Високий Вал

Останнє оновлення 10:34 вівторок, 4 серпня

Укр Рус

Сергій СОЛОМАХА

Економічний оглядач

ЧОМУ ДВАДЦЯТКА або G ХХ ?

 

Чому організаторами дійства під амбітною назвою «ЗУСТРІЧ ВЕЛИКОЇ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ДВАДЦЯТКИ (GCN 20)» обрано не 10, 12, 25 або 30-ка ?
Можливо число двадцять, за арабським правописом «20» або за римським - «ХХ», має якусь магічну силу?
 
Якщо пригадати, що у комуно-радянській пропаганді 1913 рік був «святим» для відліку усіх успіхів СРСР, то саме через 20 років 1933 рік став найбільш трагічним геноцидним для українського народу. Адже події цього року були прямим наслідком більшовицьких планів досягти захмарних успіхів в індустріалізації і колективізації СРСР.
Не випадково що й пік репресій та знищення багатьох організаторів і учасників лютневої революції і більшовицького Жовтневого перевороту 1917 року в Російській імперії припав на 1937 рік.
До речі, комуністична влада СРСР, починаючи тільки з 1965 року, розпочала бучно відзначати 9 Травня 1945 року як «Велику перемогу у ВВВ», тобто аж 20 років потому. Тоді ж в СРСР були виготовлені перші ювілейні медалі присвячені цій події.
А як не згадати позачерговий ХХ-й зїзд КПРС, на якому було викрито і засуджено культ Сталіна.
Звісно, цифра «20» або «ХХ» видається вагомою.
 
Чому ж тоді відбувається повне ігнорування як «просунутою (від рос. – «продвинутой». Ким ? За чиї кошти ?) громадською думкою», «борцями за Чернігів», «сильною громадою» тощо, так і владою усіх рівнів, в т.ч. і чернігівською міською, навіть згадки про 20-річний ювілей обрання рад Першого демократичного скликання ?
Нагадаю, що саме місцеві ради Першого демократичного скликання зробили перші кроки до справжнього, а не «радянського» місцевого самоврядування в Україні, в т.ч. в місті Чернігові.
До речі, саме Чернігівській міській раді (1990-1994 рр.) вдалося перетворити місто Чернігів у рівноправного суб’єкта влади, з власними ЗМІ і конкретними чернігівцями у складі вищого обласного керівництва (В. Мельничук, Б. Суховірський, В. Савченко, В. Сарана).
 
І останнє.
 
Чому зустріч «ВЕЛИКОЇ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ДВАДЦЯТКИ» заплановано саме на 12 червня - день незалежності РФ ?
 
Може «Велика Сеньківка» заважає ?

Україна вже надала «братерської» допомоги Росії на 30 млрд. доларів

З діалогу в’язнів-українців у концтаборі:

- Позавчора газова камера, вчора газова камера, сьогодні газова камера...

- Куме, скільки можна терпіти - голова болить !?

(анекдот «брежнєвських» часів)

 

Газ – це не тільки економічна проблема, але й проблема корупційних схем як в російській, так і українській політиці. Саме за допомогою неринкових цін на газ, в т.ч. бартерних розрахунків, конкретні „газові барончики і баронеси”, отримали мільярдні прибутки. Ці шалені кошти, безсумніву, були викристані як на фінансування (точніше підгодовування) так званих «агентів впливу» в Україні, так і через офшорні зони були повернені у кишені деяких російських олігархів, що забезпечили прихід до влади і РФ клану на чолі В. Путіним.
Але до чого тут Чорноморський флот ?
Варто нагадати, що в період з 1991 по 1997 рік Чорноморський флот користувався українським майном і територією, на якій він базувався, безоплатно. І лише за часів прем’єрства Павла Лазаренка було укладено угоду щодо перебування Чорноморського флоту РФ до 2017 року в Україні в обмін на борги за газ у розмірі біля 2 млрд. доларів США. За цінами того часу це – вартість 50-80 млрд. куб. метрів газу. Саме за допомогою цих ресурсів компартійний дніпропетровський клан «вивів» у велику політику партію «Громада» П. Лазаренка.
До речі, розраховується за ці вкрадені мільярди з РФ сьогодні український народ за рахунок своїх національних інтересів.
Сподіваюсь, що після підписання «харківської» угоди від 21 квітня цього року В. Януковичем щодо продовження до 2042 року перебування Чорноморського флоту РФ в Україні поменшало тих, хто щиро вірить у так званий дешевий «братерський» російський газ. Дешевого газу для українців ніколи не було і не буде. Відносно низька ціна за газу для населення в Україні завжди забезпечувалася за рахунок власного українського видобутку газу та завищених у 2-4 рази тарифів для юридичних осіб.
Звісно, що цією угодою РФ нарешті визнала більш-менш наближений до реального розмір орендної плати за перебування її флоту в Україні, який щорічно становить від 100 млн. дол. до 1 млрд. 660 млн. дол. Вказана мінімальна ціна є теоретично можливою при повній відмові України від імпорту (чи Росії - від експорту) газу після 2017 року.
Реальний же розмір щорічної орендної плати, що безпосередньо пов’язаний з закупівлею у «Газпрому» протязі 10 років 40 млрд. куб. метрів газу щорічно, неважко порахувати.
Отже, Україна взяла у Росії кредит, точніше, відкрила в рахунок федерального бюджету РФ кредитну лінію на 10 років на суму до 4 мільярдів дол. щорічно, а в 2010-му - до 3 млрд. дол., тобто загалом на суму 39 млрд. дол. Таким чином розрахована, щорічна орендна плата складатиме: 39 млрд. дол. : 25 років = 1 млрд. 560 млн. дол. Разом фіксованою згідно договору мінімальною ціною оренди у 100 млн. доларів США маємо щорічну орендну плату у розмірі 1 млрд. 660 млн. доларів США.
Таким чином, на протязі 1991-2017 років держава Україна не отримує орендної плати за перебування Чорноморського флоту на своїй території, тобто заощаджує російському бюджету, більше ніж 40 млрд. доларів США.
На сьогодні РФ, починаючи з 1991 року, реально вже отримала від України, «братерської» допомоги біля 30 млрд. доларів США.
А до чого тут газ ?

