Високий Вал

Останнє оновлення 18:33 понеділок, 12 листопада

Укр Рус

Петро АНТОНЕНКО

журналіст

ДЕГРАДАЦІЯ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

    Переформатування Чернігівської обласної ради на її сесії 14-го травня потребує серйозного осмислення. Адже під великий сумнів поставлено тезу про те, що саме в регіонах, в областях, народжується нова політична еліта,  яка прийде на зміну  гнилій еліті столичній. На жаль, гниль роз`їдає все згори донизу.

    Що ж, власне, відбулося? Було проголошено утворення нової більшості в Чернігівській обласній раді на основі фракцій, які  утворили коаліційну більшість і у Верховній Раді.

   Одразу слід зазначити, що , на відміну від парламенту, закон чітко не регламентує таке поняття,  як правляча коаліція фракцій у місцевих радах. Це чисто символічні утворення ідейно близьких політичних сил. Депутати голосують на свій розсуд, а не за вказівкою фракції. Це  стосується навіть парламенту, не те що місцевих рад. Керівні органи районних і обласних рад обираються також просто більшістю голосів депутатів, незалежно від їх фракційної приналежності.
    Інша річ —Верховна Рада, де чітко окреслено статус правлячої коаліції фракцій. Їй надано важливі державні повноваження, насамперед, на формування уряду, визначення кандидатури прем’єра.
   Але при всій цій відмінності місцевих рад від Верховної, утворення тієї чи іншої більшості має певне політичне, ідеологічне значення. Ось чому нинішній правлячий режим і повів наступ на місцеві, насамперед, обласні ради з метою переформатування в них більшості. Саме в руслі цієї узурпації влади (регіонали називають цей процес “консолідацією”) і слід розглядати події в обласній раді 14 травня. Мотиви правлячого режиму також цілком прозорі. Представницькі органі влади — остання ще не узурпована регіоналами гілка влади в державі. На відміну від виконавчої влади, тобто обласних і районних державних адміністрацій, які просто є структурами президентської адміністрації і призначаються президентом, представницька влада  —  ради --обирається на місцях прямим голосуванням населення району, області. І за Конституцією України цій владі надано немалі права,  це принаймні три винятково важливі державні функції — бюджет, земля і комунальна власність.  
   Друга причина спроби узурпації місцевої влади регіоналами в тому, що вони перемогли на недавніх президентських  виборах лише трохи більше як у третині регіонів, а більшість областей голосувала не за Януковича. У   відповідних регіонах і місцеві ради за складом  опозиційні нинішній владі. І ухвали деяких місцевих рад, насамперед, у Західній Україні, про вимогу скасування  Харківського пакту Януковича—Медведєва ., а то  й  імпічменту Януковичу  — все це, звичайно, не по нутру правлячому  режиму.    
    Не випадково саме з подачі регіоналів, яким., на жаль, підіграли й деякі нинішні опозиційні сили,  представницька влада була заблокована скасуванням чергових місцевих вибрів, які мали пройти 30-го травня. Парламент скасував їх, не призначивши нову дату. Між тим місцеві ради,  які були обрані весною 2006 року згідно Конституції на  4  роки , уже стали зараз, у травні, юридично нелегітимними Звичайно, вони діятимуть, аж до нових виборів, які пройдуть невідомо коли. Існуватимуть у підвішеному стані. Але на всяк випадок, щоб добити  їх остаточно, регіоналам і потребувалася така узурпація місцевих рад.
    Отже, більшість в Чернігівській обласній раді, яка була сформована за результатами виборів березня 2006 року й існувала   всі 4   роки каденції ради. 14 травня була ліквідована. Нагадаємо, що  більшість ця була утворена з фракцій БЮТ, “Наша Україна” та Блоку Литвина. Цікаво, що це конфігурація більшості., яка в парламенті склалася лише після розпуску обраної в 2006 році Ради і позачергових виборів осені 2007 року. А от після виборів 2006-го, де в результаті взаємних чвар політичні сил Майдану БЮТ і “Наша Україна” не набрали більшості,  після затяжної коаліціади і деградації Соцпартії Мороза в табір регіоналів,утворилася коаліція Партії регіонів, соціалістів і комуністів. Тож, начебто зрусифікована й комунізована, як дехто вважає, Чернігівщина  продемонструвала, як треба голосувати на виборах і яку утворювати більшість. Нагадаємо також., що саме та більшість обрала головою обласної ради депутата від БЮТ Наталію Романову, а її заступником депутата від “Нашої України” Олега Обушного,  котрий ще й очолив обласну організацію цієї партії.
    І ось ця більшість була ліквідована і утворена нова, за зразком парламенту. Як і у Верховній Раді, в нову більшість увійшли фракції Партії регіонів (15 депутатів), компартії (6) і Блоку Литвина (5). Але, як і в парламенті, це ще не становило  більшість— сумарно 26 депутатів з 90-то, що є в раді. Та  у нас в обласній раді, на відміну від Верховної, є ще й  фракція соціалістичної парті, 16 депутатів якої також увійшли до більшості. І  все одно не вистачало! Це лише 42 депутати. І ось тут останній гвіздок у чернігівську демократію вбила своєю зрадою фракція “Нашої України”: 9 її депутатів з 12-ти  увійшли до більшості, в якій тепер виявився 51 депутат..
    Про фракцію “Наша Україна” й хочеться сказати основне в цих замітках. З Блоком Литвина все більш-менш ясно, що візьмеш з цієї безликої і продажної політичної сили. А от “Наша Україна…”
    У цієї фракції вже не так багато спільного з колишньою створеною у 2005 році однойменною партією. Але все ж це залишок  політсили Майдану. Внаслідок перебігання депутатів  з одної партії в іншу політичний  спектр фракції досить заплутався. Наприклад, Віктор Лазар уже давно не в партії “Наша Україна» , а в партії “Реформи і порядок”, більше того,  є головою обласної організації цієї партії. Але яким здоровим глуздом можна збагнути перехід цього обласного політика до коаліції регіоналів та їх прихвостнів (говорімо прямо)  у обласній раді, в той час., як голова самої цієї партії Сергій Соболєв не просто один  з лідерів парламентської опозиції, лідерів фракції БЮТ, а прем’єр тіньового, тобто опозиційного уряду.
    В коаліцію регіоналів перейшов і Олег Обущний, недавній голова обласної організації “Нашої України”. Правда, він вже з півроку очолює  обласну структуру “Фронту змін” Яцеюка. Але ж і  Яценюк також числиться в опозиції ,  є одним з її лідерів, депутатом  опозиційної фракції “Наша Україна — Народна Самооборона” . З попередньої більшості спокійно перейшов у нову  регіональну навіть голова фракції “Наша Україна” у обласній раді Сергій   Берестовий. Ще один перебіжчик  до регіональної більшості  — Володимир Приходько. Він  також далеко не рядовий політик. Знайшовши свою чергову вже партію “Єдиний центр”,  навіть очолює її обласну організацію. Хоч і ця партія заявляє на всеукраїнському рівні про свою опозиційність до влади регіоналів.
    Не варто зараз навіть довго аналізувати причини подібного “тушкування”, перебіжок і зрад. Найбільш очевидна —бізнесові інтереси, адже чимало з перекинчиків, та й взагалі депутатів облради мають той чи інший бізнес.  І шантажувати їх  новій владі дуже просто.
   Більш актуальне інше питання. Як це  член обласної організації, навіть голова (!) цієї організації такої-то партії, яка однозначно перейшла в опозицію, може спокійно переходити на інший бік, ставати супротивником власної ж партії? Цей абсурд свідчить про абсолютну слабкість політичної структуризації нашого суспільства. Адже, за великим рахунком, такий партієць мав би бути негайно виключений з партії, а подібні партійні організації розпущені.
    Все це свідчить і   про компрометацію пропорційної системи виборів місцевих рад, тобто виборів за списками партій і блоків. А причиною якраз і є слабкість самих партій. Зарадити цьому можуть лише самі партійці. І єдиний вихід, якщо чесно,— саморозпуск цих партій шляхом виходу з них самих рядових партійців, Бо не видно, яким чином рядові члени ПРП, “Фронту змін”, ”ЄЦ”, не кажучи вже про деградовану ”Нашу Україну”, можуть вплинути на своїх партійних  вождів, обласних і столичних. Про який вплив ми говоримо, коли більшість рядових партійців не знають елементарної інформації, навіть того, як же  голосують їхні депутати. Чи відомо рядовим партійцям Чернігівщини, що на цій же сесії пропозиція прийняти ухвалу протесту проти підписання харківської угоди по Чорноморському флоту Росії  набрала при голосуванні аж 3 голоси, це навіть просто за те, щоб поставити це в порядок денний. Три голоси з 90-а. Це що — такою є позиція рядових членів партії, позиція жителів Чернігівщини? 
    Саме тому  рядові члени названих та інших партій, що називають себе демократичними, національно-демократичними, мали б поставити питання про саморозпуск цих партій, почати виходити з них ще 8 лютого, на другий день після погрому на президентських виборах. І про об`єднання у  принципово інші, оновлені партії.  
                                х  х х
   В продовження теми варто згадати, що напередодні, 13-го травня, в Чернігові також був створений обласний комітет порятунку України. Але дуже характерно, що під рішенням про його створення підписалися всього лише  дві партії. Це галаслива й радикальна “Свобода”, і це віртуальний Конгрес українських націоналістів, давно розвалена партія  як на всеукраїнському рівні, так і на обласному. Всі інші засновники цього комітету — це громадські організації, політизовані, національні за духом, але, в більшості, такі ж віртуальні й майже не діючі, за винятком хіба що “Просвіти” та ще одної-двох.
     Постає питання: де ж партії?  Втім, про що ми говоримо? Про які партійки? Про яких політиків? Про яку нову  регіональну політичну еліту?                            

ОПОЗИЦІЯ БЕЗ ПОЗИЦІЇ...

Що далі? Як бути? Ці вічні запитання постали не просто перед  опозицією та її лідерами, а перед   суспільством, яке, схоже, вже саме опинилося, і дуже швидко, в опозиції до обраної ним же влади. Розкид думок, відповідей  на ці запитання — від штурму  Верховної Ради —  до тихого інтелектуального опору. Ошелешене подіями 27-го квітня в парламенті, цією ратифікацією пакту Януковича — Медведєва, точніше,  ФАЛЬСИФІКАЦІЄЮ РАТИФІАЦІЇ, суспільство має якнайшвидше дати відповідь.

