Високий Вал

Останнє оновлення 18:33 понеділок, 12 листопада

Укр Рус

Петро АНТОНЕНКО

журналіст

Білборди - на бронежилети !

Замість доволі поширеного серед виборців песимістичного твердження «Всі кандидати однакові», цебто погані, пропоную оптимістичне «Всі кандидати однакові, цебто хороші». Відтак пропоную всім кандидатам у депутати парламенту разом, дружно припинити виборчу кампанію і визначити володарів мандатів простим жеребкуванням. У шапку вкидаєтся 15—20, чи скільки там на окрузі кандидатів, папірців з їхніми прізвищами, далі дядько Микола з села чи вихованець дитсадка Миколка витягують чийсь папірець—і чий витягли, той і отримує мандат депутата. І все буде нормально, адже, повторю, всі кандидати — люди хороші, достойні.

Натомість це зекономить силу-силенну грошей. Можна лише уявити, скільки їх іде на кандидата: одна реєстрація коштує понад 16 тисяч гривень. А сама виборча кампанія! Одні оті білборди чого коштують! Та й оті менші сіті-лайти(слів яких настягували,закордонних) також недешеві. За  стояння одного  білборду такий-то час, можливо, вийде бронежилет, а то  й не один. Отож, зекономлені кошти підуть на благі діла.
Хтось скаже, що ця пропозиція — жарт. На це теж є афоризм: «У кожному жарті є доля жарту». Тобто, все інше цілком серйозне. Та й так звана виборча агітація в нинішньому форматі припиниться. Від чого на наших вулицях і площах стане тільки чистіше.  В усіх сенсах.

Донбас : мир чи капітуляція ?

Невже Українська держава вперше за часи незалежності відмовляється від частини своєї території?

А саме таке враження, на перший погляд, від ухваленого Верховною Радою 16 вересня резонансного Закону «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Враження, що в обмін на примарний мир на Донбасі держава добровільно (дехто каже, добровільно-примусово)здає, виводить з-під своєї юрисдикції частину території цього Донбасу.
Капітуляція, зрада — цими та подібними твердженнями зараз переповнений наш політикум. Але давайте розберемося спокійно, без гарячки виборчої кампанії. Чи це дійсно капітуляція? Чи вимушений мир на найбільш прийнятних умовах із перспективою відновлення втраченого? Чи, може, це продовження великих політичних ігор, у тому числі міжнародних, коли політики людям говорять слова, які нічого не говорять? Більше того, ці слова затуманюють.
Отже, на продовження підписаної 5 вересня у Мінську доволі дивної і сумнівно легітимної угоди про перемир’я на Донбасі Президент України Петро Порошенко в понеділок, 15 вересня,  подав до парламенту цей законопроект. У вівторок уранці його роздали народним депутатам. Пленарне засідання 16 вересня Рада зробила закритим. Що ж, це її право. Але чи не вперше в історії електронного голосування системою «Рада» голосування здійснили при вимкнутому табло. Не було видно ні поіменного голосування — як голосував кожен депутат, ні навіть того, як голосувала та чи інша фракція. Громадянам стало відомо лише, що повністю не голосувала за ці закони фракція «Свободи», майже вся фракція «Батьківщини». Проголосувала «за» пропрезидентська тепер фракція «УДАР», плюс комуністи, частина регіоналів та нардепи інших різношерсних формувань.
Фракція «Батьківщина» вже готує подання до Конституційного Суду щодо скасування результатів голосування ось таким чином.
Але, може, всі ці протести — лише елемент виборчої кампанії? Що ж, читаймо закон.
Прихильники закону акцентують, що в ньому, мовляв, не йдеться про «особливий статус» певних територій Донбасу. Дійсно, таке формулювання не фігурує. Але це і є перший приклад словесної гри. Закон ЗА СВОЄЮ СУТТЮ є законом саме про ОСОБЛИВИЙ СТАТУС цих території. Адже, власне, що таке особливий статус? Це те, що відрізняється від загальних норм. Особливий статус може бути за багатьма параметрами. А тут уже в самій назві закону значиться «ОСОБЛИВИЙ» порядок за найголовнішим параметром  — організації державної влади начебто ж на території держави. І хоч далі йдеться, що органи місцевої влади діятимуть з додержанням Конституції та законів України, насправді це все слова. Закон призначив місцеві вибори на цих територіях на 7 грудня цього року, хоча місцеві органи влади, згідно із законодавством, мали б діяти ще майже рік. А якщо ще вводиться «ОСОБЛИВИЙ» порядок діяльності таких ключових державних інституцій, як суди, прокуратура, міліція, то невже це не особливий статус цих територій? І дивно говорити, що закони держави, Конституція тут тимчасово, на три роки (це термін дії закону) будуть діяти не в повному обсязі. Коституція НЕ МОЖЕ діяти не в повному обсязі: або вона діє стовідсотково, або це визнання того, що вона не діє — на певних територіях.
А коли так, то про які території йде мова? Які території фактично виводяться з-під юрисдикції Української держави? Це питання ключове. І тут знову словоблуддя. Замість того, аби чесно сказати, що це території, які зараз під контролем сепаратистів, або, якщо вони там пішаки і маріонетки, то чітко сказати, що це території  тимчасово окуповані, і назвати, ким, — законом введено гру слів про окремі «райони, міста, селища, села, що визначаються рішенням Верховної Ради України». Але саме з цим ключовим пунктом закону стався також скандал. Вже другого дня після голосування на офіційному сайті Верховної Ради з’явився текст закону з абсолютно іншим визначенням: йдеться про території, які визначає керівник Антитерористичного центру Служби безпеки України. Парламент цим наче підкреслив, що не хоче вживати неприємного терміну про непідконтрольні державі території, і сховався за терміном про території, де йде АТО. Власне, так воно і є. Але хіба ж визначення територій, які тимчасово втрачає держава, — це повноваження одного з пятисот генералів, які в нас числяться? Подання може робити хто завгодно, але ключове рішення — за парламентом, навіть не за Президентом.
Ця підміна стала приводим до ще одного політичного скандалу, слідом за «затемненим» голосуванням.
Щоправда,  вчора сталася чергова дія цього трагіфарсу: на сайті парламенту раптом виринув уже третій варіант закону, точніше, повернення до первісного, де значиться, що ці території встановлює таки ж парламент.
Законом визначається тимчасовий, на три роки, порядок організації і діяльності органів місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. У ньому передбачена неможливість дострокового припинення повноважень депутатів місцевих рад і посадових осіб, обраних на цих позачергових виборах. Як це розуміти?
Одне з найбільшь дивних і скандальних положень запровадження особливого порядку призначення керівників органів прокуратури і судів, який передбачає участь органів місцевого самоврядування у вирішенні цих питань. Знов поза рамками Конституції України. Ну, нема в ній такого, щоб призначення суддів, прокурорів районів, міст узгоджували з міською і районною владою. Є чітка вертикаль правоохоронних органів із призначенням на посади.
Ще один гострий момент — можливість створення рішенням міських, селищних, сільських рад із числа громадян України, які постійно проживають у відповідних населених пунктах, на добровільних засадах загонів народної міліції. І хоч далі йдеться, що ця місцева міліція, як і місцева влада, що її утворила, діятиме згідно із законами України, вже саме її створення і діяльність під орудою сільської, районної, міської влади має мало спільного з нашими законами.
Є й положення щодо укладання угод між місцевими органами влади і урядом та іншими вищими органами влади — щодо розвитку цих територій. Але ж угоди укладаються між повноправними СТОРОНАМИ, суб’єктами угод, а тут — між керівними органами держави і її частинами, так, наче мова про якісь міжнародні угоди.
Тепер про економіку. Закон проголосив надання державної підтримки розвитку окремих районів шляхом економічного режиму, відмінного від загального. Знову — ОСОБЛИВИЙ статус, цього разу економічний. У тумані словес потонуло ще одне ключове положення про особливість — це визнання таких видатків Державного бюджету України захищеними видатками. У  перекладі на звичайну, не бюрократичну мову це означає, що на іншій території України навіть зарплату бюджетникам ніхто в повному обсязі не гарантує, що ми й бачимо вже зараз, а от на цих територіях ці виплати бюджету, і на зарплату, і на багато що інше, стають ЗАХИЩЕНИМИ, тобто гарантованими видатками. І це знов  дає привід гостро критикувати закон: його противники прямо говорять, що ми фінансуватимемо сепаратистів і терористів.
І загалом, узагальнюючи шквал критики, говориться, що виборами ми узаконюємо, легітимізуємо сепаратистів на посадах у місцевих органах влади, що узаконюємо їхні якісь особливі суди, прокуратури, не кажучи вже про особливу місцеву міліцію.
Ключове питання: а як узагалі Українська держава зможе контролювати ці території, які зараз ФАКТИЧНО поза її контролем? Як можна добитися виконання самого цього ж закону? Що зміниться завтра на цих територіях?
Дещо підняв завісу над цим Президент Порошенко. В інтерв’ю з тележурналістами в понеділок, 22 вересня, він дав відповідь на запитання якраз щодо фінансування Українською державою територій, окупованих сепаратистами чи іноземцями. Виявляється, вважає Президент, усю надію покладаємо на самих жителів Донбасу, яким набридла війна і сепаратисти,  і які на місцевих виборах оберуть нормальну місцеву владу. І от Українська держава фінансуватиме ті території, ті райони, населені пункти, над якими майорітиме український державний прапор. Цікаво! Значить, надія — на «точкові удари» самих донбасівців по сепаратистах. Зачекаємо виборів 7 грудня?
Правда.лідери сепаратистів, уже після ухвалення цього закону, на який вони плювати хотіли, заявили, що не те що  й не думають проводити ці вибори, а   взагалі їх ігнорують, отже не дозволять на своїй території. Натомість ще раніше, в листопаді, проведуть свої вибори «влади ДНР ». Вже після цього Президент Порошенко сьогодні, 25 вересня, наполіг на зустрічі з журналістами, що вибори таки там пройдуть, і саме 7 грудня, і «за законами України». Цікаво, яким чином, якщо українську владу, українську державу просто не пускають на цю територію, і вже кілька місяців.
Коротко — про другий закон як продовження першого, ухвалений тоді ж і так само «втемну». Це Закон «Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей».
Законом від кримінальної відповідальності звільняються особи, які вчинили в період з 22 лютого 2014 року по день набрання чинності Законом на території Донецької, Луганської областей, на якій проводилась антитерористична операція, діяння, щомістять ознаки злочинів і які під час вчинення діянь:
– були учасниками збройних формувань або особами, задіяними в діяльності таких формувань, та/або
– брали участь у діяльності самопроголошених органів у  Донецькій, Луганській областях або протидіяли проведенню антитерористичної операції.
Останнє означає — ті, що воювали зі зброєю в руках проти України.
Названі особи звільнятимуться від кримінальної відповідальності, якщо вони протягом місяця з моменту набрання чинності законом звільнили або не утримують заручників, добровільно здали зброю, боєприпаси, військову техніку, звільнять захоплені будівлі.
Дія закону не поширюватиметься на осіб, які є підозрюваними в тяжких злочинах або вже засуджені за них.
Тут знову головне питання: хто саме і як розбиратиметься, хто ж  вчинив тяжкі злочини, за які амністії нема, — вбивства, викрадання, катування людей. І визначатиме на територіях, підконтрольних сепаратистам.
***
Підсумки. Ухвалено закони, які просто неможливо виконати. Навіщо? Очевидно, тривають якісь ігри в європейській і світовій політиці довкола України. Україна поки що не може звільнити свої території, і тому придумано ось такий засіб, як це нам оголошено, для досягнення зараз миру, а згодом відновлення державності на Донбасі.
Щодо миру. Можна б нагадати, що мінська угода про перемир’я вже неодноразово порушувалася сепаратистами і їхніми  закордонними хазяями, що справжнього миру поки що нема, що наші військові щодня гинуть на Сході, що сепаратисти вже змінили умовну «лінію фронту» (її, до речі, ніколи й не існувало, і в цьому теж проблемність застосування закону), захопивши нові території, і після Мінська, і вже після ухвалення Закону. До речі, закони щодо  Донбасу і через тиждень після ухвалення ще не були підписані навіть спікером Турчиновим, а лише тоді їх має підписати Президент.
…Подаючи закони до парламенту, Президент звернувся до депутатів Ради зі словами, що «краще ця маленька ганьба, ніж велика війна». Хоча є давно відомий вислів Уїнстона Черчіля: «Хто віддає перевагу ганьбі перед війною, отримає і ганьбу, і війну».
Ми не мали б ні ганьби таких законів, ні війни, якби були сильними. На жаль, це не так, суспільство знову вкинуте у виборчу колотнечу. Досить подивитися на її брудні прояви в Чернігові й  області. Усе, як і  раніше. Невже оце і є наш ОСОБЛИВИЙ статус?
 