 

Сергій Соломаха

 

P.S.
Угода між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України

Україна і Російська Федерація,
розвиваючи відносини на основі принципу стратегічного партнерства, зафіксованого в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року,
відповідно до статті 1 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю від 24 червня 1993 року,
висловлюючи готовність до взаємного врахування інтересів обох Сторін у вирішенні питань двосторонніх відносин у різних сферах,
ґрунтуючись на чинних Базових угодах по Чорноморському флоту,
домовилися про таке:


Стаття 1
 

Сторони подовжують дію Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року і Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року на 25 років з 28 травня 2017 року з наступним автоматичним продовженням на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна зі Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення їх дій не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії.


Стаття 2
 

Орендна плата за перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України починаючи з 28 травня 2017 року складається з платежів Російської Федерації Україні в розмірі сто мільйонів доларів США на рік, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до ста доларів США від встановленої чинним контрактом між НАК "Нафтогаз України" і ВАТ "Газпром", на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну, виходячи з пільгового погодженого обсягу поставок, передбаченого згаданим контрактом, за такою формулою: при ціні триста тридцять три долари США і вище за тисячу кубометрів газу зниження складе сто доларів США, при ціні нижче триста тридцять три долари США зниження складе 30% від такої ціни. Ці додаткові кошти підлягають обліку за підсумками кожного календарного року, протягом якого застосовується вказане зниження, зростаючим підсумком і визнається як зобов'язання України, що погашаються шляхом виконання положень статті 1 цієї Угоди.


Стаття 3
 

Ця Угода підлягає ратифікації та набирає чинності з дати останнього письмового повідомлення про виконання кожної зі Сторін внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання нею чинності.
 

Вчинено в м. Харкові 21 квітня 2010 року у двох примірниках, кожний українською та російською мовами, при цьому обидва тексти мають однакову силу.

20 років тому утворено демократичну депутатську групу «Чернігів»

 

11 травня 1990 року наприкінці першої сесії новообраної Чернігівської міської ради депутати, які не бажали бути маріонетками комуністичної влади, утворили демократичну депутатську групу «Чернігів». До неї зголосилися увійти 41 народний депутат зі 150, що представляли 19 підприємств і організацій обласного центру (найбільше від в/о «ЧРПЗ» – 19). Серед них: інженерно-технічних працівників – 12, робітників – 11, керівників – 1, вчителів – 5, наукових працівників – 2, військовослужбовців – 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС – 17, ВЛКСМ – 2, рухівців – четверо.
Саме завдяки зусиллям членів демократичної депутатської групи «Чернігів», які намагалися 20 років тому на практиці реалізувати більшовицьке гасло «Владу – Радам», було остаточно розвінчано підступний комуністичний міф про «советскую власть» як народну. Колоніальна компартійна номенклатура зрозуміла: потрібні зміни. Пізніше це знайшло відображення у статті 6 Конституції України, згідно якої «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову», а не через систему Рад, тотальний диктат над якими компартія втратила у 1990 році вже на перших більш-менш демократичних місцевих виборах.
 
P.S. Зацікавлений читач має можливість ознайомитися з історією діяльності депутатської демократичної групи «Чернігів» в книзі «Боротьба за незалежність України у 1989 – 1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову», яку у 2009 р. видано за сприяння Української народної партії.

Друга Світова війна … за правду продовжується

 

 

 