    На мітингу під парламентом лідерами опозиції було проголошено створення Комітету захисту України, заклик до створення таких комітетів в областях,  похід в народ, для підняття  його  проти “хунти”, “банди”, “узурпаторів” — як ще там було названо нову владу?  Саме до народу зосталося апелювати його демократичним проводирям, ще зовсім недавній владі, яка своїми чварами і нездарним владуванням безмірно завинила перед  народом, до якого тепер апелює. Але  що ж все-таки пропонується в цій боротьбі?  Як “піднімають народ”?
     Нещодавно на прес-конференції депутата одної з опозиційних фракцій парламенту я почув, що особливим  здобутком опозиції, принаймні,  на тому засідання парламенту  27-го квітня,  він вважає   кидання яєць у спікера Литвина. Далі йшлося по бійку в сесійній залі, димові шашки. Тобто, все, що  пов’язане з озвученим на мітингу біля парламенту  закликом до народу прийти 11 травня   на акцію протесту до стін парламенту і не то блокувати, не то штурмувати його з вимогою денонсації Харківської угоди. Якщо ні — то блокувати парламент аж до його розпуску, а відтак проведення позачергових виборів. Депутат  уточнив, що стояти під парламентом люди мають і день, і тиждень, і місяць чи два. Тобто, Майдан-2.
   Але тут постає  чимало  запитань. Скажімо, про інші форми парламентської боротьби, додатково до  стоянь і штурмів. Чи можна скасувати так зване рішення  парламенту від 27-го квітня в судовому порядку? Чи може опозиція розпочати процедуру імпічменту президента Януковича? Чи буде вона ініціювати, як було задекларовано,   рішення про відкликання суддів Конституційного суду, що узаконили коаліцію “тушок”? І, напевно ж,  узаконять і Харківський пакт. Навіть якщо при голосуванні за подібне опозиція   не набере 226 голосів.  Але чому ж не можна  навіть ставити ці питання у  парламенті?   Як засіб політичної, пропагандистської боротьби. І  оприлюднювати імена тих, хто голосував проти, як і по харківському пакту.
    Ще одним важливим моментом, раз уже мова зайшла про “всю Україну”, є питання про оцей самий рух опору, акції протесту в регіонах. Конкретніше — чому в той день, 27-го квітня,   синхронно з акцією протесту в столиці  майже не проходили  такі ж акції в регіонах, де  практично жодна  з так званих опозиційних, демократичних  сил не вивела людей  на центральні площі міст на мітинги? 
     Ще одною помилкою опозиції зараз є  те,  що народ піднімають   голими фразами, а не  вагомими політичними аргументами. Вониє, але народ їх не чує. І не лише через  окупованість і  продажність нашого медіа-простору, а й  від млявості опозиції. Де вони,  мільйони бодай хоч  листівок, донесених до  громадян, де б спростовувалася нахабна брехня  влади про “благо” газових угод,  “зупинення тарифів і цін”. А  при такій ситуації в медіа-просторі демократичні сили мали б нарешті подумати про підтримку, розвиток, створення державницьких  мас-медіа. Хтось згадав хоч зараз, до речі, в розпал передплатної кампанії, про ці ЗМІ?    
    Продовжує тему “всієї України” й такий важливий момент. як позиція місцевої влади — органів самоврядування, останньої ще не узурпованої частини влади в державі. Ця позиція надзвичайно важлива, бо  це вже серйозно, коли цілі обласні ради, поки що, на жаль,  лише в Галичині,  приймають резолюції з вимогою скасування ганебної угоди з Росією. Але про яку гілку влади ми говоримо? Ту, що фактично паралізована рішенням парламенту про скасування місцевих виборів  і “занесення” їх невідомо куди?  За що  голосувала й частина фракції НУ—НС. І тепер ми слізно апелюємо до цієї місцевої влади?  То невже ж і винесення на трибуну парламенту проекту постанови про розблокування місцевих виборів — також марна затія”?
    Які ще аргументи, заклики, план дії запропоновано опозицією народу, що чекає від політичних опозиційних сил саме цього? Хтось там з політиків щось мляво мимрить про акції непокори, страйки, аж до всеукраїнського. Гарні, перевірені засоби. Теоретично. А практично? В демократичних країнах подібні речі в значній мірі покладаються на профспілки й ними організовуються. Але про що ми говоримо, коли у нас профспілковий рух подрібнений майже так, як партійний. Профспілок не менше, ніж козацтв. А основна організація — Федерація профспілок України ще за помаранчевої влади спокійно загнуздана регіоналами. Чи ж випадково майже непомітною в політичній колотнечі щойно, у квітні, пройшла така дуже б помічена в багатьох державах затія влади, як прийняття нового Трудового кодексу. “Не помітили” цього, за великим рахунком, ні наші профспілки, ні політична опозиція, чимало представників якої й самі спокійно проголосували в парламенті за цей закон. А там є такі положення, які нагадують порядки в трудовому концтаборі. І якщо таке приймається, то про який опір трудового люду, про які страйки ми говоримо? Навпаки, це політичне блюзнірство — апелювати до вкотре обдуреного й кинутого люду.
    Що ще? Створення по регіонах комітетів руху опору, захисту, порятунку України? Чудово. Починаючи зі створеного такого комітету в столиці, який, очевидно, має стати всеукраїнським. Але, судячи з самої методи утворення його знов таки інтелектуалами, знову ж через Спілку письменників, це буде, скоріше, інтелектуальний центр опору. Безумовно,  потрібний, але в сув`язі з політичним опором. І тому просто дивує ще одне в стратегії політичної опозиції між 27 квітня і 11 травня. Те, що опозиційні партії не створюють в регіонах  згадані комітети  саме через свої партійні структури. Враження, що партії умисне маскуються, виставляючи попереду себе так звану громадськість. Може, це для того, щоб підкреслити: рух опору, мовляв, --  це народний рух. Але тоді логічно постає запитання: а партії що --  вже перестали бути народними, тобто демократичними, добровільними об`єднаннями громадян? Невже так воно і є?
     Втім, дивного в усій оцій “стратегії” опозиційних сил нема. Адже ключова   тема  єдність дій  політичної опозиції. І це буде найважче — забути, як сказав Анатолій  Гриценко, “про всі рейтинги, вибори, особистісні конфлікти і стати в один ряд”.  Але  наші політичні  лідери зобов’язані це зробити. І в цьому русі на захист України мають бути поруч, на рівних, всі ці політики: назву їх в алфавітному (саме так!) порядку— Гриценко, Кириленко, Костенко, Тимошенко, Тягнибок, Ющенко, Яценюк.  І тоді в цей ряд стане, вже не за алфавітом, а за чином, український народ.
   Та до цього ще далеко. Тут окреслено лише кілька  доволі незрозумілих дій політичної опозиції, якими позначилися ці два тижні між бурхливим 27-м квітня і продовженням цього — 11-м травня. У багатьох громадян такі незрозумілі дії  опозиції вже викликають думки про зговір її з владою, тобто фактично про зраду мільйонів своїх прихильників. Не хотілося б у це вірити. Але факт розгубленості, продовження чвар опозиції — все це, на жаль, існує. Що далі?  
х      х         х
    Все це написано наприкінці двотижневого “піднімання народу” на захист України, тобто перед задекларованим гучним акордом цього “піднімання”, перед 11-м травня. Непросто щось прогнозувати в  нашій дивній країні, де вранці не знаєш, що буде увечері, а вечором — що буде вранці. І все ж, більш-менш реально можна спрогнозувати, що завтра не буде нічого ТАКОГО особливого ні в стінах парламенту, ні під ними, на вулиці. Підстави для такого прогнозу дає весь хід безликого “піднімання народу” в ці два тижні. Юлія Тимошенко, звичайно, їздила по Україні, щось там говорила, планувала, до чогось закликала. І це зрозуміло: все-таки лідер — ні, не всієї опозиції, адже вона й сама заявляє, що не претендує на таке, але принаймні, лідер, мабуть же, найпотужнішої її течії. Але навіть пані Юлія якось  так сумно зазначила, що ось, мовляв, до 11-го травня поз`їжджаються із закордонного відпочинку всі лідери опозиції,  і щось та буде. Дійсно, дехто з них піднімав народ доволі своєрідно — хтось візитом до Німеччини, хтось інший лазінням по горах, в очікуванні не так чогось такого опозиційного”, як теплого місця у владі. Та вже якось назавтра позбираються. Правда, трикляті запитання на кшталт “Що робити? Як бути?”, очевидно, залишаться й на післязавтра. Для народу, не для політиків. 
 
Продовження теми: вівторок, 11 травня
В УКРАЇНІ ЙДУТЬ ДОЩІ…
   Дійсно, в  нашій дивній країні важко щось прогнозувати навіть на один день. Але на цей раз, як і прогнозувалося,  у вівторок не відбудеться НІЧОГО ТАКОГО ні в стінах парламенту, ні біля них. Ні блокування трибуни з вимогою денонсації Харківського пакту, ні стояння 100-тисячного мітингу під парламентом з такою ж вимогою, а інакше — розпуск парламенту.  Все виявилося прогнозованим, виходячи  з  того, як опозиція в ці два тижні піднімала народ.
    То ж був благенький мітинг   поблизу парламенту, в Маріїнському парку, де людей було навіть МЕНШЕ, ніж 27-го квітня. І річ навіть не лише в тому, що по периметру парламенту, як і два тижні тому, стояли намети Партії регіонів. І не лише в тім, що на цей раз для інших людей, не регіоналів, була перекрита вулиця Грушевського. Не лише в тім, що по дорогах на Київ міліція затримувала автобуси й маршрутки з людьми з областей, які їхали на акцію протесту. Врешті, навіть один  тримільйонний Київ міг би виставити десяки тисяч демонстрантів.  
     А на мітингу виступили і Юлія Тимошенко, і кілька політичних та громадських діячів — від створеного напередодні, 10-го  травня,  Народного комітету захисту України. Комітету, де  нарешті начебто ж “засвітилися” й опозиційні  партії, правда, здебільшого ті, що гуртуються довкола БЮТ.
     Тихо було в ці хвилини і в парламенті. Звичайний сесійний день, кілька десятків  винесених на розгляд питань. Можна, правда, вважати результатом акції протесту біля  парламенту те, що  в ньому було проголосовано постанову — заслухати в  середу інформацію  Уряду щодо підготовки міждержавних угод України і Росії, які планується  підписати у Києві  17-го травня Але й тут можа дещо спрогнозувати, судячи з невеликої дискусії при прийнятті у вівторок цієї ухвали. Представники опозиційних фракції Юрій Кармазін (НУ—НС) та Олег Ляшко (БЮТ) внесли пропозицію,  щоб у вівторок профільні комітети парламенту витребували в уряду проекти цих українсько-російських угод, обговорили їх на засіданні комітетів і висловили свою позицію в сесійному залі. І щоб   це було слухання за повною програмою, з доповіддю прем`єра,  участю профільних міністрів. На це лідери фракцій коаліції — Петро Симоненко від компартії та Олександр Єфремов від Партії регіонів внесли пропозицію обмежитися просто заслуховуванням інформації уряду без всякого обговорення. А ще один депутат-комуніст запропонував взагалі дочекатися підписання угод, а потім проаналізувати їх зміст. Ну, зовсім як по Харківському пакту. Якщо хтось не згоден, у коаліціянтів завжди знайдеться 226 голосів. А то й більше. На початку засідання спікер Литвин оголосив імена депутатів, що поповнили коаліцію. І серед них не лише ті,  що прийшли у фракцію регіоналів на зміну тим, котрі пішли і виконавчу владу,а додалося й ще  кілька “тушок”з інших фракцій.
    Так само без особливих проблем було проголосовано обрання комуніста Адама Мартинюка на посаду першого заступника голови парламенту. На слабенькі протести опозиційних депутатів,  що ця посада за традицією  віддається опозиції, коаліціянти-кнопкодави мовчки відповіли голосуванням.
    Схоже, озвучений у ці два тижні заклик БЮТ “Спочатку посадимо Януковича, а  потім картоплю” не спрацював. Люди воліють насамперед впорати городи. Так надійніше. 
    …У геніальному романі Маркеса “Сто років самотності”  є  взагалі супергеніальна  фраза. Керівник повстанців полковник Буендіа телеграфує у рідне місто Макондо своєму приятелеві, щоб дізнатися, що нового у їхній затяжній партизанській боротьбі?  Запала  тривала пауза. Приятель дивиться у вікно, на сіре нависле небо і потім  шле  телеграфом  блискучу фразу: “В Макондо іде дощ…”
 
     

 

     

БАТЬКІВЩИНУ - НА ПРОДАЖ ?

