яка — політичних сил, які його підтримували, в цій поразці на виборах? А оскільки виборці оцінювали на них все 5-річне правління “помаранчевих”, то врешті йдеться загалом про оцінку ролі Ющенка і його політсили в цей період.  А роль особи в історії — питання дуже складне. Пізніше сама історія розставить все по місцях.
Але теза, що “не програли ви”, тобто мільйони українців, доволі дискусійна, якщо ми говоримо, що програла на цих виборах держава, незалежність якої вже під загрозою. Втім, тезу про “не програш” Ющенко мотивував так : ” Не програла колосальна людська енергія, яка з’явилася 2004 року. Ми вже ніколи не будемо рабами іншої держави.”
Якими все ж були конкретні причини поразки Ющенка? Він назвав дві. Перша —надто сильними виявилися два фронти, проти яких йому довелося боротися. Ці фронти, за аналогією з воєнною історією, Ющенко ефектно назвав — “обидва Східні”. Що ж це за фронти? Цитуємо: “найбільшу шкоду Україні несуть два зла — авторитаризм і махровий популізм, а по-простому — брехня під національними одежами. Авторитаризм — бо це завжди окупант. Це — загарбник. Він загарбує твої права, твої можливості, твій вибір, твоє майно, все, що тобі належить. Навіть твою мову, твою мрію — тому це є зло. А махрова брехня — бо це завжди хвороба. Вона діє по-іншому. Спочатку, вона знищує організм зсередини. І врешті-решт забирає твою свободу, твою мрію. Хочу великим курсивом виписати для української нації — кінцевий результат цих двох сценаріїв для України один і той же — це втрата свободи, суверенітету, а за цим і державності. Питання лише в часі.”
Абсолютно прозорий натяк на два прізвища, які носять ці “фронти”. Якщо додати, що другий фронт (БЮТ) за словами Ющенка — надовго, то висновок невтішний:  “Бермудський трикутник”  української політики триває.
Друга причина поразки — традиційна: розбрат у національно-демократичному таборі : “сумарна поразка національних та демократичних сил має виключно внутрішні причини. Національні і демократичні сили не програли опонентам, вони програли собі.”
Отже, поразка. Але щось же дало підстави Віктору Ющенку зробити ось цей оптимістичний висновок з аналізу виборів : “Нехай нинішня влада не створює собі ілюзій. Ніхто і ніколи, навіть найбільші циніки, навіть найбільш продажні душі не перекреслять тих демократичних і національних перетворень останніх п’яти років. Європейського поступу, свобод, які вдалось сформувати, і переконаний закріпити в нашому суспільстві. Наші цінності, ідеї, мрія не програли, вони живі і за ними майбутнє. Переконаний національна ідея, завжди стратегічно перемагає. ”
   До роботи! Такий був заклик Ющенка, лейтмотив з’їзду. Аби показати приклад, на радикальне оновлення пішла сама партія. Було оновлено її керівний орган — Політичну раду. Майже одностайним голосуванням більш як тисяча делегатів з’їзду рекомендували раді обрати її головою Валентина Наливайченка, керівник громадського руху “Оновлення країи”. Він і був обраний на цей     керівний за Статутом пост у партії, при тому, що Ющенко залишається лідером партії. Ще одна помітна постать в керівництві — одним із заступників голови обраний Володимир Огризко, колишній міністр закордонних справ, який, очевидно, відповідатиме за зовнішню політику. Тим більше, партія задекларувала близьку йому правоцентристську європейську позицію. Ще одним заступником голови став колишній міністр юстиції Микола Оніщук.
Конкретними, навіть жорсткими стали близько десятка ухвал і резолюцій з’їзду. Як в констатуючій частині ( нищівна критика нової влади), так і в конструктивній. Це, зокрема, документи на захист української мови, про загрозу національній безпеці держави, захист свободи слова, міжконфесійні відносини. Питання лише в тому, щоб ці положення після приходу цієї та союзних демократичних політичних сил до влади ( в чому нема жодного сумніву) були виконані. Чого так і не вдалося, на жаль, зробити  за 5 років помаранчевої влади. Надію вселяє те, що на з’їзді прозвучала теза про потребу пояснення людям, чому так сталося, навіть потребу вибачитися перед виборцями. А ще — запевнення Ющенка, що партія дасть бій ворогам України: “Ця влада відмежувалася від національних цінностей і наступом пішла на історію, пам’ять, освіту, мову, надію на єдину церкву. Так може діяти тільки чужа, неукраїнська влада. Так може діяти тільки окупант. Ми будемо з ним боротися. Ми будемо в жорсткій опозиції до такої влади. Такій владі потрібно протиставити організовані політичні, партійні і громадські сили.”
Що ж, зостається вірити й сподіватися, що Майдан — не згас, що він з нами.
 