У 70-80-х роках минулого століття якось не замислювався над тим, чому про тих хто ще залишився живим у Другій світовій війні згадували якось похапцем. Особливо - про колгоспників, які складали переважну більшисть серед учасників, як тепер кажуть, не війни, а бойових дій. Чому саме складали селяни більшість серед переможців ? Бо робітники і службовці, як правило, під час війни мали так звану «бронь» від призиву у Робітничо-селянську Червону Армію.
Відзначаючи через 65 років після закінчення війни вже 66-у річницю Перемоги ще більше переконуєшся в тому, що насправді війна закінчиться лише тоді, коли віддадуть землі не тільки прах останього її безпосереднього учасника, але коли про неї буде сказано всю правду. Навіть, культовий полководець Г. Жуков в кінці свого життя не приховував, що «історія Великої Вітчизняної війни абсолютно не правдива. Вона відповідає духу сучасності: когось треба прославляти, про когось змовчати».
Сьогоднішня влада в Україні на всіх рівнях, незважаючи на падіння Радянської імперії, продовжує не тільки озвучувати і славити сталінсько-брежнівські міфи про Другу світову війну, але й вперто приховує правду про неї. Серед цих неправд: ганебна поведінка влади у вересні 1941 році під час здачі німцям Чернігова і його повне руйнування, причини переховування першого секретаря Чернігівського обкому КПУ О. Федорова на окупованій території та знищення за його іниціативою голови Чернігівського міськвиконкому. «Білою плямою» залишається загибель другого секретаря обкому М. Попудренка та участь у вищезгаданих подіях Капранова В.Л.
Тому не дивно, що 9 Травня та на чергову річницю визволення м. Чернігова від німців на «Могилу Капранова» за наказом міської влади керівники державних установ і підприємств покладуть живі квіти. Але навряд хтось з них, як і більшисть чернігівців, зможе відповісти на питання про внесок у визволення нашого міста, похованого тут у 1950 році, Василя Логвиновича Капранова.
І таких питань, які чекають на відповідь багато.
Наприклад, чому поза увагою залишається 105-денна, начебто переможна для СРСР, Радянсько-фінська війна ? Може тому, Червона Армія втратила, за різними оцінками, на ній від 130 до 300 тисяч бійців, а Фінляндія – 19576 ?
Доречі, за роки останньої Великої Вітчизняної війни, за підрахунками істориків, СРСР втратив 43(сорок три) мільйони 448 тисяч людей, з них 28 мільйонів – військові. Втрати Німеччини – 4 мільйони військовослужбовців та 2 мільйони цивільного населення. Тож на кожного вбитого німецького вояка СРСР платив життям семи своїх червоноармійців.
Чи не в цьому захована відповідь на ці і багато інших питань ?
Багато німців поразку у війні (і, мабуть, не безпідставно, покладає на біснуватого фюрера А. Гітлера, який взявся особисто керувати сухопутними військами третього рейху, маючи досвід лише ефрейтора Першої Світової війни. Тому дивно, чому дехто й досі прославляє у нас геній полководця генералісімуса Й. Сталіна, цивільної людини без будь-якої освіти, військовий досвід якого, як наркома з національних питань, під час громадянської війни обмежувався інспекційними вояжами на фронт для наведення «революційного порядку».
Невже не зрозуміло, що перемога в цій війні це - не наслідок «геніального» керівництва радянських генералів та маршалів, іменами яких рясніють назви вулиць міст України, а в першу чергу, це - наявніть у СРСР гигантських природних та людських ресурсів.
Ось один з таких прикладів радянського військового мистецтва.
Літописець 4-ї німецької танкової армії зафіксував у журналі бойових дій атаки 17-ї та 44-ї кавалерійських дивізій Червоної Армії на свої позиції:
«...Не вірилося, що противник збирається атакувати нас на цьому широкому полі, яке більше підходить для проведення парадів... Та ось три шеренги вершників рушили на нас. Сяючим від сонця снігом хвацько мчали вершники з шаблями наголо, притиснувшись до ший своїх коней... Перші снаряди розірвались у самісінькій гущі атакуючих... Страшна чорна хмара зависла над полем бою. У повітря полетіли розірвані на шматки люди та коні... Нашому подиву не було меж, коли після першої атаки росіяни знову пішли в наступ. Неможливо уявити собі, що після загибелі перших ескадронів страшна вистава триватиме знову... Однак міцевіть уже пристріляна, і загибель другої хвилі кінноти відбулася ще швидше, ніж першої».
44-та дивізія загинула майже вся, а 17-та втратила три чверті особового складу. Керував лобовими атаками наших кіннотників маршал К.К. Рокоссовський...
Хоча маршал Г. Жуков і присвятив свої “Спогади і роздуми” (Біблію для сучасних «сталіністів») сотням, тисячам і мільйонам бійців, а партійний письменник М. Шолохов у передмові до цих мемуарів навіть написав: «Жуков був великим полководцем суворовської школи. Він розумів, що на плечі солдата лягла найважча частина ратного подвигу». Важко виправдати жахливі втрати військ якими командував Г. Жуков, керуючись головним гаслом війського мистецтва О.В. Суворова: «Не числом, а умінням».
Можливо, Сталіна і Жукова, як все комуно-радянське керівництво, дійсно ніколи не хвилювало це питання. 1/6 Землі забезпечувала Червону Армію і матеріальними, і людськими ресурсами. І саме в цьому причина вимирання сьогодні нації не баченими у світі темпами.
Тож як не погодитися з Президентом Французької республіки Шарлем де Голлем, який спочатку став героєм французького опору німцям, генералом і лише потім був обраний Президентом. До речі, така сама кар’єра ще у одного учасника Другої світової війни - Президента США Д. Ейзенхауєра. Чим здавалось не приклад для нас щодо підбору керівних кадрів у державі ?
Ось яку дав характеристику генерал Шарль де Голль генералісимусу Сталіну: «Він був успішний тому, що зустрів народ такою мірою живучий і терплячий, що найжорстокіше рабство його не паралізувало, землю, заповнену неабиякими ресурсами, союзників, без яких не можна було перемогти противника, але які без нього також не розбили б ворога».
Мабуть, кожному з нас настав час прислухатись і до думки письменника Ф.М. Достаєвського, який вважав, що воювати необхідно «не так зброєю, як розумом», а Перемогу оцінювати залежно від того, якою ціною вона досягалася, - розумом чи кількістю жертв. «Розумом - це коли своїх втрат менше, ніж у противника. Але якщо трапляється навпаки і за кожного убитого ворога сплачено декількома життями переможців, то війна виграна не розумом, і в такому разі вшанування полководця - глум над мертвими, над тими, хто загинув через його некомпетентність...»
Тож чи варто на початку ІІІ-го тисячоліття продовжувати керуватись принципом азійських тиранів, що переможців – не судять?
Переконаний: якби тирани і можновладці бачили, що рано чи пізно, ще на цьому світі їх, як і їх попередників, будуть судить їх нащадки, їх онуки і правнуки, і що правду не сховаєшь - скільки би не знищував свідків, то б на Землі було б набагато менше знедолених людей.
Чи не здається Вам, шановні читачі, що бучні відзначення 9 Травня та днів визволення від фашистських загарбників міст і сіл України – це спроба влади за святами з салютами і феєрверками приховати свою непатріотичність і некомпетентність ?
Чи не аморально прославлення вождів-переможців, які сповідували культ соціальної демагогії та насилля над власним народом ?
Чи не перешкоджає це українцям піднятися з колін і навести лад у власній державі?
Чи перетворюється відзначення чергових річниць 9 Травня у свято радянської і російської пропаганди ?
Тож чи не час припинити свякування Днів наших міст одночасно з днями їх визволення від німецьких загарбників, нащадки яких сьогодні живуть значно краще, ніж визволителі ?
Однією з головних причин цього, на мою думку, є те, що німці дізнались страшну правду про війну і вождів Третього рейху від визволителів вже у 1945 році. На жаль, українцям і досі не дозволяють дізнатися всієї правди про війну і не тільки про неї.
Тож не дивно, що Друга світова війна для українців продовжується, але тепер вже як війна за правду про неї.