Пакт Януковича—Медведєва як тест для українців

    Перші 50 днів нової зради, тобто нової влади,— встигли багато:
—утворено антиконституційну парламентську коаліції та її уряд,
—скасовано місцеві вибори,
—почато торги суверенітетом.
      Перша прес-конференція Президента Віктора Януковича для  журналістів регіональної преси України, за участю і столичних медіа, називалася  “50 днів нової влади”. Янукович пояснив, що відійшов від традиції   в політиці  звітування  влади за перші 100 днів, оскільки, ситуація, мовляв, така напружена, що день іде за два.
    Що правда, то правда. Нова влада поспішає так, наче  перед потопом. Враження  — щоб швидше розпродати   державу, але  за версією самої влади — щоб швидше вибратися в ями, в якій опинилася країна. Аналізу цієї “ями” і була присвячена перша третина прес-конференції. І тут  досить навести цитату Президента, сказану при самому початку : “Ми прийняли країну в жахливому стані”.
     Зекономимо час на переповіданні цього “стану”. Нічого нового. Всі ці бідкання пополам з гнівними тирадами ми й чуємо  останні тижні, всі оці “50 днів”, починаючи з шабашу   на засіданні парламенту 11 березня, коли оформлялась  узурпація влади у вигляді коаліції “тушок” і призначення нею “тушкованого” Уряду. А що ж зроблено за цей час, за ці 50, а за запропонованою методою “дня за два”— то й за всі “сто днів”? Схоже, це  дві речі : “економічні реформи” та “боротьба з корупцією”. Не поспішайте радіти : ці речі просто ЗАДЕКЛАРОВАНО одними з перших   Указів Януковича. Мова   про утворення двох національних комітетів, які очолив сам глава держави, — комітету з реформ і комітету боротьби з корупцією. Ну то  що ще треба цим посполитим? Їм  же кинуто дві основні “фішки”, які люд так любить чути, а влада і претенденти на неї  так люблять кидати в маси : “реформи” і “порядок”, читай — “боротьба з корупцією”.
    Власне, звітувати ще не було про що, окрім того, що йде “консолідація” влади та що вона розбирається із “завалами” влади старої. Та, чесно кажучи,  й не до цього  звітування було, бо всі  учасники прес-конференції наелектризовано чекали основного — аналізу того, що сталося напередодні, 21-го квітня,  в Харкові. Президентові  довелося таки перейти до цієї теми , до пакту Януковича—Медведєва. За  останні  дні  про це вже стільки сказано. Але та прес-конференція —   то, по суті, був перший публічний виступ Януковича після того, що він накоїв у Харкові. Основна його мотивація  — все це задля порятунку економіки країни, а відтак самої країни. І все це, знову таки, є виправленням жахливих діянь попередньої влади.
   Щодо попередньої влади, то  доведеться копнути дещо  далі від помаранчевої. Річ у тім, що  чи не вперше главою держави було офіційно повідомлено те, що всі підозрювали. Янукович оприлюднив СПРАВЖНЮ вартість оренди Росією  бази Чорноморського флоту в Криму.  Виявляється, на момент підписання у 1997 році  угоди про перебування Чорноморського флоту Росії в Україні, тобто про оренду кримської бази для цього флоту,  Україна  мала борг Росії за її газ у розмірі 2 мільярдів доларів. Цей борг розділили на 20 років оренди, і вийшли близько ста мільйонів на рік, точніше 98,7 мільйона. Цю суму Росія і стала нам платити¸ притому, не грошима, а бартером, тим же газом. Так і платить всі 13 років. А тепер —  справжня ціна оренди для флоту і його велетенської інфраструктури, вирахувана за всіма міжнародними правилами й тарифами: 1,3 мільярда доларів на рік. Тобто, у 13 разів більше! Ця цифра була виведена ще тоді, була давно відома всім, кому треба, окрім громадян України. Янукович з гордістю повідомив, як “розшукали” цю цифру і  тих, хто працював над цими розрахунками. Ще з більшою гордістю повідомив, як він оперував цим справжнім тарифом на нелегких переговорах з Росією в Харові. Правда, чомусь промовчав, яка ж “попередня” влада підписала ту ганебну угоду 1997 року? Бо треба було б тоді назвати зовсім не помаранчеву владу, а свого політичного батька Кучму. Того самого, котрий зараз сміє просторікувати про “конституційність” Харківського пакту.
    І ще один, останній абзац на економічно-політичну тему. Справа в тому, що більш конкретною мотивацією підписання угоди “флот на газ” Янукович назвав попередню газову угоду з Росією, підписану на початку минулого року в Москві Юлією Тимошенко. Цю угоду було названо не просто ганебною, а такою (цитую),  “що кладе Україну в могилу”. Он звідки доводиться витягувати її регіоналам, а ви про флот…Аналіз тої так і не проаналізованої суспільством,  у значній мірі втаємниченої від нього угоди — окрема тема. Так от Янукович заявив, що нова харківська угода  замінить оту підписану торік здирницьку для України. І здешевлення газу — проти торішньої угоди — дасть Україні прибуток у кілька мільярдів доларів щорічно. Точніше, не прибуток, а зменшення витрат.
    А тепер час перейти від політичної економіки до геополітики. Бо  теревені про “здешевлення” нагадують недавно бачену мною базарну сценку. Немолоді вже жіночки товпилися у черзі, де “викинули” цукор “всього” по 8 гривень. А в магазині ж він по 9. Те, що ще торік він коштував 4 гривні, вже забуто. Все відносне. Отак і з цією газово-флотською арифметикою. Спершу продається Крим  за 13-ту частину вартості. Потім купується газ,  на третину дорожчий, ніж купує Європа. А потім нас ощасливлюють “здешевленням”, правда,  за розпродаж держави.
   Це вже не економіка, це щось інше. Не кажучи вже про такі речі, як газова наркоманія України, коли ми закуповуємо газу мало не вдвічі більше потреби. І, до речі,  в Харкові наша влада підписала й доповнення до отої торішньої газової угоди з Росією. Так от в ній Україна зобовязалася закупити цього року газу ще більше, ніж за угодою, підписаною торік. Аж на 3 мільярди кубометрів, тобто вже не 36, а майже 39 мільярдів. Не кажемо  вже, що задеклароване здешевлення буде здешевленням насамперед для олігархів, спонсорів партії регіонів і нової влади, які, попри кризи, жирують і далі.
   Але навіть і не це головне, а готовність 50-денної влади в наступні 50 днів допродати Україну  Московії до останньої нитки. Бо до чого тут математика, коли в нормальному суспільстві, нормальній державі є речі, які не продаються. Але, схоже, ми таки ненормальні. Ми не прибалти, які в схожій ситуації, при хамському шантажі Росії,  заявили, що готові жити в злиднях, але не будуть торгувати матір’ю. У нас ненормальна опозиція, яка мовчки проковтувала все, що передувало тому, до чого ми прийшли 21-го квітня:  фальш, демагогію, узурпацію і топтання Конституції.       
     …Деякі речі в історії здаються якщо не містичними, то принаймні символічними. Хіба не символічно, що Харків, де був підписаний пакт,  самі підписанти та  їх холопствующі “ідеологи” вперто називають “першою столицею України”, очевидно, маючи на увазі першу столицю загарбаної  після московської окупаційної війни 1917—1920 років колонії — України.. А чим не символічне те, що підписання пакту відбулося між днями народження Гітлера і Лєніна? Або те, що в рік завершення угоди про перебування російського флоту в Україні, тобто у 2017-у, буде якраз 100-річчя Жовтневого перевороту. І чим не подарунок комуно-московській імперії до цього ювілею — загнати ржавий гвіздок в тіло України ще на десятки років. Втім, яка тут містика. Бронзовий більшовицький фюрер, єдиний пам’ятник на центральній вулиці столиці незалежної держави, позирає через наші голови якраз у той бік, де підписувався АКТ ЗРАДИ.    
 
У продовження теми
В ДИМУ САМОРОЗТОПТАНОГО ПАРЛАМЕНТУ
     У вівторок 27 квітня 2010 року, на другий день по річниці Чорнобиля, в Україні стався Чорнобиль політичний. Між 10.00 і 10.30, ранком, згорів наш парламент, Верховна Рада України, яка сама себе спалила і сама себе розтоптала.
     Все відбувалося на очах кількох сотень людей в сесійному залі Верховної Ради, де в ложі преси був і ваш кореспондент, і перед мільйонами телеглядачів по всій Україні, а тисячі людей у ці хвилини стояли протестуючи під стінами парламенту.
    Ми, наївні громадяни держави, ще не знали, якими можуть бути вершини (чи прірви) політичного цинізму. Виявляється, вони є. Це коли голова Верховної Ради Литвин зачитує результат офіційної реєстрації народних депутатів для сесійного засідання, і проголосивши, що “в залі зареєструвалося 211 народних депутатів”, спокійно починає це засідання. Абсолютно неправочинне, адже зареєструвалося депутатів МЕНШЕ навіть від простої більшості складу парламенту. Замість того. щоб оголосити, що засідання через відсутність кворуму не відкривається чи бодай оголосити повторну реєстрацію, спікер починає це брутальне шоу. Набагато брутальніше, ніж кидання яєць прямо в президію парламенту, в голову спікеру, котрого, правда, тут же служки закрили , очевидно, зарані заготовленими парасольками.
    І далі ганебне дійство було продовжено внесенням “на розгляд” порожніх депутатських крісел (регіонали блокували трибуну) закону про ратифікацію Харківського пакту Януковича—Медведєва. Під неймовірний шум і скандування “Ганьба!” не лише опозиційних фракцій, а й журналістів у ложі преси. Під спровоковану якимись незрозумілими типами в сесійній залі бійку. Під шматування цими ж типами і регіоналами державного прапора України, яким фракції БЮТ і НУ—НС накрили свої місця в залі. Нарешті, під кількаразово кинуті на підлогу сесійного залу димові шашки. Густий дим оповив залу, в ньому не було видно ні табло, ні президії, нічого. І в цьому несусвітті прикритий парасольками спікер ставить “на голосування” закон про ратифікацію харківської угоди. І оголошує “За — 236 голосів. Рішення прийнято”.
   Як можна було набрати 236 голосів “за”, коли на засідання зареєструвалося 211 депутатів, це зостанеться ганебним пам’ятником нашому парламентаризму. Питання навіть не в тому, що жменька депутатів-регіоналів, яка бігала по сектору своєї фракції, натискала по кілька кнопок кожен. До цього всі давно звикли. Навіть не в тому, що “проголосували”, наприклад, такі сумновідомі депутати, як Сергій Ківалов та Сергій Головатий, які в цей момент були у Страсбургу. Питання в тому, що 211 зареєстрований і з них — 236 “за”. Відтак абсолютно нелегітимне рішення неправочинного засідання парламенту скасовується в будь-якому районному суді.
   А правильніше сказати так: 27 квітня 2010 року Верховна Рада України не ратифікувала харківську угоду між Україною і Росією по Чорноморському флоту. Не міг цього парламент зробити фізично. Він згорів і роптав сам себе.
Х                х                     х
 Буквально за кілька хвилин по цьому дійству беру коментар у лідера депутатської групи “За Україну” (фракція НУ—НС) і голови однойменної партії В`ячеслава Кириленка.
     —Пане Вячеславе, в залі зареєструвалися 211 депутатів…
    — Отже, це засідання абсолютно неправочинне. І будь-які прийняті ним рішення нелегітимні. Ми будемо їх оскаржувати і добиватися скасування. 
      
 
 

Проклята Катинь ( І проекція на Україну)

     Доля іноді змушує повірити і в містику, і в саму цю долю навіть людей, не схильних до цього. Президент Польщі Лех Качиньськи,      його дружина і представники найвищої політичної еліти країни загинули в авіакатастрофі, прямуючи не на якусь іншу акцію, а  саме на відзначення 70-річчя трагедії Катині.