АТО чи АВУ: Абсурдна Війна України ?

Україна знову втягнута в підступні геополітичні ігри сильних світу цього: США, Росії, Євросоюзу, НАТО. Але як не згадати давню мудрість «Сила ворога — в нашій слабкості». А слабкість нашого розділеного українського суспільства, держави очевидна. Тому ті геополітичні ігри так поєднуються з ігрищами внутрішніми, коли суспільство, громадяни вкрай заморочені й тонуть у лавині запитань: що ж відбувається?

 Хтось нарешті може чітко заявити: «Російські війська в Україні»?
Заявити і підтвердити чітко, аргументовано, доказово, документально те, що начебто і так усім очевидне. І це мають бути не примітивні «докази» на кшталт тиражованих в Інтернеті чи по телебаченню «свідчень»: «Як повідомив на своїй сторінці у Фейсбуці рядовий Іван Іваненко…». Виявляється, наші солдати на передовій, в окопах чи на блок-постах сидять з ноутбуками в руках і «шпарять» в Інтернеті?  Подібного гатунку — і тиражовані по ТБ «свідчення» анонімів із «зони окупації»: «Ми сиділи в підвалі, а нагорі стріляли: не то по нас, не то від нас, з нашого двору».
Коли наш міністр оборони (не будемо зараз втягуватися в дискусії щодо цієї особи) заявив, що АТО (Антитерористичну операцію) в Донбасі наші військові виграли і тепер почалася Вітчизняна війна України з Росією, Міністерство закордонних справ Росії зреагувало на це зневажливою заявою, в якій нашого міністра виставили мало несповна розуму. Найперше — за твердження, що ми перемогли в АТО. Як це, мовляв, перемогли, коли тривають справжні бої? Між тим, у заяві міністра, і не лише його, є своя логіка. Вона в тому, що АТО  завершена саме в сенсі антитерористичної операції проти терористів, сепаратистів, тих, хто вчинив замах проти самого існування держави. А тепер проти України почали відверту війну регулярні збройні сили іноземної держави — Російської Федерації. Тобто роль і міць наших внутрішніх сепаратистів у цій новій війні близька до нуля, в крайньому разі це гарматне м’ясо, а насправді воює Росія. Ось таке чітке твердження, заявлене Українською державою, нашою найвищою владою власному народові і світові, чітко б спростовувало головне твердження Росії: мовляв, в Україні — внутрішній конфлікт, мало не громадянська війна, де українці воюють самі з собою. Але, повторю, це має спростувати не «рядовий Іваненко» з окопу. Це повинна бути офіційна заява, звернення Президента України до народу і світу. Не полінувався ж Президент виступити зі зверненням до народу, мотивуючи рішення про розпуск парламенту, хоч там і мотивувати довго не потрібно. А тут — частина країни, Донбасу, по суті окупована (і це крім окупованого раніше Криму), а на звернення до нації і світу це чомусь «не тягне». Таке звернення Президента, можна також і парламенту, уряду, має бути розгорнутим, аргументованим, підкріпленим даними розвідки, спецслужб, техзасобами. Має транслюватися всіма основними телеканалами країни, опубліковане в пресі, доведене до кожного нашого громадянина і до світу.
Що ми натомість бачимо? Чого варті щоденні повідомлення прес-служб РНБО (Ради національної безпеки і оборони), вищого конституційного органу захисту держави, чи штабу АТО? Довгі нудні зведення, що чимось нагадують воєнні зведення Радінформбюро, тільки ті були лаконічніші і конкретніші. А нині — теж перелік, тільки довший і нудніший: «Наші сили зайшли у такі-то села і містечка, вийшли, на жаль, з таких». Ось цитую зведення РНБО за 2 вересня: «Збройні сили РФ продовжують концентрувати живу силу та військову техніку в захоплених населених пунктах. Російські підрозділи зафіксовані у Донецьку, Амвросіївці, Старобешевому, Гусельщиковому, в Новоазовську та Маркіно Донецької області; у селищі Побєда, Новосвітлівці, Хрящуватому Луганської області та в самому Луганську. Протягом доби українські військові 22 рази вступали у вогневий контакт у районах 11 населених пунктів…», — далі їх перелік.
Але якщо військові Росії концентруються там-то на нашій території, якщо їхні «підрозділи зафіксовані» там-то, то дайте чітко і конкретно доказово, ким саме і як зафіксовані? І якщо «вступали в контакт», то так само чітко повідомте, що «вступали» зі збройними силами Росії, а не нашими сепаратистами чи марсіанами.
Ось ще одне подібне повідомлення від 4 вересня: «На території України знаходиться більше тисячі російських військових, сотні танків і бронетранспортерів.Про це в четвер у кулуарах НАТО на умовах анонімності повідомив офіцер Альянсу, повідомляє «Reuters».НАТО, звичайно, солідна організація, як і англійське інформагентство «Рейтер». Але чи не можна б громадянам України отримати цю надважливу інформацію у більш солідному варіанті, ніж «у кулуарах на умовах анонімності»? Йдеться ж про війну на нашій землі!
І ось нарешті було здобуто, здавалося б, «залізні» незаперечні докази війни  Росії на нашій території: взято в полон військових Росії, які начебто «заблукали» і випадково опинилися на нашій землі, за десятки кілометрів від кордону. Це щасливо для нас сталося якраз перед зустріччю в Мінську кількох президентів і представників Євросоюзу. Ну й що? На цей убивчий доказ інтервенції Росії її президент Путін у Мінську спокійно заявив: військові заблукали, патрулювали кордон на своїй російській території, нормального ж кордону між нами нема. І додав: такі «заблукання», виявляється, не раз були, ще до цих усіх подій, і з українського боку, тобто наші солдати теж помилково заїжджали, у свою чергу, до Росії. Їх мирно повертали назад, додому, без усяких конфліктів. Дивовижно! Чесно кажучи, я вперше про таке почув, як, мабуть, й інші українці. Але з нашого боку ні підтвердження фактів, ні спростування брехні стосовно надважливого моменту.
Полковник розвідуправління російського генштабу Ігор Гіркін (Стрєлок), котрий кілька місяців відкрито командував українськими сепаратистами і терористами Донбасу, виявляється, воював в Україні, будучи мало не у відпустці, оплачуваній чи  за свій рахунок. У таких же «відпустках» і зловлені чи просто зафіксовані на нашій території й інші російські військові. І військові з Чечні, виявляється, «добровольці і волотери», глава автономії Кадиров «їх в Україну не направляв».
А щодо вбитих на Донбасі російських військових, то їх можна «подати» як уже звільнених зі служби, звісно, «заднім числом», за день-два до загибелі. Мертві ж не спростують.  А щодо похорону в Росії привезених з Донбасу вбитих там росіян, то можна піднести це як смерть від хвороби. Або вже взагалі не везти їх ховати в Росію: як читаєш у нашому Інтернеті, росіяни вже вкидають ці тіла в шахти чи окуповують у контрольованих ними містах ділянки під кладовища. Чого тільки не начитаєшся. От тільки хотілося б мати чітке офіційне підтвердження цих повідомлень, а не тексти «у Фейсбуці» чи плітки журналістів телеканалів, які «десь» були і «щось» бачили, точніше, чули.
Я не заперечую всі ці повідомлення, бо, як і мільйони співгромадян, не маю інформації ні для підтвердження, ні для заперечення. Прошу і вимагаю одного: ПРАВДИ    від нашої влади, від нашої держави.
 