Зраду інтересів виборців варто лікувати виборами

 Зворотній неконституційний  перехід від парламентської до президентсько-парламентської моделі державного устрою України у виконанні Партії регіонів загострив проблему "зради партійних інтересів" депутатами рад різного рівня.
Що нас чекає у майбутньому?
  Слід очікувати ще більшого утаємничення внутрішньопартійних проблем від виборців, подальшої фюрерізації мегапартій та остаточної деградації «нелівих» ідеологічних ще досі більш-менш демократичних партій.
Без сумніву, курс на стабільність можна забезпечити фактичним застосуванням жорсткого імперативного мандату для депутатів місцевих рад , що гарантує так званим партійним спонсорам аж до наступних виборів (через 5 років) дивіденди від вкладених у політбізнес коштів. Більше того, зовсім не ризикувати: припинити фінансування „ненадійних”, тобто більш-менш демократичних партій. І це – найкоротший шлях до створення мафіозно-олігархічної двопартійної системи.
Альтернативою цьому може бути приклад демократичних країн: щорічне проведення виборів з обов’язковим розведенням у часі виборів до місцевих рад різних рівнів та(або) обрання депутатів місцевих рад на менший термін. Наприклад, на два роки - до сільських, селищних, міських, районних рад та на три роки - для обласних рад та міст, що є обласними центрами. Таким чином, політичні партії не тільки з часом зможуть позбутися найспритніших „зрадників” і засилля в партійних списках депутатів-бізнесменів, але й будуть вимушені дуже прискіпливо підбирати кандидатів у депутати на кожні вибори. Самі ж вибори в Україні перетворяться в процес, а не акцію раз на 5 років. В наслідок цього існуючі партії будуть вимушені перетворитися у дійсно політичні партії, а не виборчі проекти одноразового використання. 

Повернення до  старої  мажоритарної системи, побудованої на пануванні місцевого адмінресурсу   шляхом фальсифікацій і маніпуляцій за допомогою виборчих комісій, буде кроком назад.
Щодо потреби додаткових коштів на проведення виборів щорічно, то варто не забувати, що витрати на будь-яку дійсно парламентську модель устрою держави для суспільства більші, ніж на президентську (монархічну). Невже, демократія того не варта?

2014 рік: ювілей Т. Шевченка чи зимові олімпійські ігри у Сочі ?

 

7 квітня 2010 року Президенти України і Росії підписали спільну заяву про підготовку до святкування 200-річчя з дня народження українського поета Тараса Шевченка у 2014 році.
Крім того, в заяві стверджується, що «Україна та РФ будуть розвивати культурно-гуманітарне співробітництво, яке є важливим інструментом збереження та поглиблення відносин дружби та взаємної довіри їх народів, примноження спільної історичної, культурної та духовної спадщини».
Невже в «братніх» обіймах душитимуть не тільки українську мову, але й далі поширювати радянський культ Шевченка на зразок імперського міфу про ВОВ ?
 
Ось дві думки з цього питання відомих діячів культури.
 
Брати Капранови – українські книговидавці: «Цей дивний культ великого художника і поета мав дві мети. З одного боку громадян переконували, що саме з Шевченка починається українська культура, а тому українцям не варто розраховувати на щось крім ролі молодшого "в єдиній родині народів-братів", у складі якої є значно старші культури.
А з іншого боку цей культ рішуче наголошував - на Шевченку українська культура і закінчується. І не просто на Шевченку, а на затвердженому переліку його канонічних образів. А тому всім, хто захоче вийти за ці раз і назавжди накреслені межі, буде непереливки.
Шевченка не можна було любити як захочеш. Його треба любити "як положено". У визначених рамках ювілеїв і офіційних заходів».
 
Андрій Курков – відомий український російськомовний письменник: «Тарас Григорович Шевченко – далай-лама України, якого ще хлопчиком помітили і "вичислили" російські масони (в усіх сенсах, в тому числі в історичному і в позитивному) і викупили з кріпацтва, щоб допомогти йому стати Далай-ламою всієї Росії, а не тільки України.
Тут спрацював синдром "щойно звільненого раба": тобто отримана свобода стала означати відсутність пана і відсутність обов'язкової тяжкої праці.
Далі ви знаєте, звичайна еволюція міфотворення: нормальна жива людина, після смерті м'ясорубка історичного імідж-мейкерства, далі - ікона, яка влаштовувала радянську владу так само, як влаштовує пост-радянську, при цьому значення Шевченка урівнялось зі значенням "Кобзаря" і навпаки, інший Шевченко, "не-кобзарний", наче і не існує».
 
Тож є над чим замислитись…
І в першу чергу над тим, щоб не перетворився 2014 рік не тільки у Росії, але й Україні на рік… зимових олімпійських ігор у Сочі.