    І ще одне.  Трагедія сталася, коли в столиці України,  в самому її центрі, в Українському домі третій день ще “достоювала” провокаційна виставка про тяжку  сторінку українсько-польських взаємин, події 1943 року. Але ці події, цю трагедію ініціатори  затії з виставкою  прагнули використати для роздмухування конфронтації між нашими народами. Ініціатори ці  — російські і польські шовіністи, а вони є скрізь. І  робилося це руками нашої так званої правлячої партії регіоналів. Так от російським шовіністам, які імітували співчуття до поляків,  якраз була нагода продемонструвати справжнє співчуття — вшанувати жертв Катині.
    Нагадаймо, що весною 1940 року радянський комуністичний режим  знищив  в урочищі Катинь під Смоленськом понад 20 тисяч представників польської національної еліти. В основному це були офіцери польської армії. Коли восени 1939 року фашистська Німеччина нападом на Польщу розв’язала Другу світову війну, а спільно зі своїм союзником комуністичним режимом СРСР за кілька тижнів розшматувала польську державу, ці офіцери були інтерновані до СРСР. Вони не були навіть полоненими, хоч і полонених за законами війни не можна розстрілювати. Але знищивши протягом попередніх трьох років мільйони своїх же громадян, комуністичний режим СРСР, не задумуючись, знищив і еліту сусідньої держави, не лише військових, а й інтелігенцію. Тепер для Польщі російські ліси під Смоленськом стали Катинню-2, як вже назвав цю трагедію Лех Валенса.
    А про шовіністичну виставку в Києві я згадав тому, що ці замітки не тільки про Польщу, а й про нас, Україну.
    …Лех Качиньськи і його брат-близнюк Ярослав народилися у червні 1949-го, тобто влітку президентові виповнився б 61 рік. Син учасника Варшавського повстання проти фашистів 1944 року з молодих літ присвятив себе боротьбі за Польщу незалежну, демократичну, однаково ненавидячи як нацизм, так і комуністичний режим. Інтелігент-варшав’янин, відомий юрист, він приєднався до робітничого руху опору тоталітарному режиму Польщі, став активним учасником “Солідарності”, найближчим соратником Леха Валенси. При цьому першому президентові нової демократичної Польщі був міністром. Остання перед президентством посада — президент,  тобто мер   Варшави. У 2004 році з нагоди 60-річчя Варшавського повстання добився відкриття в столиці Музею повстання. При цьому отримав від опонентів чимало критики за відновлення національної пам`яті. Аналогія з Україною, де президента Ющенка теж звинувачували   в “акцентуванні на темі Голодомору”.
       2005 року в Польщі були одночасно і парламентські і президентські вибори — іноді це співпадає. На той час могутнє профоб’єднання “Солідарність”, яке повалило комуністичний режим і збудувало нову Польщу, вичерпало історичний ресурс. Знову аналогія — з Народним Рухом України, щоправда, Рух так і не прийшов до влади. На базі “Солідарності” брати Качиньські утворюють правоцентристську партію “Право і Справедливість”. Вона впевнено виграє і парламентські, і президентські вибори. Лех Качиньськи в другому турі здолав свого основного суперника Дональда Туска, лідера “Громадянської платформи”, іншої партії, що утворилася на базі “Солідарності”.  Лех Качиньськи стає президентом, його брат Ярослав прем’єром.
    Польща — парламентсько-президентська республіка з  великими повноваженнями прем`єра. А президент, на відміну від нас, не займається вказівками, як сіяти кукурудзу чи латати дороги. Він має гідно представляти країну у світі. Що й успішно робив Качиньськи. А щодо його внутрішньої політики, вона мала дві основні складові. Перше — абсолютний відхід від тоталітарного минулого, від того 40-річного жаху нав’язаного Москвою комуністичного режиму, друге — “визволення від історії” не в сенсі нехтування національною пам’яттю, а в сенсі національного примирення, консолідації нації. І перше і друге вдалося поза всяким сумнівом.
    У міжнародній політиці цей невеликий на зріст, скромний, інтелігентний чоловік зумів стати в ряд найсильніших політиків Європи і світу. Польща вступила в НАТО (1999 р.) і Євросоюз (2004 р.) при його попередникові соціалістові Олександру Кваснєвському (нам би таких соціалістів-патріотів). Але утвердилася саме завдяки Качиньському. Характерною стала його європейська політика. Він заявив, що оскільки в ЄС сформована команда великих держав, то Польща береться сформувати команду   маленьких. І він її сформував: йдеться про новоприйнятих членів ЄС — в основному, це представники колишнього соцтабору, в тому числі держави Прибалтики, наші співкамерники по СРСР. Шкода, що в цій команді не могла бути Україна, бо нема її взагалі в ЄС. А Польща Качиньського, як найбільша з цієї “команди малих”, врешті, як одна з найбільших держав Європи, повелася по-польськи гонорово з не дуже іноді ввічливими західними старожилами ЄС. І змусила сильних Європи прислухалися до голосу менших країн.
   Така позиція не випадкова. Скажімо, Польща виявилася єдиною країною ЄС та і всієї Європи (додаймо сюди і США, Канаду, Японію), яка в рік світової кризи, рік 2009-й, не лише не знизила рівень економічного розвитку, а підвищила його! І це результат справжніх реформ, а не балачок про них, як це є у нас.
    Притому, Качиньському дорога президентства зовсім не була встелена трояндами. У 2007 році країна пережила політичну кризу, наслідком якої стали позачергові парламентські вибори (як і у нас в Україні). І партія Качиньських “ПіС” зазнала поразки, перейшла в опозицію, а Ярослав Качиньськи втратив пост прем’єра. Главою ж уряду став той таки Дональд Туск. І останні більш як два роки країна мала правоцентристського, досить радикального президента, і поміркованого, більш ліберального прем’єра. Але два лідери країни ніколи не опускалися до поливанні один одного і політичних сил опонентів брудом. (Знову порівняймо з нашими реаліями.) Тому-то Польща — при соціалісті, націоналісті, лібералі — була і залишається Польщею.
      Зостається додати, що Лех   Качиньськи твердо обстоював ідею “УБЛ”. Тобто ідею існування незалежних, міцних, дружніх сусідніх держав — України, Білорусі, Литви. Що допомагало б стримувати натиск Росії, натиск з багатовіковою історією. Тому-то Качиньського не любив Кремль, тому-то він приїздив у Київ у дні Помаранчевої революції, яку однозначно підтримав. Тому-то він всі ці роки був найзатятішим адвокатом України в Європі, зміцнював наші економічні взаємини. І зовсім не випадково саме Качиньськи ініціював влітку 2008-го приїзд 5-ти президентів, в тому числі Ющенка, у прифронтовий Тбілісі, столицю атакованої Росією Грузії, щоб підтримати грузинський народ і висловити рішучий протест проти агресії Росії. В той час, як у нас в Україні дехто все “визначався” або мовчки чи й не дуже мовчки потурав агресорам.
    Страшна трагедія, коли разом з президентом та його дружиною загинуло все командування польських збройних сил, заступники голів Сейму і Сенату, інші видатні діячі держави, є за визнанням поляків найбільшою трагедією з часів війни. Але є держава, є нація. Є національна, ПАТРІОТИЧНА, а не білякоритна еліта. Президентські вибори, які за планом мали пройти наприкінці року, тепер, за Конституцією, повинні  відбутися протягом двох місяців. Цілком можливо, що новим президентом поляки оберуть Броніслава Комаровського, маршалка (голову ) Сейму Польщі, який , згідно Конституції,  зараз став виконувати обов’язки президента. Саме його правляча “Громадянська платформа” ще раніше висунула в кандидати. Є й ще немало достойних кандидатів. Справа не в персоналіях, а в згуртованості і патріотизмі нації.
    …Лех Качиньськи, відповідаючи якось на запитання стосовно ризиків авіапольотів, відповів, що у нього така професія, така посада ризикована — президент держави. А це не той пост, щоб ховатися за спини. А зовсім недавно назвав у числі своїх улюблених музичну композицію “ Балада про маленького лицаря ”. Він і був Маленьким Лицарем — з великої літери. Лицарем своєї нації.
   
 

Парканотерапія

 

    

Рішучі суспільні реформи іноді називають шоковою терапією. Але є ще терапія парканна, коли йде бурхлива імітація реформ на рівні простого ламання. За рецептом відомого гоголівського Городничого, котрий, дізнавшись про приїзд до міста ревізора, наказав повалити паркан по одній з вулиць. Пояснивши, що “воно чим більше наламано, тим більше означає діяльності градоправителя”.
     Подібну “терапію” часом нагадують дії нової влади. Причому вони супроводжуються заявами, що попередня влада залишила їм мало не попелище. Видно, так легше потім пояснювати свої невдачі, адже починали, мовляв, з нуля. Президент не раз заявляв про “руїни” помаранчевого правління, прем’єр бідкався, що отримав зруйновану економіку. Один  одіозний міністр заявляє, що отримав повністю розвалене відомство, інший “освячує” кабінет після свого попередника, викурюючи з приміщення злих духів.
    Характерний приклад парканної терапії (окрім, звісно, кадрової чистки) подав глава держави, підписавши  цілу низку указів, якими ліквідовуються численні дорадчі органи при президентові: національні ради і просто ради, комісії та робочі групи. Буквально в усіх сферах: політичній, економічній, соціальній, гуманітарній.  Важко сказати,  якою ж була ефективність цих утворень?  Але  й довго розбиратися нова влада не стала, відрізали одним махом. 
   Ось   неповний перелік цих ліквідованих органів. Отже, указами президента, зокрема, ліквідовані: національна конституційна рада, комісія з питань підготовки до вступу в НАТО,  національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, нацкомісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі, нацради — з питань  культури і духовності,  фізичної культури і спорту,  становлення та розвитку молоді,   охорони здоров'я,  етнонаціональної політики, нацкомісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права,  рада з питань розвитку сільського господарства,  комісія з  раціонального використання та охорони земель. Ліквідовані координаційна рада з протидії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та наркоманії, міжвідомча робоча група з питань ціноутворення на лікарські засоби, робоча групи з питань будівництва доступного житла.
   І це далеко не повний перелік. Врешті, їхня ліквідація не повинна означати, що в державі тепер взагалі нікому буде займатися “становленням та розвитком молоді”, “будівництвом доступного житла”(дай то Боже!) чи “використанням та охороною земель” (землю у нас люблять). На всі ці напрями є відповідні міністерства, інші урядові структури, і сподіватимемося, вони всім цим займатимуться.
   Питання в іншому. Чи не впадає  влада у крайнощі, усуваючи громадськість від вирішення державних проблем, формування політики  влади?  Принаймні, деякі з названих структур працювали, намагалися допомогти владі. Наприклад, національна рада з питань охорони здоров`я, яку очолював відомий фахівець, академік Поліщук.
    Не менш важливою була й функція національної ради з питань  культури і духовності. Очевидно, розуміючи, що це цілий напрям державотворення, , притому один з чільних, влада  таки вирішила якось заповнити цю прогалину. Відтак, Віктор Янукович іншим  указом  днями  утворив Громадську гуманітарну раду, консультативно-дорадчий орган при президенті. Мотивація  — «врахування суспільно значущих інтересів у вирішенні найважливіших питань гуманітарного розвитку, підготовки пропозицій щодо забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина", йдеться в указі. Очолив Громадську гуманітарну раду сам президент, а виконавчим секретарем призначена заступник глави адміністрації президента Ганна Герман.
    Втім, склад цієї ради викликає, м’яко кажучи, запитання.   Багато видатних українських митців, вчених, громадських діячів  не введені  до  її складу. Трохи чиновників з різних сфер, середнього рівня науковців, так званих політологів.
    З відомих представників української інтелігенції до списку потрапили лише Іван Драч, Борис Олійник, Роман Лубківський, Дмитро Стус. Причому, всі —“за згодою”. Тобто, ще далеко не факт, що увійдуть до цієї ради. І першим уже висловив свою позицію відомий письменник, просвітянин Роман Лубківський, який заявив, що  не готовий дати свою згоду на участь в  раді.  Він  зауважив, що "насамперед хотів би дізнатися про концепцію діяльності ради, про її повний склад і визначитися з тим, чи будуть в ній такі одіозні фігури, як Толочко… Якщо це так, то ця фігура може бути доповненням певної групи, які разом становлять тріаду  — це Толочко, Табачник і Семиноженко. Інтелігентній, порядній людині з такими людьми не по дорозі.»  І далі : "Такі, як Толочко, скомпрометовані раз і назавжди, йому руки не можна подавати.”
    При цьому Лубківський відзначив важливість  самої  ради, але зазначив, що перед її створенням  президент міг би зустрітися з інтелігенцією, громадськими організаціями і обговорити концепцію ради: "Мають бути чітко прописані національні пріоритети, захист української мови як державної, захист наших історичних цінностей, контакт зі світовим українством.”
   Що ж, цілком слушна пропозиція, Бо невже ж всю духовну, гуманітарну та й ідеологічну сферу віддавати на відкуп новопризначеному відповідальному секретареві ради пані Герман та подібним до названих Романом Лубківським?  
   Якщо у когось ще є якісь сумніви у поглядах пані Герман на державність, духовність, то їх розвіє її  щойно озвучена пропозиція. Ганна Герман заявила, що нова ідеологія України буде збудована на принципах широкої автономії регіонів. Конкретніше, пані Герман запропонувала віддати на відкуп регіональній владі  питання застосування тої чи іншої мови (читай — введення двомовності),  питання, пов’язані з нашої історичною пам’яттю, вшануванням тих чи інших діячів нашої історії. Ось цитата: "Це повинно забезпечуватися новою ідеологією Української держави, заснованою на принципах широкої культурної автономії регіонів із правом обирати ту мову спілкування, яка відповідає потребам більшості його мешканців, ставити пам'ятники тим героям, пам'ять про яких живе в їхніх серцях."
    Що ховається за принципом “широкої культурної автономії регіонів”, очевидно, ясно. Те, що завтра  ще більше пошириться повзуча двомовність, що й далі стоятимуть тисячі ідолів Лєніних, а у певних регіонах постануть нові пам’ятники Катерині ІІ, Петру І, а подекуди й Сталіну — пропозиції вже надходять. 
 