Альянс у Мінську
Підписана днями у Мінську угода про припиненню вогню на Донбасі викликала більше запитань, ніж відповідей. Однозначний позитив її в тому, що припинено бойові дії, і перестали гинути наші хлопці ( чи майже припинено і майже перестали?).
Отже, переговори. Між ким? Євросоюзом — в особі офіційних преставників. Росією — в особі посла в Україні. Україна? Її представляв колишній президент Кучма з незрозумілим статусом і повноваженнями. І, нарешті, два  сепаратисти, ватажки Донецької і Луганської «народних республік».
У підписаній угоді про перемир’я і початок мирного врегулювання важко щось зрозуміти, хоча словесних гарантій тут доволі. Головна — хто гарантує припинення вогню, яке, до речі, того ж дня було порушене з боку сепаратистів (чи окупантів — знову не зрозуміло). Гарантувати щось НЕ РОБИТИ може той, хто це РОБИТЬ. З українського боку — зрозуміло. А з протилежного? Сепаратисти? Невже вони щось вирішують? Росія? Але ж та офіційно «не є» учасницею  війни на Донбасі?
Ще більший туман — щодо другого ключового моменту, який, власне, і підживлює війну,— виведення незаконних військових формувань і найманців з Донбасу. Але питання: хто ж ці незаконні? Сеператисти себе такими не визнають. Росіяни? Вони ж начебто «не воюють». Те ж саме — щодо взяття під контроль кордону між Росією і Україною, який значною мірою на території, контрольованій не Україною. А саме через цей кордон іде підживлення війни. Його бере під контроль не то Україна, не то Європа. Остання — яким саме чином? Уведенням миротворчих військ? Про це ні слова.
Нарешті — подальша доля Донбасу. Обговорюються якісь варіанти «особливого статусу» Донбасу начебто «в складі України», проведення тут найближчим часом місцевих виборів, бо місцева українська державна влада тут давно дискредитована участю в сепаратизмі та й  реально давно відсторонена від влади там, де хазяйнують сепаратисти і росіяни.
Слова, слова. Бо сепаратисти ще раз підтвердили (і час відкинути словесну гру): вони — за відокремлення від України. Із входженням до Росії чи утворенням якоїсь квазідержави, то наступне питання, головне — чітко заявлено курс на відокремлення від України. А, значить, це руйнування держави, тяжкий державний злочин. Проти призвідців цього злочину і була почата АТО, проти них порушено кримінальне провадження.
Але ось  заява Юрія Луценка, головного радника Президента, очільника списку його виборчого блоку.
«Третина території Донбасу отримає особливий статус, але в складі цілісної України, згідно з мінським протоколом. Протокол чітко визначив: мова не йде про особливий статус двох областей. Там чітко написано: тільки ті райони, які не підконтрольні українській владі в двох областях», — сказав він в ефірі «Свободи слова» на каналі ICTV 8 вересня. Мова — про десь третину Донецької і Луганської областей.
При цьому він повідомив: «Зараз відбувається демаркація позицій, які займають українські війська і які на сьогоднішній день українські війська не можуть зайняти. Мінський протокол означає, що Україна є цілісною. Навіть тимчасово не підконтрольні нам райони все одно є частиною України. Кордон стає нашим, і ми повинні ізолювати цю спеціальну зону, взяти її під контроль, у тому числі інженерними спорудами, і запропонувати їм змагатися не тільки зброєю — рівнем життя».
Вдумаймося: про що йдеться? Про те, що Україна вже готова ФАКТИЧНО втратити частину своєї державної території з кількамільйонним населенням. І як же цю територію тоді можна називати «частиною України»? Ще й радіти, що втрачаємо хоч не весь Донбас, а лише третину. Що сепаратисти і окупанти поки що хазяйнують на Донбасі, а не на всьому південному сході України і Галичині. І це після фактичної втрати в цьому ж році великої нашої території — Криму!  Давайте вже так:  або Українська держава абсолютно контролює цю законну частину своєї території, або  в іншому разі тоді вже оголошує, що ця частина Донбасу окупована Росією., як ми оголосили щодо Криму. Звісно ж, з абсолютно чіткими доказами нам і світові щодо такої окупації. Це буде чесно,  а не словесна гра. Інакше чи є межа цьому занепаду?
 
Недолугість чи зрада?
Межа була б, аби ми були сильні, і доводиться ще раз згадати оту мудрість, у чому саме сила ворога. Апофеозом нашої слабкості став Іловайськ. Це місто під Донецьком є ключовим у війні за звільнення Донбасу. Ще наприкінці серпня наші війська почали його звільнення. Закінчилося це крахом, величезними втратами людей і капітуляцією, відступом з міста. Як великий здобуток, подавалося, що сепаратисти і окупанти милостиво дозволили нашим військам відступити з міста «з прапорами і зброєю». Почесно відступити зі своєї землі! Зараз трагедією під Іловайськом зайнялися і особисто Президент, і Генеральна прокуратура. Командир одного з добровольчих батальйонів Семен Семенченко, детально описуючи ганебну історію з Іловайськом, прямо звинувачує наше комадування, як мінімум, у некомпетентності. Немало військових з АТО, патріотів  ще пряміше  говорять про зраду. Про те, що керівництво держави, політична еліта більше думають про чергові вибори, про владні посади, а не про захист держави. У жертву політичним інтересам можуть підставити під знищення ті наші підрозділи, які сформовані політичними опонентами. Ось до чого дійшло. Дехто взагалі твердить, що у війні на Донбасі цілеспрямовано знищують еліту нації, справжніх патріотів.
Усе це просто трагічно і свідчить про немічність нашої нації чи, мабуть, точніше, її так званої національної еліти. Дуже серйозне звинувачення. А як інакше, коли враження, що й далі триває брудна політична гра цієї псевдоеліти з власним народом, ця Абсурдна Війна України, небезпечніша від усіх АТО.

Безпам`ятство

    Сьогодні рівно півроку найтрагічнішому, найкривавішому дневі Майдану, Єврореволюції — дневі ЗАГИБЕЛІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ. Уже християнські традиції й канони велять нам у цей день пом`янути померлих, не кажучи вже про загальнолюдські гуманістичні цінності. Не пом`янули, забули…

    Перші вбиті на Майдані з`явилися ще в січні, на Грушевського. Кривавий апогей революції почався 18 лютого жорстоким відстрілом людей прямо в центрі столиці. В той день було вбитто близько 20-ти людей. Говорю «близько», бо по сьогодні ніхто точно і толком не назве число жертв, лік іде на «плюс—мінус» десятки чи й сотні. На Майдані ще днями стояв стенд з фотографіями людей, що безслідно зникли під час революції, — кілька десятків імен. Свого часу в інтернеті і пресі фігурувала цифра у понад 300 зниклих, і щось за ці місяці не чути, щоб їх знаходили. І це ми говоримо про людей —  вбитих, скалічених, викрадених і в значній кількості теж, мабуть, уже покійних. Скільки їх?   

    Одним з яскравих актів революції було повалення, знесення головного комуно-ідола країни — Лєніна в центрі української столиці. Але, виявляється, то лише початок, і набагато важче повалити, знищити тоталітаризм у наших головах. А саме проявом тоталітаризму є теза, що людина — це піщинка, не варта уваги.

   Як би там не було, але саме у той кривавий четвер, 20 лютого 2014 року,  на Майдані, тобто на площах і вулицях столиці країни, насамперед, на политій кров`ю Інститутській, було вбито близько  ста людей, учасників революції. Дехто помер від ран в наступні дні чи й тижні, але це теж жертви 20-го лютого. І ось у день півріччя їх  смерті — повна тиша, особливо у мас-медіа, які насамперед не повинні були б мовчати. Весь океан медіа осягнути неможливо, але берімо наймасовіші. Ось найпопулярніший сайт країни — інтернет-газета «Українська правда»,  понад 200 тисяч відвідувань щодня. Жодного слова. Ось найпопулярніша, як би до неї хто не ставився, щоденна газета країни «Сегодня». 16 сторінок, десятки публікацій —  від військових зведень з АТО і високої політики до анекдотів і кулінарних рецептів —«бефстороганов з капустою». І це все.  Регіональні газети у нас майже всі щотижневі, то ж про сумну дату мали б повідомити на тому тижні. Жодна з чернігівських щотижневих газет — ні слова, принаймні, найбільш тиражні. Те ж саме — доволі  вже численні  місцеві сайти.
   А в Україні цього дня, може,  мали б і  оголосити траур по Небесній Сотні. А в церквах —  відслужити поминальні служби. Невже завадило обрання нового глави Московської церкви в Україні? Чи те, що в нашому православ`ї домінує саме ця церква? Яка по сьогодні не засудила ні вбивць Небесної  Сотні, ні окупацію частини України і агресію в іншому її регіоні. Мовчання — це ж знак згоди. А згода — це аж ніяк не засудження.
   Але що ж ми, українці?
   …Вічна вам пам'ять, вбитим на Майдані. І пробачте нас, безпам`ятних.
 

Плачі інформаційного простору

У Чернігові в медіа-центрі «Моє місто» відбувся круглий стіл «Як протидіяти інформаційній агресії? Роль засобів інформації,  недержавних організацій в інформаційній війні».