Спогади про майбутнє або «формула електорату»

 

Вчені намагаються описати і зрозуміти процеси, що відбуваються у світі, за допомогою абстрактних математичних формул. Це, в першу чергу, стосується природних явищ. А ось відкрити закономірності у сфері людських відносин, а формування влади одна з її складових, у вигляді математичних формул якось не таланить.
Однак у світовій мережі Інтернету можна натрапити на універсальне для будь-яких часів і народів, як стверджують її автори, математичне рівняння, яке умовно можна назвати «формулою електорату»:
 
3 + 32 + 34 + 7 = 100%
 
де, 3 – відсоток виборців, що є одночасно і розумними, і порядними.
32  = 9 – відсоток виборців у будь-якому суспільстві, що є розумними, але непорядними.
34 = 81 – відсоток виборців, що є одночасно і нерозумними, і непорядними.
7 – відсоток фактично недієздатних виборців, що перебувають на утриманні родин чи суспільства.
 
По-перше, цифра «3» в основі цієї формули можливо тому, що в Україні на виборах до Рад усіх рівнів існує прохідний барєр для партій(блоків) саме у три відсотки.
 
По-друге, владу мають, звісно ж, ті, кого варто віднести до другої категорії (32), тобто розумних, але непорядних людей, що для досягнення власних інтересів здатні начхати на мораль.
 
По-третє, якщо чинна влада втрачає авторитет, а вибори втрачають сенс до влади дориваються представники третьої категорії (34), які впроваджують найжахливіші «революційні перетворення» у суспільстві.
І навпаки, у часи прогресивного еволюційного розвитку суспільства, вплив на владу розумних і порядних є визначальним. Таких людей, а їх може бути у суспільстві не більше 3%, можна назвати моральними авторитетами. Саме їх, в першу чергу, морально і фізично нищить будь-яка авторитарна влада, що постає після великих революційних потрясінь, звісно ж, для забезпечення стабільності в державі.
І останнє.
Минуло більше 20 років з часу банкрутства комуно-радянської системи, але жахливі наслідки її панування в Україні, що базуються на принципі: розділяй розумних і порядних та маніпулюй нерозумними і непорядними, тобто на розколі суспільства, не подолані досі.
Скільки ще років розумні, але непорядні, щоб отримати владу, будуть розколювати український електорат за класовими, мовними чи антиНАТОвськими ознаками ?
Звісно, поки наші моральні авторитети будуть за цим лише відсторонено спостерігати…
 
P.S. Електоратсукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи.
Електор (фр.) – виборець у Франції в період буржуазної революції кінця 18 століття.


СРСР розвалився ще на референдумі 17 березня 1991 року

 

17 березня 1991 року відбувся перший «референдум СРСР», який фактично юридично засвідчив розпад комуністичної імперії під назвою СРСР. На всенародне голосуваня (референдум) СРСР було винесене питання: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических Республик как обновленной федерации равноправных суверенных республик, в которой будут в полной мере гарантироваться права и свободы человека любой национальности?»

Отже, мова на «референдумі СРСР» йшла про створення фактично замість міждержавного утворення, якими, наприклад, був за конституцією СРСР і є зараз НАТО, навіть не конфедерації, а «Радянської Федерації», на зразок теперішньої Російської Федерації.

Чи підтримала більшість громадян СРСР таке «сохранение СССР» у вигляді федерації?

 Судіть самі.

Не брали участь у «референдумі СРСР» і не створювали республіканські комісії з референдуму шість радянських соціалістичних республік, а саме: Вірменська, Грузинська, Естонська, Латвійська, Литовська, Молдавська. В цих республіках «референдум СРСР» проводило деякі місцеві ради, трудові колективи, громадські обєднання, командування військових частин. Головна причина: небажання комуністичної влади отримати негативний результат.

Комуністи Української РСР були більш обережними і вигадливими, тому запропонували українцям ще й додаткове питання, яке можна трактувати як  альтернативу  «Радянській Федерації»: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

В Казахській РСР голосування на «референдумі СРСР» проводилося взагалі по дещо іншому питанню, яке було сформульовано так: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза ССР как Союза равноправных суверенных государств?»

Отже, комуністи Казахської РСР, як і Української РСР, не про яку оновлену «Радянську Федерацію» на своєму референдумі не згадували.

 

Ось офіційні результати «референдуму СРСР»:

У списки для голосування внесено 185 647 355 осіб; участь у голосуванні взяли 148 574 606 осіб, або 80,0 відсотків. З них «ДА» - 113 512 812 осіб або 76,4%; «НІ» - 32 303 977 або 21,7%; недійсними визнано – 2 757 817 бюлетенів або 1,9 відсотка.

Найгірший результат для прихильників створення оновленої «Радянської Федерації» виявився в Українській РСР – 70,2%, проти 28,0%. Не дуже відстали від українців і  росіяни – 71,3%, проти – 26,4%. Третіми були білоруси – 82,7%, проти 16,1%. Усі інші азійські учасники «референдуму СРСР» традиційно показали результат що перевищував 90 відсотків. Звісно, що рекорд підтримки створення «Федерації» отримано у Туркменській РСР – 97, 9%, проти 1,7 відсотків.

 

Якщо врахувати, що у «референдумі СРСР» не брали участь 6 з 15 республік, українці підтримали ще й Декларацію про державний суверенітет України, а в Казахській РСР голосували за інше питання, то за збереження оновленої «Радянської Федерації» проголосувало менше половини громадян СРСР, які мали право голосу. Отже, навіть з юридичної точки зору «референдум СРСР» провалився, тому у прихильників відновлення Радянського Союзу не має ні моральних, а ні юридичних підстав посилатися на результати цього референдуму.