 

У ПОШУКАХ ОПОЗИЦІЇ

     Українська опозиція, в ролі якої опинилися і  національно-демократичні сили,  поки що, схоже, шукає саму себе: невміло. болісно, в суперечках, це якщо не вжити звичного терміну — чварах, важко відходячи від погрому на недавніх президентських виборах. Поки що точаться суперечки, хто більший опозиціонер, повинен бути єдиний опозиційний центр чи декілька? Сподіваємося, все ж вималюється нормальний варіант доволі широкого опозиційного об’єднання, фронту, блоку — річ не в назві. Щось подібне до коаліції “Сила народу” на президентських виборах 2004 року. Тобто Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” з 10-ти партій і Блок Юлії Тимошенко (БЮТ). Коаліція, яка й перемогла на виборах.

    Звичайно, повна аналогія тут не підходить. Бо те об’єднання опозиційних сил формувалося на підтримку конкретного кандидата на президентські вибори. Нині все частіше чуються голоси — відмовитися від формування партій, блоків, інших політичних об`єднань “під когось”. Та й поки що невідомо, під кого щось формувати і під які саме вибори ? Тож з досвіду тої коаліції 2004-го року варто запозичити хіба що певні принципи, форми діяльності, консолідації. Але до консолідації, схоже, поки що далеко.

     В парламенті зареєстровано законопроект про зміни до недавно прийнятого регламенту Верховної Ради. Авторами проекту  є депутати Микола Мартиненко та Анатолій Матвієнко з фракції НУ-НС. Перший є головою фракції, другий головою парті УРП ”Собор”, одної з 9-ти партій Блоку НУ-НС. Суть  поправок стосується парламентської опозиції. Як відомо, серед інших нововведень регламенту є й норма про єдину парламентську опозицію. Формується вона або на основі найбільшої опозиційної фракції або з об’єднання опозиційних фракцій. Опозиція має чітко окреслені права: на  створення опозиційного уряду, керівництвом комітетами, висловлення з трибуни парламенту тих чи інших заяв. Так от автори законопроекту пропонують.,  щоб і інші опозиційні фракції ( в даному разі інша  лише одна) мали такі ж самі права — на комітети, заяви, тіньовий уряд. Політична мотивація цілком зрозуміла: Мартиненко одразу ж заявив, що його фракція, перейшовши в опозицію, не буде “піднощиком снарядів і патронів” для фракції БЮТ, бо опозиція— це не стремління замінити одні персони у владі на інші.
    Тут є два моменти. Один чисто юридичний і з цим простіше. Важко зрозуміти, як це в парламенті може бути поки що два, а в принципі   і три—чотири чи більше тіньових урядів, як розподілити на всі ці “опозиції” чітко визначену для опозиції кількість парламентських комітетів?
    Другий момент політичний: що може означати саме це поняття “об`єднана опозиція”? Звичайно ж. правий В`ячеслав Кириленко, який у цій же фракції очолює депутатську групу “За Україну”, що  заявив: опозиціонерів не призначають, ними стать, і стати ним може кожен. Сам Кириленко і його депутатська група вже чітко заявили про опозиційність до нової влади. Все вірно: ніхто не має монополії на опозицію. І все ж. якщо спиратися на здоровий глузд, відкинути нашу давню хворобу — гетьманство і чвари, то можна прийти до нормального варіанту. Він в тому, що в стінах парламенту юридично є одна легітимна опозиція. А поза його стінами це може бути Фронт або Блок опозиційних сил. Те, що давно відоме хоча б в новітній європейській історії. І таких — не “опозицій”, опозиційних течій уже вимальовується, як мінімум, сім, враховуючі, звичайно ж, найбільш потужну з цих сил — Блок Юлії Тимошенко. Частина демократичних сил гуртуватимуться довкола  Ющенка, як би там не радила йому Юлія Тимошенко “якнайшвидше піти з політики”. В опозиції оголосив себе і Яценюк. Правда, якось дивно, наче з благословення Януковича. Мартиненко і Кириленко вже згадані. Звичайно ж, піде своїм опозиційним шляхом ВО “Свобода”. Нарешті, аби хоч якось втриматися у політикумі, буде в опозиції і Українська народна партія. Загалом — сім! Поки що. Бо будуть і нові, в тому числі й придворні, фарсові. Але от ті течії, про які сказано,— це нормальні позиційні сили, врешті, за ними мільйони  виборців. Питання не в тому, як буде формалізоване таке об`єднання. Питання      в іншому: наскільки ці сили  будуть консолідовані в опозиційній роботі? Про взаємопоборювання, чвари годі й говорити, то вже — поза опозицією. І поза Україною.
 
                     х        х        х
    У світлі сказаного варто подивитися і на ініціативу Української народної партії, озвучену її головою Юрієм Костенком. Правда,  дехто твердить, що ця і всі подібні їй партії мають бути виметені на смітник політикуму, що недавні вибори стали остаточним розгромом старих національно-демократичних сил і їх треба радикально оновлювати. Це окрема й цілком нагальна дискусія. Але поки що констатуймо: ця партія є і має претензії на місце в певному спектрі політикуму. Тому облишмо зараз тему участі цієї партії у недавній виборах і дивімося вперед. Маємо інтерв’ю Юрія Костенка,  яке починається так : “УНП запропонувала національно-патріотичним силам розпочати переговори щодо формування правої опозиції для захисту національних інтересів”. Щоб не виникало жодних ілюзій, про яку опозицію мова, наступна теза: “Однак, ми не братимемо участі у так званій демократичній опозиції Тимошенко”.
   Все ясно: не братимемо, то й не братимемо. Формуємо другу, третю, четверту (тільки не п’яту) колону опозиції. Чому не хочеться йти одною колоною — теж сказано: через спроби альянсу БЮТ з регіоналами. А ще традиційно ідейні розбіжності між правими, крайнє правими, центристами, лібералами — хто ще там опинився поза владою, а відтак в опозиції? Але всі ці колони, всі течії мають задекларувати єдність у ключовому пункті: до кого вони в опозиції? Здавалося б, ясно: до влади, тих, хто прийшов внаслідок президентських виборів і стяг до себе всі владні важелі в державі. Чи декларується чітко така опозиційність? Начебто, так. На запитання “Чи можлива участь УНП у нинішній парламентській коаліції?” Костенко відповідає “Ні. УНП днями в чергове заявила про неучасть у новій коаліції”. Причина — дуже сумнівна з точки зору закону легітимність цієї коаліції. Все вірно. Але вже на запитання, чи могли після виборів події піти іншим шляхом, йде доволі несподівана відповідь. Виявляється,  могли б, і могла б припинитися затяжна політична війна. Як цього було досягти? Ось дослівно рецепт від Костенка : “Всі питання вирішувалися через політичне об’єднання, яке було б можливим, якби Блок Віктора Ющенка НУ-НС  увійшов у переговорний процес щодо парламентської коаліції з Партією регіонів”.
    Чудеса політичної еквілібристики! Кількома фразами вище кинуто звинувачення БЮТ у “переговорних процесах” з регіоналами, а нам, виявляється, це можна, навіть бажано. Нагадаймо, що група з шести депутатів від УНП входить якраз у фракцію НУ-НУ, якій, як вважає голова партії, треба було б вступити “в процес” з регіоналами. Попри всі ідеологічні розбіжності, попри абсолютне неприйняття регіоналами будь-яких ідеологічних, політичних умов опонентів. І це говорить голова партії, яка, уже після фіаско всіх “процесів” з регіоналами заявила, що вона “пішла в опозицію”. Видно, правильно було сказано, що не вона пішла, а  цю партію “пішли” в опозицію.
    Саме тому заклик до “формування правої опозиції” ТАКИМИ партіями є, як мінімум, політичною маніловщиною. Якщо не гірше. Бо про яку праву опозицію вести мову, коли кілька років велися безпредметні балачки про формування бодай “Української правиці”. В складі, нагадаймо, тої ж УНП, Народного руху і УРП ”Собор”. Де, на яких політичних манівцях зараз   ця “правиця”? Рух давно вже опинився при БЮТ і щойно офіційно увійшов до БЮТівської об’єднаної опозиції. Про УРП “Собор” ні слуху ні духу. Що ще? Віртуальний КУН? ВО “Свобода”?
   Висновок напрошується один. Права чи правоцентристська течія опозиції, безумовно, потрібна, але питання,  кому і як її робити? То ж замість пишномовних балачок про творення   “правої опозиції” час братися за творення,  оновлених правих партій, чи, за традиційно термінологією,— національно-демократичних сил. Бо “з нічого не вийде нічого”.   
 
    

"НОВА КОМАНДА": ветерани кабінетів, кучмісти. комуністи, рейдери, сепаратисти

    Отже, новий Уряд України, бозна-який за ліком, десь кільканадцятий. Представимо ж, бодай коротко, урядовців, призначених новою коаліцією регіоналів та їх сателітів— литвинівців і комуністів, які теж щось отримали дещо  по квоті.

