24.05.2009 19:55 Петро АНТОНЕНКО

В комуністично-радянські часи серед численних  політичних анекдотів  ходив і такий. На засіданні Політбюро Компартії Брежнєв розказує, що робилося, аби «підняти» радянське село. Були колективізація, механізація, кукурузація, хімізація, меліорація. А село все ще тримається. Тут хтось з членів і запитує «А дустом не пробували?»  Гумор (чорний) тут в тому, що дуст дійсно б добряче подіяв на недобите селянство. Адже це, по суті, отрута.

Тут треба трохи пояснити, бо не всі вже пам’ятають, що в завошивленій, цебто переповненій вошами   радянській дійсності саме дуст був доволі надійним засобом боротьби з цими паразитами. Отой сіруватий порошок під скороченою назвою ДДТ (не плутати з популярною рок-групою), а повною хімічною назвою (може, назву неточно, бо ще  за шкільною наукою, вже доволі давньою) — «дихлордифінілтрихлорметилметан». Не знаю, чи є він зараз у побуті, в продажу, принаймні, дустове мило, здається, продають, тим паче, що невмирущі воші час від часу нагадують про себе.

Анекдот з дустом пригадався у зв’язку з цікавим наміром міської влади Чернігова — досипати в питну воду один  хімікат. Ні, звичайно, пропонований препарат на основі поліфосфату натрію  ні в якому разів не треба порівнювати з дустом щодо отруйності. Аналогія тут в іншому—в прагненні поекспериментувати. Адже в пропонованій затії більше поліфосфатного туману, аніж ясності.

Не внесла її і недавня прес-конференція в обласному центрі. Головний наш водопостачальник Олександр Шкінь, котрий очолює «Чернігівводоканал», озвучив проблему, що, втім, давно вже  нав`язла в зубах. Річ у тім, що при чудовій воді, яка видобувається в Чернігові, його мешканці змушені пити дещо інше. Чудова, одна з кращих в Україні вода дійсно витікає, викачується з глибоких, кількасотметрових артезіанських свердловин міста.

Але така вона на виході зі свердловини. Біда в тому, що ну не можуть триста тисяч мешканців міста приходити сюди, до водозаборів, з кружками по воду. Цю воду треба доставити їм в оселі. І ось доставляється вона по вкрай добитих сотнекілометрових водопровідних мережах. Добитість цих а також каналізаційних мереж давно стала одною з головних проблем міста, свідчення чого — постійні  аварії, пориви Та навіть без поривів серйозною проблемою є ржавіння водогінних труб, через що вода «на виході» зрозуміло якого ґатунку.

Озвучивши цю проблему, керівник міської води застосував давній більшовицький прийом пошуку виходу—блукання поміж двох сосен. Перша сосна—тотальна заміна водогінної мережі міста. На це потрібно буде страшно сказати скільки років і страшно сказати, які кошти.

Сума була названа : 400 мільйонів гривень. Ну, суми, розцінки, тарифи влада у нас називати навчилася. І ми вже потроху перестаємо дивуватися, звідки беруться такі астрономічні цифри. Але дійсно після таких цифр мимоволі прихилишся до другого варіанту, який і був запропонований : хімізації води. Третій, нормальний варіант чомусь у нас не проглядається. Тобто, реально вести оновлення комунальних мереж міста, за реальними цінами і на реальні кошти. Можливо, вони все ж би знайшлися, якщо згадати, наприклад, скільки втрачає місто через ще одну давно  наболілу проблему – розтринькування міської землі. Ну, але то вже окрема розмова.

Повернімося до меншої «сосни»--хімізації води. Коротко суть в тому, що вже з осені плануються на водозаборі «Подусівка», який живить значну частину міста, у питну воду, яку подаватимуть чернігівцям,  додавати оту саму хімічну сполуку—препарат, виготовлений на основі поліфосфату натрію. Що ж воно таке? Ось ключове питання. Цікаво, що на згаданій прес-конференції активним пропагандистом цього препарату був представник «Фонду розвитку водоочисних технологій» -- громадської організації з Києва.

Нічого не маю проти громадського сектору, розвитку громадянського суспільства. Навпаки, нехай живуть і квітнуть сотні й тисячі об`єднань і клубів, від філателістів до кактусоводів, від квітникарів до філокартистів. Але, мабуть, не варто віддавати на відкуп громадським об`єднанням такі специфічні сфери держави, як , наприклад, охорона здоров`я, а йдеться ж саме про це. Ну, а представникові одної з американських фірм, що  виробляє отой препарат, звісно, сам Бог (фінансовий) велів на прес-конференції розхвалювати препарат. Який, за твердженням  «пропагандистів», значно знижує ржавіння труб і   дуже  очищує воду.