Крім того, «референдум СРСР» від 17 березня 1991 року засвідчив крах ідеологічних засад на яких трималася комуністична імперія під назвою СРСР після ІІ Світової війни. Головною з них було будь-якою ціною "забезпечити мир в усьому світі" шляхом військового, економічного і ідеологічного протистояння з США та іншими країнами НАТО, яке спричинило до економічної, соціальної, екологічної  катастрофи СРСР і його розпаду.

Вибори 1990 року до Чернігівської міськради: потрібно не забути і врахувати…

 

Під час підготовки сбірника документів і матеріалів до 20-річчя створення Народного руху України за перебудову «Боротьба за незалежність України у 1989–1992 рр.: Чернігівська крайова організація Народного руху України за перебудову» натрапив у Архівному відділі Чернігівської міської ради на «Текст виступу депутата від 76 округу Соломахи С.В. на сесії міськради по рішенню мандатної комісії» на ІІІ-ій сесії у жовтні 1990 року з аналізом виборів до місцевих Рад, який ставить під сумнів вкорінений у свідомість багатьох стереотип, що  вибори до місцевих Рад 1990 року були найбільш чесними  і демократичними. Виступ закінчується, на мою думку, актуальним і сьогодні висновком: «Все це потрібно не забути і врахувати… при підготовці до нових виборів».

Тому вважаю за доцільне згадати про місцеві вибори  у 1990 року, взявши за основу вищезгаданий «Текст виступу» та доповнивши його деякими фактами і міркуваннями.

 

Перші демократичні вибори до Чернігівської міської Ради народних депутатів 4 березня 1990 року розпочалася гласно і публічно з організованих владою обговорень закону про вибори у місцеві Ради, опублікованого 2 листопада 1989 року. Після голосування «по-радянському» за єдиного кандидата від «блоку партійних і безпартійних», цей закон тоді здавався демократичним навіть «неформалам».

Висувати кандидатів у місцеві ради отримали право не тільки трудові колективи підприємств і установ, а навіть їх підрозділи чисельністю не менше 20 працівників та громадські організації за місцем їх реєстрації.

В той же час, членів виборчих комісій, як і раніше, фактично підбирали парткоми підприємств та установ, а списки виборців складали райвиконкоми.

Вибори відбувалися одночасно з виборами до Верховної ради УРСР за мажоритарною системою з одномандатними округами, але кількість депутатів в місцевих радах було дещо скорочено, а їх повноваження продовжено з 2–3 років до 5 років. У Чернігівській міській Раді народних депутатів кількість депутатів було скорочено з 250 до 150, а обласній – з 350 до 155. Обраним депутатом вважався кандидат за якого проголосувало більше 50% виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови що більше 50% зареєстрованих виборців візме участь у голосуванні. У разі якщо ніхто з кандидатів у депутати у І-му турі не отримував переваги у 50% +1 голос, від тих хто взяв участь у голосуванні, то повиненно відбутися повторне голосування (ІІ-й тур) в якому змагалися два кандидати, які отримали найбільшу підтримку виборців.

Кожен громадянин мав право бути депутатом одночасно двох Рад, в т.ч. Верховної ради УРСР.

Виборець висловлював свій вибір якщо залишав у бюлетені незакресленим лише прізвище одного з кандидатів у депутати. Законом не було передбачено захисту бюлетенів від підробки, а при отриманні бюлетеня виборць не ставив свого підпису у списку виборців.

Крім змін у виборчій системі, законом розмежувувалися повноваження Рад і їх виконавчих комітів. Раду очолював лише депутат, а усім начальникам підрозділів, членам і керівнику виконкому заборонялося мати депутатський мандат ції Ради, що раніше, навпаки, було обов’язковою умовою отримання будь-якої керівної посади у виконкомі місцевої Ради.

Ось «перестройку» місцевих Рад планувала здійснити керуюча і направляюча КПРС.

Що ж відбувалося на місцях ?

Вже 1 листопада в місті Чернігові місцевими Радами було створено Деснянську району виборчу комисію, а 3 листопада – міську. З якою метою це робилося. звісно, за поданням трудових колективів, контролюваних парткомами, ще до оприлюднення закону, активісти «неформальних» організацій зрозуміли вже під час висування кандидатів у депутати. Саме ці виборчі комісії відмовляли у реєстрації кандидатів у депутати, яких висували неконтрольовані парткомами трудові колективи лише на підставі тлумачення закону, що вони не є «первинними» та не підпорядковані безпосередньо керівнику підприємства.

До цього треба додати значну різницю у загальній кількості виборців по виборчим округах, що умисно створювало нерівні умови для кандидатів у депутати. Так при середній кількості виборців у виборчому окрузі у 1380 виборців по м.Чернігову, у п’яти виборчих округах №№ 6, 9, 23, 45, 126 виборців було більше 2000, а у 18 – менше 1000. Наприклад, у виборчому окрузі № 23 виборців було аж 2137, а в № 29 – тільки 592, тобто 3,6 раза більше.

До речі, мешканці м. Чернігова обирали на чотирьох депутатів обласної Ради менше, ніж це встановлювало законодавство, внаслідок навмисного завищення кількості виборців у міських виборчих округах (у середньому по 8 тисяч виборців) порівняно з сільськими (у середньому 6,7 тисяч виборців).

У зв’язку з тим, що висування кандидатів у депутати на виборах 4 березня 1990 року у Чернігівську міську раду відбулося ще до «ковбасної революції», у 77 округах з 150 балотувалося не більше двух кандидатів у депутати, а у 16 з них – по одному кандидату. У середньому на один мандат депутата міськради балотувалося по 2,6 кандидата у депутати.