     Перша загальна ознака — це ветерани владних кабінетів. Багато хто в уряді вдруге, втретє, а рекордсмен —  колишній рухівець і навіть заступник голови Руху, нині правовірний регіонал Олександр Лавринович — він став міністром юстиції вчетверте!
    Та почнімо з глави Уряду, прем’єра Миколи Азарова, 62 річного соратника Януковича. Двічі був перший віце-прем’єром та міністром фінансів в урядах Януковича, очолював податкову, а також  Партію регіонів до того,  як передав її  Януковичу.Народився в Калузі,закінчив Московський університет.  
    Першим віце-прем’єром  став регіонал Андрій Клюєв. Цю посаду посідав  і  3 роки тому. У 2004 році  Клюєв займався виборчою кампанією Януковича,  і саме його та голову ЦВК Кіівалова (за ним недаремно закріпилося прізвисько “Серьожа-підрахуй”) називали основними організаторами фальшування другого туру виборів, що призвело до скасування його результатів. У  2007  з його особою пов'язували "скуповування" депутатів у парламенті.
     Сергій Тігіпко  таки пішов в Уряд, щоб ніхто не сумнівався в його політичній орієнтації. Став  віце-прем'єром  з питань економіки.  Працював на цій посаді у 1997 році.  Потім був міністром економіки в Уряді  Ющенка,  головою Нацбанку при  Уряді   Януковича. Очолював виборчий штаб Януковича на виборах 2004 року. 
    Щоб ніхто не сумнівався, наскільки у нас чесна й порядна політика, наведемо уривок з інтерв’ю Тігіпка телеканалу ТВі, дане 5 березня ц.р.
На питання ведучого Віталія Портнікова, як він ставиться до нової процедури формування коаліції, майбутній віце-прем'єр відповів:
    “— На мій погляд, це буде колосальна помилка і Януковича, якщо він підпише цей закон, і більшості, і Партії регіонів, якщо вони підуть на це.
Тому що це пряме порушення Конституції, в якій чітко написано, що більшість у парламенті створюють фракції і стоїть крапка. Ні одна чесна людина не підтримає таку владу. Це означає, що знову ніяких реальних змін не вдасться зробити, тому що для того щоб зробити реформи, потрібно пояснювати їх і потрібна підтримка громадськості. Якщо підуть вони на це, зразу втратять підтримку Західа, а я говорю про західних інвесторів, про міжнародний валютний фонд, про світовий банк. А ця підтримка потрібна.
    Це такий же метод, який використовують сьогодні рейдери в Україні
: “Спочатку зайдемо, а після цього звертайтесь до Конституційного суду...Я вважаю тут абсолютно все чітко: в Конституції записано і до цього часу влада так і діяла, що все ж таки більшість створювали фракції...
     Якщо це буде, я вважаю, що буде дуже така велика консолідація демократичних сил і проти Януковича і проти Партії регіонів і проти такої більшості. Ні одна порядна людина з ними співпрацювати не буде.
    Ви в такий уряд, який буде створений в такій коаліції не підете?, – перепитав Пртніков.
    —Ніколи! Ніколи! Інакше я б не поважав тих людей, які за мене голосували – більше трьох мільйонів двохсот тисяч людей. Я би вважав, що я просто зрадив їм.
    Віце-прем’єр з гуманітарних питань   Володимир Семиноженко вже обіймав цю  посаду  в 1999 році. Того ж  року був довіреною особою  Кучми на виборах Президента, потім  депутатом фракції "Регіони України.
     Борис Колесников, одна з головних фігур у регіоналів, заступник Януковича на посаді голови партії, який міг би претендувати й на прем’єра, отримав посаду  віце-прем’єра з підготовки до Євро-2012 .  
    Віце-прем’єр з силових питань  регіонал Володимир Сивкович 3 роки тому влився в Партію регіонів з рештками "Трудової України", що  лишились після Сергія Тігіпка. .
    Віце-прем’єром з питань регіональної політики став Віктор Тихонов. Саме він головував на з'їзді сепаратистів у Сєвєродонецьку.
        Міністром внутрішніх справ став Анатолій Могильов.  Кеерівник  кримської міліції, він   цього року  займався  виборчою кампанією Януковича в Криму.
    Одне зі скандальних призначень — екс-соціаліст і екс-головний міліціянт  Василь Цушко став міністром економіки, за квотою комуністів. Напередодні Генпрокуратура закрила кримінальну справу по звинуваченню Цушка в перевищенні повноважень, коли  міліція під його орудою  у 2007 році   штурмувала…ту ж Генпрокуратуру. Після порушення справи Цушко навіть довгенько переховувався в Росії. Випускник Одеського сільгоспінституту. Досі мав справу лише з економікою  колгоспу, області  і міліції.
    МНС вдруге очолить  Нестор Шуфрич. Залишається сподіватися, що при його другому пришесті  надзвичайних ситуацій буде менше, ніж при першому.
    Головою Мінпаливенерго призначений Юрій Бойко, найближчий соратник  газового магната Дмитра Фірташа.
        Найодіозніше призначення  —Дмитро Табачник став міністром  освіти і науки. Тепер займеться мовною політикою й історією України, за своєю звичайно, версією,   у відведеному йому величезному гуманітарному відомстві Щоб не говорити довго про Табачника і  не щоб  звинуватили в суб’єктивності, варто навести  судження про нього однопартійця,  одного з лідерів Партії регіонів того таки Бориса Колеснікова (для точності в оригіналі):" Казнокрад, не создавший в своей жизни никакого бизнеса. Что он вообще делать умеет, кроме того,  как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?" Тепер вони разом сидітимуть за одним урядовим столом. 
            Міністром вугільної промисловості призначений Юрій Ященко, колишній інструктор, потім  завідувач відділом  Донецького обкому Компартії.Тривалий час працював   у Мінпаливенерго,
        Ряд міністерств дісталися за квотою Блоку Литвина, зокрема  найбільше міністерство країни — Мінтранспорту і зв`язку очолив Костянтин Єфименко. Раніше він був головою "Укртрансгазу" . 
    Міністром охорони здоров'я  за квотою комуністів став Зиновій Митник, до 2008 року головний лікар урядової лікарні  "Феофанія", потім заступник   міністра.
    Міністерство культури  очолив Михайло Кулиняк. У 2001 працював інструктором з культурно-масової роботи в згаданому вже  "Укртрансгазі".  У  2004— 2005 рр. —  заступник міністра кабінету міністрів, потім заступник міністра у зв’язках з Верховною Радою. Був конферансьє ( ведучим)  мітингів Януковича.  
    Анатолій Толстоухов, міністр кабінету міністрів,  у 80-і роки  працював викладачем у колонії для неповнолітніх. Потім  заступником міністра Кабінету міністрів і двічі займав посаду цього ж міністра   при Януковичі
    Міністр закордонних справ  Костянтин Грищенко вже очолював  це відомство в першому Уряді  Януковича, потім  був  послом в Росії.
    Міністром оборони за квотою президента призначений адмірал Михайло ЄжельУ 2003 році    проти нього було порушено кримінальну справу про перевищення службових повноважень,  халатне ставлення до  служби.  В автобіографії зазначено, що він звільнений у 2003 році  "за станом здоров'я". З червня по грудень 2007 року був радником тодішнього прем'єра Януковича.
 

Злагода? Переляк? Байдужість?

    Схоже, інтелектуальна еліта України, вважаючи, що вловлює загальні суспільні настрої, чи то стомилася від політичних перипетій останніх років, чи й трохи залякана ними, але в середовищі цієї еліти поволі визріває філософія героя одного з мультфільмів — “Хлопці, давайте жити дружно!”.

    Принаймні таке враження склалося від обговорення нещодавно   в столичній  агенції Укрінформ двох важливих гуманітарних тем : концепції викладання історії України у наших навчальних закладах та ризиків пропонованої відомими політсилами двомовності (читай — надання статусу державної й російській мові).

    Концепцію історичної освіти в школі презентували відомі вчені , доктори історичних наук — заступник голови українського Інституту національної пам`яті Владислав Верстюк та завідуюча кафедрою історії Національної Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко. Саме вони очолюють робочу групу з провідних українських істориків, яка взялася розробити нову концепцію викладання історії. Група створена Інститутом два роки тому за дорученням Кабінету Міністрів найперше для якнайповнішого моніторингу українських підручників з історії, а відтак і напрацювання нової концепції їх написання. Проблема в тому, зазначали на прес-конференції історики, що зараз в Україні існує понад 70 підручників історії. Причому, частина з них — так звані регіональні підручники, які подають історію всієї нашої держави так би мовити з регіональної дзвіниці, а не об’єктивно. Та й взагалі методика викладання історії у нас багато в чому переспівує радянську.
    До яких же змін закликають фахівці з історії та педагогіки? Передусім, зазначила Наталія Яковенко, не треба вкотре називати це “переписуванням історії”. Мова про особливу науку — історію. Це не підручник з алгебри. (зазначу в дужках, що при бажанні можна й алгебру політизувати й ідеологізувати). А от підручник історії — це підручник життя, суспільної поведінки. І не випадково їх, як і концепцію викладання, оновлюють відтоді, я в освіті ввели уніфікацію підручника — а це вже понад 200 років.
    Що ж, переписувати не будемо. Та й те, що багато хто називає “переписуванням” нашої української історії, насправді є її написанням чи поверненням нашої замуленої і спотвореної історії. Щодо  повернення цієї історії, цього, скажемо так, фактажу, вчені не проти. Головне — нащо це робити і як подати? Ось основні напрями пропонованої концепції викладання історії.
     Оскільки Україна не просто іде в Європу, а завжди була її частиною, нам пропонується західна ліберально-демократична модель історичної науки і її викладання. А це — пріоритет людини. Людина — найвища цінність історії, вона— первісне, держава — вторинне. Держава має служити людині, а не навпаки.
    Друга чільна теза нової концепції— акцент на примирення в суспільстві, а не на розбрат. Цьому слугуватиме так званий метод “позитивізму”, цебто показ позивного в долях народів.
   Виявляється, на пострадянському просторі ліберально-демократичну концепцію вже взяли на озброєння Грузія, Литва. А Росія активно впроваджує ідею “позитивізму”. Правда, Наталія Яковенко тут же пояснила, що означає “позитивізм” в російському потрактуванні. Це акцент на величі вітчизняної історії, на досягненнях держави. В жертву цій величі можуть бути принесені інші жертви — людські. То ж під флером возвеличення державних досягнень в Росії йде неприкрита реабілітація тоталітарного режиму: повзуче виправдання комуністичного терору, репресій.   голодоморів, імперської політики російських царів уже в радянському варіанті.
   Останній момент особливо важливий для нашої української історії, адже сотні років статусу колонії тої чи іншої імперії змушують нас якось визначитися і з цією нашою історією. Чи не занадто далеко ми тут зайдемо по стежці “позитивізму”? Історики на презентації пропонували нам нагадати собі і світові про великі досягнення української нації, її представників. Безумовно. це потрібне, багато вже й сказано на цю тему. І про те. що Московське князівство, а потім царство виникло на руїнах Київської Русі, і про заснування Москви онуком київського і сином чернігівського князя. І про навчання царських дітей українськими вченими, священиками. І про “великих російських композиторів” українців Бортнянського., Березовського. Веделя. Цей ряд дуже й дуже довгий. Питання в іншому. Говорячи про величезну роль українців, поневоленої України у становленні, зміцненні тих чи тих імперій, як зуміти винайти тут “позитив” для долі Української держави? Популярна теза “українцям є чим гордитися в історії”, мабуть таки, потребує уточнення : є чим гордитися в сенсі зміцнення тих чи інших імперій. І , схоже., нам дійсно пропонують гордитися тим, що зруйнована Київська Русь сприяла становленню Московського царства, знищена козацька . гетьманська держава — становленню Російської імперії. Нарешті, що створена замість окупованої більшовицькою Росією УНР маріонеткова УРСР сприяла, ба, навіть була одним з фундаторів Радянського Союзу. Втім, термін “окупанти” визнається небажаним у новій концепції вкладання української історії. Очевидно, його замінять розлогими тезами про розбрат українців, їхні чвари, що неодноразово й призводило до втрати державності      
       Ще один суттєвий момент. Схоже, тою таки стомленістю від політичних перипетій останніх 5-ти чи й 20-ти років, отих “часів перемін”, при яких так непросто жити, викликана й ідея, озвучена на презентації Верстюком. Це так звана деполітизація і деідеологізація історичної науки і викладання історії. Можна ще погодитися з відходом від політизації, з тим, що не варто закарбовувати в шкільні підручники партійно-політичні “лики”. Значно складніше з деідеологізацією. Нову концепцію розробляв і презентує неабихто а саме Інститут національної пам`яті, про деідеологізацію якого важко говорити. Адже сама концепція цієї створеного стараннями Віктора Ющенка установи полягає в очищенні України від тоталітарно-комуністичної скверни. Не випадково чільне місце в роботі цього, ще, на жаль, скромного, малопотужного закладу зайняли теми голодомору і політичних репресій. Як можна відійти від ідеологізації, коли треба дати оцінку деяким ідеологіям, що панували на нашій землі, — імперській. комуністичній. На це моє запитання Наталія Яковенко відповіла, що можна уникнути ідеологічних оцінок і тут, адже фашизм чи комунізм — то вже не питання ідеології, а більше загальнолюдської моралі. Залишу цю тезу для дискусії читачів, просто нагадаю, що в названих ідеологіях пануючими були і расизм, і навпаки — безликий “інтернаціоналізм↕, цебто космополітизм, і зневага до інших держав, які можна просто проковтнути. як і за ідеологією імперською, яку нам теж пропонують “не оцінювати”.
    Все сказане свідчить що в розроблюваній новій концепції написання і викладання вітчизняної історії чимало дискусійного. І дискусія має продовжитися, до чого закликали й обоє істориків. Найближчим часом нова концепція буде оприлюднена для широкого загалу. Ми маємо її серйозно обговорити., якщо вже йдеться про “підручники життя”.
     Зрозуміле прагнення авторів концепції (а це відомі історики Києва, Львова, Донецька, Чернігова, інших регіонів) якось відійти від примітивних радянських схем історичної науки, від однозначних оцінок складних моментів історії. І все ж хотілося . аби ліберально-демократичні цінності, безумовно важливі, не відтіснили на десятий план національні, державницькі цінності. Державницькі не в розумінні “позитивного” возвеличення імперських доктрин, а в розумінні, що нація має право жити у власній державі.
    Так що відповідь на запитання, винесене в назву презентації «Яким має бути підручник з історії України?».дуже й дуже непросте і вимагає колективного пошуку. Так і повинно бути. Бо ні втома, ні переляк не є добрим порадником при вирішенні важливих суспільних проблем.
х     х       х
    Певною мірою продовженням теми про суспільні дискусії нашої інтелектуальної еліти став проведений того ж дня в Укрінформ “круглий стіл на тему “ Україна за президентства Януковича: ризики впровадження двомовності”. Вочевидь тема була пов’язана з вмотивованими очікуваннями дій нової влади у мовній сфері, конкретніше — в ризиках надання російській сові статусу другої державної.
    Захід проводив Громадський рух “Новий громадянин”. Рух, що позиціонує себе начебто рівновіддаленим від різних політичних сил, а проголошує, що лад в державі наведуть самі громадяни, “новий громадянин”.
     Участь взяли у експерти з мовних та правових питань, вчені. І тут також прохоплювався заклик до якоїсь злагоди, неконфліктності. А особливо вразив пасаж ведучого, котрий сказав, що при начебто постійному розігруванні мовної карти в нашому законодавчому полі зараз затишшя щодо мовних питань, якась мовчазна згода опонентів. І це, значить, добре. Конкретніше — в парламенті за останні роки крутилося кілька десятків законопроектів стосовно мовних питань, але жоден з них навіть не був обговорений, не те що б став законом. І це, мовляв, якийсь позитив. бо живемо дружно.
   На жаль, ідилію деякі промовці порушили. Особливо гострим був виступ завідуючого відділом Інституту соціології Національної Академії наук України Олександра Вишняка. Він говорив не просто про далеко не домінуюче становище державної української мови у сім`ї, побуті, суспільному спілкуванні, а про динаміку. А вона сумна: ще одне-два десятиліття, одне покоління, зазначив вчений,    державну мову доведеться дописати в розділ отих “мінори тарних” мов в Україні, які потребують особливого захисту через загрозу зникнення. Тому треба реальна, а не декларована підтримка державної української мови.
 Але тут же в дискусії нову вигулькнула теза про “спокій, мир і дружбу”. Бо, мовляв, одна частина суспільства чекає посилення російської мови в державі з тривогою, а інша —з надією. І оголошувати російську другою державою не варто не тому, що це неприпустимо для незалежної держави, а щоб не порушувати спокій. З цієї ж причини не варто й робити кроки по зміцненню статусу української мови.
   Дивне склалося враження. Якщо з ризиками двомовності все більш менш зрозуміло, то важко второпати, якими ризиками загрожує те, щоб нарешті держава чітко забезпечила відповідний статус державної мови? Або щоб нарешті було прийнято закон про мови на заміну існуючому вже 20 років мовному закону ще Української РСР, де, скажімо, російська фігурує, як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР, вже неіснуючого.
     Що ж, подібний спокій і тиша декому підходять. Особливо тим. Хто й так впроваджує реальну. беззаконну чи регіональну двомовність. Вона існує й так, зазначив один з промовців. На що народний депутат Іван Заєць дотепно відповів запитанням: “Цікаво., а скільки російськомовних громадян України володіють державною українською мовою?”. Схоже, це вже навіть не двомовність… 