Участь узяли столичні та регіональні експерти, представники громадськості, політологи, журналісти міста і області. Захід був організований Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (м. Київ) за підтримки USAID, які проводять такі обговорення в областях країни.
У прес-релізі до цього заходу констатовано: «Трагічні події в Україні довели слабкість інформаційної безпеки держави. Патріоти залишилися практично сам на сам з лавиною брехні та ненависті щодо нашої держави та її громадян, яку спостерігаємо в російських ЗМІ, Інтернет-просторі, соціальних мережах».
А учасникам дискусії запропонували обговорити, зокрема, такі теми. Чи мали можливість наші засоби масової інформації працювати на упередження та не допустити ескалації громадянського конфлікту? Які пастки чекають на споживачів інформації, і що треба знати, щоб у них не потрапити? Ким є журналіст в умовах політичної кризи: спостерігачем, ретранслятором, громадянином, активістом?
Основними доповідачами були гості: Світлана Єременко — медіаексперт, менеджер проектів Інституту демократії ім. Пилипа Орлика, керівник проекту з моніторингу регіональних медіа УОЦР(Київ); Отар Довженко, медіааналітик, викладач Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету (Львів).
Варто зацитувати з їхніх міркувань по одному доволі епатажному, гострому судженню. Єременко: «Ми є в стані інформаційної окупації». Довженко: «Україна не програла інформаційної війни Росії, бо її і не вела».
Зрозуміло, що шановні гості просто застосували такий полемічний прийом, вони добре знають ситуацію і розуміють: інформаційну війну ми вели, але її постійно програємо, бо вели й ведемо невдало. Тож варто серйозно обговорити, чому ведемо невдало. Втім, подальше обоворення показало, що менше за все радилися, ЩО Ж РОБИТИ, натомість понад дві години приречено констатували, ЩО Є. То що ж констатували?
Прямій військовій агресії Росії завжди передує її інформаційна агресія. Паралельно обробляються мізки і своїх громадян, і жителів інших країн, особливо територій, на які буде спрямована агресія (Крим, Донбас).
Росія вже не перше десятліття, практично одразу після розпаду СРСР, кидає величезні кошти на інформаційну агресію, пропаганду, поширення ідей «русского міра», застосовує найбрутальніші інформаційні технології.
Україна натомість веде інформаційну війну мляво, невміло. А наш національний інформаційний простір нагадує діряве решето,тут привільно почуваються ворожі мас-медіа.
Але після констатації цих очевидних фактів логічно було б пошукати відповіді: що ж робити? Адже й  у переліку запропонованих для обговорення  пунктів останнім значився саме такий: «Що можуть запропонувати журналісти та лідери НДО у протидії інформаційній агресії?». Але якраз до цього пункту «руки не дійшли». Схоже,  в суспільстві й далі домінує метода бідкання замість пошуку.
Уже на третій годині обговорення мені вдалося взяти слово і запропонувати змінити акцент розмови з констатацій на пошук виходу. Тобто констатувавши, що у нас слабкий інформаційний простір, обговорити дві теми: як швидше реформувати наші мас-медіа, насамперед пресу, і якими вони повинні бути після реформування. Конкретніше: — час уже завершувати затяжну епопею з роздержавлення преси. Ось і  кілька тижнів тому Верховна Рада вчергове «провалила» голосування за черговий законопроект про реформування (читай — роздержавлення) місцевої преси.
Що заважає? Два міфи? Перше заперечення побутує таке: наша українська особливість. Коли починаєш говорити, що існування преси органів влади є нонсенсом для євопейських демократичних суспільств, на це чуєш, що, мовляв, Україна якась особлива. Твердження, що ніякі ми не особливі, що треба робити так, як у добрих людей, чомусь зустрічають «у багнети».  Друге заперечення проти роздержавлення звучить так: подивіться, якими стали роздержавлені медіа, в чиї руки потрапили. Дійсно, картина тут невтішна, якщо подивитися на наші основні телеканали, поділені між олігархічними кланами, на деякі потужні «незалежні» газети, за якими явно стирчать вуха тих же кланів. Але тоді виходить — не робити роздержавлення зовсім? Та це філософія блукання «між двох сосен» — або не робити реформ, або робити їх недолуго.
І тут  переходимо до другої теми, яку пропонував обговорити: яким є стан уже реформованих недержавних медіа, що треба, аби вони працюввли на наш медіа-простір, інформаційну безпеку, державу і суспільство? Звичайно, вказівок незалежним медіа давати не варто. Але далеко не все гаразд у наших медіа. Досить торкнутися тих же озвучених проблем: анексії Криму, агресії на Сході, лавини  антиукраїнської пропаганди з Росії. І отут уже запитання до наших медіа: чому ж не протидіяти всьому цьому? До речі, маючи немалі можливості. У Чернігові виходить з десяток щотижневих газет, переважно недержавних, сумарним обсягом близько 180 сторінок. Але чи так багато місця тут приділяють інформаційному захисту держави, протидії брехливій пропаганді ззовні? Мізерно. Це і щодо показу нашої української історії, щодо спростування нахабних ярликів «фашизму», які ліпить нам, Україні, сама фашистська за суттю Росія. І щодо байок, що Крим 60 років тому Росія начебто «подарувала» Україні, хоч насправді Росія довела Крим до зубожіння і кинула його відновлювати Україні. І просто давати інформацію, хто очолює сепаратистів-терористів у Криму і на Донбасі. І розвінчувати теревені про якійсь «особливий» Донбас, якого, мовляв, «не чує Україна». Легко спростовувані міфи, які й далі гуляють країною, насаджувані ззовні і на які майже не реагують наші державні й роздержавлені медіа.
Скажімо, щодо найпотужнішого із засобів масової інформації, пропаганди — телебачення. Українські телеканали ж далеко не зразу було відключено в Криму, вони транслювалися тривалий час і перед початком анексії півострова, і на першій стадії цього. А толку? Значить,, нездатні були просто і популярно розказувати тисячам кримчан бодай про тих же верховодів сепаратистів Константинова й Аксьонова, багато інших речей. Подібне можна сказати й про Донбас.
Що тут можна зробити? Багато чого, насамперед тим же громадським організаціям і політичним партіям, адже вони мають працювати в гущі людей і розяснювати їм, що неблагополучно у нас в інформаційому просторі, в наших медіа. Що це самим громадянам потрібні вільні медіа, які б захищали їх і державу. І тоді б ми менше бідкалися про «пастки, в які потрапляють споживачі інформації», що теж пропонувалося обговорити на тому круглому столі.
Утім, розмови не вийшло. Організатори заявили, що це тема окремого обговорення. Що ж, може, громадські активісти, медіаексперти, врешті самі журналісти дійсно колись сподобляться на таке обговорення, не бідкання й констатації, а пошук шляхів, ЩО РОБИТИ?
Своєрідну крапку в дискусії поставили колеги із двох державних газет, які виступали вже після мене. Представники одного з районів розповіли таке. Ледве встигли Верховна Рада і Президент ухвалити рішення про часткову мобілізацію військовозобов’язаних, як на місцях, у районах, почалася явна несправедливість. Конкретно — на той район прийшла якась дивна «рознарядка»: мобілізувати до армії значно більше чоловіків, ніж усусідньому районі, де, навпаки, значно більше населення. Колега з іншої державної газети повідомила:  до редакції надходять сигнали від читачів, що районне і обласне начальство «відмазує» від призову своїх синків, сватів, братів, кумів.
Вже після обоворення, в кулуарах, у колег спитали: чи можуть їхні газети написати про це? Про  несправедливість, яку не приховаєш на місцях, у районах, через що  порожніми балачками сприйматимуться  словеса про якийсь «патріотизм».То чи напишуть про це? Запитання риторичне, відповідь очевидна. Чому не зможуть написати? «Тому що…».
Чи влаштовує це самих журналістів, мешканців районів, області, країни? Запитання до них.То, може, досить бідкань і констатацій, а час щось робити?
 
 


 
 

Відповідальності перед світом - нуль

 
    В Інтернеті з`явився лист українки як відповідь на лист голландця— батька  дівчини, що загинула  у збитому над Україною літакові . Голландець звернувся зі своїм листом до президента Росії Путіна, сепаратистів на Донбасі та української влади. Українка йому відповіла. 
    Щоб не звинуватили у вибірковому цитуванні, даю  передрук з одного з чернігівських сайтів з повним текстом обох листів під промовистим заголовком — Лист українки голландцю: «Коли нас убивали —ваші політики радилися».
х   х   х
   Ханс де Борст (Hans de Borst), батько загиблої у збитому літаку МН17 17-річної Елсемік де Борст (Elsemiek de Borst) написав листа, в якому звернувся до президента Росії Володимира Путіна.
   "Велике спасибі вам, Володимир Путін, лідери сепаратистів і українська влада, за вбивство моєї коханої і єдиної дочки Елсемік. Їй було 17 років. Вона хотіла бути архітектором. Названі джентльмени, я сподіваюся, що ви пишаєтеся, що ви вбили молоде життя і що завтра ви можете знову дивитися в дзеркало. Я сподіваюся, що це послання до вас дійде, може, англійською, і, як інтелектуальні люди, ви зможете прочитати його. Спасибі ще раз. З найкращими побажаннями батько Елсемік, Ханс де Борст, чиє життя зруйноване.

    Українка Олександра Ковальова написала йому листа:
   "Дорогий Hans de Borst,
   Можливо, ви ніколи не прочитаєте це звернення. Можливо, це навіть добре.
  Мені дуже шкода, що ваша дочка загинула в Боїнгу 777, збитому російськими терористами над моєю країною. На відміну від Росії, моя країна ніколи не вела воєн і не переживала терористичних атак. Тому кожна смерть - величезний шок для нас. Тому зараз українці збираються під посольством Нідерландів, приносячи гори квітів, свічки та іграшки для загиблих дітей. Для вашої дочки теж. Я знаю, ви думаєте, ми не можемо уявити, що ви зараз відчуваєте. І ви маєте рацію. Але ми чесні в наших почуттях.
   Мене звуть Олександра, я живу в Україні і коли вночі починається гроза, я прокидаюся в холодному поту, тому що мені здається, що почали бомбити моє місто.
   Ви розповіли, що вашій єдиній дочці було 17 років і вона хотіла стати архітектором.
Дозвольте познайомити вас з Сергієм Нігояном. Йому був 21 рік і він був єдиним сином у родині. Він загинув 22 січня 2014 року у Києві. Він став першою жертвою міліції нашого екс-диктатора Віктора Януковича. Потім було ще 100 чоловік, розстріляних, зірваних і спалених. Багато хто з них були єдиними синами, дочками, матерями і батьками. Трупи цих людей лежали в церкві навпроти мого будинку. І коли ми вимагали справедливості, ваші європейські політики сідали за стіл переговорів з убивцею Януковичем. І в той момент, коли ми відспівували мертвих, європейські політики вимагали від української опозиції (яка тепер стала українським урядом, до якого ви, зокрема, звертаєтеся) підписати з Януковичем мирний договір і залишити вбивцю президентом ще на цілий рік. Тому що наші життя нічого не коштували вашим урядам.
   Ви знаєте, що таке мати країну - сусіда, яка вважає тебе своїм васалом? Звичайно, ви не знаєте. Ви самі, напевно, вважаєте, що Україна - васал Росії. А ось ваші предки знали що це таке. Але це було в середньовіччі, коли ваша країна боролася за незалежність від Іспанської Імперії. Занадто давно, щоб ви могли уявити, що зараз відбувається між Україною і Росією.
   І звичайно, ви і не зобов'язані. Це не ваша справа. Це робота світових політиків, розбиратися з такими проблемами.
   Ми теж так думали.
   Коли Путін анексував частину української території - півострів Крим, ми думали, що західні уряди зроблять те, що обіцяли. Великобританія, США і, зокрема, Франція, підписали з Україною Будапештський меморандум в 1994, згідно з яким вони повинні були забезпечити цілісність моєї країни. Підписуючи цей меморандум, Україна відмовлялася від своєї ядерної зброї, адже безпеку держави тепер гарантували західні уряди. Можливо, якби Захід не наполіг на підписанні цього договору, Україна все ще мала б ядерну зброю, можливо Росія не наважилася б на те, на що зважилася, і ніхто б не збив літак з вашою дочкою на борту. Але, на жаль, Україна була чесна і зробила все згідно з договором.
    На відміну від європейських країн і США, які легко і просто порушили його. США і Великобританія нічого не зробили, крім порожніх розмов. А Франція на чолі зі своїм президентом Олландом, не тільки порушила договір, але навіть не відмовилася продавати Росії - країні-агресору - свої новенькі військові кораблі. Чому? Тому що це вигідно. Як вигідно було Європі співпрацювати з Гітлером у 30-х роках, згодувати йому Польщу, Чехію, пробачити Австрію. Це було просто, це не вимагало включення совісті. Сподіваюся, ви не намагаєтеся чекати від таких людей справжнього правосуддя.
   Коли Путін став завозити на схід моєї країни своїх терористів і забезпечувати їх важкою зброєю, політики Євросоюзу нічого не зробили, щоб зупинити його. Вони закликали наш уряд до мирних переговорів з російськими терористами, які розпорюють животи мирним жителям. І ввели якби санкції, які нічого не змінюють. Іграшкові санкції, просто щоб зробити вигляд, що Європа хоч щось зробила.
   Зараз, коли Росія вже відкрито обстрілює Україну зі своєї території, фрау Меркель сидить поруч з Путіним на фіналі Чемпіонату світу з футболу і тисне йому руку. Вам не розповідають, що Росія відкрито бомбить Україну? Звичайно. Ваші медіа не особливо про це пишуть. Навіщо вам знати, що всього в декількох сотнях кілометрів від ЄС повним ходом йде війна, де єдині дочки і сини українських батьків гинуть вже тисячами. Вчора, 20 липня, на міні, встановленій російськими терористами, підірвалися два українських школярі. Їм було 16 і 15 років. Вам не говорять про це, бо навіщо вам знати, що країна, яка постачає вам газ і нафту, підриває українських дітей. Українські діти не вигідні. А газ і нафта - дуже.
   Кожен раз, коли ви заправляєте ваш автомобіль, подумайте про те, що можливо ви заправляєте його бензином з російської нафти. Кожен раз, коли ви ставите воду на вогонь, щоб приготувати собі вечерю, можливо ви користуєтеся саме російським газом. Саме ці вигідні російські нафта і газ змусили ваших європейських політиківвідвернутися від невигідної України, порушити свої ж міжнародні контракти, і всі ці місяці робити вигляд, що нічого особливого не відбувається.
    Я не кажу, що український уряд не винен у смерті вашої дочки. Зрештою, це уряд в лютому, ще будучи опозицією, і під тиском ваших європейських політиків, таки погодився підписати ганебний договір з Януковичем. А те, що договір не набув чинності - результат частково і того, що український народ просто не дозволив цьому статися.
   Просто, перед тим, як звинувачувати українську владу, можливо ви трохи розширите свій список винних у смерті вашої дочки і додасте туди і ваші європейські уряди. Зрештою, саме вони всі ці місяці вели підкилимні переговори з Путіним, це вони відмовлялися чути, коли український уряд кричав, що Росія починає війну. Це вони, ваші політики, змушували наш уряд сідати за стіл переговорів з проросійськими терористами, тими самими терористами з російською зброєю в руках, які збили Боїнг 777 з вашою дочкою на борту. З вашою красивою, талановитою і щасливою Елсемек. Ви чекаєте справедливості? Ви думаєте, ваші уряди зможуть вам її забезпечити? Ті самі політики, які тиснуть руку Путіну? Знаєте, я дуже в цьому сумніваюся.
   Я не маю ніякого відношення до українського уряду, чи політиків, чи бізнесу.
   Я не можу уявити вашу втрату.
   І швидше все, вас не хвилює, то що я говорю.
   Я просто українська дівчина, яка іноді прокидається під час нічного грому, боячись, що її місто почали бомбити.
   Але ще раз.
   Мені дуже шкода.
   Олександра Ковальова.
 