У І-му турі, який відбувся 4 березня 1990 року, було обрано 44 депутата з 150. В той час, як на виборах в обласну Раду 4 березня 1990 року, де на один мандат у 26 округах м. Чернігова у середньому претендувало по 5,3 кандидата в депутати, у І-му турі було обрано лише одного депутата (в цьому окрузі балотувалося всього 3 кандидата) з 26, а у двох округах, де було по два кандидата, не обрано нікого.

Ще 64 депутата до Чернігівської міськради було обрано у повторному голосуванні 18 березня 1990 року, який відбувався одночасно з повторним голосуванням до Верховної ради УРСР.

Отже, після двох турів виборів до Чернігівської міськради було обрано лише 108 депутатів з 150. Серед них керівники підприємств, установ – 17, в т.ч. директори шкіл, керівники навчальних закладів – 5, головні лікарі – 4; керівники партійних органів – 7, правоохоронних органів – 4, військових частин – 4; інженери - 16, робітники – 15.; жінки – 8, молодь до 30 років – 8, члени КПРС – 76, члени ВЛКСМ – 3. При цьому 92 депутата були обрані вперше. Найбільше серед обраних було працівників в/о «Чернігівський радіоприладний завод» – 23, в/о «Химволокно» – 7, ЗАЗ – 3, КСК – 2.

Вже на першому засіданні першої сесії Чернігівської міської ради народних депутатів 21-го скликання, яка відбувалася, на відміну від звичних до того одноденних сесій, протягом 4, 5, 6, 12 квітня та 10, 11 травня 1990 року, більшість, контрольована міськомом компартії, намагалася обрати керівництво ради і міськвиконкому. Коли з'ясувалось, що рішення приймаються чомусь більшістю лише у 55 голосів, а не більшістю від загального складу ради у 76 голосів десять народних депутатів, які не погодилися з цим, залишили сесійну залу і відмовились реєструватись до обрання повного складу міськради. В кінці сесії, 11 травня 1990р., коли депутатів-бунтівників підтримали інші народні депутати, і було вирішено утворити демократичну депутатську групу «Чернігів», яка у 1990–1994 роках була однією з найвпливовіших і дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. До депутатської групи увійшов 41 народний депутат, що представляли 19 підприємств і організацій міста (найбільше з в/о «ЧРПЗ» – 19). Серед них: інженерно-технічних працівників – 12, робітників – 11, керівників – 1, вчителів – 5, наукових працівників – 2, військовослужбовців – 2 і навіть один працівник міліції. Щодо партійного складу: члени КПРС – 17, ВЛКСМ – 2, рухівців – четверо.

Членів демократичної депутатської групи «Чернігів» (голова Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха) об’єднувало бажання позбавити монопольної влади компартію шляхом департизації державних установ, переходу на багатопартійність, передачі важелів влади і контролю над виконавчою владою до демократично обраних Рад.

До речі, підсумки двох турів голосування 4 і 18 березня 1990 року по обранню депутатів районних у місті Рад були ще більш невтішними: до Деснянської райради обрано лише 50 депутатів з 100, а Новозаводської – 46 з 90.

Саме тому повторні вибори 19 квітня 1990 року відбувалися вже за іншим сценарієм. У 42 округах у середньому балотувалося вже по 6,1 кандидата на один мандат (17 округах округах Деснянського району по 7,25 кандидата, у 25 округах Новозаводського району – 4,9).

Щоб забезпечити «результативність» на повторних виборах їх організатори зменшили, порівняно з виборами 4 та 18 березня 1990 року, кількість зареєстрованих виборців у 29 з 42 виборчих округів. Наприклад, у окрузі № 50 на 16,5%, у № 47 – 20,6%, у № 111 – 15,2%, у № 123 – 19,4%, у № 126 – 9,5%, у № 137 – 11,5%, а на виборах 14 червня 1990 року у окрузі № 97 на 19,5 відсотка. Отже, є підстави вважати, що вибори в округах № 123 та № 126 на повторних виборах 19 квітня 1990 року та в окрузі № 97 14 червня 1990 року не відбулися у зв’язку з участю у них менше ніж 50% виборців.

На повторних виборах 19 квітня 1990 року активність виборців була меншою, ніж на виборах 4 та 18 березня 1990 року, тому у п’яти округах з 42 вибори були визнані такими що не вдібулися: в округах №№ 24, 36, 108 у І-у турі, а в округах №№24, 30 у ІІ-у турі.

Звісно, що на цьому тлі більша «активність» виборців на повторних виборах 19 квітня 1990 року, ніж 4 і 18 березня в дев’яти округах з 42 є підозрілою. Якщо у Деснянському районі це відбулося лише в округах № 47 та № 62, то у більш конрольованому парткомами промислових підприємств Новозаводському районі – у виборчих округах №№ 106, 113, 129, 132, 133, 137, 146. Судіть самі. якщо 4 березня у виборчому окрузі № 106 взяло участь у голосуванні 76,0% зареєстрованих виборців, то 19 квітня – 94,3 відсотка!

В той час як до мандатної комисії міськради надійшла скарга на дії лише однієї вищезгадної дільничної виборчої комісії № 62, що булла розташована у школі № 30. Підставою для незатвердження міськрадою депутатських повноважень директора цієї школи В.І. Колесника було встановлення факту фальсифікації на цьому виборчому окрузі, відповідно до заяв виборців, які не брали участь у голосуванні 19 квітня 1990 року, але у списку виборців були позначені як такі, що начебто взяли участь у голосуванні.