МІСЦЕВЕ "НАРОДОВЛАДДЯ" БЕЗ ВЛАДИ ?

Спроба відкласти місцеві вибори в Україні

     В напрузі останніх баталій президентської виборчої кампанії минулого тижня було  “протягнуто” постанову  Верховної Ради  про відкладення місцевих виборів, призначених восени рішенням того ж парламенту на 30 травня ц.р.  За відкладення виборів, причому, при не встановленні їх нової дати, проголосували фракція  Партії регіонів та, схоже, їхні сателіти, з яких і спробують скомпонувати нову парламентську більшість, — Блок Литвина і частина фракції НУ—НС. Ця  подія  — в руслі зміни влади, розпочатої президентськими виборами, що й констатували учасники “круглого столу” в агенції Укрінформ. А це були представники громадських організацій, зокрема, голова Комітету виборців України Олександр Черненко, народні депутати, політологи, експерти.

    В центрі обговорення  опинилися два основні аргументи ініціаторів відкладенні виборів. Перший і головний, конкретний — досі нема Державного бюджету на 2010 рік, а відтак і коштів на вибори.  Другий аргумент більш загального плану — недосконала виборча система.

    Щодо браку коштів, то присутні зійшлися на думці, що  це не більш як одговірка.  Прикро, звичайно, що вже не вперше країна  починає рік без  Державного і місцевих бюджетів.  Тим не менше, відсутність бюджету не завадила провести в цьому році півтора завершальні місяці президентської виборчої кампанії, притому, найбільш затратні, з обома турами голосування. Відсутність бюджету, який невідомо коли буде прийнятий, не повинна зупиняти суспільне життя. Врешті, це ж не заважає, наприклад, отримувати зарплати немалій чиновній раті держслужбовців, у тому числі й депутатів.

       Дивним виглядає й мотивація стосовно недосконалості виборчого законодавства. Вдосконалювати його можна безкінечно, але це ж не означає відкладення виборів до нескінченності.  Багато нарікань на вперше введену на минулих місцевих виборах у 2006 році пропорційну систему, тобто вибори за списками партій і блоків. А її ж вводили, як продовження політичної структуризації суспільства,  доповнення до подібної  системи на парламентських  виборах. Що ж, скасувати її, як дехто закликає,  можна. А можна й вдосконалити. Скажімо,  ввести змішану пропорційно-мажоритарну систему, відкриті списки кандидатів,  багатомандатні округи. Є різні  прийнятні варіанти. Врешті, якщо пропорційна система видається поганою  через слабкість місцевих партійних структур, безлад в партосередках, треба просто  навести тут порядок: провести перереєстрацію партій, встановити чітке фіксоване членство, звітність. Така “чистка” пішла б лише на користь та й зменшали б кількість так званих “партій”. Словом, працювати є над чим. Але щоб через це відкладати вибори? Ще й невідомо, на скільки. Бо  ініціатори затії пропонують “вдосконалювати ” виборчу систему, цебто відтягувати вибори,  хто  півроку,  хто й  рік, до наступної весни.

    Але головне навіть не в цих дискусіях. А в  абсолютній антиконституційності цієї постанови, якою парламент ще раз показав своє ставлення до Конституції,  до законів, які сам же приймає.   Всілякі дебати про бюджет та виборчу систему просто зайві, коли відкрити  Конституцію України,  яка чітко визначила:  місцеві органи владни, обрані в березні 2006 року, повноважні рівно 4 роки. Сумновідомими змінами до Конституції, внесеними 8 грудня 2004 року, отою так званою “конституційною реформою”, повноваження місцевих рад  було встановлено у 5 років. Але ці зміни вступили в силу лише з початком повноважень обраної тоді ж, в березні 2006-го, Верховної Ради України, тобто  у травні того року,  уже ПІСЛЯ місцевих виборів. А на момент вибрів діяла інша норма Конституції, а отже  місцева влада була обрана рівно на 4 роки. І термін її  повноважень  завершується   цієї весни, залежно від того, коли 4 роки тому зібралась на першу сесію та чи інша рада, коли приступив до роботи той чи інший голова громади. Отже, максимум, з 1 червня цього року вся місцева влада України стає нечинною. Ось що означає відкладенні виборів бодай на місяць-два, не кажучи вже на бозна-коли. Виникає правовий параліч всієї системи самоврядування України, всієї місцевої влади, будь-які дії, рішення якої можна буде оскаржувати в суді.

    Чи розуміли   все це ініціатори затії з відкладенням виборів? Поза сумнівом. Але вкотре вже у нас  продемонстровано принцип верховенства не права, не закону, а так званої “політичної доцільності”.

        Кому ж “політично доцільний“ такий правовий хаос, такий параліч  місцевої влади?  Учасники “круглого столу”  відповіли  на це питання так: потрібне головним ініціаторам затії —регіоналам. Одразу з кількох причин. Одна з них — на президентських виборах майже дві третини областей віддали перевагу не лідеру Партії регіонів Януковичу, а  Юлії Тимошенко. Відтак, декому не дуже хочеться зміцнювати самоврядування. Місцеві вибори дуже ймовірно виведуть на політичну арену, в депутати й голови громад представників нових політичних сил. Крім того, саме в регіонах, на місцевому рівні, підростає нова політична еліта, яка готова прийти на зміну заяложеним політичним обличчям. Всі ці фактори й викликають побоювання у регіоналів та їх союзників за результати місцевих виборів. Звідси й прагнення блокувати наскільки можливо місцеве самоврядування, представницькі органи влади.. Натомість буде спроба, відтерши представницьку владу, посилити виконавчу  на місцях — обласні і районні державні адміністрації, адже ті призначаються і підконтрольні президентській  гілці влади.   Як сказав один з учасників заходу, “ось вам обіцяне регіоналами у президентську  виборчу кампанію народовладдя “вже сьогодні”.

    Але все не так просто. Не мовчатиме місцевий політикум, громадськість. Вже на “круглому столі” представник одної з незалежних профспілок зачитав свій судовий позов до Верховної Ради з вимогою скасувати одіозну постанову про відкладення виборів, якою порушено права громадянина України обирати і бути обраним. Було згадано також рішення Конституційного суду України стосовно спроби Верховної Ради торік відкласти вибори Тернопільської обласної ради: тоді КСУ дав чітке роз’яснення, що парламент взагалі не має права відкладати  визначені Конституцією терміни  тих чи інших виборів в Україні.

    Народний депутат від БЮТ Сергій Власенко повідомив на заході, що понад 50 депутатів його фракції, яка не дала жодного голосу за оту постанову  про відкладення виборів, подають депутатське подання в Конституційний Суд з вимогою визнати те рішення  парламенту неконституційним. І це, зазначив депутат, буде найчіткішим правовим вирішенням питання про місцеві вибори, яких чомусь так бояться деякі політичні сили.        

   

 


Перший крок до демократії

                                Вибори  -- школа демократії 

    В столичній інформагенції  УНІАН пройшла прес-конференція представників громадськості південно-східних регіонів України щодо масштабних фальсифікацій на виборах команди Януковича — якраз у тих областях, які й дали перевагу в голосах кандидатові регіоналів. У заході взяли участь Тарас Жуков, Сергій Пасхалов, Ігор Сокольченко, Михайло Соколов (Дніпропетровськ), Пилип Квітка (Крим), Анатолій Хорошайло, Олеся Прокоф’єва, Кирило Іванов (Запорізька область). Серед учасників прес-конференції — члени окружних і дільничних виборчих комісій, депутати місцевих рад, представники від кандидата в президенти Юлії  Тимошенко. Взяв участь також народний депутат України з фракції БЮТ Сергій Власенко. Він доповнив сказане про три названі регіони тим, що коїлося на виборах в Донецькій області.

    Висновок присутніх був однозначний: в південно-східних областях представники  Партії регіонів вчинили масові фальсифікації  в другому турі голосування , які суттєво вплинули на його результат.   Мова йшла не лише про порушення у веденні виборчої агітації або про те, як проводилася “мобілізація ” виборців на голосування. Щодо останнього, тобто масованого підвезення  до дільниць,  то важко було провести грань, де це виглядало, як “допомога виборцям” дістатися  на голосування, а де  супроводжувалося підкупом громадян або їх залякуванням. І наслідок таких “десантів” був далеко не дріб’язковим: по одній лише Дніпропетровській області подібним чином було доставлено до дільниць десь 500 тисяч виборців. Не менше й по Донецькій.