х   х   х  
   А тепер давайте поміркуємо, про що йдеться. Я зацитував все до літери, дозволивши лише виділити шрифтом кілька дуже характерних місць.
 Отже, ми маємо типовий для радянської людини лист Олександри з набором претензій до всього світу, окрім самих себе. Все виглядає начебто ж логічно. Особливо де йдеться про невиконання західними   державами умов Будапештського меморандуму, яким ці держави ставали гарантами безпеки України в обмін на ліквідацію нею ядерної зброї. Це та частина претензій, що стосується нинішньої агресії Росії проти України. Друга частина претензій стосується потурання Європи злочинному режиму регіоналів  на чолі з Януковичем.
   Це те, що є в листі, і тут важко щось заперечити, принаймні, по першому пункту, щодо Європи і Росії.
    А ось чого в цьому листі нема.
    Почнімо з другого, більш актуального на сьогодні —  агресії Росії, загарбання нею Криму, неприкритої підтримки нею сепаратистів-терористів на Донбасі. З Росією, яка століттями була агресором і загарбником, зрозуміло. З ситою, лінивою Європою теж. Незрозуміло з самою Украною і з нами, українцями. Хоча все різкіше і частіше чути те, про що в листі Олександри жодного слова. Про нашу вину і щодо втрати Криму, і  щодо того, що коїться на Донбасі. НАШУ— це сказано загально, хоч можна, треба і колись же буде говоритися й конкретно. Про те, як незалежна Українська держава протягом більш як 20-ти років мало що робила для зміцнення державності в тих регіонах, для їх українізації, для відкриття і тамтешнім мешканцям нашої замуленої української історії, створення потужного національного інформаційного простору.
   Говорити треба і про більш неприємні моменти — про зраду, здачу і розвал  військового потенціалу нашої держави. Все це робилося всі понад  два десятиліття, і масштаби його співмірні з ядерним роззброєнням. Прочитайте хоча б опубліковану сьогодні  на сайті «Історична правда» велику статтю    «Утрачена армія здобутої держави». Написана вона, до речі, два роки тому, але як актуальна нині, настільки вражають масштаби добровільного чи зрадницького обеззброєння держави в центрі Європи.
   До розпаду і розкладу Збройних Сил треба додати такий же,чи ще активніший процес розвалу наших правоохоронних органів і спецслужб, особиво в ті ж останні 4 роки. До речі, про спецслужби. Багато нині балакаючи про армію, чомусь замовчують, що подібні антитерористичні операції, як на Донбасі, має вести взагалі  не армія, а саме спецназ,  спецпідрозділи. Ну, не може армія ефективно воювали з терористами, які беруть заручників, прикриваються цивільними людьми, ховаються і ведуть вогонь зі шкіл і квартир громадян. Армія може бомбити авіацією і стріляти артилерією. Для боротьби з терористами, навіть якщо вони практично військові одиниці,  існує спецназ, теж військові одиниці. І в Україні є (числиться!) з десяток спеціалізованих військових формуваань. Ми начувані лише про одне — «Беркут». А ще ж є «Гепард», «Барс», «Ягуар», «Тигр» і багато чого іншого. Саме ці підрозділи вміють (повинні вміти!) воювати з терористами. Вміти падати на них з неба.як сніг на голову, воювати в горах, лісах, навіть під водою — є й такий підрозділ. І це не якісь там взводи чи роти, це потужні формування — полки, бригади. Де вони в АТО? Напрошується логічна відповідь і пояснення: всі ці спецслужби деградовані так само, як міліція, інші правоохоронні органи та спецслужби.
    Словом, це зовсім не Європа влаштувала нам , Україні, таке неядерне роззброєння в  останні 20 років.
    Пред`являючи претензії Заходу, варто б згадати, що у нас в Україні ще десятки років готові були вести  безпредметні дебати про вступ до Євросоюзу, а тим паче до НАТО. Може, хіба що Єврореволюція,  Майдан прискорили цей процес.
   Варто б згадати, що Україна, наше народонаселення,  і далі залишається пострадянським чи  й просто радянським, хворим на тоталітаризм. І попри певний «ленінопад»,  Україна й   далі залишається злочинно перенасиченою цим комуно-тоталітаризмом, неприпустимим для країни Європи.
   А щодо потурання злочинному режиму регіоналів,  Януковича, то ніхто більше не потурав цьому, ніж самі  українці. Це  ми, народонаселення України, обрали 4 роки тому цей режим. Можна тут, звісно, кивати на Донбас, але ж ми кажемо, що Україна —  єдина, і цей край — також наш. Щодо  Донбасу, то тут взагалі декому краще б помовчати. Бо коли  чуєш «трандьож» про те, щоДонбас чимось «особливий», що «Україна його не чує», стає просто противно. Та  нічим цей регіон не особливий у своїх соціальних, побутових проблемах, які є скрізь. Якщо десь на Донбасі вони гостріші, ніж в середньому по Україні, то кивати донбасівцям нема на кого. Край соціальних  злиднів дав країні найбільше мільйонерів і мільярдерів. Край, що  дав єдиного в Європі президента з двома судимостями. Що дав найбагатшого громадянина країни, мільярди  якого невідомо звідки бралися, чи навпаки, відомо, звідки, як  і в багатьох інших олігархів. Так що "особливий" хіба що тим, що це зденаціоналізована  десятиліттями "зеківська"  зона з відповідною метальністю - топтання  слабших і преклоніння перед "паханами",
   Якщо ж  говорити більш глобально, то варто б згадати, що саме з теренів колишнього Радяського Союзу розповзалася комуністична чума по тій же Європі і світу. При потуранні нашого ж народонаселення, на якому й тримався той режим, як і режим Януковича.    
    Але про що ми говоримо?Адже у листі Олександри   є ключова для всього тексту фраза: «Я не маю ніякого відношення до українського уряду, чи політиків, чи бізнесу». Звичайно, тут малося на увазі, що автор не є представником всього зазначеного. Але мимоволі тут проступає основне в нашій пост- чи просто комуно-радянській по сьогодні ментальності:  ми, громадяни,  НЕ МАЄМО НІЯКОГО ВІДНОШЕННЯ до того,що робиться в державі. І вже, безперечно,  не маємо, не відчуваємо й грама вини перед світом. Можемо лише бідкатися і пред`являти претензії цьому світу. Бо це простіше, ніж розбиратися у своїх внутрішніх проблемах – міста,області,країни —  і долати їх, наводити лад у себе в країні.
 
 
 
 

 

Чи рухається кудись Народний Рух?

У Чернігові 9 липня відзначено 25-річчя утворення обласної організації Народного Руху. Заходи провели обласна організація НРУ і ювілейний організаційний комітет.