А що ж говорить влада, наука, фахівці,  служби, яких у нас в державі «нєсть числа»? Повний фосфатний туман. Представники чернігівських  санітарних  служб у спілкуванні з медіа то кажуть, що їм «хтось казав», що препарат застосовується «в якихось країнах» (де саме?), то відхрещуються від чітких оцінок, бо вони, мовляв, конкретно не займалися цим препаратом. Поки що «поза грою» і така поважна державна структура, як «Чернігівстандартметрологія», висновків якої ніхто з ініціаторів затії не питав. Нічого не ясно і з перевіркою та впровадженням  цього препарату загалом по Україні.

Виробники з Америки твердять, що мають дозволи на застосування препарату в цілому ряді держав, в тому числі в Україні, але в жодному місті нашої держави він поки що не застосовується,. Хоч  представник згаданої громадської організації балакав про якийсь «досвід впровадження», при якому навіть порахували не лише «зменшення аварійності водогонів  у 10 разів», а й «зменшення захворювань людей у 2,5 раза».

Просто дивно, чого це наша наука, хімічна, медична, санітарна, так зволікають з дослідженням і впровадженням цієї «панацеї». Адже 138 поривів водогінних труб лише по Чернігову і лише за перші 4 місяці року ( і 573 торік)—це серйозно. Може, й правда «зафосфатимо», поки влада й наука перевіряють, що воно таке ? Перевіримо на собі. «по ходу». Наш народ он здолав навіть дуст.

А якщо серйозно, то весь туман, який нині сіється з прес-кенференцій, через наші мас-медіа, має б нарешті розвіяти обрана нами наша рідна чернігівська влада. Ми їй віримо, як і в те, що Чернігів—найкрасивіше місто України, в якому буде найчистіша  у світі вода.

Коментарі [ 5 ]

16.05.2009 21:00 Петро АНТОНЕНКО

Національна Спілка журналістів України своє 50-річчя, яке припало на кінець квітня, відзначила по-діловому, провівши   конференцію «Українська журналістика: пошук відповідей на виклики часу». Принагідно варто сказати добре слово про саму Спілку, яка на чолі з енергійним і мудрим Ігорем Федоровичем Лубченком немало робить, аби відповісти на оті непрості для наших медіа виклики часу. Досить згадати юридичний захист колег, нелегкі битви з монополістами, які обсіли наші пресу, —поштовим відомством і поліграфією. Чи підготовлений Спілкою  кілька років тому проект закону про роздержавлення преси, до якого невідомо коли дійде черга в парламенті.

Загалом же потуг лише цієї громадської організації явно недостатньо, щоб створити справді національний, демократичний медіа-простір. Про це й говорили учасники конференції – журналісти преси, радіо й телебачення з усіх регіонів держави.

А виклики перед медіа дійсно серйозні. Одні з основних – незахищеність національного інформаційного простору, що, безперечно, є прерогативою влади, а також руйнація суспільної моралі. В останньому, тобто аморалізації суспільства, звично звинувачують засоби інформації. Хоч тут довго й нудно можна дискутувати довкола тез : «Які медіа, таке й суспільство» або «Яке суспільство, такі й медіа». Як, приміром, треба оцінювати  тотальну політизацію ( не хочеться вживати термін – повіїзацію ) преси ? Це коли політична сила А. закупає в газеті півсторінки і розказує, яка погана політична сила Б. Натомість ота Б. на цій же сторінці, теж закупивши півшпальти, розказує аналогічне про А. Коли ж зважити, що у нас є ще сила Є, . та що Ц,, є ще Н. і Л., є КПРС (можете розшифровувати це як Компартія, Партія Регіонів, Соцпартія), то наш читач, слухач і глядач, він же виборець просто заморочений всім цим. І виникають запитання : а як же самі медіа, самі журналісти, як же з журналістською етикою, кодексом честі?

Політикум не обминув увагою і саму  конференцію. В доповідачах засвітився депутат парламенту Андрій Шевченко. Відомий журналіст, в попередній каденції—голова, а нині – заступник голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, пан Андрій нещодавно вніс у парламент проект закону про суспільне мовлення. Про таке суспільне радіо і телебачення, яке б не було  ані державним, ані партійним чи кланово-приватним, у нас балакають уже не перший рік. Я бачив таке потужне мовлення, яким розпоряджаються самі слухачів і глядачі, у тій же Польщі. Але у нас зазвичай все вміють якось «потрактувати», тобто спотворити. Тому цей законопроект варто б ретельно вивчити й обговорити самим журналістам та й широкому загалу. Бо  деякі положення проекту доволі дискусійні, приміром, про тотальне роздержавлення залишків державних медіа.