У підсумку на повторних виборах 19 квітня 1990 року до міськради було обрано 20 депутатів з 42, при повторному голосуванні 27 квітня – 17, а на других повторних виборах 14 червня – ще 5 депутатів. Серед них керівники підприємств, установ – 9, в т. ч. директори шкіл – 2, органів партійної і виконавчої влади – 5, правоохоронних органів – 5, інженери – 5, робітники – 3.

До речі, повторні вибори 19, 27 квітня і 14 червня 1990 року відбулися у робочі дні (четвер, п’ятниця), що сприяло блокуванню обрання депутатами міськради представників національно-демократичних сил. Наприклад, у виборчому окрузі № 30 разом зі співголовою Чернігівської крайової організації Народного Руху за перебудову Сараною В. Ю., балотувалося сім працівників підприємств міста, з них чотири працівника ремонтно-механічного заводу «Жовтневий молот» (де і була розташована виборча дільниця), а також завідуючий відділенням міської лікарні та протоірей, священник Свято-Троїцького собору. Якщо у І-у турі Сарана В.Ю. отримав більшість у 38,1% голосів, а його найближчий конкурент – 15,5%, то повторне голосування 27 квітня було визнано таким, що не відбулося через участь у ньому менше 50% виборців.

Отже, перші демократичні вибори до місцевих Рад у м.Чернігові були не такими вже чесними і демократичними, а партноменклатура, оговтавшись після поразок 4 і 18 березня 1990 року, взяла реванш на повторних виборах, застосувавши як технології контролю за висуванням кандидатів у депутати, розтягування голосів виборців за допомогою «технічних» кандидатів, так і звичайних фальсифікацій з явкою виборців.

Перші більш-менш демократичні вибори у 1990 році до місцевих засвідчили, що мажоритарна виборча система з 50 відсотковими бар’єрами явки виборців і обрання депутатів затягує виборчий процес та створює сприятливі умови для фальсифікації виборів. Однак, це не завадило компартмоменклатурі після цих виборів втратити монополію на владу в Радах.

Більш того, вже на ІІІ-й сесії у жовтні 1990 року після тривалого протистояння щодо визнання легетимності обрання на першому засіданні І-ї сесії міськради голови Ради А.О. Лисенка і відставкою у зв’язку з відмовою співпрацювати з бунтівними депутатами голови міськвиконкому М.І. Літвінова Чернігівська міськрада самочинно почала реформування «радянської» влади: у супереч законодавства на посади голів Ради і її міськвиконкому було обрано одну особу, на яку фактично було покладено функції міського голови.

Отже, перший крок на шляху до місцевого самоврядування було зроблено.

 

В майбутньому 23 лютого вшановуватимуть і олімпійців

 

 

 23 лютого 1994 року у Норвезькому Лілліхаммері Валентина Цербе виборола в змаганнях з біатлону першу в історії незалежної України олімпійську нагороду.
       Увесь світ і навіть вітчизняні спортивні фахівці з подивом спостерігали за екранами телевізорів, де досі невідома, з дивним для України прізвищем, прилучанка Валентина Цербе з перших хвилин захопила лідерство у гонці на 7,5 км і утримала його майже до останніх секунд...

Шкода, що медаль їй дісталась пише бронзова (до золота забракло 1,2 секунди).

Ця перемога Валентини Цербе у Ліллехаммері на мою думку є символічною. Хоча об'єктивно, по сучасним міркам, все було проти неї. І брали, В.Цербе у збірну до естафетної команду як запасну, і не було у неї досвіду виступів на міжнародній арені, і свій тренер залишився вдома, і стартувала вона у гонці однією з перших...

Ніхто б не засудив її за невдалий виступ, бо й сам факт її участі в олімпіаді сприймався на Чернігівщині вже, як велике досягнення.

Вважаю, що Валентина Цербе без перебільшення проявила себе на цій олімпіаді як справжній захисник честі і слави своєї Вітчизни, здобувши здавалось у безнадійність ситуації, першу олімпійську медаль для України.

На мою думку, настане час, коли 23 лютого в Україні будуть вшановувати не тільки військових чи учасників бойових дій, але й усіх тих хто, захищаючи спортивну честь України у Світі, прославив її своїми спортивними досягненнями.

 

 

Шановні захисники Вітчизни !

Прийміть щирі вітання зі святом, яке уособлює доблесть і героїзм усіх поколінь нашого народу, оборонців та визволителів рідної землі.

У цей день ми згадуємо всіх тих, хто став прикладом мужності, доблесті і звитяги, захищаючи Батьківщину, від прадавніх часів до наших днів. Подвиги захисників Вітчизни – чи то князів-оборонців від навали кочовиків, чи то лицарів-козаків Запорізької Січі, чи то воїнів-визволителів від фашистської чуми, чи то борців за національну ідею і незалежність України – це взірець патріотизму, наочне свідчення єдності поколінь нашого народу.

Ми схиляємо голови перед світлою пам'яттю усіх полеглих в боях за Вітчизну, вшановуємо ветеранів бойових дій, на героїчному минулому яких виховуємо нашу молодь в дусі патріотизму і гордості за Українську державу.

Це і свято тих, хто сьогодні несе нелегку військову службу в Україні і за її межами, сприяє зміцненню обороноздатності держави, захищає її суверенітет і територіальну цілісність.

Щиро бажаємо усім ветеранам, нинішнім і майбутнім захисникам Вітчизни миру та спокою, міцного здоров'я, щасливої долі, добра і злагоди у родинах, віри у щасливе майбутнє рідної країни.

 

Голова Чернігівської

облдержадміністрації

В.М.Хоменко

Голова Чернігівської

обласної ради

Н.А.Романова