Точна назва створеної 9 липня 1989 року обласної організації як структури всеукраїнської — Народний Рух України за перебудову. Він створювався демократично, знизу, з осередків і місцевих структур. А 8 – 9 вересня того ж року делегати з місць провели в столиці установчий з’їзд Руху. 25-річчя утворення Руху  відзначається нині в Україні за ухваленою недавно постановою Верховної Ради.
Повну назву утвореного тоді Руху в ювілей згадували не так часто. Хоча варто було б зазначити, що на ту пору вже 4 роки тривала так звана горбачовська перебудова — за іменем тодішнього лідера КПРС і Радянського Союзу Михайла Горбачова. Як би хто не оцінював зараз той процес — завершення епохи тоталітаризму чи прагнення просто оновити соціалістичну систему — це була цікава епоха суспільних перемін. І завершилося це врешті крахом СРСР, комуністичного режиму і утворенням з республік Союзу 15-ти незалежних держав, у тому числі України. І тут роль Руху , як і подібних дійсно народних рухів в інших республіках, була колосальна.
Але, якщо говорити про нинішній ювілей, і в Чернігові також, то, схоже, тут присутня підміна понять. Святкують 25-річчя Руху, коли логічніше було б відзначати лише 25-річчя його утворення. Бо річниця існування і річниця утворення — це далеко не одне й те ж. Рух не існує 25 років, він давно мертвий, чи, якщо це комусь видається занадто різким, давно вже ледве жевріє, давно на узбіччі політикуму.
Сказане зовсім не применшує заслуг фундаторів організації, в тому числі чернігівських. Ось і на цих урочистостях вони з почуттям чесно виконаного обовязку постали перед громадськістю: Валерій Сарана, Валентин Ральченко, Іван Панченко. Також Сергій Жигінас, Вадим Ванжа, ще дехто, чиї імена зараз менше на слуху, але вони теж були серед перших рухівців. А ще їхні молодші соратники, дехто тоді — зовсім молоді: Володимир Ступак, Василь Чепурний, Сергій Соломаха, — котрі навпаки зараз активно в політикумі. Ці люди робили тоді багато для України і демократії. Це зараз усі такі мудрі й сміливі. Як справедливо написав колись російський поет Андрій Дементьєв: «Легко быть смелым, если разрешат». Тоді ж треба було виявляти справжню громадянську мужність.
І все ж чому, на превеликий жаль, нині доводиться відзначати лише річницю утворення, а не ювілейну дату існування Руху? Чому Рух зник? Часто його порівнювали з «Солідарністю» в Польщі і «Саюдісом» у Литві. Ці всенародні організації не просто вели свої країни до справжньої незалежності й демократії, а й будували нові суспільства, будучи при владі. Рух ніколи не був при владі. В’ячеслав Чорновіл так і не став президентом держави, як Лех Валенса і Вітаутас Ландсбергіс. Бідкатися, чому наш Рух не повторив славного шляху рухів Польщі і Литви — це все одно, що бідкатися, чому в Україні не відбулися такі кардинальні переміни, як у тих же країнах. Польща й Литва вже 15 років у НАТО і 10 років у Євросоюзі, до яких нам ще дуже далеко.
І тут є пряма залежність: чим міцнішою була б наша націонал-демократія, тим швидше відбувалися б у нас ті переміни. Отже, знову наша українська біда: слабкість справжньої національної еліти.
Історія не терпить умовної форми — «якби» та «аби». Було так, як було. Але це не значить, що не треба аналізувати того, що було. Навпаки! І стосовно нинішнього Народного Руху треба чесно відповісти на два ключові питання.
Перше: що то був за трагічний розкол Народного Руху на початку 1999 року? Щодо Чернігівщини, то взагалі дивно відзначати 25 років обласної організації Руху. Адже з цих 25 років треба викреслити майже 15 років, коли чернігівські рухівці були… поза Рухом. Після розколу обласна організація Руху в переважній більшості пішла проти тих, хто залишився з Чорноволом, зберіг юридично назву Руху. Колишні ж рухівці області майже півтора десятиліття перебували в іншій партії — Українській народній партії (УНП). Партії, яка на всеукраїнському рівні програла на виборах, у політикумі все, що можна. А на рівні Чернігівщини просто зникла з політикуму, тобто з місцевої влади. На останніх місцевих виборах восени 2010 року обласна організація УНП не здобула жодного депутатського мандата в обласній раді, жодного — в Чернігівській міській, жодного — в районних радах міста. Слабка втіха, що й інша частина розколотого Народного Руху, яка зберегла саме цю назву, на рівні області майже зникла, і не набагато кращою була ситуація й по Україні. Чому саме цим завершився той трагічний розкол Руху в 1999 році? Що то було?
Для повноти картини і «послужного списку» УНП-НРУ можна додати повне зникнення ( чи знищення) на Чернігівщині рухівсько-просвітянської преси, колись найпотужнішої в областях України,— газет «Сіверщина», «Просвіта» і «Біла хата».   Це так треба?
Друге запитання сьогоденне: чи об’єднався нарешті Рух торік? У травні останній з’їзд Української народної партії ухвалив рішення про саморозпуск і злиття з НРУ, приєднання своїх осередків і членів партії до існуючої партії — Народного Руху України. Здавалося б, об’єдналися після більш як десятирічної балаканини про це. Але чому ж тоді в жовтні того ж минулого року пройшов так званий «другий етап» травневого з’їзду УНП, який постановив «анулювати» рішення травневого з’їзду про влиття партії до НРУ і оголосив про подальше існування УНП. Можна б назвати це політичним фарсом, проектом тодішньої влади регіоналів. Але в такому разі як же це фарсова, неіснуюча УНП офіційно висунула свого голову Клименка кандидатом у Президенти України на недавніх виборах?  І Центрвиборчком зареєстрував і допустив до виборів кандидата, висунутого начебто ж неіснуючою партією.
Ось два прості запитання: що ж то був за розкол 1999 року, який ми тоді назвали «весною оновлення Руху», і чи об’єднався Рух торік в єдину партію?
Можна, звичайно, не відповідати на ці запитання. На них намагаються й не відповідати нинішні партійні лідери, а рядовим партійцям, схоже, давно все байдуже. Але тоді говорить реальність. Висунутий також кандидатом на Президента голова начебто вже об’єднаного Руху Василь Куйбіда набрав… аж 0,06 % голосів. Шість сотих! Антирекорд балотування 2010 року Юрія Костенка, голови УНП, побито: той тоді набрав 0,2%. Тобто 20 сотих, а не 6. Втішатися, що той же Клименко набрав ще менше від Куйбіди — 0,05 %? Чи краще подумати, як це за голову НРУ в області  (та й Україні) проголосували менше виборців, ніж числиться  членів партії? У моєму Куликівському районі Куйбіда набрав лише кілька голосів, по одному-два в кількох селах. У самому райцентрі Куликівка, де на двох виборчих дільницях сумарно понад 4 тисячі виборців, Куйбіда не набрав жодного (!) голосу. І це при існуванні селищної і районної організацій НРУ. Що відбувається? Так існує партія чи ні?
Відповіді на обидва запитання можна не шукати, якщо змиритися, що Рух зник, що від нього залишилася лише славна історія , що ми святкуємо не ювілей існування, а дату утворення. Але відповідь на ці запитання доведеться шукати, якщо ми хочемо, щоб національно-демократичні сили існували, були в політикумі, щоб демократичні партії нарешті почали реально об’єднуватися. Хоча б з огляду на чергові виборчі кампанії.
Схоже, наприкінці цього року таки будуть позачергові парламентські вибори. На них наввипередки  підуть десятки з тих 208 партій, які сьогодні числяться в Україні. Хто піде з товстими гаманцями, хто з вилами, хто з гарними обіцянками. З чим піде Рух і загалом національно-демократичні сили? Лише зі славною історією та ювілеями чи з активним політичним сьогоденням?
 

 

Українська народна партія — Народний Рух: політичні нулі і «шістки» : деградація націонал-демократії

Жалюгідним виявився черговий похід на вибори уламків колишнього потужного Народного Руху України. Динаміка падіння така. У 1999 році, після розколу Руху на дві партії, лідери обох пішли восени на президентські вибори. Голова партії, що згодом надовго прибрала назву Української народної партії, Юрій Костенко набрав 2 з лишком відсотки. Голова Народного Руху Геннадій Удовенко — трохи більше відсотка.

На президентські вибори 2010 року УНП знову висунула свого голову Юрія Костенка, всупереч позиції явної більшості самих партійців. Результат був ще жалюгіднішим, вдесятеро меншим — 0,2 відсотка.