А тепер до більш прозаїчних моментів. Підсумки з`їзду свідчать, що є політичні кола, та й бізнесові також, які роблять ставку і на цю політичну силу, яку уособлює Ющенко, на цей вектор українського політикуму. Очевидно, що два вектори, персоніфіковані іменами Януковича і Тимошенко, — це недостатньо для  України. Потрібен і третій варіант. Тим паче., що за ним все-таки проглядаються мільйони виборців, значно більше, аніж проголосували за Ющенка на виборах.
   Стосовно ж більш конкретного моменту — відродження самої партії “Наша Україна”, то тут теж щось робитиметься, адже вона майже розвалена. Притому, що на з’їзді була названа фантастична кількість її членів — 254 тисячі. Насправді ж, наприклад, у нас на Чернігівщині,  від партії самі залишки. Дійшло до того, що ні з кого навіть обрати голову обласної організації, то ж довелося “позичати” в столиці — головою обраний згаданий вже Микола Оніщук. Але можна не сумніватися., що зараз йтиме реальне оновлення цієї партії і до неї прийдуть нові люди. Особливо після місцевих виборів, коли багато що проясниться і відсіються деякі політичні фантоми. А як би там не було, “Наша Україна” — це бренд, символ Майдану. І не слід думати, що люди так уже розчарувалися в ідеях та ідеалах Майдану.  
 

 

ДЕСЯТЬ РОКІВ З ГОНГАДЗЕ

    Саме так. І це не натяк на примітивне гасло “вічно живий” і не посилання на півфантастичні версії, що Георгій дійсно живий. Мова про те, що ми вже 10 років живемо з цією раною, що Україну у світі ідентифікують, на превеликий жаль, частіше всього за двома поняттями — Чорнобиль і Гонгадзе.

Сьогодні, у  десяту річницю  загибелі журналіста,  знову мусується тема так і не завершеного за десятиліття розслідування злочину. Починаючи з того,чи дійсно знайдені в  таращанському лісі  останки є останками Георгія, і завершуючи нав`язливою і наболілою темою про справжні мотиви вбивства і його замовників. Дійсно, туману і тьми тут вистачає. Вимога ясності— така ж зрозуміла, як і наївна. Як тут  не згадати зроблену Віктором Ющенком у перші ж дні його президентства заяву, що завершення розслідування   вбивства Гонгадзе — справа двох-трьох місяців. Після 61-го місяця правління Ющенка, після півроку нової влади справа Гонгадзе в суспільній свідомості — на тій же стадії, що й десять років тому. Це якщо говорити про головне — що ж відбулося?