   Але якщо стосовно таких методів ще можна вести якісь дискусії, то було оприлюднено численні факти грубих порушень, які явно поза межами закону. Сергій Пасхалов повідомив, як на виборчій дільниці голова дільничної комісії самочинно і одноосібно заносив виборців у список в день голосування. Вже  сама ця норма про занесення в списки  самою комісією більш ніж сумнівна, а що вже казати,  коли це робилося навіть не колегіально, комісією, а одноосібно. Результат — немало виборців, звичайно, таких, які були потрібні регіоналам,  проголосували  двічі. Ще масштабніше порушення навів К.Іванов. Голова одної з окружних виборчих комісій Дніпропетровська так само одноосібно  приймав протоколи дільничних комісій, що є одним з найгрубіших порушень закону, адже ці протоколи приймаються  винятково колегіально окружкомом. Між тим, голова  ОВК  прийняв  протоколи аж 50-ти дільничних комісій, самочинно вписуючи в протокол ОКВ “результати  голосування” на цих дільницях. Писав, що  хотів. А член окружної виборчої комісії одного з округів Криму П.Квітка  повідомив, як голова ОВК просо забрала з собою печатку комісії і поїхала з нею в Київ, повезла в ЦВК  документацію комісії з підсумками голосування. Це при тому, що печатку взагалі заборонено виносити з приміщення  комісії. Але з печаткою в кишені, видно, протокол голосування здавати вигідніше.

    В Мелітополі на Запоріжжі, розповіла  О. Прокоф`єва, на її дільниці навіть там, де виборці, котрі голосували вдома, пред`являли медичні довідки про неможливість прибути на дільницю, ці довідки в багатьох випадках виявилися фальшивими. Від них відмовилися самі лікарі, які, начебто, видавали ці папери. Не кажучи вже, що на так званих “довідках” не було  ні номерів, ні дат.

    Народний депутат С. Власенко повідомив, що коли   представники  БЮТ добилися  перевірки на одній з дільниць округу № 44 в Донецькій області, кого ж  саме комісія занесла в додатковий список у день голосування, то  виявилося, що більшість з цих людей значаться в обох списках — і в цьому додатковому, і в основному. Тобто, виборці отримали по два бюлетені і голосували  по двічі.

    Там, де не вистачало й таких  методів, вдавалися ще до брудніших.  Коли через суд представники БЮТ добилися перерахунку голосів на деяких дільницях   Криму, виявилося, що бюлетені з голосуванням за Юлію Тимошенко просто перекладали в папку голосів за Віктора Януковича. Причому, не один чи два бюлетені: кількість таких сфальшованих голосів сягала від 1 до 8 відсотків.

    Не варто й перебільшувати роль міжнародних спостерігачів на наших виборах. По-перше, їм важко було збагнути, наскільки недемократичним є сам наш закон про президентські вибори та ще й численними його спотворенням і “трактуваннями”. По-друге, їхній  контроль  за  дотриманням навіть такого   закону був більш ніж ілюзорним. Ось факти. На мільйонне місто Дніпропетровськ, де аж  6 виборчих округів (стільки, як в багатьох областях) і  де було 469 виборчих дільниць, прибуло…дві групки  міжнародних спостерігачів по три чоловіки в кожній. Про яке спостереження і контроль мова!

    Відповідаючи на запитання журналістів  стосовно фіксації  названих і багатьох подібних фактів, учасники прес-конференції повідомили, що всі такі порушення задокументовано, складено відповідні акти, є зйомки на відео, є свідки, в тому числі виборці, члени комісій, які дали свідчення і готові дати ці покази в судах. І загалом БЮТ,  виборчий  штаб Юлії Тимошенко  готовий до перерахунку голосів на всіх виборчих дільницях, щоб встановити справжній результат голосування громадян. України.    

                                                А що   далі?

    Центрвиборчком  у неділю похапцем оголосив результати виборів. Тобто вже через день після отримання останнього протоколу з окружних комісій, при незавершених судових розглядах по багатьох округах.  Але заяви, про які йдеться нижче, зроблено ще не Президентом і  навіть  до оголошення результатів виборів. Зате одразу по завершенню другого туру.  Нічого несподіваного у цих заявах Януковича, де йдеться,  по суті,  про зраду національних інтересів України,  нема. Дивує хіба що  поспішність і  відвертість цих випадів.  Отже…

    ГАЗО-ТРАНСПОРТНУ СИСТЕМУ — РОСІЇ. Як і прогнозувалося, одним з перших кроків нової влади стане спроба передачі газотранспортної системи  України в управління міжнародному газовому консорціуму, тобто практично  Росії. І Янукович вже озвучив цю ідею, за якою  Україні належатиме лише третина нашої газотранспортної системи, а ще по третині — Росії і зарубіжним споживачам російського газу. Знаючи, як Росія задобрює або шантажує Захід своїм газом, можна не сумніватися, хто буде реальним господарем системи. Одна з мотивація Януковича — Росія, мовляв, тоді відмовиться від будівництва  газогонів у Європу в обхід України, так званих Північного і Південного потоків. Примарна ілюзія. Тим паче, що команда регіоналів і не збирається доводити Європі й тій же Росії переваги нашої газотранспортної системи, а, скоріше, навпаки: чого варта заява Януковича, що Україна сама повинна взяти участь у здійсненні тих російських проектів, тобто сама собі вдягати економічний зашморг.

    ВІЙСЬКОВІ БАЗИ — РОСІЇ. Друга резонансна заява Януковича стосується  можливості продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Україні  й після 20127 року. Нагадаємо, що перебування іноземних військових баз на території України заборонено нашою Конституцією. Тимчасовим винятком є базування Чорноморського флоту Росії в Криму, згідно підписаної у 1997 році міждержавної Угоди, розрахованої на 20 років. За цей час Росія мала провести всю роботу по підготовці переведення свого флоту на інші бази, а з території України він мав бути однозначно виведений у 2017 році. Досі це положення не викликало жодного сумніву чи дискусій в самій Україні та й в Росії. І ось  пробний камінь. Проімперська верхівка нинішньої Росії закидає ідею продовжити  базування свого флоту в Україні відомо кому і відомо, з якими сподіваннями. І  ось  уже зазвучали  нотки про обговорення “такої можливості”.

    МОВУ — РОСІЙСЬКУ. Намір впровадити в Україні другу державну мову — російську був задекларований Януковичем відкрито ще  у виборчу кампанію. А чим більше наближався кандидат регіоналів до президентської посади, тим відвертішими ставали  дії україноненависників. На очах оживають  колесніченки,  табачники, й інші їм подібні. Приклад подає їхній лідер, який хутко перейшов в основному на російську. Характерним симптомом стало й прийняте за кілька днів до другого туру рішення Конституційного суду України про скасування постанови Уряду щодо обов’язковості державної української мови у навчальних закладах. Словом, наміри  щодо чергового витка зросійщення сумнівів не викликають.

    СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ БРЕХНІ. Якщо дехто з громадян скаже, що питання енергетики, військових баз чи мовні для них далекі від буденних  житейських проблем,  то ось приклад,  ближчий до цих реалій. На тому тижні фракція регіоналів “завалила” прийняття в парламенті закону про підвищення соціальних стандартів. Того, про що регіонали так багато говорили у виборчу кампанію. Отже, кампанія завершилася, про красиві слова й обіцянки можна забути. Щоб якось мотивувати  таке голосування, регіонами пояснили його великою кількістю поправок до закону, які треба розглянути. А на наступному тижні (це значить, на цьому) вони за закон проголосують. Що ж, побачимо. Але навіть якщо проголосують, то від закону до його виконання у нас  буває дуже далеко. Принаймні, навряд чи  прості громадяни  побачать оті обіцяні по 200—300 гривень добавки до пенсій, мінімальних зарплат. Громадяни ці були потрібні в попередні тижні, на голосуванні, а тепер не дуже.

    

    Висновок очевидний. Нічого іншого від команди, яка рвалася до влади, чекати й не випадало. Але на якій підставі регіонами будують такі  плани? Це при уряді, який не відправлено у відставку,   при несформованому ними новому уряді, при відсутності своєї владної коаліції в парламенті. Врешті, при не таких вже й великих повноваженням Президента, урізаних 4 роки тому конституційною реформою. Чи у нас повноваження,  розподіл влади залежить від прізвищ політиків і назви кланів? І, може, у регіоналів уже є в парламенті і проста, і конституційна більшість? Адже деякі з цих їхніх затій явно  виходять за рамки Конституції, скажімо, стосовно мови чи військових баз. Та й  газотранспортна система України захищена законом від її роздачі. То ж чи не рано сідають регіонами верхи на трубу і суспільству на голову? 

 

                              Доповнення про рівень інформації в суспільстві,

                                                       одну з важливих складових демократії

   В одному з попередніх богів я вже писав про роль мас-медіа на виборах. І загалом про рівень наших медіа. Насамперед стосовно рівня інформації в цих засобах масової ІНФОРМАЦІЇ. Є і свіжі приклади. Спробуйте знайти навіть у всезнаючому Інтернеті, заваленому тисячами найрізноманітніших текстів,  дві  інформації дуже важливого плану. Перше. При офіційному оголошенні підсумків президентських виборів   Центрвиборчкомом у неділю було заявлено, що 5 членів ЦВК, включно з обома заступниками голови, підписали підсумковий протокол виборів з так званими окремими думками. Це  дуже серйозно, адже в цих доповненнях, очевидно, йдеться про незгоду членів ЦВК з деякими позиціями більшості комісії.  Риторичне запитання: невже громадяни держави не повинні знати змісту цих «особливих думок»,  адже йдеться про членів, навіть двох заступників голови, найвищого державного органу по проведенню всіх виборів у державі. А тепер спробуйте знайти тексти цих особливих думок. Навіть «канал чесних новин»,  5-й канал, який ще називають «каналом чесних новин Порошенка», обірвав на півслові  пряму трансляцію того засідання ЦВК, як тільки дійшло до цих особливих думок. До речі, на тому засіданні ж була  сила-силенна журналістів. Хто і через які медіа оприлюднив ці особливі думки ?

  Друге. Виявляється, є маловідома загалові постанова ЦВК   № 197 від 1 лютого ц.р. про те, що всі так звані додаткові списки виборців, тобто ті, куди заносилися виборці в день голосування на дільницях, дільничні комісії мають протягом 15-ти днів передати в  органи державного реєстру. Мотивація — для внесення поправок у списки для наступних виборів. Запитується: нащо така поспішність, коли до наступних виборів ще не один місяць і коли ще не завершено виборчу кампанію? Невже це для того, щоб замести сліди? Адже в цих додаткових списках було зафіксовано чимало фальсифікацій,  зокрема, подвійне голосування, занесення в списки без заяв або з фальшованими заявами. І витребувати ці списки для перевірки вже неможливо до завершення виборчої кампанії, тобто до інавгурації президента. Що відомо в наших медіа про цю постанову і про передачу списків у органи реєстру?

   Може виникнути запитання: а чого ж про це мовчить сторона, яка програла вибори і яка заявила про масові фальсифікації? Тобто БЮТ.  Чому б їм не оприлюднювати все це, наприклад. ті ж особливі думки? До речі, обидва заступники голови ЦВК, і Магера, і Усенко-Чорна, обрані до ЦВК від БЮТ. Чому ця політсила мовчить? «Тому що…» як казав 5 років тому один кандидат? Невже тому, що без демократії можна обійтися? Як обійшлися без неї, гуртом спотворюючи влітку виборчий закон. 

   Резюме. До демократичного суспільства нам ще далекувато. Зроблено лише перший крок до нього, і це дійсно є чи не головним результатом президентства Ющенка. А «дорога в тисячу лі починається з першого кроку», як казали у давнину  китайці. Тим і втішимося.