Рік тому, після більш як 14-річного розколу, дві партії нарешті об’єдналися: говорячи юридичною мовою, УНП саморозпустилася і влилася до Народного Руху України. І ось ця нещасна партія знову подалася на президентські вибори. Результат їх засвідчив повну деградацію і крах старих національно-демократичних сил. Голова Руху Василь Куйбіда опинився в самому хвості виборчих перегонів,  набрав 0 цілих,  0 десятих  і 6 сотих відсотка голосів .  Поруч, ще нижче,  — і голова так званої «відновленої» УНП Олександр Клименко. Той,що разом із Костенком провів у жовтні так званий «другий етап» травневого з’їзду УНП, де оголосили, що «анульовують» рішення травневого з’їзду про самоліквідацію і злиття з Рухом і йдуть далі, «під прапором УНП». Виборці, яким уже до одного місця це мишаче вовтузіння, зреагували адекватно. Хоч Клименко за кілька днів до виборів заявив, що знімає кандидатуру, але в бюлетенях він уже залишився і набрав ті ж «два нулі», що й Куйбіда,і 5 сотих відсотка. Фінал таких партій.
Загалом по Україні, де голосували мільйони виборців, Куйбіда
набрав…аж 12391 голос, Клименко —10545. Пригадується,як майже 15 років тому ті, хто повірив у «Весну оновлення» Руху, тобто при його розколі пішов проти Чорновола і згодом оформився в УНП (а на Чернігівщині таких виявилася переважна більшість рухівців), зловтішалися, що на згаданих виборах Костенко набрав на відсоток більше Удовенка.Тепер колишні УНПісти, які торік в області перейшли (злилися, влилися) в Рух, можуть зловтішатися навпаки — Рух на виборах набрав більше, ніж УНП, аж на одну соту відсотка.
Щоправда, якраз на Чернігівщині чомусь інакше: голова «УНП» Клименко набрав більше Куйбіди — 396 голосів проти 384. Невже в області дві частини Руху ще не зовсім з`єдналися? Чи воскресла УНП дійно відновлює структури, як  про це погрожували її очільники в жовтні, після отого свого «з`їзду»?
Втім, кому це з виборців уже  цікаво? Така мізерія голосів , що по Україні загалом, що по області, свідчить,  що за своїх голів не голосували навіть  більшість членів їх партій, якщо вірити партійній  статистиці про це членство. Не кажучи вже, щоб загітували  голосувати ще когось.
Один рухівець днями розповідав мені, начебто. голова Руху Куйбіда був просто «технічним кандидатом» , що працював на Порошенка, з метою відібрати голоси у Юлії Тимошенко. Дивовижно. По-перше, ох і утяли: «відібрали»  аж шість сотих.По-друге, ще невідомо, від кого відбирали? По-третє, і це головне, — чи не ганебно такій, за назвою, партії бути технічною? Чому не можна було просто офіційно ухвалити рішення про підтримку такого-то кандидата? А технічна? Тоді вже перейменуйте партію з   НРУ в  ТРУ, «Технічний Рух України», простіше — ТРУтні.
Все це не смішно, а сумно. Бо національно-демократичний спектр політикуму після розколу Руху вже друге десятиліття не просто послаблений, а порожніє на очах. Порахуймо, скільки  за цй час пройшло виборів. І нулі, нулі,  а зараз -  далекі від відсотків «шістки». При тому, що результати  більш успішних політичних сил все одно не заперечують того, що національно-демократичний сегмент  повинен бути в нашому політикумі. За ним — славна історія боротьби за незалежність, за ним все-таки ідеологія, ,а не імена чи гроші.
Однак, вже друге десятиліття точаться безпредметні розмови про об`єднання національно-демократичних сил.І все на місці. Вожді вгорі не бажають, маси на низах нездатні отямити своїх ними ж обраних  вождів.
Погром на цих виборах спонукає щось нарешті робити. Перш за все, варто  розібратися з тим торішнім об’єднанням Народного Руху  і УНП.Чи відбулося воно насправді,фактично і юридично? Бо що це за уламок під назвою  УНП теліпаєтся в політикумі ще й офіційно висуває кандидатів на президента держави?  Доки тупцюватимуть у цьому політикумі інші партії й партійки, начебто і національні, і демократичні? Мова про «За Україну» В. Кириленка,  «Європейську партію» М.Катеринчука,  а є ще ж і Українська партія, і Демократична (як славно починала, поки не пішла по руках),  і УРП «Українська платформа — Собор», й «іменні» партії Поровського, Кармазіна, Соскіна. Невже треба чекати, поки президент Порошенко зробить те, чого не зробив нерішучий Ющенко? Викличе вождів і вождиків партій «на килим», стукне кулаком і скомандує: «Партквитки на стіл!» І «кроком руш» або в президентську партію  «Солідарність», або, що було б логічніше, в  об`єднану партію —  чи в той же Народний Рух, попри такі провали і дискредитацію, чи в зовсім нову.
 А щодо Руху? У вересні відзначається 25-а річниця Народного Руху України. Ще раніше, влітку, готуються відзначити  цей ювілей і рухівці Чернігівщини . Хоча щодо нашої області, логічніше було б відзначати не 25-річчя  Руху, а  25-річчя утворення Руху —  з огляду на те,що після його розколу переважна більшість нинішніх  рухівців  області майже півтора десятиліття перебували поза цією партією, в УНП.  І не можна робити вигляд, що цього не було в природі.
Втім, історію, навіть недавню, ніхто аналізувати, видно, не хоче.Що ж, головне — як бути далі? В тому числі на виборах, а це пік політичної діяльності партій. А вибори, парламентські, а, може,й місцеві, не за горами. То невже націонал-демократія і далі буде нулями і «шістками»? Слово за рядовими партійцями.
 

З приводу можливої загибелі газети «Сіверщина»

 А чому «загибелі», нехай навіть можливої, скаже обережний читач, адже газета ще існує?  А чому лише «можливої», скаже різкіший читач, адже газета фактично зникла?

Дійсно,  не вийшов уже третій номер газети підряд, нечуване в її більш ніж 21-річній історії. Більше того, не було зриву навіть одного-єдиного номера, які б не були складні часи.  Тобто, редакція могла сама пропустити якийсь номер, наприклад, при великій кількості вихідних, зокрема, в тій же друкарні, чи якщо це був зайвий для року передплатний номер. Хоч і таке пригадати важко. Але тут ідеться саме про зрив виходу газети, тобто коли ті, хто її видає, виявилися неспроможними видати номер. І тим більше, коли не один, не два, а три. Зайве довго  пояснювати, що це означає для щотижневої передплатної газети в  розпал передплатної кампанії на друге півріччя, а традиційно майже всі читачі мають передплату лише на півроку. Зрив бодай одного номера  миттю  сіє сум`яття, сумніви і непевність серед читачів, і їх легко перехоплюють інші газети. В цьому посприяють і ті, хто безпосередньо веде передплату, — поштовики.  Їм же важливіша загальна цифра передплати,а не по окремих виданнях. І саме цей фактор матиме і вже має наслідком те, що поштовики прагнутимуть зрив передплати одної газети компенсувати передплатою на інші, і саме ті інші, надійні — районні, відомі обласні— пропонуватимуть читачам і вже пропонують.

   Учора, 10травня, в  Чернігівському інтернеті, на  сайті якраз газети «Сіверщина», який має доволі опосередковане відношення до самої газети, з`явилися одразу дві публікації, присвячені біді, що трапилася з газетою. Автори —  люди, дуже причетні до її видання. В першій  публікації автор  пробує пояснити причини зникнення газети. Це тема окремої розмови, і час все розставить на місця. А от на другу публікацію хочеться дещо відповісти. Тема її — як бути далі? Позиція автора така: славна в минулому газета виконала свою  державницьку, патріотичну місію і може спокійно відійти в історію.
    Що ж, можлива й така думка щодо одної з найперших і свого часу наймасовіших   обласних демократичних газети України. Побіжно її підтверджує хоча б те, що зникнення такої відомої газети не викликало особливого розголосу в Чернігові і області.  Але чи дійсно час провести газету в історію?
   Висловлю таку пропозицію, в чому,   власне, і суть цих заміток: газету «Сіверщина» треба спробувати зберегти, і саме в нинішньому її статусі— як видання обласної організації Всеукраїнського Товариства «Просвіта».
   Допускаю, що ця моя пропозиція помилкова. Хоча б тому, що, як і переважна більшість просвітян,не знаю багато того,  що останнім часом коїться довкола газети. Тому,  можливо, автор  другої публікації і правий. Але, повторю, може, газету ще вдасться зберегти? Це  зараз  залежить від її власників, тих,  хто керував газетою всі останні роки. Залежить частково і від тих, хто хотів би придбати ( купити, отримати за якісь компенсації—то вже деталі ) газету «Сіверщина». Правда, вговоряти їх — справа складніша, не  для того вони націлилися на газету, щоб ось так  відійти в бік.  Слід лише зазначити: в разі, якщо нинішні власники газети її віддадуть, повернути її вони вже не зможуть. Хіба що нові власники  передумають і повернуть газету просвітянам. Тому будь-які різкі кроки варто  робити зважено.
     

Люстрація і профанація: очищення чи баталії за посади?

Нащо підміняти поняття?

У нашому нещасному суспільстві багато понять перевернуто догори дном.Так повелося ще від Жовтневого перевороту, гасла якого про рівність і братерство дуже швидко виявилися профанацією і обманом, але на повному серйозі виголошувалися понад сім десятиліть.

Нині якесь загальне запаморочення відбувається з повсюдним вживанням терміну «люстрація». Ним примітивно підміняють зовсім інші поняття, бо насправді йдеться про заміну кадрів у владі, очищення її — речі необхідні, але речі треба називати своїми іменами. Питання в тому, щоб це очищення не перетворилося на дрючок у баталіях за посади. Чи не тому, «для пущєй важності», і замиготів хитромудрий іноземний термін «люстрація» (від латинського «lustratio» — очищення). 
Але давайте просто відкриємо словник, Вікіпедію, подивимося сам термін «люстрація». Як часто буває, і це прояв багатства мови, термін має кілька значень. Не будемо зупинятися на таких, як магічні обряди, спрямовані на очищення людей, на захист від хвороб та інших бід. Чи такому значенні терміну,як встановлення складу податного населення, його грошових і натуральних повинностей, доходів королівських економій. Беремо термін у значенні суспільно-політичному: люстрація — це заборона займати ПЕВНІ посади на державній службі ПЕВНИМ категоріям людей. Йдеться про те, що пожиттєво чи протягом певного часу не мають права займати посади у владі, в тому числі судовій, на виборних посадах, особи, які скомпрометували себе за попереднього режиму.
У новітній історії цей термін зазвичай стали вживати щодо процесів у посткомуністичних державах Східної Європи з кінця 1980-х років, де люстрація була застосована до посадовців колишнього комуністичного режиму, насамперед функціонерів партії, каральних органів, спецслужб . Зокрема, люстрація була проведена в Чехії, Польщі , Німеччині, Угорщині, Румунії, Грузії, Литві, Латвії, Естонії.
Звернімо увагу на основний момент люстрації. Вона була проведена з метою покінчити з тоталітарним минулим, очистити нову владу, і відбувалася винятково на державному рівні, тобто на підставі законів, інших нормативних актів держави. І цими актами чітко вказувалося, і які категорії представників колишньої влади підпадають під люстрацію, і які саме посади в новій владі, оновленій державі вони не мають права обіймати.
У різних країнах люстрація відбувалася з різним ступенем жорсткості. Практично скрізь під неї потрапили дві категорії осіб — функціонери колишніх компартій чи аналогічних їм партій і співробітники спецслужб. Притому перелік категорій був звуженим чи розширеним, залежно від країни: чи це верхівка партій, чи функціонери аж до районного і первинного рівня, чи кадрові працівники органів, чи також і позаштатні агенти.
 