 Так, на четвертому році президентства Ющенка сіли на лаву підсудних і отримали тюремні терміни перевертні з міліції, звинувачені в безпосередньому вбивстві Гонгадзе. Наступного року було виловлено головного звинуваченого у вбивстві — міліцейського генерала Пукача. Притому, в цій “пукачіаді” чергові дивовижі, починаючи від зникнення генерала, його так званого “переховування” і “пошуків”, до річної тяганини з розслідуванням здавалося б уже розкритого злочину. Чергове зволікання з передачею справи Пукача до суду пов’язане з черговим сюрпризом від майора Мельниченка: щось таке цінне випливло від цього таємничого персонажу драми “Гонгадзе”. “Майор Мельниченко” — то ціла окрема сторінка в цій епопеї. Колись таки нам стане відома справжня суть цієї сторінки. Поки що можемо лише здогадуватися, з якої вона політичної чи геополітичної гри.
    Колись з`ясується все. Невідомо лише, коли настане це “колись”. Але, повторю, наївно вимагати, щоб воно настало негайно. Тому таким же наївним є обурення громадян щойно оприлюдненою заявою Генеральної прокуратури, яка назвала єдиним замовником вбивства Гонгадзе колишнього міністра внутрішніх справ Кравченка. Котрий сам загинув при загадкових обставинах у 2005 році. Нагадаємо, офіційний вердикт слідства — генерал покінчив самогубством. Як можна самогубці після першого пострілу в себе зробити ще й другий, це все з того ж туману, яким оповите тут все. Звичайно, ніхто нині в здоровому розумі не вірить, що замовником є Кравченко. Точніше він, звісно. міг дати таке замовлення, таку команду Пукачу — вбити журналіста. Але — явно за чиєюсь командою. Тому коли нам говорять, що вбивство журналіста замовив Пукачу Кравченко, виникає логічне й просте запитання : а то ж замовив це Кравченку?
    Але чого ми дивуємося відсутності відповіді на такі запитання? Якого рангу злочин, політична гра, такого рангу й злочинці, оті “замовники”, імена яких нам так хочеться знати все сьогодні. Зустрічне запитання: а ми знаємо справжні обставини вбивства  президента наймогутнішої держави світу Джона Кеннеді? Ми можемо вірити офіційному слідству у справі про отруєння Віктора Ющенка? Ми віримо вердикту у справі про вбивство В`ячеслава Чорновола?   Ми можемо похапцем сприймати на віру чергові одкровення з так званих “плівок майора Мельниченка”?
    Все сказане зовсім не означає, що суспільство має змиритися з тим, що правду дізнається нескоро. Просто, коли ми нещадно критикуємо наші правоохоронні органи, наше лівосуддя”, не варто забувати, що вони такі, як і держава, суспільство в цілому, є їх частиною. Зміни ж в суспільстві неможливі без утвердження справжньої демократії, реальної свободи, і чи не найперше — свободи слова. Відтак в цю сумну річницю варто поговорити не тільки про розслідування власне самого злочину, а й про те, що уособлює ця трагедія і які висновки ми з цього зробили? Уособлює вона якраз нищення свободи слова, а висновків з цього зроблено дуже й дуже мало. Йдеться не тільки про десятки вбивств, нападів та інших актів насильства проти журналістів, якими густо позначене у нас це десятиліття. А й про те, що у нас так мало зроблено для утвердження свободи слова.
    За це десятиліття, як і за попередні роки, так і не створено потужного національного демократичного інформаційного простору. В ньому надто привільно почувається імпортні і доморослі україножери. Приклади цього множаться мало не щодень. Ось найсвіжіший — рішення Запорізької обласної ради про надання російській мові в області якого особливого “регіонального статусу”. Такого, що окрім іншого, передбачає і порушення існуючих в державі правил застосування цієї мови в засобах інформації. Простіше кажучи, подальша русифікація нашого медіапростору. Роками тягнуться безпредметні балачки про роздержавлення величезного масиву преси влади, цього потворного для демократичних суспільство явища. Національно-демократичні сили не лише не створили потужного медіа-ресурсу, а в значній мірі втратили те, що мали.
    Ось про що варто сказати в річницю загибелі Георгія Гонгадзе.   І саме боротьба за утвердження не голослівно декларованої владою, а справжньої свободи слова буде найкращим вшануванням пам`яті журналіста.