Вигулькнув на конференції і сумновідомий по тих же наших медіа політик Микола Рудьковський. Наче у відповідь на численні негативні публікації і сюжети про нього, пан Микола  постав як голова благодійного фонду власного імені. Що ж, благодійність для нашої злиденної преси не завадить, якщо, звісно, за неї не треба буде розплачуватися медіа-повіїзацією, вибачте, політизацією.

Означився на заході й ще один політик, вже з надважкої категорії, якщо говорити про бізнес. Правда, не особисто, а своїм представництвом, журналістів вшанував найбагатший українець, як його прийнято вважати, депутат-регіонал Ринат Ахметов. Представниця його  благодійного фонду «Розвиток України» презентувала  просто розкішний медіальний навчальний проект. Йдеться про так звану конвергентну журналістику. Простіше кажучи, групи здібних молодих журналістів України коштом фонду проходитимуть річну програму з 10-ти тижневих семінарів, на яких колег вчитимуть працювати по-суперсучасному --  на газети, радіо, телебачення й Інтернет-видання. Що ж, такі класні журналісти нам не завадять, враховуючи рівень нашої журналістики. І якщо фонд і політики не «гребтимуть під себе», готуючи слухняних медіа-рабів, то таку ініціативу можна тільки вітати.

Словом, поза увагою політиків журналістська братія не залишилася. Як і без представництва на заході державних структур, дотичних до медіа. А самі колеги-журналісти бурхливо обговорювали , передусім, конкретні «виклики», з якими стикаються щодень. Наприклад, один юний журналіст  розповів, як він відмовився писати те, що велів господар газети, і  гордо пішов з газети. Хлопчина , мабуть, вважав цю ситуацію унікальною, хоч мало не кожен присутній в залі щодень ставав  перед дилеммою – або терпіти і мовчати, або гордло піти. А куди ? З редакції чи навіть з журналістики загалом? Треті-четверті варіанти, окрім оцього блукання поміж двох сосен, проглядалися мало. Наприклад те, як  Незалежна медіа-профспілка  пробує відстоювати права коллег. В тому числі і перед власниками приватних медіа, доводячи їм, що не лише журналіст без них, а й вони без нього не зможуть. Конкретніше—практикуються контракти мяіж журналістом і власником медіа. І якщо «незручний», цебто доволі незалежний у своїх поглядах журналіст не влаштовуватиме власника медіа, той , аби позбутися такого журналіста, йде навіть на виплату великої суми компенсації, яку й передбачає такий контракт в разі звільнення працівника.

Або ще один шлях -- створення дійсно незалежних медіа, де б власниками були самі журналісти та їх читачі.

Звичайно, в пошуках відповіді на виклики часу, прогнозах, якою буде наша журналістика років через 10—15, про це теж говорилося. Може, ще мляво, недостатньо. Але життя змусить шукати шляхи до нормального національного медіа-простору, справжньої свободи слова. І шукати тут треба спільно – і журналістам, і самому суспільству. Адже цьому суспільству, громадянам, виборцям варто усвідомити, що , врешті, медіа—це загальне надбання, засоби інформації всього суспільства.

…Коли ведучий на конференції оголосив, що такі-то питання будуть детальніше обговорюватися  «на секційних заняттях, на панелі», один з коллег невесело пожартував : «Та ми, журналісти, давно й так на панелі». Дотепно, Але навіщо так песимістично?

Коментарі [ 1 ]

04.01.2008 18:40 Петро АНТОНЕНКО

Президент, спікер і Прем’єр винні мені 3 тисячі гривень і ще понад мільярд — сотням тисяч пенсіонерів

Коментарі [ 0 ]

04.01.2008 18:24 Петро АНТОНЕНКО

Президент, спікер і прем’єр винні мені 3 тисячі гривень і ще понад мільярд — сотням тисяч пенсіонерів

2015 року, починаючи від 1 квітня, держава в особі Пенсійного фонду забирала, урізала у мене, як і в сотень тисяч пенсіонерів, 15 відсотків пенсії. Конкретно: з моєї не такої й великої пенсії у 2500 гривень забирали, недоплачували десь по 350 гривень щомісяця.

Коментарі [ 0 ]