Непочата люстрація в Україні
Заклики до проведення люстрації в Україні лунали від початку незалежності й набули значного поширення після Помаранчевої революції. Зокрема, дисидент, політв’язень радянського режиму, народний депутат Левко Лук’яненко вносив відповідний законопроект, який передбачав «оприлюднення, перевірку, облік і амністію осіб, причетних до протиправних дій недемократичного режиму». Тобто йшлося і про часткову амністію посадовців, безпосередньо не причетних до злочинів, але, звичайно, із забороною їм обіймати певні посади. Інший законопроект запропонував народний депутат Олег Тягнибок у березні 2005 року. Ним передбачалося заборонити обіймати державні посади особам, які до 1 січня 1992 року працювали на керівних посадах у Комуністичній партії чи КДБ СРСР або співпрацювали з органами держбезпеки. Подібний законопроект подавався і 2012 року. Однак жоден із них, як і інші ініціативи, не був ухвалений, навіть серйозно не розглядався парламентами всіх скликань.
У суспільстві розгорнулися гострі дебати щодо потреби люстрації взагалі. У цих дебатах минали роки, і все більше лунали голоси, що з люстрацією запізнилися. У противників люстрації були свої аргументи. Щодо перебування когось на посадах партійних функціонерів, то не зовсім зрозуміло було, до якого рівня їх люструвати: лише тих, хто працював у ЦК Компартії (і на яких посадах?), чи йти нижче, до обкомів і райкомів?А як бути з функціонерами комсомолу, цього молодіжного загону Компартії? Вони були водночас і номенклатурою Компартії, членами обкомів, райкомів, їхніх бюро.
Ще заплутанішою була ситуація щодо колишніх спецслужб, насамперед Комітету держбезпеки. Хто і які обіймав там посади по службі, було зрозуміло. Але як бути з численними добровільними позаштатними агентами? Якраз стосовно них і точилися чи не найбільші дебати. Адже мало не в кожному більш-менш помітному колективі, особливо у вишах, творчих середовищах, таких осіб вистачало. Дехто з них був не просто активним інформатором, а ще й злісним наклепником, строчив «доноси» (схоже, цей термін важко передати українською) на своїх колег, знайомих.
Та навіть і щодо людей, просто втягнутих у пошесть доносів, як бути, коли все це випливе назовні? Як бути родинам, нащадкам уже покійних таких людей? А ще — серед цих імен було немало дуже відомих у суспільстві осіб, чимало з яких займали солідні посади, дехто давно і щиро працював на незалежність і демократію. Усі ці дебати тривають і досі.
Між тим, сьогодні, після перемоги Євореволюції і повалення антинародного режиму, питання люстрації знову набуло актуальності. Це, зокрема, є однією з вимог Майдану . 24 лютого у Верховній Раді зареєстровано проект постанови про проведення люстрації в Україні. Авторами документа виступили нардепи О.Тягнибок, Ю. Швайка, Ю.Сиротюк, А.Мохник та інші депутати від «Свободи». Поки що законопроект — у парламентських комітетах.
 
Як це було в Європі?
У Чехії вчинили доволі кардинально. Колишній дисидент і політв’язень, перший чехословацький, а згодом (від січня 1993 року) перший чеський президент Вацлав Гавел, а також уряд мали чітке уявлення, як оберігати демократію. Тому їм вдалося відносно швидко, без великих внутрішніх хвилювань ухвалити закон про люстрацію, який набрав чинності у жовтні 1991 року. Відповідно до нього працівникам колишньої комуністичної служби безпеки і високим компартійним функціонерам заборонялося обіймати керівні посади на державній службі, в армії, балотуватися до виборчих органів усіх рівнів, виконувати інші виборчі функції. Це ж саме стосувалося і агентів комуністичної служби безпеки.
Дещо м’якший варіант обрали в Польщі. Але тут також усе було на державному рівні. Причому самі колишні посадовці, які гіпотетично могли потрапити під люстрацію, зобов’язані були прозвітувати про свою службу при комуністичому режимі. І навряд чи хтось спробував би обдурити державу. На варті люстрації став потужний Польський інститут національної пам’яті, якому було передано всі архіви, в тому числі Компартії і спецслужб, і який наділений величезними повноваженнями. Не те що наш немічний УІНП.
У Грузії при президентові Саакашвілі було ухвалено досить жорстке законодавство про люстрацію.
Ось ще кілька явищ такого ж напряму — декомунізації. У Молдові заборонили комуністичну символіку. У Польщі судили колишніх міліціонерів за злочини проти патріотів, вчинені майже три десятиліття тому. В Європі повним ходом іде підготовка до Міжнародного трибуналу над тоталітарним комуністичним режимом. У Литві оприлюднюють списки агентів КДБ.
 
Що у нас називають люстрацією?

Ось свіже повідомлення чернігівського Інтернету.
Штаб спротиву затвердив критерії люстрації
Чернігівський обласний штаб національного спротиву затвердив критерії для проведення люстрації державних службовців керівного складу.
1. Наявність до посадової особи обґрунтованої підозри у корупційних діях:
- наявні документи, фото або відеоматеріали про корупційні дії особи,
- невідповідність стилю життя задекларованим доходам.
2. Наявність фактів (підтвердження) порушення особою прав людини/громадянина або порушення права на мирні зібрання.
3. Публічний прояв сепаратистських або антиукраїнських поглядів, дій.
4. Наявність непогашеної судимості, відкритих кримінальних проваджень.
5. Факти зловживання владою , перевищення службових повноважень на користь режиму Януковича, ПР або будь-якої іншої партії.
6. Займання особою за останні 10 років керівних посад, не нижче районного рівня, міста (області) в антиукраїнських політичних силах (КПУ, Руський блок, Прогресивно-соціалістична партія Наталії Вітренко, Партія регіонів), проросійських, сепаратистських організаціях.
7. Особи, що організовували чи брали участь у фальсифікаціях на виборах різних рівнів.
 
Варто звернути увагу на директивний тон цих критеріїв. Кому дається така вказівка, враховуючи, що кадрові питання є прерогативою влади? Обласній державній адміністрації, обласній раді? То, може, це лише рекомендації, які настійливо «рекомендують» виконати? У такому разі постає питання, що за штаб, хто і як його утворив, які його повноваження в оновленій країні? З першими моментами зрозуміло: в розпал Єврореволюції, за аналогією зі Всеукраїнським штабом національного спротиву, утворювалися подібні й в областях. Як саме? На мітингах, поіменованих народними віче. До штабів входили, як правило, керівники чи просто представники тодішніх опозиційних партій, і не лише парламентських.
Наш обласний штаб брав найактивнішу участь у Єврореволюції, Майдані. Але ось революція позаду, час будувати оновлену країну, формувати нову владу. Як це робити — питання непросте. Активну участь у цьому процесі й далі вирішив брати штаб. Він береться когось рекомендувати на посади, когось знімати з них, контролювати роботу оновленої влади.
Штаб і далі прагне спиратися на Майдан, наш чернігівський. Періодично збираються мітинги-віче. На них часто виносяться й кадрові питання. Це інколи має дивний вигляд, особливо коли ці зібрання проводяться не штабом. Усі пригадують перипетії довкола призначення нового начальника обласної міліції. На одному з таких мітингів виступав від одної з революційних організацій її «представник» (так його назвали). Суть виступу була проста: цього кандидата «Геть!», він недостойний. Другого дня в Інтернеті зявилася заява вже «координатора» цієї ж організації, котрий заявив, що вчорашнє «гетькання» на мітингу було неправильним, і організація нічого не має проти кандидатури генерала. А третього дня зявляється повідомлення вже «прес-служби» цієї ж організації, суть його — знову «Геть!» генерала. Це все вже не смішно. І навіть сам штаб заявив, що на посади, особливо в силові структури, на мітингах не призначають. Цілком резонно. Мало того, у своїй заяві штаб повідомив: є дані, що в таких мітингах беруть участь представники чернігівського криміналітету. Ось ціна таких «віче», які й на порядний мітинг не тягнуть, а так, розширений пікет.
Це взагалі вже якась профанація. Збирається на площі 300 людей, а це… аж одна тисячна населення Чернігова, тобто навіть не 1 відсоток, а 0,1%, і це подається як глас Чернігова, мало не як глас Божий: «Чернігів вважає» і так далі. Або ще взяли моду казати у мікрофон: «Майдан вважає». Нащо це паразитування — «хреститися» іменем Майдану? Вийди і скажи: я, Іваненко чи Петренко, вважаю ось так, і все.
Але повернімося до отих критеріїв. Перше — це ніяка не люстрація, як уже видно зі сказаного вище. Це критерії оновлення кадрів у владі, справа теж важлива і потрібна, але це не люстрація. Або якщо вона, то у пристосованому до «революційної необхідності» варіанті. Друге: звернімо увагу на абсолютну розмитість критеріїв цієї «люстрації», насправді — оновлення кадрів. Якщо у законодавстві про люстрацію критерії виписані абсолютно чітко, то тут — безмежне поле для «трактувань». А за більшістю пунктів йдеться по суті про кримінальні діяння — злочини, які потребують розслідування правоохоронними органами, розгляду в судах і судових вироків. Візьмімо вже перший пункт, де йдеться про корупцію. Це ж хто і як береться за розслідування? На підставі чого виносити «вирок»? «Документів, фото і відеоматеріалів» про корупційні дії особи? Можна уявити. Або зловживання владою, посадовим становищем, про що говориться у пункті 5, це не що інше, як важкі кримінальні злочини, відповідні статті Кримінального кодексу України. Хтось береться розслідувати? Фальсифікації на виборах (п. 7), це, між іншим, нині теж кримінальний злочин, доведення якого потребує розслідування і вердикту суду. Натомість у «критеріях» є такі розмиті положення, які дозволяють трактувати їх, як кому буде вигідно, наприклад, щодо «антиукраїнських поглядів і дій». Сюди можна підвести що завгодно. Натомість деякі дійсно антиукраїнські дії можуть залишитися «за кадром», поза увагою люстраторів. Наприклад, нікчемна робота когось на своїй посаді — це що, на благо України чи дійсно антиукраїнські дії? А пункт 6 щодо керівних посад в антиукраїнських партіях і організаціях узагалі цікавий. Партії хоча б перелічені, а хто буде визначати, які саме громадські організації є «проросійськими і сепаратистськими»? До речі, якщо б в Україні таки був ухвалений закон про люстрацію та ще й у жорсткому варіанті Чехії, то, чого доброго, під люстрацію потрапив би й дехто з революціонерів, скажімо, як колишній номенклатурник Компартії,комсомолу.  І тоді прощавайте, крісла у  владі.
Утім, хто визначатиме, хто проводитиме розслідування і виноситиме вердикти, також зрозуміло. Обласний штаб національного спротиву повідомив, що він утворив люстраційний комітет. Дуже просто: в цей комітет штаб призначив самого себе, тобто комітет, утворений із самих членів штабу. Звернімо увагу, що на всеукраїнському рівні  Люстраційний комітет утворено постановою парламенту — Верховної Ради України, разом із призначенням нового уряду, і цей комітет утворено при уряді.
Не треба розуміти все сказане вище, як заперечення потреби люстрації. Вона потрібна, навіть з величезним запізненням. І сподіваймося, Закон чи постанова, Указ про люстрацію будуть-таки ухвалені. Так само не викликає жодних заперечень потреба оновлення кадрів, за давно відомими критеріями — патріотизм і фаховість. Так само необхідно очищати владу від недостойних людей, тих представників попереднього режиму, яких важко назвати патріотами, демократами, тих затятих, на яких і тримався той режим, від столиці до району і села. Вони ніяк не хочуть іти з влади: прочитайте  у свіжому  номері газети "Світ-інфо"  публікацію відомого журналіста, громадського діяча Бориса Домоцького з Новгорода-Сіверського. Очищення потрібне. Але це не буде lustratio (очищення), якщо, маскуючись ним, на зміну одним таким пробиратимуться інші, такі самі.